CASE OF ALIŠIĆ AND OTHERS v. BOSNIA AND HERZEGOVINA, CROATIA, SERBIA, SLOVENIA AND "THE FORMER YUGOSLAV REPUBLIC OF MACEDONIA" - [Ukrainian Translation] by the COE Human Rights Trust Fund

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.

ВЕЛИКА ПАЛАТА

СПРАВА «ALIŠIĆ ТА ІНШІ ПРОТИ БОСНІЇ І ГЕРЦЕГОВИНИ, ХОРВАТІЇ, СЕРБІЇ, СЛОВЕНІЇ ТА КОЛИШНЬОЇ ЮГОСЛАВСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ МАКЕДОНІЯ»

(Заява № 60642/08)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

16 липня 2014 року

Це рішення є остаточним, але воно може підлягати редакційним виправленням

У справі «Ališić та інші проти Боснії і Герцеговини, Хорватії, Сербії, Словенії та колишньої югославської Республіки Македонія»,

Європейський суд з прав людини, засідаючи Великою палатою, до складу якої увійшли:

Дін Шпільман (Dean Spielmann), Голова,
     Жозеп Касадеваль (Josep Casadevall),
Гвідо Раймонді (Guido Raimondi),
Інета Зіємеле (Ineta Ziemele),
Марк Віллігер (MarkVilliger),
Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefèvre),
Девід Тор Бйоргвінссон (David Thór Björgvinsson),
Дануте Йочієне (Danutė Jočienė),
Драголюб Поповіч (Dragoljub Popović),

     Пяіві Хірвеля (Päivi Hirvelä),
Мір’яна Лазарова Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska).

Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),

Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger),

Лінос-Александр Сіціліанос (Linos-Alexandre Sicilianos)
Андре Потокі (André Potocki),
Фаріс Вехабовіч (Faris Vehabović),

Ксенія Турковіч (Ksenija Turković), судді,
та Майкл О’Бойл, Заступник Секретаря,

Після наради за зачиненими дверима 10 липня 2013 року та 28 травня 2014 року,

Постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА    Справу розпочато за заявою (№ 60642/08) проти Боснії і Герцеговини, Хорватії, Сербії, Словенії та колишньої югославської Республіки Македонія, яку 30 липня 2005 року подали до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод («Конвенція») троє громадян Боснії і Герцеговини: пані Еміна Алішич (Emina Ališić), пан Азіз Саджак (Aziz Sadžak) та пан Сакіб Шахдановіч (Sakib Šahdanović; «заявники»). Перша заявниця також є громадянкою Німеччини.    Заявники стверджували, що вони не могли зняти свої «старі» заощадження в іноземній валюті зі своїх рахунків в Сараєвській філії банку «Ljubljanska Banka Ljubljana» і Тузлівській філії банку «Investbanka» після розпаду Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії. Вони посилалися на статті 13 і 14 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 1 до Конвенції.    Скарга була передана на розгляд до Четвертої секції Суду (правило 52 § 1 Регламенту Суду). 17 жовтня 2011 року Палата цієї Секції, до складу якої увійшли наступні судді: Ніколас Братца (Nicolas Bratza), Лєх Гарліцкі (Lech Garlicki), Ніна Ваїч (Nina Vajić), Боштьян М. Зупанчіч (Boštjan M. Zupančič), Лільяна Мійовіч (Ljiljana Mijović), Драголюб Поповіч (Dragoljub Popović) та Мір’яна Лазарова Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska), а також Лоуренс Ерлі (Lawrence Early), Секретар Секції, приєднала до питань суті питання про вичерпання національних засобів правового захисту і оголосила заяву прийнятною.    У своєму рішенні від 6 листопада 2012 року Палата відхилила шістьма голосами проти одного заперечення урядів щодо вичерпання національних засобів правового захисту та постановила:

- одностайно, що мало місце порушення Сербією статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції відносно пана Шахдановіча;

- шістьма голосами проти одного, що мало місце порушення Словенією статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції відносно пані Алішич та пана Саджака;

- одностайно, що не було порушення іншими державами-відповідачами статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції;

- одностайно, що мало місце порушення Сербією статті 13 Конвенції стосовно пана Шахдановіча;

- шістьма голосами проти одного, що мало місце порушення Словенією статті 13 стосовно пані Алішич та пана Саджака;

- одностайно, що порушення іншими державами-відповідачами статті 13 не було; і

- одностайно, що не було необхідності розглядати скаргу за статтею 14 Конвенції, взятою в поєднанні зі статтею 13 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 1, щодо Сербії та Словенії, і що не було порушення статті 14, взятої в поєднанні зі статтею 13 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 1, з боку інших держав-відповідачів.

