© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2012 рік. Цей переклад було здійснено за підтримки Фундації з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду. Для подальшої інформації дивіться повні примітки щодо авторських прав у кінці цього документа.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2012. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2012. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
ВЕЛИКА ПАЛАТА
СПРАВА A. ТА ІНШІ ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА
(Заява № 3455/05)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
19 лютого 2009 р.
Це рішення є остаточним, але до нього можуть бути внесені редакційні зміни.
У справі A. та Інші проти Сполученого Королівства,
Європейський суд з прав людини на засіданні Великої Палати у складі:
Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa), Голова,
Крістос Розакіс (Christos Rozakis),
Ніколас Братца (Nicolas Bratza),
Франсуаз Тюлькенс (Françoise Tulkens),
Жозеп Касадеваль (Josep Casadevall),
Джованні Бонелло (Giovanni Bonello),
Ірену Кабраль Баррето (Ireneu Cabral Barreto),
Елізабет Штайнер (Elisabeth Steiner),
Лєх Ґарліцкі (Lech Garlicki),
Ханлар Хаджієв (Khanlar Hajiyev),
Лільяна Мійовіч (Ljiljana Mijović),
Егберт Мейер (Egbert Myjer),
Давід Тьор Бйоргвінсон (David Thór Björgvinsson),
Георге Ніколау (George Nicolaou),
Леді Біанку (Ledi Bianku),
Нона Цоцорія (Nona Tsotsoria),
Міхай Поалелунж (Mihai Poalelungi), судді,
і Майкл О’Бойль (Michael O’Boyle), заступник Секретаря,
Розглянувши справу у закритих засіданнях 21 травня 2008 року і 4 лютого 2009 року,
Проголошує наступне рішення, ухвалене на останньому засіданні:
ПРОЦЕДУРА
1. Справа була відкрита за заявою (№ 3455/05), поданою до Суду проти Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) одинадцятьма особами, які не є громадянами Сполученого Королівства (далі - заявники), 21 січня 2005 року. Голова задовольнив клопотання заявників не оприлюднювати їхні імена (правило 47 § 3 Регламенту Суду).
2. Заявники були представлені Birnberg Pierce and Partners, адвокатською фірмою, яка практикує у Лондоні. Уряд Сполученого Королівства (далі - Уряд) був представлений уповноваженою особою, паном Д. Волтоном (D. Walton) з Міністерства закордонних справ та у справах Співдружності.
3. Заявники, зокрема, стверджували, що їх було незаконно затримано з порушенням статей 3, 5 § 1 і 14 Конвенції, і що вони, в порушення статей 5 § 4 і 13, не мали в розпорядженні ефективних засобів правового захисту.
4. Справу було передано до колишньої Четвертої Секції Суду (правило 52 § 1 Регламенту Суду). 11 вересня 2007 року Палатою Секції у складі таких суддів: Жозеп Касадеваль (Josep Casadevall), Ніколас Братца (Nicolas Bratza), Джованні Бонелло (Giovanni Bonello), Крістак Трая (Kristaq Traja), Станіслав Павлосхі (Stanislav Pavloschi), Лєх Ґарліцкі (Lech Garlicki), Лільяна Мійовіч (Ljiljana Mijović), а також Лоренса Ерлі (Lawrence Early), секретаря Секції, відмовилася від розгляду справи на користь Великої Палати, жодна зі сторін у справі не заперечувала проти цього (стаття 30 Конвенції і правило 72).
5. Склад Великої Палати було визначено відповідно до положень статті 27 §§ 2 і 3 Конвенції і правила 24 Регламенту Суду.
6. Заявник і Уряд надали свої меморандуми щодо обставин справи. Окрім того, були отримані коментарі третьої сторони від двох розташованих у Лондоні громадських організацій, «Свобода» і «Справедливість», яким Голова дозволив виступити у письмовій процедурі (стаття 36 § 2 Конвенції і правило 44 § 2).
7. Відкрите слухання справи відбулось 21 травня 2008 року у Палаці Прав Людини (правило 59 § 3).
Тоді перед Судом з’явились:
(a) від Уряду
пан Д. Волтон (D. Walton), Уповноважена особа,
пан П. Сейлс (P. Sales), королівський радник,
пані К. Айвімі (C. Ivimy),адвокат,
пан С. Брейвінер-Роман (S. Braviner-Roman),
пані К. Челмерс (K. Chalmers),
пан Е. Едамс (E. Adams),
пан Д. Едат (J. Adutt),
пан Л. Сміт (L. Smith), радники;
(b)від заявників
пані Г. Пірс (G. Pierce),
пані М. Уіліс Стюарт (M. Willis Stewart),
пан Д. Гедалла (D. Guedalla),адвокати,
пан Б. Емерсон (B. Emmerson), королівський радник,
пан Р. Гьюсейн (R. Husain),
пан Д. Фрідман (D. Friedman), радники.
Суд заслухав звернення від панів Емерсона і Сейлса, а також їхні відповіді на питання Суду.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
8. Обставини справи, представлені сторонами, можна підсумувати наступним чином.
A. Відступ від зобов’язань
9. 11 вересня 2001 року чотири комерційні літаки були викрадені над Сполученими Штатами Америки. Два з них були скеровані на «башти-близнюки» Світового торгівельного центру, а третій - на Пентагон, спричинивши тяжкі втрати людських життів і власності. Ісламістська екстремістська терористична організація Аль-Каїда під керівництвом Усами бен Ладена взяла за це на себе відповідальність. Сполучене Королівство приєдналось до Сполучених Штатів у військових діях у Афганістані, котрий використовувався Аль-Каїдою як база тренувальних таборів.
10. Уряд стверджував, що події 11 вересня 2001 року продемонстрували, що міжнародні терористи, особливо ті, які співпрацюють з Аль-Каїдою, мали намір і можливість влаштувати теракти проти цивільних об’єктів у безпрецедентних масштабах. До того ж, з огляду на розгалужену глобальну структуру Аль-Каїди і фанатизм, жорстокість і цілеспрямованість її поплічників, державі було б важко попередити наступні теракти. З точки зору Уряду, Сполучене Королівство, через тісні зв’язки з США, було особливою мішенню. Він вважав, що існувала найсерйозніша небезпека, яка загрожувала існуванню нації. Окрім того, він вважав, що загроза походила переважно, хоч і не виключно, він деяких присутніх у Великобританії іноземних громадян, які надавали підтримку мережі ісламістських терористичних операцій, пов’язаних із Аль-Каїдою. Деякі з цих іноземців не могли бути депортовані через ризик, що у країнах їхнього походження вони зазнають ставлення, яке суперечитиме статті 3 Конвенції.
11. 11 листопада 2001 року Державний секретар видав наказ про відступ від зобов’язань відповідно до статті 14 Закону про права людини 1998 року (далі – Закону, див. далі параграф 94), у якому виклав умови пропонованого повідомлення Генеральному Секретарю Ради Європи про обмеження відповідно до статті 15 Конвенції. 18 грудня 2001 року Уряд повідомив Генерального Секретаря Ради Європи про відступ від своїх зобов’язань. У повідомленні про відступ від своїх зобов’язань ішлось:
“Надзвичайний стан у Сполученому Королівстві
Терористичні акти у Нью-Йорку, Вашингтоні (Округ Колумбія) і Пенсільванії 11 вересня 2001 року спричинили кілька тисяч смертей, включаючи багатьох громадян Великобританії, а також 70-ти різних країн. Рада Безпеки ООН у резолюціях 1368 (2001) і 1373 (2001) визнала ці теракти загрозою міжнародному миру і безпеці.
Загроза міжнародного тероризму є постійною. У резолюції 1373 (2001) Рада Безпеки, діючи відповідно до Глави VII Статуту ООН, зобов’язала держави вживати заходів із запобігання скоєнню терактів, включно з відмовою надання притулку тим, хто фінансує, планує, підтримує і скоює теракти.
Особи, підозрювані у приналежності до міжнародного тероризму, становлять загрозу для Сполученого Королівства. Зокрема, у Сполученому Королівстві присутні іноземні громадяни, які підозрюються у причетності до скоєння, підготовки і підбурювання актів міжнародного тероризму, у приналежності до організацій чи груп, які причетні до цього, або у підтримці зв’язків з членами таких організацій, і які становлять загрозу для національної безпеки Сполученого Королівства.
Отже, у Сполученому Королівстві існує надзвичайний стан у розумінні статті 15(1) Конвенції.
Закон 2001 року «Про боротьбу з тероризмом, злочинністю та гарантії безпеки»
Внаслідок надзвичайного стану, Закон 2001 року «Про боротьбу з тероризмом, злочинністю та гарантії безпеки» містив, поміж іншим, положення про збільшення повноважень щодо арешту і затримання іноземних громадян із метою вислання або депортації зі Сполученого Королівства, якщо вислання або депортація наразі неможливі, таке утримання під вартою було б незаконним з огляду на чинні національні закони. Збільшення повноважень щодо арешту і затримання застосовуватиметься, коли Державний секретар видасть акт, у якому вкаже, що, на його переконання, присутність такої особи у Сполученому Королівстві є ризиком для національної безпеки, і що він підозрює цю особу в тому, що вона/він є міжнародним терористом. Проти такого акта можна буде апелювати до Спеціальної апеляційної міграційної комісії (САМК), запровадженої відповідно до закону 1997 року, котра матиме право скасувати такий акт, якщо визнає його недоцільним. Проти рішення САМК можна буде подати апеляцію з питань права. Окрім того, САМК регулярно переглядатиме такі акти. За потреби і за певних умов, САМК може також надати можливість внести заставу. Затримана особа може у будь-який момент завершити утримання під вартою, погодившись залишити Сполучене Королівство.
Збільшення повноважень щодо затримання і взяття під варту, відповідно до Закону 2001 року «Про боротьбу з тероризмом, злочинністю та гарантії безпеки», є вкрай необхідним заходом, з огляду на вимоги поточної ситуації. Він є тимчасовим заходом, який набирає чинності спочатку на 15 місяців, а потім втрачає чинність, якщо Парламент не поновить його. Після цього Парламент може щорічно поновлювати його. Якщо у будь-який момент Уряд вирішить, що суспільної небезпеки більше не існує, або збільшення повноважень більше не є крайньою потребою з огляду на вимоги поточної ситуації, тоді Державний секретар своїм наказом скасує це положення.
Повноваження щодо затримання за національним законодавством (окрім Закону 2001 року «Про боротьбу з тероризмом, злочинністю та гарантії безпеки»)
Відповідно до Закону 1971 року «Про імміграцію» (далі – Закон 1971 року), Уряд має право висилати або депортувати осіб на тій підставі, що їхня присутність у Сполученому Королівстві не сприяє суспільному благу або національній безпеці. До вислання або депортації такі особи можуть також бути арештовані і затримані відповідно до списків 2 і до Закону 1971 року. Суди Сполученого Королівства встановили, що це право на затримання може здійснюватись лише протягом періоду, необхідного за умов конкретної справи для здійснення вислання, а якщо стає очевидно, що вислання неможливо здійснити протягом розумного часу, утримання під вартою є незаконним (R. проти коменданта тюрми Durham, ex parte Singh [1984] всі ER 983).
Стаття 5(1)(f) Конвенції
Загальновідомо, що стаття 5(1)(f) дозволяє затримання особи з метою депортації тільки за умови, що «такий захід вживається з метою депортації» (Chahal проти Сполученого Королівства (1996) 23 EHRR 413 у параграфі 112). В таких випадках Європейський суд з прав людини зазначав, що затримання перестане бути дозволеним, відповідно до статті 5(1)(f), якщо процедура депортації не провадиться з належним сумлінням, і що в такому випадку слід встановити, чи не була тривалість депортації надмірною (параграф 113).
У деяких випадках, коли особу висилають або депортують з міркувань національної безпеки, тривале затримання може не відповідати статті 5(1)(f), як було розтлумачено Судом у справі Chahal. Так може статись, наприклад, якщо особа доведе, що вислання до своєї країни може спричинити щодо неї ставлення, яке суперечитиме статті 3 Конвенції. За таких умов, незважаючи на серйозність загрози національній безпеці, яку становить ця особа, стаття 3, як відомо, забороняє вислання або депортацію до місцевості, де існує ризик, що особа зазнає ставлення, яке суперечитиме цій статті. Якщо не існує альтернативного місця депортації, то вислання або депортація на той час будуть неможливі, хоча вислання або депортація можуть залишатись остаточною метою, яка буде здійснена за досягнення сприятливих обставин. До того ж, може бути втрачена можливість переслідувати особу за злочин, з огляду на суворі правила допустимості доказів і високі вимоги до доказування у системі кримінального судочинства Сполученого Королівства.
Відступ від зобов’язань відповідно до статті 15 Конвенції
Уряд розглянув, чи здійснення розширених повноважень на затримання, які містяться у Законі 2001 року «Про боротьбу з тероризмом, злочинністю та гарантії безпеки», можуть суперечити зобов’язанням за статтею 5(1) Конвенції. Як вказано вище, можуть трапитись випадки, коли, незважаючи на твердий намір вислати або депортувати особу, яка перебуває під вартою, не можна сказати, що «такий захід вживається з метою депортації» в розумінні статті 5(1)(f), інтерпретованої Судом у справі Chahal. Отже, тією мірою, якою здійснення розширених повноважень може суперечити зобов’язанням Сполученого Королівства за статтею 5(1), Уряд вирішив скористатись правом відступу, передбаченого 15 (1) Конвенції, і користуватиметься ним до наступного повідомлення.”
Далі у повідомленні про відступ від зобов’язань наводились положення законопроекту Частини 4 до Закону 2001 року «Про боротьбу зі злочином тероризму та гарантії безпеки».
12. 12 листопада 2001 року до Палати Громад було внесено законопроект, який мав стати Частиною 4 Закону 2001 року «Про боротьбу зі злочином тероризму та гарантії безпеки» (далі – Закон 2001 року, див. нижче параграф 90). Законопроект був ухвалений Парламентом протягом двох тижнів, включаючи три дні дебатів на засіданні Палати Громад, під час яких, у рамках щільної програми, було розглянуто 125 положень, що змусило Об’єднаний комітет з прав людини і Спеціальний комітет з внутрішніх справ скаржитись на швидкість, з якою їх попросили розглянути законопроект.
13. Закон 2001 року набув чинності 4 грудня 2001 року. Протягом дії цього закону, стосовно шістнадцяти осіб, включаючи одинадцятьох заявників, були видані акти відповідно до статті 21, і їх було затримано. Проти перших шести заявників були видані акти 17 грудня 2001 року, і незабаром вони були затримані. Проти сьомого заявника було видано акт і його було затримано на початку лютого 2002 року; дев’ятого заявника - 22 квітня 2002 року; восьмого заявника - 23 жовтня 2002 року; десятого заявника - 14 січня 2003 року; проти одинадцятого заявника було видано акт 2 жовтня 2003 року і залишено його під вартою, оскільки його раніше затримали за іншим законом.
B. Судові процеси щодо відступу від зобов’язань
14. Під час процесу у Спеціальній апеляційній міграційній комісії (САМК, див. нижче параграфи 91-93) перші сім заявників оспорювали законність відступу від зобов’язань, стверджуючи, що їхнє затримання за Законом 2001 року порушує їхні права за статтями 3, 5, 6 і 14 Конвенції. Окрім того, кожен із них оскаржив акт Державного секретаря, який проголошував його міжнародним терористом.
15. 30 липня 2002 року, перевіривши відкриті і закриті матеріали і заслухавши подання спеціальних адвокатів, як і захисників сторін і третьої сторони, «Свободи», САМК винесла постанову про законність відступу від зобов’язань. Вона стверджувала, що на основі відкритих матеріалів очевидно, що загроза з боку Аль-Каїди створила суспільну небезпеку, яка загрожує життю нації в розумінні статті 15 Конвенції, і що закриті матеріали підтверджують це.
САМК також стверджувала, що той факт, що мета захисту громадськості від міжнародних терористів може бути досягнена іншими методами, не вказує на те, що вжиті зараз заходи не є суворо необхідними. До того ж, оскільки метою затримання був захист Сполученого Королівства, те, що заявник міг вільно виїхати, свідчило, що заходи були належним чином адаптовані до надзвичайного стану.
САМК відхилила скарги заявників за статтею 3 Конвенції. Вона стверджувала, що стосовно умов утримання заявники повинні звернутись до судів загальної юрисдикції, і що САМК не уповноважена розглядати такі скарги, оскільки вони не стосуються «відступу від зобов’язань». Вона також визнала необґрунтованим аргумент заявників, що затримання на невизначений строк суперечить статті 3. Щодо цього, САМК стверджувала, що затримання не було безстроковим, оскільки обмежувалось строками дії самого Закону 2001 року, і, відповідно до цього закону, акт проти кожного заявника мав автоматично переглядатись кожні шість місяців. У будь-якому випадку, сам факт, що для превентивного затримання не були встановлені строки, не означає порушення статті 3.
САМК не визнав застосування статті 6 до оскарження актів. Видання акта проти кожного заявника як підозрюваного міжнародного терориста не було «обвинуваченням», а швидше виявом підозри, а процедура у САМК призначена не для доведення вини. До того ж, не оспорювалось жодне цивільне право, тож статтю 6 не можна застосовувати і у цивільно-правовому аспекті.
Проте, САМК постановив, що відступ від зобов’язань був незаконним, оскільки відповідні положення Закону 2001 року невиправдано дискримінували іноземців, з порушенням статті 14 Конвенції. Дія Закону 2001 року могла б бути належно поширена на іноземців, якби загроза походила виключно, або майже виключно, від іноземців, але такий висновок не підтверджений доказами. У параграфах 94-95 свого рішення САМК зазначила:
“94. Якщо має бути ефективний відступ від закріпленого статтею 5 права на особисту свободу стосовно підозрюваних міжнародних терористів (і на користь такого відступу є вагомі аргументи), такий відступ доцільно поширити на всіх неминуче підозрюваних міжнародних терористів. Його можна було б належно обмежити лише іноземним сегментом населення, якби, як закидає [захисник апелянтів], загроза виходила виключно або майже виключно від іноземців.
95. Але наявні докази безспірно доводять, що загроза не є такою обмеженою. Вже встановлено багато британських громадян (переважно в ув’язненні за кордоном), які підпадають під визначення «підозрюваних міжнародних терористів», і з подань, які надійшли до нас, видно, що, на думку [Державного секретаря], на свободі у Сполученому Королівстві є й інші, кого можна визначити так само. За таких обставин, ми не вбачаємо, як згаданий відступ можна розглядати інакше, ніж дискримінаційний за ознакою національного походження.”
Тож САМК скасував наказ про відступ від зобов’язань від 11 листопада 2001 року і видав декларацію про несумісність статті 23 Закону 2001 року із статтею 4 Закону 1998 року (див. нижче параграф 94).
Розгляд апеляцій проти актів щодо перших семи заявників було відкладено (див. нижче параграфи 24-69) до розгляду апеляції Державного секретаря і зустрічної апеляції заявників з питань права проти згаданої постанови.
16. 25 жовтня 2002 року Апеляційний суд постановив рішення (A. та Інші проти Державного секретаря Міністерства внутрішніх справ [2002] EWCA Civ 1502).
У ньому зазначалось, що САМК уповноважена встановити, що існувала суспільна небезпека, яка загрожувала життю нації. Проте, на противагу САМК, суд встановив, що заходи, вжиті Державним секретарем, можуть бути об’єктивно виправдані. Існує раціональний зв’язок між затриманням іноземців, які не можуть бути депортовані з огляду на їхню безпеку, і метою, яку хотів досягти Державний секретар - усунути іноземців, які становили загрозу національній безпеці. До того ж, заявників утримували б не довше, ніж необхідно для депортації, або до припинення загрози національній безпеці. Не було і дискримінації, яка б суперечила статті 14 Конвенції, оскільки підозрювані британські громадяни знаходяться у ситуації, відмінній від підозрюваних іноземців, яких не можна депортувати з огляду на загрозу їхній безпеці. Такі іноземні громадяни не мають права залишатись у країні, а лише право на поточний момент не бути висланими з міркувань їхньої безпеки. Апеляційний суд додав, що міжнародним правом встановлено, що в деяких випадках держави можуть робити розрізнення між громадянами та іноземцям, особливо в ситуаціях небезпеки. Він також зробив висновок, що Парламент уповноважений обмежувати заходи, запропоновані лише стосовно іноземних громадян, підозрюваних у терористичних зв’язках, оскільки він уповноважений дійти висновку, що затримання лише обмеженого кола іноземців, яких стосуються ці заходи, було за даних умов «суворо необхідним» у розумінні статті 15 Конвенції.
Апеляційний суд погодився із САМК, що процедура апеляції проти актів не була «кримінальною» у розумінні статті 6 § 1 Конвенції. Проте, він вирішив, що цивільно-правовий аспект статті 6 застосовується, але процедура була настільки справедливою, наскільки це було можливо. Він далі зазначав, що заявники не довели, що їхнє затримання суперечило статті 3 Конвенції.
17. Заявникам було надано дозвіл на подачу апеляції до Палати Лордів, яка постановила рішення 16 грудня 2004 року ([2004] UKHL 56).
Більшість лордів-суддів прямо або побічно визнали, що затримання заявників, відповідно до Частини 4 Закону 2001 року, не підпадає під виняток із загального права на особисту свободу, встановлений статтею 5 § 1(f) Конвенції (див. Лорд Бінгем (Bingham), у параграфах 8-9; Лорд Хофман (Hoffman), у параграфі 97; Лорд Хоуп (Hope), у параграфах 103-105; Лорд Скот (Scott), у параграфі 155; Лорд Роджер (Rodger), у параграфі 163; Баронеса Хейл (Hale), у параграфі 222). Лорд Бінгем так підсумував позицію Палати:
“9. ... Особа, яка скоює тяжкий злочин проти кримінального закону цієї країни, звичайно, може, є вона громадянином чи ні, бути обвинуваченою, підсудною і, у випадку доведення вини, ув’язненою. Але іноземця, якому загрожує перспектива тортур або нелюдського поводження після повернення до власної країни, і якого не можна депортувати до третьої країни, і якого не обвинувачують у жодному злочині, не можна, відповідно до статті 5(1)(f) Конвенції і списку 3 до Закону 1971 року «Про імміграцію», утримувати тут під вартою, навіть якщо його вважають загрозою національній безпеці”.
18. Палата Лордів далі вирішила вісьмома голосами проти одного (лорди Бінгем і Скот із великим ваганням), що висновок САМК про наявність суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, не слід відкидати. Лорд Хоуп оцінив докази наступним чином:
“118. У [відкритих] матеріалах є достатньо доказів, які доводять, що Уряд цілком виправдано зробив у листопаді 2001 року висновок про існування небезпеки, яка загрожує життю нації. ... Сполучене Королівство було під загрозою терактів мережі Аль-Каїда, яка здатна через своїх поплічників завдати масових жертв і мати руйнівний вплив на функціонування нації. Це засвідчили події 11 вересня 2001 року у Нью-Йорку, Пенсільванії і Вашингтоні. У Сполученому Королівстві була присутня достатня кількість іноземних громадян, які мали бажання і можливість коїти скоординовані теракти, котрі знищили б людські життя і власність. Було проведено широку розвідку, яка показала, що міжнародні терористичні організації, задіяні у недавніх терактах і у підготовці до наступних, мали зв’язки зі Сполученим Королівством, і що вони та інші особи становили постійну загрозу країні. Накопичувалось усе більше доказів, які розкривали підготовку до використання у цій кампанії зброї масового знищення. ... [Міністерство внутрішніх справ] вирішило, що серйозна загроза нації походила переважно, хоч і не виключно, і негайно від категорії іноземних громадян.
119. Картина, яка вимальовується із цих заяв, і є поточним надзвичайним станом. Небезпека полягає у загрозі скоєння терактів. Вона загрожує життю нації через жахливі наслідки, які, якщо їх допустити, торкнуться усіх нас. Але не можна сказати, що ці теракти невідворотні. 15 жовтня 2001 року Державний секретар заявив перед Палатою Громад, що розвідка не вказує на негайну особливу загрозу Сполученому Королівству (див. Hansard (дебати у Палаті Громад, збірка 925). 5 березня 2002 року така ж оцінка ситуації була повторена в урядовій відповіді на другу доповідь Спеціального комітету Палати Громад з оборони проти загрози тероризму (Палати Громад 348, параграф 13), у якій було сказано, що неправильно казати про наявність доказів особливої загрози. З матеріалів, які ми бачили, я би не зробив висновку про відсутність поточної небезпеки. Але я б зробив висновок, що існує небезпека, яка становить різноманітну загрозу, або на різних рівнях, якщо ці загрози справдяться. Докази свідчать, що таку загрозу не можна назвати невідворотною. Слід визнати, що оскільки теракти, найімовірніше, відбуваються без попередження, неможливо визначити стадію, коли вони стануть невідворотними. Це важливий фактор, і я не знімаю його з обліку. Але найважливіше, аби стадія, коли нація зіткнеться з такою небезпекою – небезпекою невідворотного теракту, - ніколи не настала”.
Лорд Хофман, який голосував проти, визнав, що існують правдоподібні докази загрози серйозних терактів у Сполученому Королівстві, але вважав, що це не зруйнує життя нації, оскільки загроза не є настільки фундаментальною, аби підірвати «наші урядові інституції або наше існування як громадянської спільноти». Він підсумував, що «реальна загроза життю нації ... виходить не від терористів, а від законів, як ось ці».
19. Інші лорди-судді (Бінгем, Ніколс, Хоуп, Скот, Роджер, Карсвел і баронеса Хейл, разом з особливою думкою лорда Уокера) відхилили подання Уряду про те, що Парламент і виконавча влада, а не суди, повинні обирати заходи, необхідні для захисту безпеки громадськості. Лорд Бінгем висловив свою думку наступним чином:
“42. З цього аналізу витікає, що, на мою думку, апелянти мають право запросити суди переглянути на підставі пропорційності наказ про відступ від зобов’язань і відповідність його до Конвенції статті 23 [Закону 2001 року], а судам у вивченні порушених питань не перешкоджає жодна оборонна доктрина. Відповідно, я не підтримую увесь зміст подання прокурора. Зокрема, я не підтримую розрізнення, яке він зробив між демократичними інституціями і судами. Так, правда, що в нашій країні судді не обираються і не є відповідальними перед Парламентом. Правда і те,... що Парламент, виконавча влада і суди мають різні функції. Але функція незалежних суддів, уповноважених інтерпретувати і застосовувати закони, загально визнана як кардинальна риса сучасної демократичної держави, наріжний камінь самого верховенства права. Прокурор має цілковите право наполягати на власному розумінні меж судової влади, але він помиляється, коли вважає судове прийняття рішень певним чином недемократичним. Це особливо недоречно у випадку, як цей, коли Парламент однозначно закріплює у законі, у статті 6 Закону 1998 року, що є незаконною будь-яка дія державного органу, включаючи суди, несумісна з правами, гарантованими Конвенцією; вимагає (у статті 2) застосовувати відповідну юриспруденцію Страсбурга; вимагає (у статті 3), аби суди, наскільки це можливо, застосовували права, гарантовані Конвенцією, і надали право апеляції з питань обмеження у правах. Звичайно, внаслідок цього не має применшуватись суверенна законодавча влада Королівського Парламенту, оскільки, якщо основне законодавство оголошується несумісним, чинність законодавства не змінюється (стаття 4(6)), і відповідний міністр, відповідальний перед Парламентом, має вжити заходів. Закон 1998 року надає судам цілком особливий, повністю демократичний мандат”.
20. Отже, більшість перевірила, чи режим затримання за Частиною 4 Закону 2001 року був належною відповіддю на надзвичайну ситуацію, і дійшов висновку, що він неналежно відреагував на загрозу безпеці і був непропорційною відповіддю на таку загрозу. Лорди-судді спирались на три основні засади: по-перше, схема затримання застосовувалась лише до іноземців, підозрюваних у міжнародному тероризмі, і не давала відповіді на загрозу, яка виходила від громадян Сполученого Королівства, яких підозрювали у тому ж; по-друге, вона дозволяла підозрюваним у міжнародному тероризмі вільно залишати Сполучене Королівство і продовжувати небезпечну діяльність за кордоном; по-третє, закон сформульовано занадто широко, тож його, в принципі, можна застосувати до осіб, підозрюваних у залученні до міжнародних терористичних організацій, які не підпадають під сферу обмеження прав.
Щодо першого лорд Бінгем наголосив, що висновок САМК про те, що загроза тероризму не обмежується іноземцями, не був оскаржений. Оскільки САМК була трибуналом, уповноваженим для встановлення фактів, немає потреби перевіряти підстави для такого висновку, оскільки були докази того, що, «за результатами розвідки, протягом останніх п’яти років понад тисячу осіб із Великобританії відвідали тренувальні табори в Афганістані»; що деякі британські громадяни планували повернутись із Афганістану до Сполученого Королівства; і що довідковий матеріал про заявників засвідчував високий рівень залучення до терористичної мережі британських громадян і осіб, пов’язаних зі Сполученим Королівством. Лорд Бінгем продовжував:
“33. ... є нормальним те, що статті 21 і 23 Закону 2001 року не стосуються загрози, яка виходить від британських громадян, оскільки в ньому не йдеться про акти проти британських громадян і їх затримання. Важливо те, що інші статті Закону 2001 року і Закону 2000 року застосовуються до британських громадян, оскільки вони не є предметами відступу від прав, не є предметами скарг і застосовуються так само і до британських громадян. Проте, загроза від британських громадян, хоч кількісно й менша, якісно не може вважатись інакшою, ніж загроза від іноземців. Є нормальним і те, що статті 21 і 23 дозволяють особам, проти яких складено акти і яких затримано, залишити Сполучене Королівство і відбути до іншої країни, яка бажає їх прийняти, як зробили два апелянти, від’їхавши до Марокко і Франції .... Така свобода від’їхати цілком зрозуміла в рамках міграційного контролю: якщо британська влада бажає депортувати іноземного громадянина, але не може депортувати його до країни «А», з огляду на справу Chahal, то вона може скористатись його добровільним від’їздом до країни « Б». Але щодо дозволу підозрюваному міжнародному терористу залишити наші береги і від’їхати до іншої країни, може і такої близької, як Франція, і продовжувати там свою злочинну діяльність, то такий дозвіл важко узгодити з переконанням у його спроможності завдати серйозної шкоди людям та інтересам цієї країни. ...
35. П’ятий пункт аргументації апелянтів дозволяє трохи подискутувати. Але розумно припустити, що влада не заплющує очі на підозрюваних міжнародних терористів, які є британськими громадянами. Коли САМК випустила [п’ятого заявника] із тюрми під заставу..., то він мав (поміж іншим) увесь час носити контрольний електронний браслет, весь час залишатись у своєму помешканні, п’ять разів на день у визначений час дзвонити вказаній охоронній фірмі, дозволити цій фірмі встановити у своєму помешканні апаратуру стеження, дозволити вхід до свого помешкання родині, адвокату, медичними працівникам та іншим визначеним особами, не контактувати з жодними іншими особами, не мати у своєму помешканні жодного комп’ютерного обладнання, мобільного телефону або інших електронних засобів зв’язку, скасувати у своєму помешканні діючу телефонну лінію і встановити спеціальний телефонний зв’язок для контактів виключно із охоронною фірмою. Апелянти вважають, що такі умови, якщо їх суворо дотримуватись, ефективно попередять терористичну діяльність. Складно сказати, що так не буде.
36. Наголошуючи на важливості права на особисту свободу, як ідеться у шостому аргументі щодо пропорційності, апелянти розвинули давню лібертаріанську традицію англійського права, котра витікає із глави 39 Magna Carta 1215 року, розвинулась у старовинному заході habeas corpus, проголошена у Петиції про права 1628 року, протягом сторіч схвалена численними ключовими рішеннями і втілена у суті і процесі права наших днів. ... У тлумаченні статті 5 Європейської Конвенції, Європейський Суд також визнав першорядне значення особистої свободи. ...
43. Оскарження апелянтами Наказу і статті 23 на підставі пропорційності є, на мою думку, розумним, з огляду на всі причини, наведені ними, а також Європейським Комісаром з прав людини і т.зв. Ньютонівським комітетом (Newton Committee). Прокурор не надав переконливої відповіді.”
