© NGO “Agency of Local Development”. Translation already published in Facebook . Permission to re-publish this translation has been granted for the sole purpose of its inclusion in the Court’s database HUDOC.
© Громадська організація “Agency of Local Development”. Переклад вже опубліковано на Фейсбук . Дозвіл повторно опублікувати цей переклад був наданий з єдиною метою включення його в базу даних Суду HUDOC.
Справа Акеліене проти Литви
(Akelienė v. Lithuania)
(заява № 54917/13)
РІШЕННЯ
Страсбург
від 16 жовтня 2018 року
Це рішення стане остаточним у відповідності до п. 2 (с) статті 44 Конвенції. Воно може бути предметом редакційного перегляду.
У справі Акеліене проти Литви,
Європейський суд з прав людини (Четверта секція) у складі Палати:
Ганна Юдківська — головуючий,
Пауло Пінто де Альбукерке,
Фаріс Вехабович,
Егідіюс Куріс,
Карло Ранцоні,
Марко Бошняк,
Петер Пацолай— судді,
та Маріалена Тсірлі — секретар Секції,
засідаючи за закритими дверима (порадившись у нарадчій кімнаті) 10-го липня 2018 року, постановляє таке рішення, яке було прийняте цієї дати.
ПРОЦЕДУРА
1. Справу розпочато за заявою (no. 54917/13) проти Литовської Республіки, поданої до Суду за статтею 34 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (“Конвенція”) литовською громадянкою, Пані Альдоною Акеліене (“Заявниця“) від 20 серпня 2013.
2. Заявниці було дозволено представляти себе в процесі розгляду справи в Суді. Уряд Литви ("Уряд") був представлений їх агентом, Пані К. Бубните-Шірмене.
3. Зокрема заявниця стверджувала, що держава-відповідач не виконувала свої зобов’язання за статтею 2 Конвенції, оскільки було витрачено багато часу для притягнення А. Г. до відповідальності у вигляді позбавлення волі, який був засуджений за вбивство її сина. Заявниця також скаржилася, що А. Г. залишився безкарним через те, що він приховувався від влади незадовго до його засудження.
4. 24 червня 2016 року скарга надійшла до ознайомлення Уряду.
5. Листом від 12 червня 2017 р. дочка заявниці пані Віда Чертлотіасене звернулась до Суду з проханням дозволити продовжувати справу після смерті матері. Вона зазначила, що вона (Пані В. Чертлотіасене) отримала статус потерпілої у кримінальній справі стосовно смерті її брата (див. Пункт 21 нижче). Уряд був поінформований про цей запит, але не прокоментував його.
ФАКТИ
І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
6. Заявниця народилася в 1935 році і жила у Калварії. Вона померла 8 квітня 2017 року.
7. У грудні 1993 року велика сума грошей зникли з будинку матері А. Г. в місті Калварія. А. Г. підозрював сина заявниці Р. А. та друга Р. А., З. В., що нібито вони викрали гроші.
8. Як пізніше встановлено апеляційним судом (див. Пункт 40 нижче), 19 квітня 1994 р. А. Г., діючи з співучасниками, змусив Р. А. і З. В. сісти в машину і вивіз їх до лісу в Калварії. Р. А. і З. В. були прив’язані до дерева, вони були допитані, побиті, і, коли вони намагалися втекти, їх розстріляли, а потім нанесли ножові поранення, внаслідок чого останні померли. Обидві жертви потім були поховані в лісі, для того, щоб приховати докази. Їхні тіла не були знайдені.
9. 8 липня 1994 року дочка заявниці повідомила поліцію, що її брат Р. А. зник. Розглянувши матеріали, в яких зазначалося, що 19 квітня 1994 р. Р. А. сів у машину, і не повернувся, 29 серпня 1994 року поліція порушила кримінальну справу за звинуваченням у незаконному позбавлення волі.
10. Восени 1994 року влада розпочала розглядати причетність А. Г. до зникнення сина заявниці та З. В. 25 жовтня 1994 р. А. Г. був заарештований. Однак, як пізніше було встановлено за рішенням суду, коли в жовтні 1994 року двоє свідків дали неправдиві свідчення, нібито вони бачили двох безвісно відсутніх осіб - Р. А. і З. В. - живими в Клайпеді, 4 листопада 1994 р., А. Г. був звільнений від тримання під вартою.
11. Тривало кримінальне провадження щодо обвинувачення у незаконному позбавлення волі. Влада піддавала сумніву низку свідків, у тому числі і А. Г., який також був допитаний як підозрюваний. Для усунення протиріч між показаннями свідків органи влади провели кілька офіційних перехресних допитів. Як зазначав уряд, було проведено кілька криміналістичних експертиз щодо вилученого транспортного засобу, який нібито використовувався при викраденні, але в цьому автомобілі не було виявлено слідів крові.
12. 29 листопада 1994 року слідчий з питань запобігання злочинності прийняв рішення призупинити кримінальну справу, оскільки не було об’єктивних підстав для встановлення, хто несе відповідальність за зникнення Р. А. і З. В. Поліція отримала доручення продовжувати пошуки Р. А. і З. В., а також тих, хто був відповідальним за їх зникнення.
За словами уряду, заявниця не оскаржила це рішення.
13. Уряд також заявив, що згодом Р. А. був визнаний безвісно відсутнім. Щоб знайти його, органи влади ввели інформацію у відповідні реєстри та бази даних. Були перевірені різні записи поліції. Р. А. шукали у медичних закладах. Інформація щодо невідомих трупів була перевірена для пошуку подібності. ЗМІ також використовували, щоб попросити громадськість допомогти. Пошук був закритий 26 травня 2004 року внаслідок закінчення встановленого строку давності. Перш ніж закрити пошуковий запит, родичі Р. А. знову поставили питання про те, чи Р.А. перетинав литовський кордон. Цей варіант був перевірений.
14. Згідно з повідомленням уряду, у контексті іншої кримінальної справи, порушеної в квітні 2004 року, щодо спроби вбивства А. Г., було отримано інформацію про те, що А. Г. міг брати участь у зникненні Р. А. і З. В. Згідно з документами Суду, у червні 2004 року Генеральна прокуратура звернулась до Бюро кримінальної поліції з проханням продовжувати розслідування зникнення.
15. 24 січня 2005 року Бюро кримінальної поліції встановило, що А. Г., діючи спільно з Г.С. та Г. М., убив Р. А. і З. В. (див. пункт 8 вище). Таким чином, Бюро кримінальної поліції розпочало кримінальну справу щодо вбивства двох осіб. Проти А. Г. докази складалися з показань свідків, включаючи свідчення двох осіб, які погодились давати свідчення, за умови, якщо вони зроблять це анонімно, а також із таємного спостереження за іншим свідком, якому вдалося ввести в оману слідчих у 1994 році (див. пункт 10 вище).
16. 13 червня 2005 р. Поліція мала намір допитати А. Г., але його не змогли знайти ані в його домі, ані на його місці роботи. Через два дні, 15 червня 2005р., влада винесла обвинувальний акт до А. Г. щодо вбивства двох осіб. На наступний день було оголошено оперативний пошук стосовно А. Г. До 24 червня 2005 року влада отримала інформацію про те, що А. Г. вже був за кордоном, можливо, в Латвії, і планував поїздку до Сполучених Штатів Америки чи Казахстану. 30 червня 2005 року суд ухвалив рішення про арешт А. Г. у разі його виявлення.
17. 18 липня 2005 року прокурор звинуватив А. Г. і у вбивстві двох осіб, (порівняйте пункт 11 вище). Відзначивши, що оперативний розшук, який був оголошений раніше, не приніс жодних результатів, прокурор оголосив про національний та міжнародний розшук до міжнародної пошукової системи. 16 серпня 2005 року Генеральна прокуратура видала ордер на європейський арешт стосовно А. Г.
18. У грудні 2005 року Управління кримінальної поліції отримало інформацію про те, що А. Г. може бути в Казахстані, і зазначило, що воно має намір звернутися до влади Казахстану, щоб встановити точне місце розташування А. Г., а також вимагати його арешту та видачі Литві.
19. А. Г. був заарештований 17 березня 2006 року, коли він прибув до Генеральної прокуратури у Вільнюсі. Він був допитаний як обвинувачений у вбивстві Р. А. та З. В. Він заперечував будь-яку участь. До того моменту влада допитала кількох свідків, виконувала пошуки, надсилала запит на юридичну допомогу до Латвії, просила інформацію від посольства Литви в Сполучених Штатах Америки, а також надсилала агентів до України, де один із співучасників А. Г. був затриманий. Документи в Суді також показують, що з червня 2005 року по березень 2007 року слідчий Кабінету кримінальної поліції неодноразово організував перехресні допити між ними, щоб уточнити будь-яке суперечливе свідчення.
