Цей переклад підготовлений Радою Європи в межах Плану дій Ради Європи для України на 2018-2021 роки та фінансований за рахунок коштів на рівні Плану дій, наданих Естонією, Ірландією, Латвією, Литвою, Ліхтенштейном, Люксембургом, Нідерландами, Норвегією, Польщею, Румунією, Туреччиною, Угорщиною, Фінляндією, Чеською Республікою, Швейцарією, Швецією та Канадою.
This translation is produced by the Council of Europe within the framework of the Council of Europe Action Plan for Ukraine 2018-2021 and funded with Action Plan-level funds provided by the Czech Republic, Estonia, Finland, Hungary, Ireland, Latvia, Liechtenstein, Lithuania, Luxembourg, the Netherlands, Norway, Poland, Romania, Sweden, Switzerland, Turkey and Canada.
ТРЕТЯ СЕКЦІЯ
ЧАСТКОВЕ РІШЕННЯ
ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ
Заява № 18670/03
від Дзавіта Беріша (Dzavit BERISHA) і Балджіє Халджіті (Baljie HALJITI)
проти Колишньої Югославської Республіки Македонія
Європейський суд з прав людини (Третя Секція) на засіданні Палати 16 червня 2005 року у складі:
панБ.М. Зупанчічь (B.M. Zupančič), Голова,
пан Й. Гедіган (J. Hedigan),
пан Л. Кафліш (L. Caflisch),
пані М. Цаца-Ніколовска (M. Tsatsa-Nikolovska),
пан В. Загребельскі (V. Zagrebelsky),
пані А. Гюлумян (A. Gyulumyan),
пан Давід Тур Бйоргвіссон (David Thór Björgvinsson), судді,
і пан М. Віллігер (M. Villiger), заступник секретаря секції,
Розглянувши згадану заяву, подану 17 червня 2003 року,
Враховуючи рішення застосувати статтю 29 § 3 Конвенції і розглянути одночасно справу щодо прийнятності і щодо суті.
Розглянувши справу, проголошує наступне рішення:
ФАКТИ
Заявники, Дзавіт Беріша та Балджіє Халджіті, є громадянами Сербії і Чорногорії та є єгиптянами за етнічним походженням. Перший заявник народився в 1977 році, а друга заявниця - у 1980 році, обоє у Косово. Ймовірно, вони живуть в Угорщині.
A. Обставини справи
Факти справи, повідомлені заявниками, можна підсумувати наступним чином.
У березні 1999 року заявники одружилися. Після бомбардування НАТО Федеративної Республіки Югославія вони переїхали з міста Обіліц до села Мазгіт.
Потім вони залишили Мазгіт і повернулись до Обіліца, де їм нібито щодня погрожували албанці і нападали на них. Крім того, пані Халджіті нібито отримала погрози зґвалтування. Члени Визвольної армії Косова (далі - "ВАК") разом з деякими селянами змусили заявників і всю їхню сім’ю залишити свій будинок і село. Протягом майже трьох місяців вони переїздили з одного табору до іншого і, як стверджувалось, їх неодноразово переслідувало албанське населення з довколишніх сіл.
25 вересня 1999 року вони втекли з Косово і в’їхали до «Колишньої Югославської Республіки Македонія», де отримали гуманітарний захист. Через нібито невідповідні умови проживання в таборі вони добровільно залишили країну.
4 квітня 2001 р. пана Беріша найняла адміністрація КФОР в Косово в якості перекладача. Його дружина переїхала до батьківського будинку в Ліпляні, в Косово, через п’ять місяців (їхній будинок в Обіліці тим часом був зруйнований і зайнятий албанцями). Живучи в Ліпляні, вони нібито зазнавали частих словесних нападів, їм погрожували фізичним насильством, а в їхній будинок кидали каміння. Навіть у військовому таборі Бондстіл, пан Беріша нібито постійно зазнавав дискримінації з боку албанських колег через участь у арешті кількох членів ВАК та участь у правозахисному русі, зокрема, у русі за права ромів. 1 березня 2002 року пан Беріша втратив роботу, нібито за расовою ознакою.
1 червня 2002 року заявники знову в’їхали до Колишньої Югославської Республіки Македонія і 19 червня 2002 року подали клопотання про отримання притулку.
2 липня 2002 року Міністерство внутрішніх справ відхилило їхню заяву на тій підставі, що страх переслідування не був обґрунтованим, оскільки заявники засновували свої побоювання на окремих випадках та на припущеннях. 27 серпня 2002 року урядова Апеляційна комісія підтримала це рішення. На прохання заявників, Міністерство внутрішніх справ призупинило виконання рішення про вислання від 30 вересня 2002 року до закінчення розгляду апеляції до Верховного суду.