21. До того ж, більшість вирішила, що Закон 2001 року був дискримінаційним і несумісним зі статтею 14 Конвенції, відступ від якої є неможливим. Заявники перебували у становищі, подібному до громадян Сполученого Королівства, підозрюваних у міжнародному тероризмі, як і вони, не могли бути усунені з території Сполученого Королівства і вважались загрозою національній безпеці. Оскільки схема затримання була спрямована перш за все на захист Сполученого Королівства від терактів, а не на міграційний контроль, не було об’єктивних причин ставитись до заявників інакше на основі їхнього громадянства або міграційного статусу.
22. Хоча апеляція заявників містила скарги за статтями 3 і 16 Конвенції, Палата Лордів не визнала за необхідне розглядати ці скарги, оскільки визнала обмеження прав незаконним з інших підстав.
23. Вона видала наказ про скасування наказу щодо відступу від зобов’язань, а також декларацію, відповідно до статті 4 Закону про права людини (див. нижче параграф 94), про несумісність статті 23 Закону 2001 року зі статтями 5 § 1 і 14 Конвенції через непропорційність і можливість дискримінаційного затримання підозрюваних у міжнародному тероризмі.
C. Судові процеси проти індивідуальних актів: “загальне” рішення і апеляції
24. Тим часом, САМК розпочала слухання окремих апеляцій заявників проти індивідуальних актів у травні 2003 року, після того, як Апеляційний суд постановив рішення у справі про обмеження у правах, але перед рішенням Палати Лордів.
25. За кожною апеляцією до САМК, Державний секретар надсилав «відкрите звернення», в якому підсумовувались факти, пов’язані з рішенням видати акт проти кожного заявника, і докази, які, на думку Державного секретаря, можна було розкрити без жодного ризику для національної безпеки. Наступне, «закрите», викладення фактів і доказів також надавалось САМК за кожною справою.
26. 29 жовтня 2003 року САМК видала “загальне” рішення, у якому зробила ряд висновків загального застосування до всіх апеляцій проти індивідуальних актів.
Щодо попередніх питань комісія встановила, поміж іншим, що вона має юрисдикцію розглядати апеляції проти індивідуальних актів, навіть якщо особа, проти якої видано акт, залишила Сполучене Королівство і акт було відкликано. Вона визначила, що перевірка існування розумних підстав для підозри у тому, що особа є «терористом», і для переконання, що її присутність у Сполученому Королівстві становить ризик для національної безпеки, у розумінні статті 21 Закону 2001 року, «буде певним чином позбавлена доказів, навіть у зважуванні ймовірностей». Вона визначила далі, що «розумні підстави можуть ґрунтуватись на матеріалі, котрий буде неприйнятним у звичайному судовому розгляді, наприклад, переказування чуток анонімними інформаторами». Вага, якої слід надавати кожному доказу, має визначатись у світлі усієї сукупності доказів. Інформацію, котра могла бути отримана шляхом катувань, не слід автоматично відкидати, але суд повинен зважати, у який спосіб отримано кожен доказ, і, відповідно, його вагу і достовірність.
САМК встановила, що умови затримання за Законом 2001 року слід тлумачити з огляду на умови відступу від зобов’язань. Загроза життю нації не обмежується діяльністю у межах Сполученого Королівства, оскільки життя нації включає також дипломатичну, культурну і туристичну діяльність за кордоном. До того ж, теракти проти союзників Сполученого Королівства можуть також становити ризик для Сполученого Королівства, з огляду на взаємозалежність країн, які зіткнулись із глобальною терористичною загрозою. Відступ від зобов’язань був спрямований на загрозу, яка походила від Аль-Каїди і її поплічників. Тому було необхідно, з огляду як на «національну безпеку», так і на поняття «міжнародного терориста» у статті 21 Закону 2001 року, продемонструвати розумні підстави для підозри у тому, що особа, проти якої видається акт, є частиною угруповання, прямо чи опосередковано пов’язаного із Аль-Каїдою. Навіть якщо головною ціллю такого угруповання є національна боротьба, якщо вона лише частково спиралась на Аль-Каїду, а особа підтримувала саме угруповання, правомірним буде висновок, що така особа підтримувала Аль-Каїду і допомагала їй.
САМК зробила також ряд висновків загального застосування щодо фактів стосовно організацій, які Державний секретар вважав пов’язаними із Аль-Каїдою. Ці висновки ґрунтувались як на «відкритих», так і «закритих» матеріалах. Наприклад, він зазначав, що салафітське угруповання «Заклик і боротьба», утворене в Алжирі 1998 року, було міжнародною терористичною організацією, пов’язаною з Аль-Каїдою через навчання і фінансування, а давніша алжирська організація «Збройна ісламська група» - ні. Єгипетський «Ісламський джихад» був або частиною Аль-Каїди, або дуже міцно пов’язаний із нею. Чеченський «Араб Муджахаддін» був міжнародною терористичною організацією, яка, окрім боротьби за незалежність Чечні, мала антизахідне спрямування і була тісно пов’язаною із Аль-Каїдою. САМК також визначила як таке, що підпадає під умови обмеження прав, угруповання переважно алжирських екстремістів, об’єднаних довкола Абу Доха, алжирця, який жив у Сполученому Королівстві десь з 1999 року. Припускається, що Абу Доха відігравав важливу роль у тренувальних таборах у Афганістані і мав численні контакти із Аль-Каїдою, включаючи зв’язки із франкфуртською групою, котру обвинувачують у спробі підірвати бомбу на страсбурзькому Різдвяному ярмарку у грудні 2000 року. Абу Доха арештували у лютому 2001 року, відповідно до клопотання про екстрадицію від Сполучених Штатів Америки, але група продовжувала діяти.
27. Заявники апелювали проти рішення САМК про те, чи є допустимими докази, які можуть бути отримані під тортурами. Стосовно апеляції, сторони погодились, що процедура у САМК із оскарження індивідуальних актів підпадала під дію статті 5 § 4 Конвенції і, відповідно, мала задовольняти головні вимоги до справедливого судового розгляду. Тому не було потреби вирішувати, чи мала застосовуватись також стаття 6, і це питання залишилось відкритим.
11 серпня 2004 року Апеляційний суд більшістю голосів залишив без змін рішення САМК ([2004] EWCA Civ 1123).
8 грудня 2005 року Палата Лордів одноголосно вирішила, що отримані під тортурами свідчення підозрюваного або свідка вже давно вважаються неодмінно ненадійними, неправдивими і такими, що порушують загальні стандарти людяності й порядності, а також несумісними із принципами, на яких суд має відправляти правосуддя. Відповідно, такі докази не можуть законно використовуватися проти сторони у процесі в суді Сполученого Королівства, незважаючи на те, коли, ким і за чиїм наказом були завдані катування. Оскільки особа, котра оскаржує індивідуальний акт, під час процедури у САМК має лише обмежений доступ до зібраних проти неї матеріалів, то не можна очікувати, що вона не порушить закономірне питання про те, що матеріали було отримано у такий спосіб, і тоді САМК муситиме провести відповідне розслідування. Отже, Палата Лордів задовольнила апеляційні скарги заявників і повернула усі справи до САМК для повторного розгляду ([2005] UKHL 71).
28. Висновки САМК щодо справи кожного заявника наведені далі у параграфах 29-69. З шістнадцяти осіб, включаючи одинадцять заявників, затриманих відповідно до частини 4 Закону 2001 року, САМК скасувала акт проти одного.
D. Судові процеси проти індивідуальних актів: окремі рішення
1. Перший заявник
29. Перший заявник народився у таборі палестинських біженців у Йорданії, він є особою без громадянства, 1997 року він отримав дозвіл на безстрокове проживання у Сполученому Королівстві. 17 грудня 2001 року Державний секретар видав проти нього акт як проти підозрюваного міжнародного терориста, відповідно до статті 21 Закону 2001 року. 18 грудня 2001 року на тій же підставі було видано депортаційний ордер.
30. Першого заявника взяли під варту 19 грудня 2001 року. Він апелював до САМК проти акта і проти депортаційного ордера. 24 липня 2002 року його перевели до спеціалізованої психіатричної лікарні Броадмур (Broadmoor Secure Mental Hospital).
31. Першому заявнику і його представникам надали від Державного секретаря «відкриті» матеріали, включно зі звітом поліції, в якому йшлося про те, що через чотири банківські рахунки на його ім’я було переведено великі суми грошей. САМК і спеціальний адвокат, уповноважений від заявника, ознайомились також із «закритими» доказами. Перший заявник дав у САМК усне свідчення за допомогою перекладача і викликав одного свідка, котрий мав засвідчити його позитивну характеристику. Він надіслав також чотири медичні звіти стосовно свого психічного здоров’я. У рішенні від 29 жовтня 2003 року САМК зазначає:
“Ми цілковито усвідомлюємо, що відкриті матеріали проти заявника мають дуже загальний характер, і що справа в основному залежить від тверджень, які не мають значного обґрунтування. Головне твердження стосується того, що він був причетний до пошуку коштів і їх розподілу між терористичними угрупованнями, пов’язаними із Аль-Каїдою. Йдеться також про те, що він діставав підроблені документи і полегшував пересування добровольців джихаду до навчальних таборів у Афганістані. Кажуть, що він тісно пов’язаний із головними екстремістами і поплічниками Усами бен Ладена як у Сполученому Королівстві, так і за кордоном. Він також твердить, і завжди твердив, що він займався і займається виключно благодійними проектами, зокрема, школою у Афганістані для арабомовних дітей, спорудженням колодязів і розподілом їжі у афганських поселеннях. Він також збирав кошти для біженців із Чечні. Будь-які контакти із так званими екстремістами відбувались саме в цьому контексті, і він не мав жодних підстав вважати цих осіб терористами або зацікавленими у тероризмі.
Ми визнаємо справжні труднощі, які апелянт має у підготовці своєї апеляційної скарги. Ми надали йому відповідні пільги з огляду на такі труднощі, а також його психічні проблеми. Ми відзначаємо переживання [його захисника] з приводу того, Державний секретар занадто спростив ситуацію, котра, на його думку, дуже складна, зокрема, з огляду на тенденцію вважати підозрілим кожного правовірного мусульманина, який вважає спосіб життя, запроваджений Талібаном у Афганістані, правильним і гідним наслідування. Ми також відзначаємо, що спочатку відповідач твердив, що вся діяльність заявника із пошуку коштів мала на меті допомогу тероризму, і лише коли апелянт надав докази, які підтверджували законну благодійницьку мету, він погодився, що принаймні деякі зібрані кошти були зібрані з цією метою. Щодо зв’язків зі згаданими особами, ми не забуваємо, що деякі з них, котрі підозрюються у залученні до тероризму, подали апеляційні скарги ... і що звинувачення проти інших не перевірені, і немає змоги пояснити підтверджувані зв’язки.
...
[Захисник першого заявника] погодився, як і раніше, із недостовірністю доказів заявника про його пересування у 1990-х роках, і прохав нас не використовувати це проти нього з огляду на психічний стан. Ми з цим не погоджуємося. Обман був свідомою спробою спростувати твердження про те, що він був у Афганістані моджахедом, а натомість казав, що провів три роки у тюрмі у Йорданії. Поліція завищила обсяг коштів, переведених через його рахунок. З цим ми погоджуємося, але все ж через них пройшла значна сума грошей. І [захисник заявника] заявив, що звинувачення стосувалось діставання підроблених документів для інших, а не для себе. Отже, його фальшивий іракський паспорт не є матеріалом справи. Проте, він свідчить про можливість дістати підроблений паспорт. [Захисник заявника] оспорював достовірність даних розвідки проти апелянта, оскільки лише із запізненням було визнано, що він був залучений до справжньої благодійної діяльності, і що кошти, які проходили через його рахунок і були зібрані ним, мали саме таку мету. Ми визнаємо небезпеку того, що вся діяльністю підозрюваної особи може виглядати підозрілою, і що матеріали можуть бути вивчені недостатньо справедливо, аби побачити, чи вони дійсно підтверджують підозру. Ми розглянули всі матеріали, зокрема і закриті, маючи на оці таку небезпеку.
Як ми сказали, відкриті докази, розглянуті окремо, не можуть розкрити причину, через яку ми відхиляємо цю апеляцію, і ми співчуваємо [захиснику першого заявника], з огляду на його складне завдання. Апелянт у якості свідка не справив на нас враження навіть з огляду на його психічний стан і труднощі, за яких він працював. Він часто говорив ухильно і розпливчасто і завідомо сказав неправду про своє пересування у 1990-х роках. Його пояснення щодо одного переказу через його банківський рахунок ми не змогли ні зрозуміти, ні прийняти. Ми маємо сказати, що відповідач знаходиться у значно кращому становищі відносно того, що було сказано про залучення апелянта до алжирських і чеченських справ; справа залежить переважно від доказів у зв’язках апелянта із Афганістаном і з терористами, відомими своїми зв’язками із Аль-Каїдою.
Очевидно, що апелянт дуже вдало збирав кошти, і, найважливіше, що він міг переправити гроші до Афганістану. Які б не були його проблеми, він міг, і йому довіряли надавати кваліфіковані послуги. Його пояснення про те, ким були відомі терористи, чиї діти ходили до згаданої школи, а також щодо різноманітних значних оплат через його банківський рахунок, є незадовільними. Він говорив дуже розпливчасто, хоча, з огляду на підозри проти нього, ми очікували почути деякі подробиці.
...
Ми розглянули критично всі докази. Закриті матеріали підтверджують нашу думку, що видача індивідуального акта у цьому випадку була правильною. Існують водночас як розумне переконання, що присутність апелянта у Сполученому Королівстві становить ризик для національної безпеки, так і розумна підозра, що він є терористом у розумінні статті 21 Закону 2001 року. Отже, ця апеляція залишається без задоволення.”
32. Відповідно до положень Закону 2001 року, справа заявника була переглянута через шість місяців. У рішенні від 2 липня 2004 року САМК встановила, що:
“Оновлені відкриті загальні матеріали ... продовжують вказувати на те, що існує пряма терористична загроза Сполученому Королівству від групи чи груп переважно північно-африканських ісламістських екстремістів, у різний спосіб пов’язаних із Аль-Каїдою.
Хоча деякі з його контактів затримані, перелік чільних екстремістів із різних груп такий, що йому було б не важко, маючи бажання і можливість, надати на їхню підтримку свій значний досвід у веденні справ з метою переслідування екстремістських ісламських цілей у Великобританії. Акт належним чином було продовжено.”
33. 15 грудня 2004 року САМК знову переглянула справу, і знову вирішила, що акт має бути продовжено.
2. Другий заявник
34. Другий заявник, народжений 28 лютого 1963 року, є громадянином Марокко. У 1985 році він в’їхав до Сполученого Королівства з приватним візитом і отримав дозвіл на проживання як студент. 21 червня 1988 року він отримав дозвіл на безстрокове проживання на підставі шлюбу з британською громадянкою, пізніше цей шлюб було розірвано. У 1990 і 1997 року він подавав клопотання про натуралізацію, але його заяви були залишені без розгляду. У 2000 році він одружився з іншою британською громадянкою, від якої має дитину.
35. 17 грудня 2001 року Державний секретар видав проти нього акт як проти підозрюваного міжнародного терориста, відповідно до статті 21 Закону 2001 року. В той же день, на тій же підставі було видано депортаційний ордер. Другого заявника затримали 19 грудня 2001 року. Він апелював проти акта і проти депортаційного ордера, але обрав залишити Сполучене Королівство і від’їхав до Марокко 22 грудня 2001 року. У Марокко він підтримав апеляцію.
36. «Відкрита» справа проти другого заявника була підсумована у рішенні САМК від 29 жовтня 2003 року наступним чином:
“(1) він має зв’язки із «Закликом і боротьбою» і «Збройною ісламською групою» [алжирські терористичні групи, див. вище параграф 26] і є близьким поплічником ряду ісламських екстремістів, пов’язаних із Аль-Каїдою і/або бен Ладеном.
(2) він задіяний у підготовку і/або підбурювання міжнародних терактів, надаючи високотехнологічне обладнання (включаючи засоби зв’язку) алжирським і/або чеченським ісламським екстремістам під керівництвом ібн Хаттаба, надаючи також останнім одяг.
(3) він підтримував, одне чи кілька, «Заклик і боротьбу», «Збройну ісламську групу» і угрупування ібн Хаттаба у Чечні шляхом особистої причетності до шахрайств, скоєних з метою фінансування екстремістів, а також зберігання і розповсюдження пропагандистських відеозаписів, які агітують за джихад.
Відкрита справа Державного секретаря обґрунтовує ці підозри і вказує на використання принаймні одного псевдоніма і структуру співпраці з особами, відомими або підозрюваними як терористи [було встановлено п’ять осіб]. Всіх їх [радник Державного секретаря] назвав «відомими алжирськими ісламськими екстремістами».
Свідок B [від Державного секретаря] підтвердив, що [другий заявник] підозрюється у тому, що є членом мережі, а не окремої організації, наприклад, «Заклик і боротьба» чи «Збройна ісламська група».
САМК далі пояснила висновки, зроблені проти заявника:
“Як і інші апелянти, [другий заявник] під час цієї процедури не обвинувачується у скоєнні переліку окремих правопорушень. Питання полягає у тому, чи на основі сукупності доказів розумно підозрювати його у тому, що він є міжнародним терористом (як було визначено). Якщо ми подивимось на наявні матеріали, як ми і робимо, то ми розглядаємо їх у сукупності. Може статись, що матеріал лише стосовно шахрайства, або постачання одягу, або лише відеопродукції, або організацій не продемонструє сам, що особа будь-яким чином є залученою до тероризму або підтримує його. Але нам треба оцінити ситуацію, коли різноманітні чинники поєднуються щодо однієї особи. Ці чинники наступні. Перше – залучення у шахрайські діяння, які вона має усвідомлювати, але яким не надає пояснення, шукаючи собі вибачення у тому, що не знає, яку саме дію чи діяння Державний секретар має на увазі. Друге - він був залучений до кампаній підвищення свідомості (а також зі збору грошей) щодо боротьби у Чечні, і робив це виключно у ісламському (ніж суто гуманітарному) контексті, використовуючи і поширюючи фільми, котрі, відповідно до наявних перед нами доказів, пов’язані переважно із екстремістськими спільнотами. У загальних доказах ми зіткнулись із чеченським «Араб Муджахаддіном», значна підтримка якому надавалась, як ми переконались, із повним розумінням його джихаддистської цілеспрямованості. ... [Він] чинив так, як близький поплічник Абу Дохи. З огляду на інформацію, котру, як ми сказали, ми маємо про Абу Доху, ми без сумнівів розглядаємо як цілком неправдоподібну заяву [другого заявника] про те, що Абу Доха не робив нічого незаконного (окрім того, що приховував свою діяльність від росіян). ... [Він] мав зв’язки з рядом інших осіб, залучених до тероризму. Вони переважно названі у відкритому досьє, але не вказані у його власному свідченні. ...
Ці п’ять чинників поєднались [для другого заявника]. Без сумніву, Державний секретар міг скласти справу, поєднавши їх у одній особі. За наявності усіх п’ятьох, ми вважаємо справу повною. Ми цілком задоволені тим, що Державний секретар був розсудливим у своїх підозрах, що [другий заявник] підтримує чи допомагає «Заклику і боротьбі», «Збройній ісламській групі», а також вільному угрупованню довкола Абу Дохи, і, на його переконання, доки [другий заявник] у Сполученому Королівстві, його присутність тут становить ризик національній безпеці.”
3. Третій заявник
37. Третій заявник, громадянин Туреччини, народився у 1963 році і проживає у Сполученому Королівстві приблизно з 1994 року. 18 грудня 2001 року Державний секретар видав проти нього акт, і наступного дня його затримали.
38. У рішенні від 29 жовтня 2003 року про відхилення апеляції заявника проти індивідуального акта, САМК зазначає:
“Справа проти апелянта, як видно з відкритих матеріалів, полягає у тому, що він є одним із керівників крайньої ісламістської групи, відомої як «Туніська група боротьби» (ТГБ). Кажуть, що ця група сформувалась протягом 2000 року і походить від «Туніського ісламського фронту» (відома як FIT за французькою назвою). Її остаточною метою є встановлення у Тунісі ісламської держави. Крім того, стверджується, що заявник підтримував регулярні стосунки із рядом відомих екстремістів, включно із задіяними у терористичній діяльності або її плануванні. Вважається, що FIT і ТГБ пов’язані із Аль-Каїдою.
Відкритий матеріал, зібраний проти апелянта, не є основним. Докази, висунуті проти нього, знаходяться переважно у закритих матеріалах. Отже, він був дійсно у невигідному становищі під час розгляду справи, оскільки не знає про тих, у контактах з ким його підозрюють.
...
У своїй заяві апелянт каже, що ніколи не чув про ТГБ і, звичайно ж, не є її членом. ... Ми не маємо сумнівів у існуванні ТГБ ... [і] також, що вона пов’язана із Аль-Каїдою. Підстави для такого висновку мають бути наведені у закритому рішенні.
У травні 1998 року апелянт і десять інших осіб були заарештовані під час спільної операції Спеціального відділення і Служби безпеки за ордерами, виданими відповідно до Закону «Про запобігання тероризму». Апелянта випустили без пред’явлення обвинувачення і сплатили йому 18500 британських фунтів компенсації за незаконний арешт. Арешти відбулись у зв’язку із підозрою про участь у змові, спрямованої на зрив змагання за Кубок світу у Франції. Звичайно, ми надаємо ваги відсутності будь-яких допустимих доказів щодо залучення апелянта до можливої змови, але це не є і не може бути відповіддю на апеляцію. Ми маємо розглянути усі матеріали, аби зрозуміти, чи є розумні підстави для переконання чи підозри, про яку йдеться у статті 21(a) або (b) Закону 2001 року.
...
Ми переконались, що апелянт є членом ТГБ, міжнародної терористичної організації в розумінні Закону 2001 року, і що він має зв’язки із міжнародними терористичними угрупованнями. Ми розуміємо, що наші відкриті причини для такого переконання нечисленні. Так трапилось з огляду на те, що матеріал, на якому ми базувались, переважно закритий. Ми уважно вивчили його також зважаючи на заперечення апелянтом будь-якого його залучення до тероризму або будь-якого умисної допомоги чи підтримки терористам. Отже, ми були уважними і спирались лише на матеріали, які, наш розсуд, не можуть мати невинного пояснення.”
39. САМК дійшла подібних висновків і під час регулярних переглядів справи 2 липня і 15 грудня 2004 року.
4. Четвертий заявник
40. Четвертий заявник народився в Алжирі 1971 року і вперше прибув до Сполученого Королівства 1994 року. У травні 1997 року його арештували і пред’явили обвинувачення у численних правопорушеннях, включаючи змову з метою ввезення до Алжиру матеріалів, які могли бути використані з терористичною метою. Його підозрювали у приналежності до «Збройної ісламської групи». Справу проти заявника закрили у березні 2000 року, коли головний свідок, працівник Служби безпеки, який мав надати свідчення щодо необхідності цивільним особам захищати себе від звірств, імовірно скоєних урядом Алжиру, вирішив, що для нього занадто небезпечно давати свідчення.
41. У 1998 році четвертий заявник одружився із громадянкою Франції. Він став французьким громадянином у травні 2001 року, хоча не повідомив про це британську владу. 17 грудня 2001 року Державний секретар видав проти нього акт, відповідно до статті 21 Закону 2001, і 19 грудня 2001 року його було затримано. 13 березня 2002 року він від’їхав до Франції, де, після прибуття, його допитали працівники служби безпеки, а потім відпустили. Оскільки він залишив Сполучене Королівство, акт проти нього було відкликано, і відкликання датувалось зворотнім числом - 22 березня 2002 року.
42. У рішенні від 29 жовтня 2003 року САМК встановила, що зворотне датування відкликання означало, що не можна вважати, що проти четвертого заявника на час подання апеляції діяв індивідуальний акт, і що, відповідно, він не мав права на апеляцію. Однак, вона вирішила розглянути апеляцію на тій підставі, що такий висновок може бути помилковим. Оскільки на час видання акта Державний секретар не мав можливості знати про французьке громадянство заявника, на цій підставі не можна вважати, що акт не мав видаватись. Отже, САМК далі оцінила докази проти нього:
“Ухвалюючи наше рішення, ми маємо розглянути не лише відкриті, але й закриті матеріали. Апелянт твердить, що підозрював стеження за собою довше відповідного строку.
Ми усвідомлюємо необхідність бути дуже обережними, оцінюючи винуватість організації. Поміж тими, хто підозрюється у причетності до міжнародного тероризму, має бути більше ніж дружба чи спілкування, аби виправдати розумну підозру, що апелянт сам причетний до такої діяльності чи, принаймні, умисно підтримував її чи допомагав їй. Ми беремо до уваги стурбованість [його адвоката] тим, що те, що тут відбувається, є спробою відновити кримінальне переслідування, не маючи чого додати відтоді стосовно його діяльності. Затримання слід розглядати як крайній захід, який не можна виправдати, відштовхуючись лише від організації, і, в кожному випадку, провина спільників так і не була доведена. ...
Проте, слід належно взяти до уваги постійну співпрацю із тими, хто підозрюється у причетності до міжнародного тероризму, пов’язаному із Аль-Каїдою, у світлі розумної підозри, що апелянт і сам активно залучений до терористичної діяльності задля «Збройної ісламської групи». «Заклик і боротьба», яка відкололась від неї, має зв’язки із Аль-Каїдою, і апелянт продовжував співпрацювати найбільше із тими, хто входить до «Заклику», ніж зі «Збройною групою». Ми переконані, що апелянт не лише був активно залучений спочатку до «Заклику», а потім до «Збройної групи», але що він також діставав для їхніх членів підроблені документи, як і для чеченського «Муджахаддіна», про що йдеться у відкритій заяві. Але ми згодні, що його діяльність у 2000 і 2001 роках можна схарактеризувати як низького рівня, і ми робимо це зауваження з огляду як на відкриті, так і закриті матеріали. Проте, такий низький рівень не означає, що відтепер його не можна належно вважати міжнародним терористом у розумінні статті 21. Необхідно проаналізувати, що він міг зробити у світлі того, що він зробив, і дуже ймовірним є факт, що він продемонстрував бажання і здатність надавати допомогу і підтримку у минулому і продовжує співпрацю та надання допомоги (зокрема, використання його вантажівки).
Ми вважаємо, що ця частина справи апелянта зовсім не проста. Ми надали належної ваги поданням [його адвоката], котрі виглядали дуже переконливо, але, зрештою, ми прийшли до думки, що, з огляду на сукупність доказів, рішення про видачу акта не було неправильним. Відповідно, ми не можемо задовольнити апеляцію щодо фактів.”
5. П’ятий заявник
43. П’ятий заявник народився в Алжирі 1969 року. У поданні до САМК він стверджував, що дитиною хворів на поліомієліт, від чого його права нога стала нерозвиненою і паралізованою. У 1991 алжирська влада арештувала його і піддала катуванням, після чого він залишив Алжир і від’їхав до Саудівської Аравії. 1992 року він переїхав до Пакистану і кілька разів їздив до Афганістану. У серпні 1995 року він в’їхав до Сполученого Королівства і попросив притулку, стверджуючи у клопотанні, що його ногу було поранено снарядом у Афганістані 1994 року. Його клопотання про притулок було відхилене, а апеляцію залишено без задоволення у грудні 1999 року. Заявник одружився з французькою громадянкою, у них народилась дитина.
44. 17 грудня 2001 року Державний секретар видав проти нього акт, відповідно до статті 21 Закону 2001 року, і 19 грудня 2001 року його було затримано. У рішенні від 29 жовтня 2003 року про відмову у задоволенні апеляції проти цього акта, САМК зазначила:
“Відкрита заява, надіслана на виправдання індивідуального акта, мало посилається на матеріальні докази і складається переважно із суджень. Як і в більшості подібних апеляцій, переважна частина доказів знаходиться у закритих матеріалах, і, отже, як ми добре розуміємо, апелянти знаходяться у невигідному становищі, оскільки не можуть опрацювати ті докази, які можуть бути інкримінуючими. Спеціальні адвокати змогли, іноді навіть успішно, оскаржити деякі матеріали. Зокрема, так було у справі, пов’язаній із табором у Дорсеті, котрий відвідували ряд осіб, включно з апелянтом, якими зацікавилась Служба безпеки. ...
Справа проти апелянта полягає у тому, що він був членом «Збройної ісламської групи», а після її розколу - «Заклику і боротьби». Він співпрацював із рядом чільних екстремістів, деякі з них також є членами або співробітниками «Заклику і боротьби», і надавав їм активну допомогу шляхом постачання підроблених документів, а також допомагав молодим мусульманам зі Сполученого Королівства подорожувати до Афганістану і тренуватись для джихаду. Вважається, що він мав важливу роль у підтримці діяльності, яка велась від імені «Заклику і боротьби», а також інших ісламських екстремістів як у Сполученому Королівстві, так і за кордоном. Апелянт заперечує усі ці заяви, і у власній заяві надає невинне виправдання співпраці, яку йому закидають. Зокрема, він мав дружні стосунки з алжирцями у Сполученому Королівстві, і, що стосується [четвертого заявника], їхні родини були близькими, оскільки, за відсутності іншого, їхні дружини француженки. Він відвідував мечеть [восьмого заявника]. Він був впливовим проповідником, і апелянт каже, що слухав його, але ніколи не приєднувався. Дійсно, він знав [восьмого заявника] виключно щодо допомоги Чечні, яку підтримували апелянт і багато сотень інших мусульман, він ніколи не говорив із ним по телефону. Він іноді звертався до [восьмого заявника] під час п’ятничних молитов у мечеті, якщо йому потрібні були поради з деяких соціальних проблем.”
САМК посилалась на звіт «відкритого» стеження, котрий свідчив, що заявник контактував з іншими ймовірними членами «Збройної ісламської групи» і «Заклику і боротьби», зокрема, у таборі в Дорсеті в червні 1999 року. Інші «відкриті» докази стосувались його «незмістовних» і «не завжди правдивих» відповідей на питання офіцерів Служби безпеки у липні і вересні 2001 року. САМК продовжувала:
“Слід звернути увагу на різноманітні статті, знайдені у його будинку після арешту, зокрема, копію фетви, виданої бен Ладеном. Апелянт каже, що ніколи не бачив її і не може пояснити її походження. Комюніке від «Заклику і боротьби», можливо, було, за його словами, видане йому у мечеті. Аналіз жорсткого диску його комп’ютера показує, що він відвідував сторінки, спеціалізовані на військовій технології США, що зовсім не стосується навчання апелянта. А намальовану на папері схему ядерної ракети він ніколи перед тим не бачив. На його думку, вона могла лежати у потриманій книзі з ісламу, яку він купив у мечеті.
Ми беремо до уваги ці заперечення, але мусимо розглянути усю сукупність доказів. Як буде зрозуміло із цього рішення, ми маємо підстави сумніватись у деяких твердженнях апелянта. Але закриті матеріали підтверджують нашу думку щодо розумності підозрівання апелянта у тому, що він є міжнародним терористом, у розумінні статті 21, а також щодо розумності переконання у тому, що його присутність у Сполученому Королівстві становить загрозу національній безпеці. Ми не сумніваємось, що він був залучений до виготовлення підроблених документів, допомагав молодим мусульманам подорожувати до Афганістану і тренуватись для джихаду, а також активно допомагав терористам, пов’язаним із Аль-Каїдою. Ми також переконані, що він активно допомагав «Заклику і боротьбі». Без жодних сумнівів ми залишаємо його апеляцію без задоволення.”
45. 22 квітня 2004 року п’ятий заявник був за станом здоров’я випущений на волю під заставу з суворими умовами, що прирівнювалось до домашнього арешту з постійними перевірками. У наглядовому рішенні від 2 липня 2004 року САМК зазначила:
“... дозволяючи звільнення під заставу, [САМК] не змінювала думки щодо вагомості підстав для переконання у тому, що він є міжнародним терористом і загрозою для національної безпеки. У його справі загрозу можна оцінювати пропорційно з огляду на його тяжку психічну хворобу. Проте, це не є підставою для скасування акта. Можуть існувати обставини, за яких він порушить умови звільнення під заставу, або ж з інших причин треба буде відкликати це рішення. Потреба у продовження дії акта має залежати від того, чи будуть дотримані умови закону і відступу від зобов’язань.