20. У відповідь на прохання заявниці від 12 червня 2006 року, 19 вересня 2006 року, прокурор надав їй статус цивільного позивача у справі про вбивство її сина.
21. Дочка заявниці отримала статус потерпілої 12 червня 2006 року. Зі свого боку, 19 вересня 2006 року заявниця також була визнана потерпілою у кримінальній справі щодо вбивства її сина.
22. У вересні 2006 року прокурор також наклав обмеження на нерухоме майно А. Г.
23. З 17 березня по 22 листопада 2006 р. А. Г. знову був затриманий під час судового розгляду, у тому числі постановою Вільнюського обласного суду від 20 жовтня 2006 р. Заявниця оскаржила це рішення.
24. Як пізніше було встановлено за рішенням суду (див. Пункт 40 нижче), під час затримання 22 березня 2006 р. А. Г. намагався запропонувати Бюро кримінальної поліції хабар у розмірі 20 000 литовських літів (LTL, приблизно 5800 євро) та слідчому, намагаючись переконати останнього пасивно вести кримінальну справу, та переконував що запобіжний захід, який був застосований до нього, - досудове тримання під вартою, - можна замінити менш жорстким.
25. 22 листопада 2006 року апеляційний суд видав розпорядження про звільнення А. Г. від тримання під вартою. Хоча, визнаючи, що на цьому етапі він не приймав рішення щодо питання про вину А.Г., апеляційний суд все ж зауважив, що докази, що підтверджують його вину за звинувачення у вбивстві, були дуже обмеженими, щоб підтвердити можливість тримання його під вартою. Зокрема, хоча жертви, як стверджувалося, були вбиті ще в 1994 році, їх тіла ще не були знайдені, і А. Г. було пред’явлено обвинувачення у вбивстві тільки в 2005 році. Апеляційний суд також вказав, що немає ніяких доказів того, що A. Г. міг приховуватись від розслідування, хоча на це були підстави, на які посилався прокурор на підтримку рішення про тримання А. Г. під вартою. Навпаки, матеріали справи показали, що, коли він був викликаний у березні 2006 року, А. Г. відвідав Генеральну прокуратуру. Крім того, з червня 2005 р. по лютий 2006 р. - період, який прокурор називав періодом, коли А. Г. ховався від влади, - насправді А. Г. працював у Литві та отримував заробітну плату. Подібним чином, хоча прокурор стверджував, що влітку 2005 року А. Г. був визнаний підозрюваним, і було оголошено про національні та міжнародні пошуки щодо нього, насправді поліція неактивно шукала А. Г. Це було тому, що протягом відповідного часу, А. Г. активно перетинав державний кордон Литви. Дуже правдоподібно було, що А. Г. навіть не знав, що його шукає влада. Для Апеляційного суду також не було підстав стверджувати, що А. Г. міг ховатися від влади за кордоном, бо він цього не робив, незважаючи на численні поїздки до інших країн.
26. Апеляційний суд визнав, що справа була надзвичайно складною, та об’ємною, оскільки у справі були задіяно більше одного підозрюваного, численні свідки були піддані сумніву, і багато судових експертиз, включаючи ДНК, були виконані. Тим не менш, апеляційний суд вказав на суперечливість щодо аргументів затримання А. Г. Зокрема, у жовтні 2006 року та у справі спільного обвинувачення прокурор стверджував, що всі необхідні дії у кримінальному розслідуванні вже були виконані, і тому малоймовірно, щоб обвинувачений ховався від влади, і внаслідок цього не було підстав для його попереднього ув’язнення. Однак у справі А. Г. у жовтні 2006 р. Вільнюський обласний суд продовжив термін затримання А.Г., оскільки багато слідчих дій ще не було виконано. Для апеляційного суду це означало, що стосовно збору доказів двом спільним обвинуваченим у справі були застосовані подвійні стандарти, які викликали сумніви в об’єктивності кримінального розслідування. Апеляційний суд також вважав, що такі дії можуть розглядатися як дискримінація за Європейською конвенцією з прав людини. Крім того, як видно з матеріалу, представленого адвокатом А.Г., експертиза ДНК була вже виконана у справі. Цей факт також був визнаний прокурором, який також підтвердив, що всі основні слідчі дії вже були завершені. Таким чином, апеляційний суд вважав, що продовження затримання А. Г. було б непотрібним та був б ризик порушення статті 5 Конвенції.
27. Наприкінці, апеляційний суд зазначив, що А. Г. не мав жодних попередніх вироків, мав сім’ю, дві неповнолітніх дочки, постійне місце проживання та роботу. Відповідно, до нього може бути застосована менш суворий запобіжний захід, і прокурор повинен обрати, яким буде цей захід, оскільки суд не міг самостійно обрати інший запобіжний захід.
28. Таким чином, 22 листопада 2006 року прокурор змінив дію запобіжного заходу стосовно А. Г. та наклав на нього зобов’язання не залишати своє місце проживання. На А. Г. також було накладено зобов’язання періодично реєструватися в поліції, а особисті документи - посвідчення особи та паспорт - вилучили.
29. 1 лютого 2007 року прокурор припинив кримінальну справу за звинуваченням у вбивстві за спільним обвинувачення А.Г. Прокурор встановив, що співучасники не хотіли, щоб Р.А. і З.В. померли, і що тільки А. Г., який перевищив свій початковий план, викрав Р.А. і З.В. і вбив їх.
30. У серпні 2007 року А. Г. звернувся з проханням припинити кримінальну справу проти нього на підставі того, що досудове розслідування триває надто довго. Проте постановою від 28 серпня 2007 року Другий окружний суд Вільнюського міського суду відхилив скаргу, зазначивши, що навіть після 22 листопада 2006 року слідчі продовжували проводити слідчі дії та допитували свідків, проводили експертизи з почерку та документів, а також інші слідчі дії. Суд зазначив, що матеріали справи були об’ємними, що це злочин було скоєно давно, і що певні дії не могли бути виконані через хворобу А. Г. в 2007 році.
31. У січні 2008 року заявниця звернулася до Каунаського обласного суду з проханням розглянути кримінальну справу без її присутності. Вона стверджувала, що її здоров’я було слабким і що вона не зможе побачити вбивцю сина на судовому засіданні. Вона звернулася до суду з проханням покластися на її попередні свідчення, надані на стадії досудового розслідування. Уряд зазначив, що заявниця пізніше взяла участь у одному слуханні в суді першої інстанції.
32. Прокурор склав обвинувальний акт 11 жовтня 2007 року та передавав справу до суду першої інстанції. Відповідно до хронології, наданої Урядом, суд після закінчення розгляду справи провів вісімнадцять слухань, де допитували свідків та перевіряли докази.
33. Рішенням від 2 лютого 2009 року Каунаський обласний суд виправдав А.Г. щодо вчинення ним злочину проти життя Р. А. та З. В. та спроби підкупу слідчого поліції. Заявниця та її дочка взяли участь у деяких слуханнях у суді першої інстанції.
Суд першої інстанції постановив, що слід усунути запобіжні заходи, що застосовуються до А. Г. - зобов’язання не залишати своє місце проживання, відкликати документи, що посвідчують особу (паспорт та посвідчення особи), а також наказ про періодичне реєстрацію у поліції - слід скасувати, а його посвідчення особи повернути. Суд першої інстанції також відхилив цивільні позови заявниці та І. В. (мати іншої людини, яка була убита).
Нарешті, суд скасував обмеження на нерухоме майно А. Г. (див. Пункт 22 вище).
34. З документів, що надходили до Суду, випливає, що 17 лютого 2009 року, після того, як А. Г. попросив, йому повернули особисті документи.
35. Як прокурор, так і дочка заявниці оскаржили рішення суду першої інстанції, що виправдовував А. Г.
36. 15 грудня 2010 року апеляційний суд підтримав виправдувальний вирок першої інстанції щодо А. Г. стосовно звинувачень у вбивстві та спробах підкупу працівника міліції та залишив цивільні позови заявниці та І. В.- нерозглянутими.
