© Рада Європи / Європейський суд з прав людини, 2012. Цей переклад здійснено за дорученням та за підтримки Трастового фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду. Для більш докладної інформації дивіться повне позначення авторського права у кінці цього документу.
© Council of Europe / European Court of Human Rights, 2012. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2012. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
Європейський суд з прав людини [надалі також – «Європейський суд», «Суд»]
...
ФАКТИ
Заявники, пані Йоханна Аппель-Іррганг та її батьки, пані Керстін Аппель і пан Рональд Іррганг, є німецькими громадянами, які народились відповідно у 1993, 1956 і 1954 роках та проживають у Берліні. У Європейському суді їх представляли пан Реймар фон Ведел і пан Хассо фон Ведел, юристи, які практикують у Берліні.
A. Обставини справи
Викладені заявниками обставини справи можна узагальнити наступним чином.
1. Підґрунтя справи
30 березня 2006 року Бундестаг Берліну прийняв перший Закон, який містив поправки до Шкільного Закону від 26 січня 2004 року (Erstes Gesetz zur Änderung des Schulgesetzes). Розділ 1 нового Закону про внесення доповнень передбачав новий пункт 6, який мав увійти до розділу 12 та був сформульований наступним чином:
«У державних школах з 7 по 11 класи етика повинна стати обов’язковим предметом для викладання всім учням. Мета уроків етики має полягати у тому, щоб розвивати схильності та здібності учнів, незалежно від їхньої культурної, етнічної, релігійної чи ідеологічної приналежності, знаходити конструктивні шляхи вирішення основних культурних та етичних проблем власного життя та співіснування у суспільстві, вивчати різні системи цінностей та пояснення життя. Учні повинні завдяки цьому навчитися основним засадам самостійного і відповідального життя та розвинути здібності взаємодії у соціумі, здатність до міжкультурного діалогу та вміння розбиратися у етичних питаннях. З цією метою мають бути передані знання зі сфери філософії, релігійної і філософської етики, різних культур і способів життя, основних світових релігій та питань життєустрою. Навчання етиці має ґрунтуватись на загальних етичних принципах Основного Закону, Конституції Берліну і сформульованій у пунктах 1 і 3 Шкільного Закону навчальній та освітній місії. Уроки етики повинні викладатись у нейтральній манері з філософської та релігійної точки зору. Готуючи уроки з релігії та філософських вчень, школи мають передбачати певні теми для обговорення у взаємодії з місцевими громадами. Кожна школа повинна сама вирішувати, яким чином ця співпраця буде здійснюватися на практиці. Школи мають своєчасно і належним чином інформувати батьків та законних опікунів учнів про мету, зміст і формат уроків етики.»
У квітні 2006 року заявники, які є протестантами, подали конституційну скаргу (№1 BvR 1017/06) проти цього Закону до Федерального конституційного суду. У рішенні від 14 липня 2006 року колегія з трьох суддів Федерального конституційного суду визнала скаргу неприйнятною через невичерпання засобів правового захисту на тій підставі, що заявники мали би спочатку звернутися до керівництва школи з проханням про звільнення від цих занять згідно з першим реченням розділу 46(5) Шкільного Закону (дивись «Відповідне національне законодавство і практика»), а потім, у разі потреби, - позиватися до адміністративних судів.
20 липня 2006 року заявники попросили школу звільнити першу заявницю від занять з етики.
29 липня 2006 року вони направили термінове звернення до Адміністративного суду Берліну, у якому просили про тимчасове звільнення до прийняття рішення в основному провадженні.
1 серпня 2006 року Закон від 30 березня 2006 року набув чинності.
2. Рішення адміністративних судів.
У рішенні від 21 серпня 2006 року Адміністративний суд відхилив прохання заявників. На початку він зауважив, що хоча перше речення розділу 46(5) Шкільного Закону (дивись «Відповідне національне законодавство і практика») не виключало можливості надання повного звільнення від заняття, заявниками не було наведено важливої причини (wichtiger Grund) у розумінні цього положення Закону, яка виправдовувала би таке звільнення. Далі суд дійшов висновку, що пункт 1 статті 7 Основного Закону дозволяв Землі Берлін запроваджувати викладання етики, метою якого було навчити всіх слухачів відповідальної поведінки, яка базувалась би на цінностях, описаних у розділі 12(6) Шкільного Закону (дивись вище). Завданням школи було не просто передати знання, але й навчити учнів бути відповідальними членами суспільства. Адміністративний суд також вирішив, що навчальна програма з етики була нейтральною та не сприяла тому, щоб одні переконання, релігія чи віра розглядалися би правильнішими чи важливішими за інші. У розділі 12(6) Шкільного Закону було зазначено, що при викладанні має забезпечуватись плюралізм ідей та етичних поглядів. Це відповідало принципам, закладеним в Основному Законі, який не базувався на конкретному етичному стандарті, а пропагував різноманіття релігійних та філософських поглядів і закріплював уявлення про людину, що ґрунтувалося на людській гідності та ідеї автономного і відповідального розвитку власної особистості. Нарешті, Адміністративний суд додав, що не існувало жодних доказів того, що на практиці шкільне керівництво не дотримувалось державного нейтралітету щодо релігії і поглядів. Більше того, методика викладання на практиці уроків етики не була предметом цього судового розгляду.
