© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013 рік. Цей переклад було здійснено за підтримки Фундації з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду. Для подальшої інформації дивіться повні примітки щодо авторських прав у кінці цього документа.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
ДРУГА СЕКЦІЯ
СПРАВА AHMET YILDIRIM ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ
(Заява № 3111/10)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
18 грудня 2012 року
ОСТАТОЧНЕ
18/03/2013
Це рішення є остаточним на підставі статті 44 § 2 Конвенції, але до нього можуть бути внесені редакційні зміни.
У справі Ahmet Yıldırım проти Туреччини,
Європейський суд з прав людини (Друга Секція) на засіданні Палати у складі:
Ґвідо Раймонді, Голова,
Дануте Йочєнє,
Драголюб Поповіч,
Андраш Сахо,
Ишил Каракаш,
Пауло Пінто де Альбукерк,
Гелен Келер, судді,
і Стенлі Нейсміт, секретар Секції,
Розглянувши справу на засіданні Палати 20 листопада 2012 року,
Проголошує наступне рішення, ухвалене у вказаний день:
процедура
1. Справа була відкрита за заявою (№ 3111/10), поданою до Суду проти Республіки Туреччина її громадянином, паном Ахметом Їлдирим (Ahmet Yıldırım, далі - заявник) на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) 12 січня 2010 року.
2. Заявник був представлений паном А. Каймаком (A. Kaymak), адвокатом з Ізміру.
3. Заявник, зокрема, стверджує, що вжитий державною владою захід із блокування доступу до його Інтернет-сайту становить невиправдане втручання у його права, гарантовані статтями 6, 7, 10, 13 Конвенції і статтею 2 Протоколу № 1.
4. 31 січня 2011 року заяву було комуніковано Урядові. Відповідно до статті 29 § 1 Конвенції, було вирішено, що Палата проголосить рішення одночасно щодо прийнятності і суті справи.
5. Заявник надав додаткові письмові зауваження (стаття 59 § 1 Регламенту). Також було отримано зауваження від організації the Open Society Justice Initiative, якій Голова Суду дозволив вступити у письмовому провадженні (стаття 36 § 2 Конвенції і правило 44 § 3 Регламенту).
Факти
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
6. Заявник народився у 1983 році і живе у Стамбулі.
7. Він є власником і користувачем веб-сайту «», на якому оприлюднює свої наукові праці і свою точку зору щодо різних питань. Цей сайт було створено за допомогою послуги «Google Sites» (), модуля Google для створення і хостингу веб-сайтів.
8. 23 червня 2009 року кримінальний суд міста Денізлі постановив рішення, наказуючи, відповідно до статті 8 § 1 b) Закону № 5651 щодо регулювання публікацій у Інтернеті і боротьби зі злочинами, які скоюються в Інтернеті, заблокувати доступ до сайту (далі - спірний сайт). Йшлось про превентивний захід, ухвалений у рамках кримінальної справи, порушеної проти його власника, якого було визнано винним у нарузі над пам’яттю Ататюрка.
9. У той же день, на підставі статті 8 § 3 Закону № 5651, копія рішення про блокування була направлена для виконання до Комітету з телекомунікацій і інформатики (КТІ).
10. 24 червня 2009 року, на прохання КТІ, кримінальний суд міста Денізлі змінив своє рішення від 23 червня і вирішив повністю блокувати доступ до Google Sites на підставі статті 8 Закону № 5651. КТІ стверджував, що це була єдина можливість блокувати заборонений сайт, оскільки його власник не мав хостингового сертифікату і знаходився за кордоном.
11. КТІ, застосовуючи рішення від 24 червня 2009 року, повністю заблокувала доступ до Google Sites. Відповідно, заявник втратив доступ до власного веб-сайту, і всі його спроби оскарження впирались у постановлене судом рішення про блокування.
12. 1 липня 2009 року заявник подав скаргу проти рішення про блокування від 24 червня 2009 року і просив скасувати цей захід, наскільки він стосувався його сайту, стверджуючи, що він регулярно використовував його для публікації своїх наукових праць і своєї точки зору щодо різних питань, і що такий захід перешкоджав будь-якому доступу до цього сайту, хоча він не мав жодного стосунку до сайту, заблокованого через протиправний зміст. Він, зокрема, стверджував, що аби запобігти тому, щоб інші сайти були зачеплені згаданим заходом, треба було обрати спосіб, який зробив би недоступним лише заборонений сайт. Як приклад заходу він називав блокування URL.
На підтримання свого прохання він надав суду копію веб-сторінки, яка з’являлась, коли він хотів зайти на свій сайт (). Ця сторінка містила наступне попередження:
«Комітет з телекомунікацій і інформатики застосовує рішення від 24 червня 2009 року, ухвалене кримінальним судом міста Денізлі стосовно цього Інтернет-сайту () в рамках запобіжного заходу.»
13. 13 липня 2009 року кримінальний суд міста Денізлі залишив без задоволення його прохання. Спираючись на думку КТІ, він вирішив, що єдиним способом блокувати доступ до протиправного сайту, відповідно до рішення про блокування, було блокування доступу до сторінки «», який розповсюджував протиправну інформацію.
14. У листі, датованому 25 квітня 2012 року, заявник повідомив Суду, що він досі не має можливості доступу до свого Інтернет-сайту, хоча, наскільки йому відомо, кримінальна справа проти власника спірного сайту була закрита 25 березня 2011 року за відсутністю складу злочину, оскільки було неможливо визначити особу і адресу підозрюваного, який знаходиться за кордоном.
II. ВІДПОВІДНЕ ВНУТРІШНЄ ПРАВО
A. Закон № 5651 від 4 травня 2007 року щодо регулювання публікацій у Інтернеті і боротьби зі злочинами, які скоюються в Інтернеті
15. У відповідних частинах Закон № 5651 каже:
«Стаття 2
Визначення
1) З метою даного закону,
(...)
e) Під постачальником доступу (erişim sağlayıcı) [мається на увазі] будь-яка юридична або фізична особа, яка надає користувачам доступ до Інтернету;
f) Під постачальником контенту (içerik sağlayıcı) [мається на увазі] будь-яка юридична або фізична особа, яка створює, змінює або постачає інформацію або дані для використання користувачами Інтернету;
(...)