До рішення була надана особлива думка судді Зупанчіча.    18 березня 2013 року відповідно до клопотань з боку урядів Сербії та Словенії колегія Великої палати вирішила передати справу на розгляд до Великої палати згідно зі статтею 43 Конвенції.    Склад Великої палати було визначено відповідно до положень статті 26 §§ 4 і 5 Конвенції та правила 24. Боштьян М. Зупанчіч, суддя, обраний від Словенії, вирішив заявити самовідвід від участі в розгляді справи Великою палатою (правило 28). Відповідно уряд Словенії призначив на його заміну Ангеліку Нуссбергер, суддю, обрану від Німеччини (стаття 26 § 4 Конвенції та правило 29). Девід Тор Бйоргвінссон і Дануте Йочієне, строк повноважень яких закінчився 31 жовтня 2013 року, продовжували брати участь у розгляді справи (стаття 23 § 3 Конвенції і правило 24 § 4).    Сторони представили додаткові письмові зауваження (правило 59 § 1).    10 липня 2013 року в Палаці прав людини в Страсбурзі відбулося слухання справи (правило 59 § 3). У Суді були присутні:

(a) від заявників
ПанБ. Муйчин (B. Mujčin),
ПанЕ. Есер (E. Eser),Радники,
ПанА. Мустафіч (A. Mustafić),Помічник;

(b) від уряду Боснії і Герцеговини
ПаніМ. Міїч (M. Mijić),Уповноважена,
ПаніБ. Скалоніч (B. Skalonjić),Заступниця Уповноваженої,
ПаніЕ. Веледар Аріфігіч (E.Veledar Arifagić),
ПанЗ. Келіч (Z. Kelić),
ПанТ. Чурак (T. Ćurak),
ПанС. Бакіч (S. Bakić),
ПанЕ. Кубат (E. Kubat),
ПаніВ. Туфек (V. Tufek),
ПаніН. Троссат (N. Trossat),
ПанМ. Махмутовіч (M. Mahmutović),Консультанти;

(c) від уряду Хорватії
ПаніШ. Стажнік (Š. Stažnik),Уповноважена,
ПаніН. Катіч (N. Katić),
ПаніА. Метелко-Згомбіч (A. Metelko-Zgombić),
ПаніМ. Башич (M. Bašić),
Пані Й. Влашич (J. Vlašić),
ПаніБ. Грабовац (B. Grabovac),
ПаніВ. Звонар (V. Zvonar),Консультанти;

(d) від уряду Сербії
ПанС. Каріч (S. Carić),Уповноважений,
ПаніВ. Родіч (V. Rodić),
ПаніД. Добрковіч (D. Dobrković),
ПанН. Петковіч (N. Petković),
ПанБ. Мілісавлєвіч (B. Milisavljević),
ПанБ. Курбалія (B. Kurbalija),
ПаніС. Джюрджевіч (S. Đurđević),Консультанти;

(e) від уряду Словенії
ПаніН. Пінтар-Госенца (N. Pintar-Gosenca),Уповноважена,
ПаніЦ. Аннакер (C. Annacker),Радник,
ПаніА. Нее (A. Nee),
ПаніМ. Превц (M. Prevc),
ПанР. Габровец (R. Gabrovec),
ПаніА. Полак-Петровіч (A. Polak-Petrič),
ПанА. Куліцк (A. Kulick),Консультанти;

(f) від уряду Македонії
ПанК. Богданов (K. Bogdanov),Уповноважений,
ПаніВ. Станоєвска (V. Stanojevska),Консультант.

Суд заслухав виступи пана Муйчіна, пані Міїч, пані Стажнік, пана Каріча, пані Аннакер та пана Богданова.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A. Вступ    Заявники народилися в 1976, 1949 і 1952 роках, відповідно, і живуть в Німеччині.До розпаду Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії («СФРЮ») двоє з даних заявників, пані Алішич та пан Саджак, здали іноземну валюту на зберігання в банк «Ljubljanska Banka Sarajevo»[1]. У 1990 році, в контексті економічних реформ 1989-1990 років (див. пункт 21 нижче) банк «Ljubljanska Banka Sarajevo» став філією словенського банку «Ljubljanska Banka Ljubljana». Також до розпаду СФРЮ третій заявник, пан Шахдановіч, відкрив депозит в іноземній валюті в Тузлівській філії сербського банку «Investbanka», розташованій в Боснії і Герцеговині. За матеріалами, що знаходяться в розпорядженні Суду, 31 грудня 1991 року баланс на рахунках пані Алішич та пана Саджака в Сараєвській філії банку «Ljubljanska Banka Ljubljana» становив 4 715 дойчмарок і 129 874 дойчмарок, відповідно. 3 січня 2002 року баланс на рахунках пана Шахдановіча в Тузлівській філії банку «Investbanka» становив 63 880 дойчмарок, 4 австрійські шилінги і 73 долари США.Скарги заявників за Конвенцією стосуються їхньої нездатності забрати свої заощадження в іноземній валюті з банківських рахунків, зазначених вище. На їхню думку, це становило порушення всіма державами-відповідачами статті 1 Протоколу № 1, взятої окремо та в поєднанні зі статтею 14 Конвенції. Вони також стверджували про порушення статті 13 Конвенції.