27 березня 2003 року Верховний суд відхилив апеляцію заявників з питань права як необґрунтовану. Суд, зокрема, відмовився задовольнити їхнє прохання про надання притулку, визнавши, що їхній страх переслідування ґрунтується виключно на загальному відчутті невпевненості внаслідок їх етнічного походження. Рішення було передане адвокату заявників 29 травня 2003 року. Після цього заявників поінформували, що вони повинні залишити країну протягом 30 днів або будуть примусово видворені. Однак вони залишилися в Колишній Югославській Республіці Македонія.
25 червня 2003 року Європейський суд з прав людини вирішив не застосовувати Правило 39 Регламенту Суду.
Оскільки набув чинності новий Закон про притулок та тимчасовий захист, заявники подали нове клопотання про надання притулку на підставі передбачуваних нових фактів (стан здоров’я пані Халджіті погіршився: вона мала викидень і у неї були часті болі в животі). Точна дата нового клопотання про надання притулку невідома (заявники стверджували, що клопотання було надіслане 14 серпня 2003 року, але печатка на листі, надісланому факсом, вказувала дату 8 жовтня 2003 року).
15 вересня 2003 року близько півночі заявники були зупинені поліцією, коли намагались незаконно в’їхати до Греції. Їх затримали в поліцейському відділенні і їм нібито не дозволяли зателефонувати нікому, включно з адвокатом. Наступного дня суд першої інстанції у Бітолі визнав їх винними у вчиненні дрібних правопорушень відповідно до Закону про перетин кордону та переміщення в прикордонній зоні (Закон за премин на државните граници и движење во граничниот појас) і Закону про переміщення та проживання іноземців (Закон за движење и престој на странци). Суд оштрафував їх і заборонив їм в’їжджати до країни протягом двох років. Відповідно до цього рішення, заявники відмовилися від свого права на оскарження. Їх вислали до Сербії і Чорногорії, звідки вони поїхали до Ліплян, у Косово.
1 жовтня 2003 року, після неодноразових актів насильства (крики, шпурляння камінням в будинок та словесні погрози), вони знову втекли з Косово і 17 жовтня 2003 року подали заяву про отримання притулку в Угорщині. 17 грудня 2003 року національні органи Угорщини задовольнили їхнє клопотання про отримання притулку через нестабільну та небезпечну ситуацію в Косово.
B. Відповідне національне право
Положення та відповідні закони, про які йдеться нижче, були наведені судом першої інстанції у Бітолі у своєму рішенні, постановленому під час провадження проти заявників щодо дрібних правопорушень.
1. Закон про адміністративні правопорушення (Закон за прекршоци)
Застосування Кримінального кодексу і Кримінально-процесуального закону
Стаття 2
“(1) Положення загальної частини Кримінального кодексу застосовуються до відповідальності за дрібні правопорушення та до накладення та виконання покарань за такі злочини, якщо інше не передбачено законом.
(2) Положення Кримінально-процесуального закону застосовуються до провадження у справах про дрібні правопорушення, якщо інше не передбачено законом.”
I. Санкції за адміністративні правопорушення
1. Покарання
Види покарань
Стаття 11
“(1) До осіб, визнаних винними у дрібних правопорушеннях, застосовуються штрафи або позбавлення волі.
...”
Заміна штрафів
Стаття 15
“(1) Якщо засуджений не сплатить штраф у належний термін, суд виконує своє рішення шляхом заміни штрафу на позбавлення волі на підставі одноденного позбавлення волі за кожні 1000 денарів (МКД); тюремне ув’язнення не може перевищувати 60 днів.
(2) Якщо особа, оштрафована більш ніж на 2 000 денарів, сплачує лише частину штрафу, решта частини замінюється на тюремне ув’язнення.”
2.Закон про перетин кордону та переміщення в прикордонній зоні (Закон за премин на државната граница и движење во граничниот појас)
Стаття 7
“Державний кордон можна перетинати тільки на визначених пунктах перетину, з дійсними проїздними документами та у встановлений час.”
Стаття 66
“Накладається штраф у розмірі двох або двох з половиною місяців заробітної плати або тюремного ув’язнення до 30 днів :
1) на будь-яку особу, яка перетинає або намагається перетнути кордон за межами визначених пунктів перетину, або перетинає або намагається перетнути кордон без дійсних проїздних документів (стаття 7(1)).
...”
3.Закон про переміщення та проживання іноземців (Закон за движење и престој на странци)
Стаття 85
“На іноземних громадян накладаються штрафи у розмірі від 8 000 до 20 000 MKD за наступні дрібні правопорушення:
1. Якщо їхнє перебування в країні виходить за межі дозволеного або охопленого строком дії паспорта, візи, туристичного пропуску або періоду проживання відповідно до Міжнародного пакту або дозволу на тимчасове проживання, або якщо вони не вчасно подають заяву про перебування (стаття 20) ...”