ğ) Під публікацією (yayın) [мається на увазі] розповсюдження в Інтернеті даних, доступних в Інтернеті невизначеній кількості осіб;
(...)
l) Під публікацією (yayın) [мається на увазі] оприлюднення в Інтернеті;
(...)
Стаття 4
Відповідальність постачальників контенту
1) Постачальники контенту є відповідальними за весь контент, який вони постачають до Інтернету.
2) Постачальники контенту не є відповідальними за контент, який належить іншим особам і доступний через надане ними посилання (...)
(...)
Стаття 5
Відповідальність постачальників хостингу
1) Постачальник хостингу не має обов’язку наглядати за контентом, якому він надає хостинг, або досліджувати, чи становить він протиправну діяльність.
2) Постачальник хостингу, якщо йому відомо, на підставі статей 8 і 9 цього закону, про протиправний характер контенту, якому він надає хостинг, під загрозою кримінальної відповідальності зобов’язаний, наскільки йому дозволяють технічні можливості, припинити оприлюднення.
Стаття 6
Відповідальність постачальників доступу
1) a) Постачальник доступу, якщо йому відомо, на підставі статей цього закону, про протиправний характер опублікованого користувачем контенту, під загрозою кримінальної відповідальності зобов’язаний, наскільки йому дозволяють технічні можливості, блокувати доступ до протиправного контенту.
(...)
2) Постачальник доступу не має обов’язку контролювати відповідність законові контенту і інформації, доступ до якого він забезпечує.
(...)
Стаття 8
Рішення про блокування доступу і його виконання
1) Рішення про блокування доступу (erişimin engellenmesi) ухвалюється відносно розповсюджених у Інтернеті публікацій, щодо яких є достатні підстави підозрювати, що за своїм змістом вони становлять наступні правопорушення:
a) Злочини, передбачені Кримінальним кодексом (...)
1) спонукання до самогубства (ст. 84),
2) сексуальна експлуатація неповнолітніх (ст. 103 § 1),
3) заохочення використання наркотиків (ст. 190),
4) постачання небезпечного для здоров’я виробу (ст. 194),
5) непристойності (ст. 226),
6) проституція (ст. 227),
7) хостинг ігор на гроші (ст. 228),
b) правопорушення відносно Ататюрка, передбачені Законом № 5816 від 25 липня 1951 року.
(...)
2) Рішення про блокування доступу ухвалюється суддею, якщо справа знаходиться на стадії розслідування, або судом, якщо призначається покарання. Під час розслідування блокування доступу може бути постановлене прокурором у тих випадках, коли втрата часу матиме негативні наслідки. Такий наказ протягом двадцяти чотирьох годин має бути схвалений суддею. Суддя має ухвалити рішення протягом двадцяти чотирьох годин. Якщо він не підтримає блокування, цей захід скасовується прокурором негайно. Рішення про блокування доступу як запобіжний захід може бути оскаржене на підставі положень Кримінально-процесуального кодексу № 5271.
3) Копія рішення про блокування, ухваленого суддею, судом або прокурором Республіки, повідомляється Комітету з телекомунікацій і інформатики для виконання.
4) Якщо постачальники контенту або постачальники хостингу знаходяться за кордоном (...) рішення про блокування доступу ухвалюється Комітетом. Таке рішення повідомляється постачальникові доступу, який має його виконати.
5) Рішення про блокування доступу виконується негайно і не пізніше, ніж протягом двадцяти чотирьох годин після повідомлення.
(...)
7) Якщо розслідування кримінальної справи закривається за відсутністю складу злочину, рішення про блокування доступу автоматично скасовується (...)
8) Якщо кримінальне провадження завершується виправданням, рішення про блокування доступу автоматично скасовується (...)
9) Якщо протиправний контент повідомлення усунуто, то блокування доступу скасовується (...) »
16. Комітет з телекомунікацій і інформатики було створено на підставі перехідної статті 7 Закону № 2559 щодо утворення і обов’язків поліції, зміненої 3 липня 2005 року Законом № 5397. Як адміністративний орган, вона уповноважена відслідковувати і контролювати інформацію, розповсюджену шляхом телекомунікацій.
17. На практиці, якщо суд наказує блокувати доступ до певного сайту, він доручає КТІ виконати цей захід. Якщо постачальник контенту або постачальник хостингу перебувають за кордоном, КТІ може повністю блокувати доступ до сторінок постачальника-посередника на підставі статті 8 §§ 3 і 4 Закону № 5651. Коли ухвалюється рішення про блокування доступу, то може бути заблоковано не лише доступу до сайту, який є предметом кримінальної справи, але й доступу до всього контенту Інтернет-домену. Тому такі домени, як «», «», «Google groups», «» або «» на тривалі строки ставали об’єктами блокування доступу через сайти, яким вони надавали хостинг.
18. Поняття «оприлюднення», передбачене статтею 8 § 1 Закону № 5651, також було предметом наукових суперечок. На думку деяких коментаторів, пункт ğ), на підставі якого поняття «публікація, розповсюджена в Інтернеті» передбачає «дані, доступні в Інтернеті невизначеній кількості осіб», суперечить поняттю, наведеному у параграфі l) цієї ж статті, відповідно до якого «під публікацією (yayın) [мається на увазі] оприлюднення в Інтернеті». Дійсно, проблема виникає через посилання на «дані, доступні в Інтернеті», які можуть стосуватись найрізноманітніших даних, розповсюджених в Інтернеті.
III. МІЖНАРОДНЕ ПРАВО І ПРАКТИКА
A. Рада Європи
1. Конвенція щодо кіберзлочинності
19. Конвенція щодо кіберзлочинності (STE № 185), яка набула чинності 1 липня 2004 року, була розроблена державами-учасницями Ради Європи, Канадою, Японією, Південною Африкою і США. Вона спрямована на різні види правопорушень, пов’язаних із кіберзлочинністю: порушення конфіденційності, цілісності і доступності інформаційних даних і систем, інформаційні фальсифікації і шахрайство, правопорушення відносно інформаційного контенту, поміж ними, дитяча порнографія, а також правопорушення, пов’язані із замахами на інтелектуальну власність і на суміжні права (глава II, розділ 1, частини 1 - 4).