37. Прокурор подав касацію щодо питань права, а постановою від 5 липня 2011 р. Верховний Суд скасував апеляційне рішення суду від 15 грудня 2010 р. Та відправив справу до апеляційного суду для нового розгляду. Верховний Суд звернув увагу на висновок апеляційного суду, що справа була складною, оскільки вона включала кримінальну відповідальність за серйозний злочин, вчинений багато років тому. Він також встановив, що, хоча апеляційний суд вивчив докази, допитавши не лише деяких з тих свідків, які вже були допитані в суді першої інстанції, а й деяких знову викликаних свідків. Більш того, апеляційний суд не відповів на всі питання, що стосуються оцінки доказів, які були висунуті в апеляційній скарзі суду першої інстанції.
38. Після повернення справи до апеляційного суду останнє завершило розгляд по суті справи під час слухання від 12 жовтня 2012 року, оголосивши про винесення рішення 27 листопада 2012 року (див. Пункт 40 нижче).
39. З’ясовується, що під час розгляду справи Верховним судом та апеляційним судом не було введено жодного запобіжного заходу проти А. Г.
40. 27 листопада 2012 року апеляційний суд скасував рішення Каунаського обласного суду від 2 лютого 2009 року, і на підставі усіх доказів, що А. Г. є винним у вбивстві двох осіб - Р. А. і З. В. - за статтею 105 § 2 (2 та 5) старого Кримінального кодексу (див. Пункт 49 нижче). Апеляційний суд встановив, що такий злочин було вчинено проти осіб, які перебували в особливо вразливому становищі , оскільки обидва Р.А. і З.В. були вбиті після того, як вони були побиті, що було обтяжуючою обставиною. Апеляційний суд також визнав, що А. Г. винен у вчиненні підкупу працівника досудового слідства відповідно до пункту 2 статті 227 нового Кримінального кодексу (див. Пункти 24 вище та 50 нижче). А. Г. був засуджений до чотирнадцяти років позбавлення волі, який повинен був проходити у виправній колонії. Час, який він вже витратив перебуваючи під вартою - з 25 жовтня 1994 року по 4 листопада 1994 року та з 17 березня 2006 року по 22 листопада 2006 року, повинен був вважатись зарахованим до цього вироку. Апеляційний суд зазначив, що А. Г. не мав жодних попередніх вироків; він працював, був одружений і мав чотирьох дітей. Крім того, кримінальне провадження тривало досить довго, що стало причиною накладання менш суворих покарань, ніж максимальне покарання у вигляді довічного позбавлення волі.
41. У тому ж рішенні апеляційний суд також присудив заявниці та І. В. (матері іншої вбитої особи), 150 000 літ (приблизно 43 500 євро) кожній, як компенсацію моральної шкоди за втрату їх синів.
42. За інформацією Уряду, 6 грудня 2012 року Каунаський обласний суд відправив рішення про винесення вироку щодо А. Г. до поліції Маріамполі, щоб його можна було виконати.
43. Як показують документи, досліджені в Суді, 11 грудня 2012 року поліція встановила, що А. Г. приховувався, щоб уникнути покарання. Того ж дня поліція оголосила про національний та міжнародний пошук щодо нього. Уряд надав Суду копію дозволу, яка була підтверджена нотаріально, яку А. Г. підписав 28 листопада 2012 року у Смоленській області в Російській Федерації, надаючи своїй дружині право представляти його інтереси перед литовськими установами. Уряд зазначив, що в листопаді 2013 року дружина А. Г. подала цей дозвіл до суду в Литві, коли вона просила ознайомитись із кримінальною справою заявниці.
44. 26 лютого 2013 року влада Литви видала ордер на європейський арешт стосовно А. Г. Влада зазначила, зокрема, що А. Г. був фізично присутнім, коли Каунаський обласний суд виправдав його 2 лютого 2009 року, коли апеляційний суд мав винести постанову 15 грудня 2010 року, коли Верховний Суд видав постанову 5 липня 2011 року, а потім апеляційний суд заслухав його справу. Він також фізично був присутній 12 жовтня 2012 року, коли слухання по суті було завершено, і апеляційний суд відклав вирок.
45. 6 грудня 2012 року Каунаський обласний суд видав виконавчий лист, згідно з яким заявниця та І. В. мали отримати 150 000 латів від А. Г. 11 грудня 2012 року заявниця звернулась до виконавця, який наступного дня прийняв запит на виконання, і того ж дня прийняв рішення про вилучення майна А. Г. З документів, що надходили до Суду, випливає, що у період з квітня по липень 2013 року суми на суму близько 400 євро були відшкодовані для компенсації витрат на виконання приблизно такої ж суми, яку вже сплатила дочка заявниці. У липні 2013 року судовий пристав вирішив призупинити виконання виконавчого провадження, доки його не буде знайдено. Заявниця була поінформована про рішення про зупинення виконавчого провадження.
46. Дочка заявниці оскаржила рішення суду апеляційного суду, засудивши А.Г.(див. Пункти 40 та 41 вище), вимагаючи помістити А. Г. відбувати покарання не у виправній колонії, яка є установою з менш суворим режимом, а у в’язниці. Вона зазначила, що А. Г. убив її брата особливо жорстоким чином, коли він був особливо вразливим. А. Г., зі свого боку, у своєму зверненні з питань права, попросив бути розсудливим і закрити кримінальну справу.
47. Остаточним рішенням від 25 червня 2013 року Верховний Суд відхилив скарги щодо юридичних питань дочкою заявниці та А. Г.. Верховний Суд визнав, що покарання, накладене на А. Г., було справедливим. На слуханні Верховного Суду дружина А. Г. визнала, що її чоловік перебував за кордоном, але відмовився розкривати своє місцезнаходження.
Згідно з інформацією, наданою Урядом в 2017 році, А. Г. отримав статус біженця в Російській Федерації (див. Також пункт 80 нижче).
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА
48. Відповідне національне законодавство про захист права на життя та принципи кримінального розслідування див. У статті Чеснулевітічус проти Литви (№ 13462/06, §§ 47, 49 та 50, 10 січня 2012 р.).
49. Старий Кримінальний кодекс, який діяв у відповідний час, визначає наступним чином:
Стаття 105. Вбивство з обтяжуючими обставинами
"Вбивство:
...
2) двох або більше осіб;
...
5) вчинено особливо жорстоко;
...
карається позбавленням волі від восьми до п’ятнадцяти років або смертною карою".
Смертна кара була зрештою замінена на довічне ув’язнення (див. Матіозаітіс та інші проти Литви, № 22662/13 та 7 інших, §§ 61-63, 23 травня 2017 року).
50. Новий Кримінальний кодекс, який діє з 1 травня 2003 року, передбачає, що:
Стаття 227. Пропозиція хабара
"1. Людина, яка прямо або опосередковано пропонувала, давала чи дала хабар державному службовцю чи еквівалентній особі за бажану законну дію або [відсутність] дії щодо здійснення його повноважень, або посереднику, прагнучи досягти такого ж результату
карається обмеженням волі, штрафом або арештом, або позбавленням волі на строк до двох років.
2. Особа, яка здійснила дії, передбачені пунктом 1 цієї статті, ... вимагає незаконних дій державного службовця ... або еквівалентної особи у зв’язку з виконанням своїх повноважень
карається позбавленням волі на строк до чотирьох років ... "
51. У Кримінально-процесуальному кодексі, який набрав чинності 1 травня 2003 року, зазначено, що мета запобіжного заходу полягає у забезпеченні участі підозрюваного, обвинуваченого чи засудженої особи у кримінальному судочинстві, щоб забезпечити безперешкодне досудове слідство та слухання справи в суді та виконання вироку, а також запобігання вчиненню нових злочинів (стаття 119). Запобіжні заходи різної тяжкості: досудове тримання під ватою, домашній арешт, вилучення особистих документів, накладення на особу обов’язку не залишати країну або його місце проживання без попереднього дозволу влади, періодично реєструватись у поліції, застава та інші заходи. Якщо особа, щодо якої застосована менш суворі заходи, не дотримується такої поведінки, завжди може бути застосована жорсткіша міра заходів.
52. У Кримінально-процесуальному кодексі говориться, що накладена запобіжна міра скасовується, коли вона стає непотрібною або коли вона була змінена на пом’якшену або жорстку міру запобіжного заходу, коли обставини справи необхідні. Обраний захід скасовується або змінюється рішенням прокурора або рішенням суду (пункт 3 статті 139).