B. Фактичний контекст

1. Комерційна банківська система в СФРЮ до реформи 1989-1990 років

(a) Основні банки, асоційовані банки та національні банкиПеред економічними реформами, які були проведені в СФРЮ в 1989-1990 роках, комерційна банківська система СФРЮ складалася з основних та асоційованих банків. Основні банки були окремими юридичними особами, але були інтегровані в організаційну структуру одного з дев’яти асоційованих банків. Як правило, основні банки були засновані й управлялися компаніями колективної власності, які базувалися в тій же самій територіальній одиниці (тобто, в одній з республік: Боснії і Герцеговині, Хорватії, Македонії, Чорногорії, Сербії та Словенії, або в автономних провінціях Косово і Воєводині). Компанії колективної власності були флагманом югославської моделі самоуправління: не будучи ані приватними, ані державними, вони були колективною власністю, яка контролювалася їхніми працівниками і яка була заснована на комуністичній концепції виробничих відносин (це явище і поточний стан таких компаній у Сербії, де вони продовжують існувати, було описано у справі «Kačapor та інші проти Сербії», №№ 2269/06 та ін., §§ 71-76 і 97, рішення від 15 січня 2008 року). Як мінімум два основних банки могли заснувати асоційований банк. Банк «Ljubljanska Banka Ljubljana», один з асоційованих банків, складався з банків «Ljubljanska Banka Sarajevo», в якому двоє заявників відкрили рахунки, «Ljubljanska Banka Zagreb»[2], «Ljubljanska Banka Skopje»[3] і низки інших основних банків. Так само банк «Investbanka», в якому один із заявників відкрив рахунки, разом з деякими іншими основними банками сформував асоційований банк під назвою «Beogradska udružena Banka».У СФРЮ також було дев’ять національних банків: Національний банк Югославії («НБЮ») і національний банк в кожній з шести республік та в двох автономних провінціях.

(b) Депозити в іноземній валютіНе маючи достатньої кількості вільно конвертованої валюти, СФРЮ створила привабливі умови для своїх експатріантів та інших громадян щодо розміщення в своїх банках іноземної валюти. На такі депозити нараховувалися великі відсотки, при цьому річна ставка часто перевищувала 10%. Депозити були гарантовані державою (стаття 14(3) Закону «Про операції в іноземній валюті» 1985 року[4] і стаття 76(1) Закону «Про банки та інші фінансові установи» 1989 року[5]).Державна гарантія повинна була бути активована в разі банкрутства банку або «явної неплатоспроможності» на прохання банку (стаття 18 Закону «Про неплатоспроможність банків та інших фінансових установ» 1989 року[6] і відповідні підзаконні акти[7]). Жоден з банків, які розглядаються в даній справі, такого прохання не робив.Вкладники не могли звертатися за активацією гарантії за своїм власним бажанням, але мали право, відповідно до Закону «Про цивільні зобов’язання» 1978 року[8], забрати свої депозити у будь-який час разом з нарахованими відсотками. Так, стаття 1035 цього Закону передбачала:

«1. Договір грошового депозиту укладається тоді, коли банк погоджується прийняти, а вкладник зобов’язується внести певну суму грошей в банк.

2. Відповідно до такого договору банк має право використовувати депозитні кошти та зобов’язання повернути їх відповідно до умов, викладених в договорі».

Стаття 1043(1) Закону передбачала:

«При відкритті депозитного рахунку банк або фінансова установа видає вкладнику ощадну книжку».

Стаття 1044 Закону передбачала:

«1. Усі внески та зняття грошей повинні бути зафіксовані в ощадній книжці.

2. Підписані та проштамповані записи в ощадні книжки становлять доказ внесків та зняття коштів.

3. Будь-яка інша угода не має юридичної сили».

Крім того, стаття 1045 цього Закону передбачала:

«Відсотки виплачуються на ощадні рахунки».

