ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ТОВ «АГЕНТСТВО ТЕЛЕБАЧЕННЯ «НОВИНИ» ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF AGENTSTVO TELEVIDENIYA NOVOSTI, OOO v. UKRAINE)
(Заява № 34155/08)
РІШЕНННЯ
СТРАСБУРГ
16 січня 2020 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «ТОВ «Агентство телебачення «Новини» проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Сіофра О’Лірі (Síofra O’Leary), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,
після обговорення за зачиненими дверима 10 грудня 2019 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 34155/08), яку 10 липня 2008 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
(далі – Конвенція) українська телерадіокомпанія, «ТОВ «Агентство телебачення «Новини» (далі – підприємство-заявник).
2. Підприємство-заявника спочатку представляв пан А. Бущенко, юрист, який практикує у м. Харків, а потім пані Сапожнікова О.Ю., юрист, яка практикує у м. Київ. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений пан І. Ліщина з Міністерства юстиції.
3. Підприємство-заявник скаржилось за статтею 10 Конвенції на порушення права на свободу вираження поглядів.
4. 15 травня 2017 року про заяву було повідомлено Уряд.
ФактиОбставини справи
5. Підприємство-заявник є українським товариством з обмеженою відповідальністю, зареєстрованим у м. Харків.Інцидент, пов’язаний з працівником міліції Г., та розслідування обставин інциденту
6. 12 липня 2006 року у м. Харків працівник міліції Г., прямуючи на роботу, випав з тролейбуса під час руху. Він отримав черепно-мозкову травму та протягом певного періоду знаходився у комі.
7. 23 січня 2007 року дорожня автоінспекція відмовила у порушенні кримінальної справи щодо водія тролейбуса у зв’язку з цим інцидентом. Як вбачається, в її постанові було зазначено, що працівник міліції Г. сам спричинив інцидент, відкривши двері тролейбуса та вистрибнувши з нього.
8. 15 травня 2007 року Київський районний суд міста Харкова скасував цю постанову. Суд встановив, що досудове слідство, за результатами якого було винесено таку постанову, було однобічним, оскільки ґрунтувалося на показаннях причетних сторін, зокрема водія тролейбуса та кондуктора. Вочевидь, лише один незацікавлений свідок підтвердив, що працівник міліції Г. відчинив двері тролейбуса під час руху. Втім, наданий нею опис подій суперечив висновку експертів щодо того, як працівник міліції Г. впав та отримав травму.Сюжети
9. Підприємство-заявник у своїй програмі під назвою «АТН» показало чотири новини стосовно інциденту, пов’язаного з працівником міліції Г. Переклад відповідних частин сюжетів, транскрибованих підприємством-заявником, наведено далі. Уривки, що були предметом подальшого провадження на національному рівні підкреслені та пронумеровані для подальшого посилання на них. Там, де використано ініціали, у сюжетах було зазначено повні імена.Сюжет 1
10. Перший репортаж (далі – «Сюжет 1») було показано
18 липня 2006 року об 11 год. 41 хв., а його зміст був таким:
«Диктор: Міліціонер випав з тролейбусу. Шостий день у непритомному стані у відділенні нейрохірургії у лікарні швидкої медичної допомоги знаходиться працівник Київського районного відділу міліції. 27-річний чоловік отримав черепно-мозкову травму та перелом основи черепа, випавши з тролейбуса ... За словами очевидців, чоловік намагався вибратися з тролейбуса під час руху [Твердження 1.1].
Л., начальник міської служби безпеки дорожнього руху, яка займалася експлуатацією тролейбусних ліній: Коли ми чекали на приїзд працівників Державтоінспекції, до нас підійшла жінка та сказала, що потерпілий намагався відчинити двері під час руху..., навіть пасажири кричали йому: «Що ви робите?». Проте він не слухав.
[Лікар К. заявив, що потерпілий перебував у важкому стані у реанімаційному відділенні.]
Диктор: Правоохоронці поки відмовляються коментувати подію, посилаючись на таємницю слідства. Л. повідомив, що тролейбус негайно відправили у депо та провели техогляд – результати перевірки показали, що тролейбус був справний. За словами самого водія, він діяв згідно з [відповідною] інструкцією: як тільки [він побачив, що] загорілася лампочка, яка сигналізує про відкриття дверей, одразу зупинив машину...»Сюжет 2
11. Другий репортаж було показано 18 липня 2006 року
о 18 год. 35 хв., а його зміст був таким:
«Диктор: Чому міліціонер випав з тролейбуса? Міліціонер, який випав з тролейбуса був при виконанні, він їхав на роботу до Київського райвідділу – повідомили сьогодні «Новинам АТН» у центрі зв’язків із громадськістю харківської міліції...