Відповідно до поправок до Кримінально-процесуального кодексу, що набрали чинності 17 жовтня 2013 року, запобіжні заходи більше не застосовуються після того, як вирок, що виправдовує особу, набуває чинності або починається виконання покарання (пункт 3 статті 139). Як випливає з підготовчих матеріалів, згідно з цією поправкою, Сейм закріпив в одному положенні різні положення про припинення попередніх заходів, які існували в різних статтях цього Кодексу.
53. Кримінально-процесуальний кодекс, який діє під час кримінального провадження проти А. Г., також визначає:
Стаття 367. Право подати апеляцію з питань права
"1. На підставах, зазначених у статті 369 цього Кодексу, [наступні особи] мають право подати апеляцію з питань права ... прокурор, потерпілий, ... засуджений, виправдана особа, особа, щодо якої справа була припинена, ... цивільний позивач ... "
III. ВІДПОВІДНЕ МІЖНАРОДНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
54. Угода між Литовською Республікою та Російською Федерацією про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, яка діє з 21 січня 1995 року, у частині, що має відношення, визначає:
Стаття 62. Відмова видати особу
"У видача відмовляється, якщо:
1) особа, до якої вимагається видача, є громадянином Договірної Держави, на яку було подано запит на екстрадицію, або є особою, яка отримала притулок у цій Державі;... "
ПРАВО ПОПЕРЕДНІ ПИТАННЯ
А. Позиція доньки заявниці
55. Після смерті заявниці, яка відбулася 8 квітня 2017 року, її дочка, пані В. Чертоліасієне, повідомила Суд про своє бажання подати заяву замість її матері.
56. Як тільки Суд інформував про бажання дочки заявниці продовжувати провадження, Уряд не зробив додаткових зауважень з цього питання.
57. У випадках, коли заявниця померла після подання заяви, Суд у попередніх випадках враховував заяви, зроблені спадкоємцями заявниці або близькими членами сім’ї, які висловили своє бажання продовжувати провадження у Суді. Для того, щоб Суд оцінив право особи на ведення заяви від імені покійної, важливим є не те, чи можуть права, що розглядаються, бути передані спадкоємцям, а чи можуть спадкоємці в принципі вимагати у зверненні до Суду з проханням на підставі бажання заявниці здійснити своє або індивідуальне та особисте право подати заяву до Суду. Суд визнав, що наступний родич або спадкоємець можуть в принципі подати заяву, за умови, що він або вона є достатньою зацікавлене ними у цій справі. У зв’язку з цим Суд нагадує, що справи, пов’язані з правами людини до того, має моральний аспект, а особи, близькі до заявниці, можуть мати законний інтерес у забезпеченні справедливості, навіть після смерті заявниці (див. Циріно та Ренн проти Італії , № 2539/13 та 4705/13, § 62, 26 жовтня 2017 року та прецедентне право, цитоване в них).
58. Зважаючи на викладене вище та з огляду на обставини цієї справи, Суд погоджується з тим, що дочка заявниці має законний інтерес у виконанні заяви. Тим більше, що вітчизняна влада та суди, до яких зверталась донька заявниці, не заперечували її право діяти як від себе, так і від імені її матері; до того ж дочка, яка взяла певні процесуальні дії у рамках цього кримінального провадження стосовно причин смерті її брата, наприклад, подала касаційну скаргу та, за поданням заявниці, звернулась до судового виконавця з вимогою розпочати виконання рішення суду про відшкодування шкоди її матері (див. пункти 9, 35, 45 та 46 вище).
59. Відповідно, Суд вважає, що пані В. Чертлосязіене має право продовжувати діюче провадження.
B. Тимчасова юрисдикція
60. Уряд, у першу чергу, зазначив, що юрисдикція Суду, раціональне вивчення процесуальних зобов’язань держави за статтею 2, продовжувались лише з 20 червня 1995 року, коли Конвенція набрала чинності щодо Литви.
61. Суд зауважує, що до критичної дати не було здійснено кількох процедурних актів у контексті розслідування. Після цієї дати, і особливо з 2004 року, з’ясувалося, що розслідування відбулося, і в кінцевому підсумку А. Г. був обвинувачений та засуджений за вбивство сина заявниці. Іншими словами, більшість кримінальних справ та найважливіші процесуальні заходи були проведені після критичної дати (див., mutatis mutandis, Масану та інші проти Румунії [ВП], № 10865/09 та 2 інших, §§ 205-11, ЄСПЛ 2014 (витяги).
62. Отже, Суд доходить до висновку, що він має право раціонально розглядати скарги заявниці відповідно до процесуального аспекту статті 2 Конвенції, оскільки ці скарги стосуються кримінального розслідування, проведеного у цій справі після набрання чинності Конвенція щодо Литви. Проте з контексту Суд також прийме до уваги всі відповідні події до цієї дати (див., У контексті статті 2, Младеновіч проти Сербії, № 1099/08, § 52, 22 травня 2012 р., Мучибабич проти Сербії, № 34661/07, § 101, 12 липня 2016 р., і в контексті статті 3, Мілановіч проти Сербії, № 44614/07, § 78, 14 грудня 2010 р.).
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ
63. Не звертаючись до жодного положення Конвенції, заявниця скаржилася, що кримінальне провадження стосовно вбивці її сина було надто тривалим та неефективним. Вона стверджувала, що, хоча А. Г. мав історію ухилення від правосуддя, органи влади діяли халатно до оголошення рішення апеляційного суду від 27 листопада 2012 року, оскільки не було затверджено жодних заходів попередження щодо ухилення від правосуддя.
64. Суд вирішив, що скарга заявниці повинна розглядатися згідно зі статтею 2 Конвенції, відповідна частина якої говорить:
"1. Право кожного на життя захищається законом ... "
А. Прийнятність
1. Заяви сторін
65. Уряд стверджував, що заявниця не вичерпала внутрішні засоби правового захисту скарги, відповідно до статті 2 Конвенції. По-перше, вона не розпочала окремі цивільні справи проти держави, які вона мала розпочати, якщо вона вважала, що органи влади, включаючи поліцію, прокурорів або суддів, не були належним чином обізнані при розгляді обставин смерті її сина або не забезпечували належного та своєчасного виконання рішення, засудженого А. Г. У підтримку своїх аргументів Уряд посилався на окремі положення Цивільного кодексу, а також на прецедентну практику Верховного Суду щодо того, що громадянська відповідальність держави може виникнути через невдачі однієї з її посадових осіб та їх зобов’язання старанно діяти та виконувати свою роботу.
66. Крім того, уряд вважає, що скарга була явно необґрунтованою.
67. Заявниця не зробила ніяких зауважень щодо питання про прийнятність.
2. Оцінка Суду
68. Суд повторює, що у випадку наявності більш ніж одного потенційно ефективного засобу захисту заявниця повинна лише використовувати один засіб правового захисту свого вибору (див. Серед інших органів Готлін проти Швеції, № 8307/11, § 45, 16 жовтня 2014 р. З додатковими посиланнями, і Таварес де Альмейда Фернандес та Алмейда Фернандес проти Португалії, № 31566/13, § 37, 17 січня 2017 р.). У цій справі заявниця повністю вичерпала кримінально-процесуальні механізми проти особи, яку вона вважала відповідальною за вбивство її сина: донька заявниці звернулася до прокурора з проханням відкрити досудове слідство, і заявниці, і її дочці було надано статус потерпілої, обидві брали участь у досудовому розслідуванні та кримінальному судочинстві, подаючи заяви та апеляцію, а заявниця також подавала цивільний позов у цьому кримінальному провадженні (див. пункти 9, 20, 21, 31, 45 та 46 вище). Відповідно до обставин цієї справи Суд не поділяє думку Уряду про те, що заявниця повинна була використовувати окремий засіб правового захисту в порядку цивільного судочинства проти держави.
69. Суд також вважає, що цивільний позов проти держави стосовно стверджуваної недійсності дієвого розслідування щодо вбивства сина заявниці або фактичного переслідування передбачуваного злочину не міг надати їй будь-яке відшкодування (див. Мірцея Поп проти Румунії, № 43885/13, § 61, 19 липня 2016 року; див. також Танрікулу проти Туреччини [ВП], № 23763/94, §§ 79 в штрафній та 80, ЄСПЛ 1999-IV, і Костецька проти Литви, № 960/13, § 33, 13 червня 2017 року).
70. Суд, нарешті, вважає, що заява не є явно необґрунтованою у значенні пункту 3 (a) статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що це не є неприйнятним з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.