4. Кримінальний кодекс (Кривичен Законик)
Мета покарання
Стаття 32
“Окрім відправлення правосуддя, метою покарання є:
(1) запобігання вчиненню правопорушником наступних злочинів і забезпечення його реінтеграції в суспільство і
(2) знеохочення інших осіб від скоєння злочинів.”
Загальні правила нарахування покарань
Стаття 39
“(1) Суд розраховує покарання, накладене на осіб, які скоїли кримінальні правопорушення, в межах, встановлених законом для цього правопорушення, беручи до уваги кримінальну відповідальність правопорушника, тяжкість злочину і мету накладених покарань.
...”
СКАРГИ
1. Заявники скаржилися за статтею 3 Конвенції, що після їх вислання вони зазнали нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження через своє етнічне походження та активну участь пана Беріша в ромських правозахисних організаціях. Вони звернули увагу на поширене насильство і дискримінацію ромів/циган і на відсутність належної відповіді міжнародних органів, які керують Косово.
2. Заявники скаржилися, що вони були потерпілими від колективного вислання, всупереч статті 4 Протоколу № 4, оскільки органи влади винесли єдине рішення для обох випадків без обґрунтованого та об’єктивного розгляду конкретних обставин кожної особи.
3. Вони також посилалися на статтю 13 Конвенції, стверджуючи, що процедура надання притулку була неефективною, оскільки вони не були опитані в апеляційному провадженні, та ж посадова особа брала участь у прийнятті рішень першої та другої інстанцій, а національні органи влади не надали мотивування для своїх рішень, не вивчили докази, подані заявниками і не оцінили ситуацію на той час у Косово.
4. Що стосується провадження у справі про дрібні правопорушення, заявники у листі, поданому пізніше, стверджували, що їхнє право на доступ до суду відповідно статті 6 § 1 Конвенції було порушене (через ненадання судом мотивування свого рішення та відсутності інформації про їхні процесуальні права). Вони також скаржилися відповідно до статті 6 § 3 (b), (c) і (e), що не мали достатнього часу та можливостей для підготовки свого захисту, не отримали правової допомоги і не мали перекладача під час судового розгляду.
ПРАВО
1. Заявники скаржилися за статтею 3 Конвенції, що вони зазнали переслідування та жорстокого поводження після того, як їм було відмовлено в наданні статусу біженців у Колишній Югославській Республіці Македонія і було вислано до Сербії і Чорногорії. Вони засновували свої твердження на причетності пана Беріша до правозахисного ромського руху та на особливій уразливості ромського населення в провінції Косово і відсутності належних заходів з боку міжнародної спільноти для запобігання подібній ситуації.
Стаття 3 каже:
“Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.”
Суд спочатку зауважує, що Договірні держави мають право, відповідно до усталеного міжнародного права та їхніх договірних зобов’язань, включно з Конвенцію, контролювати в’їзд, проживання та вислання іноземців. Проте рішення про депортацію або вислання може призвести до виникнення питання, передбаченого статтею 3 Конвенції, і, отже, спричинити відповідальність держави, якщо існували вагомі підстави вважати, що відповідна особа може зіткнутися з реальним ризиком зазнати катувань або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання в країні, до якої він або вона повинні бути вислані (див. Vilvarajah і Інші проти Сполученого Королівства, рішення від 30 жовтня 1991, Series A № 215, стор. 34, § 103). Одна можливість жорстокого поводження внаслідок невирішеної загальної ситуації в країні є сама по собі недостатньою для того, щоб призвести до порушення статті 3 Конвенції (ibid., стоp. 37, § 111).
Більше того, хоча стаття 3 дійсно значно ширше застосовується Судом у контексті, коли ризик для особи зазнати жорстокого поводження виникає від умисних дій, скоєних органами державної влади або недержавними органами в приймаючій країні, Суд, з огляду на основоположну важливість статті 3, залишив за собою достатню гнучкість для застосування цієї статті в інших контекстах, які можуть виникнути. Тому не є перешкодою для вивчення скарги заявника за статтею 3 той факт, що ризик того, що він зазнає нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження в приймаючій країні, пов’язаний з чинниками, за які не можуть бути безпосередньо або опосередковано відповідальні державні органи цієї країни, або з чинниками, які, взяті окремо, самі по собі не порушують норми цієї статті. Обмеження застосування статті 3 у такий спосіб підірвало б абсолютний характер передбаченого нею захисту. Проте в будь-якому подібному контексті Суд повинен піддати суворому контролю всі обставини справи, особливо особисте становище заявника у державі, яка здійснює вислання (див. поміж іншими рішеннями, Bensaid проти Сполученого Королівства, № 44599/98, §§ 32 і 34, ECHR 2001-I, і Arcila Henao проти Нідерландів (dec.), № 13669/03, 24 червня 2003).