2. Комітет Міністрів
a. Декларація CM (2005)56 остаточна
20. У преамбулі декларації Комітету Міністрів щодо прав людини і правової держави у інформаційному суспільстві (CM (2005)56 остаточна, 13 травня 2005 року) визнається, що «обмежений доступ або відсутність доступу до [інформаційних і комунікаційних технологій (ІКТ)] може позбавити осіб можливості повноцінно реалізувати основоположні права». У першій главі цієї декларації, під заголовком «Права людини у інформаційному суспільстві», сказано наступне:
« 1. Право на свободу вираження поглядів, інформації і спілкування
ІКТ пропонують усім безпрецедентні можливості скористатись свободою вираження поглядів. Водночас, вони також становлять серйозну загрозу для цієї свободи, наприклад, у випадку державної або приватної цензури.
Свобода вираження поглядів, інформації і спілкування повинна поважатись у цифровому середовищі так само, як і нецифровому. Вона не повинна зазнавати інших обмежень, ніж передбачені статтею 10 ЄКПЛ, лише з тої причини, що реалізується у цифровому вигляді.
Гарантуючи свободу вираження поглядів, Держави повинні слідкувати за тим, щоб їхнє національне законодавство, спрямоване на боротьбу із протиправним контентом, наприклад, таким, що має расистський характер або містить расову дискримінацію і дитячу порнографію, застосовувалось також до правопорушень, скоєних за допомогою ІКТ.
Держави-учасниці повинні захищати і посилювати юридичні і практичні засоби для уникнення державної або приватної цензури. (...) »
b. Декларація від 28 травня 2003 року
21. У преамбулі декларації під заголовком «Свобода спілкування в Інтернеті», ухваленій Комітетом Міністрів 28 травня 2003 року під час 840-ї наради заступників міністрів, сказано, що a priori контроль спілкування в Інтернеті без обмеження кордонів має лишатись винятком, і що необхідно усунути перешкоди для індивідуального доступу осіб до Інтернету. Декларація проголошує, зокрема, наступні принципи
« (...)
Принцип 1 : Правила щодо Інтернет-контенту
Держави-учасниці не повинні піддавати контент, розповсюджений в Інтернеті, обмеженням, більшим, ніж ті, що застосовуються до інших засобів розповсюдження інформації.
(...)
Принцип 3 : Відсутність попереднього контролю держави
Державна влада не повинна шляхом загальних засобів блокування або фільтрування відмовляти громадському доступу до інформації і іншого спілкування в Інтернеті, без обмеження кордонів. Це не перешкоджає встановленню фільтрів для захисту неповнолітніх, зокрема у доступних для них місцях, таких як школи або бібліотеки.
За умови, що дотримано гарантії статті 10, параграф 2, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, можливе вжиття заходів для видалення точно визначеного Інтернет-контенту або, як можливість, блокування доступу до нього, якщо уповноважені державні органи ухвалять тимчасове або постійне рішення щодо його протиправного характеру.
(...) »
22. У пояснювальній записці до декларації принцип № 3 прокоментовано так:
«Відсутність попереднього контролю держави
Цей принцип підкреслює важливість відсутності попереднього контролю держави відносно того, що громадськість може шукати в Інтернеті. Деякі країни мають тенденцію з політичних міркувань блокувати доступ населення до контенту деяких національних чи закордонних сайтів. Ця практика, як і будь-яка подібна практика попереднього контролю держави, має бути рішуче засуджена.
Хоча Держави не повинні у жодний спосіб вживати масових заходів з блокування доступу до небажаного контенту, мають бути дозволені винятки для забезпечення захисту неповнолітніх. Оскільки неповнолітні мають доступ до Інтернету, наприклад, у школі або бібліотеці, державні органи можуть вимагати встановлення на комп’ютерах фільтрів для блокування доступу до згубного контенту.
Відсутність попереднього контролю держави, звичайно ж, не виключає того, щоб вживались певні заходи для видалення Інтернет-контенту або блокування доступу до нього, якщо уповноважені державні органи ухвалять тимчасове або постійне рішення щодо його протиправного характеру не лише відносно кримінального права, але й інших галузей права, наприклад, цивільного або адміністративного. Це буде типовий випадок наказів не оприлюднювати в Інтернеті незаконний контент. Такі заходи, які можуть спричинити різновид попереднього контролю, мають узгоджуватись з положеннями статті 10, параграф 2, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і мають бути спрямовані на чітко визначений контент.»
c. Рекомендація CM/Rec(2007)16
23. У 2007 році Комітет Міністрів ухвалив рекомендацію CM/Rec(2007)16 щодо заходів із просування цінності громадської послуги Інтернет. Питання доступності Інтернету і дозволених обмежень непрямо висловлені у другій і третій главах під заголовком, відповідно, «Доступ» і «Відкриття».
d. Рекомендація CM/Rec(2007)11
24. У тому ж 2007 році Комітет Міністрів також ухвалив рекомендацію CM/Rec(2007)11 щодо просування свободи вираження поглядів і інформації у новому інформаційному і комунікаційному середовищі.
e. Рекомендація CM/Rec(2008)6
25. У 2008 році Комітет Міністрів ухвалив рекомендацію CM/Rec(2008)6. У додатку до цієї рекомендації вміщено вказівки щодо використання і контролю Інтернет-фільтрів для здійснення і повної реалізації свободи вираження поглядів і інформації.
f. Рекомендація CM/Rec(2012)3
26. 4 квітня 2012 року Комітет Міністрів ухвалив рекомендацію CM/Rec(2012)3 щодо захисту прав людини в контексті пошукових систем. У параграфі 1 цієї декларації, зокрема, підкреслено, що «пошукові системи дозволяють громадськості усього світу шукати, отримувати і повідомляти інформацію, думки і інший контент, зокрема, мати доступ до науки, брати участь у обговореннях і у демократичних процесах.»
B. Європейський Союз
a. Рекомендація 2008/2160(INI),
27. У рекомендації 2008/2160(INI), ухваленій Європейським парламентом 26 березня 2009 року, однозначно передбачено, що держави повинні вживати зусиль для запровадження інформаційної демократії через певний і необмежений доступ до Інтернету. Тому Парламент рекомендує засуджувати запроваджену урядами цезуру контенту, який можна знайти на Інтернет-сайтах, і запрошує держави-учасниці «гарантувати, аби свобода вираження поглядів не підпадала під протиправні обмеження з боку державної і/або приватної сфери, а також уникати будь-яких законодавчих або адміністративних засобів, які могли б мати знеохочуючий вплив на будь-який прояв свободи вираження поглядів».
b. Справа Scarlet Extended SA проти бельгійської Спілки авторів-композиторів і видавців/Société belge des auteurs compositeurs et éditeurs (Суд Європейського Союзу)
28. Суд Європейського Союзу (Суд ЄС) розглянув справу C-70/10, яка стосувалась преюдиційного звернення щодо наказу бельгійського суду, яким бельгійського постачальника Інтернет-послуг просили встановити програмне забезпечення для здійснення постійного контролю і блокування будь-якої он-лайн діяльності, яка могла становити порушення прав інтелектуальної власності.