В. Сутність
1. Аргументи сторін
(а) Заявниця
71. Заявниця стверджувала, що держава не виконує належним чином своє зобов’язання розслідувати ефективно кримінальні справи в умовах зникнення та вбивства її сина. Вона стверджувала, що з самого початку кримінальне розслідування було частково помилковим, що, на її думку, вплинуло на пізніший хід кримінальної справи та затримало притягнення А. Г. до відповідальності. Вона також зазначила, що Верховний Суд повинен був повернути кримінальну справу до апеляційного суду, оскільки місцеві суди та апеляційні суди зробили помилки, коли вони оцінювали докази. Заявниця стверджувала, що така тривала кримінальна справа завдала їй додаткових страждань і завдала шкоди її здоров’ю.
72. Заявниця також особливо критикувала той факт, що, хоча А. Г. був засуджений, він не був фактично притягнутий до відповідальності. У зв’язку з цим заявниця звернула увагу Суду на той факт, що вже у 2005 та 2006 роках А.Г. був у розшуку за кордоном. Незважаючи на цей факт, і незважаючи на усвідомлення попередньої реєстрації А.Г. про приховування від влади, ні прокурори, ні суді не вжили заходів щодо його утримання під час кримінального провадження чи до оголошення рішення суду апеляційного суду 27 листопада 2012 року, щоб запобігти втечі знов. У зв’язку з цим заявниця підкреслила, що А. Г. засуджений за вбивство - скоїв злочин, який може призвести до максимального покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Проте вітчизняна влада ігнорували цей факт, і жодні заходи щодо запобігання, навіть ті, що є менш суворі, ніж затримання, такі як позбавлення документів, що засвідчують особу А. Г., реєстрація у поліції або обов’язок не залишати своє місце проживання – не допомогли.
(в) Уряд
73. Уряд стверджував, що заявниця не висувала жодних тверджень, пов’язаних із незалежністю слідчої чи судової влади або її нездатністю ефективно брати участь у кримінальному провадженні проти А. Г. Що стосується останнього аспекту, Уряд зазначив, що заявниця отримала статус потерпілого в рамках цього процесу. Хоча вона і не намагалася активно брати участь у них, її дочка В. Чертлосяєне, яка також отримала статус потерпілого, була дуже зацікавлена в кримінальній справі: в досудовому розслідуванні вона багато разів допитувалася, взяла участь у судовому засіданні особисто або через адвоката мали доступ до матеріалів справи. Таким чином, уряд вважає, що близький родич Р.А. був залучений до процесу у необхідній мірі.
74. Потім уряд розглянув два основні аспекти, що лежать в основі скарги заявниці - ефективність кримінального розслідування та належне виконання рішення, винесеного А.Г.
75. По-перше, стосовно початкового етапу кримінального розслідування, Уряд стверджував, що влада вчасно вжила необхідних заходів для встановлення обставин зникнення Р.А. та З.В. Проте, з об’єктивних причин, включно з невірними свідченнями двох свідків щодо Р.А. і З.В. які зазначали, що бачили їх в день їх зникнення, досудове слідство було призупинено (див. пункти 10 і 12 вище). Незважаючи на це, пошук сина заявниці продовжувався (див. Пункт 13 вище).
76. Після того, як кримінальне розслідування було відновлено у червні 2004 року, органи влади знову приділили належну увагу, визнаючи особливу складність справи, а не через необхідність виправлення помилок або нібито незаконних дій компетентних органів. Незважаючи на те, що хід розслідування теж був складним, оскільки тіла Р.А. та З.В. не були знайдені, органи влади змогли знайти свідка, який на початку 2005 року погодився дати свідчення після того, як йому буде надана анонімність. Тим не менш, незважаючи на те, що деякі свідки погодились свідчити проти А.Г., у їх свідченнях були певні протиріччя, і тому слідчим було потрібно більше часу для усунення цих протиріч. Після повторного розслідування були проведені необхідні судово-медичні експертизи, було розглянуто матеріали, подані родичами постраждалих, допитано більше шести десяти свідків, організовано декілька перехресних допитів з метою усунення суперечностей, а на владу навіть працювали таємні слідчі підрозділи для отримання інформації для підтвердження підозр проти А.Г. Згодом А.Г. знову став підозрюваним. Незважаючи на те, що він приховувався в червні 2005 року, владу не можна звинувачувати у тому, що вони були безрозсудними, бо вони оголосили про розшук щодо А.Г. і доклали всіх зусиль для виявлення його місцезнаходження.
77. Щодо того, як було проведено розгляд справи у судах, Уряд стверджував, що головні проблеми були зумовлені головним чином складністю справи - справа складалася з двадцяти чотирьох томів. Уряд також хотів підкреслити, що більшість слідчих дій було вжито після закінчення терміну, а за відсутності безпосередніх доказів, свідчення деяких свідків стало надзвичайно важливим. Наприкінці, вітчизняним органам влади вдалося змусити правопорушника звернутись до влади, внаслідок чого він був засуджений, це забезпечило правдоподібне пояснення того, що сталося з сином заявниці.
78. Повертаючись до того, що влада не вчиняла жодних дій щодо приховування А.Г. від правосуддя. Уряд спочатку наголошував, що звільнення А.Г. від попереднього ув’язнення у 2006 році не можна розглядатися як таке, що стосується його приховування його від правосуддя. Вони твердо відстоювали аргументи Апеляційного суду від 22 листопада 2006 року, в яких зазначалося, що враховуючи обставини справи, продовження тримання А. Г. під ватою може становити ризик порушення статті 5 Конвенції (див. Пункти 25 і 26 вище). Уряд також зазначив, що інші заходи щодо запобіжного заходу були вперше застосовані до А. Г. після його звільнення з-під варти - письмового зобов’язання, що він не буде залишати своє місце проживання, а також вилучення його посвідчення особи. Проте, в розумінні Уряду, після апеляційного рішення 2010 року, внаслідок якого його було звільнено, на А.Г. не могли бути накладені запобіжні заходи (див. Пункт 36 вище). Крім того, після звільнення з- під варти, А.Г. брав участь у всіх засіданнях , за винятком тих, які він не міг відвідувати через стан його здоров’я.
79. Уряд, нарешті, стверджував, що рішення від 27 листопада 2012 року, щодо засудженого А.Г., було передано на виконання вчасно. Проте, як було встановлено пізніше, до 28 листопада 2012 р. А. Г. вже виїздив за межі Литви, де, за його словами, словами його дружини та адвоката, він нібито проходив медичне лікування (див. Пункти 43 і 47 вище).
80. У своїх зауваженнях від 13 грудня 2016 року Уряд зазначив, що з урахуванням інформації, отриманої від Інтерполу про можливе місце перебування А.Г., в установленому порядку було надіслано запит на міжнародну юридичну допомогу для забезпечення екстрадиції А.Г. до Литви, чи про можливість затримати його в конкретній державі. У своїх зауваженнях від 31 травня 2017 р. Уряд хотів поновити судовий розгляд, бо Інтерпол встановив місце перебування А. Г. - йому було надано статус біженця в Російській Федерації. На цій підставі були вжиті певні заходи відповідно до правил міжнародної правової допомоги. Уряд зазначив, що внаслідок "засекреченого характеру" пошуку та того факту, що він триває, вони не могли надати більш детальну інформацію щодо цього, але вони пообіцяли інформувати Суд про подальші події. Суд не отримав додаткової інформації з цього питання.
81. Загалом, Уряд стверджував, що держава виконала позитивне процесуальне зобов’язання провести належне ефективне розслідування обставин смерті сина заявниці.
2. Оцінка суду
(a) Загальні принципи
82. Суд повторює, що стаття 2 зобов’язує державу забезпечити право на життя шляхом запровадження ефективних кримінально-правових положень, спрямованих на забезпечення ефективного стримування від загроз правопорушника, підкріпленого правоохоронним органом для запобігання, припинення та покарання за порушення таких положень. Дотримання зобов’язань держави за статтею 2 вимагає від національної правової системи продемонструвати свою здатність застосовувати кримінальне законодавство проти тих, хто незаконно позбавив життя іншоу особу (див. Кітановська Станойковіч та інші проти колишньої Югославської Республіки Македонії, № 2319 / 14, § 26, 13 жовтня 2016 р. та прецедентне право, про яке йдеться у цьому документі).