За даними «АТН» розглядаються дві версії. Перша: міліціонер міг перебувати у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння [Твердження 2.1]. Друга, більш благородна [версія подій]: він побачив правопорушника та мав намір затримати його. «Новини АТН» вже висвітлювали цей інцидент. Нагадаємо, що він стався 12 липня о 07 год. 30 хв... працівник міліції випав з тролейбуса під час руху ... та вдарився головою об бордюр... Як розповіли очевидці, пасажири вмовляли міліціонера самовільно не відчиняти двері. Але молодий чоловік нікого не послухав і з досі невідомих причин схопився за поручні дверей тролейбуса, розсунув стулки та вистрибнув з тролейбуса під час руху [Твердження 2.2]. За словами Л., водій діяв професійно та зупинив машину. Тролейбус перевірили, він виявився справним і наразі знову працює на маршруті.»Сюжет 3
12. Третій репортаж було показано 19 липня 2006 року, а його зміст був таким:
«Диктор: Правоохоронці спростовують версію [про те], що міліціонер, який
12 липня випав з тролейбуса, перебував у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння [Твердження 3.1]. Свою офіційну версію подій вони поки що не оприлюднили. Але запевняють, що лікарі не виявили у крові міліціонера ні слідів алкоголю, ні наркотиків... Як повідомили очевидці, інші пасажири вмовляли міліціонера самовільно не відчиняти двері. Але молодий чоловік з досі невідомих причин схопився за поручні дверей тролейбуса, розсунув стулки та вистрибнув з тролейбуса ходу під час руху [Твердження 3.2]. За словами заступника начальника відділу карного розшуку Київського РОВД М., розслідування за цими фактами триває.
Працівник міліції М.: Достовірно підтверджено, що він не перебував у стані алкогольного, а тим паче наркотичного сп’яніння. Він рухався тролейбусом 24 маршруту та випав з дверей [між двома зупинками].»Сюжет 4
13. Четвертий репортаж було показано 18 серпня 2006 року, а його зміст був таким:
«Диктор: У міліціонера, який випав з тролейбуса – амнезія ...
[Далі описується інцидент з працівником міліції І., який випадково вистрілив собі у голову внаслідок необережного поводження зі своєю табельною зброєю та який не хотів говорити про це].
Інший міліціонер, Г., можливо й хотів би розповісти про інцидент, який з ним трапився, але не може... «Новини АТН» вже повідомляли, що 12 липня міліціонер Г. випав з тролейбуса ... Два тижні він перебував у комі.
[Потім пан С., нейрохірург, описав надану працівнику міліції Г. медичну допомогу.]
Диктор: лікарі кажуть, що стан тролейбусного десантника [Твердження 4.1], наразі є задовільним. Єдиний наслідок падіння – «амнезія на травму». Простіше кажучи, він пам’ятає все, окрім того, що трапилося у тролейбусі... Що насправді сталося з міліціонером того дня та чому він вирішив вистрибнути з тролейбуса, досі залишається загадкою [Твердження 4.2]. Міліція відмовляється коментувати хід розслідування, посилаючись на таємницю слідства.»Провадження про захист честі та гідності
14. Мати працівника міліції Г. подала позов проти підприємства-заявника, вимагаючи спростувати у зв’язку з недостовірністю поширену стосовного її сина інформацію, що він умисно вистрибнув з тролейбуса та перебував у стані алкогольного та наркотичного сп’яніння. Вона також вимагала відшкодування моральної шкоди. У своєму позові до національних судів пані Г. зазначила, що згадана інформація заподіяла шкоду честі, гідності та професійній репутації її сина.
15. Під час розгляду справи Київським районним судом
міста Харкова було допитано низку свідків, зокрема водія тролейбуса та пасажирку тролейбуса К., яка була свідком інциденту та заявила, що бачила, як міліціонер Г. намагався відчинити двері тролейбуса, проте не бачила, як він вистрибував. Суд також заслухав Л., начальника міської служби безпеки дорожнього руху, чиє інтерв’ю було частиною Сюжету 1 (див. пункт 10), а також низку працівників підприємства-заявника, які працювали над сюжетами.
16. Зокрема, Л. зазначив, що не був свідком інциденту та точно не пам’ятав, чи розмовляв із журналістами щодо яких-небудь очевидців, які могли бачити, як працівник міліції Г. відчиняв двері та вистрибував. Він не пам’ятав, щоб із будь-ким говорив про це.
17. 15 червня 2007 року Київський районний суд міста Харкова задовольнив позов. Суд зобов’язав підприємство-заявника спростувати таку інформацію:
(a) що працівник міліції Г. вистрибнув з тролейбуса навмисно, тобто, що він схопився за поручні на дверях тролейбуса, розсунув стулки та вистрибнув із тролейбуса під час руху (посилаючись на Твердження 1.1, 2.2 та 4.2, далі – Спростування A); та
(b) що «він перебував у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння» (посилаючись на Твердження 2.1, далі – Спростування В).
18. Суд присудив пані Г. 5 000 українських гривень (далі – грн, приблизно 730 євро на момент подій) в якості відшкодування моральної шкоди, та 83 грн (приблизно 12 євро на момент подій) компенсації судових витрат.
19. Обґрунтовуючи це рішення, суд посилався на свою постанову від 15 травня 2007 року, якою було скасовано постанову про відмову у порушенні кримінальної справи за фактом цієї події (пункт 8). Він відхилив аргумент підприємства-заявника, що відповідні твердження цілком ґрунтувалися на інформації, отриманій від посадових осіб, а тому захищалися статтею 67 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» (див. пункт 28). Суд також встановив, що Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» не звільняв підприємство-заявника від відповідальності, оскільки у спорі між засобом масової інформації та фізичною особою відповідач звільнявся від відповідальності за поширення недостовірної інформації лише, якщо він діяв добросовісно та здійснив перевірку відповідної інформації.