Поміж його контактних осіб залишаються ті, кого розглядають як активно залучених до планування терактів. Ніщо не дозволяє припускати, що його психічна хвороба зменшила його відданість екстремістській ісламській справі; він має досвід і здатність залучати й інших до екстремістської діяльності. Обмежуючі умови звільнення під заставу дуже важливі; вони накладені відповідно до акта проти нього і відхилення САМК відповідної апеляції. Акт належним чином продовжено.”
46. 15 грудня 2004 року САМК знову переглянула справу і вирішила, що акт має бути продовжено.
6. Шостий заявник
47. Шостий заявник народився в Алжирі 1967 року і проживає у Сполученому Королівстві з 1989 року. 17 грудня 2001 року Державний секретар видав проти нього акт, і 19 грудня 2001 року його було взято під варту.
48. У рішенні від 29 жовтня 2003 року САМК зазначає наступне:
“Хоча ми маємо ухвалити своє рішення на основі як відкритих, так і закритих матеріалів, важливо відмітити справу проти [шостого заявника], тому що Державний секретар підготував її на основі відкритих матеріалів, і в цьому випадку [шостий заявник] знає, що на нього очікує. Оцінюючи його заяву та інші докази і аргументи, надані від його імені, ми весь час нагадуємо собі, що він не знає про закриті матеріали, зібрані Державним секретарем, але не почувається у вакуумі, з огляду на відкриті підозри; і ми можемо перевірити справу апелянта з огляду на спосіб, у який він ставиться до таких підозрінь.
Справа, підготовлена Державним секретарем [проти шостого заявника], підсумована так:
(1) він належить та/або є членом «Заклику і боротьби», а раніше був залучений до «Збройної ісламської групи»;
(2) він надавав підтримку і допомогу «Заклику і боротьбі» (а раніше - «Збройній ісламській групі»), беручи участь у шахрайствах з кредитними картками, які для «Заклику і боротьби» є головним джерелом доходу у Сполученому Королівстві;
(3) приблизно з серпня 2000 року, [шостий заявник] відігравав важливу роль у постачанні телекомунікаційного обладнання для «Заклику і боротьби», а також надавав логістичну підтримку для супутникових телефонів, купуючи або орендуючи ефірні частоти для таких телефонів;
(4) він також відігравав важливу роль у постачанні телекомунікаційного та іншого обладнання моджахедам, які воювали у Чечні, а саме, для частини під командуванням ібн Хаттаба.”
Потім САМК переглянула надані їй відкриті докази стосовно придбання Абу Дохою, за допомогою шостого і сьомого заявників, декількох супутникових телефонів, а також іншого телекомунікаційного обладнання вартістю у 229265 британських фунтів, а також стосовно характеру і обсягу зв’язків між шостим і сьомим заявниками. Вона зробила висновок:
“За встановлених нами обставин, ми переконались, що Державний секретар мав вагомі підстави підозрювати, що постачальницька діяльність [шостого заявника] була спрямована на підтримку екстремістських арабських ісламістських частин, які воюють у Чечні. Така підтримка випливає із зв’язків [шостого заявника] із «Закликом і боротьбою», а також її підтримки. Ми наголошуємо, як і у випадку з іншими апелянтами, що ґрунтуємо своє переконання як на поєднанні факторів, що скоріше підтримують, а не заперечують одне одного, так і на характері і контексті діяльності, вивченої у сукупності; неправильно вивчати один відокремлений доказ, применшуючи його значення і руйнуючи загальну картину. Основне рішення підтримує ці висновки. Без сумніву, ця діяльність підпадає під обмеження прав. [Шостий заявник] надав лише непереконливі заперечення і не надав вірогідного альтернативного пояснення. Цього достатньо для ухвалення рішення за апеляцією, не звертаючись до інших посилань на твердження Державного секретаря, котрі, як слідує з відкритої заяви і відкритих доказів, наданих [САМК], можуть бути належно підтримані лише розглядом закритих матеріалів.”
49. САМК переглянула справу 2 липня 2004 року і 28 лютого 2005 року, і в кожному випадку вирішувала, що існують вагомі підстави для продовження акта.
7. Сьомий заявник
50. Сьомий заявник народився в Алжирі 1971 року і, ймовірно, в’їхав до Сполученого Королівства за фальшивим французьким посвідченням особи у 1994 році або раніше. 7 грудня 2001 року його визнали винним у скоєнні кількох правил дорожнього руху і засудили до чотирьох місяців ув’язнення. 5 лютого 2002 року Державний секретар видав проти нього акт, і його було взято під варту на основі акта, як тільки скінчився термін його ув’язнення, 9 лютого 2002 року.
51. У рішенні від 29 жовтня 2003 року САМК зазначила, що сьомий заявник підозрювався у тому, що він був членом «Заклику і боротьби» з 1997 або 1998 року, а раніше - «Збройної ісламської групи»; що його контакти з керівниками «Заклику і боротьби» у Сполученому Королівстві доводять, що він був довіреним членом цієї організації; і що разом із шостим заявником і Абу Дохою він був причетний до закупівлі телекомунікаційного обладнання для екстремістів у Чечні і Алжирі. Далі вона зазначала, що:
“[Сьомий заявник] не надав доказів [САМК] і вирішив не відвідувати слухання щодо його апеляції. Його заява, яку ми, звичайно ж, прочитали, складається переважно із загальних фраз, і, можливо, не дивно, що заяви [його адвоката], як усна, так і письмова, були також загальними. Саме ставлення [сьомого заявника] до цієї процедури, і те, що він не дав усних свідчень і не надав детальної письмової заяви, не повинні використовуватись проти нього. Ми добре розуміємо труднощі заявника за обставин, коли підозри проти нього лише підсумовані, і коли більшість доказів, на яких ґрунтуються підозри, не можуть бути повідомлені самому апелянту з міркувань національної безпеки. Проте, [сьомий заявник] краще знає, якими були його діяльність і мотиви у відповідний період. Ніщо не перешкоджає йому надати повний опис своєї діяльності і звіт про неї, якщо він того бажає. Те, що він вирішив не надавати детального звіту про свою діяльність, означає, що він не надав матеріалів, які б протидіяли доказам і аргументам інших”.
САМК дійшла до висновку, що відкриті і закриті матеріали підтримували підозри проти сьомого заявника, і відхилила його апеляцію.
52. У наглядових рішеннях від 2 липня і 15 грудня 2004 року САМК вирішила, що акт має бути продовжено.
8. Восьмий заявник
53. Восьмий заявник є громадянином Йорданії, народився у Віфлеємі у 1960 році. Він приїхав до Сполученого Королівства 16 вересня 1993 року і подав клопотання про притулок. Його визнали біженцем і надали дозвіл на проживання до 30 червня 1998 року. 8 травня 1998 року він подав клопотання про дозвіл на постійне проживання, але, на час набрання чинності Законом 2001 року, його заява не була розглянута.
54. Восьмий заявник був засуджений in absentia у Йорданії за участь у теракті і за причетність до змови з метою підірвати бомби у момент міленіуму. У лютому 2001 року офіцер антитерористичної поліції провів проти нього розслідування стосовно змови з метою влаштування вибухів під час страсбурзького Різдвяного ярмарку у грудні 2000 року, але обвинувачення йому не було пред’явлене. Коли було ухвалено Закон 2001 року, він почав переховуватись. Його арештували 23 жовтня 2002 року, негайно видали проти нього акт відповідно до статті 21 і взяли під варту. Того ж дня стосовно нього було видано депортаційний ордер.
55. У рішенні від 8 березня 2004 року, яке відхиляло апеляцію заявника проти акта, САМК зазначила наступне:
“[Адвокат восьмого заявника], за вказівкою апелянта, поінформував нас, що його клієнт вирішив не відвідувати слухання або брати в них участь іншим чином. Він читав рішення стосовно апелянтів, проти яких було видано акти після набуття чинності Законом 2001 року, а також основні рішення, і тому переконався, що результат його апеляції визначено наперед. У інших апеляціях часто згадується про його роль, проти деяких осіб вже складено акти і їх затримано на підставі, принаймні частково, що вони співпрацювали з ним. Оскільки співпраця вважалась достатнім обґрунтуванням для продовження утримання під вартою, він вважав, що рішення за його апеляцією вже було зроблене. Він вирішив не брати жодної участі у процесі саме тому, що він не вірить у здатність системи встановити правду. Він вважав, що процедура у САМК навмисно запроваджена для того, щоб уникнути відкритого і публічного розгляду відповідних справ, що позбавляє осіб справедливої можливості оскаржити справи, відкриті проти них.
Сказавши це, [адвокат восьмого заявника] дав зрозуміти, що апеляція не відкликається. Отже, нам необхідно розглянути її і взяти до уваги заяву, зроблену апелянтом. [Його адвокат] наголошував на ряді моментів, які, на його думку, слід вважати сприятливими для твердження апелянта про те, що він не є і ніколи не був причетним до тероризму у розумінні Закону 2001 року. До того ж, підозри доводять, що служби безпеки занадто спрощено і спотворено оцінили його діяльність і роль шанованого вчителя і віруючого в права ісламських зв’язків в усьому світі.
Ми повинні пояснити, що розглядали справу проти апелянта по суті. Ми не брали до уваги висновки, зроблені в інших апеляціях або основних рішеннях. Однією з причин того, що для підготовки рішення потрібен тривалий час, була потреба перечитати і розглянути докази, як відкриті, так закриті, котрі були нам надані. Даної апеляції це стосувалось значно більше, ніж решти. Це є відображенням того факту, що апелянт співпрацював і мав угоди з багатьма іншими особами, проти яких видано акти, а також з особами і угрупованнями, які самі пов’язані із Аль-Каїдою. Ми не маємо підстав відходити від погляду, висловленому в основному рішенні щодо значення різних осіб і угруповань, яких воно стосувалось. Але це не означає, що ми автоматично погодились із цими висновками. Ми звертаємо увагу на те, що комісія, котра ухвалила основне рішення, мала інший склад, ніж дана комісія, і що вплив, який справляв голова на комісію, котра ухвалила основне рішення, був обмежений лише питаннями права. Ми розглянули справу, порушену проти апелянта, на основі матеріалів, наданих нам у цій апеляції. ...
Під час закритого засідання спеціальні адвокати поінформували нас, що після ретельного розгляду вони вирішили, що їхня участь у процесі буде не в інтересах апелянта. Нас це дуже стурбувало з огляду на те, що таке рішення є неправильним. Проти апелянта все ще діє переслідування, і він не знає, що висувається проти нього у закритих матеріалах. Ми не можемо зрозуміти, як за таких обставин може бути не в його інтересах, аби спеціальні адвокати на свій розсуд виявили або встановили моменти, сприятливі для апелянта, і підготували для нас подання, аби переконати нас, що докази насправді були недостовірні або не підтверджували зроблений висновок. Коли ми попросили [одного з двох спеціальних адвокатів, призначених від імені восьмого заявника] пояснити нам, чому вони так вирішили, то він сказав нам, що не може цього зробити, оскільки це не в інтересах апелянта. Ми відклали слухання, аби дати спеціальним адвокатам можливість дізнатись від апелянта через його захисників, чи бажає він, аби вони від його імені робили те, що можливо, а також ми зв’язались із Генеральним юрисконсультом, яка призначила спеціальних адвокатів, аби вона допомогла переконати їх співпрацювати з нами. Представники апелянта зазначили, що їм нема чого сказати з цього приводу, а Генеральний юрисконсульт вирішила, що будь-яке її втручання є неправильним. Наші наступні спроби переконати спеціальних адвокатів змінити свою думку були неуспішними, і, оскільки ми не можемо у жоден спосіб змусити їх діяти, ми повинні були продовжити розгляд без них. [Радник Державного секретаря] на наш запит визначив різноманітні моменти, які могли би бути реабілітуючими, і ми самі розглянули інші питання під час закритого слухання.
Ми усвідомлюємо, що відсутність спеціальних адвокатів робить наше завдання ще важчим, ніж звичайно, і що потенційна несправедливість щодо апелянта ще очевидніша. Ми не сумніваємось, що спеціальні адвокати переконані у тому, що мають вагомі підстави для такої позиції, і ми так само впевнені, що вони довго і тяжко розмірковували про те, чи чинять вони правильно. Але ми мусимо відзначити своє чітке переконання, що вони помилились, і що не може бути причин, аби не продовжувати брати участь у розгляді апеляції, який все ще продовжується. ... Як і буває, докази у цій справі проти апелянта такі вагомі, що жоден спеціальний адвокат, яким би блискучим він не був, не переконав би нас, що немає підстав для розумної підозри, а отже і для того, аби акт не був виправданим. Отже, відсутність спеціальних адвокатів не зашкодила апелянтові. ...”
56. Потім САМК підсумувала відкриту справу проти заявника, котра полягала у тому, що він співпрацював, а також діяв у якості духовного порадника, з багатьма особами і угрупованнями, пов’язаними із Аль-Каїдою. Він дотримувався крайніх і фундаменталістських поглядів і, як повідомляється, у своїй промові у лондонській мечеті благословляв на вбивство євреїв і американців, де б вони не були. САМК зробила висновок:
“Ми переконані, що діяльність апелянта заходила набагато далі, ніж просте давання порад. Він напевне надавав підтримку Корану тим, хто бажав долучитись до досягнення цілей Аль-Каїди і стати терористом-самогубцею, або ж долучитись до інших кривавих дій. Доказів достатньо, аби довести, що він причетний до підбурювання міжнародних терактів. А духовна порада, яка дається зі знанням мети, для якої і до якої вона буде застосована, прирівнюється до надання допомоги, у розумінні ст. 21(4) Закону 2001 року.
...
Підозр існує багато. Ми не бачимо підстав розглядати усі по порядку. Ми зазначили, чому ми прийшли до думки, що справа проти заявника є обґрунтованою. Дійсно, навіть якби вимога була вищою, ніж розумна підозра, ми не мали б сумніву, що вона обґрунтована. Причетність апелянта була активною, він перебував у центрі терористичної діяльності Сполученого Королівства, пов’язаної із Аль-Каїдою. Він є дійсно небезпечною особою, і його апеляції залишені без задоволення.”
9. Дев’ятий заявник
57. Дев’ятий заявник, алжирець, народився 1972 року. У 1991 році він від’їхав з Алжиру до Афганістану, де викладав арабську мову у таборі біженців. У 1993 році він подав клопотання про притулок у Сполученому Королівстві. У 1994 році йому надали дозвіл на проживання на чотири роки, а у 2000 році йому надали дозвіл на безстрокове проживання на тій підставі, що він мав вважатись біженцем. Чотири рази, востаннє у травні 1998 року, заявника арештовували і відпускали без пред’явлення обвинувачення. Перші три арешти були пов’язані із шахрайством з кредитними картками. Арешт у травні 1998 року був пов’язаний із підозрою у терористичній діяльності, і поліція виплатила йому компенсацію за незаконний арешт.
58. 22 квітня 2002 року Державний секретар видав акт проти дев’ятого заявника, і проти нього видали депортаційний ордер. Того ж дня його затримали. Відповідно до показань одного із свідків від Державного секретаря, проти нього не видали акт у грудні 2001 року, одночасно з іншими заявниками, оскільки одна зі справ проти нього загубилась.
59. У рішенні від 29 жовтня 2003 року САМК зазначила, що підозри проти дев’ятого заявника полягали у тому, що він був активним прихильником «Заклику і боротьби», для якої зібрав шахрайським шляхом значні суми грошей. Існували докази того, що раніше заявник був спійманий митниками під час спроби перевезти поромом до Сполученого Королівства велику суму готівки, і що він мав тісні зв’язки з іншими особами, які були визнані винними у шахрайстві з кредитними картками. САМК зазначила, що докази про причетність до шахрайства не підтверджують причетність до тероризму. Проте, вона зазначила, що заявник відвідував табір у Дорсеті разом із п’ятим заявником і рядом інших осіб, підозрюваних у підтримці «Заклику і боротьби», і що в його будинку під час арешту було знайдено телефонний рахунок на ім’я Яркаса (Yarkas), якого арештували в Іспанії в листопаді 2001 року за підозрою у зв’язках із Аль-Каїдою. Заявник надав докази, але не був переконливим свідком і не надав правдоподібного пояснення згаданим фактам. Закриті докази підтримували підозру Державного секретаря, і тому САМК залишив без задоволення апеляцію заявника проти індивідуального акта.
60. У наглядових рішеннях від 2 липня 2004 року і 15 грудня 2004 року САМК зазначила, що акти належно продовжені.
10. Десятий заявник
61. Десятий заявник є громадянином Алжиру. Після вибуху бомби у Алжирі йому було ампутовано кисть лівої руки, а праву - нижче ліктя. У 1999 році він приїхав до Сполученого Королівства через Абу Дабі і Афганістан і подав клопотання про притулок. 27 лютого 2001 року його клопотання було відхилене. Після арешту 15 лютого 2001 року його взяли під варту і висунули обвинувачення у зберіганні предметів з підозріло терористичною метою, змові з метою обману і змові з метою виготовлення підроблених документів. Під час арешту у нього знайшли приблизно 40 бланків французьких водійських прав, посвідчень особи і паспортів, зчитувач кредитних карток, ламінатори і прилади для тиснення. Проте, кримінальну справу проти нього було припинено, і 17 травня 2001 року його відпустили на свободу.
62. 14 січня 2003 року Державний секретар видав проти нього акт, відповідно до статті 21 Закону 2001 року, і його було затримано. Того ж дня проти нього було видано депортаційний ордер.
63. У рішенні від 27 січня 2004 року САМК зазначила, що суть справи проти десятого заявника полягала у тому, що після приїзду до Сполученого Королівства він тісно співпрацював із мережею екстремістів, якою раніше керував Абу Доха (див. вище параграф 26). Зокрема, є підозра, що він надавав організаційну підтримку у вигляді підроблених документів і збирання коштів шляхом шахрайства з кредитними картками. Він проводив багато часу в мечеті у парку Фінсбюрі, відомому центрі ісламістських екстремістів, і, як підозрюється, у червні 2001 року відвідував там зустріч, під час якої лунали погрози на адресу саміту «великої вісімки» у Генуї.
28 червня 2003 року заявник надав письмову заяву, у якій заперечував підозри проти нього. Проте, він не брав участі у слуханні за своєю апеляцією, і САМК пояснила це у своєму рішенні наступним чином:
“Він був, каже [його адвокат], справжнім біженцем, не був членом жодної організації чи групи і не був причетним до тероризму, ані до пропаганди тероризму, не знав про жодне планування терактів і не міг зрозуміти, чому проти нього висунені обвинувачення. Він не бачив жодного з матеріалів справи і не має змоги оскаржити їх. Дійсно, він міг лише стверджувати, що вони не підтверджують висновок про те, що він є міжнародним терористом у розумінні закону, оскільки він ним не є. Він прочитав рішення [САМК] за попередніми апеляціями. Враховуючи вагу, якої було надано закритим матеріалам, і застосованої законної перевірки, він переконаний, що результат справи вирішено наперед. Він не має бажання брати участь у розгляді апеляції, аби склалось хибне враження, що він може опрацювати матеріали справи, використані проти нього. Він не має довіри до процедури розгляду. Відповідно, він не брав би у ній активної ролі, за винятком заяви, яку [його адвокат] зробив від його імені.
Він не відкликав апеляцію. Хоча ми розуміємо перешкоди, які заважають працювати йому та й іншим апелянтам, ми бажаємо пояснити, що жодна апеляція не є вирішеною наперед. Ми повинні розглянути, і ми розглядаємо, надані нам докази, як відкриті, так і закриті, з уважністю, оскільки розуміємо, що результатом є утримання під вартою на невизначений строк без судового розгляду. Хоча ми розуміємо, яким складним є завдання спеціального адвоката, коли він не може і не повинен отримувати вказівки щодо закритих матеріалів, він може перевірити докази, надані Державним секретарем, і привернути нашу увагу до матеріалів, які можуть допомогти апелянтові.”
САМК встановила, що існує достатньо доказів, аби переконатись, що заявник причетний до шахрайської діяльності. Наданих доказів, переважно закритих, достатньо, аби встановити, що він робив це з метою збору коштів для терористичної справи і підтримки осіб, причетних до тероризму. Тому вона залишила апеляцію без задоволення.
64. Такого ж висновку САМК дійшла у наглядових рішеннях від 4 серпня 2004 року і 16 лютого 2005 року. В останньому рішенні вона зазначила, що хоча заявника через проблеми з психічним станом перевели до спеціалізованої психіатричної лікарні Броадмур, це не змінює оцінку ризику, який він може становити для національної безпеки після звільнення.
11. Одинадцятий заявник
65. Одинадцятий заявник є громадянином Алжиру. Він в’їхав до Сполученого Королівства у 1998 році за підробленим італійським посвідченням особи і наступного тижня подав клопотання про надання притулку. Під час розгляду клопотання, у липні 2001 року, він їздив до Грузії, використовуючи підроблений французький паспорт, і був депортований назад до Сполученого Королівства, де його повідомили, що виїзд за межі Сполученого Королівства анулював його клопотання про надання притулку. Він подав клопотання про надання притулку, яке відхилили 21серпня 2001 року. Заявник переховувався. 10 жовтня 2001 року його арештували і помістили до імміграційного центру ув’язнення, з якого він втік у лютому 2002 року. Його повторно арештували 19 вересня 2002 року і помістили, відповідно до положень імміграційного законодавства, до тюрми Белмарш (Belmarsh Prison).
66. 2 жовтня 2003 року Державний секретар видав проти нього акт як проти міжнародного терориста, відповідно до статті 21 Закону 2001 року, і видав проти нього депортаційний ордер на підставі національної безпеки.
67. У рішенні від 12 липня 2004 року, яким відхилялась апеляція одинадцятого заявника проти індивідуального акта, САМК переказала відкриту справу проти нього. Підозрювалось, що він був доведеним керівним членом групи Абу Дохи (див. вище параграф 26). У липні 2001 року він намагався поїхати до Чечні, і, після того, як його арештувала грузинська поліція, у нього знайшли телефонні номери, які могли належати керівникам групи Абу Дохи, а також один поіменований номер члена «Заклику і боротьби», про якого було відомо, що він займається збиранням коштів для чеченських моджахедів. Підозрювалось, що він надавав грошову і організаційну підтримку північно-африканській екстремістській ісламістській мережі, базованій у Пакистані і Афганістані і пов’язаній із Аль-Каїдою, а також, що він допомагав членам групи Абу Дохи переїздити до Афганістану, Пакистану і Чечні. Він прожив у мечеті в парку Фінсбюрі більше року, у 1999-2000 роках. Він добре дбав про безпеку, і протягом подорожі до Сент-Олбенза у вересні 2001 року вжив заходів, аби уникнути стеження. Під час арешту у вересні 2002 року при ньому знайшли підроблений бельгійський паспорт з фотографією керівника групи Абу Дохи. Підозрювалось, що він широко причетний до постачання підроблених документів і шахрайського використання чекових книжок і кредитних карток.
68. Заявник надіслав письмову заяву, у якій заперечував, що є міжнародним терористом. Він визнав, що подорожував до Афганістану у 1999 році і що намагався виїхати до Чечні у 2001 році, але заявляв, що його інтереси у цих країнах були лише ті, які засвідчили більшість правовірних мусульман. Він відмовився брати участь у слуханнях апеляції або бути представленим юристом на знак протесту проти принципової несправедливості цієї процедури. З огляду на позицію заявника, спеціальний адвокат вирішив, що для його інтересу краще утриматись від подання заяв від його імені і опитування свідків під час закритого засідання.
69. Залишаючи без задоволення апеляцію заявника, САМК зазначила наступне:
“Ми визнаємо труднощі, з якими зіткнувся апелянт, який бачить лише відкриті матеріали, і розуміємо враження [одинадцятого заявника] про те, що процедура несправедлива. Однак, кожна справа обертається довкола власних фактів, і неправильним буде враження, яке склалось [у його адвоката], що саме цей апелянт знаходиться у становищі, в якому, з процесуальних причин і відповідно до Закону, він позбавлений можливості вести ефективний захист проти порушеної щодо нього справи.
Ми підсумували інформацію, яку відкрили [одинадцятому заявнику] на різних стадіях процесу... і [його] відповідь на цю інформацію у письмовій заяві. Хоча деякі висновки за відкритими матеріалами можна справедливо назвати загальними твердженнями, не підкріпленими жодними документарними доказами, у відповідь на які [одинадцятий заявник] не зміг би дати нічого, окрім такого ж загального заперечення, є очевидним, що стосовно інших висновків [йому] надали чимало детальної інформації: імена, дати, місця і підтверджуючі документи.
[Одинадцятий заявник] знаходиться у кращому становищі, аби дати звіт про свої місцеперебування і діяльність, відколи він вперше подав клопотання про притулок у 1998 році. Його письмова заява важлива не стільки тим, що він сказав, скільки тим, що він не сказав. Ось один приклад: подорожі до Сент-Олбенза і фотозвіт, якими [одинадцятий заявник] доводить, що конкретний висновок відповідача «цілковито неправильний» ... [Одинадцятий заявник] не заперечував, що їздив до Сент-Олбенза. Він знає, хто його супроводжував, і чому вони туди їздили. Він не пояснює, чому вони туди їздили, і не називає супутника, хоча йому і надали фотографії, зроблені під час операції стеження. ...”
Далі САМК відмітила невідповідності у різних звітах заявника стосовно подорожей до Афганістану, Грузії і Дубаї, а також його неспроможність прокоментувати твердження Державного секретаря про те, що він співпрацював з різними, названими поіменно, членами групи Абу Дохи. САМК продовжувала:
“Наведені факти ... не є вичерпним переліком, лише найочевидніші приклади способу, у який письмова заява [одинадцятого заявника] не здатна пояснити порушену проти нього справу. З огляду на незадовільний характер заяви, ми не в змозі надати будь-якої ваги наведеним у ній загальним запереченням ... Ми розглянули ці питання з деякими подробицями, оскільки вони чудово ілюструють обсяг, у якому [одинадцятий заявник] міг би відповісти на матеріали порушеної проти нього справи, якби він вирішив так зробити. Хоча ми не робимо висновку на користь супротивної сторони через те, що [він] не надав доказів, або у інший спосіб не брав участі у слуханнях, ми повинні розглянути його апеляцію на основі доказів, а ми опинились у ситуації відсутності ефективного оскарження за допомогою доказів, перехресного допиту або подань щодо відкритих матеріалів, наданих відповідачем.
...
Вимоги до доказів, наведені у статті 25(2) Закону 2001 року, відносно низькі: це розумні підстави для переконання або підозри. Як пояснювалось вище, ми переконані, що цей низький поріг легко переступити на основі самих лише відкритих матеріалів. Після вивчення сукупність матеріалів, як відкритих, так і закритих, ми не маємо сумніву, що [одинадцятий заявник] був чільним і активним членом групи Абу Дохи, як описано у доказах, наданих відповідачем.”
E. Умови утримання під вартою і вплив ув’язнення на здоров’я заявників
70. Усі затримані заявники спочатку утримувались у тюрмі Белмарш у Лондоні. Шостого заявника перевели до тюрми Вудхіл (Woodhill Prison), а першого, сьомого і десятого заявників перевели до спеціальної психіатричної лікарні Броадмур.
71. Їх утримували у тюрмі за тим же режимом, як і інших в’язнів стандартної категорії ризику А, котру вважали належною класифікацією небезпеки на основі ризику, який вони становлять. Їм дозволялось приймати відвідувачів, після перевірки таких відвідувачів щодо безпеки, спілкуватись з іншими в’язнями, робити телефонні дзвінки і отримувати листи. Вони мали доступ до імама і своїх захисників. Вони мали той же рівень доступу до медичних послуг, фізичних вправ, навчання і роботи, як будь-які в’язні цієї категорії небезпечності.
Відповідно до рекомендацій інспектора, призначеного згідно Закону 2001 року для нагляду за режимом утримання в тюрмі, Уряд створив спеціальний відділ у тюрмі Вудхіл, де мали перебувати особи, затримані відповідно до Закону 2001 року. Цей відділ, відновлений після консультацій із заявниками і їхніми представниками і укомплектований спеціально відібраними і навченими працівниками, дозволяв вільніший режим, включно з довшим терміном часу, проведеним поза камерою. Проте, заявники вирішили не переїздити до цього відділу, і інспектор вважав це дуже прикрим.
72. Перший заявник, котрий розповідав про погане ставлення до нього під час перебування у ізраїльській тюрмі, і котрого вперше лікували від депресії у травні 1999 року, страждав від значного погіршення психічного здоров’я під час утримання у тюрмі Белмарш. Його перевели до спеціальної психіатричної лікарні Броадмур у липні 2002 року.
73. Сьомий заявник розповів про родинні психічні розлади і про те, що в підлітковому віці пережив депресію. Він стверджував, що протягом усього ув’язнення все більше страждав від депресії, параної і слухових галюцинацій. У травні 2004 року він вчинив спробу самогубства, і 17 листопада 2004 року його перевели до спеціальної психіатричної лікарні Броадмур.
74. Десятий заявник, котрий пережив дві ампутації, стверджував, що в Алжирі його ув’язнили і катували. У тюрмі Белмарш він страждав від погіршення фізичного і психічного здоров’я. У травні-червні 2003 року він оголосив голодування і відмовився використовувати видані йому протези та спілкуватись з медсестрами. На початку листопада 2003 року керівництво тюрми скасувало для нього медичний догляд. Його захисники подали клопотання про судовий перегляд цього рішення, і в грудні 2003 року, відповідно до наказу адміністративного суду, медичний догляд було поновлено. 1 листопада 2004 року десятого заявника перевели до спеціальної психіатричної лікарні Броадмур.
75. Європейський комітет з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ЄКПТ), відвідавши ув’язнених заявників у лютому 2002 року і в березні 2004 року, критикував умови, у яких вони утримувались. Уряд заперечував таку критику (див. нижче параграфи 101-102).
76. У жовтні 2004 року, на прохання захисників заявників, вісім психіатричних консультантів підготували спільний психіатричний звіт щодо ув’язнених заявників, у якому містився наступний висновок:
“Ув’язнені походять із країн, де психічні хвороби жорстоко таврують. До того ж, правовірним мусульманам заборонено скоювати самогубство. Це особливо важливо з огляду на кількість тих, хто намагався скоїти або готував самогубство. Усі ув’язнені мають серйозні проблеми з психічним здоров’ям, котрі є прямим наслідком або значно посилились внаслідок невизначеного характеру ув’язнення. Проблеми з психічним здоров’ям проявляються переважно у вигляді серйозних депресивних розладів і тривожного стану. У ряду ув’язнених з’явились і поглибились психотичні симптоми. Деякі ув’язнені переживають посттравматичний стресовий розлад внаслідок передіміграційних травм або обставин затримання і ув’язнення, або ж поєднання обох.
Постійне погіршення психічного здоров’я пов’язане також із характером тюремного режиму і недовірою до нього, апеляційними процесами, а також, що є головним і вирішальним фактором, невизначеним характером ув’язнення. Тюремна система охорони здоров’я не спроможна належно відреагувати на проблеми їхнього здоров’я. Завдання шкоди собі або депресивну поведінку не було визнано частиною клінічного стану, а не просто маніпуляцією. Комплексним проблемам психічного здоров’я не надається належна увага.
Їхні проблеми психічного здоров’я навряд чи можна вирішити, якщо вони залишатимуться за теперішніх умов, а, з огляду на постійні допити, дуже ймовірно, що протягом ув’язнення воно і надалі погіршуватиметься.
Проблеми, описані ув’язненими, вражаюче подібні до проблем, наведених у літературі, котра вивчає вплив імміграційного ув’язнення. У цих працях описується дуже високий рівень депресії і тривожності , а також красномовно зазначається, що тривалість перебування в ув’язненні прямо пов’язана зі складністю симптомів, і що ув’язнення як таке спричиняє поглиблення цих проблем.”