29. У рішенні від 24 листопада 2011 року Суд ЄС нагадав, що власники прав інтелектуальної власності могли просити, аби наказ було видано стосовно посередників, чиї послуги використовувались третіми особами для порушення їхніх прав, і що умови наказу залежали від національного права. Отже, ці національні правила мали поважати обмеження, які витікають із права ЄС, зокрема, заборони, передбаченої директивою 2000/31/CE щодо електронної комерції, відповідно до якої національні органи не повинні вживати заходів, які зобов’язували б постачальників доступу до Інтернету здійснювати загальний нагляд за інформацією, що передається через їхню мережу. Отже, постанова, яка зобов’язуватиме постачальників доступу до Інтернету запровадити таку систему фільтрування, суперечитиме вимозі справедливої рівноваги між, з одного боку, правом інтелектуальної власності і, з іншого боку, свободою підприємництва, правом на захист особистих даних і свободою отримувати і повідомляти інформацію. Суд ЄС вирішив, що постанова, яка зобов’язуватиме постачальника доступу до Інтернету запровадити як запобіжний захід, виключно за власні кошти і без часового обмеження систему фільтрування усіх електронних комунікацій, які проходять через його послуги, і яке непрямо стосуватиметься усіх його клієнтів, суперечитиме праву ЄС, точніше, директиві 2000/31/CE і відповідним основоположним правам.
C. Комітет ООН з прав людини
30. У загальних зауваженнях № 34 щодо статті 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ухвалених під час 102-ї сесії (11-29 липня 2011 року), Комітет ООН з прав людини проголосив наступне:
«43. Будь-яке обмеження функціонування веб-сайтів, блоґів і будь-яких інших систем поширення інформації за допомогою Інтернету, електронних і інших засобів, включно з підключеними до цих засобів спілкування допоміжними системами, такими як постачальники доступу до Інтернету або пошукові системи, є правомірним лише тоді, коли сумісне з параграфом 3. Правомірні обмеження повинні, загалом, бути спрямованими на конкретний контент; загальні заходи щодо функціонування, які застосовуються щодо певних сайтів і систем, є несумісними з параграфом 3. Забороняти сайту або системі поширення інформації оприлюднювати контент виключно через те, що він може критикувати уряд або підтриману ним політичну і соціальну систему, є також несумісним із параграфом 3. »
IV. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВО
31. З огляду на те, що законодавство стосовно Інтернету, яке вписується у контекст швидкої еволюції нових технологій, є особливо динамічним і фрагментарним, відносно важко виокремити спільні стандарти елементів порівняльного права у країнах-членах Ради Європи. Дослідження, проведене Судом відносно законодавства двадцяти країн-членів Ради Європи (Німеччина, Австрія, Азербайджан, Бельгія, Іспанія, Естонія, Фінляндія, Франція, Ірландія, Італія, Литва, Нідерланди, Польща, Португалія, Чехія, Румунія, Сполучене Королівство, Росія, Словенія і Швейцарія), показує, що право доступу до Інтернету в теорії захищене конституційними гарантіями, які існують у галузі свободи слова і свободи отримувати думки і інформацію. Це право вважається невід’ємним від права доступу до інформації і спілкування, захищеного національними Конституціями. Воно включає право кожного брати участь у інформаційному суспільстві і обов’язок для держав гарантувати доступ громадян до Інтернету. Таким чином, сукупність загальних гарантій, присвячених свободі слова, є належною основою для визнання і права безперешкодного доступу до Інтернету.
32. Зокрема, у рішенні від 10 червня 2009 року (рішення № 2009‑580 DC) французька Конституційна Рада однозначно підтвердила, що сьогодні свобода слова має розумітись як така, що включає право доступу до Інтернету. Вона також перерахувала основоположні принципи стосовно обмеження доступу до Інтернету: обмеження права на вільний доступ до послуг громадського спілкування он-лайн може проголошуватись лише суддею за результатами справедливого судового розгляду і як пропорційна санкція. На думку Конституційної Ради, «з огляду на характер свободи, гарантованої статтею 11 Декларації 1789 року, законодавець не міг [...] доручити повноваження (обмежити або перекрити доступ до Інтернету) адміністративному органу з метою захисту прав власника авторського права і суміжних прав». З цієї причини Конституційна Рада проголосила такими, що суперечать Конституції, статті закону, які дозволяють вимкнення без судового рішення доступу до Інтернету у випадку порушення авторського права. Припинення доступу можливе в рамках змагального судового провадження як додаткове покарання. Тимчасові заходи/заборони можуть бути постановлені суддею одноособово за умови, коли, на думку Конституційної Ради, вони є «суворо необхідними для охорони цих прав».
33. Стосовно можливих заходів з обмеження у випадку протиправного контенту в Інтернеті, то існує велика кількість різних законодавчих підходів і заходів, передбачених законодавством європейських країн, які включають як індивідуальне вимкнення доступу до Інтернету, так і заборону доступу до конкретного сайту і видалення протиправного контенту. В принципі, захист прав неповнолітніх і боротьба проти сексуальної експлуатації є основою, на якій більшість європейських країн вживають належних заходів з обмеження доступу до конкретних Інтернет-сайтів (Німеччина, Сполучене Королівство, Швейцарія і Франція). Стосовно, зокрема, злочинності, заходи з обмеження доступу є різними і менш суворими у шести країнах (Австрія, Естонія, Фінляндія, Італія, Литва, Нідерланди).
