Цей переклад підготовлений Радою Європи в межах Плану дій Ради Європи для України на 2018-2021 роки та фінансований за рахунок коштів на рівні Плану дій, наданих Естонією, Ірландією, Латвією, Литвою, Ліхтенштейном, Люксембургом, Нідерландами, Норвегією, Польщею, Румунією, Туреччиною, Угорщиною, Фінляндією, Чеською Республікою, Швейцарією, Швецією та Канадою.
This translation is produced by the Council of Europe within the framework of the Council of Europe Action Plan for Ukraine 2018-2021 and funded with Action Plan-level funds provided by the Czech Republic, Estonia, Finland, Hungary, Ireland, Latvia, Liechtenstein, Lithuania, Luxembourg, the Netherlands, Norway, Poland, Romania, Sweden, Switzerland, Turkey and Canada.
Berisha і Haljiti проти Колишньої Югославської Республіки Македонія (déc.) - 18670/03
Рішення від 16.6.2005 [Секція III]
Стаття 4 Протоколу № 4
Заборона колективного вислання іноземців
Відмова на підставі одного рішення у задоволенні клопотань про притулок, поданих двома особами: неприйнятність
Заявники – подружжя громадян Сербії і Чорногорії родом з Косово. Вони роми за етнічним походженням. Вони стверджували, що їм щодня погрожували албанці з їхнього села, а члени Визвольної армії Косова разом з деякими селянами змусили їх залишити свій будинок. У 1999 році вони втекли з Косово і отримали гуманітарний захист у Колишній Югославській Республіці Македонія. Через погані умови проживання в таборі вони повернулись до Косово, де перший заявник отримав роботу у КФОР у якості перекладача. Заявники стверджують, що вони постійно були мішенями для образ. Перший заявник, який брав участь у ромській правозахисній діяльності, постійно зазнавав дискримінації з боку албанських колег. Після того, як перший заявник втратив роботу, подружжя повернулось до Колишньої Югославської Республіки Македонія і подало клопотання про отримання притулку. Їхнє клопотання, як і скарга до Верховного суду, були відхилені на тій підставі, що страх переслідування ґрунтувався виключно на загальному відчутті невпевненості внаслідок їх етнічного походження. Хоча заявникам запропонували залишити країну, вони залишились у ній і згодом були заарештовані поліцією, коли намагались нелегально потрапити до Греції. Наступного дня суд визнав їх винними у вчиненні дрібних правопорушень відповідно до Закону про перетин кордону. Суд оштрафував їх і заборонив їм в’їжджати до країни протягом двох років і вислав їх до Сербії і Чорногорії. У 2003 році вони знову втекли з Косово і отримали притулок в Угорщині через нестабільну та небезпечну ситуацію в Косово.
Неприйнятність з точки зору статті 4 Протоколу № 4: Заявники скаржилися, що вони були потерпілими від колективного вислання, всупереч цьому положенню, оскільки органи влади винесли єдине рішення для обох випадків без обґрунтованого та об’єктивного розгляду конкретних обставин кожної особи. Проте Суд вважає, що той факт, що національні органи влади постановили єдине рішення щодо обох заявників, як подружжя, було наслідком їхньої власної поведінки: вони разом прибули до держави-відповідача, спільно подали прохання про надання притулку на одних підставах, надали одні докази на підтвердження своїх заяв та подали спільні апеляційні скарги. За наведених обставин депортація заявників не виявляє жодних ознак колективного вислання: явно необґрунтовано.
Full & Egal Universal Law Academy