77. У рамках цього процесу Уряд попросив консультуючого психіатра, доктора J., прокоментувати згаданий спільний психіатричний звіт. Доктор J. критично поставився до методології і висновків авторів цього звіту. Зокрема, він писав (посилання на інші звіти випускаються):
“Я б зазначив, що, на мою думку, багато висновків зроблені без безпосереднього огляду. Наприклад, у випадку [першого заявника], після уважного і детального огляду я дійшов висновку, що його психічне здоров’я після ув’язнення і пізнішого утримання у лікарні Броадмур було, загалом, не гіршим і, ймовірно, не кращим, ніж до того, як його арештували. Записи у його картці не вказують на початкове покращення, після якого настало погіршення у лікарні Броадмур. Я вважаю: йому погіршало у тюрмі Белмарш, оскільки він вирішив оголосити голодування, і що у нього був нестабільний стан у лікарні Броадмур, хоча він і погоджувався їсти; його награна поведінка у обох закладах була майже однаковою. Я вважаю, що в його випадку діагноз має бути «розлад особистості», а тяжкий депресивний розлад, психози і посттравматичний стресовий розлад не підтверджуються. Окрім того, я вважаю, що його повторюване завдання собі шкоди було таки маніпулятивним.
...
Не я один вважаю діагнози, зроблені авторами звіту, помилковими, і у власному звіті звертаю увагу на скептичне ставлення інших звітів [щодо першого і сьомого заявників]. Отже, в даному випадку немає консенсусу, про який йдеться у звіті, і я зазначаю, що в обох випадках я вивчав [першого і сьомого заявників], їхні так звані психотичні симптоми, про які кажуть деякі автори звіту, і яких, нібито, не було до ув’язнення, а насправді вони існували вже до арешту.
Проблема, яку я вважаю дуже важливою, стосується мовчазної згоди з інформацією, отриманої внаслідок самозвітів. Схоже, автори звіту погодились із нею, наприклад, троє ув’язнених були жертвами ув’язнення і катувань, і всі до міграції відчували серйозну загрозу. Ніде я не побачив спроби підтвердити ці заяви чи хоча б якоїсь спроби перевірити їх. Оскільки іммігранти і прохачі притулку повинні виправдати свої спроби переїхати до іншої країни, чи не є можливим, або навіть ймовірним, що деякі з них не завжди повністю правдиві у повідомленнях про свій минулий досвід і теперішні симптоми? Якщо йдеться про можливих терористів, слід пам’ятати, що вони відкидали такі підозри, попри висунені проти них відкриті і закриті докази, і це розглядалось на найвищому рівні. Дійсно, чи повинно це викликати сумніви щодо їхньої правдивості?”
F. Звільнення п’ятого заявника під заставу
78. 20 січня 2004 року САМК вирішила, що, загалом, слід звільнити п’ятого заявника під заставу. Державний секретар намагався апелювати проти цього рішення, але Апеляційний суд ухвалою від 12 лютого 2004 року повідомив, що розгляд такої апеляції не входить до його юрисдикції.
79. САМК пояснила причини звільнення під заставу у рішенні від 22 квітня 2004 року. Вона зазначала, що, відповідно до Закону 2001 року, має повноваження звільняти під заставу лише у виняткових випадках, і в даному випадку вона переконана, що якби ув’язненого не було випущено під заставу, його психічне і фізичне здоров’я погіршилося б настільки, що продовження перебування в тюрмі порушило б, як нелюдське, статтю 3 Конвенції і статтю 8, як непропорційне.
80. САМК зазначила, що тюремні працівники стурбовані станом психічного здоров’я п’ятого заявника починаючи з травня 2002 року, хоча про ці проблеми не повідомляли його захисників. У грудні 2003 року у нього був рецидив важкої депресії з психотичними симптомами, включно зі слуховими галюцинаціями і манією самогубства. На прохання захисників і за ініціативою міністерства внутрішніх справ, його оглянули кілька психологів і психіатрів і погодились, що він тяжко хворий, і що його психічне здоров’я ймовірно покращиться, якщо йому дозволять повернутись додому. САМК підсумувала:
“Ми не вважаємо, що був пересічений поріг, за яким починається порушення прав людини [щодо п’ятого заявника]. Юриспруденція [Європейського суду з прав людини] наголошує, що має бути пересічено високий поріг, і ув’язнення не слід вважати непропорційним, якщо воно, принаймні, не межує зі ставленням, яке становило б порушення статті 3. Але ми переконані, що, якби його не випустили, сталося б таке порушення. Якщо дозволити комусь дійти до стану, у якому він потребуватиме лікування у спеціалізованій лікарні або ж постійного догляду і нагляду, аби він не завдав собі шкоди, то це може становити порушення статті 8, якщо тільки немає можливої альтернативи ув’язненню, і, можливо, статті 3. Як ми зазначали, ми не повинні чекати, доки трапиться така ситуація. За умови, що ми переконані, як у цьому випадку, що умови, які ми висуваємо, достатні для мінімізування ризику для безпеки держави, якщо [п’ятого заявника] буде звільнено, ми можемо вчинити так, як і зробили.
Ми повинні наголосити, що звільнення під заставу є винятковим. Ми чинимо так виключно з огляду на одностайні медичні висновки про те, що ув’язнення спричинило психічну хворобу, котра погіршуватиметься. ...”
81. Отже, п’ятого заявника звільнили під заставу 22 квітня 2004 року за умов, тотожних до домашнього арешту. Йому не дозволялось залишати свій дім, і він мав увесь час носити електронний браслет. Він не мав доступу до Інтернету, а телефонний зв’язок - лише зі Службою безпеки. П’ять разів на день він мав звітувати по телефону перед Службою безпеки, а також мав пускати її працівників до свого помешкання у будь-який час. Йому не дозволялось контактувати з жодними особами, окрім дружини, дітей, захисника і лікаря, призначеного Службою безпеки, а також приймати жодних відвідувачів без попереднього дозволу міністерства внутрішніх справ.
G. Події після ухвалення рішення Палатою Лордів 16 грудня 2004 року
82. Декларація про несумісність, проголошена Палатою Лордів 16 грудня 2004 року, як і всі подібні декларації, не була обов’язковою для сторін процесу (див. нижче параграф 94). Заявники залишились в ув’язненні, окрім другого і четвертого заявників, які вирішили залишити Сполучене Королівство, і п’ятого заявника, якого звільнили під заставу за умов, тотожних до домашнього арешту. Окрім того, відповідно до національного права, жоден заявник не отримав компенсацію за ув’язнення. Відповідно, 21 січня 2005 року заявники подали до Суду заяву.
83. Наприкінці січня 2005 року Уряд оголосив про намір скасувати Частину 4 Закону 2001 року і замінити її режимом контрольних ордерів, які накладатимуть різні обмеження на осіб, які, незалежно від національності, підозрюються у причетності до тероризму.
84. Заявники, котрі залишались в ув’язненні, були звільнені протягом 10-11 березня 2005 року, і проти них одразу ж були видані контрольні ордери, відповідно до Закону «Про запобігання тероризму» від 2005 року, котрі набули чинності 11 березня 2005 року.
85. 16 березня 2005 року Уряд відкликав повідомлення про відступ від зобов’язань.
86. 11 серпня 2005 року, після переговорів, розпочатих наприкінці 2003 року з метою отримання гарантій від урядів Алжиру і Йорданії стосовно того, що заявники після повернення не зазнають поганого ставлення, Уряд надіслав повідомлення про намір депортувати п’ятого, шостого, сьомого, восьмого, дев’ятого, десятого і одинадцятого заявників. Цих заявників взяли під варту як іммігрантів, до моменту вислання до Алжиру (п’ятого, шостого, сьомого, дев’ятого, десятого і одинадцятого заявників) та Йорданії (восьмого заявника). 9 квітня 2008 року Апеляційний суд постановив, що восьмого заявника не можна законно вислати до Йорданії через ймовірність, що докази, отримані від нього шляхом катувань, можуть бути використані проти нього в суді з очевидним порушенням його права на справедливий судовий розгляд. На момент ухвалення цього рішення справа розглядалась Палатою Лордів.
B. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА
A. Затримання з метою депортації до ухвалення Закону 2001 року
87. Відповідно до статті 3(5) Закону «Про імміграцію» 1971 року, Державний секретар міг видати депортаційний ордер проти іноземця на підставі, що така депортація сприятиме суспільному благу, з міркувань національної безпеки, inter alia. Особу, яка була суб’єктом депортаційного ордера, можна було затримати до моменту депортації (Закон 1971 року, список 3, параграф 2). Проте, у справі R. проти коменданта тюрми Дюрхем (R. v. Governor of Durham Prison) ex parte Hardial Singh [1984] 1 WLR 704, зазначалось, що повноваження затримувати за згаданим положенням обмежувалось строком розумної тривалості для здійснення процесу депортації. Отже, за Законом 1971 року затримання не дозволялось, якщо депортація була завідомо неможливою або через те, що жодна країна не бажала прийняти згадану особу, або з огляду на існування ризику, що особа, яку мають депортувати, у країні свого походження зазнає катувань або іншого жорстокого ставлення.
B. Закон «Про боротьбу з тероризмом» 2000 року
88. У липні 2000 року Парламент запровадив Закон «Про боротьбу з тероризмом». Як зазначав лорд Бінгем у рішенні за цією справою, «це був вагомий захід, із 131 статтями і 16 списками, котрий мав на меті реконструювати, модернізувати і посилити законодавство, пов’язане зі зростаючою проблемою тероризму». «Тероризм» був визначений у статті 1 Закону як:
“... скоєння або загроза дії, у якій —
(a) діяння підпадає під частину (2),
(b) скоєння або загроза мають на меті вплинути на уряд або залякати громадськість, або частину громадськості, і
(c) скоєння або загроза спрямовані на просування політичної, релігійної або ідеологічної мети.
(2) Діяння підпадає під цю частину, якщо воно -
(a) спричиняє серйозне насильство проти особи,
(b) спричиняє серйозну шкоду власності,
(c) ставить під загрозу життя особи, іншої, ніж та, яка його скоює,
(d) створює серйозний ризик для здоров’я і безпеки громадськості або частини громадськості, або
(e) має на меті серйозне втручання або серйозне пошкодження електронної системи.
(3) скоєння або загроза дії, яка підпадає під частину (2), і котра пов’язана з використанням вогнепальної зброї або вибухових речовин, є тероризмом, незалежно від того, чи виконані умови частини (1)(b).
(4) У цій статті —
(a) «діяння» включає також діяння поза Сполученим Королівством,
(b) під особою або власністю маються на увазі будь-яка особа або будь-яка власність, де б вони не знаходились,
(c) поняття громадськості включає також громадськість країн, інших, ніж Сполучене Королівство, і
(d) «уряд» означає уряд Сполученого Королівства, частини Сполученого Королівства, або країни, іншої, ніж Сполучене Королівство.
(5) У цьому Законі поняття діяння, скоєного з терористичною метою, включає також поняття діяння, скоєного на користь забороненої організації”.
У розумінні цього Закону, організація вважалась «забороненою», якщо:
3. (1) ...
(a) її перераховано у списку 2, або
(b) вона діє під тим же ім’ям, що й організація, перерахована у цьому списку.
(2) Частина (1)(b) не застосовується до організації, перерахованої у списку 2, якщо її внесено до цього списку у примітці.
(3) Державний секретар може своїм наказом —
(a) додати організацію до списку 2;
(b) вилучити організацію зі списку;
(c) внести поправки до списку у інший спосіб.
(4) Державний секретар може здійснювати свої повноваження, відповідно до частини (3)(a), щодо організації лише якщо переконаний, що вона пов’язана із тероризмом.
(5) У розумінні частини (4) організація є пов’язаною із тероризмом, якщо вона
(a) скоює або бере участь у скоєнні терористичних актів,
(b) готується до тероризму,
(c) пропагує або заохочує тероризм, або
(d) у інший спосіб пов’язана із тероризмом .”
89. Частина II Закону визначила як злочини членство або підтримку заборонених організацій; вона визначила як злочини збирання коштів, використання або розпорядження коштами терористів, влаштування передачі коштів терористів, відмивання грошей і відмова викрити відмивання підозрілих коштів. Частина IV передбачала також й інші тяжкі злочини, включаючи збройну підготовку, керівництво терористичною діяльністю, володіння без належних підстав предметами, котрі можуть бути використані особами, які скоюють або готують теракти, збирання без належних підстав інформації, котра може бути використана особами, які скоюють або готують теракти. Стаття 62 надавала цьому Закону екстра-територіальну дію, тобто особа, котра перебувала під юрисдикцією Сполученого Королівства, могла переслідуватись за будь-який зі згаданих злочинів незважаючи на те, де були скоєні діяння, пов’язані зі згаданими злочинами.
C. Закон 2001 року «Про боротьбу з тероризмом, злочинністю та гарантії безпеки»
90. Частина 4 Закону 2001 року (див. вище параграф 12), котра називалась «Імміграція і притулок», надавала повноваження, котрі дозволяли затримувати іноземців, підозрюваних у тому, що вони міжнародні терористи, навіть якщо на даний час їхня депортація неможлива. Закон 2001 року відповідно встановлював:
“ЧАСТИНА 4
ІММІГРАЦІЯ І ПРИТУЛОК
Підозрювані у міжнародному тероризмі
21. Підозрювані міжнародні терористи: індивідуальні акти
(1) Державний секретар, відповідно до цієї статті, може видати акт проти особи, якщо Державний секретар розумно -
(a) переконаний, що присутність цієї особи у Сполученому Королівстві становить ризик для національної безпеки, і
(b) підозрює, що ця особа є терористом.
(2) У частині (1)(b) «терорист» означає особу, яка -
(a) є або була причетною до скоєння, підготовки або підбурювання до міжнародних терактів,
(b) є членом міжнародного терористичного угруповання або належить до нього, або
(c) має зв’язки з міжнародним терористичним угрупованням.
(3) Групою/угрупованням є міжнародна терористична група/угруповання, котра має мету, визначену частиною (2)(b) і (c) цієї статті, якщо —
(a) вона знаходиться під контролем або впливом осіб, які знаходяться поза межами Сполученого Королівства, і
(b) Державний секретар підозрює, що вона пов’язана зі скоєнням, підготовкою або підбурюванням до міжнародних терактів.
(4) У розумінні частини (2)(c) цієї статті, особа має зв’язки з міжнародним терористичним угрупованням лише якщо вона його підтримує або допомагає йому.
(5) У цій частині Закону —
«тероризм» має значення, наведене у статті 1 Закону «Про боротьбу з тероризмом» 2000 року, і
«підозрюваний у міжнародному тероризмі» означає особу, проти якої видано акт, відповідно до частини (1) цієї статті.
(6) Якщо Державний секретар видасть акт, відповідно до частини (1) цієї статті, він, як тільки це буде розумно можливо -
(a) вживає необхідних заходів, аби попередити особу, якої стосується цей акт, і
(b) надсилає копію акта Спеціальній апеляційній міграційній комісії.
(7) Державний секретар може відкликати акт, виданий відповідно до частини (1) цієї статті.
(8) Рішення Державного секретаря щодо актів, згаданих у цій статті, може бути оскаржене у судовому порядку лише відповідно до статей 25 і 26.
(9) Дії Державного секретаря, вчинені, повністю або частково, по відношенню до акта, згаданого у цій статті, можуть бути оскаржені у судовому порядку лише шляхом процедури, відповідно до -
(a) статті 25 і 26, або
(b) статті 2 Закону 1997 року «Про Спеціальну апеляційну міграційну комісію» (апеляція).
22. Депортація, вигнання тощо.
(1) Дії, визначені у частині (2) цієї статті, можуть бути вжиті щодо підозрюваного у міжнародному тероризмі незважаючи на те, що (тимчасово або на невизначений строк) така дія не може завершитись його видворенням зі Сполученого Королівства через -
(a) питання права, яке повністю або частково стосується міжнародних угод, або
(b) практичні міркування ...
(2) Дії, згадані у частині (1) цієї статті полягають у –
...
(e) видачі депортаційного ордера ...
(3) Дія, визначена у частині (2) цієї статті, котра має силу щодо підозрюваного міжнародного терориста на час видачі проти нього акта, відповідно до статті 21, має бути вжита (з огляду на частину (1) вище) негайно після видачі акта.
23. Затримання
(1) Підозрюваного у міжнародному тероризмі може бути затримано, відповідно до положень, наведених у частині (2) цієї статті, незважаючи на те, що його вигнання чи від’їзд зі Сполученого Королівства неможливі (тимчасово або на невизначений строк) через -
(a) питання права, яке повністю або частково стосується міжнародних угод, або
(b) практичні міркування
(2) Положеннями, згаданими у частині (1) цієї статті, є —
(a) параграф 16 списку 2 до Закону «Про імміграцію» 1971 року (затримання осіб, які підлягають перевірці або вигнанню), і
(b) параграф 2 списку 3 до цього Закону (затримання з метою депортації).”
Частина 4 Закону 2001 року включала положення, що цей закон лишатиметься чинним лише протягом п’яти років, і щороку обидві палати Парламенту мають приймати схвальну резолюцію щодо нього.
D. Спеціальна апеляційна міграційна комісія
91. Спеціальна апеляційна міграційна комісія (САМК) була утворена відповідно до рішення Суду Chahal проти Сполученого Королівства ([ВП], рішення від 15 листопада 1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996-V). Це трибунал, утворений із незалежних суддів, з правом апеляції з питань права проти його рішень до Апеляційного суду і Палати Лордів.
Відповідно до статті 25 Закону 2001 року:
“(1) Підозрюваний у міжнародному тероризмі може апелювати до Спеціальної апеляційної міграційної комісії проти акта, виданого проти нього відповідно до статті 21.
(2) За результатом апеляції [САМК] має скасувати такий акт, якщо –
(a) вона вважає, що немає розумних підстав для переконання або підозри, про які йдеться у статті 21(1)(a) або (b), або
(b) вона вважає, що з інших причин акт не мав бути виданий.”
САМК була зобов’язана здійснити перший перегляд, аби переконатись, що акт все ще є виправданим, через шість місяців після його постановлення або через шість місяців після ухвалення остаточного рішення за апеляцією проти цього акта, а потім через кожні три місяці.
Відповідно до статті 30 Закону 2001 року, будь-яке процесуальне оскарження відступу від зобов’язань, відповідно до статті 15 Конвенції, також має відбуватись у САМК.
92. САМК має спеціальну процедуру, котра дозволяє розглядати не лише матеріали, які можуть бути оприлюднені, («відкриті матеріали»), але і матеріали, які, з питань національної безпеки, не можуть бути оприлюднені («закриті матеріали»). Ні апелянт, ні його юридичний радник не можуть ознайомитись із закритими матеріалами. Відповідно, Генеральний юрисконсульт призначає одного чи двох адвокатів, перевірених щодо безпеки, котрі є «спеціальними адвокатами», які діють від імені апелянта.
93. У апеляціях проти актів, які розглядала САМК у даній справі, відкриті заяви і докази стосовно кожного апелянта представлялись першими, і спеціальний адвокат міг обговорити ці матеріали із заявником і його захисником і отримати загальні вказівки. Потім закриті матеріали відкривались суддям і спеціальному адвокату, і від цього моменту неможливі були жодні контакти між останнім і апелянтом і/або його представниками, окрім як за дозволом САМК. Під час закритого засідання спеціальний адвокат мав робити заяви від імені апелянта як щодо процедури, наприклад, про потребу у відкритому слуханні, так і щодо суті справи. Стосовно кожної апеляції проти індивідуального акта, САМК постановляла як «відкрите», так і «закрите» рішення. Спеціальний адвокат міг ознайомитись із обома, але ув’язнений і його представники – лише із відкритим рішенням.
E. Декларації про несумісність із Законом «Про права людини» 1998 року
94. Стаття 4 закону 1998 року встановлює, що у випадку, коли суд визначить, що законодавство суперечить Конвенції, суд може оголосити декларацію про несумісність. Така декларація не впливає на чинність правових норм, стосовно яких вона зроблена, і не є обов’язковою для сторін процесу, в рамках якого вона проголошена, але можуть бути вжиті спеціальні заходи (стаття 10) для зміни положення, аби усунути несумісність (див. далі Burden проти Сполученого Королівства [ВП], № 13378/05, §§ 21-24 і 40-44, ECHR 2008).
F. Закон «Про боротьбу з тероризмом» 2006 року
95. Закон «Про боротьбу з тероризмом» 2006 року набув чинності 30 березня 2006 року і визначив ряд злочинів, поширивши кримінальну відповідальність на діяння, які є підготовчими щодо терористичних злочинів, запроваджених Законом «Про боротьбу з тероризмом» 2000 року. Новими злочинами стали заохочення, розповсюдження публікацій, підготовка і навчання. Така криміналізація мала на меті зупинити терористичну діяльність на ранніх етапах і, отже, попередити розвиток серйозніших порушень. Вони також були визначені таким чином, аби полегшити їх доведення.
G. Висновок щодо залучення спеціальних адвокатів відповідно до Закону «Про запобігання тероризму» 2005 року
96. 31 жовтня 2007 року Палата Лордів постановив рішення у справі Державний секретар Міністерства внутрішніх справ (відповідач) проти MB (FC) (апелянт) [2007] UKHL 46, котре стосувалось оскарження контрольного ордера, виданого Державним секретарем відповідно до статей 2 і 3 (1)(a) Закону «Про запобігання тероризму» 2005 року. Палата Лордів мала вирішити, поміж іншим, чи процедура, про яку йшлось у статті 3 Закону 2005 року, і котра передбачала закриті слухання і участь спеціальних адвокатів, є сумісною зі статтею 6 Конвенції, з огляду на те, що у випадку апелянта вони призвели до того, що справа проти нього лишилась переважно нерозкритою, і у відкритих матеріалах не містилось жодних конкретних підозр у діяльності, пов’язаній із тероризмом.
Палата Лордів одноголосно вирішила, що цей процес визначав цивільні права і обов’язки, і, отже, перебував під захистом статті 6. Щодо відповідності, то більшість (баронеса Хейл від Річмонда, лорд Карсвел і лорд Браун від Ітон-анде-Хейвуд) постановила, що хоча у багатьох справах процедура за участю спеціального адвоката забезпечує достатню противагу, якщо Державний секретар вирішить відкликати матеріали, на які вона бажала спиратись для того, щоб встановити існування розумних підстав для підозри згаданої контрольованої особи у тому, що вона є або була причетна до діяльності, пов’язаної із тероризмом, але кожну слід вирішувати окремо. Баронеса Хейл висловила це наступним чином:
“65. ... Все залежатиме від характеру справи; яких заходів слід було вжити, аби пояснити контрольованій особі деталі підозр, щоб вона могла передбачити, якими матеріалами вони можуть бути підкріплені; яких заходів слід було вжити, аби підсумувати закриті підтверджуючі матеріали, не розкриваючи імен, дат або місць; характер і зміст замовчуваного матеріалу; у який спосіб спеціальний адвокат міг ефективно оскаржити його від імені контрольованої особи; і що б сталось, якби його розкрили. Усі ці чинники були доречними, аби контрольована особа «отримала реальну можливість оскаржити фактичну основу» ордера.
66. Я не думаю, що ми можемо бути впевнені у тому, що Страсбург визнав би, що кожне слухання щодо контрольного ордера, у якому було застосовано процедуру спеціального адвоката, як передбачено Законом 2005 року і статтею 76 Цивільно-процесуального кодексу, було б достатнім для виконання статті 6. Проте, спільними енергійними зусиллями, яким би складним і затратним щодо часу це не було, зазвичай має бути можливо надати контрольованій особі «дієві засоби процесуального правосуддя». Кожен, хто до цього причетний, повинен зробити все можливе, аби забезпечити якомога повніше дотримання «принципів судового розслідування». Державний секретар повинна надати якомога більше пояснень, чому вона вважає, що мають застосовуватись підстави статті 2(1). Чим повніше буде надане пояснення, тим повнішими будуть вказівки, які зможуть отримати спеціальні адвокати від клієнта перед тим, як побачать закриті матеріали. І суддя, і спеціальні адвокати повинні дуже уважно і зі значним скептицизмом перевірити вимогу щодо того, аби закриті матеріали залишались закритими. Звідусіль надходять достатні докази, що підтверджують тенденцію переоцінювати потребу у засекреченні терористичних справ (див. Serrin Turner і Stephen J Schulhofer, The Secrecy Problem in Terrorism Trials, 2005, Brennan Centre for Justice, NYU School of Law). І суддя, і спеціальні адвокати повинні ретельно перевірити матеріали, які залишаються закритими. Усі повинні бути готовими до можливості редагувати або підсумувати матеріали у такий спосіб, аби дозволити спеціальному адвокату звертатися до клієнта за вказівками. Усі повинні бути готовими до можливості надати спеціальному адвокату дозвіл задати клієнту конкретні і ретельно сформульовані питання. Хоча про це прямо не йдеться у статті 76 Цивільно-процесуального кодексу, спеціальний адвокат повинен мати можливість викликати свідків для спростування закритих матеріалів. Характер справи може бути таким, що клієнтові може бути непотрібно знати усі деталі доказів, аби їх ефективно оскаржити.
67. Найкращим суддею того, чи під час процесу були надані достатні і вагомі заходи процесуального захисту, найімовірніше буде суддя, який провадив слухання. ...”
Лорд Карсвел зазначив:
“Є дуже широкий перелік справ, які Державний секретар обґрунтував за допомогою закритих матеріалів. Одна крайність - це коли єдиним доказом проти контрольованої особи є закритий матеріал, йому не можна сказати, що це за доказ, або навіть у чому його суть, і спеціальний адвокат не може отримати достатні вказівки для того, щоб ефективно оскаржити зустрічні підозри. У протилежному випадку, можуть бути справи, у яких доказовий вплив закритих матеріалів невеликий або просто підтверджуючий щодо потужних відкритих матеріалів, отже, для захисту немає перешкод. Існує незліченна кількість інших можливих проміжних справ. Рівновага між відкритими і закритими матеріалами і доказовою силою кожного змінюватиметься від справи до справи. Спеціальний адвокат може мати здатність розрізнити з достатньою чіткістю, як працювати із закритими матеріалами без отримання прямих вказівок від контрольованої особи. Завданням судді є зважувати і оцінювати у процесі розгляду, чи отримує контрольована особа справедливий судовий розгляд. Ця оцінка залежить від ... конкретних фактів. Суддя, який бачив як відкриті, так і закриті матеріали, а також скористався із участі спеціального адвоката, знаходиться для цього у значно кращому становищі. Проте, я все ж не вважаю, що на контрольовану особу падає надмірно тяжкий тягар, аби встановити, що мало місце порушення статті 6, оскільки законному громадському інтересу щодо замовчування матеріалів з дійсних міркувань безпеки має надаватися належна вага. Суди не повинні бути готовими весь час встановлювати, що незручність, яку відчувала контрольована особа через замовчування матеріалів, становить порушення статті 6.”
Лорд Браун зазначав наступне:
“Можливо, бувають справи, хоч і виняткові, але можуть трапитись, у яких, попри найбільші зусилля усіх щодо редагування, анонімізації і підсумовування, все ж просто неможливо показати зі справи, підготовленої Державним секретарем, достатньо, аби дозволити підозрюваному надати ефективне спростування. Якщо тільки у цих справах суддя не відчуває себе досить впевненим у тому, що, в кожному випадку, жодне можливе оскарження не матиме успіху (думаю, важкий але все ж можливий висновок...),то він мав би прийти до висновку, що видача або, як може статись, схвалення цього ордера було б дійсно значною несправедливістю щодо підозрюваного. Коротше кажучи, у такій справі підозрюваному не надали б навіть «головного засобу процесуального правосуддя» (Chahal [цитоване вище] § 131) незважаючи на застосування процедури спеціального адвоката; «сама суть [його] права [на справедливе слухання] [була б] порушена» (Tinnelly & Sons Ltd і McElduff та Інші проти Сполученого Королівства [цитоване вище] § 72).
Лорд Бінгем не голосував проти, але вжив інше мотивування. Він стверджував, що необхідно розглянути процес в цілому і вирішити, чи застосована процедура спричинила значну несправедливість щодо контрольованої особи; хоча використання спеціального адвоката може допомогти посиленню засобів процесуального правосуддя, доступного контрольованій особі, воно не може цілком усунути великі труднощі для особи, яка не знає про порушену проти неї справу і не в змозі ефективно давати вказівки спеціальному адвокату.
Лорд Хофман, який голосував проти, заявив, що якщо суддя, який веде процес, вирішить, що розкриття матеріалів суперечитиме суспільному інтересу, то використання спеціальних адвокатів надає контрольованій особі достатні гарантії, і за подібних умов ніколи не буде не буде порушена стаття 6.
97. У справі Державний секретар Міністерства внутрішніх справ (відповідач) проти AF [2008] EWCA Civ 1148, Апеляційний суд (сер Ентоні Кларк (Anthony Clark), суддя, і лорд-суддя Воллер (Waller); лорд-суддя Седлі (Sedley) голосував проти), дали наступні рекомендації, засновані на думці більшості у справі MB, щодо відповідності статті 6, стосовно залучення спеціальних адвокатів у справах щодо контрольних ордерів (витяг із вступу):
(1) Вирішуючи, чи слухання, відповідно до статті 3(10) Закону 2005 року, порушують права контрольованої особи, закріплені статтею 6, питання полягає у тому, чи слухання в цілому були докорінно несправедливі по відношенню до контрольованої особи, або ж їй не надали достатніх засобів процесуального правосуддя, або ж було порушено саму сутність права на справедливий судовий розгляд. Питання, якщо розглядати його під ширшим кутом, полягає у тому, чи було наслідком процесу те, що контрольована особа зазнала значної несправедливості. (2) Слід вжити усіх належних заходів, аби забезпечити контрольованій особі якомога більше інформації, за необхідністю відповідно підсумованої, як щодо звинувачень, так і щодо доказів. (3) Якщо повністю всі звинувачення і докази не були надані з самого початку з міркувань національної безпеки, контрольованій особі слід надати спеціального адвоката. У таких справах слід дотримуватись наступного принципу. (4) Немає принципу, який би встановлював, що судовий розгляд буде несправедливим за не відкриття контрольованій особі незвідного мінімуму звинувачень і доказів. І, навпаки, якщо це припустимо, незвідний мінімум інформації може, залежно від обставин, бути розкритий, навіть якщо буде відкрито дійсно дуже мало інформації, як це було у справі AF. (5) Те, чи буде судовий розгляд несправедливим, залежить від усіх обставин, включаючи характер справи, яких заходів було вжито, аби пояснити контрольованій особі деталі обвинувачень, щоб вона могла передбачити, якими матеріалами їх підкріплено, яких заходів було вжито, аби підсумувати закриті підтверджуючі матеріали, не розкриваючи імен, дат і місць, від характеру і змісту замовчуваних матеріалів і того, наскільки ефективно спеціальний адвокат міг оскаржити їх від імені контрольованої особи, і що б сталось, якби їх розкрили. (6) Вирішуючи, чи розкриття матеріалів контрольованій особі змінило б відповідь на питання, чи є розумні підстави підозрювати цю особу у причетності до терористичної діяльності, суд повинен завжди зважати на проблеми, які постають перед контрольованою особою і спеціальними адвокатами, а також врахувати усі обставини справи, включаючи можливість розкриття закритих матеріалів і того, наскільки ефективними могли бути спеціальні адвокати. Правильний підхід до усіх особливих факторів і їх оцінка залежатимуть від конкретних обставин. (7) Не існує суворих принципів. Суддя, в чиє рішення Апеляційний суд втручатиметься дуже рідко, найкраще вирішить, що є справедливим.”