20. Зокрема, щодо Спростування А суд надав таке обґрунтування:
(i) Заява Л., процитована у Сюжеті 1, не могла вважатися офіційною заявою посадової особи. Крім того, цій заяві передувало Твердження 1.1, в якій диктор посилався на «очевидців», які нібито бачили, як працівник міліції Г. вистрибнув з тролейбуса, проте підприємство-заявник не змогло встановити особи «очевидців». Крім того, жоден з допитаних судом свідків не бачив, як працівник міліції Г. вистрибував з тролейбуса. З тих самих підстав твердження Л. не могло виправдати посилання на «очевидців» у Твердженні 2.2;
(ii) журналісти підприємства-заявника не виконали свій обов’язок перевірити поширену в ефірі інформацію, оскільки підприємство-заявник не змогло вказати на жодних «очевидців», які бачили, як працівник міліції Г. вистрибував з тролейбуса, як було зазначено у Твердженнях 1.1 і 1.2, і під час судового розгляду жодного такого очевидця знайдено не було. Під час судового розгляду стало відомо, що посилання на «очевидців» у Сюжеті 1 ґрунтувалося виключно на твердженні Л., а журналісти підприємства-заявника ніколи не намагалися перевірити це твердження;
(iii) у Твердженні 4.2 диктор задавався питанням, що змусило працівника міліції Г. вистрибнути з тролейбуса, натякаючи, що він дійсно вистрибнув.
21. Щодо Спростування В суд надав таке обґрунтування:
(i) згідно з висновком судово-медичного експерта від 14 липня
2006 року було встановлено, що на момент події працівник міліції Г. не перебував у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння;
(ii) навіть погоджуючись з аргументом підприємства-заявника, що Твердження 2.1 ґрунтувалася на інформації про взяття у працівника міліції Г. зразків крові для проведення аналізів, цього було недостатньо для поширення такої інформації, оскільки Г. був працівником міліції, а тому могли існувати інші підстави для проведення аналізу крові, крім перевірки на вміст алкоголю чи наркотичних речовин. Наприклад, можливо, аналіз крові був зроблений, оскільки працівник міліції Г. потребував переливання крові;
(iii) з огляду на Твердження 3.3 не можна було вважати, що підприємство-заявник вже спростувало своє твердження про перебування працівника міліції Г. у стані сп’яніння, оскільки у Твердженні 3.1 робилось посилання на «працівників правоохоронних органів», які спростовували цю інформацію, а не на підприємство-заявника. Тому все ще можна було обґрунтовано вимагати, щоб саме підприємство-заявник спростувало цю інформацію.
22. Насамкінець, суд дійшов висновку, що підприємство-заявник не довело, що поширена ним інформація була належним чином перевірена та фактично достовірна.
23. 24 вересня 2007 року Апеляційний суд Харківської області залишив це рішення без змін у частині щодо Спростування А та присуджених коштів. Суд змінив рішення у частині щодо Спростування В, зобов’язавши повністю спростувати Твердження 2.1, а не окрему її частину, тобто, щоб спростування включало твердження: «розглядаються дві версії. Перша: працівник міліції міг перебувати у стані алкогольного або наркотичного сп’яніння».
24. Апеляційний суд погодився з обґрунтуванням суду першої інстанції та додав, що засоби масової інформації не мали права збирати та поширювати чутки, видаючи їх за підтверджену очевидцями інформацію.
25. 09 листопада 2007 року Верховний Суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою підприємства-заявника. 16 січня 2008 року цю ухвалу було вручено підприємству-заявнику.Відповідне національне законодавстВОЗакон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» 1997 року
26. Стаття 17 передбачає, що журналіст та/або засіб масової інформації звільняються від відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, якщо суд встановить, що журналіст діяв добросовісно та здійснював її перевірку. У разі розгляду судом спору між журналістом або засобом масової інформації як відповідачем і посадовою особою як позивачем, для притягнення журналіста або засобу масової інформації до відповідальності має бути доведений злий намір відповідача поширити недостовірну інформацію.Закон України «Про телебачення і радіомовлення»
1993 року
27. Стаття 60 Закону покладає низку обов’язків на творчих працівників телерадіоорганізацій, зокрема: (i) перевіряти достовірність одержаної ними інформації та (ii) не допускати поширення недостовірної інформації.
28. Стаття 67 звільняє телерадіоорганізації від відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, у разі: (i) якщо ця інформація містилася в офіційних повідомленнях або одержана від органів державної влади, органів місцевого самоврядування у письмовій формі; (ii) є дослівним цитуванням заяв посадових осіб;
(iii) розповсюджувалася без попереднього запису та містилася у виступах третіх осіб; (iv) якщо вона є дослівним відтворенням матеріалів, поширених іншим засобом масової інформації або інформаційним агентством.Цивільний кодекс України (у редакції, чинній на момент подій)
29. Відповідні витяги з Цивільного кодексу України передбачають:
Стаття 23
Відшкодування моральної шкоди
«1. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
2. Моральна шкода полягає:
...
4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Стаття 277
Спростування недостовірної інформації
«1. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації...
...
3. Негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного.
4. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію ...
5. Якщо недостовірна інформація міститься у документі, який прийняла (видала) юридична особа, цей документ має бути відкликаний.
6. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також [право] на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом...
Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила.
7. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.»
Стаття 280
Право фізичної особи, особисте немайнове право якої порушено, на відшкодування шкоди
«1. Якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової та/або моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню.»