(c) Система переведення депозитівПочинаючи з середини 1970-х років, банки почали нести збитки на обміні іноземної валюти через знецінення обмінного курсу динара. У відповідь на це СФРЮ запровадила систему переведення депозитів в іноземній валюті, яка дозволяла банкам переводити валютні депозити громадян в НБЮ, який взяв на себе валютний ризик (стаття 51 Закону «Про операції з іноземною валютою» 1977 року[9]). Хоча юридично система була необов’язковою, на практиці банки не мали іншого вибору, оскільки їм не дозволялося мати валютні рахунки в іноземних банках, які були необхідними для того, щоб проводити платежі за кордоном. Так само вони не мали права видавати кредити в іноземній валюті. Тому практично вся іноземна валюта була переведена до НБЮ відповідно до одного з двох таких способів: або обліковим чи «типовим» методом, або методом фактичного переведення іноземної валюти на іноземні рахунки НБЮ. Обліковий метод застосовувався набагато частіше, оскільки він дозволяв комерційним банкам перекласти валютні ризики на НБЮ без необхідності платити комісію іноземним банкам (див. справу «Kovačić та інші проти Словенії» [ВП], №№ 44574/98, 45133/98 і 48316/99, § 36, рішення від 3 жовтня 2008 року; див. також рішення AP 164/04 Конституційного суду Боснії і Герцеговини від 1 квітня 2006 року, § 53). Згідно з внутрішнім звітом НБЮ, датованим вереснем 1988 року[10], на 30 червня 1988 року в НБЮ було переведено еквівалент приблизно 9 млрд. дол. США, з яких лише близько 1,4 млрд. дол. США (тобто, трохи більше 15%) були фізично переведені на різні зарубіжні рахунки НБЮ. Як вбачається, акумульовані на закордонних рахунках НБЮ кошти недавно були розділені між державами-правонаступницями (див. пункт 65 нижче).Що стосується банка «Ljubljanska Banka Sarajevo»[11], в якому перші два заявника тримали депозитні рахунки, система переведення депозитів функціонувала наступним чином. У відповідності з низкою угод (між банками «Ljubljanska Banka Sarajevo», «Ljubljanska Banka Ljubljana», Національним банком Боснії і Герцеговини та Національним банком Словенії), банк «Ljubljanska Banka Sarajevo» повинен був щомісячно переводити до Національного банку Словенії на рахунок банку «Ljubljanska Banka Ljubljana» будь-яку різницю між вкладеною та знятою іноземною валютою. Деякі з цих коштів переводилися назад до банку «Ljubljanska Banka Sarajevo» на прохання цього банку для того, щоб задовольнити його потреби в ліквідності (в періоди, коли більше іноземної валюти знімалося, аніж розміщувалося на депозитах). Дійсно, в період з 1984 року по 1991 рік 244 665 082 дойчмарок було передано в Любляну і 41 469 528 (тобто, менше 17%) назад у Сараєво. Кошти, які не були повернуті назад у Сараєво, передавалися в НБЮ відповідно до одного з двох способів, описаних у пункті 17 вище: облікового чи «типового» (в цьому випадку немає ніяких доказів того, що вони дійсно залишили Любляну) або методу фактичної передачі іноземної валюти на іноземні рахунки НБЮ. Незалежно від використаного методу переведення депозитів, всі ці кошти реєструвалися як право вимоги банка «Ljubljanska Banka Sarajevo» до НБЮ.Відповідно до угод, згаданих у пункті 18 вище, НБЮ надав банку «Ljubljanska Banka Sarajevo» кредити в динарах (спочатку безпроцентні) через Національний банк Боснії і Герцеговини, в обмін на вартість переведених депозитів в іноземній валюті. Отримані таким чином динари використовувалися цим основним банком для надання кредитів за процентними ставками, які були нижче рівня інфляції, компаніям, які знаходилися, як правило, в тій же самій територіальної одиниці.У кінці 1988 року систему переведення депозитів було зупинено (шляхом внесення змін до статті 103 Закону «Про операції в іноземній валюті» 1985 року). Банкам було надано дозвіл на відкриття рахунків в іноземних банках. Банк «Ljubljanska Banka Sarajevо», як і інші банки, скористався цією можливістю і передав на зберігання близько 13,5 млн. дол. США в іноземні банки в період з жовтня 1988 року по грудень 1989 року. В документах справи немає інформації про те, якою є доля цих коштів.

2. Реформа системи комерційних банків в СФРЮ 1989-1990 роківУ рамках реформ 1989-1990 років СФРЮ ліквідувала описану вище систему основних і асоційованих банків. Це зрушення в банківських правилах дозволило деяким основним банкам зробити вибір на користь незалежного статусу, тоді як інші основні банки стали філіями (без утворення юридичної особи) колишніх асоційованих банків, до яких вони раніше належали. 1 січня 1990 року банк «Ljubljanska Banka Sarajevo», згаданий вище, таким чином став філією (без утворення юридичної особи) банка «Ljubljanska Banka Ljubljana»; останній перейняв на себе права, активи і зобов’язання першого. Банк «Investbanka», згаданий вище, став незалежним банком з головним офісом у Сербії та низкою філій у Боснії і Герцеговині.Крім того, було проголошено конвертованість динара, що призвело до масового зняття іноземної валюти. Тому СФРЮ вдалася до надзвичайних заходів, значним чином обмеживши зняття валютних депозитів. Наприклад, станом на грудень 1990 року, коли було внесено зміни до статті 71 Закону «Про операції з іноземною валютою» 1985 року, вкладники могли зняти свої заощадження лише для оплати імпортованих товарів або послуг для своїх власних потреб або для потреб своїх близьких родичів, для купівлі облігацій в іноземній валюті, для вчинення заповідальних подарунків для наукових або гуманітарних цілей, або для оплати страхування життя в місцевій страховій компанії. Крім того, стаття 3 рішення уряду СФРЮ від квітня 1991 року[12], яке було чинним до лютого 1992 року, і стаття 17(с) рішення НБЮ від січня 1991 року[13], яке Конституційний Суд СФРЮ визнав неконституційним в квітні 1992 року, обмежували суми, які вкладники могли зняти чи використовувати для зазначених вище цілей, до 500 дойчмарок за раз, але не більше 1000 дойчмарок на місяць (див. пункт 53 нижче).

3. Розпад СФРЮ в 1991-1992 рокахУ 1991-1992 роках СФРЮ розпалася. В державах-правонаступницях вклади в іноземній валюті, внесені раніше, були поміщені під спеціальний режим і, як правило, на них посилаються як на «старі» або «заморожені» заощадження в іноземній валюті. Нижче в алфавітному порядку (в оригінальній англійській версії рішення – Прим. перекл.) наводиться огляд відповідного національного законодавства і практики щодо таких заощаджень у кожній з п’яти держав-правонаступниць, які також є державами-відповідачами в даній справі.