III. ВНУТРІШНІ І МІЖНАРОДНІ КОМЕНТАРІ ЧАСТИНИ 4 ЗАКОНУ 2001 РОКУ
A. Т.зв. «Ньютонівський комітет»
98. Частина 4 Закону 2001 року передбачала створення Комітету королівських таємних радників (Privy Counsellors) для нагляду за його функціонуванням. Комітет, під головуванням лорда Ньютона (Lord Newton), оприлюднив свій звіт у грудні 2003 року. Зваживши твердження міністерства внутрішніх справ про те, що загроза від тероризму Аль-Каїди походить переважно від іноземців, звіт т.зв. «Ньютонівського комітету» привертав увагу до:
“накопичення доказів того, що тепер це не так. Британські терористи-самогубці, які скоїли теракти у Тель-Авіві в травні 2003 року, Річард Рейд («Заміновані черевики») і останні арешти, засвідчують, що загроза від британських громадян є реальною. У останні роки майже 30% підозрюваних, відповідно до Закону «Про боротьбу з тероризмом» 2000 року, були британцями. Нам повідомили, що з-поміж осіб, якими зацікавились через підозру у причетності до міжнародного тероризму, майже половина британські громадяни.”
З огляду на ці докази, «Ньютонівський комітет» відзначив існування не лише принципових аргументів проти дискримінаційних положень, але й переконливих аргументів щодо обмеженої ефективності у боротьбі з терористичною загрозою. Тому «Ньютонівський комітет» закликав до негайного запровадження нового законодавства, яке б боролось із терористичною загрозою без дискримінації за ознакою національності, і яке не вимагало б відступу від зобов’язань за статтею 5 Конвенції.
99. У лютому 2004 року Уряд опублікував відповідь на звіт «Ньютонівського комітету». Він продовжував стверджувати, що терористична загроза «походить переважно, але не виключно, від іноземних громадян», а щодо поради «Ньютонівського комітету» застосовувати заходи антитерористичної боротьби до всіх осіб під британською юрисдикцією, без огляду на громадянство, звіт зазначав:
“Якби було можливо знайти інші повноваження для затримання британських громадян, це було б дуже серйозним кроком. Уряд переконаний, що такі драконівські повноваження було б важко виправдати. Досвід засвідчує небезпеку такого погляду і шкоду, яку він може завдати громадянській згуртованості, а також підтримці серед усіх груп населення, що є таким важливим для протистояння терористичній загрозі”.
Уряд також згадав про поточну роботу із підписання рамкових угод з потенційними країнами призначення, куди буде депортовано підозрюваних у тероризмі.
B. Спільний парламентський комітет з прав людини
100. Спільний комітет має у Сполученому Королівстві конституційний обов’язок із вивчення законодавства з метою забезпечення його відповідності до прав, гарантованих Конвенцією. У другому звіті сесії 2001-2002 року, складеному незабаром після оприлюднення законопроекту, котрий став Законом 2001 року, Спільний комітет висловив стурбованість потенційно дискримінаційним результатом запропонованих заходів:
“38. По-друге, спираючись на імміграційне законодавство для забезпечення затримання підозрюваних у міжнародному тероризмі, законопроект, дозволяючи затримання без пред’явлення обвинувачення, створює небезпеку дискримінації між підозрюваними у міжнародному тероризмі, які знаходяться під імміграційним контролем, і тими, які мають безумовне право залишатись у Сполученому Королівстві. Ми стурбовані тим, що це може призвести до дискримінації за ознакою національності у реалізації права на особисту свободу. Якщо не можна знайти об’єктивне, раціональне і пропорційне виправдання, то це може призвести до дій, котрі будуть несумісними зі статтею 5 Конвенції, як окремої, так і в поєднанні з правом на свободу від дискримінації у реалізації своїх прав, відповідно до статті 14 Конвенції. Це може також призвести до порушення права на свободу від дискримінації, відповідно до статті 26, і права на особисту свободу, відповідно до статті 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.
39. Ми усно порушили це питання перед Державним секретарем. З огляду на його відповідь, ми не переконані, що ризик дискримінації за ознакою національності у положеннях Частини 4 цього законопроекту був достатньо врахований.”
У своєму шостому звіті сесії 2003-2004 років (23 лютого 2004 року), Спільний комітет висловив глибоку стурбованість «наслідками для прав людини від перетворення повноваження на затримання на частину швидше імміграційного, аніж антитерористичного законодавства» і попередив про «значний ризик того, що Частина 4 порушуватиме право на свободу від дискримінації, відповідно до статті 14 Конвенції». Після звіту «Ньютонівського комітету» і публікації письмової відповіді із запереченнями від Державного секретаря, Спільний комітет повернувся до цієї проблеми у вісімнадцятому звіті сесії 2003-2004 років (21 липня 2004 року), параграфи 42-44:
“42. Письмова відповідь відкидає рекомендації «Ньютонівського комітету» щодо запровадження нового законодавства замість Частини 4 [Закону 2001 року], яке б однаково застосовувалось до осіб всіх національностей, включаючи британських громадян. Вона засвідчує переконання Уряду у тому, що припустимо розрізняти іноземних і британських громадян, з огляду на їхні різні права і обов’язки.
43. Ми послідовно висловлювали стурбованість тим, що Частина 4 [Закону 2001 року] є невиправдано дискримінаційною за ознакою національності і, отже, є порушенням статті 14 Конвенції. Як і лорд Ньютон, ми вважаємо дивовижним те, що відповідь Державного секретаря стверджує, що застосування таких самих повноважень затримання щодо британських громадян було б «дуже серйозним кроком», і що «такі драконівські повноваження було б важко виправдати».
44. Інтереси, котрі потрапили під загрозу, однакові і для іноземних, і для британських громадян: їхнє основне право на особисту свободу, відповідно до статті 5 Конвенції, і пов’язані з ним процесуальні права. Стаття 1 Конвенції зобов’язує держави гарантувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в Конвенції. Стаття 14 гарантує користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, без дискримінації за ознакою національності. Пояснення Уряду, надані у письмовій відповіді стосовно небажання запроваджувати такі ж заходи стосовно британських громадян, ніби кажуть нам, що він вважає інтереси свободи іноземних громадян менш вартими захисту, ніж такі самі інтереси британських громадян, що, відповідно до Конвенції, є абсолютно неприпустимим.”
C. Європейський комітет з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ЄКПТ)
101. У лютому 2002 року і в березні 2004 року ЄКПТ відвідав ув’язнених заявників. У звіті, опублікованому 9 червня 2005 року, ЄКПТ критикував умови, в яких заявники утримувались у тюрмі Белмарш і лікарні Броадмур, а також доповів про заяви щодо поганого ставлення з боку працівників. На його думку, режим у тюрмі Вудхіл був вільніший. ЄКПТ встановив, що здоров’я більшості ув’язнених заявників погіршилось внаслідок перебування під вартою, зокрема, з огляду на його невизначений характер. ЄКПТ у своєму звіті зазначив:
“Дійсно, інформація, зібрана протягом візиту 2004 року, засвідчує, що керівництво розгублене щодо того, як ставитись до цього виду затриманих осіб, ув’язнених без реальної перспективи на звільнення і без належної підтримки, щоб протистояти руйнівній дії цієї єдиної форми утримання під вартою. Воно відмічає також обмежені можливості тюремної системи для виконання завдання, яке важко узгодити в рамках її нормальних обов’язків. Задана мета, у відповідь на звіт ЄКПТ за візитом 2002 року, сформулювати стратегію, яка дозволила б тюремній службі якнайвідповідніше налагодити догляд і утримання осіб, затриманих за Законом 2001 року, ще не досягнена.
Через два роки після того, як ЄКПТ відвідав ув’язнених осіб, багато з них знаходились у поганому психічному стані внаслідок перебування під вартою, а деякі були і в поганому фізичному стані. Ув’язнення спричинило психічні розлади у більшості осіб, затриманих [за Законом 2001 року], а для тих, хто в минулому зазнав травматичного досвіду чи навіть катувань, воно чітко нагадало про цей досвід і навіть призвело до серйозних рецидивів колишніх розладів. Травма від ув’язнення стала ще згубнішою для їхнього здоров’я, оскільки вона поєднувалась із відсутністю контролю, спричиненого невизначеним характером ув’язнення, з усе складнішою процедурою оскарження ув’язнення, а також з тим, що вони не знали про висунені проти них докази під час видачі або продовження актів як проти осіб, підозрюваних у міжнародному тероризмі. Для декого з них ситуація, що склалась на час візиту, могла розглядатись як нелюдське або таке, що принижує гідність поводження.”
102. 9 червня 2005 року Уряд опублікував відповідь на звіт ЄКПТ 2004 року. Уряд завзято сперечався із повідомленнями про погане ставлення з боку тюремних працівників і відмічав, що ув’язнені заявники мали, як і всі в’язні, надані адміністративним і цивільним правом засоби для оскарження поганого ставлення. В урядовій відповіді йшлось:
“Хоча Уряд поважає висновки, зроблені делегатами [ЄКПТ] на основі вражень від одноденного візиту, він категорично заперечує твердження про те, що будь-коли під час затримання ув’язнені [за Законом 2001 року] зазнавали «нелюдського або принизливого поводження», яке могло б прирівнюватись до порушення міжнародних зобов’язань Сполученого Королівства у галузі прав людини. Уряд твердо переконаний, що ув’язнені у тюрмі Белмарш завжди отримували з боку допоміжного медичного персоналу і лікарів належний догляд і ставлення, а також мали доступ до необхідної медичної допомоги, як фізичної, так і психологічної. Уряд згоден, що до ув’язнення ці особи пережили тяжкий досвід, але не згоден з тим, що «ув’язнення спричинило психічні розлади». Деякі ув’язнені мали психічні проблеми і до взяття під варту, але це не перешкоджало їм бути причетними до діяльності, яка призвела до видачі проти них актів і до ув’язнення. Проблеми з психічним здоров’ям не перешкоджають особі становити ризик для національної безпеки.
...
Уряд не згоден, що особи, проти яких видали акти за [Законом 2001 року], були ув’язнені без жодних перспектив на звільнення. ...
...
У жодній справі САМК або інший суд не встановлювали, що умови ув’язнення порушували абсолютне зобов’язання, накладене на Уряд статтею 3 [Конвенції]. З точки зору Уряду, з огляду на широкі процесуальні гарантії, доступні ув’язненим, Уряд не зміг би продовжувати ув’язнення цих осіб, якби керівництво у будь-який спосіб порушило гарантовані статтею 3 права ув’язнених. Стверджувати протилежне – це нехтувати постійними контактами ув’язнених із британською судовою системою і абсолютним обов’язком судових органів захищати проти таких порушень.”
D. Європейський комісар з прав людини
103. У серпні 2002 року Європейський комісар з прав людини Ради Європи опублікував свою думку стосовно деяких аспектів відступу Сполученого Королівства від зобов’язань за статтею 5 Конвенції, а також щодо Частини 4 Закону 2001 року. У цьому документі він відверто критикував відсутність достатнього контролю з боку Парламенту положень про відступ від зобов’язань і запитував, чи характер загрози від Аль-Каїди виправдовував оголошення громадської небезпеки, яка загрожує життю нації:
“Визнаючи зобов’язання уряду захищати своїх громадян від загрози тероризму, Комісар вважає, що загальні заклики про зріст загрози від терористичної діяльності після 11 вересня 2001 року не можуть бути самодостатніми для виправдання відступу від положень Конвенції. Деякі європейські держави віддавна зіткнулись з повторюваними терактами, але не вважали за необхідне відступати від прав, гарантованих Конвенцією. Так само, не визнали вони за потрібне вчинити подібним чином і за теперішніх обставин. Отже, необхідно довести існування реальної і невідворотної загрози громадській безпеці у Сполученому Королівстві.”
Щодо схеми затримання, запровадженої Частиною 4 Закону 2001 року, Комісар зазначив:
“Стосовно застосування таких засобів лише до іноземців, яких не можна депортувати, може виявитись, до того ж, що вони обслуговують подвійне правосуддя, оскільки до іноземців і громадян застосовуються різні стандарти прав людини.”
104. 8 червня 2005 року Комісар опублікував звіт за результатами візиту до Сполученого Королівства у листопаді 2004 року. Він особливо відзначив рішення Палати Лордів у справі заявників і відмітив, що в березні 2005 року Уряд не намагався подовжити дію Закону 2001 року. Він вітав рішення Палати Лордів, котре співпадало з його раніше опублікованою думкою, а також звільнення заявників, наголошуючи, що в результаті візиту він зміг особисто пересвідчитись «у дуже збудженому психологічному стані багатьох із них». За результатами бесід, які, поміж іншими, він мав з Державним секретарем, Лордом-канцлером, Генеральним прокурором, Лордом-головним суддею і керівником бюро публічного обвинувачення, Комісар висловив також висновок щодо наявності, відповідно до законів Сполученого Королівства, альтернативних засобів для боротьби із тероризмом:
“ З терористичною діяльністю не лише треба, але й можливо боротись в існуючих рамках гарантій прав людини, котрі як раз забезпечують збалансування у питаннях щодо національної безпеки, індивідуальних прав і громадського інтересу, а також дозволяють застосування пропорційних спеціальних повноважень. Необхідні обґрунтована політика, міжнародна співпраця і неухильне застосування законів. У цьому контексті слід також зазначити, що, з ухваленням Закону «Про боротьбу з тероризмом» 2000 року, Сполучене Королівство має практично найсуворіше і найповніше антитерористичне законодавство Європи .”
E. Комітет ООН з ліквідації усіх форм расової дискримінації
105. У заключних зауваженнях щодо Сполученого Королівства, датованих 10 грудня 2003 року, Комітет зазначив у параграфі 17:
“17. Комітет глибоко стурбований положеннями Закону «Про боротьбу з тероризмом, злочинністю та гарантії безпеки», котрі передбачають затримання на невизначений строк, без пред’явлення обвинувачення або суду, з метою депортації негромадян Сполученого Королівства, підозрюваних у діяльності, пов’язаній із тероризмом.
Поділяючи стурбованість щодо національної безпеки Держави-учасниці, Комітет рекомендує Державі-учасниці спробувати збалансувати ці турботи із захистом прав людини, а також її міжнародно-правовими зобов’язаннями. З огляду на це, Комітет привертає увагу Держави-учасниці до заяви від 8 березня 2002 року, у якій Комітет підкреслює зобов’язання Держави «забезпечити, аби заходи, вжиті для боротьби проти тероризму, не дискримінували, своєю метою або наслідками, за ознакою раси, кольору шкіри, походження або національного чи етнічного походження.”
IV. ІНІШІ ВІДПОВІДНІ ДОКУМЕНТИ РАДИ ЄВРОПИ
A. Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи 1271 (2002)
106. 24 січня 2002 року Парламентської Асамблеї Ради Європи ухвалила резолюцію 1271 (2002), у параграфі 9 якої зазначалось:
“У боротьбі проти тероризму члени Ради Європи не повинні вдаватись до жодних відступів від положень Європейської конвенції з прав людини.”
Вона також закликала усіх Держав-учасниць (параграф 12):
“утриматись від застосування статті 15 Європейської конвенції з прав людини (відступ від зобов’язань під час надзвичайної ситуації) з метою обмеження прав і свобод, гарантованих статтею 5 (право на свободу і недоторканість).”
Окрім Сполученого Королівства, жодна Держава-учасниця після 11 вересня 2001 року не відступала від зобов’язань за статтею 5 § 1.
B. Комітет Міністрів Ради Європи
107. За результатами зустрічі 14 листопада 2001 року для обговорення «Демократія перед загрозою тероризму» (CM/AS(2001) Rec 1534), Рада Міністрів 11 липня 2002 року ухвалила «Керівні вказівки з прав людини і боротьби з тероризмом», у яких, поміж іншим, зазначалось:
“I. Зобов’язання Держав захищати кожного від тероризму
Держави несуть обов’язок вживати заходів, необхідних для захисту від терактів основних прав кожної особи, яка перебуває під їхньою юрисдикцією, особливо права на життя. Це позитивне зобов’язання повністю виправдовує боротьбу Держав із тероризмом у відповідності до цих керівних вказівок.
II. Заборона свавілля
Усі заходи, вжиті Державами для боротьби з тероризмом, повинні поважати права людини і принцип верховенства права, аби виключити будь-які прояви свавілля, як і будь-яку дискримінацію і расистське ставлення, а також мають здійснюватись під належним наглядом.”
C. Європейська комісія проти расизму та нетерпимості (ЄКРН)
108. У загальній рекомендації No 8 «Про подолання расизму під час боротьби з тероризмом», опублікованій 8 червня 2004 року, ЄКРН назвала боротьбу з тероризмом обов’язком держави; наголосила, що відповідні заходи не повинні самі зазіхати на цінності свободи, демократії, справедливості, верховенства права, прав людини і гуманітарне право; наголосила, що боротьба з тероризмом не має бути приводом, під яким дозволено буде розквітнути расовій дискримінації; зазначила, що боротьба з тероризмом після 11 вересня 2001 року у деяких випадках призводить до ухвалення дискримінаційного законодавства, зокрема, за ознакою громадянства, національного або етнічного походження або релігії; наголосила на відповідальності держав-учасниць у забезпеченні того, щоб боротьба з тероризмом не мала негативного впливу на будь-яку меншину; і рекомендувала державам:
“переглянути законодавство і підзаконні акти, прийняті у зв’язку із боротьбою з тероризмом, аби забезпечити, щоб вони не дискримінували, прямо чи опосередковано, осіб чи групу осіб, зокрема, за ознакою «раси», кольору шкіри, мови, релігії, громадянства, національного або етнічного походження; і скасувати будь-яке дискримінаційне законодавство.”
V. ПОНЯТТЯ «надзвичайного стану» ВІДПОВІДНО ДО СТАТТІ 4 Міжнародного пакта про громадянські і політичні права (МПГПП)
109. Стаття 4(1) МПГПП звучить наступним чином:
“Під час надзвичайного стану в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою, і про наявність якого офіційно оголошується, держави-учасниці цього Пакту можуть вживати заходів, у яких відступають від своїх зобов’язань за цим Пактом тільки в такій мірі, в якій це диктується гостротою становища, за умови, що такі заходи не є несумісними з їх іншими зобов’язаннями за міжнародним правом і не тягнуть за собою дискримінації виключно на основі
раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального походження.”
Навесні 1984 року група із 31 експерта з міжнародного права, утворена Міжнародною комісією юристів, Міжнародною асоціацією з кримінального права, Американською асоціацією Міжнародної комісії юристів, Інститутом прав людини Урбана Моргана, а також Міжнародним інститутом вищої освіти у галузі кримінального права, зустрілась у Сиракузах (Італія), щоб розглянути, поміж іншим, наведене положення. У параграфах 39-40 ухвалених «Сиракузьких принципів про обмеження і відступ від положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права» проголошується, під заголовком «Надзвичайний стан, який загрожує життю нації»:
“39. Держава-учасниця може вживати заходів, які відступають від її зобов’язань за Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, відповідно до його статті 4 (тут і далі – заходи, які відступають від зобов’язань), лише якщо опиниться в ситуації виняткової і негайної або невідворотної небезпеки, яка загрожує життю нації. Загроза життю нації є такою, що:
(a) зачіпає усе населення і всю територію Держави або її частину, і
(b) загрожує фізичній недоторканості населення, політичній незалежності або територіальній цілісності Держави, або існуванню чи основній діяльності інституцій, необхідних для забезпечення і захисту прав, визнаних цим Пактом.
40. Внутрішні конфлікти і заворушення, які не становлять негайної загрози життю нації, не можуть виправдати відступ від зобов’язань, відповідно до статті 4.”
У параграфі 54 «Сиракузьких принципів» йдеться:
“54. Принцип суворої необхідності має застосовуватись об’єктивно. Кожен захід має бути спрямований на актуальну, очевидну, наявну або невідворотну небезпеку і не може бути запроваджений лише за оцінкою потенційної небезпеки.”
110. Комітет ООН з прав людини у «Загальних коментарях № 29 до статті 4 МПГПП (від 24 липня 2001 року) зазначив, у параграфі 2, що:
“Заходи, які відступають від її зобов’язань за цим Пактом, повинні мати винятковий і тимчасовий характер.”
VI. ІНШІ ДОКУМЕНТИ ЩОДО НЕРОЗКРИТТЯ ДОКАЗІВ У СПРАВАХ, ЯКІ СТОСУЮТЬСЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ
111. У справі Charkaoui проти Міністерства з питань громадянства і міграції [2007] 1 SCR 350, суддя МакЛаклін (McLachlin) Верховного суду Канади зазначав (§ 53):
“І останнє, але не в останню чергу: справедливий судовий розгляд вимагає, аби особу, якої він стосується, проінформували про справу щодо неї чи нього і надали можливість відповіді.”
Це право не абсолютне і може бути обмежене в інтересах національної безпеки (§§ 57-58), але (§ 64):
“... Отже, суддя має компенсувати брак інформаційного контролю, оскарження і доказів протилежного, які могла б надати особа, ознайомлена зі справою. Такий контроль є суттю принципу, відповідно до якого особа, чия свобода під загрозою, має знати справу проти себе. У цій справі даний принцип не просто обмежений, його по-справжньому спустошили. Як можна працювати зі справою, яку не знаєш?”
112. У справі Hamdi проти Rumsfeld 542 US 507 (2004), суддя О’Конор (O’Connor), висловлюючись від імені більшості Верховного суду Сполучених Штатів, зазначив (стор. 533):
“Отже, ми встановили, що затриманий громадянин, бажаючи оскаржити своє інкримінування як ворожого комбатанта, має бути ознайомлений із фактологічною основою такого інкримінування, а також отримати справедливу можливість спростувати урядову оцінку фактів перед нейтральною посадовою особою [далі цитата]. «Вже більше ніж століття, як було роз’яснене основне значення процесуально належної процедури: сторони, чиїх прав він торкається, мають право бути почутими; а для того, щоб вони могли скористатись з цього права, їх треба поінформувати ...» Ці засадові конституційні обіцянки не можна порушувати.”
113. Європейський комісар з прав людини Ради Європи у параграфі 21 звіту від 8 червня 2005 року (див. вище параграф 104), а також Спільний парламентський комітет з прав людини (див. вище параграф 100) у параграфі 76 дванадцятого звіту сесії 2005-2006 років, (HL Paper 122, HC 915) не змогли погодитись, що судовий розгляд може бути справедливим, якщо несприятливе рішення ґрунтуватиметься на матеріалах, які контрольована особа не мала належної можливості оскаржити чи спростувати.
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ І СТАТТІ 13 В СУКУПНОСТІ ЗІ СТАТТЕЮ 3
114. Заявники скаржилися, що їх затримання, відповідно до частини 4 Закону 2001 року, порушило їхні права, гарантовані статтею 3 Конвенції, яка каже:
“Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.”
Вони також скаржились, що були позбавлені ефективного засобу для оскарження за статтею 3, що порушило статтю 13 Конвенції, яка каже:
“Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинено особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.”
A. Подання сторін
1. Заявники
115. Заявники наголосили, що всі вони опинились у Сполученому Королівстві, оскільки не мали можливості знайти спокійний притулок у власній країні або деінде. Перший заявник був палестинцем без громадянства і не мав куди подітись. Деякі зазнали катувань до того, як потрапили до Сполученого Королівства. Відповідно до Закону 2001 року, вони потрапили у становище, у якому мусили обирати між ув’язненням, умови якого вважали нестерпними, і ризиком жорстокого поводження, якого могли зазнати, якби погодились на депортацію. Окрім того, попередній досвід і набуті психічні і фізичні проблеми зробили їх особливо вразливими до згубних наслідків протиправного ув’язнення. Дискримінація, якої вони зазнали (оскільки, відповідно до Закону 2001 року, лише іноземці були суб’єктами ув’язнення), поглибила їхні страждання.
116. Високі умови безпеки для ув’язнених у тюрмі Белмарш і лікарні Броадмур були недоречними і згубними для здоров’я. Проте, головною причиною страждань, значно сильніших, ніж супутні звичайному ув’язненню, були невизначений характер ув’язнення, якому не було видно кінця, і його дійсно довга тривалість. До цього додались інші незвичні аспекти режиму, наприклад, секретний характер зібраних проти них доказів. Той факт, що небайдужість влади до ситуації заявників була санкціонована законодавчим актом Парламенту, не полегшував їхні страждання.
117. Всі ці фактори у сукупності спричинили високий рівень страждань заявників. Медичні докази і звіти ЄКПТ, а також групи консультантів із психіатрії (див. вище параграфи 101 і 76) засвідчили, що режим ув’язнення також зашкодив, або створив високий ризик шкоди, для всіх їх, а у випадках першого, п’ятого, сьомого і десятого заявників шкода була дійсно тяжкою.
118. Заявники стверджували, що повноваження САМК звільняти під заставу не діяло ефективно під час їхнього ув’язнення: по-перше, сфера застосування цього заходу була юрисдикційно невизначеною; по-друге, ця процедура займала багато часу; по-третє, вимоги для звільнення під заставу був занадто високі. Заявник, якого звільняли під заставу, мав продемонструвати «переважну ймовірність» того, що продовження утримання під вартою призведе до погіршення фізичного чи психічного здоров’я, яке становитиме нелюдське і принизливе поводження всупереч статті 3. Цей запобіжний засіб вважався «винятковим» і таким, що вимагає «виключних обставин». І навіть тоді єдиним можливим засобом була заміна ув’язнення на домашній арешт (див. вище параграф 78).
2. Уряд
119. Уряд заперечував порушення прав заявників за статтею 3. Він відзначав, що САМК і Апеляційний суд відхилили скарги заявників за статтею 3, а Палата Лордів не визнала за потрібне розглядати їх (див. вище параграфи 15, 16 і 22).
120. Затримання без пред’явлення обвинувачення ще не становить порушення статті 3 і у багатьох випадках дозволяється за статтею 5 § 1. Затримання було невизначене, але не необмежене. Відповідний закон залишався чинним лише протягом п’яти років і щороку мав продовжуватись обома палатами Парламенту. Утримання під вартою кожного заявника залежало від індивідуальних обставин, які продовжували його виправдовувати, включно з рівнем загрози національній безпеці, яку становив заявник, і з можливістю депортувати його до безпечної країни, а САМК кожні шість місяців мала поновлювати цей захід. Кожного заявника повідомили про причини підозр проти нього і надали якомога більше підтверджуючих доказів, аби забезпечити справедливий судовий розгляд для оскарження підстав затримання. Окрім того, САМК за потреби могла звільнити під заставу. Отже, заявників не було ув’язнено без надії на звільнення, навпаки, вони мали можливість клопотати про звільнення, а суд мав здійснювати обов’язковий нагляд, аби забезпечити, щоб ув’язнення залишалось законним і пропорційним за будь-яких обставин. Заявники були також вільні залишити Сполучене Королівство, як вирішили зробити другий і четвертий заявники.
121. Заявників визнали особами, які становлять серйозну загрозу національній безпеці, і, відповідно, утримували в умовах високого рівня безпеки, які не були нелюдськими чи принизливими. Кожному надавали належне лікування проблем психічного і фізичного здоров’я, і під час вирішення питання про залишення під вартою чи звільнення під заставу було взято до уваги індивідуальні обставини кожного заявника, включаючи психічне здоров’я. У тюрмі Вудхіл було створено спеціальний відділ, але заявники відмовились переходити туди (див. вище параграф 71).
122. Стосовно скарг заявників щодо індивідуальних умов утримання під вартою і особистих обставин, то вони не вичерпали засоби національного захисту, оскільки не робили жодних спроб для належного оскарження. Кожна окрема скарга щодо умов утримання під вартою могла бути предметом окремого юридичного оскарження. Керівництво тюрми керувалось вимогами Закону 1998 року (див. вище параграф 94) і, відповідно до його статті 6 (1), мало діяти у відповідності з правами заявників, гарантованими ув’язненим статтею 3. Стосовно скарг заявників за статтею 3 щодо невизначеного характеру ув’язнення, то його було встановлено основним законодавством (Частиною 4 Закону 2001 року), а стаття 13 не передбачає право оскаржувати в національних судах усвідомлений вибір, висловлений законодавцем.
B. Оцінка Суду
1. Прийнятність
123. Суд зазначає, що другого заявника було взято під варту, відповідно до статті 4 Закону 2001 року, 19 грудня 2001 року, а звільнено 22 грудня 2001 після того, як він вирішив повернутись до Марокко (див. вище параграф 35). Оскільки він перебував під вартою усього кілька днів, і оскільки немає доказів, що протягом цього часу він зазнав будь-яких труднощів, окрім притаманних ув’язненню, його скарга за статтею 3 є явно необґрунтованою в розумінні статті 35 § 3 Конвенції.
Оскільки стаття 13 вимагає надання національного засобу правового захисту стосовно «вмотивованих скарг» відповідно до Конвенції (див., наприклад, Ramirez Sanchez проти Франції [ВП], № 59450/00, § 157, ECHR 2006-IX), отже, скарга заявника за статтею 13 також є явно необґрунтованою.
Отже, обидві ці скарги другого заявника мають бути визнані неприйнятними.
124. Суд відмічає твердження Уряду про те, що заявники мали доступні засоби, відповідно до Закону 1998 року, якими вони не скористались. Проте, оскільки заявники скаржились за статтею 13, що доступні для них засоби стосовно скарг за статтею 3 виявились неефективними, Суд вважає за необхідне розглянути заперечення Уряду стосовно не вичерпання разом із суттю скарг за статтями 3 і 13.
125. Суд вважає, що, за винятком другого заявника, скарги заявників за статтями 3 і 13 Конвенції порушують складні питання щодо права і фактів, вирішення яких залежатиме від розгляду щодо суті. Отже, він вирішує, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою в розумінні статті 35 § 3 Конвенції. Жодні інші підстави для неприйнятності не порушувались, отже її слід визнати прийнятною.
2. Щодо суті
a. Загальні принципи
126. Суд чітко усвідомлює труднощі, з якими стикаються держави під час захисту свого населення від терористичного насилля. Тому вкрай важливо наголосити, що стаття 3 захищає одну із наріжних цінностей демократичного суспільства. На відміну від більшості основних положень Конвенції і Протоколів № 1 і 4, стаття 3 не передбачає винятків, жодний відступ від неї не дозволяється, відповідно до статті 15 § 2, незважаючи на наявність надзвичайного стану, який загрожує життю нації. Навіть за найскладніших обставин, таких як боротьба з тероризмом, незважаючи на поведінку відповідної особи, Конвенція накладає абсолютну заборону на катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання (Ramirez Sanchez, цитована вище, §§ 115-116).
127. Погане поводження має досягти мінімального рівня суворості, аби підпадати під дію статті 3. Оцінка цього мінімуму залежить від усіх обставин справи, зокрема, тривалості такого поводження, його фізичних і психічних наслідків і, у деяких випадках, від статі, віку і стану здоров’я потерпілого (див. Kafkaris проти Кіпру [ВП], № 21906/04, § 95, ECHR 2008). Суд вважає поводження «нелюдським», оскільки, inter alia, воно було навмисним, безперервно тривало протягом кількох годин і спричинило або наявні тілесні ушкодження, або сильне фізичне чи психічне страждання. «Таким, що принижує гідність» вважається поводження, яке має на меті викликати у потерпілих почуття страху, муки і меншовартості, здатне принизити і образити (див., поміж інших, Kudła проти Польщі [ВП], № 30210/96, § 92, ECHR 2000-XI). Визначаючи, чи є покарання або поводження «таким, що принижує гідність» у розумінні статті 3, Суд звертатиме увагу на те, чи застосовувалися вони з метою принизити чи образити особу, і, стосовно наслідків, чи вони негативно позначились на її особистості у спосіб, не сумісний зі статтею 3. Проте, відсутність такої мети не може остаточно виключити порушення статті 3. Аби покарання чи відповідне поводження були «нелюдськими» чи «такими, що принижують гідність», спричинені страждання або приниження повинні перевищувати неминучий момент страждань або приниження, які пов’язані із даним видом законного покарання чи поводження (Ramirez Sanchez, цитоване вище, §§ 118-119).