ПравоСтвЕРджуване порушення статті 10 конвенції
30. Підприємство-заявник скаржилось, що рішення національних судів, якими його було зобов’язано спростувати відповідну інформацію та виплатити відшкодування пані Г., порушили його право на свободу вираження поглядів за статтею 10 Конвенції, яка передбачає:
«1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.»Прийнятність
31. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.СутьДоводи до Суду
(a) Підприємство-заявник
32. Підприємство-заявник засуджувало відсутність чітких критеріїв у частині третій статті 277 Цивільного кодексу України та у судовій практиці, за допомогою яких можна було б відрізнити «негативну інформацію» від «інформації» загалом. На думку підприємства-заявника, саме поняття «негативна інформація» стосувалося особистого сприйняття; воно внесло до правової системи елемент суб’єктивності, що унеможливило для фізичних осіб передбачити, що входило у межі допустимого, а для судів перевірити, чи було перевищено ці межі. Згідно з твердженнями підприємства-заявника частина третя статті 277 Цивільного кодексу України, яка встановила презумпцію недостовірності «негативної інформації», не відповідала вимозі «встановлені законом» статті 10 Конвенції. Підприємство-заявник додало, що 27 березня 2014 року це положення було виключено, оскільки поняття «негативна інформація» не мало визначення у законодавстві та створило презумпцію недостовірності будь-якої «негативної інформації», що з юридичної точки зору було нонсенсом.
33. Підприємство-заявник зазначило, що у цій справі воно не могло у розумних межах передбачити, що поширена ним інформація буде тлумачитися як негативна. Зокрема, воно вважало, що твердження стосовно сп’яніння працівника міліції Г. не містила жодних припущень про його особистість або репутацію, або про його дії чи поведінку, та що фраза про його навмисне вистрибування з тролейбусу жодним чином не зашкодила його репутації. Згідно з твердженнями підприємства-заявника воно поширювало твердження щодо фактів, яке не було наклепом ані сама собою, ані у контексті, в якому було зроблено. На його думку, твердження, що особа діяла навмисно та усвідомлювала свої дії, не могло зашкодити її репутації, оскільки усвідомлення своїх дій було однією з основних характерних рис будь-якої людини.
34. У відповідь на аргументи Уряду, що у справі «Українська Прес-Група» проти України» (Ukrainian Media Group v. Ukraine),
заява № 72713/01, від 29 березня 2005 року) Суд визнав відповідне чинне на той момент національне законодавство таким, що відповідало вимогам «передбачуваності» та «доступності», підприємство-заявник зауважило, що зазначена справа не була застосовною до цієї справи, оскільки стосувалася інших аспектів статті 10 Конвенції (зокрема, різниця між твердженнями щодо фактів та оціночними судженнями).
35. Підприємство-заявник також стверджувало, що втручання не було необхідним у демократичному суспільстві.
36. Підприємство-заявник зазначило, що відповідні сюжети стосувалися предмету значного суспільного інтересу. Оскільки у сюжетах повідомлялося про незрозумілу поведінку працівника міліції під час виконання службових обов’язків, то вони стосувалися двох важливих питань: фізичного і психологічного здоров’я працівників міліції та здатності правоохоронних органів всебічно і неупереджено розслідувати події за участю працівників міліції. Додавши, що незадовго до відповідного інциденту, сталися два інші інциденти за участю працівників міліції (стрілянина на станції метрополітену та необережне поводження з табельною зброєю), підприємство-заявник наголосило, що мета відповідних сюжетів полягала в інформуванні громадськості про тих, кому вона довірила захист громадського порядку та надала право користуватися смертельною зброєю.
37. Підприємство-заявник вважало, що покладений на журналістів статтею 10 Конвенції обов’язок діяти добросовісно не передбачав, що перед розголошенням інформації, вони повинні були перевірити достовірність їхньої інформації поза розумним сумнівом. Воно наголосило, що його журналісти здійснили попередню перевірку інформації, яку поширили в ефірі. Твердження, що працівник міліції Г. відчинив двері, ґрунтувалося на заявах Л. Твердження про розслідування питання про можливе перебування працівника міліції Г. у стані сп’яніння ґрунтувалося на отриманих від представників лікарні показаннях про взяття зразків крові для аналізів і відомостях про загальну практику щодо розслідування нещасних випадків. Крім того, журналісти уточнили, що слідчі органи заперечили версію про сп’яніння щойно про неї дізналися.
38. Підприємство-заявник також вважало, що, вимагаючи від нього доведення, що працівник міліції Г. перебував у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння, національні суди викривили суть повідомлених ним в ефірі тверджень та зобов’язали його довести факти, які ним не повідомлялися.
39. Потім підприємство-заявник наголосило, що 19 липня 2006 року заступник начальника відділу карного розшуку Київського районного відділу внутрішніх справ повідомив, що було встановлено, що працівник міліції Г. не перебував у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння, з чого вбачалося, що це питання було частиною розслідування. Щодо фактологічного підґрунтя другого твердження підприємство-заявник доводило, що за обставин справи воно цілком могло посилатися на заяви начальника міської служби безпеки дорожнього руху. Воно стверджувало, що оскільки інцидент стався у громадському транспорті та на дорозі, проведення повномасштабного пошуку свідків було б для нього надмірним тягарем; крім того, твердження було поширено в ефірі як новина, що означало, що підприємству-заявнику необхідно було встановити розумний баланс між необхідністю перевірити інформацію та потребою уникнути зволікання в інформуванні громадськості. Підприємство-заявник також заявило, що в рішенні Київського районного суду міста Харкова було зазначено, що під час судового розгляду свідок показала, що 12 липня 2006 року, перебуваючи в тролейбусі, вона бачила чоловіка, який тримався за поручень і намагався відчинити двері.