У рішенні від 23 листопада 2006 року Апеляційний адміністративний суд Берліну підтримав висновки Адміністративного суду. Він підтвердив, що уроки етики були обмежені чітко визначеними темами і викладались у нейтральній манері. Основні теми, які розглядалися на уроках (гуманізм, демократія і свобода), доповнювались іншими, такими як толерантність, повага до інших вірувань, відповідальність за збереження природних ресурсів і попередження насильницького вирішення конфліктів, та відповідали етичному стандарту Основного Закону. Такі уроки не викликали жодних проблем з точки зору конституційного права. Окрім того, не було жодних доказів, що викладання уроків етики на практиці відійшло від навчальної програми.
У відповідь на посилання заявників на рішення Федерального конституційного суду про те, що розп’яття не повинні виставлятися напоказ у класних кімнатах державних шкіл [1], Апеляційний адміністративний суд постановив, що перша заявниця не перебувала у подібній ситуації. Заявники скаржились з приводу зобов’язання відвідувати заняття, які були «не релігійного, а в силу цього світського змісту». Отже, за визначенням, не могло бути жодного втручання у їхню свободу віросповідання, яка додатково гарантувалася можливістю відвідувати шкільні заняття з релігійної освіти, де викладалися етичні цінності християнської віри. Претензія заявників з приводу того, що заняття з етики було антиклерикальним і антирелігійним, була цілком необґрунтованою. Більше того, заявники, посилаючись на «масонську ідеологію», швидше за все, переплутали заняття з етики із уроком філософського вчення гуманізму (Humanistische Lebenskunde), який, подібно до уроків релігійної освіти, був факультативним і як такий не міг порівнюватись з уроком етики.
З приводу неможливості отримати звільнення від заняття Апеляційний адміністративний суд вирішив, що стверджуваного права вибору між уроком релігійної освіти і уроком етики не існувало і для цього не було правових підстав. Хоча за конституційним правом ще можливо було б уявити заняття з етики в якості предмета-замінника для тих учнів, які не відвідували занять з релігійної освіти, ніщо не перешкоджало законодавчому органу Берліну зробити уроки етики обов’язковими для всіх учнів.
3. Рішення Федерального конституційного суду
Рішенням від 15 березня 2007 року, яке було вручене представникам заявників 19 квітня 2007 року, та сама колегія Федерального конституційного суду у складі трьох суддів відхилила другу конституційну скаргу заявників (№1 BvR 2780/06).
По-перше, суд зазначив, що скарга є прийнятною, незважаючи на те, що оскаржувані рішення були прийняті лише в контексті термінового судового провадження. У цьому зв’язку він підкреслив, що адміністративні суди детально дослідили підняті заявниками питання і тому навряд чи вони встановили би інші факти чи дійшли би інших висновків по суті справи наприкінці основного провадження.
Розглядаючи конституційну скаргу по суті, Федеральний конституційний суд вирішив, що запровадження обов’язкових уроків етики без можливості звільнення від них не порушило ані права першої заявниці на свободу віросповідання, закріпленого у пункті 1 статті 4 Основного Закону, ані права другого і третього заявників виховувати своїх дітей згідно з їхніми релігійними та філософськими переконаннями, яке гарантоване пунктом 2 статті 6 Основного Закону. Зобов’язання відвідувати уроки етики не може розцінюватись як прояв надмірного тиску на учнів та їхніх батьків з тим, щоб завадити їм відвідувати заняття з релігійної освіти. Кількість годин у розкладі учнів, які відвідували заняття з релігійної освіти, дійсно була вищою від кількості годин для учнів, які обрали не відвідувати їх, але така різниця не була значною. Більше того, ці додаткові години вважались звичайною загальнопоширеною практикою у школах, де учні обирали факультативні предмети, і вони існували незалежно від того, чи був урок етики одним з обов’язкових предметів, чи ні.