83. Розслідування має бути ефективним у тому сенсі, що воно може призвести до встановлення фактів і, у відповідних випадках, виявлення та покарання відповідальних за злочин осіб (див., зокрема, Ранжелович та інші проти Чорногорії, № 66641 / 10, § 123, 19 вересня 2017 р., Сеесей проти Австрії, № 72126/14, § 88, 16 листопада 2017 р.). Це не зобов’язання щодо результату, а зобов’язання щодо вжитих засобів. Влада повинна вжити належних заходів, щоб вони могли отримати докази, що стосуються цього злочину. Будь-який дефіцит розслідування, який підриває його здатність встановити причину смерті, або визначити відповідальну особу, може призвести до недоліків цього стандарту. Незалежно від того, який режим використовується, органи влади повинні діяти на свій розсуд, як тільки це стало їм відомо (див. Чеснулевічис проти Литви , No. 13462/06, § 93, 10 січня 2012р.). Органи влади не можуть залишити це з ініціативи близьких родичів або подати офіційну скаргу, або взяти на себе відповідальність за проведення будь-яких слідчих процедур. Крім того, має бути достатній елемент громадської перевірки розслідування чи його результатів для забезпечення відповідальності на практиці. У будь-яких випадках родич потерпілого повинен бути залучений до процедури в тій мірі, в якій це необхідно для захисту його законних інтересів (див. Мустафаєв проти Азербайджану, № 47095/09, § 72, 4 травня 2017 року, з подальшими посиланнями).
84. У цьому контексті мається на увазі вимога оперативності та вимога щодо розумних строків (див. Сідіка Імрен проти Туреччини, № 47384/11, § 59, 13 вересня 2016р.). Слід визнати, що можуть існувати перешкоди чи труднощі, які перешкоджатимуть прогресу в розслідуванні в конкретній ситуації. Проте оперативна реакція влади на розслідування підозрілих випадків смерті загалом може розглядатися як важливе значення для підтримки довіри громадськості до прихильності органів державної влади до верховенства права та запобігання будь-якій появі змови або терпимості щодо незаконних дій (див. Рішення у справі "Меркулова проти України" № 21454/04, § 50, 3 березня 2011 р., і Армані Да Сільва проти Сполученого Королівства [ВП], № 5878/08, § 237, ЄСПЛ 2016), а також забезпечити ефективне здійснення національних законів, які захищають право на життя (див. Кітановська Станойковіч та інші, § 27, а Мустафаєв, § 73, обидва цитуються вище).
85. Нарешті, вимога ефективності кримінального розслідування за статтею 2 Конвенції також може тлумачитися як така, що зобов’язує держави виконувати свої рішення без зайвої затримки. Це відбувається тому, що виконання вироку, введеного в контексті права на життя, повинно розглядатися як невід’ємна частина процесуального обов’язку держави відповідно до цієї статті (див. Згадане вище рішення у справі "Китановска Станойковіч та інші", § 32 та, останнім часом, Міннекер та Енгранд проти Бельгії (грудень), № 45870/12, § 26, 7 лютого 2017 року).
(b) застосування вищезазначених принципів у цій справі
86. Звертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що національне провадження, спрямоване на вивчення зникнення сина заявниці Р.А. розпочате у серпні 1994 р., після того, як дочка заявниці повідомила про зникнення свого брата, яке відбулося за два місяці раніше - до органів влади (див. пункти 8 і 9 вище). Хоча заявниця критикувала рішення влади про призупининення справи, Суд не готовий поділити таку думку, оскільки причини припинення кримінального розслідування щодо зникнення Р.А. були виправданими (див. Пункт 12 вище). Суд також готовий визнати, що існують перешкоди та труднощі, які перешкоджають прогресу у розслідуванні, у тому числі свідки, що невірно свідчать про те, що вони бачили Р.A. і З.В. живими (див. пункт 10 вище), тим більше, що ніщо в матеріалах справи не свідчить про те, що органи влади мали підстави не довіряти твердженням цих свідків. Крім того, як це було подано Урядом і не було оскаржено заявницею, пошук Р.A. продовжувався, і було використано численні заходи для його розшуку (див. пункт 13 вище). Незважаючи на те, що кримінальні справи щодо зникнення Р.А. були розглянуті протягом кількох років, немає нічого в фактах справи, які призвели до того, що Суд дійде висновку, що влада не доклала відповідних зусиль для розслідування того, що сталося.
87. Суд також зауважує, що одного разу у 2004 році влада отримала інформацію про можливу участь А.Г. у зникненні та вбивстві Р.А. та З.В., вони ефективно керували цим розслідуванням, звинувачуючи А.Г. у вбивстві (див. Пункти 17 і 19 вище). Справа була, безумовно, складною, що вимагало низки слідчих заходів (див. Пункти 19, 26 та 30 вище). Тим не менш, кримінальне провадження проти А.Г. призвело до його засудження та винесення покарання у вигляді позбавлення волі (див. Пункти 40 та 47 вище). Суд вважає, що необхідність встановлення обставин справи та відповідальної особи була задоволена в даному випадку. Відповідно, Суд дотепер вважає, що органи влади держави-відповідача виконали процесуальні зобов’язання, що виникають у відповідності зі статтею 2, у зв’язку з кримінальним провадженням (див. Згадане вище рішення у справі "Кітановська станйохович та інші", § 28 та "Золтай проти Угорщини" та " Ірландія (грудень), № 61946/12, § 30, 29 вересня 2015 р.).
88. Тож, основна спрямованість скарги заявниці полягає у невиконанні вироку щодо позбавлення волі стосовно А. Г., за яку повністю відповідала держава-відповідач. Зокрема, заявниця особливо критично ставиться до вибору влади щодо запобіжних заходів стосовно А.Г., доки він не був засудженний апеляційним судом у листопаді 2012 року.
89. По-перше, Суд звертається до аргументу Уряду про те, що згідно з законодавством Литви, до A.Г. після виправдання його апеляційним судом 15 грудня 2010 року не може бути застосовано жодних заходи щодо попередження, оскільки після цього рішення А.Г. було визнано невинним (див. пункти 36 і 78 вище). Наскільки це можливо, Суд зауважує, що вищезгадане рішення апеляційного суду було скасоване Верховним судом 5 липня 2011 року (див. Пункт 37 вище). Отже, Суд вважає, що чітка законодавча заборона відповідно до пункту 3 статті 139 Кримінально-процесуального кодексу щодо застосування заходів попередження щодо особи, виправданої ухваленим судом, що набрала чинності, більше не застосовується до ситуації A.Г. (див. Пункт Пункт 52 вище). Таким чином, Суд відхиляє аргумент Уряду, згідно з яким закон не може застосовувати жодних заходів попередження до А.Г., доки його не буде засуджено апеляційним судом 27 листопада 2012 року.
90. Таким чином, Суд зауважує, що після того, як A.Г. виправдали 2 лютого 2009 року, коли було скасовано інші заходи, що які є більш жорсткі (див. Пункт 33 вище), влада не прийняла жодних заходів гарантувати участь А.Г. у кримінальному провадженні. Проте, як зазначив Уряд, А.Г. згодом взяв участь у розгляді своєї справи, яка розглядалась апеляційним судом та Верховним судом, який виніс вироки засудження (див. Вище пункти 44 та 78). З огляду на факти справи, Суд, таким чином, не готовий стверджувати, що до 27 листопада 2012 року органи влади не виявили необхідної ретельної перевірки для забезпечення участі А.Г. у кримінальному провадженні.
91. Далі Суд звертається до дій влади Литви після обвинувального вироку А.Г. 27 листопада 2012 року. Суд зауважує, що вони направили вирок на виконання лише 6 грудня 2012 року (див. Пункт 42 вище). Хоча така затримка може стати проблематичною сама по собі, в даному випадку Суд не готовий визнати порушення статті 2 Конвенції лише за цим фактом, оскільки в умовах цієї справи незрозуміло, чи A.Г. виїхав за межі Литви перед його обвинуваченням, таким чином, зробивши неефективним будь-яку оперативну дію, спрямовану на виконання цього покарання (див. Пункт 43 вище). Суд також звертає увагу на те, що 11 грудня 2012 року після того, як стало відомо, що А.Г. ухиляється від суду, влада оголосила про національний та міжнародний розшук, а 26 лютого 2013 року вони видали європейський ордер на арешт.