34. Щодо обсягу заходів з обмеження доступу, то, загалом, є відмінність залежно від характеру скоєного правопорушення, а саме, правопорушення проти права приватної власності або злочинності. Відповідно до звіту ОБСЄ «Свобода слова в Інтернеті: дослідження правових положень і практики стосовно свободи слова, вільного обігу інформації і плюралізму ЗМІ в Інтернеті у Державах-учасницях ОБСЄ», немає загальних законодавчих положень щодо блокування доступу до Інтернету у Австрії, Німеччині, Польщі і Чехії. За відсутності загальних положень щодо блокування, п’ять держав мають особливі законодавчі положення щодо блокування за певні види правопорушень (Естонія, Фінляндія, Російська Федерація, Нідерланди і Сполучене Королівство). До них належать злочини дитячої порнографії, расизму, поширення ненависті, заохочення до тероризму і дифамація.
35. В Росії, хоча доступ до Інтернету загалом не може бути заборонено, федеральні закони можуть дозволяти обмеження доступу з певних причин, наприклад, для захисту основи конституційної системи, моралі, здоров’я, правомірних прав і інтересів інших осіб або ж з метою забезпечення національної оборони і безпеки (федеральний закон № 149-FZ).
36. Стосовно держав, які не мають такого загального або конкретного законодавства, яке передбачало б закриття сайтів і/або блокування доступу, така відсутність не виключає можливість ухвалення суддею або волюнтаристське застосування заходу блокування.
37. Щодо можливості оскарження заходу з обмеження доступу до Інтернету, то вона тісно пов’язана із загальними гарантіями захисту права отримувати інформацію і висловлюватись. У Азербайджані, Бельгії, Іспанії, Литві, Сполученому Королівстві і Чехії немає конкретних положень щодо можливості оскарження заходу з обмеження доступу до Інтернету. Слід користуватись загальними конституційними положеннями щодо свободи слова і інформації, а у випадку Сполученого Королівства – можливістю судового перегляду (judicial review), якщо користувач доводить, що він має достатній інтерес, пов’язаний з об’єктом оскаржуваного заходу. У Естонії законодавство передбачає окрему можливість оскарження обмеження доступу до інформації на Інтернеті перед вищим адміністративним органом – спеціальною агенцією, або безпосередньо у адміністративних судах, якщо йдеться про публічну інформацію, яку влада має зробити доступною («Закон про публічну інформацію»).
ПРАВО
I. СТОСОВНО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10 КОНВЕНЦІЇ
38. Заявник скаржиться на неможливість доступу до свого Інтернет-сайту, спричинену заходом, постановленим у рамках кримінальної справи, яка не мала жодного стосунку до його сайту. Він вбачає у цьому заході порушення права на свободу отримувати і повідомляти інформацію і свої ідеї, гарантовану статтею 10 Конвенції, яка каже:
«1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.»
39. Уряд не надав зауважень.
A. Щодо прийнятності
40. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Жодні інші підстави для неприйнятності не порушувались, отже, її слід визнати прийнятною.
B. Щодо суті
1. Подання сторін
41. Заявник стверджує, що блокування Google Sites є непрямою цензурою. Він вважає, що наслідок цього блокування для нього, а саме, неможливість доступу до свого сайту, хоча він не мав жодного стосунку до протиправного контенту, який став причиною блокування Google Sites, був непропорційним відносно мети, що переслідувалась. Він вважає, що судовий розгляд, який призвів до блокування Google Sites, не можна вважати справедливим і неупередженим.
42. Уряд не надав зауважень.
2. Треті сторони
43. Спираючись на юриспруденцію Суду, організація The Open Society Justice Initiative вважає, що оскільки Google Sites містить велику кількість даних і інформації і що, на цій підставі, його можна порівняти з он-лайн архівом великих газет або традиційних бібліотек, то оспорюваний захід слід розглядати як обмеження публікацій. Вона підкреслює, що хоча метою вжитого у цій справі заходу було блокування єдиного веб-сайту, який поширював контент, що зазіхав на репутацію Ататюрка, було заблоковано доступ до всього Google Sites, який надавав хостинг спірному сайту. Цей захід, блокуючи доступ до такої кількості інформації на невизначений строк, можна порівняти з попереднім обмеженням, оскільки він перешкоджає користувачам Інтернету мати доступ до блокованого контенту на невизначений строк. Отже, такі обмеження становлять настільки велику загрозу, що вимагають уважного вивчення з боку Суду.
44. The Open Society Justice Initiative додає, що заходи блокування, які перешкоджають доступу до групи веб-сайтів, становлять ризик «явної цензури» і, відповідно, достатньо утриматись від вжиття таких, на її думку, непропорційних заходів, якщо є технічна можливість блокувати лише спірний сайт. Наводячи приклад держав-учасниць Ради Європи, організація зазначає, що у Франції, Німеччині чи Сполученому Королівстві ніколи не вживались заходи з масштабного блокування Інтернет-контенту, подібні до тих, які були вжиті у даному випадку.
45. Водночас, турецька система не надає належних гарантій від протиправного втручання. Не передбачено жодного обов’язку повідомляти про такий захід постачальників контенту або власників інших сайтів, на яких поширюється блокування. Окрім того, у цій країні багаторазово і без жодних гарантій наказували блокувати веб-сайти, які налічують тисячі користувачів. Наприклад, «YouT», «GeoCities», «Dailymotion» і багато послуг «Google» блокувались протягом місяців і років, що спричиняє значну «явну цензуру».
3. Оцінка Суду
a. Щодо існування втручання
46. Суд зазначає, що заявник є власником і користувачем веб-сайту, за допомогою якого він публікує свої наукові роботи і погляди з різних питань. Він скаржиться на неможливість доступу до свого Інтернет-сайту внаслідок заходу, вжитого в рамках кримінальної справи, яка не мала жодного стосунку до його сайту. На його думку, йдеться про попереднє обмеження, яке було ухвалено до рішення за суттю.
47. Суд нагадує, що стаття 10 не забороняє попереднє обмеження публікацій як таке. Про це свідчать її терміни «умови», «обмеження», «перешкоджати» і «запобігання», а також рішення у справі Sunday Times проти Сполученого Королівства (№ 1) (26 квітня 1979 року, série A № 30), і markt intern Verlag GmbH і Klaus Beermann проти Німеччини (20 листопада 1989 року, série A № 165). Проте, такі обмеження становлять настільки велику загрозу, що вимагають дуже уважного вивчення з боку Суду. Особливо це стосується випадків, пов’язаних із пресою: інформація є річчю, яка швидко псується, і відстрочення публікації, навіть на короткий період, ризикує позбавити її будь-якої цінності і будь-якого інтересу. Цей ризик існує також щодо інших, ніж періодичні, публікацій, які стосуються актуальних сюжетів.