40. Підприємство-заявник також зазначило, що поширені в ефірі твердження були досить обережно сформульовані та не містили категоричних тверджень щодо фактів; у них повідомлялося про можливі версії подій і наголошувалося, що розслідування все ще тривало.
41. Насамкінець, підприємство-заявник вказало, що воно не могло виконати рішення суду, оскільки йому було незрозуміло, як воно могло спростувати відповідні твердження, знову не повідомивши в ефірі «негативну» інформацію та не ставлячи себе під загрозу отримати новий позов про захист честі та гідності.
(b) Уряд
42. Уряд погодився, що факти справи свідчать про втручання в право підприємства-заявника на свободу вираження поглядів. Згідно з твердженнями Уряду втручання було виправданим відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції.
43. По-перше, Уряд зазначив, що оскаржуване втручання було «передбачено законом», додавши, що якість чинного на момент подій національного законодавства була визнана Судом у згаданій справі «Українська Прес-Група» проти України» (Ukrainian Media Group v. Ukraine).
44. Уряд також стверджував, що ухвалені в цій справі рішення національних судів переслідували законну мету захистити честь, гідність та право на захист репутації працівника міліції Г., передбачену статтею 8 Конвенції.
45. Щодо необхідності втручання Уряд зазначив, що захист, який надавався журналістам статтею 10 Конвенції, діяв за умови їхньої добросовісної діяльності для надання точної та достовірної інформації згідно з принципами відповідальної журналістики. Він наголосив, що достовірність відповідних тверджень, як тверджень щодо фактів, а не оціночних суджень, могла бути належним чином перевірена згідно з національним законодавством. Уряд наголосив, що відповідно до статті 67 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» телерадіоорганізації звільнялися від відповідальності за поширення інформації, якщо вони поширювали інформацію, що містилася в письмових повідомленнях органів державної влади, проте у цій справі національні суди дійшли висновку про незастосовність цього виключення, оскільки Л. не міг вважатися посадовою особою.
46. Загалом Уряд стверджував, що після ретельного розгляду матеріалів справи національні суди дійшли висновку, що підприємство-заявник не довело оскаржувані твердження, які не ґрунтувалися ні на заявах посадових осіб, ні на показаннях очевидців. Уряд повторив, що Договірні Сторони мають певну свободу розсуду під час перевірки необхідності та обсягу втручання у право на свободу вираження поглядів, особливо коли має бути встановлений баланс між конфліктуючими приватними інтересами, та коли відповідні інтереси були враховані на національному рівні відповідно до встановлених практикою Суду критеріїв, і потрібні вагомі підстави, щоб Суд замінив бачення національних судів своїм.
47. На думку Уряду, оскаржуване втручання було пропорційним меті захисту честі та гідності працівника міліції Г.; до того ж мета відповідних тверджень полягала в демонстрації того, що такі інциденти часто траплялися з працівниками правоохоронних органів, і тому ці твердження завдали шкоди репутації правоохоронних органів України та вийшли за межі свободи вираження поглядів у демократичному суспільстві. Посилаючись на рішення у справах «Яновський проти Польщі» [ВП] (Janowski v. Poland) [GC],
заява № 25716/94, пункт 33, ЄСПЛ 1999‑I) та «Леснік проти Словаччини» (Lešník v. Slovakia), заява № 35640/97, пункт 53,
ЄСПЛ 2003‑IV), Уряд також повторив, що Суд визнав, що державні службовці можуть потребувати захисту від образливих нападів під час виконання ними своїх службових обов’язків.
48. Уряд додав, що розмір компенсації, яку підприємство-заявник мало сплатити, був незначним з огляду на його статутний капітал (399 750 грн або 54 208 євро на момент подій). Він також зауважив, що підприємство-заявник вказало, що не виконало рішення суду.
49. Підсумовуючи, Уряд зазначив, що у цій справі національні суди встановили справедливий баланс між інтересами сторін, зокрема з огляду на ретельний розгляд обставин справи, характер відповідних недостовірних тверджень і незначний розмір присудженого відшкодування.Оцінка Суду
(a) Наявність втручання
50. Сторони не оскаржують і Суд погоджується, що присудження відшкодування і рішення національних судів, ухвалені проти підприємства-заявника, становили втручання в його право на свободу вираження поглядів, передбаченою першим пунктом статті 10 Конвенції. Таке втручання призведе до порушення статті 10 Конвенції, якщо воно не відповідатиме критеріям, викладеним у другому пункті цієї статті. Отже, Суд має встановити, чи було таке втручання «передбачене законом», переслідувало одну або більше законних цілей, викладених у цьому пункті, та чи «було необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цієї цілі або цілей.
(b) «Встановлені законом»
51. Суд повторює, що вираз «встановлені законом» у
другому пункті статті 10 Конвенції не тільки вимагає, щоб оскаржуваний захід мав законну підставу в національному законодавстві, а й також посилається на якість відповідного закону, який повинен бути доступним зацікавленій особі та передбачуваним у своїх наслідках (див., наприклад, рішення у справах «Сатакуннан Марккінапьорссі Ой та Сатамедіа Ой проти Фінляндії» [ВП] (Satakunnan Markkinapörssi Oy and Satamedia Oy v. Finland) [GC],
заява № 931/13, пункт 142, від 27 липня 2017 року з подальшими посиланнями).