128. Якщо особа позбавлена особистої свободи, держава має забезпечити її утримання в умовах, сумісних із повагою до людської гідності, і щоб спосіб і метод виконання цих заходів не наражав особу на відчай або труднощі, які перевищують неминучий рівень страждань, властивий утриманню під вартою (див. Kudła, цитоване вище, §§ 92-94). Хоча статтю 3 не можна тлумачити як запровадження загального зобов’язання звільняти ув’язнених за станом здоров’я, однак вона накладає на державу зобов’язання захищати фізичне і психічне благополуччя осіб, позбавлених волі, наприклад, забезпечуючи їм необхідну медичну допомогу (див. Hurtado проти Швейцарії, рішення від 28 січня 1994 року, § 79 думка Комісії, Series A № 280-A; Mouisel проти Франції, № 67263/01, § 40, ECHR 2002-IX; Aerts проти Бельгії, рішення від 30 липня 1998 року, § 66, Reports of Judgments and Decisions 1998-V; Keenan проти Сполученого Королівства, № 27229/95, § 111, ECHR 2001-III). Оцінюючи умови утримання під вартою, слід врахувати сукупні наслідки цих умов, а також конкретні твердження заявника (Ramirez Sanchez, цитоване вище, § 119). Засудження дорослої особи до довічного ув’язнення без права на помилування, без жодних перспектив на звільнення, може становити проблему відповідно до статті 3, але якщо національне законодавство надає можливість перегляду довічного ув’язнення з метою його заміни, зменшення, припинення або умовного звільнення в’язня, цього буде достатньо (Kafkaris, цитоване вище, §§ 97-98).
b. Застосування до фактів даної справи
129. Суд зазначає, що троє заявників утримувались в ув’язненні приблизно три роки і три місяці, а інші – коротші строки. Протягом тривалого відрізку цього ув’язнення заявники не могли передбачити, коли, і чи взагалі, їх буде звільнено. Вони посилаються на висновки спільного психіатричного звіту і стверджують, що невизначений характер ув’язнення спричинив або поглибив у кожного з них серйозні проблеми психічного здоров’я. Уряд не погоджується з цим висновком і спирається на звіт доктора J., у якому критикується методологія авторів спільного психіатричного звіту (див. вище параграфи 76-77).
130. Суд вважає, що невпевненість у становищі і страх перед необмеженим ув’язненням, без сумніву, мали спричинити у заявників сильну тривогу і відчай, як і у будь-якого в’язня в їхньому становищі. До того ж, ймовірно, що стрес був достатньо серйозним і згубним, аби вразити психічне здоров’я деяких заявників. Це один із чинників, які Суд має взяти до уваги для оцінки того, чи була досягнена межа статті 3.
131. Проте, не можна сказати, що заявники не мали жодної перспективи чи надії на звільнення (див. Kafkaris, цитоване вище, § 98). Зокрема, вони могли звернутись до суду для оскарження законності схеми затримання, запровадженої Законом 2001 року, і 30 липня 2002 виграли справу у САМК, а 16 грудня 2004 року – у Палаті Лордів. До того ж, кожен заявник міг особисто оскаржити індивідуальний акт проти нього, а САМК, за посадою, мусила кожні шість місяців переглядати справи, за якими продовжувалось перебування під вартою. Отже, Суд не вважає, що ситуацію заявників можна прирівняти до довічного ув’язнення без права на помилування, як це було в рішенні у справі Kafkaris, яке могло б викликати питання за статтею 3.
132. Заявники далі стверджують, що умови їхнього ув’язнення спричиняли страждання нестерпного рівня. Стосовно цього Суд зазначає, що спільний психіатричний звіт також критикував тюремну систему охорони здоров’я і робив висновок про неналежне ставлення до комплексних проблем зі здоров’ям у заявників. Цю ж стурбованість підтвердив ЄКПТ, який детально критикував умови, у яких заявники утримувались, і дійшов висновку, що для декого із заявників «ситуація, що склалась на час візиту, могла розглядатись як нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження». Уряд у відповіді на цей звіт завзято сперечався із такою критикою (див. вище параграфи 101-102).
133. Суд вважає, що кожен ув’язнений заявник мав доступ до засобів, доступних для всіх в’язнів, відповідно до адміністративного і цивільного права, для оскарження умов ув’язнення, включаючи стверджувальну неналежність медичної допомоги. Заявники не намагались скористатись із цих засобів і, отже, не виконали вимоги статті 35 Конвенції стосовно вичерпання національних засобів. Відповідно, Суд не може розглядати скарги заявників щодо умов ув’язнення, як і не може, відповідно, брати до уваги умови ув’язнення для загальної оцінки поводження із заявниками в рамках статті 3.
134. За згаданих обставин Суд не вважає, що ув’язнення заявників досягло межі нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.
135. Заявники також скаржились, що були позбавлені ефективного засобу для оскарження за статтею 3, що порушило статтю 13 Конвенції. У зв’язку з цим Суд повторює свій висновок про те, що заявники мали доступ до засобів адміністративного і цивільного права, якби вони мали намір скаржитись про умови ув’язнення. Щодо фундаментального аспекту цих скарг, а саме, що характер схеми затримання за Частиною 4 Закону 2001 року порушує статтю 3, Суд нагадує, що стаття 13 не гарантує засоби для оскарження основного законодавства у національних органах на підставі того, що воно суперечить Конвенції (James та Інші проти Сполученого Королівства, рішення від 21 лютого 1986 року, § 85, Series A № 98; Roche проти Сполученого Королівства [ВП], № 32555/96, § 137, ECHR 2005-X).
136. Отже, Суд дійшов висновку про відсутність порушення статті 3, як окремо, так і в сукупності зі статтею 13.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 § 1 КОНВЕНЦІЇ
137. Заявники стверджували, що утримання їх під вартою було незаконним і несумісним зі статтею 5 § 1 Конвенції.
138. У першій черзі письмових зауважень, надісланих після комунікації заяви Палатою, Уряд заявив, що не підніматиме питання про відступ від зобов’язань за статтею 15 Конвенції як захист від скарг за статтею 5 § 1, а залишить цей пункт так, як вирішила проти нього Палата Лордів. Натомість, він має намір зосередити аргументи захисту на тому, що заявники були затримані законно, з метою депортації, у розумінні статті 5 § 1(f).
Проте, у письмових зауваженнях до Великої Палати, датованих 11 лютого 2008 року, Уряд вперше заявив, що бажає дискутувати щодо затримання заявників, котре жодним чином не становить порушення статті 5 § 1, оскільки відступ від зобов’язань Сполученого Королівства, відповідно до статті 15, був чинним.
139. Стаття 5 § 1 Конвенції у відповідних місцях каже:
“1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків, і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
(f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в’їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.”
Стаття 15 Конвенції каже:
“1. Під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов’язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов’язанням згідно з міжнародним правом.
2. Наведене вище положення не може бути підставою для відступу від статті 2, крім випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій, і від статей 3, 4 (пункт 1) і 7.
3. Будь-яка Висока Договірна Сторона, використовуючи це право на відступ від своїх зобов’язань, у повному обсязі інформує Генерального секретаря Ради Європи про вжиті нею заходи і причини їх вжиття. Вона також повинна повідомити Генерального секретаря Ради Європи про час, коли такі заходи перестали застосовуватися, а положення Конвенції знову застосовуються повною мірою.”
A. Подання сторін
1. Заявники
140. Заявники заперечували те, що в національних судах Уряд не сперечався з тим, що вони були затримані як «особи, проти яких вживаються заходи для депортації або екстрадиції», а натомість посилався на відступ від зобов’язань за статтею 15 Конвенції. За таких обставин, заявники стверджували, що те, що Уряд висунув у Суді новий аргумент, є порушенням і суперечить принципу субсидіарності, і що не можна дозволяти йому так чинити.
141. У випадку, якщо Суд вирішить розглянути подання Уряду, заявники наголошували, що гарантії статті 5 мають наріжне значення і винятки мають тлумачитись обмежено. Якщо, як у їхньому випадку, депортація неможлива через ризик поводження всупереч статті 3 у країні призначення, стаття 5 § 1(f) не дозволятиме затримання, незалежно від того, чи становила ця особа ризик для національної безпеки. Постійний перегляд можливості депортації не є «заходом... вжитим з метою депортації»; це захід, жодним чином не пов’язаний із процедурою депортації і із забезпеченням можливості депортації на майбутнє. Затримання з метою такого розпливчастого і невизначеного «заходу» було б свавільним. До того ж, було очевидно, що протягом розгляду у САМК справ заявників за апеляціями (липень 2002-жовтень 2003 років) Уряд вважав, що їх не можна депортувати у відповідності до статті 3, і що з державами призначення не можна розпочинати переговори з метою депортації. Отже, дійсно, Уряд не передбачав можливості депортувати заявників «під час відкритого перегляду».
142. Заявники далі стверджували, що з боку Уряду є зловживанням оскаржувати саме перед Великою Палатою рішення Палати Лордів про скасування відступу від зобов’язань. На думку заявників, якщо Уряд проситиме Суд переглянути стверджувальні помилки його власних національних судів, то це суперечитиме статті 19 і принципу субсидіарності. Намір Уряду оскаржити висновки власного верховного суду щодо законодавства, яке Парламент вирішив скасувати, має на меті обмежити права людини, визнані національним правом, і, отже, суперечить статті 53 Конвенції. Оскільки законодавство було скасоване, а відступ від зобов’язань відкликаний, Уряд насправді хоче отримати від Суду дорадчу думку, на яку потенційно спиратиметься на наступних стадіях. Якщо дозволити Уряду так вчинити, це суттєво порушить право на індивідуальне звернення за статтею 34, оскільки стримуватиме заявників у поданні скарг через побоювання, що Уряди намагатимуться скасувати рішення власних верховних судів.
143. У випадку, якщо Суд вирішить переглянути правомірність відступу від зобов’язань, заявники стверджували, що Урядові не можна дозволити висувати аргументи, які він не представив у національних судах. Вони включали, по-перше, твердження, що є виправданим затримання іноземців, підозрюваних у тероризмі, а громадян виключати з-під дії таких заходів з огляду на зацікавленість у культивуванні лояльності поміж громадянами-мусульманами, а не у піддаванні їх загрозі затримання і ризику, що вони таким чином радикалізуються; і, по-друге, аргумент, що використання повноважень на затримання іноземних громадян вивільнить правоохоронні ресурси, які можна буде сконцентрувати на громадянах Сполученого Королівства (див. нижче параграф 151). Оскільки Уряд намагався внести ці виправдання відступу від зобов’язань, які ніколи не висувались у національних судах, Судові пропонують діяти як трибуналу першої інстанції у дуже спірній справі.
144. І знову ж, якщо Суд вирішить переглянути правомірність відступу від зобов’язань, немає підстав для особливої поваги до висновків національних судів у питанні, чи існував надзвичайний стан у розумінні статті 15. На думку заявників, немає судових прецедентів для визнання достатнім рудиментарного страху перед терактами, які не були оголошені невідворотними. Усі приклади юриспруденції на основі Конвенції стосуються відступу від зобов’язань, запроваджених для боротьби з регулярним тероризмом, який цілком очевидно підривав усю інфраструктуру Північної Ірландії або південно-східної Туреччини. Національна влада помилялась, інтерпретуючи статтю 15 як дозвіл на відступ від зобов’язань, тоді як загроза була спрямована не обов’язково на Сполучене Королівство, а швидше на інші країни, для яких воно було союзником.
145. В будь-якому випадку, введення в дію Частини 4 Закону 2001 року і передбачені ним повноваження затримувати іноземних громадян на невизначений строк без пред’явлення обвинувачення не були « суворо необхідні з огляду на вимоги ситуації», як встановила Палата Лордів. Оскаржувані заходи не були раціонально пов’язані з потребою запобігати терактам у Сполученому Королівстві і спричинили невиправдану дискримінацію за ознакою громадянства. САМК, яка бачила як відкриті, так і закриті матеріали з цієї проблеми, прийшла до висновку про існування достатніх доказів того, що дуже значна загроза походила від британських громадян. Немає підстав стверджувати, що засадове право на свободу менш важливе для іноземців, ніж для громадян. Поза межами імміграції і політичної діяльності, чужинці мають право на рівне ставлення, як давно встановлено національним правом, Конвенцією і міжнародним публічним правом. Існували інші, менш згубні заходи, яких можна було вжити для відвернення загрози, наприклад, використання контрольних ордерів, запроваджених Законом 2005 року «Про запобігання тероризму», визначення додаткових злочинів, котре дозволило кримінальне переслідування осіб, причетних до підготовчої терористичної діяльності, або ж зняття заборони на використання у кримінальному процесі інформації, отриманої шляхом перехоплення повідомлень.
2. Уряд
146. Уряд стверджував, що, відповідно до міжнародного права, держави мають основоположне право контролювати в’їзд, проживання і вигнання іноземців. Необхідно бути дуже красномовним, аби обґрунтувати висновок про те, що держави-учасниці мають намір завдяки Конвенції позбутись здатності захищати себе від створеного іноземцями ризику для національної безпеки. Висловлюючись повсякденною мовою, «заходи, вжиті з метою депортації» змальовують ситуацію, у якій держава-учасниця бажає депортувати іноземця, передбачила можливість перегляду такого рішення і утрималась від цього з огляду на випадкові сторонні обставини. У цитованій вище справі Chahal строк утримання під вартою тривалістю більше шести років (протягом трьох з них заявника не можна було висилати з огляду на тимчасовий захід, запроваджений на прохання Комісії) був визнаний прийнятним відповідно до статті 5 § 1(f).
147. Кожному заявнику вручили повідомлення про намір депортації водночас із видачею акта, відповідно до Закону 2001 року. Другий і четвертий заявники вирішили виїхати, відповідно, до Марокко і Франції, і їм дозволили залишити Сполучене Королівство за першої нагоди, отже, стосовно них не можна порушувати питання за статтею 5 § 1. Можливість депортації інших заявників активно переглядалась протягом усього строку утримання їх під вартою. Це включало і моніторинг ситуації у країнах їхнього походження. Окрім того, починаючи з кінця 2003 року, Уряд вів переговори із Алжиром і Йорданією з метою отримання меморандуму про взаєморозуміння стосовно того, що заявники, які є громадянами цих країн, після повернення не зазнають жорстокого поводження.
148. Уряд спирався на принцип справедливого балансу, який є засадовим для усієї Конвенції, і розмірковував, що пункт (f) статті 5 § 1 слід інтерпретувати так, аби забезпечити рівновагу між інтересами особи й інтересами держави у захисті її населення від зловмисних іноземців. Затримання забезпечувало таку рівновагу шляхом просування законної мети держави забезпечити захист населення, не жертвуючи домінуючим інтересом іноземця уникнути повернення до місцевості, де йому загрожуватиме катування або смерть. Справедливий баланс було також збережено завдяки наданню іноземцеві відповідних засобів захисту проти протиправного використання повноважень на затримання у справах, які стосуються національної безпеки.
149. І навпаки, затримання заявників не становило порушення Конвенції з огляду на відступ від зобов’язань, відповідно до статті 15. У той час існував надзвичайний стан, котрий загрожував життю нації. Цю оцінку було цілковито перевірено національними судами. Підтверджуючі докази, як відкриті, так і закриті, були детально вивчені САМК, включно із усними слуханнями, під час яких відбувався перехресний допит свідків. САМК, як і Апеляційний суд і вісім із дев’яти суддів Палати Лордів, одноголосно підтримала висновок Уряду. У світлі можливості для розсуду, яку в цьому питанні мають національні органи, не існує належних підстав, на яких Суд міг би дійти протилежного висновку.
150. Уряд пояснив, що він дуже глибоко поважає рішення Палати Лордів і декларацію про несумісність, і що він скасував хибні закони. Проте, коли було вирішено передати справу до Великої Палати, він вирішив за необхідне оскаржити мотивування і висновок Палати Лордів з огляду на велике конституційне значення цієї проблеми і постійну потребу держав-учасниць у чітких вказівках Великої Палати стосовно заходів, які вони законно можуть вживати для запобігання терористичній загрозі. Він стверджував, що Палата Лордів помилялась, надаючи державі занадто вузькі можливості для розсуду у оцінці того, які заходи є суворо необхідними; у зв’язку з цим слід зазначити, що Частина 4 Закону 2001 року була наслідком не лише рішення Уряду, але й предметом обговорення у Парламенті. До того ж, національні суди скоріше перевіряли законодавство абстрактно, а не розглядали конкретні справи заявників, включаючи неможливість їх видворення, загрозу, яку кожен становив для національної безпеки, невідповідність посиленого нагляду або іншого контролю під час ув’язнення, а також процесуальні гарантії, надані кожному заявникові.
151. Зрештою, висновок Палати Лордів перетворився не на заперечення необхідності утримувати заявників під вартою, а на відсутність законодавчих повноважень на затримання також і британського громадянина, який становить ризик для національної безпеки і підозрюється у міжнародному тероризмі. Проте, існували поважні причини для затримання лише іноземців, а Конвенція недвозначно і послідовно визнає, що у імміграційній сфері дозволяється розрізнення між громадянами й іноземцями. Головний захід, який Уряд мав на меті вжити щодо заявників, була депортація – захід, який дозволяється щодо іноземця, але не щодо громадянина. Аналогія, проведена Палатою Лордів стосовно «іноземців [таких, як заявники], яких не можна депортувати», була неправильною, оскільки заявники на час затримання не були такими, яких не можна було б вислати так само, як не можна вислати британського громадянина. Окрім того, у відповідний час Уряд прийшов до висновку, що від іноземців походив великий ризик, і тому держава могла законно, з огляду на надзвичайний стан, вживати поступових засобів з метою нейтралізації того, що перш за все вважалось найбільшою загрозою, і таким чином звільнила б ресурси для подолання меншої загрози, яка походила від британських громадян. До того ж, держава розумно врахувала чутливість її мусульманського населення, аби зменшити можливості для вербування поміж нього нових екстремістів.
3. Третя сторона, «Свобода»
152. «Свобода» (див. вище параграф 6) заявила, що залишаючи національним судам питання сумісності затримання зі статтею 5 § 1, Уряд позбавив Суд можливості скористатися з думки Палати Лордів і розпочав процесуальні дії, які будуть недоступними для заявників. У кожному випадку, таке затримання не підпадало під виняток, закріплений у статті 5 § 1(f), оскільки Частина 4 Закону 2001 року дозволяла невизначене утримання під вартою, і не було реальної перспективи депортувати заявників протягом належного часу. Якщо Уряд не міг вислати заявників з огляду на їхні права, гарантовані статтею 3, він не міг сумлінно покладатись на турботу про національну безпеку як підґрунтя для розмивання або зміни їхніх прав, гарантованих статтею 5. Дійсно, було б правильно або відступити від зобов’язань за статтею 5 такою мірою, як це було суворо необхідно у даній ситуації, або ж розпочати кримінальне переслідування відповідних осіб за допомогою одного із незліченних терористичних злочинів, передбачених законами Сполученого Королівства, які включають сповідування членства у забороненій організації, недонесення про підозрювану терористичну діяльність, володіння забороненими предметами і непряме заохочення скоїти, підготувати чи підбурити до теракту (див. вище параграфи 89 і 95).
B. Оцінка Суду
1. Обсяг справи в Суді
153. Суд має розпочати із вивчення перших попередніх заперечень заявників стосовно того, що Уряду не можна дозволити висувати захист проти скарг за статтею 5 § 1, заснованих на винятку пункту 5 § 1(f), на тій підставі, що він не робив цього у національних судах.
154. Суд має намір виконувати допоміжну роль по відношенню до національних систем захисту прав людини. Тобто, необхідно, аби національні суди із самого початку мали нагоду вирішити питання про сумісність національного права із Конвенцією, а якщо заява зрештою все ж подана до Суду, він має скористатись із висновків національних судів, які перебувають у прямому і постійному зв’язку із різними чинниками своєї країни (див. Burden, цитоване вище, § 42). Отже, важливо, аби аргументи, які Уряд висував у національних судах, були пов’язані з тими, які висуваються перед Судом. Зокрема, Урядові не дозволяється висувати перед Судом аргументи, які суперечать позиції, яку він займав у національних судах (див., mutatis mutandis, Pine Valley Developments Ltd та Інші проти Ірландії, рішення від 29 листопада 1991 року, § 47, Series A № 222; Kolompar проти Бельгії, рішення від 24 вересня 1992 року, §§ 31-32, Series A № 235-C).
155. Проте, Суд не вважає, що Урядові можна заборонити посилання на пункт (f) статті 5 § 1 з метою виправдання затримання. Очевидно, що Уряд навмисно залишав відкритим, як у тексті відступу від зобов’язань, так і під час пов’язаних із ним процесів у національних судах, питання про застосування статті 5. Окрім того, більшість Палати Лордів прямо або побічно вирішувала сумісність затримання зі статтею 5 § 1 до того, як оцінювала чинність відступу від зобов’язань (див. вище параграф 17).
156. Заявники також стверджували, що Урядові не можна дозволити оспорювати в Суді висновок про не чинність відступу від зобов’язань.
157. Безсумнівно, дана ситуація незвична тим, що зазвичай Уряди не вдаються до оскарження, або ж і не вбачають потреби у оспорюванні перед Судом рішень власних найвищих судів. Проте, не існує жодної заборони для Уряду вдаватись до такого оскарження, зокрема, якщо він вважає, що рішення його верховного національного суду є проблематичним відповідно до Конвенції, і що необхідні подальші вказівки Суду.
158. У даному випадку, оскільки декларація про несумісність, виголошена відповідно до Закону «Про права людини», не є обов’язковою для сторін процесу на національному рівні (див. вище параграф 94), успіх заявників у Палаті Лордів не призвів ні до їх негайного звільнення, ні до виплати компенсацій за незаконне утримання під вартою, і тому вони мусили подати цю заяву. Суд не вважає, що існують принципові причини, через які, оскільки заявники просили перевірити законність їхнього затримання, Уряд не повинен мати нагоди надати усі відкриті для нього аргументи, аби захистити свою позицію, навіть якщо це вимагає оскарження висновку його власного верховного суду.
159. Отже, Суд відхиляє два перші попередні заперечення заявників.
2. Прийнятність
160. Суд вважає, що скарги заявників за статтею 5 § 1 Конвенції викликають складні питання щодо права і фактів, вирішення яких має залежати від розгляду суті справи. Отже, він приходить до висновку, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою в розумінні статті 35 § 3 Конвенції. Оскільки не було порушено інших підстав для неприйнятності, її слід оголосити прийнятною.
3. Щодо суті
161. Суд має, по-перше, переконатись, чи дозволялось затримання заявників відповідно до статті 5 § 1(f), оскільки, якщо цей пункт не забезпечує захист скарг за статтею 5 § 1, він не обов’язково встановлюватиме, чи був відступ від зобов’язань чинним (див. Ірландія проти Сполученого Королівства, рішення від 18 січня 1978 року, § 191, Series A № 25).
a. Чи були заявники законно затримані відповідно до статті 5 § 1(f) Конвенції
162. Стаття 5 забезпечує основоположне право людини – захист особи проти свавільного втручання держави у її право на свободу (Aksoy проти Туреччини, рішення від 18 грудня 1996 року, § 76, Reports 1996-VI). Текст статті 5 засвідчує, що гарантії, які вона містить, застосовуються до «кожного».
163. Пункти (a)-(f) статті 5 § 1 містять вичерпний перелік підстав, за якими дозволяється позбавляти особу свободи, і жодне позбавлення свободи не буде законним, якщо не підпадатиме під одну з них (Saadi проти Сполученого Королівства [ВП], № 13229/03, § 43, ECHR 2008). Один із винятків, передбачений пунктом (f), дозволяє державі контролювати свободу іноземців у контексті імміграції (там само, § 64). Уряд стверджував, що затримання заявників було виправдане за другою частиною цього пункту, і що їх було правомірно затримано як осіб, «щодо яких провадиться процедура депортації або екстрадиції».
164. Стаття 5 § 1(f) не вимагає, аби затримання вважалось розумно необхідним, наприклад, щоб особа не скоїла правопорушення або не втекла. Проте, будь-яке позбавлення свободи за другою частиною статті 5 § 1(f) буде виправданим, лише якщо процедура депортації або екстрадиції триває. Якщо такі процедури не проводяться з належною сумлінністю, утримання під вартою перестає бути дозволеним відповідно до статті 5 § 1 (f) (Chahal, цитоване вище, § 113). Позбавлення свободи також має бути «законним». Якщо постає питання про «законність» затримання, включаючи питання щодо того, чи дотримано «процедури, встановленої законом», Конвенція звертається переважно до національного права і закріплює зобов’язання дотримуватись матеріальних і процесуальних норм національного права. Проте, дотримання національного права не достатньо: стаття 5 § 1 вимагає, до того ж, аби будь-яке позбавлення свободи співвідносилось із метою захисту особи від протиправності. Відповідно до фундаментального принципу, жодне протиправне затримання не може бути сумісним зі статтею 5 § 1, а поняття «незаконності» у статті 5 § 1 виходить поза відповідність національному праву, і тому позбавлення волі може бути законним у розумінні національного права, і при цьому бути протиправним і, отже, суперечитиме Конвенції (Saadi проти Сполученого Королівства, цитоване вище, § 67). Аби не перетворитись на протиправне, затримання відповідно до статті 5 § 1(f) має бути здійснене сумлінно; воно має бути тісно пов’язане з підставою затримання, на яку спирається Уряд; місце і умови утримання під вартою мають бути належними; а тривалість утримання під вартою не повинна перевищувати строк, розумно необхідний для досягнення відповідної мети (див., mutatis mutandis, Saadi проти Сполученого Королівства, цитоване вище, § 74).
165. Перший, третій і шостий заявники були взяті під варту відповідно до Закону 2001 року 19 грудня 2001 року; сьомий заявник був затриманий 9 лютого 2002 року; восьмий заявник - 23 жовтня 2002 року; дев’ятий заявник - 22 квітня 2002 року; десятий заявник - 14 січня 2003 року; а одинадцятий заявник - 2 жовтня 2003 року. Жодного із заявників не було звільнено до 10-11 березня 2005 року. П’ятий заявник перебував під вартою між 19 грудня 2001 року і 22 квітня 2004 року, коли його звільнили під заставу із дуже суворими умовами. Другий і четвертий заявники також були затримані 19 грудня 2001 року, але другого заявника звільнили 22 грудня 2001 року, після того, як він вирішив повернутись до Марокко, а четвертого заявника звільнили 13 березня 2002 року, після того, як він вирішив повернутись до Франції. Весь цей час заявників утримували в умовах суворої безпеки як у тюрмах Белмарш і Вудхіл, так і у лікарні Броадмур. Отже, не можна сперечатись із тим, що їх було позбавлено свободи у розумінні статті 5 § 1 (див. Engel та Інші проти Нідерландів, рішення від 8 червня 1976 року, Series A № 22).
166. Заявники були іноземними громадянами, яких Уряд депортував би зі Сполученого Королівства, якби було знайдено державу, яка би їх прийняла, і де вони не зіткнулись би із ризиком зазнати поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції (Saadi проти Італії [ВП], № 37201/06, §§ 125 і 127, ECHR 2008). Хоча зобов’язання за статтею 3 перешкоджали висланню заявників зі Сполученого Королівства, проте Державний секретар вважав за необхідне утримувати їх під вартою з міркувань безпеки, оскільки був переконаний у тому, що присутність їх у країні становить ризик для національної безпеки, і підозрював, що вони були причетні до скоєння, підготовки і підбурювання до міжнародних терактів, а також були членами, належали або мали зв’язки з міжнародними терористичними угрупованнями. Таке затримання було б незаконним відповідно до національного права до прийняття Частини 4 Закону 2001 року, оскільки у рішенні 1984 року у справі Hardial Singh встановлювалось, що повноваження на затримання не може бути здійснене, якщо особу, проти якої видано депортаційний ордер, не можна депортувати протягом розумного строку (див. вище параграф 87). Отже, у повідомленні про відступ від зобов’язань, надісланому відповідно до статті 15 Конвенції, зазначалось, що збільшення повноважень щодо арешту і затримання іноземних громадян було необхідне, «якщо вислання або депортація наразі неможливі, але таке утримання під вартою було б незаконним з огляду на чинні національні закони» (див. вище параграф 11).
167. Отже, одним із головних припущень, на якому ґрунтувались повідомлення про відступ від зобов’язань, Закон 2001 року і рішення про затримання заявників, було те, що вислання або депортація «наразі» неможливі (див. вище параграфи 11 і 90). Немає доказів того, що протягом перебування заявників під вартою існувала, за винятком другого і четвертого заявників, будь-яка реальна перспектива їх вислання без приречення на реальний ризик жорстокого поводження всупереч статті 3. Дійсно, перший заявник – особа баз громадянства, і Уряд не надав жодних доказів того, що інша держава бажала його прийняти. Не схоже, аби раніше кінця 2003 року Уряд розпочинав переговори з Алжиром й Йорданією, щоб отримати гарантії того, що заявники, які є громадянами цих країн, не зазнають після повернення жорстокого поводження, і до кінця серпня 2005 року не було отримано жодних подібних гарантій (див. вище параграф 86). За таких обставин, Суд не вважає, що урядова політика «активного перегляду» можливості депортації заявників була достатньо визначеною чи визначальною, аби ототожнюватись із «дією ... вжитою з наміром депортації».
168. Винятком із цього висновку є другий заявник, який перебував під вартою лише три дні до повернення до Марокко, і четвертий заявник, який виїхав зі Сполученого Королівства до Франції 13 березня 2002 року, після перебування під вартою менше трьох місяців (див. вище параграфи 35 і 41). Суд вважає, що протягом цих строків перебування під вартою можна розумно стверджувати, що проти цих заявників вживались дії з наміром депортації, оскільки державні органи все ще перебували на стадії встановлення їхнього громадянства і вияснення того, чи вислання їх до країн походження буде можливим (див. Gebremedhin [Gaberamadhien] проти Франції, № 25389/05, § 74, 26 квітня 2007 року). Відповідно, стосовно другого і четвертого заявників не було порушено статтю 5 § 1 Конвенції.
169. Дійсно, навіть заявники, які утримувались під вартою найдовше, не були ув’язнені так довго, як заявник у справі Chahal (цитована вище), у якій Суд не знайшов порушення статті 5 § 1, попри тривалість ув’язнення більше шести років. Проте, у справі Chahal протягом усього періоду ув’язнення активно і належним чином відбувались процеси у національних судах і перед Судом, з метою встановити, чи буде депортація заявника до Індії законною і сумісною зі статтею 3 Конвенції. Такого не можна сказати про дану справу, у якій, натомість, судові процеси стосувались законності затримання.
170. За обставин даної справи не можна вважати, що перший, третій, п’ятий, шостий, сьомий, восьмий, дев’ятий, десятий і одинадцятий заявники були особами «стосовно яких було вжитою заходи з наміром депортації або екстрадиції». Отже, перебування їх під вартою не підпадає під виняток із права на свободу, встановлений пунктом 5 § 1(f) Конвенції. Таке ж рішення було прямо або побічно ухвалено більшістю членів Палати Лордів (див. вище параграф 17).
171. Натомість, із положень повідомлення про відступ від зобов’язань і Частини 4 Закону 2001 року зрозуміло, що проти заявників видали акти і затримали їх, оскільки вони підозрювались у тому, що є міжнародними терористами, і оскільки існувало переконання, що їхня присутність на свободі у Сполученому Королівстві створювала загрозу національній безпеці. Суд не згоден із аргументом Уряду, що стаття 5 § 1 дозволяє збалансовувати право особи на свободу і державний інтерес захисту населення від терористичної загрози. Цей аргумент не відповідає не лише юриспруденції Суду за пунктом (f), але й принципу, що пункти (a) - (f) є закритим переліком винятків, і лише їх вузька інтерпретація є сумісною з метою статті 5. Якщо затримання не узгоджується з межами пунктів, інтерпретованими Судом, то такого узгодження неможливо досягти шляхом апелювання до збалансування інтересів держави на противагу інтересам затриманої особи.
172. Суд нагадує, що він у численних випадках визнавав інтернування або запобіжне затримання без пред’явлення обвинувачення несумісними з основним правом на свободу за статтею 5 § 1, за відсутності чинного відступу від зобов’язань за статтею 15 (див. Lawless проти Ірландії (№ 3), рішення від 1 липня 1961 року, §§ 13 і 14, Series A № 3; Ірландія проти Сполученого Королівства, цитоване вище, §§ 194-196 і 212-213). Отже, тепер треба вирішити, чи відступ Сполученого Королівства від зобов’язань був чинним.
b. Чи Сполучене Королівство правомірно відступило від зобов’язань за статтею 5 § 1 Конвенції
i. Підхід Суду
173. Суд нагадує, що кожна Держава-учасниця, несучи відповідальність за «життя [своєї] нації», має вирішувати, чи цьому життю загрожує «надзвичайний стан», і якщо так, наскільки далеко треба заходити у спробах подолати таку небезпеку. З огляду на прямий і постійний зв’язок з нагальними потребами поточного моменту, національні органи, в принципі, знаходяться у кращому становищі, ніж міжнародний суддя, аби вирішити як про наявність такої небезпеки, так і про характер і обсяг відступу від зобов’язань, необхідних для її подолання. Відповідно, у цій справі національні органи повинні мати широку можливість розсуду.