C. Обставини, що стосуються кожної окремої держави-відповідача

1. Боснія і Герцеговина

(a) Заходи щодо «старих» заощаджень в іноземній валютіУ 1992 році Боснія і Герцеговина взяла на себе законодавчо передбачені гарантії по «старим» валютним заощадженням від СФРЮ (див. статтю 6 Закону «Про застосування законодавства СФРЮ» 1992 року[14]). Хоча відповідні нормативні положення не були чіткими в цьому відношенні, Національний банк Боснії і Герцеговини висловив думку, що гарантія покривала такі заощадження лише у вітчизняних банках (див. його звіт 63/94 від 8 серпня 1994 року[15]).Хоча під час війни всі «старі» заощадження в іноземній валюті залишалися замороженими, зняття таких заощаджень дозволялося у виняткових випадках тільки з гуманітарних підстав та в деяких інших особливих випадках (див. відповідні підзаконні акти[16]).Після війни 1992-1995 років кожен з суб’єктів (Федерація Боснії і Герцеговини - «ФБГ» - та Республіка Сербська) ухвалив своє власне законодавство щодо «старих» заощаджень в іноземній валюті. У даній справі доречним є лише законодавство ФБГ, оскільки філії, що розглядаються, розташовані на території даного суб’єкту. У 1997 році ФБГ взяла на себе відповідальність за «старі» заощадження в іноземній валюті у банках та філіях, розташованих на її території (див. статтю 3(1) Закону «Про врегулювання вимог» 1997 року[17] і Указ «Про врегулювання вимог нерезидентів» 1999 року[18]). Хоча такі заощадження залишалися замороженими, цей закон передбачав, що вони могли бути використані для придбання належних державі квартир та компаній (див. статтю 18 Закону «Про врегулювання вимог» 1997 року, з поправками, внесеними в 2004 році).У 2004 році ФБГ прийняла нове законодавство. Вона зобов’язалася повернути «старі» валютні заощадження у вітчизняних банках в цьому суб’єкті, незалежно від громадянства відповідного вкладника. Її відповідальність за такі заощадження у філіях банків «Ljubljanska Banka Ljubljana», «Investbanka» або інших іноземних банків, в яких заявники мали свої рахунки, була чітко виключена статтею 9(2) Закону «Про врегулювання національного боргу» 2004 року[19].У 2006 році відповідальність за «старі» заощадження в іноземній валюті у вітчизняних банках перейшла від суб’єктів до держави. Відповідальність за такі заощадження в місцевих філіях банків «Ljubljanska Banka Ljubljana» та «Investbanka» знову було чітко виключено, однак держава повинна була допомогти клієнтам цих філій отримати свої заощадження зі Словенії та Сербії, відповідно (див. статтю 2 Закону «Про старі заощадження в іноземній валюті» 2006 року[20]). Крім того, всі провадження стосовно «старих» заощаджень в іноземній валюті були закриті в силу закону (див. статтю 28 цього Закону; це положення було визнане конституційним рішенням U 13/06 Конституційного суду Боснії і Герцеговини від 28 березня 2008 року, § 35).

(b) Статус Сараєвської філії банків «Ljubljanska Banka Ljubljana» та «Ljubljanska Banka Sarajevo», заснованих в 1993 роціЯк було зазначено в пункті 21 вище, в січні 1990 року банк «Ljubljanska Banka Sarajevo» став філією, без утворення юридичної особи, банка «Ljubljanska Banka Ljubljana». Останній перейняв права, активи та зобов’язання першого. Відповідно до реєстру компаній філія діяла від імені материнського банку. В кінці 1991 року заощадження в іноземній валюті в цій філії складали близько 250 млн. дойчмарок, однак менше ніж 350 000 дойчмарок було розміщено в її сховище (потік іноземній валюти між Сараєво і Любляною описано в пункті 18 вище).У 1993 році за законодавством Боснії і Герцеговини було створено новий банк з такою ж назвою, що й попередник Сараєвської філії банка «Ljubljanska Banka Ljubljana» - «Ljubljanska Banka Sarajevo». Він в односторонньому порядку взяв на себе відповідальність за «старі» заощадження в іноземній валюті в Сараєвській філії банку «Ljubljanska Banka Ljubljana» - словенського банку.У 1994 році Національний банк Боснії і Герцеговини здійснив перевірку і відзначив численні порушення. Насамперед, управління цього нового банку «Ljubljanska Banka Sarajevo» не було призначене належним чином, і не було зрозуміло, хто був його акціонерами. З цієї причини Національний банк призначив в цей банк директора. По-друге, як вітчизняний банк, банк «Ljubljanska Banka Sarajevo» не міг брати на себе зобов’язання іноземного банку щодо «старих» заощаджень в іноземній валюті, оскільки це наклало б додаткові фінансові зобов’язання на державу Боснія і Герцеговина (оскільки держава за законом була гарантом «старих» валютних заощаджень у всіх вітчизняних банках). Національний банк наказав, щоб терміново було підготовлено зведений баланс активів і пасивів Сараєвської філії банку «Ljubljanska Banka Ljubljana» станом на 31 березня 1992 року, і щоб були визначені її відносини з материнським банком.Однак відповідно до реєстру компаній новостворений банк «Ljubljanska Banka Sarajevo» залишався відповідальним за «старі» заощадження в іноземній валюті в Сараєвській філії банку «Ljubljanska Banka Ljubljana» до кінця 2004 року (див. пункт 35 нижче). Як результат, він продовжував управляти «старими» валютними заощадженнями в Сараєвській філії банку «Ljubljanska Banka Ljubljana»; близько 3% з цих заощаджень були використані в процесі приватизації у ФБГ (див. пункт 26 вище); і в одній справі цивільний суд зобов’язав банк «Ljubljanska Banka Sarajevo» здійснити виплату клієнту Сараєвської філії банку «Ljubljanska Banka Ljubljana» (див. справу «Višnjevac проти Боснії і Герцеговини», № 2333/04, ухвала від 24 жовтня 2006 року).Конституційний суд Боснії і Герцеговини описав ситуацію, що існувала до 2004 року, як «хаотичну» (рішення AP 164/04 від 1 квітня 2006 року, § 55). Палата з прав людини по Боснії і Герцеговині - національний орган з прав людини - постановила, що правова невизначеність, яка оточувала питання «старих» валютних заощаджень, зокрема, у вітчизняних філіях банків «Ljubljanska Banka Ljubljana» та «Investbanka» протягом цього періоду, становила порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції (див. рішення CH/98/377 та ін. від 7 листопада 2003 року, § 270).У 2003 році Банківське агентство ФБГ призначило у вітчизняному банку «Ljubljanska Banka Sarajevo» тимчасову адміністрацію з тієї причини, що він мав невизначені стосунки з банком «Ljubljanska Banka Ljubljana» - іноземним банком, розташованим у Словенії.У силу поправки до Закону «Про реєстр компаній» 2000 року[21], в 2003 році Парламент ФБГ продовжив до 2004 року передбачений законом строк видалення з реєстру компаній записів, зроблених в період воєнного часу. Невдовзі після цього, в листопаді 2004 року міський суду Сараєво постановив, що вітчизняний банк «Ljubljanska Banka Sarajevo» не є правонаступником Сараєвської філії словенського банку «Ljubljanska Banka Ljubljana»; що він не несе відповідальності за «старі» заощадження в іноземній валюті в цій філії; і що, як наслідок, запис, зроблений в 1993 році в реєстрі компаній, і який говорив про протилежне, необхідно було видалити.У 2006 році вітчизняний банк «Ljubljanska Banka Sarajevo» продав свої активи хорватській компанії, яка, в свою чергу, зобов’язалася виплатити борги цього банку. В той же час, приміщення Сараєвської філії словенського банку «Ljubljanska Banka Ljubljana», під наглядом уряду ФБГ в очікуванні остаточного визначення статусу цієї філії, були здані в оренду тій самій хорватській компанії від імені банку «Ljubljanska Banka Ljubljana».У 2010 році відповідний суд відкрив провадження щодо банкрутства банка «Ljubljanska Banka Sarajevo» в Боснії і Герцеговині. Воно все ще триває.