52. Суд зазначає, що оскаржуване втручання мало підґрунтя у законодавстві, зокрема статті 277 та 280 Цивільного кодексу України
(див. пункт 29 ), і ці положення були доступними.
53. Щодо вимоги передбачуваності Суд неодноразово встановлював, що норма не може вважатись «законом» у розумінні пункту 2 статті 10 Конвенції, якщо тільки вона не сформульована достатньо чітко для того, щоб надати відповідній особі можливість регулювати свою поведінку. В особи має бути можливість, за необхідності за допомогою відповідної консультації, передбачити тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, до яких може призвести зазначена дія. Такі наслідки не повинні бути передбачувані з абсолютною впевненістю. Хоча точність є бажаною, вона може спричиняти надмірну жорсткість, а закон повинен бути здатним встигати за обставинами, що змінюються. Відповідно, багато законів неминуче сформульовані у термінах, які тією чи іншою мірою є нечіткими, а їхнє тлумачення та застосування є питанням практики (там само, пункт 143 з подальшими посиланнями). У зв’язку з цим Суд наголосив, що закони про захист честі, гідності та ділової репутації, з притаманним їм акцентом на захисті честі та репутації, неминуче включають певну невизначеність, але це не позбавляє їх «правового» характеру для цілей статті 10 Конвенції (див. рішення у справі «Бусуйок проти Молдови» (Busuioc v. Moldova), заява № 61513/00, пункт 54, від 21 грудня 2004 року).
54. У цій справі частина третя статті 277 Цивільного кодексу України передбачала що будь-яка поширена про особу негативна інформація мала вважатися недостовірною, а особу, яка її поширила, можна було зобов’язати спростувати її, якщо вона не довела її достовірність. Головний аргумент, на який посилалося підприємство-заявник у своїх доводах Суду, полягав у тому, що поняття «негативна інформація» не мало визначення у національному законодавстві та було занадто нечітким. Суд бере до уваги зауваження підприємства-заявника, що у 2014 році частину третю статті 277 Цивільного кодексу України було виключено, оскільки, inter alia, це поняття було визнано проблемним (пункт 32). Проте Суд зауважує, що поширена у цій справі інформація стосувалася нерозумної та небезпечної поведінки працівника міліції під час виконання службових обов’язків. Оскільки ім’я відповідного працівника міліції згадувалося у четвертому сюжеті (пункт 13), підприємство-заявник не може стверджувати про неможливість передбачити, що національні суди могли визнати цю інформацію такою, що завдала шкоди його репутації, а тому була негативною, і, поширюючи цю інформацію, воно ризикувало, що проти нього буде подано позов про спростування інформації відповідно до статті 277 Цивільного кодексу України.
55. Отже, Суд доходить висновку, що втручання було «встановлено законом» у розумінні пункту 2 статті 10 Конвенції.
(c) «Законна мета»
56. Сторони не оскаржують, а Суд погоджується, що втручання переслідувало законну мету захистити репутацію працівника міліції Г. Залишається перевірити, чи було таке втручання «необхідним у демократичному суспільстві».
(d) «Необхідне у демократичному суспільстві»
(i) Загальні принципи
57. Відповідні загальні принципи було нещодавно наведено в рішенні у справі «Редакція газети «Гривна» проти України» (Editorial Board of Grivna Newspaper v. Ukraine), заява № 41214/08, пункти 84 – 89 та 92 – 98, від 16 квітня 2019 року).
(ii) Застосування зазначених принципів у цій справі
58. Суд зазначає, що у сюжетах, у зв’язку з якими підприємство-заявника було притягнуто до відповідальності, повідомлялися факти щодо інциденту з працівником міліції Г.
59. Підприємство-заявник зазначило, що мета відповідних сюжетів полягала в інформуванні громадськості про осіб, кому вона довірила захист громадського порядку, і особливу увагу вони зосередили на фізичному і психологічному здоров’ї працівника міліції, а також здатності правоохоронних органів всебічно та неупереджено розслідувати події за участю працівників міліції. Суд погоджується з твердженням підприємства-заявника щодо цього. Він також бере до уваги зауваження підприємства-заявника, що випадок з працівником міліції Г. стався невдовзі після двох інших інцидентів за участю інших працівників міліції, тому відповідна інформація була частиною ширшого публічного обговорення цієї теми. Отже, Суд погоджується, що поширення оскаржуваної інформації стосувалося ролі засобів масової інформації у демократичному суспільстві під час обговорення питань, що були предметом законного суспільного інтересу, а тому мало розглядатися питання свободи преси.
60. З цього випливає, що під час встановлення «необхідності» втручання наявна в органів влади свобода розсуду була обмеженою (див., наприклад, рішення у справі «Медіпресс-Сосьєдаде Журналістика» проти Португалії» (Medipress-Sociedade Jornalística, Lda v. Portugal), заява № 55442/12, пункт 41, від 30 серпня 2016 року).