Федеральний конституційний суд далі наголосив, що перша заявниця не була зобов’язана відвідувати заняття, програма курсу якого суперечила її переконанням. І хоча згідно з пунктом 1 статті 4 і пунктом 2 статті 6 Основного Закону закріплені у цих нормах фундаментальні права не підлягали жодним правовим обмеженням, вони обмежувались самою Конституцією, зокрема пунктом 2 статті 7 Основного Закону, котрий покладав на державу обов’язок давати дітям освіту. Цей обов’язок уповноважував державу керуватись власними освітніми цілями, незалежно від батьків, проте дотримуючись нейтрального і толерантного ставлення до освітніх побажань та уявлень останніх. Не могло бути жодної ідеологічної обробки з боку органів влади, жодної очевидної або прихованої підтримки ними конкретного вірування, що поставило б під загрозу релігійну гармонію у суспільстві. У випадку конфлікту інтересів, право дитини на свободу віросповідання і право батьків обирати освіту для своїх дітей мають порівнюватись із освітніми зобов’язаннями держави. І саме законодавчому органу належало у пошуку толерантності врівноважувати напругу, що неминуче виникає у державній школі, яку відвідують діти з різними переконаннями та поглядами. Як наслідок, не вірно було б викладати заняття з етики суто з точки зору переконань конкретної віри, як і не вірно було б поділяти учнів відповідно до існуючих у суспільстві моральних, етичних чи релігійних поглядів. Відкритість до плюралізму ідей і поглядів була необхідною передумовою державної шкільної освіти у ліберальній демократичній державі. Держава вправі була намагатися попередити розвиток ізольованих на релігійному чи філософському ґрунті громад і сприяти інтеграції меншин. У зв’язку з цим Федеральний конституційний суд особливо відзначив, що інтеграція не досягається просто через стримування релігійної і філософської більшості від витискання меншості, а вимагає також, щоби більшість не відмовлялась від діалогу з тими, хто дотримується інших переконань чи поглядів. Одним з обов’язків державної освіти могло бути навчання і перевірка на практиці такого співіснування у дусі толерантності. Здатність учня толерантно ставитись до інших і прагнути до діалогу була однією з основних передумов до участі у демократичному житті та співіснування у суспільстві, де діє взаємоповага до різних світоглядних поглядів і переконань.
Федеральний конституційний суд вирішив, що учні та їхні батьки не можуть в силу цього вимагати, щоби під час занять дітям не висвітлювались думки і погляди, які відрізнялись би від їхніх власних. У суспільстві, де кожна віра мала право на існування, таке право не могло бути виведене зі змісту пункту 1 статті 4 Основного Закону. В силу цього школу не можна критикувати за викладання теорії еволюції на заняттях з біології, звертаючись до історії створення світу виключно на уроках з релігійної освіти, чи за надання інформації про контрацепцію і хвороби, що передаються статевим шляхом, під час уроків статевого виховання, навіть якщо ці уявлення суперечать основоположним принципам певних релігійних громад. Той факт, що законодавчий орган Берліну вирішив поєднати навчання засадничим цінностям співіснування у суспільстві та викладення різних релігійних і філософських поглядів в одному предметі могло б порушити основоположні права дітей і батьків лише у разі, якби держава не виконала свого зобов’язання щодо нейтральності під час планування і викладання уроку етики.
З приводу аргументу заявників, що неможливість отримання звільнення [від заняття з етики] порушувала принцип пропорційності, Федеральний конституційний суд вирішив, що законодавчий орган Берліну вправі був у контексті його освітніх зобов’язань передати усім слухачам, незалежно від їхніх релігійних чи філософських поглядів, загальні цінності через спільний навчальний курс, у ході якого були б також висвітлені ідеї інших релігій та філософських вчень. З огляду на особливі фактичні обставини та релігійну орієнтацію у суспільстві в Берліні, законодавчий орган міг обґрунтовано вважати, що поставлених законних цілей, якими були суспільна інтеграція учнів та підтримання духу толерантності, було б краще досягти шляхом запровадження єдиного, спільного і обов’язкового для всіх слухачів уроку етики, а не шляхом залучення їх до окремих уроків релігійної освіти, обговорення питань про цінності в ході інших уроків або надання дозволу на звільнення учнів від уроків етики.