92. Суд також зауважує, що лише через рік, у листопаді 2013 року, влада дізналася від дружини А.Г. про те, що він втік до Російської Федерації, і що до 28 листопада 2012 року він більше не перебував на території Литви (див. пункти 43 і 44 вище). Отримавши інформацію від Інтерполу про його можливе місце перебування, було подано запит на міжнародну юридичну допомогу з метою забезпечення його екстрадиції, щодо майбутнього затримання. Проте уряд не міг надати більш детальну інформацію у зв’язку з конфіденційним характером інформації (див. Пункт 80 вище). У будь-якому випадку, вжиті заходи, здається, були безрезультатними. Крім того, згідно з інформацією, отриманою від Уряду в 2017 році, А. Г. отримав статус біженця в Російській Федерації (див. Пункти 47 і 80 вище). Відповідно до Угоди між Литовською Республікою та Російською Федерацією про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах особа, яка отримала притулок в одній із цих країн, не може бути вислана іншому (див. Пункт 54 вище).
93. З огляду на ці обставини, з огляду на наявну інформацію, Суд не вважає, що заходи, вжиті державою з метою виявлення А.Г. після його засудження та його екстрадиції до Литви, були недостатніми щодо відповідальності за виконання кримінального законодавства проти тих, хто незаконно взяв життя іншої (див., mutatis mutandis, Гджим та інші проти Республіки Молдова, № 32520/09, §43, 30 жовтня 2012 р. та Банел проти Литви, № 14326/11 , § 70, 18 червня 2013 р.).
94. Вищезгадані міркування є достатніми для того, щоб дозволити Суду зробити висновок про відсутність порушення статті 2 Конвенції.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД:
1. Одностайно заявляє, що пані В. Чертоліасієне має право продовжувати дане провадження замість її померлої матері;
2. Одностайно оголошує заяву прийнятною;
3. Постановляє, шістьма голосами проти одного, що порушення статті 2 Конвенції не відбулося стосовно невиконання національними органами влади вироку щодо позбавлення волі стосовно А. Г.
Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 16 жовтня 2018 р. Відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Маріалена Тсірлі Ганна Юдківська
СекретарГоловуючий
Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Реґламенту Суду до цього рішення додаються такі окремі думки:
(а) окрема думка, що збігається з позицією більшості, судді Бошняк, до якого приєднався суддя Вехабович;
(б) окрема думка, що не збігається з позицією більшості, судді Пінто де Альбукерке.
окрема думка судді Бошняк,
до якого приєднався суддя Вехабович
1. У цій справі ми проголосували разом з більшістю голосів, виходячи з того, що не було порушення статті 2 Конвенції стосовно невиконання національними органами влади вироку щодо позбавлення волі проти А. Г. Очевидно, що за датою його засудження Апеляційним судом А. Г. покинув територію держави-відповідача і не повертався, завдяки чому влада не змогла заарештувати його з метою винесення вироку. Незважаючи на те, що А.Г. перебував на території, яка перебуває за межами фактичного контролю держави-відповідача, я вважаю, що Держава має зобов’язання за статтею 2 Конвенції не припиняти пошуки за її кордоні. Тобто, на мою думку, в рамках транскордонного контексту, як у даній справі, процесуальне зобов’язання, передбачене статтею 2 Конвенції, включає також зобов’язання домагатися співпраці з державою, до якої втекла засуджена особа . Хоча точний обсяг цього зобов’язання ще не визначено в прецедентній практиці Суду, лише основні риси. Наприклад, у справі Агаче та інших проти Румунії (№ 2712/02, 20 жовтня 2009 р.) Суд, для того, щоб знайти процесуальне порушення статті 2, враховував, зокрема, те, що органи влади держави-відповідача не вжили необхідних заходів для забезпечення екстрадиції трьох засуджених за напад, що призвело до смерті потерпілого.
2. Звертаючись до обставин справи, існують тверді підстави вважати, що А.Г. втік на територію Російської Федерації. 28 листопада 2012 року він підписав лист - дозвіл у Смоленській області Російської Федерації, який надав повноваження його дружині представляти його інтереси перед литовськими установами. Лист був представлений литовському суду в листопаді 2013 року. Принаймні з цієї дати влада Литви знала про його можливе місце перебування. У 2017 році А.Г. отримав статус біженця в Російській Федерації. Можна було б розумно очікувати, що тим часом влада Литви буде домагатися екстрадиції з боку своїх російських колег. Обидві держави є учасниками Європейської конвенції про екстрадицію Ради Європи (і, можливо, інші двосторонні та багатосторонні документи у цьому відношенні), і якщо вони подані з відповідним запитом на видачу, Російська Федерація може лише відмовити у видачі А.Г., якщо буде застосовано будь-яке із винятків до конкретної ситуації.
3. Уряд-відповідач надавав дуже обмежену інформацію стосовно будь-яких кроків, вжитих для забезпечення переведення А.Г. на територію, що перебуває під його контролем. Очевидно, що влада Литви оголосили про національний та міжнародний пошук A.Г., видала європейський ордер на арешт (який стосується лише держав-членів Європейського Союзу, а отже, не на Російську Федерацію) і надіслала запит на міжнародну юридичну допомогу, але Уряд не вказав його зміст, державу, на яку вона була адресована, або її результат. Більше інформації не надано. Натомість уряд послався на конфіденційний характер інформації. Я вважаю, що цього недостатньо для того, щоб перевірити, чи здійснила держава-відповідач усі можливі кроки для забезпечення передачі А.Г. до Литви. На мою думку, вивчення цієї справи в Суді мало б вигоду від додаткового повідомлення сторонам, пропонуючи уряду-респонденту додатково пояснити кроки, які вони фактично прийняли в цьому відношенні, а заявникові - можливість коментувати це питання, якщо вона бажає це зробити. Оскільки більшість вирішило не брати участь у цьому процесуальному акті, я врахував той факт, що на початковому етапі спілкування увага уряду не була конкретно звернена до питань міжнародної правової допомоги. Крім того, скарга заявниці не вказує на будь-які зауваження в цьому відношенні. Тому, не без коливань, я вирішив приєднатися до більшості у своїй позиції стосовно достоїнств цієї справи.
ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ПІНТО ДЕ АЛЬБУКЕРКЕ
1. Ця справа надала Суду можливість посилити права потерпілих від кримінальних правопорушень та їхніх родичів у зв’язку із притягненням до кримінальної відповідальності засуджених та подальшим виконанням покарання у вигляді позбавлення волі. Більшість втратили цю можливість. Це головна причина, чому я не погоджусь з рішенням. Крім того, існує інша, більш загальна, методологічна причина, яка змушує мене відмовитися від міркувань моїх досвідчених колег. Це судження побудоване на логічній помилці. Я намагався привернути увагу Суду до необхідності уникати цього та інших типів логічних помилок, які досі не мають великого успіху. Я знову звертаюся до цього, сподіваючись, що мої аргументи можуть смиренно сприяти зміні практики Суду.
2. Незважаючи на мою незгоду з висновком більшості, я хотів би підкреслити, що ця справа додає ще щось важливе для судової практики, оскільки вона визнає, що жертви злочинів або їхні родичі, які виступають як цивільні позивачі в кримінальних справах (див. пункт 20 рішення) мають право на виконання вироку щодо позбавлення волі щодо правопорушника після оголошення вироку. Це право було засноване в цій справі на позитивних зобов’язаннях, викладених у статті 2 Конвенції, але ніщо не перешкоджало його продовження на основі інших статей Конвенції.
Необхідність у застосуванні запобіжних заходів
3. Зважаючи на обставини справи, я вважаю, що місцеві органи влади не виконали покарання щодо позбавлення волі стосовно А. Г., що було їхнім обов’язком за національним законодавством та Конвенцією. Мої причини наступні.
4. А. Г. був звинувачений в тяжких злочинах. Незважаючи на це, після скасування виправдувального вироку А.Г. 5 липня 2011 року, влада не прийняла запобіжних заходів з метою гарантувати майбутню участь А.Г. у кримінальному провадженні, включаючи його участь після винесення нового рішення (див. пункт 39 рішення). Внутрішні органи влади навіть не розглядали можливість запровадження запобіжних заходів, які були застосовані та вже застосовувалися до А.Г. у справі, такі як зобов’язання не залишати своє місце проживання, відкликання документів, що посвідчують особу (паспорт та ідентифікаційний номер картка), і наказ періодично реєструватися в поліції.