(c) Статус Тузлівської філії банку «Investbanka»Тузлівська філія банку «Investbanka» завжди мала статус філії без утворення юридичної особи. Розмір «старих» валютних заощаджень у цій філії становив близько 67 млн. дол. США (приблизно 100 млн. дойчмарок) станом на 31 грудня 1991 року. Філія закрилася в червні 1992 року, і більше вже ніколи не відновлювала свою діяльність. Що трапилося з її активами – не встановлено.У 2002 році відповідний суд Сербії видав наказ про банкрутство банку «Investbanka». Тоді сербські органи влади продали приміщення філій банку «Investbanka», що знаходилися в ФБГ (філії, що знаходилися в Республіці Сербській, були продані в 1999 році). Наприклад, за приміщення на вул. Джафер Махала (Džafer Mahala) в Тузлі сербські органи влади отримали 2 140 650 євро. Як вбачається, провадження щодо банкрутства банку «Investbanka» все ще триває.У 2010 році уряд ФБГ вирішив помістити приміщення та архіви філій банку «Investbanka», що знаходилися в ФБГ, під своє управління, однак, як вбачається, банк «Investbanka» вже не мав жодних приміщень або архівів у ФБГ.У 2011 році на прохання органів влади ФБГ сербські органи влади розпочали кримінальне розслідування того, яким чином архіви Тузлівської філії були передані на територію Сербії в 2008 році.

2. Хорватія

(a) Заходи щодо «старих» заощаджень в іноземній валютіУряд Хорватії зазначив, що він виплатив «старі» валютні заощадження у вітчизняних банках та їхніх зарубіжних філіях, незалежно від громадянства того чи іншого вкладника. І дійсно, було очевидно, що він виплатив такі заощадження громадян Боснії і Герцеговини, які були розміщені в філіях хорватських банків, що знаходилися в Боснії і Герцеговині. Разом з тим уряд Словенії надав рішення Верховного суду Хорватії (Rev 3015/1993-2 1994 року, Rev 3172/1995-2 1996 року і Rev 1747/1995-2 1996 року), вказавши, що термін, використовуваний у відповідному законодавстві (građanin), означав громадянина Хорватії (див. для порівняння згадану вище справу «Kovačić та інші», § 77).