Нарешті, Федеральний конституційний суд постановив, що не було жодних доказів того, що уроки етики не були нейтральними. Шосте речення розділу 12(6) Шкільного Закону чітко передбачало, що етика буде викладатися у відповідності до зобов’язання держави забезпечити релігійну та ідеологічну неупередженість. Програма курсу включала цю вимогу і передбачала, що хоча від вчителів і очікувалось викладення під час уроків власних поглядів на етичні питання та правдоподібне пояснення цих поглядів їхнім учням, їм не дозволялося чинити надмірний вплив на учнів. Подібним же чином програма курсу відсилала до загальноприйнятих правил моралі. Отже, учні заохочувались до розуміння того, що основоположні права, перелічені в Основному Законі чи Конституції Берліну (серед інших джерел), були необхідним підґрунтям усього громадянського співіснування. Нарешті, урок етики навчав слухачів основним цінностям та ідеям, які сформували основу західної культури, зокрема таким, як просвітництво і гуманізм. Метою цього уроку було надихнути учнів на полеміку та дискусію з приводу ідей, які проходять крізь філософію, культуру, релігію та ідеологічні переконання. Федеральний конституційний суд зробив висновок, що урок етики узгоджувався із зобов’язанням держави щодо неупередженості та відкритості до різних переконань, вірувань та світоглядних поглядів. Не було жодних доказів того, що на практиці заняття з етики не узгоджувались би із законодавством чи з програмою курсу.
Заявники послались на результати судового врегулювання, запропонованого Федеральним конституційним судом у контексті конституційної скарги на запровадження уроків етики у Землі Бранденбург, яким рекомендувалася можливість звільнення від занять. У цьому зв’язку Конституційний суд зауважив, що після одержання згоди сторін на врегулювання подальший розгляд скарги втратив сенс і в силу цього не було жодної подальшої потреби виносити судове рішення по суті цієї справи.
26 квітня 2009 року було проведено референдум з приводу надання рівної важливості заняттям з релігійної освіти та державним обов’язковим заняттям з етики. Близько 29% зареєстрованих виборців взяли участь у референдумі і лише 48,4% з них проголосували на користь цього, що, беручи до уваги низький рівень явки, не було достатньо великою кількістю в абсолютних цифрах для досягнення встановленого законом мінімуму (одна чверть всіх зареєстрованих виборців), за якого запропонований закон був би прийнятий.
Згідно з опублікованою під час референдуму оцінкою Уряду (Senat) Берліну, третина із близько 3.400.000 мешканців Берліну заявила про свою належність до однієї з більш ніж 250 релігійних чи філософських громад, і половина всіх учнів у Берліні походила з родин емігрантів.
B. Відповідне національне законодавство і практика
1. Основний Закон
Пункт 1 статті 4 Основного Закону гарантує свободу совісті і віросповідання та свободу сповідувати релігію чи дотримуватись інших світоглядних поглядів. Пункт 2 статті 6 гарантує природне право батьків виховувати та навчати своїх дітей. Пункт 1 статті 7 передбачає, що вся шкільна система має бути під наглядом держави. Пункт 2 статті 7 передбачає, що батьки та опікуни повинні мати право вирішувати, чи необхідно дітям отримувати релігійну освіту.
2. Шкільний Закон
Розділ 13 Шкільного Закону (Schulgesetz) Берліну від 26 січня 2004 року передбачає, серед іншого, що (факультативна) релігійна чи філософська освіта повинна забезпечуватись громадами, які притримуються релігійних чи інших поглядів, за кількох умов, зокрема, що вони не вступають у конфлікт із законом, мають стійку природу і мають на меті передачу докладних знань про релігійні та філософські погляди. Ці громади мають забезпечити, щоб релігійна освіта і уроки з філософії викладалися у відповідності до загальних правил, які застосовуються до викладання будь-якого предмету. До досягнення дітьми 14-річного віку батьки і опікуни повинні вирішувати, чи відвідуватимуть їхні діти ці заняття. Від шкіл вимагається передбачити для цих занять дві години на тиждень у розкладі учнів та надати класні кімнати для цієї мети. Учні, які не відвідують уроки релігійної освіти, вільні залишити приміщення школи.
Розділ 46(5) передбачає, серед іншого, можливість часткового чи повного звільнення учня від предмету з навчального плану, якщо для цього існує важлива причина.
3. Навчальна програма
Навчальна програма для середньої освіти (Rahmenlehrplan für die Sekundarstufe I) стосовно заняття з «етики» для 7-10 класів, яка була розроблена Міністерством (Senatsverwaltung) освіти, молоді та спорту Берліну для 2006-2007 навчального року, встановлювала у главі 2.2 (засади та цілі заняття з етики) наступне:
Релігійна та ідеологічна нейтральність
«Викладання уроку етики має бути нейтральним з релігійної та ідеологічної перспективи. Забороняється подання цього предмету з точки зору якоїсь особливої позиції чи у формі ідеологічної обробки. Однак цінності не повинні бути взагалі вихолощені з курсу. Молоді люди повинні навчатися у дусі гуманізму, демократії та свободи. Толерантність і повага до переконань інших є частиною цього навчання, так само як і відповідальність за захист природних ресурсів та попередження насильницького вирішення конфліктів. Ті питання, які в дійсності є спірними, повинні бути темою для дискусії під час уроку. Від учителя очікується викладення під час уроків власних поглядів на спірні питання і конфлікти цінностей та правдоподібне пояснення цих поглядів учням. Само собою зрозуміло, що він чи вона не повинні чинити надмірний вплив на учнів.»