5. Те, що після 5 липня 2011 року та до 12 жовтня 2012 року А.Г. взяв участь у розгляді своєї справи Апеляційним судом та Верховним судом (див. Пункт 44 рішення), недостатньо для виправдання відсутності будь-якого запобіжного заходу. Заходи затримання були виправдані з огляду на ризик перетину кордону до і після винесення рішення апеляційним судом. Очевидно, що цей ризик був високим, зважаючи на численні поїздки А.Г. до інших країн, які були відомі місцевим органам влади (див. Пункт 25 рішення). Крім того, національні органи влади також значили, що А.Г. зник між 13 червня 2005 року та 17 березня 2006 року (див. Пункти 16 і 19 рішення), і в його розпорядженні був виданий перший європейський ордер на арешт (див. Пункт 17 рішення).
6. Те, що А.Г. підписав 28 листопада 2012 р. у Смоленській області в Російській Федерації, документ, який був нотаріально посвідчений та невідомий литовським властям до листопада 2013 р. (Див. Пункт 43 вище), не є виправданням для відсутності дій органів влади. Необхідність запобіжних заходів визначається за доказом, відомим вітчизняним органам влади на момент прийняття рішення про скасування виправдувального вироку (5 липня 2011 р.), а не з огляду на попередження, на підставі наданих їм доказів більше, ніж через два роки. Те саме стосується і Суду. Настав час для оцінки Судом необхідності застосування запобіжних заходів - 5 липня 2011 р., а не листопад 2013 р.
7. Незважаючи на те, що місцеві органи влади дізналися, що 11 грудня 2012 року А.Г. втік від правосуддя, вони видали другий ордер на арешт лише 26 лютого 2013 року (див. Пункт 44 рішення). Така затримка також не є виправданою, що явно свідчить про недбале ставлення вітчизняних органів влади до цієї справи.
Argumentum ad ignorantiam
8. Крім того, була затримка між обвинуваченням А.Г. на 27 вересня 2012 року і відправлення рішення суду для виконання на 6 грудня 2012 року незалежно від того, чи А.Г. покинув країну чи ні 27 вересня 2012 року. Справа в тому, що затримка з боку внутрішніх органів є абсолютно невиправданою. Крім того, уряд навіть не намагається обґрунтувати причини для такої затримки.
9. Більшість знайшли цю затримку «проблематичною». Це помилкове міркування на основі аргументу невігластва, також відоме як «омана невігластва». Ця логічна помилка зустрічається в юридичній аргументації, сформувати аргумент через відсутність інформації або доказів протилежного, це означає суперечити основному принципу правового обґрунтування, згідно з яким не слід робити висновки з неповних або недостатніх джерел інформації.
10. Я помітив цю помилку і в інших випадках. Його використання поширюється на невизначеність щодо минулих фактів (див мої окремі думки в Чираг і інші проти Вірменії, [ВП], №. 13216/05, § 19, ЄСПЛ 2015-го, 22588/08, § 19) і майбутні факти (див Рамазан ст Мальту, що не 76136/12, § 22 21 червня 2016 р . Бяо проти Данія [ВП], № 38590/10, § 17, 24 травня 2016, посилаючись на аргументацію в Н. Д. проти Сполученого Королівства [ВП], №. 26565/05, ЄСПЛ 2008). Показово, що в більшості випадків виявлена помилковість принесла користь уряду, а не заявнику. Н.Д. проти Сполученого Королівства аргумент на користь уряду було звернено від невизначеності щодо особливостей медико-санітарної допомоги, що є в приймаючій державі. У Рамазан, аргумент на користь уряду було звернено через відсутність впевненості в майбутньомузасланні. Тільки в Чираг був аргумент звертається на користь заявника, через відсутність інформації про військову присутність сил, підтримуваних державою-відповідачем на певній території. Незалежно від того, який вигоди сторін від них, настав час, щоб покласти край таким звивистим аргументів в редакційній практиці Суду.
Обробка секретних документів
11. Аргументація ad ignorantiam помилково резонує в іншій частині рішення більшості. Уряд стверджував, що було подано запит на міжнародну юридичну допомогу для забезпечення екстрадиції А.Г., що його слід затримати, і що "певні дії були вжиті за правилами міжнародної правової допомоги". Проте, Уряд не міг надати більш детальну інформацію в цьому відношенні через "конфіденційний" характер інформації. Вони пообіцяли інформувати Суд про будь-які інші подальші події. Суд не отримав додаткової інформації з цього питання (див. Пункт 80 рішення). Більшість приймають це виправданим. Я- ні.
12. Тут знову висловлюється аргумент на користь уряду, незважаючи на відсутність інформації, наданої ними. Якщо Уряд не представив ніяких доказів конкретних "дій", зроблених для отримання міжнародної правової допомоги, Суд повинен обмежитися лише власним розсудом, щоб зробити висновок про те, що не було вжито жодних "дій". Чого нема в документах, того нема в природі (Quod non est in actis non est in mundo)!
13. Необґрунтованою є позиція уряду про те, що така інформація, яка передбачається, є конфіденційною. Правильно, правило 33 Регламенту Суду передбачає можливість обмеження доступу громадськості до певних документів в інтересах громадського порядку або національної безпеки. Проте, Регламент Суду не містить жодних правил щодо обмеження розголошення доказів одній стороні. Загальна інформація про реєстр внутрішніх секретних документів, затверджена Головою Суду у березні 2002 року, не застосовується до доказів, наданих сторонами. Нарешті, практичне керівництво на письмовій підставі, винесене Головою Суду у листопаді 2003 р. та змінено у 2008 та 2014 рр. ("Секретні документи повинні бути подані зареєстрованими посадами"), є явно недостатнім.
14. Як я вже стверджував у справі "Чирагов та інші" (цитоване вище, пункт 21 моєї думки, доданий до цієї справи), Регламент Суду не містить спеціального режиму нерозголошення сторонами доказів, держава-відповідач явно звільняється від зобов’язання надати Суду високо конфіденційні докази, які можуть бути чутливими до національної та військової безпеки, і його не можна критикувати за те, що він не зробив цього. Але уряд також не може скористатися відсутністю цієї інформації. Іншими словами, Суд не може зробити позитивних висновків на користь уряду, де вони не подали доказів своїх тверджень, бо ці докази є "конфіденційні".
15. Я хотів би додати, що в принципі, суд з прав людини не повинен приймати рішення щодо справи, повністю або частково покладаючись на чи інше врахування доказів, які не були розкриті заявникові та їх представникам. За словами Великої палати, "концепція" державної таємниці "часто використовувалася для того, щоб перешкоджати пошуку істини" (див. Ель-Масрі проти колишньої Югославської Республіки Македонії, № 39630/09, § 191, ЄСПЛ 2012 р.). Узагальнення таємних, нерозкритих доказів у суді з прав людини є не тільки контрпродуктивним, воно містить протиріччя. Це є контрпродуктивним, оскільки нерозкриті докази принципово підривають точку зору їх доказової цінності, і це є протиріччя, оскільки воно підриває й самі основи права доступу до ефективного правосуддя, робить принцип рівності безглуздим і конфліктує з правом до істини. Найгірше, нерозкриті докази ставлять під загрозу появу справедливого і неупередженого здійснення судочинства. У підсумку, нерозкриті докази є екзистенційною загрозою відкритого та ефективного правосуддя, як це зазначено в резолюції 1838 (2011) ПАРЄ про зловживання державною таємницею та національною безпекою: перешкоди для парламентської та судової перевірки порушень прав людини.
16. У виняткових випадках Суд може взяти до уваги нерозкриті докази, якщо і коли він переконається, що відповідні докази є актуальними, що одна або декілька чітко обмежених підстав для зберігання таємності (а саме: порушення інтересів національної безпеки та серйозний ризик для життя або фізичній недоторканністі особи), і така секретність суттєво необхідна для захисту цих інтересів і пропорційна обмеженню конкуруючого змагального принципу. Якщо Суд розглядає нерозкриті докази, в межах зазначеного вище суворого обмеження ці докази не повинні визначати справу без інших підтверджуючих доказів. В іншому випадку Суд не може посилатися або жодним чином брати до уваги докази, які були представлені урядом, але не були розкриті заявнику.
17. У даному випадку це не відбулося. Я зазначаю, що Суд навіть не оцінив підстави для таємності, не кажучи вже про те, чи є такі докази актуальними, і зберігати його в таємниці було необхідним і пропорційним для захисту передбачуваних інтересів.
18. Загалом, ступінь розуміння більшістю представників національної влади у цій справі відображає нинішнє правило Суду. Цього разу остаточний бенефіціар був засудженим і визнаний винним у вбивстві двох осіб, які були розстріляні після того, як вони були побиті із зав’язаними руками.
Full & Egal Universal Law Academy