У цій справі заявники були депортовані, коли розпорядження про вигнання стало остаточним і набуло законної сили. Проте, вони не довели, що під час їх вигнання у вересні 2003 року вони стикалися з реальним ризиком жорстокого поводження з тяжкістю, передбаченою статтею 3. Вони не змогли обґрунтувати свої твердження про те, що перебували в гіршому становищі, ніж інші члени ромської громади в Косово, або що ситуація в цілому на той час була настільки серйозною, щоб створити для них реальний ризик. Той факт, що вони посилаються на випадки вигукувань образ, шпурляння камінням в будинок та словесних погроз, що мали місце під час їх перебування в провінції Косово після їх вислання, не обґрунтовує їхні скарги у ретроспективі. Рішення угорських органів влади в грудні 2003 року на основі наявної на той час ситуації не змінює цього висновку.
Звідси випливає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до статті 35 §§ 3 і 4 Конвенції.
2. Заявники скаржилися за статтею 4 Протоколу № 4 на те, що вони зазнали колективного вислання, оскільки органи влади постановили єдине рішення щодо них обох без розумного та об’єктивного вивчення конкретних обставин кожного. Стаття 4 Протоколу № 4 передбачає:
“Колективне вислання іноземців заборонено.”
Суд вважає, що колективне вислання має розумітися як будь-який захід, який змушує іноземців, як групу, залишити країну, за винятком випадків, коли такий захід ухвалений на підставі обґрунтованого та об’єктивного розгляду конкретної справи кожного окремого іноземця з групи. Більше того, той факт, що низка іноземців отримали подібні рішення, не призводить до висновку про те, що існує колективне вислання, якщо кожній особі було надано можливість висувати аргументи проти її вислання у компетентних органах на індивідуальній основі (див. A. і Інші проти Нідерландів, № 14209/88, рішення Комісії від 16 грудня 1988, Decisions and Reports 59, стор. 274).
У цій справі те, що національні органи влади постановили єдине рішення щодо обох заявників, як подружжя, було наслідком їхньої власної поведінки. Заявники разом прибули до держави-відповідача, спільно подали прохання про надання притулку на одних підставах, подали одні докази на підтвердження своїх заяв, та подали спільні апеляційні скарги до Урядової апеляційної комісії та Верховного суду. Таким чином, органи влади оцінювали ризики, пов’язані з висланням обох, спільно.
За наведених обставин Суд вважає, що депортація заявників не виявляє жодних ознак колективного вислання у розумінні статті 4 Протоколу № 4.
Звідси випливає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до статті 35 § 3 Конвенції.
3. Що стосується вищезазначених положень, заявники скаржилися за статтею 13 Конвенції, що вони не мали ефективного засобу правового захисту стосовно загрози вислання. Стаття 13 передбачає:
“Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.”
Згідно з практикою Суду, це положення застосовується лише тоді, коли особа має «обґрунтовану скаргу», що є потерпілою від порушення передбаченого Конвенцією права (див. поміж іншими рішеннями, Boyle і Rice проти Сполученого Королівства, рішення від 27 квітня 1988, Series A № 131, § 52).
Суд встановив, що скарги по суті є явно необґрунтованими. З аналогічних причин заявники не мали «обґрунтованої скарги», і тому стаття 13 не застосовується до їхньої справи.
Звідси випливає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 і має бути відхилена відповідно до статті 35 § 4 Конвенції.
4. Заявники скаржаться відповідно до статті 6 §§ 1 і 3 (b), (c) і (e) Конвенції на несправедливість провадження у справі про дрібні правопорушення. Стаття 6 у відповідних частинах передбачає:
“1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд своєї справи упродовж розумного строку ... судом, ... , який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
...
(b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;
(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;
(e) якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею, – одержувати безоплатну допомогу перекладача.”
Суд вважає, що на підставі матеріалів справи він не може визначити прийнятність цієї скарги і, отже, необхідно, відповідно до правила 54 § 2 (b) Регламенту Суду, повідомити про цю частину заяви Уряду-відповідачу.
З цих причин Суд одноголосно
Вирішує відкласти розгляд скарг заявників за статтею 6 Конвенції стосовно стверджуваної несправедливості провадження у справі про дрібні правопорушення;
Проголошує решту заяви неприйнятною.
Марк Віллігер Боштян M. Зупанчічь
заступник секретаряГолова
Full & Egal Universal Law Academy