Водночас, свобода дій Держав-учасниць не є необмеженою. Суд має постановити чи, inter alia, держави вийшли поза «межі, суворо необхідні з огляду на вимоги» кризи. Отже, внутрішньодержавний розсуд має поєднуватись із європейським наглядом. Здійснюючи такий нагляд, Суд має надати належної ваги таким необхідним факторам, як характер прав, обмежених відступом від зобов’язань, обставини, які призвели до надзвичайного стану, і його тривалість (Ірландія проти Сполученого Королівства, цитоване вище, § 207; Brannigan і McBride проти Сполученого Королівства, рішення від 26 травня 1993 року, § 43, Series A № 258; Aksoy, цитоване вище, § 68).
174. Об’єктом і метою Конвенції, як визначено у статті 1, є гарантування державами прав і свобод кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією. Для механізму захисту, встановленого Конвенцією, вкрай необхідно, аби національні системи самі забезпечували відшкодування за порушення її положень, а Суд, на основі принципу субсидіарності, має здійснювати наглядову функцію (Z. та Інші проти Сполученого Королівства, № 29392/95, § 103, ECHR 2001-V). Окрім того, національні суди є частиною «національних органів», яким Суд надає широку можливість розсуду за статтею 15. За незвичних обставин даної справи, у якій найвищий національний суд перевірив питання щодо відступу від зобов’язань і зробив висновок, що існував надзвичайний стан, який загрожував життю нації, але заходи, вжиті на його подолання, не були суворо необхідними, з огляду на вимоги ситуації, Суд вважає, що буде виправдано зробити протилежний висновок лише якщо буде доведено, що національний суд неправильно інтерпретував або застосував статтю 15 або юриспруденцію Суду стосовно цієї статті, або зробив висновок, який є вочевидь нерозумним.
ii. Чи існував «надзвичайний стан, який загрожував життю нації»
175. Заявники стверджують, що не існувало надзвичайного стану, який загрожував життю британської нації, з огляду на три головні причини: по-перше, небезпека не була ні наявною, ані невідворотною; по-друге, вона не мала тимчасовий характер; і, по-третє, практика інших держав, жодна з яких не робила відступу від зобов’язань за Конвенцією, а також фахова думка інших національних і міжнародних органів доводять, що існування надзвичайного стану не було доведене.
176. Суд нагадує, що у цитованій вище справі Lawless, § 28, він вирішив, що в контексті статті 15 нормальне і звичаєве значення слів «іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації» є достатньо чітким, і що вони стосуються «надзвичайної ситуації кризи або небезпеки, яка уражає все населення і становить загрозу організованому життю спільноти, з якої складається держава». У Грецькій справі (1969) 12 YB 1, § 153, Комісія вирішила, що для виправдання відступу від зобов’язань, небезпека має бути наявною або невідворотною, вона повинна уражати всю націю таким чином, що становить загрозу організованому життю спільноти, і що криза або небезпека повинні бути винятковими, тобто, звичайні заходи або обмеження, дозволені Конвенцією для підтримання суспільної безпеки, здоров’я або порядку, є вочевидь невідповідними. У цитованій вище справі Ірландія проти Сполученого Королівства, §§ 205 і 212, сторони погодились, так само, як Комісія і Суд, що вимоги статті 15 задоволено, оскільки тероризм протягом кількох років становив «особливо далекосяжну і гостру небезпеку територіальній цілісності Сполученого Королівства, інституціям шести країн і життю мешканців цієї місцевості». Суд зробив подібний висновок стосовно постійних проблем із безпекою у Північній Ірландії у справах Brannigan і McBride, цитована вище, і Marshall проти Сполученого Королівства (dec.), № 41571/98, 10 липня 2001 року. У справі Aksoy, цитованій вище, він погодився, що насильство з боку курдських сепаратистів спричинило у Туреччині «надзвичайний стан».
177. У національних судах Державний секретар надав докази на підтвердження існування загрози серйозних терактів, спланованих проти Сполученого Королівства. Додаткові закриті докази були надані САМК. Усі національні судді погодились, що небезпека була вірогідною (за винятком лорда Хофмана, який не вважав, що вона становить «загрозу життю нації»: див. вище параграф 18). Хоча, на час відступу від зобов’язань, на території Сполученого Королівства Аль-Каїда не скоїла жодних терактів, Суд не вважає, що національні органи слід критикувати, з огляду на наявні на той час докази, за побоювання, що такі напади є «невідворотними», і що звірства можуть бути скоєні у будь-який час без попередження. Вимогу невідворотності не можна тлумачити настільки вузько, аби змусити державу чекати, доки трапиться лихо, перш ніж вжити заходів для його подолання. Окрім того, небезпека теракту була трагічно доведена вибухами і спробою вибухів у Лондоні в липні 2005 року. Оскільки мета статті 15 – дозволити державам вжити заходів з обмеження прав для захисту свого населення від майбутнього ризику, існування загрози життю нації слід оцінити перш за все з огляду на факти, відомі на час відступу від зобов’язань. Однак, Суд не може заборонити собі спиратись на інформацію, яка виявляється поступово (див., mutatis mutandis, Vilvarajah та Інші проти Сполученого Королівства, рішення від 30 жовтня 1991 року, § 107(2), Series A № 215).
178. Хоча Комітет ООН з прав людини зазначав, що заходи, які відступають від положень МПГПП, повинні мати «винятковий і тимчасовий характер» (див. вище параграф 109), юриспруденція Суду на цей час ще ніколи однозначно не запроваджувала вимогу, аби небезпека була тимчасовою, хоча питання пропорційності відповідних заходів може бути пов’язана з тривалістю небезпеки. Дійсно, цитовані вище справи, які стосуються проблем з безпекою у Північній Ірландії, доводили, що «надзвичайний стан», у розумінні статті 15, може тривати багато років. Суд не вважає, що заходи, пов’язані із відступом від зобов’язань, які були запроваджені негайно після терактів Аль-Каїди у Сполучених Штатах, і які щорічно переглядав Парламент, можна вважати не чинними на тій підставі, що вони не були «тимчасовими».
179. Аргумент заявників про те, що життя нації не було під загрозою, ґрунтується в основному на окремій думці лорда Хофмана, який витлумачив ці слова як такі, що вимагають загрозу організованому життю спільноти, котра виходить поза загрозу тяжких тілесних ушкоджень або позбавлення життя. На його думку, вона має загрожувати «нашим урядовим інституціям або нашому існуванню як громадянської спільноти» (див. вище параграф 18). Проте, Суд у попередніх справах був готовий брати до уваги значно ширший перелік чинників для визначення рівня і характеру наявної або невідворотної загрози для «нації», і раніше вже зазначав, що надзвичайний стан існуватиме, навіть якщо державні інституції не знаходяться у такій небезпеці, яку змалював лорд Хофман.
180. Як зазначалось вище, національні органи мають широку можливість для розсуду, відповідно до статті 15, у вирішенні того, чи знаходиться життя нації в небезпеці внаслідок надзвичайного стану. Хоча дивно, що Сполучене Королівство було єдиною державою-учасницею Конвенції, яка повідомила про відступ від зобов’язань у відповідь на небезпечність Аль-Каїди, хоча інші держави також перебували під загрозою, Суд визнає, що кожен Уряд, як охоронець безпеки свого народу, може робити власний висновок на основі відомих йому фактів. Отже, у цьому питанні слід надати ваги рішенням органів виконавчої влади і Парламенту Сполученого Королівства. До того ж, особливого значення слід надати висновкам національних судів, які знаходяться у кращому становищі для оцінки доказів існування небезпеки.
181. Відповідно, у першому питанні Суд приєднується до думки більшості Палати Лордів про існування надзвичайного стану, який загрожував життю нації.
Iii Чи такі заходи були суворо необхідні з огляду на вимоги ситуації
182. Стаття 15 каже, що держава може вживати заходів, що відступають від її зобов’язань за Конвенцією, виключно «в тих межах, яких вимагає гострота становища». Як зазначалось вище, Суд вважає, що, в принципі, має керуватись рішенням Палати Лордів у питанні пропорційності затримання заявників, якщо тільки не буде доведено, що національні суди неправильно інтерпретували Конвенцію або юриспруденцію Суду, або ж дійшли вочевидь нерозумного висновку. Отже, він розгляне спростування, які Уряд висунув проти рішення Палати Лордів.
183. Уряд стверджував, по-перше, що більшість Палати Лордів мала визнати за виконавчою владою і Парламентом ширші можливості розсуду у вирішенні питання про необхідність затримання заявників. Подібний аргумент був представлений перед Палатою Лордів, де Генеральний прокурор заявив, що оцінка заходів, необхідних для захисту громадськості, була справою політичного, а не судового рішення (див. вище параграф 19).
184. Коли Суд починає розглядати відступ від зобов’язань відповідно до статті 15, він визнає за національними органами широку можливість для розсуду щодо характеру і обсягу обмежуючих заходів, необхідних для відвернення небезпеки. Однак, Суд зобов’язаний вирішити, чи ці заходи були «суворо необхідні». Зокрема, коли заходи відступу від зобов’язань зазіхають на основне право, гарантоване Конвенцією, таке як право на свободу, Суд має впевнитись, що це була необхідна відповідь на надзвичайну ситуацію, повністю виправдана особливими обставинами небезпеки, і що було вжито необхідні гарантії проти зловживань (див., наприклад, Brannigan і McBride, цитоване вище, §§ 48-66; Aksoy, цитоване вище, §§ 71-84; і принципи, наведені вище у параграфі 173). Доктрина можливості розсуду завжди розглядалась як знаряддя для визначення відносин між національними органами і Судом. Вона не може мати таке ж застосування до відносин між державними органами на національному рівні. Як встановила Палата Лордів, питання пропорційності є винятково судовим рішенням, особливо у справах, як ця, у якій заявників на довгий час було позбавлено основного права на свободу. У кожному випадку, з огляду на ретельність, з якою Палата Лордів вивчила це питання, не можна вважати, що думці виконавчої влади або Парламенту не було надано належної ваги.
185. Уряд також стверджував, що Палата Лордів помилково перевіряла законодавство абстрактно, замість того, щоб розглядати конкретні справи заявників. Проте, на думку Суду, підхід, відповідно до статті 15, обов’язково фокусуватиметься на загальній ситуації, яка склалась у даній країні, в тому розумінні, що суд – національний чи міжнародний – має перевірити заходи, вжиті на обмеження конкретних прав, гарантованих Конвенцією, і зважити їх порівняно із характером загрози для нації, яку становить надзвичайний стан. Якщо, як у цьому випадку, заходи будуть визнані непропорційними щодо загрози і дискримінаційними, немає потреби продовжувати розгляд і вивчати їх застосування у конкретній справі кожного заявника.
186. Третя підстава для оскарження Урядом рішення Палати Лордів була спрямована переважно на підхід, вжитий для порівняння між іноземцями і громадянами, підозрюваними у тероризмі. Проте, Суд вважає, що Палата Лордів правильно встановила, що спірні повноваження не можна вважати імміграційними заходами, у яких розрізнення між іноземцями і громадянами було б правомірним, а, натомість, їх слід вважати заходами, пов’язаними з національною безпекою. Частина 4 Закону 2001 року була спрямована на відвернення реальної і невідворотної загрози терористичних актів, котра, як стверджують докази, походила як від іноземців, так і від громадян. Вибір Урядом і Парламентом імміграційних заходів для боротьби з проблемами безпеки призвело до неналежного ставлення до проблеми, коли на одну групу підозрюваних терористів поклали непропорційний і дискримінаційний тягар невизначеного ув’язнення. Як встановила Палата Лордів, не було помітної різниці у потенційно згубному впливі затримання без пред’явлення обвинувачення як на громадян, так і на іноземців, які практично не могли залишити країну через страх зазнати катувань за кордоном.
187. Зрештою, Уряд висунув два аргументи, котрі, як стверджували заявники, не розглядались у національних судах. Дійсно, на них немає посилань у рішеннях національних судів або у відкритих матеріалах, наданих Суду. За цих обставин, навіть припускаючи, що принцип субсидіарності не перешкоджає Суду перевіряти нові обставини, на їх підтримку необхідні були б переконливі докази.
188. Перший зі стверджувальних нових аргументів полягав у тому, що для держави правомірно, обмежуючи заходи іноземцями, брати до уваги чутливість британського мусульманського населення, з метою зменшення шансів на вербування з-поміж нього екстремістів. Проте, Уряд не надав Суду жодних доказів на підтвердження того, що британські мусульмани зі значно більшою ймовірністю негативно реагуватимуть на затримання без пред’явлення обвинувачення мусульман-громадян, аніж мусульман-іноземців, яких розумно підозрюють у зв’язках із Аль-Каїдою. Щодо цього Суд зазначає, що система контрольних ордерів, запроваджена Законом 2005 року «Про запобігання тероризму», робить відмінності між підозрюваними громадянами і іноземцями.
189. Другий із пред’явлених Урядом стверджувальних нових аргументів полягав у тому, що держава може краще відповісти на терористичну загрозу, якщо зможе ув’язнити її найпотужніше джерело, а саме, іноземців. У цьому зв’язку Суду знову не надано жодних доказів, які могли б переконати його спростувати висновок Палати Лордів про те, що різниця у ставленні не була виправдана. Дійсно, Суд зазначає, що національні суди, включно із САМК, яка працювала як з відкритими, так і закритими матеріалами, не були переконані, що загроза від іноземців була серйознішою, ніж від громадян.
190. Зрештою, Суд, як і Палата Лордів, і на противагу твердженням Уряду, вирішує, що заходи з відступу від зобов’язань були непропорційними у тому, що невиправдано запроваджували дискримінацію між громадянами й іноземцями. Отже, було порушення статті 5 § 1 стосовно першого, третього, п’ятого, шостого, сьомого, восьмого, дев’ятого, десятого і одинадцятого заявників.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 § 1 В СУКУПНОСТІ ЗІ СТАТТЕЮ 14 КОНВЕНЦІЇ
191. Заявники скаржились на дискримінаційність, всупереч статті 14 Конвенції, їх ув’язнення, в той час як громадяни Сполученого Королівства, підозрювані у причетності до Аль-Каїди, лишались на свободі.
Стаття 14 каже:
“Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою – статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.”
192. У світлі наведених мотивувань і висновків щодо статті 5 § 1 взятої окремо, Суд не вважає за потрібне окремо розглядати ці скарги.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 § 4 КОНВЕНЦІЇ
193. Заявники стверджували, що процедура оскарження їх ув’язнення у національних судах не відповідала вимогам статті 5 § 4, котра каже:
“Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.”
Уряд заперечував порушення статті 5 § 4.
A. Подання сторін
1. Заявники
194. Заявники висунули два головні аргументи за статтею 5 § 4. По-перше, вони наголосили, що хоча їм було дозволено скаржитись до САМК, Апеляційного суду і Палати Лордів про незаконність, у розумінні Конвенції, їх затримання за Частиною 4 Закону 2001 року, єдиним засобом, який вони змогли отримати, була декларація про несумісність відповідно до Закону 1998 року. Вона не мала для Уряду обов’язкової сили, і ув’язнення залишалось законним до законодавчих змін, зроблених Парламентом. Отже, всупереч статті 5 § 4, не існувало суду, уповноваженого звільнити їх.
195. По-друге, заявники скаржились щодо процедури апеляцій у САМК, відповідно до статті 25 Закону 2001 року (див. вище параграф 91), зокрема щодо браку відкритих доказів окрім як для спеціальних адвокатів, з якими затримані особи не могли консультуватись. Вони стверджували, що стаття 5 § 4 запозичувала гарантії статті 6 § 1, з огляду на серйозність проблеми. Хоча за деяких обставин суд може санкціонувати не розкриття особі відповідних доказів з міркувань національної безпеки, суд в жодному випадку не може в оцінці законності затримання спиратись на такі матеріали, які є визначальними у справі, висуненої проти особи, і які не були достатньо розкриті, хоча б у вигляді витягу або переказу, аби дозволити особі знати справу, висунуту проти неї, і відповісти на неї. В усіх апеляціях заявників, окрім десятого заявника, САМК спирався на закриті матеріали і визнавав, що заявники потрапляли таким чином у несприятливе становище.
2. Уряд
196. Уряд стверджував, що статтю 5 § 4 слід розуміти у світлі встановленої юриспруденції Суду за статтею 13, для якої це є lex specialis стосовно затримання, і що не існує права на оскарження у національних судах обов’язкового основного законодавства. Цей принцип, у поєднанні із системою декларацій про несумісність відповідно до Закону «Про права людини», віддзеркалює демократичну цінність верховенства обраного Парламенту.
197. Щодо другого аргументу заявників, Уряд повідомив, що існували чинні підстави громадського інтересу для відкликання закритих матеріалів. Право на розкриття доказів, як відповідно до статті 6, так і статті 5 § 4, не є абсолютним. Юриспруденція Суду, починаючи від справи Chahal (цитована вище) і пізніше, висловлювалась на підтримку процедури спеціального адвоката у особливо чутливих ситуаціях. Окрім того, у справі кожного заявника відкриті матеріали розкривали суть підозр проти нього достатньо, аби уможливити дієвий захист.
3. Третя сторона, «Справедливість»
198. «Справедливість» (див. вище параграф 6) повідомила Суду, що на час, коли, відповідно до Закону 1997 року, було створено САМК, використання у її процедурі закритих матеріалів і спеціальних адвокатів було створене за зразком подібної процедури в Канаді, яка застосовується у справах, які розглядає Наглядовий комітет служби безпеки (Security Intelligence Review Committee), (НКСБ), котрий вирішував, чи було обґрунтованим рішення міністра про вислання з міркувань національної безпеки іноземця, який був постійним резидентом. Проте, хоча процедура у НКСБ передбачала внутрішнього радника, який мав доступ до засекречених матеріалів і брав участь у слуханнях ex parte і in camera з метою захисту інтересів апелянта, вона суттєво відрізнялась від моделі САМК, зокрема щодо дозволу постійному адвокату підтримувати спілкування із апелянтом і його юристами протягом усього процесу, навіть після того, як спеціальний адвокат повністю ознайомився із секретною інформацією проти апелянта.
199. Натомість, процедура у САМК із закритими матеріалами і спеціальними адвокатами викликала чимало критики, включаючи Апеляційний комітет Палати Лордів, Комітет з конституційних справ Палати Громад, парламентський Спільний комітет з прав людини, комітет канадського Сенату щодо антитерористичного законодавства і Європейського Комісара з прав людини. Після рішення палати Лордів від грудня 2004 року, яким Частину 4 Закону 2001 року було проголошено несумісною зі статтями 5 і 14 Конвенції, Комітет з конституційних справ Палати Громад розпочав розслідування діяльності САМК і використання спеціальних адвокатів. У своїх поданнях спеціальні адвокати відзначали серйозні труднощі, з якими вони стикались під час захисту апелянтів у рамках закритого процесу, з огляду на заборону спілкування щодо закритих матеріалів. Зокрема, спеціальні адвокати вказували, що вони могли відігравати у закритих слуханнях вкрай обмежену роль через відсутність ефективних вказівок від осіб, яких вони представляли.
B. Оцінка Суду
1. Прийнятність
200. Суд зазначає, що стаття 5 § 4 гарантує право «кожному, хто позбавлений свободи внаслідок арешту чи затримання» звернутись до суду з метою перевірки законності затримання і, у випадку, коли затримання буде визнано незаконним, бути звільненим. Оскільки другий і четвертий заявники були вже на волі, після того як вирішили виїхати, відповідно, до Марокко і Франції, тобто, на час, коли почались різноманітні процеси із визначення законності затримання за Законом 2001 року, відповідно, скарги цих двох заявників за статтею 5 § 4 є явно необґрунтованими у розумінні статті 35 § 3 Конвенції (див. Fox, Campbell і Hartley проти Сполученого Королівства, рішення від 30 серпня 1990 року, § 45, Series A № 182) і мають бути оголошені неприйнятними.
201. Суд вважає, що скарги інших заявників за цим положенням підіймають складні питання щодо права і фактів, вирішення яких має залежати від розгляду за суттю. Відповідно, ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 Конвенції. Оскільки не було порушено інших підстав для неприйнятності, її слід оголосити прийнятною.
2. Щодо суті
a. Принципи, закріплені в юриспруденції Суду
202. Стаття 5 § 4 встановлює lex specialis стосовно більш загальних вимог статті 13 (див. Chahal, цитоване вище, § 126). Вона надає арештованій або затриманій особі можливість звернутись до суду на основі як процесуальних, так і матеріальних умов, які є важливими для «законності» її або його позбавлення волі. Поняття «законності» у параграфі 4 статті 5 має таке ж значення, як і у параграфі 1, тобто арештована або затримана особа має можливість перегляду законності ув’язнення у світлі вимог не лише національного права, але й Конвенції, її загальних принципів і мети обмежень, дозволених статтею 5 § 1. Стаття 5 § 4 не гарантує право на судовий перегляд у такому обсязі, який би уповноважив суд на власний розсуд заступити собою повноваження відповідальних органів в усіх аспектах справи, включаючи питання доцільності. Проте, перегляд повинен бути достатньо широким і поширюватись на умови, які є важливими для «законного» затримання особи відповідно до статті 5 § 1 (E. проти Норвегії, рішення від 29 серпня 1990 року, § 50, Series A № 181). Наглядовий «суд» повинен мати не суто дорадчу функцію, а повноваження «вирішувати» щодо «законності» затримання і наказувати звільнити особу, якщо затримання є незаконним (Ірландія проти Сполученого Королівства, цитоване вище, § 200; Weeks проти Сполученого Королівства, рішення від 2 березня 1987 року, § 61, Series A № 114; Chahal, цитоване вище, § 130).
203. Вимоги процесуальної справедливості, відповідно до статті 5 § 4, не запроваджують однотипний незмінний стандарт, який має застосовуватись без огляду на контекст, факти і обставини. Хоча не завжди необхідно, аби процедура, відповідно до статті 5 § 4, була наділена тими ж гарантіями, що й кримінальний і цивільний процес, відповідно до статті 6, вона повинна мати судовий характер і надавати гарантії, відповідні до застосованого виду позбавлення свободи (див., наприклад, Winterwerp проти Нідерландів, рішення від 24 жовтня 1979 року, § 57, Series A № 33; Bouamar проти Бельгії, рішення від 29 лютого 1988 року, §§ 57 і 60, Series A № 129; Włoch проти Польщі, № 27785/95, § 125, ECHR 2000-XI; Reinprecht проти Австрії, № 67175/01, § 31, ECHR 2005).
204. Отже, такий процес повинен бути змагальним і завжди забезпечувати «рівність сторін» (Reinprecht, § 31). Усні слухання можуть бути необхідними, наприклад, у випадку досудового затримання (Nikolova проти Болгарії [ВП], № 31195/96, § 58, ECHR 1999-II). Окрім того, у справах стосовно досудового затримання, оскільки послідовність розумної підозри у тому, що обвинувачена особа скоїла злочин, є умовою sine qua non для законності продовження утримання під вартою, затримана особа повинна мати можливість оскаржити основу обвинувачення проти неї (Becciev проти Молдови, № 9190/03, §§ 68-72, 4 жовтня 2005 року). Тому суди можуть бути зобов’язані заслухати свідків, чиї свідчення можуть бути prima facie для матеріалів, на яких ґрунтуватиметься збереження законності утримання під вартою (Becciev, цитоване вище, §§ 72-76; Ţurcan і Ţurcan проти Молдови, № 39835/05, §§ 67-70, 23 жовтня 2007 року). Також може бути необхідно надати затриманій особі або її захиснику доступ до документів у справі, на яких ґрунтується кримінальне переслідування (Włoch, цитоване вище, § 127; Nikolova, цитоване вище, § 58; Lamy проти Бельгії, рішення від 30 березня 1989 року, § 29, Series A № 151; Fodale проти Італії, № 70148/01, 1 червня 2006 року).
205. Проте, Суд зазначав, що навіть у судовому розгляді, відповідно до статті 6, за результатами якого встановлюється вина за кримінальними обвинуваченнями, можуть існувати обмеження щодо права на цілковито змагальний процес, якщо це суворо необхідно з огляду на врівноваження важливого громадського інтересу, наприклад, такого як національна безпека, збереження таємниці деяких методів розслідування або захист основних прав іншої особи. Проте, справедливий судовий розгляд неможливий, якщо труднощі, які зазнав підсудний через обмеження своїх прав, не будуть належно врівноважені процедурою, встановленою судовою владою (див., наприклад, Doorson проти Нідерландів, рішення від 26 березня 1996 року, § 70, Reports 1996‑II; Van Mechelen та Інші проти Нідерландів, рішення від 23 квітня 1997 року, § 58, Reports 1997-III; Jasper проти Сполученого Королівства [ВП], № 27052/95, §§ 51-53, ECHR 2000-II; S.N. проти Швеції, № 34209/96, § 47, ECHR 2002-V; Botmeh і Alami проти Сполученого Королівства, № 15187/03, рішення від 7 червня 2007 року, § 37).
206. Отже, хоча право на справедливий судовий розгляд у кримінальній справі, відповідно до статті 6, передбачає право на розкриття усіх доказових матеріалів, зібраних обвинуваченням як на користь, так і проти обвинуваченого, Суд зазначав, що іноді може бути необхідно обмежити доступ захисту до деяких доказів з огляду на громадський інтерес. У справі Jasper, цитованій вище, §§ 51-53, Суд встановив, що обмеження прав захисту було достатньо врівноважене, оскільки докази, які стосувались суті справи, але на які обвинувачення не мало наміру спиратись, були розглянуті ex parte суддею, який вів справу, і який вирішив, що ці докази не слід розкривати, тому що громадський інтерес зі збереження таємниці переважує потрібність його розкриття для захисту. Вирішивши, що не було порушення статті 6, Суд визнав важливим наявність судді, який був повністю ознайомлений з предметом справи і який забезпечив досягнення балансу, а також те, що було вжито заходів для інформування захисника, що дозволило йому робити заяви і брати участь в ухваленні рішення, наскільки це було можливо без розкриття матеріалів, які обвинувачення бажало зберегти у таємниці (там само., §§ 55-56). І, навпаки, у справі Edwards і Lewis проти Сполученого Королівства [ВП], №№ 39647/98 і 40461/98, §§ 46-48, ECHR 2004-X, Суд встановив, що процедура ex parte за участю судді, який вів справу, була недостатньою для забезпечення справедливого судового розгляду, оскільки нерозкриті матеріали стосувались, чи могли стосуватись, питання фактів, які становили частину обвинувачення, і які мав розглядати суддя одноосібно, а не присяжні, що могло мати вирішальний вплив на результат розгляду справи.
207. У кількох інших справах, у яких міркування захисту громадського інтересу спричинили обмеження прав підсудного щодо доказів, які висував проти нього прокурор, Суд оцінював обсяг, у якому врівноваження інтересів могло компенсувати брак цілковито змагального процесу. Наприклад, у справі in Lucà проти Італії, № 33354/96, § 40, ECHR 2001‑II, Суд вирішив, що посилання прокурора у судовому розгляді на виклад матеріалів, зроблений під час попереднього слідства, зокрема через те, що свідки відмовились публічно повторити свої свідчення зі страху за свою безпеку, не обов’язково буде несумісним зі статтею 6 § 1, якщо підсудному надали подібну або належну можливість оскаржити ці свідчення, як на момент, коли їх було зроблено, так і на пізніших стадіях. Проте, Суд наголосив, що якщо вирок ґрунтується винятково або вирішально на свідченнях, які підсудний не мав нагоди перевірити, як під час попереднього слідства, так і в суді, права захисту будуть обмежені у обсязі, не сумісному з гарантіями статті 6.
208. Схожим чином, у справі Doorson, цитованій вище, §§ 68-76, Суд встановив, що не було порушенням статті 6 те, що від підсудного було приховано особу деяких свідків, оскільки вони боялись переслідувань. Той факт, що адвокат захисту міг за відсутності підсудного на стадії апеляції задати питання анонімним свідкам і намагався висловити сумнів щодо їх правдивості, і що апеляційний суд у своєму рішенні зазначив, що обережно ставився до анонімних свідчень, був достатнім для врівноваження труднощів, з якими зіткнувся захист. Суд наголосив, що вирок не може ґрунтуватись виключно або вирішально на анонімних свідченнях (див. також Van Mechelen, цитоване вище, § 55). У кожній справі Суд наголошував, що його роль – пересвідчитись, що судовий розгляд в цілому, включаючи спосіб, у який було отримано докази, був справедливим (Doorson, цитоване вище, § 67).
209. Суд у кількох випадках згадував про можливість застосування спеціальних адвокатів для врівноваження процесуальної несправедливості, спричиненої браком повного розкриття матеріалів у справах, які стосуються національної безпеки, але ще ніколи не було потреби вирішувати, чи є така процедура сумісною зі статтею 5 § 4 або статтею 6 Конвенції.
210. У цитованій вище справі Chahal заявника було затримано за статтею 5 § 1(f) з метою депортації з міркувань національної безпеки, і Державний секретар відхилив його клопотання про звільнення під заставу і habeas corpus, також з міркувань національної безпеки. Суд визнав (§§ 130-131), що використання конфіденційних матеріалів може бути необхідним з міркувань національної безпеки, але вирішив, що це не означає, що виконавчу владу можна звільнити від ефективного контролю національних судів, якщо вони вирішать переконатись, що справа дійсно стосується національної безпеки і тероризму. Суд встановив порушення статті 5 § 4 з огляду на той факт, що Верховний суд, який розглядав заяву habeas corpus, не мав доступу до усіх матеріалів, на яких Державний секретар ґрунтував своє рішення. Хоча гарантією могла бути дорадча колегія, очолена суддею апеляційного суду, котра могла ознайомитись з усіма доказами, котрі стосувались національної безпеки, Суд визнав, що ця колегія не може вважатись «судом» у розумінні статті 5 § 4, оскільки заявник не міг бути представлений перед нею і отримав лише переказ висунутої проти нього справи щодо національної безпеки, і оскільки колегія не мала повноваження ухвалювати рішення, і її дорадча думка для Державного секретаря не була обов’язковою і не розкривалась. Суд посилався (§§ 131 і 144) на подання третіх сторін (Міжнародна Амністія, «Свобода», Європейський дорадчий центр з прав особи/AIRE, Об’єднана рада для добробуту іммігрантів; див. також подання «Справедливості» у даній справі, параграф 198 вище) стосовно процедури, застосованої у канадських справах щодо депортації з міркувань національної безпеки, у яких суддя провадив слухання in camera усіх доказів, за якими особа, яку мали депортувати, отримувала висновок, у якому якомога повніше підсумовувалась справа, і вона мала право на представництво і на витребування доказів. Конфіденційність матеріалів, пов’язаних з безпекою, підтримувалась вимогою розгляду таких доказів за відсутності як особи, яку мали депортувати, так і її представника. Проте, за таких обставин замість них за дорученням суду вступав адвокат, перевірений службами безпеки, який робив перехресний допит свідків і допомагав суду перевіряти в цілому обґрунтованість справи, укладеної державою. Переказ доказів, отриманих в результаті процесу, надавався депортованій особі з необхідними замовчуваннями. Суд прокоментував, що це:
“надавало значення факту, що, як зазначали сторони у зв’язку зі статтею 13, ...в Канаді було запроваджено ефективнішу форму судового контролю у справах такого різновиду. Цей приклад засвідчує, що є засоби, які можна застосувати, при цьому задовольнивши правомірні турботи щодо безпеки стосовно характеру і джерел інформації, отриманої в результаті розвідки, а також надавши особі дієвих заходів процесуальної справедливості ”.