Глава 5 навчальної програми перераховує шість тем предмету, які мають висвітлюватись у ході уроків етики: «Особистість, дружба та щастя», «Свобода, відповідальність та солідарність», «Дискримінація, насильство та толерантність», «Рівність, закон та справедливість», «Вина, обов’язок та совість» і «Знання, надія та віра». Навчальна програма пропонує підходити до кожної теми з трьох різних точок зору: індивідуальної, суспільної та з точки зору історії розвитку поглядів. Таким чином, для висвітлення першої теми предмету навчальна програма пропонує розглянути, окрім іншого, три види дружби Аристотеля, ідею братства та громаду єдиновірців. Друга тема предмету охоплює етику відповідальності і переконання, незалежність і більшість, а також релігійну заповідь любити свого ближнього. Поміж питань третьої теми предмету є соціальний дарвінізм, культурна ідентичність, форми любові до свого ворога у внутрішніх побудові світових релігій, толерантність і платонічне кохання. Для четвертої теми предмету пропонується наступне: основи антропології та етика рівності і нерівності людей, закон і моральність, теорії і принципи справедливості. У п’ятій темі навальний курс пропонує звернутися до християнського вчення первісного гріха, колективної вини, негативних та позитивних обов’язків, походження і природи свідомості, понять «ід» (воно), «еґо» (я) і супер-еґо» (над-я). У ході останньої теми предмету навчальна програма пропонує розглянути Платона; ренесанс; емпіризм і раціоналізм; утопії; наукову фантастику; романтизм; розвиток і прогрес; віру та забобони; релігії та ідеології; монотеїзм та політеїзм; релігію, церкву та державу; секуляризацію, пасторське покликання і релігійну громаду.
СКАРГИ
Заявники скаржились, що перша заявниця була зобов’язана відвідувати заняття з етики, котрі, на їхню думку, були запроваджені всупереч обов’язку держави щодо нейтральності. З їхньої точки зору, ці заняття нав’язували погляди, які суперечили їхнім релігійним переконанням. Вони також стверджували, що обов’язок держави зі здійснення контролю за освітою, закріплений у пункті 1 статті 7 Основного Закону, не міг розцінюватись як обмеження, передбачене пунктом 2 статті 9 Конвенції. Вони послалися на статтю 9 Конвенції та друге речення статті 2 Протоколу №1 [до Конвенції].
ПРАВО
Заявники стверджували, що запровадження обов’язкових уроків етики у школах Берліну порушило їхні права за статтею 9 Конвенції і другим реченням статті 2 Протоколу №1 [до Конвенції], які встановлюють наступне:
Стаття 9
«1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігія або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.»
Стаття 2 Протоколу № 1
«Нікому не може бути відмовлено в праві на освіту. Держава при виконанні будь-яких функцій, узятих на себе у галузі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати таку освіту і навчання відповідно до своїх релігійних і світоглядних переконань.»