48. Що стосується важливості Інтернет-сайтів для реалізації свободи вираження поглядів, Суд нагадує, що у справі Times Newspapers Ltd проти Сполученого Королівства (№№ 1 і 2), (№№ 3002/03 і 23676/03, § 27, CEDH 2009), він вже постановив, що :
«Завдяки своїй доступності, а також здатності зберігати і поширювати велику кількість інформації, Інтернет-сайти роблять великий внесок до покращення доступу громадськості до новин і, загалом, до спрощення обміну інформацією. »
49. Ці висновки застосовуються і до даної справи. Дійсно, Суд зазначає, що Google Sites є модулем Google, який дозволяє полегшити створення і обмін веб-сайту всередині групи, і є, таким чином, способом реалізації свободи вираження поглядів.
50. Щодо цього, Суд підкреслює, що стаття 10 гарантує свободу вираження поглядів «кожному»; він не вбачає різниці ні за характером мети, яка переслідується, ні за роллю, яку відіграли у здійсненні цієї свободи юридичні або фізичні особи (Çetin і Інші проти Туреччини, №№ 40153/98 і 40160/98, § 57, CEDH 2003‑III (витяги)). Це стосується не лише змісту інформації, але і засобів її поширення, оскільки будь-яке її обмеження торкається права отримувати і повідомляти інформацію (див., mutatis mutandis, Autronic AG проти Швейцарії, 22 травня 1990 року, § 47, série A № 178). Так само, Суд неодноразово стверджував, що стаття 10 гарантує не лише свободу повідомляти інформацію, але і право громадськості її отримувати (Observer і Guardian проти Сполученого Королівства, 26 листопада 1991 року, § 59 b), série A № 216, і Guerra і Інші проти Італії, 19 лютого 1998 року, § 53, Recueil des arrêts et décisions 1998-I).
51. У даній справі захід блокування доступу до сайту був наслідком рішення, ухваленого кримінальним судом міста Денізлі. Спочатку йшлось про превентивний захід, постановлений судом у рамках кримінальної справи, порушеної стосовно стороннього сайту на підставі Закону № 5816, який забороняє наругу над пам’яттю Ататюрка. У будь-якому випадку, адміністративний орган, уповноважений виконати згаданий захід блокування, а саме - КТІ, просив про наказ щодо повного блокування доступу до Google Sites. Рішенням від 24 червня 2009 року кримінальний суд міста Денізлі задовольнив це клопотання. У відповідь на подану заявником скаргу кримінальний суд міста Денізлі підтвердив своє рішення, вважаючи, що єдиною можливістю блокувати сайт, що був предметом кримінального провадження, було блокування доступу до Google Sites. Отже, КТІ заблокував доступ до цілого домену «Google Sites», таким чином перешкоджаючи заявникові мати доступ до власного сайту. Відповідно до наявного у справі матеріалу, заявник на невизначений строк втратив можливість доступу до власного сайту, а його спроби оскарження впирались в ухвалене судом рішення про блокування. Отже, він може обґрунтовано стверджувати, що згаданий засіб порушив його право отримувати і повідомляти інформацію або ідеї.
52. Отже, центром даної справи є переважно явний наслідок превентивного заходу, постановленого судом у рамках кримінальної справи: хоча ні Google Sites як такий, ні сайт заявника не були предметом цього провадження, КТІ заблокувала доступ до цих сайтів для виконання рішення, ухваленого кримінальним судом міста Денізлі. Блокування мало тривати до постановлення рішення за суттю або до видалення протиправного контенту із сайту, якому надавав хостинг Google Sites (стаття 9 Закону № 5651). Отже, йдеться про попереднє обмеження, яке було накладене до рішення за суттю.
53. Суд вважає, що якою б не була правова основа, такий захід мав за мету вплинути на доступність Інтернету і, відповідно, спричиняв відповідальність Держави-відповідача за статтею 10 (див., mutatis mutandis, Vereinigung demokratischer Soldaten Österreichs і Gubi проти Австрії, 19 грудня 1994 року, § 27, série A № 302).
54. Він також зазначає, що спірне блокування було наслідком заборони, яка спочатку стосувалась іншого Інтернет-сайту. Саме через блокування Google Sites воно торкається також і заявника, власника іншого веб-сайту, який також має хостинг на цьому домені. Звичайно, не йдеться саме про повну заборону, а про обмеження доступу до Інтернету, яке спричинило також і блокування доступу до веб-сайту заявника. У кожному випадку, такий наслідок спірного обмеження не зменшує його значення, тим більше, що сьогодні Інтернет став одним із головних засобів здійснення особами їхнього права на свободу вираження поглядів і інформації: тут знаходяться головні засоби участі у діяльності і обговоренні питань політичного і громадського інтересу.
55. Підсумовуючи, Суд вважає, що спірний захід становить обмеження, спричинене запобіжним заходом блокування Інтернет-сайту: з метою виконання цього заходу суд також наказав, на прохання КТІ, блокувати доступ до Google Sites, який також надавав хостинг веб-сайту заявника. Отже, він став неспроможним мати доступ до свого веб-сайту. Цього останнього елементу Судові достатньо, аби зробити висновок, що оспорюваний захід становить «втручання органів державної влади» у право зацікавленої особи на свободу вираження поглядів, яка є складовою свободи отримувати і повідомляти інформацію або ідеї (див., mutatis mutandis, Ayşe Öztürk проти Туреччини, № 24914/94, § 42, 15 жовтня 2002 року).
56. Таке втручання порушує статтю 10, якщо воно не «передбачене законом», що має на меті одну чи кілька законних цілей у розумінні статті 10 § 2, і не є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цих цілей.
b. Передбачене законом
57. По-перше, Суд нагадує, що вислів «передбачене законом» у статті 10 § 2 передбачає, що такий захід повинен мати основу у внутрішньому праві, і що йдеться також і про якість закону: він має бути доступним для відповідної особи, яка повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, а також має бути сумісним з верховенством права (див., поміж багатьма іншими, Dink проти Туреччини, №№ 2668/07, 6102/08, 30079/08, 7072/09 і 7124/09, § 114, 14 вересня 2010 року). Відповідно до усталеної юриспруденції Суду, правова норма є «передбачуваною», якщо її сформульовано з достатньою точністю, аби дозволити особі, за потребою звернувшись за кваліфікованою порадою, врегулювати свою поведінку (див., поміж багатьма іншими, RTBF проти Бельгії, № 50084/06, § 103, 29 березня 2011 року, Akçam проти Туреччини, № 32964/96, § 87, 30 жовтня 2001 року).