211. У справі Tinnelly & Sons Ltd та Інші і McElduff та Інші проти Сполученого Королівства, рішення від 10 липня 1998 року, § 78, Reports 1998-Iv і у справі Al-Nashif проти Болгарії, № 50963/99, рішення від 20 червня 2002 року, §§ 93-97 і 137, Суд посилався на свої коментарі у справі Chahal стосовно процедури спеціального адвоката, але без висловлювання думки щодо відповідності такої процедури до прав, гарантованих Конвенцією.
b. Застосування до фактів даної справи
212. У національних судах заявники оскаржували законність свого затримання у двох аспектах. По-перше, вони розпочали процес, відповідно до статті 30 Закону 2001 року, з метою оскарження чинності відступу від зобов’язань за статтею 15 Конвенції і, отже, сумісності з Конвенцією цілої системи затримання. По-друге, кожен заявник подав апеляцію, відповідно до статті 25 Закону 2001 року, стверджуючи, що затримання було незаконним з точки зору національного права, оскільки не існувало достатніх підстав для переконання у тому, що їхня присутність у Сполученому Королівстві становила ризик для національної безпеки, або для підозр у тому, що вони терористи.
213. Суд не вважає за потрібне робити окремий висновок за статтею 5 § 4 у зв’язку зі скаргою заявників, що Палата Лордів не могла ухвалити обов’язкове рішення для їх звільнення, оскільки він вже встановив порушення статті 5 § 1, яке випливає з положень національного права.
214. Друга підстава для скарг заявників за статтею 5 § 4 стосується справедливості процедури у САМК, відповідно до статті 25 Закону 2001 року, з метою встановити, чи були розумними переконання Державного секретаря у тому, що присутність кожного заявника у Сполученому Королівстві становитиме ризик для національної безпеки, а також підозрівання їх у тероризмі. Це питання окреме й відмінне, і не може поглинатись встановленням порушення статті 5 § 1, і тому Суд має його вивчити.
215. Суд нагадує, що хоча судді, які засідали у САМК, могли розглядати як «відкриті», так і «закриті» матеріали, ні заявники, ані їхні захисники не могли бачити закриті матеріали. Натомість, закриті матеріали розкривались одному чи кільком спеціальним адвокатам, призначеним Головним радником, які мали діяти від імені заявника. Під час закритих слухань у САМК, спеціальні адвокати могли робити подання від імені заявника як щодо процесуальних питань, наприклад, щодо потреби розкрити матеріали, так і щодо суті справі. Проте, починаючи від моменту, коли спеціальний адвокат вперше бачив закриті матеріали, він більше не міг мати жодних контактів із заявником або його захисниками, окрім як за дозволом САМК. За результатами розгляду апеляцій проти індивідуальних актів, САМК постановляла як відкрите, так і закрите рішення.
216. Суд розпочне з того, що, як встановили національні суди, і з чим він погодився, протягом періоду перебування заявників під вартою діяльність і цілі мережі Аль-Каїди спричинили виникнення «надзвичайного стану, який загрожує життю нації». Тож слід мати на увазі, що на той час захист населення Сполученого Королівства від терактів вважався нагальною потребою, і хоча Сполучене Королівство не відступало від зобов’язань за статтею 5 § 4, існував вагомий громадський інтерес у отриманні інформації про Аль-Каїду і її спільників і збереження в таємниці джерел такої інформації (див. також, у зв’язку з цим, Fox, Campbell і Hartley, цитоване вище, § 39).
217. Проте, противагою цим важливим громадським інтересам виступало право захисників на процесуальну справедливість відповідно до статті 5 § 4. Хоча Суд встановив, що, за винятком другого і четвертого заявників, затримання заявників не підпадає під жодну з категорій, перерахованих у пунктах (a) - (f) статті 5 § 1, він вважає, що юриспруденція стосовно судового контролю за попереднім затриманням у цьому випадку є доречною, оскільки в таких справах обґрунтованість підозр проти затриманої особи також є sine qua non (див. вище параграф 204). До того ж, за обставин даної справи, і з огляду на трагічний вплив тривалого – і, як здавалось на той час, безкінечного – позбавлення волі на основні права заявників, стаття 5 § 4 має означати однакові за суттю гарантії справедливого суду, як і у статті 6 § 1, стосовно кримінального процесу (Garcia Alva проти Німеччини, № 23541/94, § 39, 13 лютого 2001 року, і див. також Chahal, цитоване вище, §§ 130-131).
218. З огляду на наведене, важливо, щоб було розкрито якомога більше інформації стосовно підозр і доказів проти кожного заявника без спричинення ризику для національної безпеки або безпеки інших осіб. Якщо повне розкриття справи неможливе, стаття 5 § 4 вимагає, аби спричинені цим труднощі були врівноважені у такий спосіб, аби кожен заявник мав можливість ефективно оскаржити підозри проти себе.
219. Суд вважає, що САМК, котра була цілком незалежним судом, (див. вище параграф 91) і могла вивчати усі необхідні докази, як відкриті, так і закриті, знаходилась у кращому становищі, аби забезпечити, щоб жоден матеріал не був безпідставно закритим для ув’язненого. У зв’язку з цим, спеціальний адвокат міг надати важливі додаткові гарантії шляхом опитування державних свідків щодо потреб секретності і подання судді клопотань щодо додаткового розкриття матеріалів справи. На основі наявних матеріалів, Суд не має підстав вважати, що стосовно будь-якої апеляції заявників було вжито надмірної або невиправданої секретності, як і не було вагомих причин для браку розкриття матеріалів за будь-якою справою.
220. Суд далі вважає, що спеціальні адвокати могли виконувати важливу роль у врівноваженні відсутності повного розкриття справи і відсутності повноцінних відкритих і змагальних слухань шляхом перевірки доказів і подання аргументів від імені ув’язненого під час закритих слухань. Проте, спеціальні адвокати не могли виконувати цю роль у ефективний спосіб, якщо ув’язнений не отримував інформації про підозри проти нього, достатньої, аби мати змогу давати дієві вказівки спеціальному адвокату. Хоча це питання слід розглядати конкретно за кожною справою, Суд зазначає в цілому, що, коли докази були достатньо широко розкриті, і відкриті матеріали відігравали вирішальну роль для прийняття рішення, не можна вважати, що заявник був позбавлений можливості ефективно оскаржувати обґрунтованість переконання Державного секретаря і підозр щодо нього. У інших справах, навіть якщо всі чи більшість доказів залишались закритими, і якщо підозри, які містились у відкритих матеріалах, були достатньо визначеними, заявник міг мати можливість надати своїм захисникам або спеціальному адвокату інформацію для їх спростування, якщо така інформація існувала, без необхідності ознайомлення з деталями або джерелами доказів, які становили основу для підозр. Прикладом може бути підозра проти кількох заявників у відвіданні терористичних тренувальних таборів у вказаному місці у вказаний час; з огляду на точний характер підозр, заявники могли б надати спеціальному адвокату докази на спростування, наприклад, алібі або альтернативне пояснення їхньої присутності там, достатнє для того, щоб дозволити адвокату ефективно оскаржити підозру. Проте, якщо відкриті матеріали складались виключно із загальних припущень, і рішення САМК залишити в силі індивідуальний акт і продовжити перебування під вартою ґрунтувались виключно або переважно на закритих матеріалах, процесуальні вимоги статті 5 § 4 не будуть задоволені.
221. Отже, Суд має оцінити процеси з оскарження індивідуальних актів стосовно кожного заявника у світлі цих критеріїв.
222. Він зазначає, що відкриті справи стосовно шостого, сьомого, восьмого, дев’ятого і одинадцятого заявників включали детальні підозри стосовно, наприклад, купівлі специфічного телекомунікаційного обладнання, володіння специфічними документами, пов’язаними із визнаними терористами і зустрічами із ними, із зазначенням конкретних дат і місць. Суд вважає, що ці підозри були достатньо детальними, аби дозволити заявниками їх ефективно оскаржити. Отже, Суд не знаходить порушення статті 5 § 4 стосовно шостого, сьомого, восьмого, дев’ятого і одинадцятого заявників.
223. Головними звинуваченнями проти першого і десятого заявників була причетність до збирання коштів для терористичних угруповань, пов’язаних із Аль-Каїдою. У справі першого заявника були відкриті докази щодо великих сум грошей, переведених через його банківський рахунок, а стосовно десятого заявника існували відкриті докази причетності до збирання коштів шахрайським шляхом. Проте, у кожній справі докази, котрі мали доводити зв’язок між зібраними коштами і тероризмом, не були відкриті жодному заявнику. За цих умов, Суд не вважає, що ці заявники мали змогу ефективно оскаржити підозри проти них. Отже, було порушення статті 5 § 4 стосовно першого і десятого заявників.
224. Відкриті звинувачення проти третього і п’ятого заявників мали загальний характер, в основному стосовно членства у визнаних екстремістських ісламістських угрупованнях, пов’язаних із Аль-Каїдою. САМК зазначила у своїх рішеннях про залишення без задоволення апеляцій заявників, що відкриті докази були несуттєвими, і що докази, на які вона спиралась, знаходились переважно у закритих матеріалах. І в цьому випадку Суд не вважає, що ці заявники мали змогу ефективно оскаржити підозри проти них. Отже, було порушення статті 5 § 4 стосовно третього і п’ятого заявників.
V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 § 1 В СУКУПНОСТІ ЗІ СТАТТЕЮ 13
225. Заявники також стверджували, що суть їхніх скарг за статтею 5 § 4 також становила порушення статті 13. У світлі наведених вище висновків, Суд не вважає за потрібне розглядати ці скарги окремо.
VI. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 § 5 КОНВВЕНЦІЇ
226. Зрештою, заявники скаржились, що незважаючи на те, що їх було незаконно затримано з порушенням статті 5 §§ 1 і 4, вони не мали жодного забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування, всупереч статті 5 § 5 Конвенції, яка каже:
“Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.”
227. Уряд доводив, що у цій справі не було порушення статті 5, отже, стаття 5 § 5 не застосовується. У випадку, якщо Суд знайде порушення статті 5, стаття 5 § 5 вимагатиме «забезпечене правовою санкцією право на відшкодування», але не призначення відшкодування у кожній справі. Оскільки національні суди встановили, що Державний секретар обґрунтовано підозрював, що заявники були «міжнародними терористами», то вони принципово не мали права на отримання відшкодування від національних судів.
A. Прийнятність
228. Суд зазначає, що він встановив порушення статті 5 § 1 стосовно усіх заявників, окрім другого і четвертого, а також порушення статті 5 § 4 стосовно першого, третього, п’ятого і десятого заявників. Відповідно, скарги другого і четвертого заявників за статтею 5 § 5 є неприйнятними, а скарги інших заявників – прийнятні.
B. Щодо суті
229. Суд зазначає, що згадані порушення не надавали заявникам забезпечене правовою санкцією право на відшкодування від національних судів. Отже, було порушення статті 5 § 5 стосовно усіх заявників, окрім другого і четвертого (див. Brogan та Інші проти Сполученого Королівства, рішення від 29 листопада 1988 року, § 67, Series A № 145-B і Fox, Campbell і Hartley, цитоване вище, § 46).
VII. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
230. Заявники також стверджували, що процедура у САМК не була сумісною зі статтею 6 §§ 1 і 2 Конвенції, яка каже:
“1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду, або його частини, в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або – тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, – коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.
2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.”
231. Заявники стверджували, що стаття 6 є lex specialis для гарантії справедливого судового розгляду. Оскаржуваний режим становив найсуворішу форму заходів виконавчої влади проти підозрюваних терористів, які вживались країнами-членами Ради Європи після 2001 року. Його було запроваджено, аби дозволити Сполученому Королівству розпочинати процеси проти осіб на підставі самої лише розумної підозри, заснованої на доказах, які не можна було б використати у звичайних судах. Вже лише це потребує аналізу за статтею 6. Ці процеси стосувались визначення кримінального обвинувачення, у сенсі автономного значення, відповідно до статті 6 § 1, а також визначення цивільних прав і обов’язків. Застосування закритих матеріалів спричиняло порушення статті 6.
232. Відповідно до подань Уряду, стаття 5 § 4 є lex specialis стосовно затримання, і його слід розглядати відповідно до цього положення. У будь-якому випадку, стаття 6 не застосовується, оскільки рішення САМК щодо затримання стосувалось «спеціальних заходів імміграційного контролю», і, отже, не визначало ані кримінальне обвинувачення, ані цивільні права чи обов’язки. Навіть якби стаття 6 § 1 застосовувалась, порушення не було з огляду на причини, наведені вище стосовно статті 5 § 4.
233. Не роблячи жодних висновків щодо того, чи підпадала процедура САМК під дію статті 6, Суд проголошує ці скарги прийнятними. Проте, він зазначає, що вже розглянув проблеми, пов’язані із використанням спеціальних адвокатів, закритими слуханнями і брак розкриття матеріалів у рамках процедури САМК, коли розглядав скарги заявників за статтею 5 § 4. У світлі цього повного розгляду, він не вважає необхідним розглядати скарги за статтею 6 § 1.
VIII. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
234. Заявники просили відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої в результаті порушень, а також видатків і витрат, відповідно до статті 41 Конвенції, яка каже:
“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”
Уряд стверджував, що присудження справедливої сатисфакції у цьому випадку є ані необхідним, ані доречним.
A. Шкода
1. Вимоги заявників
235. Заявники стверджували, що грошова справедлива сатисфакція необхідна і доречна. Оцінюючи її обсяг, можна керуватись встановленими національними судами розмірами відшкодувань за незаконне затримання, а також відшкодувань, призначених Судом у попередніх справах (вони посилались, inter alia, на Perks та Інші проти Сполученого Королівства, №№ 25277/94, 25279/94, 25280/94, 25282/94, 25285/94, 28048/95, 28192/95 і 28456/95, рішення від 12 жовтня 1999 року, у якій 5500 британських фунтів було призначено за шість днів незаконного ув’язнення, і Tsirlis і Kouloumpas проти Греції, рішення від 29 травня 1995 року, Reports 1997-III, у якій заявникам призначили, відповідно, еквівалент 17890 і 16330 британських фунтів за строки у 13 і 12 місяців ув’язнення за відмову нести військову службу).
236. Перший заявник вимагав компенсацію за позбавлення волі між 19 грудня 2001 року і 11 березня 2005 року, тобто, за три роки і 83 дні, а також за спричинені цим душевні страждання, включаючи психічну хворобу. Він стверджував, що компенсація має також враховувати страждання його дружини і родини внаслідок розлуки і поганої слави. Він пропонував загальну суму у 234000 британських фунтів як відшкодування моральної шкоди. Окрім того, він вимагав приблизно 7500 британських фунтів як відшкодування матеріальної шкоди для покриття витрат родини на відвідання його у тюрмі та інших витрат.
237. Третій заявник вимагав компенсацію за позбавлення волі між 19 грудня 2001 року і 11 березня 2005 року і за спричинені цим душевні страждання, включаючи психічну хворобу, а також відчай, якого зазнали його дружина і діти. Він пропонував загальну суму у 230000 британських фунтів як відшкодування моральної шкоди, а також відшкодування матеріальної шкоди у 200 британських фунтів для покриття витрат на поїздки його дружини, як і суму на покриття втраченої можливості заснувати у Сполученому Королівстві власну справу.
238. П’ятий заявник вимагав компенсацію за позбавлення волі між 19 грудня 2001 року і 22 квітня 2004 року, наступний домашній арешт до 11 березня 2005 року і за спричинені цим душевні страждання, включаючи психічну хворобу, а також відчай, якого зазнали його дружина і діти. Він пропонував загальну суму у 240000 британських фунтів як відшкодування моральної шкоди, а також відшкодування матеріальної шкоди у 5500 британських фунтів, включаючи покриття витрат на поїздки і догляд за дитиною, які сплачувала його дружина, а також за гроші, які вона надсилала заявнику до тюрми.
239. Шостий заявник вимагав компенсацію за позбавлення волі між 19 грудня 2001 року і 11 березня 2005 року і за спричинені цим душевні страждання, включаючи психічну хворобу, а також відчай, якого зазнали його дружина і діти. Він пропонував загальну суму у 217000 британських фунтів як відшкодування моральної шкоди, а також відшкодування матеріальної шкоди у 51410 британських фунтів, включаючи втрату заробітку незалежного кур’єра, як і для покриття витрат на поїздки його дружини.
240. Сьомий заявник вимагав компенсацію за позбавлення волі між 8 лютого 2002 року і 11 березня 2005 року і за спричинені цим душевні страждання, включаючи психічну хворобу. Він пропонував загальну суму у 197000 британських фунтів як відшкодування моральної шкоди. Він не висунув жодних вимог щодо відшкодування матеріальної шкоди.
241. Восьмий заявник вимагав компенсацію за позбавлення волі між 23 жовтня 2002 року і 11 березня 2005 року і за спричинені цим душевні страждання, включаючи відчай, якого зазнали його дружина і діти. Він пропонував загальну суму у 170000 британських фунтів як відшкодування моральної шкоди, а також відшкодування матеріальної шкоди у 4570 британських фунтів, включаючи гроші, які дружина надсилала йому до тюрми, і її витрати на переїзд, з метою уникнення небажаної уваги з боку ЗМІ.
242. Дев’ятий заявник вимагав компенсацію за позбавлення волі між 22 квітня 2002 року і 11 березня 2005 року і за спричинені цим душевні страждання, включаючи психічну хворобу, а також відчай, якого зазнали його дружина і діти. Він пропонував загальну суму у 215000 британських фунтів як відшкодування моральної шкоди, а також відшкодування матеріальної шкоди у 7725 британських фунтів, включаючи гроші, які він мав позичати, щоб допомогти своїй дружині в утриманні родини, гроші, які дружина надсилала йому до тюрми, і її витрати на поїздки для його відвідання. Він також просив суму на покриття втраченої можливості заснувати у Сполученому Королівстві власну справу.
243. Десятий заявник вимагав компенсацію за позбавлення волі між 14 січня 2003 року і 11 березня 2005 року і за спричинені цим душевні страждання, включаючи психічну хворобу. Він пропонував загальну суму у 144000 британських фунтів як відшкодування моральної шкоди, а також відшкодування матеріальної шкоди у 2751 британських фунтів, включаючи втрату щотижневих виплат у розмірі 37 британських фунтів від національної служби підтримки біженців, які він отримував до ув’язнення, а також витрати на телефонні переговори із захисниками.
244. Одинадцятий заявник вимагав компенсацію за позбавлення волі між 2 жовтня 2003 року і 11 березня 2005 року і за спричинені цим душевні страждання. Він пропонував загальну суму у 95000 британських фунтів як відшкодування моральної шкоди, але не вимагав відшкодування матеріальної шкоди.
2. Подання Уряду
245. Уряд, спираючись на рішення Суду у справі McCann та Інші проти Сполученого Королівства, рішення від 27 вересня 1995 року, § 219, Series A № 324, стверджував, що, в принципі, заявники не мали права на отримання будь-якого виду фінансового відшкодування, оскільки їх обґрунтовано підозрювали, на об’єктивних і розумних підставах, у причетності до тероризму, і вони не змогли розвіяти цю підозру.
246. Уряд відзначав, що Частина 4 Закону 2001 року була ухвалена і відступ від зобов’язань був зроблений сумлінно, як спроба подолати ситуацію, яка вважалась вкрай серйозною і тотожною надзвичайному стану, який загрожував життю нації. Суть проблеми зі схемою затримання, запровадженою Законом 2001 року, полягала, як встановили САМК і Палата Лордів, у тому, що вона не застосовувалась до британських громадян так, як до іноземців. Відповідно до рішення Палати Лордів, було негайно вивчено питання стосовно того, що слід робити із заявниками у світлі надзвичайного стану, і було вирішено запровадити систему контрольних ордерів. З огляду на наведене, не можна вважати, що Уряд діяв цинічно або із явним нехтуванням правами особи.
247. До того ж, Уряд заявив, що справедлива сатисфакція не повинна присуджуватись у зв’язку із процесуальними порушеннями, встановленими Судом (наприклад, за статтею Article 5 §§ 4 або 5), оскільки неможливо припустити, що б трапилось, якби не було порушення (Kingsley проти Сполученого Королівства [ВП], № 35605/97, ECHR 2002-IV; Hood проти Сполученого Королівства, № 27267/95, ECHR 1999-I).
248. У випадку, якщо Суд вирішить присудити грошову компенсацію, він повинен ретельно перевірити, чи були достатні докази на підтвердження кожної вимоги, чи була вимога достатньо тісно пов’язана з порушенням і чи є вимога розумною щодо обсягу.
3. Оцінка Суду
249. Суд нагадує, по-перше, що він не встановив у даній справі порушення статті 3. Відповідно, він не може призначати компенсацію за душевні страждання, включаючи психічну хворобу, нібито спричинену умовами ув’язнення або його невизначеної тривалості у рамках системи затримання за Частиною 4 Закону 2001 року.
250. Проте, Суд встановив порушення статті 5 §§ 1 і 5 стосовно першого, третього, п’ятого, шостого, сьомого, восьмого, дев’ятого, десятого і одинадцятого заявників і порушення статті 5 § 4 стосовно першого, третього, п’ятого і десятого заявників. Отже, відповідно до статті 41, він може призначити заявникам грошову компенсацію, якщо визнає її «необхідною». Суд має широкі повноваження у визначенні, коли слід призначати відшкодування збитків, і часто зазначає, що встановлення порушення є достатньою сатисфакцією, не призначаючи грошової компенсації (див., поміж численними прикладами, Nikolova, цитоване вище, § 76). У здійсненні цього повноваження Суд зважатиме на всі обставини справи, включаючи характер встановленого порушення, а також особливі обставини, які випливають із контексту справи.
251. Суд нагадує, що у рішенні за справою McCann та Інші, цитоване вище, § 219, він відмовився призначати відшкодування моральної і матеріальної шкоди, спричиненої порушенням статті 2 Конвенції, з огляду на те, що три вбиті особи, підозрювані у тероризмі, мали намір підірвати бомбу у Гібралтарі. Він вважає, що дана справа є відмінною, оскільки не було встановлено, що будь-хто із заявників був причетний або намагався долучитись, до терактів.
252. Рішення про присудження грошової компенсації у цій справі, а також щодо обсягу такого відшкодування, має брати до уваги численні фактори. Заявники перебували в ув’язненні, всупереч статті 5 § 1, тривалий період, і Суд раніше призначав великі суми справедливої сатисфакції за незаконне ув’язнення (див., наприклад, Assanidze проти Грузії [ВП], № 71503/01, ECHR 2004-II, або справи цитовані заявниками у параграфі 235). Проте, дана справа є цілком відмінною. Після нападів Аль-Каїди на Сполучені Штати 11 вересня 2001 року, у ситуації, яку національні суди і Суд визнали надзвичайною ситуацією, яка загрожувала життю нації, Уряд був зобов’язаний захистити населення Сполученого Королівства від терористичного насильства. Схема затримання за Частиною 4 Закону 2001 року було запроваджена добросовісно, як спроба узгодити потребу запобігання терактам і зобов’язання за статтею 3 Конвенції не висилати і не депортувати будь-яких осіб до країн, де вони могли зіткнутись із ризиком жорстокого поводження (див. вище параграф 166). Хоча Суд, як і Палата Лордів, встановив, що заходи із відступу від зобов’язань були непропорційними, але головний висновок полягав у тому, що законодавство було дискримінаційним, оскільки спрямовувалось лише на іноземців. Окрім того, відповідно до рішення Палати Лордів, схема затримання за Частиною 4 Закону 2001 року була замінена системою контрольних ордерів, запроваджених Законом 2005 року «Про запобігання тероризму». Усі заявники, стосовно яких Суд встановив порушення статті 5 § 1, негайно після звільнення у березні 2005 року отримали контрольні ордери. Отже, не можна припускати, навіть, якби у даній справі не було порушення, що заявники не зазнали б певного обмеження свободи.
253. З огляду на наведене, Суд вважає, що за даних обставин він має призначити відшкодування значно менше, ніж у інших справах, які стосувались незаконного затримання. Він призначає 3900 євро першому, третьому і шостому заявникам; 3400 євро п’ятому заявнику; 3800 євро сьомому заявнику; 2800 євро восьмому заявнику; 3400 євро дев’ятому заявнику; 2500 євро десятому заявнику; і 1700 євро одинадцятому заявнику, включно з будь-якими податками, які заявники у зв’язку з цим матимуть сплатити.
B. Видатки і витрати
254. Заявники не висунули вимог щодо витрат, пов’язаних із національною процедурою, оскільки вони були відшкодовані відповідно до наказу Палати Лордів. Їхня загальна вимога щодо витрат, пов’язаних із процедурою в Суді, становила 144752,64 британських фунтів, включаючи податок на додану вартість (ПДВ). Сюди входить 599 годин роботи адвокатів, з розрахунку 70 британських фунтів на годину плюс ПДВ, 342,5 годин роботи адвоката, який представляв справу в Суді, з розрахунку 150 британських фунтів на годину плюс ПДВ, і 85 годин роботи старшого адвоката, з розрахунку 200 британських фунтів на годину плюс ПДВ за підготовку заяви, зауважень і вимог справедливої сатисфакції для Палати і Великої Палати, а також такі виплати, як звіти експертів і витрати, пов’язані зі слуханнями у Великій Палаті. Вони повідомили, що необхідно було залучити кількох юристів, які спеціалізуються у різних галузях, з огляду на питання, які порушувались, і залучені докази, пов’язані з подіями, котрі відбулись протягом десятирічного періоду.
255. Уряд заявив, що ці вимоги є надмірними. Зокрема, кількість годин, витрачена адвокатами на підготовку справи, не виправдана, особливо з огляду на те, що кожен заявник під час національного судового розгляду мав захисника, котрий мав дати детальні вказівки і пояснення практично щодо всіх питань, пов’язаних із зверненням до Суду. Окрім того, вартість за годину роботи старшого адвоката є надмірною.
256. Суд нагадує, що заявник має право на відшкодування витрат, дійсно і необхідно зроблених для того, щоб запобігти порушенню Конвенції або усунути його, за умови, що такі витрати мають розумний обсяг (Kingsley, цитоване вище, § 49). Хоча Суд погоджується з тим, що така кількість заявників мала неодмінно вимагати додаткової роботи від їхніх представників, він зазначає, що більшість окремих матеріалів, наданих Суду, стосувались скарг заявників за статтею 3 Конвенції і вимог про справедливу сатисфакцію на основі цих скарг, які Суд відхилив. Окрім того, Суд погоджується з аргументом Уряду, що ряд питань, особливо тих, які стосуються відступу від зобов’язань за статтею 15 Конвенції, вже розглядались у національних судах, що мало скоротити час, необхідний для підготовки цієї частини справи. З огляду на наведене, Суд вважає, що заявникам слід присудити загальну суму у 60000 євро на відшкодування витрат і видатків, включно з будь-якими податками, які заявники у зв’язку з цим матимуть сплатити.
C. Пеня
257. Суд вважає за доречне, щоб пеня за несвоєчасну сплату була в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, яка діє упродовж прострочення періоду виплати, плюс три відсотки.
З ЦИХ ПРИЧИН СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Проголошує скарги другого заявника за статтями 3 і 13 Конвенції неприйнятними, а скарги першого, третього, четвертого, п’ятого, шостого, сьомого, восьмого, дев’ятого, десятого і одинадцятого заявників за статтями 3 і 13 Конвенції прийнятними (див. у рішенні параграфи 123-125);
2. Постановляє, що не було порушення статті 3 Конвенції як окремо, так в сукупності зі статтею 13, стосовно першого, третього, четвертого, п’ятого, шостого, сьомого, восьмого, дев’ятого, десятого і одинадцятого заявників (параграфи 126-136);
3. Відхиляє попередні зауваження заявників про те, що Уряду не можна дозволити висувати заперечення проти скарг за статтею 5 § 1(f) Конвенції або оскаржувати висновок Палати Лордів про не чинність відступу від зобов’язань за статтею 15 Конвенції (параграфи 153-159);
4. Проголошує скарги заявників за статтею 5 § 1 Конвенції прийнятними (параграф 160);
5. Постановляє, що не було порушення статті 5 § 1 Конвенції стосовно другого і четвертого заявників (параграфи 162-168);
6. Постановляє, що було порушення статті 5 § 1 Конвенції стосовно першого, третього, п’ятого, шостого, сьомого, восьмого, дев’ятого, десятого і одинадцятого заявників (параграфи 162-190);
7. Постановляє, що немає потреби розглядати скарги заявників за статтею 5 § 1 в сукупності зі статтею 14 Конвенції (параграф 192);
8. Проголошує скарги другого і четвертого заявників за статтею 5 § 4 Конвенції неприйнятними, а скарги першого, третього, п’ятого, шостого, сьомого, восьмого, дев’ятого, десятого і одинадцятого заявників за статтею 5 § 4 Конвенції прийнятними (параграфи 200-201);
9. Постановляє, що немає потреби розглядати скарги першого, третього, п’ятого, шостого, сьомого, восьмого, дев’ятого, десятого і одинадцятого заявників за статтею 5 § 4 Конвенції стосовно того, що Палата Лордів не могла ухвалити обов’язкове рішення про їхнє звільнення (параграф 213);
10. Постановляє, що було порушення статті 5 § 4 Конвенції стосовно першого, третього, п’ятого і десятого заявників, а стосовно шостого, сьомого, восьмого, дев’ятого і одинадцятого заявників не було порушення статті 5 § 4 Конвенції (параграфи 202-224);
11. Постановляє, що немає потреби розглядати скарги заявників за статтею 5 § 1 у поєднанні зі статтею 13 Конвенції (параграф 225);
12. Проголошує скарги другого і четвертого заявників за статтею 5 § 5 Конвенції неприйнятними, а скарги першого, третього, п’ятого, шостого, сьомого, восьмого, дев’ятого, десятого і одинадцятого заявників за статтею 5 § 5 Конвенції прийнятними (параграф 228);
13. Постановляє, що було порушення статті 5 § 5 Конвенції стосовно першого, третього, п’ятого, шостого, сьомого, восьмого, дев’ятого, десятого і одинадцятого заявників (параграф 229);
14. Проголошує прийнятними скарги заявників за статтею 6 Конвенції (параграф 233);
15. Постановляє, що немає потреби розглядати скарги заявників за статтею 6 Конвенції (параграф 233);
16. Постановляє, що держава-відповідач протягом трьох місяців має виплатити наступні суми, з конвертацією у фунти стерлінгів за курсом, що діятиме на день виплати:
(a) стосовно матеріальної і моральної шкоди, 3900 євро (три тисячі дев’ятсот євро) першому, третьому і шостому заявникам; 3400 євро (три тисячі чотириста євро) п’ятому заявнику; 3800 євро (три тисячі вісімсот євро) сьомому заявнику; 2800 євро (дві тисячі вісімсот євро) восьмому заявнику; 3400 євро (три тисячі чотириста євро) дев’ятому заявнику; 2500 євро (дві тисячі п’ятсот євро) десятому заявнику; і 1700 євро (одну тисячу сімсот євро) одинадцятому заявнику, включно з будь-якими податками, які заявники у зв’язку з цим матимуть сплатити;
(b) спільно усім заявникам для відшкодування витрат і видатків 60000 євро (шістдесят тисяч євро), включно з будь-якими податками, які заявники у зв’язку з цим матимуть сплатити;
(c) по закінченні зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку, на названу суму нараховуватимуться відсотки в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, яка діє упродовж прострочення періоду виплати, плюс три відсотки (параграфи 249-257);
17. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Складено англійською і французькою мовами і постановлено на відкритому слуханні у Палаці Прав Людини в Страсбурзі 19 лютого 2009 року.
Майкл O’БойльЖан-Поль Коста
Заступник СекретаряГолова
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2012 рік.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська і французька. Цей переклад було здійснено за підтримки Фундації з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду, і Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити із бази даних юриспруденції Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-якої іншої бази даних, котрим Суд передав його. Його можна відтворювати з некомерційною метою, за умови цитування повної назви справи, наведеної примітки щодо авторських прав і посилання на Фундацію з прав людини. Якщо є намір використати будь-яку частину перекладу з комерційною метою, звертайтесь, будь ласка, за адресою publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2012.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2012.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@
Full & Egal Universal Law Academy