Заявники скаржились, по-перше, на те, що запровадження державою занять з етики порушило її обов’язок зберігати нейтралітет, оскільки держава обрала наповнення курсу, назвала його терміном «етика», визначилась з «системою цінностей», на якій курс був побудований, та підготувала вчителів, через яких здійснювала серйозний вплив на учнів. Вони також наполягали, що зміст уроку етики суперечив їхнім релігійним переконанням. За їхнім поданням, філософський склад характеру, який формували під час курсу, у багатьох аспектах не узгоджувався з християнськими звичаями. Вони стверджували, що цей курс по суті заперечував існування Бога, мав світський, атеїстичний і антирелігійний характер, та, як підкреслив Федеральний конституційний суд, був наповнений ідеями просвітництва і гуманізму. Навчальна програма, яка до того ж явно була сформована без участі віруючих громад, залишала мало місця для християнства, незважаючи на те, що це була релігія більшості, як Сунітський Іслам у справі «Хасан та Ейлем Зенгін проти Туреччини» [Hasan and Eylem Zengin v. Turkey] (заява № 1448/04, рішення від 9 жовтня 2007 року). Заявники також вважали, що активна участь, яка вимагалася від учнів під час уроків етики, мала б сильніший вплив і, відповідно, була б більшим втручанням у їхню свободу релігії, аніж наявність демонстрації розп’яття на стіні класної кімнати, що тим не менш було визнано Федеральним конституційним судом несумісним з Основним Законом. Нарешті, заявники стверджували, що обов’язок держави у галузі освіти за пунктом 1 статті 7 Основного Закону не підпадав під перелік обмежень свободи релігії, передбачений у пункті 2 статті 9 Конвенції і в силу цього не міг виправдати зобов’язання відвідувати уроки етики. Посилаючись на пункт 34 згаданого вище рішення у справі «Зенгін» [Hasan and Eylem Zengin v. Turkey], вони підкреслили, що надання можливості звільнення від занять (як це зроблено у більшості Договірних Держав) позбавило би будь-які незаконні обмеження у цьому відношенні всякого сенсу. Більше того, такий підхід був запропонований і Федеральним конституційним судом у контексті конституційної скарги на запровадження уроків етики у Землі Бранденбург. У цьому зв’язку вони наголосили, що всупереч висновкам Федерального конституційного суду у його рішенні по даній справі, предмет попередньої конституційної скарги не втратив свого сенсу, оскільки деякі заявники у процесі в Федеральному конституційному суді не погодились із запропонованим урегулюванням і, більше того, направили з цього приводу звернення до Європейського суду (заява № 25159/04, «Дреке проти Німеччини» [Dreke v. Germany]) [2]. На додаток, за даними прес-релізу, виданого 6 вересня 2006 року католицькою і протестантською церквами Берліну, половина учнів вочевидь припинила відвідувати уроки релігійної освіти через збільшення навчальних годин для учнів після запровадження уроку етики.
Європейський суд зауважує на початку, що за даних конкретних обставин заявникам не можна дорікнути у тому, що вони не дочекались результату в основному провадженні у національних судах. Як встановив Федеральний конституційний суд, адміністративні суди дійсно детально дослідили підняті заявниками питання і тому не було підстав вважати, що наприкінці основного провадження вони встановили би нові факти або дійшли би інших висновків по суті справи.
Європейський суд далі зауважує, що скарги заявників належить розглядати переважно в контексті другого речення статті 2 Протоколу № 1 [до Конвенції]. Він повторює, що основні принципи загального тлумачення цього положення, які мають читатися у світлі статей 8, 9 і 10 Конвенції, були узагальнені у двох нещодавніх справах (дивись згадане вище рішення у справі «Хасан та Ейлем Зенгін проти Туреччини» [Hasan and Eylem Zengin v. Turkey], пункти 47-55, і рішення у справі «Фолгерє та інші проти Норвегії» [Folgerø and Others v. Norway] [Велика Палата], заява № 15472/02, пункт 84, Збірка рішень і ухвал Європейського суду з прав людини [ECHR], 2007‑III). Суд особливо підкреслює, що, у принципі, запровадження і планування курсу навчання входить до компетенції Договірних Держав, які, тим не менш, повинні забезпечити, щоби включені до цього курсу інформація чи знання передавались об’єктивно, критично та різнобічно, даючи можливість учням розвивати розбірливі погляди на релігію у спокійній атмосфері, вільній від будь-якого недоречного прозелітизму. Державам забороняється також ставити за мету ідеологічну обробку [дітей], що може розглядатися як неповага до релігійних і філософських переконань батьків, оскільки саме батьки у першу чергу є відповідальними за освіту та навчання своїх дітей. Це є та межа, яку не можна перетнути.
Європейський суд зазначає, що заявники переважно скаржились на те, що уроки етики не були нейтральними і що їхня світська природа суперечила їхнім релігійним переконанням.
Суд зауважує, що за змістом розділу 12(6) Шкільного Закону призначенням уроків етики є розвиток схильності та здібностей учнів середньої школи, незалежно від їхньої етнічної, релігійної чи ідеологічної приналежності, знаходити конструктивні шляхи вирішення основних культурних та етичних проблем власного і суспільного життя з метою розвитку здатності до взаємодії у суспільстві, до міжкультурного діалогу і вміння розбиратися у етичних питаннях. З цією метою на уроках етики учнів навчають, серед іншого, філософії, релігійній та філософській моралі, різним культурам і способам життя, основним світовим релігіям. На думку Федерального конституційного суду, відкритість до плюралізму ідей та поглядів є необхідною передумовою державної освіти у демократичній та ліберальній державі, яка може правомірно намагатися запобігти розвитку сегрегації на релігійному чи філософському ґрунті і сприяти інтеграції меншин. Здатність учнів бути толерантними і відкритими до діалогу є однією з основних передумов для участі у демократичному житті та проживання у суспільстві зі взаємоповагою до різних вірувань і світоглядних поглядів.