58. У даній справі Суд зауважує, що блокування доступу до сайту, який був предметом кримінального провадження, має правову основу, а саме, статтю 8 § 1 Закону № 5651. На питання, чи стаття 8 § 1 Закону № 5651 відповідала також вимогам доступності і передбачуваності, заявник вважає, що слід відповісти негативно, оскільки, на його думку, це положення занадто непевне.
59. Відповідно до усталеної юриспруденції Суду, аби відповідати цим вимогам, внутрішнє право має надавати певний захист від протиправних зазіхань державної влади на права, гарантовані Конвенцією. Коли йдеться про питання, що стосуються основоположних прав, закон суперечитиме верховенству права, яке є одним із захищених Конвенцією основоположних принципів демократичного суспільства, якщо надана виконавчій владі можливість розсуду не має обмежень. Як наслідок, Суд має достатньо чітко визначити обсяг і умови здійснення такого повноваження (див., поміж багатьма іншими, цитоване рішення Sunday Times, § 49, і Maestri проти Італії [ВП], № 39748/98, § 30, CEDH 2004‑I).
60. Виникає питання, чи на момент ухвалення рішення про блокування існувала чітка правова норма, яка дозволила б заявнику врегулювати свою поведінку.
61. Суд зазначає, що, відповідно до статті 8 § 1 Закону № 5651, суддя може наказати блокування доступу до «розповсюджених в Інтернеті публікацій, щодо яких є достатні мотиви підозрювати, що за своїм змістом вони становлять правопорушення». Стаття 2 того ж закону наводить два визначення поняття «публікація»: відповідно до пункту ğ) «Під розповсюдженими в Інтернеті публікаціями [розуміють] дані, доступні в Інтернеті невизначеній кількості осіб», тоді як відповідно до пункту l), «Під публікаціями [розуміють] публікації в Інтернеті». Навіть якщо поняття «публікація» здається дуже широким і може включати усі види оприлюдненої в Інтернеті інформації, проте очевидно, що ні веб-сайт заявника, ні Google Sites як такий не входять до сфери застосування статті 8 § 1 Закону № 5651, оскільки їхній контент, у розумінні цієї норми, у даній справі не обговорюється.
62. Дійсно, ні Google Sites, ні веб-сайт заявника не були предметом судового провадження у розумінні цитованого положення. Зі змісту статті 8 § 1 Закону № 5651, на яку посилається рішення від 24 червня 2009 року (параграф 10 вище), було зроблено висновок, що Google Sites відповідає за контент сайту, якому він надає хостинг, але у статтях 4, 5 і 6 Закону № 5651, які уточнюють відповідальність постачальника контенту, хостингу і доступу, не йдеться про загальне блокування доступу, щодо якого було видано наказ у даній справі. Натомість, зовсім не стверджується, що закон дозволяє блокування цілого Інтернет-домену, такого як Google Sites, котрий дозволяє обмінюватись думками й інформацією. Більш того, ніщо у матеріалах справи не дозволяє зробити висновок, що Google Sites повідомили на підставі статті 5 § 2 Закону № 5651 про те, що він надає хостинг протиправному контенту, або ж що він відмовився виконати тимчасовий захід стосовно сайту, відносно якого було розпочато кримінальну справу.
63. Суд також зазначає, що стаття 8 §§ 3 і 4 Закону № 5651 наділила адміністративний орган (КТІ) розширеними повноваженнями у рамках виконання рішення про блокування, яке спочатку було ухвалене стосовно конкретного сайту. Факти справи доводять, що КТІ може просити про розширення заходу блокування доступу без порушення жодного провадження проти сайту або домену, якого він стосується, і без доведення дійсної необхідності повного блокування.
64. В той же час, Суд вважає, що, як зазначалось вище (параграф 47), такі попередні обмеження не є несумісними з Конвенцією a priori. Водночас, вони повинні підпадати під правове регулювання, особливо суворе у визначенні границь обмеження і ефективне щодо судового контролю за можливими зловживаннями (Association Ekin проти Франції, № 39288/98, § 58, CEDH 2001‑VIII, див. також, mutatis mutandis, Comité de rédaction de Pravoye Delo і Shtekel проти України, № 33014/05, § 55, CEDH 2011 (витяги)). Щодо цього, судовий контроль за такими заходами, заснований на збалансуванні інтересів і конфліктів і спрямований на забезпечення рівноваги у цих інтересах, неможливо здійснити без правової бази, яка встановлює точні і особливі правила застосування запобіжних обмежень свободи вираження поглядів (RTBF, цитоване, § 114). Отже, слід зазначити, що коли кримінальний суд міста Денізлі вирішив повністю блокувати доступ до Google Sites на підставі Закону № 5651, він обмежився посиланням на думку КТІ, навіть не розглянувши, чи можливо було застосувати менш суворий захід для блокування доступу до сайту, що був предметом провадження (параграф 10 вище).
65. Водночас, Суд зазначає, що у своїй скарзі від 1 липня 2009 року заявник стверджував, зокрема, що для того, аби інші веб-сайти не постраждали від згаданого заходу, слід було обрати засіб, який зробив би недоступним лише сайт, що був предметом провадження.
66. Суд також зазначає, що ніщо не вказує на те, що судді, які розглядали скаргу, намагались зважити різні інтереси і, зокрема, оцінити необхідність повного блокування доступу до Google Sites. На думку Суду, цей недолік є лише наслідком самого змісту статті 8 Закону № 5651, яка не передбачала жодного зобов’язання національних судів перевірити необхідність повного блокування доступу до Google Sites з огляду на критерії, проголошені і застосовані Судом в рамках статті 10 Конвенції. Дійсно, згаданий обо’вязок витікає безпосередньо з Конвенції і юриспруденції Суду. У своєму рішенні судді зазначили лише, що єдиним способом блокувати доступ до спірного сайту, відповідно до постановленого щодо нього рішення, було повне блокування доступу до Google Sites (параграфи 8, 10 і 13 вище). Отже, на думку Суду, вони мали особливо звернути увагу на той факт, що подібні заходи, які роблять недоступною велику кількість інформації, тяжко порушують права користувачів Інтернету і мають значні побічні наслідки.