(b) Статус Загребської філії банку «Ljubljanska Banka Ljubljana»Хорватія дозволила своїм громадянам переводити свої «старі» заощадження в іноземній валюті із Загребської філії банку «Ljubljanska Banka Ljubljana» в хорватські банки (див. статтю 14 Закону «Про старі валютні заощадження» 1993 року[22] і відповідні підзаконні акти[23]). Як вбачається, близько двох третин усіх клієнтів цієї філії скористалися такою можливістю. У березні 2013 року Словенія і Хорватія підписали меморандум про взаєморозуміння, закликаючи до подальших переговорів щодо правонаступництва в питаннях таких переведених заощаджень. Що стосується клієнтів, які не перевели свої заощадження із Загребської філії банку «Ljubljanska Banka Ljubljana» в хорватські банки, і чиї заощадження склали близько 300 млн. дойчмарок, деякі з них розпочали цивільні провадження в хорватських судах, і 63 з них отримали свої «старі» валютні заощадження від примусового продажу активів цієї філії, розташованої в Хорватії (рішення міського суду м. Осієк від 8 квітня 2005 року та 15 червня 2010 року[24]; див. також згадану вище справу «Kovačić та інші», §§ 122-133). Деякі інші вкладники розпочали або наразі розпочинають цивільні провадження в словенських судах (див. пункт 51 нижче). Згідно офіційних документів, наданих урядом Хорватії, банк «Ljubljanska Banka Ljubljana» і його Загребська філія вже не мають жодних активів в Хорватії.

3. Сербія

(a) Заходи щодо «старих» заощаджень в іноземній валютіПісля розпаду СФРЮ «старі» валютні заощадження в сербських банках залишалися замороженими. Разом з тим, зняття грошей дозволялися у виняткових випадках лише з гуманітарних міркувань незалежно від громадянства того чи іншого вкладника та розташування тієї чи іншої філії (див. відповідні підзаконні акти[25]). Крім того, сербські суди постановили принаймні один раз, що банки, які знаходилися в Сербії, несли відповідальність за «старі» заощадження в іноземній валюті у своїх філіях, розташованих у Боснії і Герцеговині (див. справу «Šekerović проти Сербії», № 32472/03, ухвала від 4 січня 2007 року).У 1998 році, а потім знову в 2002 році, Сербія погодилася виплатити, частково готівкою, а частково державними облігаціями, «старі» валютні заощадження у вітчизняних філіях вітчизняних банків своїх громадян і громадян усіх інших держав, крім громадян держав-правонаступниць СФРЮ, а також «старі» заощадження в іноземній валюті в іноземних філіях вітчизняних банків (наприклад, в Тузлівській філії банку «Investbanka») громадян усіх інших держав, крім громадян держав-правонаступниць СФРЮ. Такі державні облігації повинні бути погашені в 2016 році у вигляді дванадцяти щорічних платежів та з щорічними відсотками зі ставкою 2% (стаття 4 Закону «Про старі валютні заощадження» 2002 року[26]). Що стосується обсягу виплат, Сербія зобов’язалася відшкодувати первісні депозити з відсотками, нарахованими до 31 грудня 1997 року, по первісній ставці, та з відсотками, нарахованими після цієї дати, по ставці 2% річних (стаття 2 цього ж Закону).Однак інші «старі» заощадження в іноземній валюті (тобто, заощадження громадян держав-правонаступниць СФРЮ, крім Сербії, вкладені в усіх філіях сербських банків, як вітчизняних, так і зарубіжних, а також заощадження сербських громадян у філіях сербських банків, розташованих за межами Сербії) повинні були залишатися замороженими до вирішення переговорів про правонаступництво, як це було у випадку, наприклад, депозитів третього заявника. Крім того, всі провадження щодо «старих» заощаджень в іноземній валюті було зупинено в силу закону відповідно до статей 21 і 22 Закону «Про старі заощадження в іноземній валюті» 1998 року[27] і статей 21 і 36 Закону «Про старі заощадження в іноземній валюті» 2002 року.

(b) Статус банку «Investbanka» та його філійЗа даними реєстру компаній, банк «Investbanka» знаходиться в державній власності. Він контролюється Сербським агентством по страхуванню депозитів. Як державна установа, він повинен був списати свої великі вимоги проти державних і колективних компаній для того, щоб включити їх у процес приватизації відповідно до Закону «Про приватизацію» 2001 року[28]. У січні 2002 року відповідний суд виніс наказ про банкрутство щодо банку «Investbanka». Провадження щодо банкрутства триває. Сотні вкладників у філіях банку «Investbanka», що знаходяться в Боснії і Герцеговині, безуспішно зверталися за поверненням грошей в ході процедури банкрутства. Двадцять з них потім подали цивільні позови проти банку «Investbanka», але також безуспішно.

4. Словенія

(a) Заходи щодо «старих» заощаджень в іноземній валютіУ 1991 році Словенія перейняла передбачену законом гарантію від СФРЮ щодо «старих» валютних заощаджень у вітчизняних філіях усіх банків (у тому числі банку «Investbanka» та інших зарубіжних банків), незалежно від громадянства того чи іншого вкладника (див. статтю 19(3) Конституційного закону «Про реалізацію Основоположної конституційної хартії про суверенітет і незалежність Республіки Словенія» - «Конституційний закон 1991 року» [29]), і перетворила зобов’язання банків по відношенню до вкладників у державний борг (див. Закон «Про старі заощадження в іноземній валюті» 1993 року[30]). Таким чином, Словенія взяла на себе зобов’язання щодо виплати первісних депозитів і відсотків, нарахованих до 31 грудня 1990 року по первісній відсотковій ставці, а також відсотків, нарахованих з 1 січня 1991 року по 31 грудня 1992 року по щорічній ставці в 6% (стаття 2 Закону «Про старі заощадження в іноземній валюті» 1993 року). Що стосується подальшого періоду, відсоткова ставка залежала від того, чи зробив вкладник вибір на користь державних облігацій або готівки. Вкладники мали право на отримання або державних облігацій, які повинні були бути погашені в 2003 році шляхом розстрочки в двадцять виплат по два рази на рік, та нарахованих відсотків за річною ставкою 5%, або готівки з банків, в яких вони мали гроші, разом з відсотками з ринковою ставкою плюс 0,25% шляхом розстрочки в десять виплат по два рази на рік. В останньому випадку банкам повинні були бути видані державні облігації. Деякі вкладники зробили вибір на користь облігацій, оскільки вони могли використати їх для купівлі належних державі квартир та компаній, а також для сплати податків і пенсійних внесків.