На думку Європейського суду, цілі уроків етики є сумісними з принципами плюралізму і об’єктивності, втіленими у статті 2 Протоколу № 1 [до Конвенції] (дивись згадане вище рішення у справі «Зенгін» [Hasan and Eylem Zengin v. Turkey], пункт 59; згадане вище рішення «Фолгерє» [Folgerø and Others v. Norway], пункт 88; та «Конрад та інші проти Німеччини» [Konrad and Others v. Germany] (dec.), заява № 35504/03, Збірка рішень і ухвал Європейського суду з прав людини [ECHR], 2006‑XIII), а також з рекомендаціями Парламентської асамблеї Ради Європи (дивись згадане вище рішення у справі «Зенгін» [Hasan and Eylem Zengin v. Turkey], пункти 26-27). Суд підкреслює, що у вищезазначених справах «Зенгін» [Hasan and Eylem Zengin v. Turkey] і «Фолгерє» [Folgerø and Others v. Norway] він знайшов порушення статті 2 Протоколу № 1 через те, що заявників у їхніх справах було зобов’язано відвідувати заняття з релігійної освіти, навіть незважаючи на те, що у першому випадку вони сповідували відмінну від більшості населення течію Ісламу, а у другому випадку вони були невіруючими. Водночас, у даній справі очевидним є те, що уроки етики, які зобов’язана була відвідувати перша заявниця, є нейтральними та не надають особливої ваги тій чи іншій релігії або віруванню, а радше намагаються передати учням загальні засади цінностей та навчити їх бути відкритими до людей, чиї переконання відрізняються від їхніх. Європейський суд також відзначає, як підкреслив Федеральний конституційний суд, що хоча за змістом навчальної програми від вчителів очікувалось викладення під час уроків власних поглядів на етичні питання та правдоподібне пояснення цих поглядів їхнім учням, їм не дозволялося чинити надмірний вплив на учнів. Що ж стосується викладання етики на практиці, Суд зауважує, що заявники не подали аргументів з приводу того, що надані протягом 2006-2007 навчального року знання якимось чином зневажали би їхні релігійні переконання чи були спрямовані на зміну їхньої ідеології. Більше того, Адміністративний суд наголосив, що проведення уроків на практиці не було предметом його розгляду.
З приводу доводів заявників про те, що всупереч поширеній у Німеччині християнській традиції християнська віра не була адекватно представлена у навчальній програмі з етики, Суд вважає, що хоча його практика і визнає можливість більшого висвітлення однієї конкретної релігії у шкільній навчальній програмі Договірної Держави з огляду на історію та традиції держави і що це не розглядатиметься як відступ від принципів плюралізму і об’єктивності, який дорівнював би ідеологічній обробці (дивись згадане вище рішення у справі «Зенгін» [Hasan and Eylem Zengin v. Turkey], пункт 63, і згадане вище рішення у справі «Фолгерє» [Folgerø and Others v. Norway], пункт 89), вибір органів влади Берліну у галузі освіти на користь нейтральності, що уможливлювало існування різних поглядів та переконань, сам по собі не піднімає питання у світлі Конвенції. У цьому зв’язку Європейський суд звертає увагу на те, що Федеральний конституційний суд підтвердив правильність цього вибору з огляду на особливі фактичні обставини і релігійну орієнтацію у суспільстві в Землі Берлін. Позиція законодавчого органу Берліну з приводу того, що поставлені цілі були б найкращим чином досягнуті шляхом запровадження загального обов’язкового уроку, а не відокремленням учнів з огляду на їх релігійну чи філософську приналежність або висвітленням предмету етики під час інших уроків, підпадає під сферу дії розсуду держави і є питанням доцільності, яке у принципі не є предметом перегляду Європейським судом (дивись рішення у справі «К`єлдсен, Буск Мадсен і Педерсен проти Данії» [Kjeldsen, Busk Madsen and Pedersen v. Denmark] від 7 грудня 1976 року, пункт 53, Серії А № 23; «Хіменес Алонзо і Хіменес Меріно проти Іспанії» [Jiménez Alonso and Jiménez Merino v. Spain] (dec.), заява № 51188/99, Збірка рішень і ухвал Європейського суду з прав людини [ECHR], 2000‑VI; рішення у справі «Валсаміс проти Греції» [Valsamis v. Greece] від 18 грудня 1996 року, пункти 28, 31-32, Збірка рішень і ухвал Європейського суду з прав людини [ECHR], 1996‑VI).