67. З огляду на ці висновки і на аналіз відповідного законодавства, яке було застосоване у даній справі, Суд робить висновок, що втручання на підставі статті 8 закону № 5651 не відповідає вимозі передбачуваності, яку висуває Конвенція, і не дозволяло заявнику скористатись достатнім рівнем захисту, якого вимагає верховенство права у демократичному суспільстві. Натомість, текст цього положення явно суперечить параграфу 1 статті 10 Конвенції, відповідно до якого визнані у ньому права чинні «без обмеження кордонів» (див., щодо цього питання, Association Ekin, цитоване, § 62).
68. Таким чином, Суд зазначає, що згаданий захід мав протиправні наслідки і не може вважатись таким, що спрямований виключно на блокування доступу до спірного сайту, оскільки він спричинив загальне блокування усіх сайтів, яким надавав хостинг Google Sites. Водночас, судовий контроль за блокуванням доступу до Інтернет-сайтів не передбачав умов, достатніх для запобігання зловживанню: національне право не передбачає жодної гарантії для запобігання тому, аби захід з блокування, спрямований на конкретний сайт, не використовувався як засіб загального блокування.
69. Отже, мало місце порушення статті 10 Конвенції.
70. З огляду на попередні висновки, Суд не вважає за необхідне перевіряти дотримання у даному випадку інших вимог параграфа 2 статті 10.
III. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНИХ ПОРУШЕНЬ СТАТЕЙ 6, 7, 13 КОНВЕНЦІЇ І СТАТТІ 2 ПРОТОКОЛУ No 1
71. Спираючись на статті 6 і 13 Конвенції, заявник скаржиться, що не мав можливості ефективного судового захисту з метою контролю за спірним заходом з боку суду і покарання за скоєне владою зловживання.
З точки зору статті 7 він скаржиться також на порушення принципу передбачення законом правопорушення і покарання, про який йдеться у статті 7 Конвенції.
Зрештою, на підставі статті 2 Протоколу № 1 він скаржиться на порушення свого права на освіту, стверджуючи, що згадана заборона стала перешкодою для продовження навчання з метою здобуття докторського ступеню.
72. З огляду на проголошення порушення, яке сталось у сфері дії статті 10 Конвенції (параграф 70 вище), Суд вважає, що розглянув головні юридичні питання, порушені у даній справі. З огляду на сукупність матеріалів справи, Суд вважає, що немає підстав окремо висловлюватись ні щодо прийнятності, ні щодо обґрунтованості скарг за статтями 6, 7 і 13 Конвенції і статтею 2 Протоколу № 1 (Recep Kurt проти Туреччини, № 23164/09, § 70, 22 листопада 2011 року, і Kamil Uzun проти Туреччини, № 37410/97, § 64, 10 травня 2007 року).
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
73. Стаття 41 Конвенції каже:
“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”
A. Шкода
74. Заявник вимагав 10000 євро (EUR) стосовно моральної шкоди.
75. Уряд заперечив проти цієї вимоги.
76. Суд вважає, що заявнику належить призначити 7500 EUR стосовно моральної шкоди.
B. Видатки і витрати
77. Заявник просив також 3300 EUR для відшкодування витрат і видатків від національного судового розгляду до рішення Суду. Зокрема, він стверджує, що представництво справи у національних судах і у страсбурзьких органах вимагала більше 28 робочих годин, з розрахунку 250 турецьких лір (TRY) за годину, відповідно до мінімальних розцінок адвокатів у Стамбулі і Ізмірі.
78. Уряд заперечив проти цієї вимоги.
79. Суд зазначає, що, як правило, видатки і витрати заявника можуть відшкодовуватись, лише якщо вони були дійсно і необхідно зроблені і їхній обсяг є розумним. У даній справі, з урахуванням наданих документів і юриспруденції, Суд вважає розумною суму у 1000 EUR на відшкодування заявнику усіх видатків і витрат.
C. Пеня
80. Суд вважає за доречне, щоб пеня за несвоєчасну сплату була в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, яка діє упродовж прострочення періоду виплати, плюс три відсотки.
З ЦИХ ПРИЧИН СУД ОДНОГОЛОСНО,
1. Проголошує прийнятною скаргу стосовно неправомірного втручання у право заявника отримувати і повідомляти інформацію;
2. Постановляє, що було порушення статті 10 Конвенції;
3. Постановляє, що немає підстав окремо висловлюватись ні щодо прийнятності, ні щодо обґрунтованості скарг за статтями 6, 7 і 13 Конвенції і статтею 2 Протоколу № 1;
4. Постановляє
(a) що держава-відповідач протягом трьох місяців від дати, коли це рішення стане остаточним, має виплатити заявнику, відповідно до статті 44 § 2 Конвенції:
i) 7500 EUR (сім тисяч п’ятсот євро), включно з будь-якими податками, які треба буде сплатити, відносно моральної шкоди;
ii) 1000 EUR (одну тисячу євро), включно з будь-якими податками, які треба буде сплатити, на відшкодування видатків і витрат;
(b) зі спливом зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку, на названу суму нараховуватимуться відсотки в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, яка діє упродовж прострочення періоду виплати, плюс три відсотки;
5. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Складено французькою мовою і письмово повідомлено 18 грудня 2012
року, відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду
Стенлі НейсмітҐвідо Раймонді
СекретарГолова
Відповідно до статті 45 § 2 Конвенції і Правила 74 § 2 Регламенту Суду, до цього рішення додана окрема думка судді Пауло Пінто де Альбукерк.
Окрема думка не перекладалась, але викладена у французькій офіційній версії рішення, з якою можна ознайомитись у базі даних юриспруденції Суду HUDOC.
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013 рік.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська і французька. Цей переклад було здійснено за підтримки Фундації з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду, і Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити із бази даних юриспруденції Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-якої іншої бази даних, котрим Суд передав його. Його можна відтворювати з некомерційною метою, за умови цитування повної назви справи, наведеної примітки щодо авторських прав і посилання на Фундацію з прав людини. Якщо є намір використати будь-яку частину перекладу з комерційною метою, звертайтесь, будь ласка, за адресою publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@
Full & Egal Universal Law Academy