61. Так, Суд зазначає, що націоналі суди обґрунтовували втручання у право підприємства-заявника за статтею 10 Конвенції висновком, що підприємство-заявник не довело, що поширена ним інформація була насправді точна і належно перевірена (пункти 17 – 24). Суд повторює, що такий висновок сам собою не суперечить статті 10 Конвенції. Щодо першого пункту він зазначає, що поширені в ефірі підприємством-заявником твердження були скоріше припущеннями щодо фактів, аніж оціночними судженнями, а тому піддавалися доведенню (див., наприклад, рішення у справі «Кумпана та Мазаре проти Румунії» [ВП] (Cumpǎnǎ and Mazǎre v. Romania) [GC], заява № 33348/96, пункт 98, ЄСПЛ 2004‑XI). Щодо другого пункту Суд наголошує, що захист, який надається статтею 10 Конвенції, діє за умови добросовісної діяльності підприємства-заявника для надання точної та достовірної інформації згідно з принципами відповідальної журналістики (див., наприклад, згадане рішення у справі «Редакція газети «Гривна» проти України» (Editorial Board of Grivna Newspaper v. Ukraine), пункт 86).
62. В останньому випадку оцінка Суду є різною щодо двох окремих частин сюжетів підприємства-заявника, зокрема, твердження стосовно Спростування А, з одного боку, та твердження стосовно Спростування В (див. пункт 17).
63. Національні суди встановили, що підприємство-заявник не перевірило заяви, що стосувалися Спростування А (див. пункт 20). Суд не вбачає підстав не погодитися з цією оцінкою з таких підстав.
64. Єдиним підґрунтям для цих тверджень була заява Л., яку було повідомлено у Сюжеті 1 (див пункти 10 та 20). Проте Л. був представником підприємства, яке здійснювало експлуатацію тролейбуса, та, крім того, він відповідав за безпеку дорожнього руху на підприємстві. Підприємство могло бути притягнуте до відповідальності, якби було встановлено, що інцидент стався внаслідок технічної несправності чи недбалості з його боку. Дійсно, за певних обставин сам Л., як особа, відповідальна за службу безпеки дорожнього руху на підприємстві, міг бути притягнутий до відповідальності. Тому він, можливо, міг мати особисту зацікавленість в описі інциденту як такого, що стався виключно з вини потерпілого.
65. Втім, через місяць після інциденту, 18 серпня 2006 року, підприємство-заявник поширило як встановлений факт цю версію подій від зацікавленої сторони, чиї інтереси не співпадали з інтересами потерпілого від інциденту (див. пункт 13). Крім того, цього разу журналіст підприємства-заявника також використав зневажливе сенсуалістичне формулювання щодо працівника міліції Г.: «тролейбусний десантник».
66. Таким чином, журналісти підприємства-заявника повідомили про заяву зацікавленої сторони без безпосередньої поінформованості про інцидент, як заяву нібито неупереджених «свідків», не намагаючись перевірити цей аспект заяви та не повідомляючи глядачам, що вона була висловлена зацікавленою стороною і не могла бути перевірена.
67. Ніщо не свідчить, що підприємство-заявник взагалі намагалося отримати коментар щодо заяви Л. від когось, хто міг надати точку зору працівника міліції Г. (див. рішення у справі «Флакс проти Молдови
№ 6» (Flux v. Moldova № 6), заява № 22824/04, пункт 29, від 29 липня
2008 року та як протилежний приклад рішення у справі «Де Кароліс та Французське Телебачення проти Франції» (De Carolis and France Télévisions v. France), заява № 29313/10, пункт 60, від 21 січня
2016 року).
68. Через місяць ця заява зацікавленої сторони, спочатку представлена як повідомлення «очевидців», перетворилася на беззастережне твердження щодо встановленого факту, яке було ще більш підсилене використанням глузуючого сенсуалістичного формулювання (див. для порівняння рішення у справах «Столл проти Швейцарії» [ВП] (Stoll v. Switzerland) [GC], заява № 69698/01, пункт 149, ЄСПЛ 2007‑V та «Беда проти Швейцарії» [ВП] (Bédat v. Switzerland) [GC], заява № 56925/08, пункт 60, від 29 березня
2016 року).
69. Цей факт суперечить аргументу підприємства-заявника, що воно мало забезпечити баланс між оперативним інформуванням та обов’язком перевірити інформацію, яку поширювало в ефірі
(див. пункт 39). Наданий підприємству-заявнику місячний строк був достатнім для перевірки та уточнення його повідомлень. Не використавши цей час з цією метою, як це було зроблено у випадку інформації, що стосувалася Спростування В (див. далі), дії підприємства-заявника з плином часу призвели до загострення питання відсутності точності у його твердженнях, які стосувалися Спростування А, та перетворили те, що спочатку можна було вважати простою неточністю, на твердження, які можна було вважати такими, що вводили в оману та містили безпідставне знущання над тим, кого стосувалися.
70. У Сюжеті 2 підприємство-заявник стверджувало, що вірогідність перебування працівника міліції Г. у стані сп’яніння була предметом розслідування. Так само, як національні суди, вочевидь, неправильно розтлумачили це твердження як остаточне про те, що працівник міліції Г. перебував у стані алкогольного сп’яніння
(див. пункти 11, 17 та 83), журналісти підприємства-заявника неправильно поширили неперевірену заяву Л. про те, що люди бачили, як працівник міліції Г. вистрибував, як встановлений факт, що він дійсно вистрибнув.
71. Суд доходить висновку, що за цих обставин національні суди правомірно вважали, що роблячи заяви, які стосувалися Спростування А, журналісти підприємства-заявника не діяли відповідно до принципів відповідальної журналістики.