На доводи заявників про невідповідність уроків етики їхнім релігійним переконанням Суд зауважує, що ні Шкільний Закон, ні програма навчання не вказували на те, що ці уроки мали на меті надати перевагу одному віруванню чи переконанню над іншим, зневажити чи поставити під сумнів інші вірування, зокрема, християнську віру. У цьому зв’язку Суд звертає увагу на те, що навчальна програма пропонувала висвітлити різноманітні етичні питання, включаючи «релігійну заповідь полюбити ближнього свого», «полюбити ворога свого», християнське вчення первісного гріха і релігії у цілому (монотеїзм, політеїзм, церква і держава, релігійні громади). Розділ 12(6) Шкільного Закону передбачає до того ж, що школи повинні забезпечити висвітлення певних тем у співпраці з релігійними і філософськими громадами. Щодо твердження заявників про те, що уроки етики містили критичні чи опозиційні до християнського вчення ідеї чи концепції, Європейський суд вважає, що з Конвенції неможливо вивести право не піддаватись поглядам, які суперечать власним переконанням особи (дивись, з урахуванням відповідних відмінностей, згадану вище справу «Конрад» [Konrad and Others v. Germany]). Суд зауважує передусім, що перша заявниця може і надалі відвідувати уроки протестантської релігії, які проводяться у приміщенні школи, і ніщо не перешкоджає її батькам просвіщати і надавати поради своїй доньці, відіграючи свою природну роль вихователів, а також скеровувати її у напрямку, сумісному з їхніми власними релігійними переконаннями (дивись згадані вище рішення у справі «К`єлдсен, Буск Мадсен і Педерсен проти Данії» [Kjeldsen, Busk Madsen and Pedersen v. Denmark], пункт 54; згадану вище справу «Конрад» [Konrad and Others v. Germany]; і згадану вище справу «Хіменес Алонзо і Хіменес Меріно» [Jiménez Alonso and Jiménez Merino v. Spain]). На цьому Європейський суд зауважує, що заявники не навели Суду достатніх доводів, які були би предметом розгляду національних судів, на користь того, що запровадження уроків етики ускладнило відвідання релігійних уроків. Одне лише посилання на прес-реліз протестантської та католицької церков не є достатнім у цьому зв’язку.
У світлі вищевикладеного, Європейський суд вважає, що національні органи влади при запровадженні обов’язкових уроків етики не вийшли за межі свободи розсуду, наданої їм статтею 2 Протоколу № 1 [до Конвенції], яка зобов’язує державу забезпечувати дітям їхнє право на освіту (дивись рішення у справі «Костелло-Робертс проти Сполученого Королівства» [Costello-Roberts v. the United Kingdom] від 25 березня 1993 року, пункт 27, Серії А № 247-С, та справу «Мартінс Казіміро і Червейра Ферейра проти Люксембургу» [Martins Casimiro and Cerveira Ferreira v. Luxembourg] (dec.), заява № 44888/98, ухвала від 27 квітня 1999 року). Тому Суд робить висновок, що органи влади Берліну не зобов’язані були забезпечувати загальне звільнення від уроків етики. Той факт, що інша Земля [Німеччини] прийняла інше рішення з цього приводу не змінює цього висновку. Жодних окремих питань за статтею 9 Конвенції не виникає.
Це означає, що претензії заявників є явно необґрунтованими і мають бути відхилені у відповідності до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.
З цих підстав Європейський суд одностайно
Визнає заяву неприйнятною.
Клаудія Вестердік Пер Лоренсен
Секретар Секції Голова Секції
[1]. Рішення від 16 травня 1995 року, № 1 BvR 1087/91, Збірка рішень Федерального конституційного суду, том 93, арк.1 і далі.
[2]. Заява була визнана неприйнятною комітетом у складі трьох суддів (стаття 28 Конвенції) 6 листопада 2007 року.
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2012.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька. Цей переклад здійснено за дорученням та за підтримки Трастового фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є для Суду обов’язковим і Суд не несе відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази даних HUDOC, де розміщена практика Європейського суду з прав людини () або з будь-якої іншої бази даних, у якій він розміщений зі згоди Суду. Він може бути відтворений з некомерційною метою за умови зазначення повної назви справи разом із вищенаведеним позначенням авторського права та посиланням на Трастовий фонд з прав людини. При потребі використати будь-яку частину цього перекладу з комерційною метою, будь-ласка, зверніться за електронною адресою: publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2012.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2012.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@
Full & Egal Universal Law Academy