72. На противагу, Суд не переконаний, що причини, на які посилалися національні суди для обґрунтування втручання щодо Спростування В, були відповідними та достатніми.
73. Національні суди встановили, що підприємство-заявник помилково заявило, що працівник міліції Г. перебував у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння (див. пункт 17). Проте Суд зауважує, що оскаржувані сюжети не містили такого твердження. У репортажі від 18 липня 2006 року (Сюжет 2, див. пункт 11), повідомлялося лише, що розслідувалися дві версії подій, у тому числі й імовірність, що відповідний працівник міліції «міг перебувати у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння». Крім того, що ця інформація була викладена не у категоричній формі, а в умовний спосіб, а ім’я працівника міліції Г. у репортажі не згадувалося, Суд зазначає, що ця інформація ґрунтувалася на беззаперечному факті проведення аналізу крові працівника міліції.
74. Національні суди не пояснили чому, незважаючи на використане у сюжеті буквальне формулювання, яке явно вказувало на сп’яніння працівника міліції Г. лише як на одну з версій розслідуваних подій, вони розглядали це твердження як позитивне підтвердження того, що працівник міліції Г перебував у стані сп’яніння. Вони також не взяли до уваги те, що, зокрема наступний сюжет, в якому підприємство-заявник уточнило ситуацію (див. для порівнянні рішення у справі «ТОВ «Інститут Економічних Реформ» проти України» (Instytut Ekonomichnykh Reform, TOV v. Ukraine), заява № 61561/08, пункти 54 – 56, від 02 липня 2016 року).
75. Протягом дня після показу в ефірі першого сюжету підприємство-заявник оприлюднило не лише інформацію, що слідчі заперечили цю версію, а лікарі не виявили слідів алкоголю чи наркотичних речовин у крові працівника міліції, а й заяву заступника начальника відділу карного розшуку Київського районного відділу внутрішніх справ, який повідомив, що було достовірно встановлено, що відповідний працівник міліції не перебував у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння. Втім, ця заява вказувала, що факт можливого сп’яніння працівника міліції Г. був предметом розслідування, як і було повідомлено у першому сюжеті.
76. Водночас, як зазначив Уряд, який посилався на згадане рішення у справі «Яновський проти Польщі» (Janowski v. Poland), Суд також має врахувати, що оскаржувана інформація стосувалася Г., як працівника міліції.
77. Дійсно, у зв’язку з цим Суд роз’яснив в рішенні у справі «Яновський проти Польщі» (Janowski v. Poland) та подальших справах, що може виникнути необхідність захисту державних службовців від агресивних, образливих і дискредитуючих нападів. Проте цю справу в частині щодо Спростування В слід відрізняти від справи «Яновський проти Польщі» (Janowski v. Poland), оскільки формулювання, використані в оскаржуваному сюжеті не можна характеризувати як «образливі та такі, які вводили в оману», як це було у справі «Яновський проти Польщі» (Janowski v. Poland). Отже, використаний Судом підхід у справі «Яновський проти Польщі» (Janowski v. Poland) не є застосовним до цієї справи (див. рішення у справі «Савітчі проти Молдови» (Savitchi v. Moldova), заява № 11039/02, пункти 52 і 53,
від 11 жовтня 2005 року).
78. Суд вважає, що втручання не ґрунтувалося на відповідних і достатніх підставах. Таким чином, незважаючи на відносно помірний характер накладеної на підприємство-заявника цивільно-правової санкції (див. пункт 18), не було продемонстровано, що втручання у право на свободу вираження поглядів підприємства-заявника було необхідним у демократичному суспільстві.
79. Отже, було порушено статтю 10 Конвенції у зв’язку з рішеннями національних судів щодо Спростування В.застосування статті 41 конвенції
80. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»Шкода
81. Підприємство-заявник вимагало 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
82. Уряд стверджував, що сума, яку вимагало підприємство-заявник, була надмірною.
83. Суд вважає, що за обставин справи, зокрема з огляду на його висновки у пунктах 63 – 71 і той факт, що підприємство-заявник не оскаржувало рішень національних судів, якими його було зобов’язано поширити спростування, встановлення порушення статті 10 Конвенції само собою є достатньою справедливою сатисфакцією будь-якої моральної шкоди, яку могло зазнати підприємство-заявник.Судові та інші витрати
84. Підприємство-заявник вимагало 5 040 євро компенсації судових витрат, понесених під час провадження у Суді.
85. Уряд вважав необґрунтованими вимоги щодо компенсації судових витрат і просив Суд не присуджувати жодної компенсації у випадку встановлення порушення.
86. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії Суд вважає за доцільне присудити підприємству-заявнику суму у розмірі 1 500 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді.Пеня
87. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНООголошує заяву прийнятною;Постановляє, що було порушено статтю 10 Конвенції у зв’язку з рішеннями національних судів щодо Спростування В;Постановляє, що встановлення порушення само собою є достатньою справедливою сатисфакцією будь-якої моральної шкоди, яку могло зазнати підприємство-заявник;Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити підприємству-заявнику 1 500 (одна тисяча п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;Відхиляє решту вимог підприємства-заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 16 січня
2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мілан Блашко
(Milan Blaško)
Заступник Секретаря
Сіофра О’Лірі
(Síofra O’Leary)
Голова
Full & Egal Universal Law Academy