(b) Статус банку «Ljubljanska Banka Ljubljana» та його філійНезабаром після проголошення своєї незалежності Словенія націоналізувала, а потім, в 1994 році, реструктурувала банк «Ljubljanska Banka Ljubljana» шляхом внесення змін до Конституційного закону 1991 року. Більшість його активів і частина його пасивів були переведені в новий банк – «Nova Ljubljanska Banka» (див. статтю 22(b) цього Закону, згаданого в пункті 54 нижче). Старий банк зберіг відповідальність за «старі» заощадження в іноземній валюті в своїх філіях в інших державах-правонаступницях та пов’язані вимоги проти НБЮ (там само). На підставі цього закону суди винесли низку рішень, які зобов’язували старий банк «Ljubljanska Banka» виплатити «старі» заощадження в іноземній валюті клієнтам у його Сараєвській філії. Водночас національні суди визнали, що держава Словенія як така не мала жодних зобов’язань у цьому відношенні (див. рішення Верховного суду II Ips 415/95 від 27 лютого 1997 року; II Ips 613/96 від 1 квітня 1998 року; і II Ips 490/97 від 21 січня 1999 року). Старий банк «Ljubljanska Banka» спочатку адмініструвало Агентство по реабілітації банків. Зараз банк контролюється урядовим агентством Словенії – Фондом з правонаступництва.У 1997 році всі провадження щодо «старих» заощаджень в іноземній валюті в філіях старого банку «Ljubljanska Banka Ljubljana», що знаходилися в інших державах-правонаступницях (окрім провадження по третій інстанції у Верховному суді), були призупинені до проведення переговорів з правонаступництва (див. Закон «Про Фонд з правонаступництва Республіки Словенія» 1993 року[31] з поправками, внесеними в 1997 році, а також Закон «Про Фонд з правонаступництва і Старшого представника з питань правонаступництва Республіки Словенія» 2006 року[32]). У грудні 2009 року Конституційний суд Словенії за заявою двох хорватських вкладників визнав такий захід неконституційним[33].Відтак районний суд м. Любляна виніс низку рішень, зобов’язуючи старий банк «Ljubljanska Banka Ljubljana» виплатити «старі» заощадження в іноземній валюті в його Сараєвській філії разом з відсотками (див., наприклад, рішення P 119/1995-І від 16 листопада 2010 року, яке стало остаточним і обов’язковим для виконання 4 січня 2012 року, коли його залишив у силі Вищий суд Любляни; рішення P 9/2007-II від 7 грудня 2010 року; і рішення P 1013/2012-II від 10 січня 2013 року). Суд пояснив, що відповідно до закону СФРЮ філії діяли від імені материнських банків. Крім того, відповідно до словенського законодавства старий банк «Ljubljanska Banka Ljubljana» зберігав відповідальність за «старі» заощадження в іноземній валюті в його Сараєвській філії. Суд визнав недоречним той факт, що однойменний банк, «Ljubljanska Banka Sarajevo», взяв на себе відповідальність старого банку «Ljubljanska Banka Ljubljana» за заощадження в Сараєвській філії в 1993 році (див. пункт 30 вище), оскільки це було зроблено без погодження з материнським банком або вкладниками. У будь-якому разі, в 2004 році компетентний суд Боснії і Герцеговини видалив відповідний запис 1993 року в реєстрі компаній (див. пункт 35 вище). Районний суд м. Любляна також визнав недоречним той факт, що певна частина іноземної валюти була переведена на закордонні рахунки НБЮ відповідно до системи переведення депозитів, розглянутої вище.

5. Колишня югославська Республіка МакедоніяКолишня югославська Республіка Македонія виплатила «старі» валютні заощадження у вітчизняних банках та місцевих філіях іноземних банків, наприклад, Скоп’євської філії банку «Ljubljanska Banka Ljubljana», незалежно від громадянства того чи іншого вкладника[34].

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВОЯк зазначалося в пункті 22 вище, певні обмеження щодо зняття вкладів в іноземній валюті існували ще до розпаду СФРЮ. Наприклад, у пункті 17(с) рішення НБЮ від січня 1991 року[35], яке Конституційний Суд СФРЮ визнав неконституційним в квітні 1992 року, зазначалося таке:

«Уповноважені банки виконують накази про виплату громадянам держави іноземної валюти, розміщеної на їхніх рахунках в іноземній валюті, ... після отримання від таких осіб попереднього повідомлення про їхній намір використати іноземну валюту таким чином:

(і) суми, що не перевищують 500 дойчмарок: протягом 15 днів для першого зняття і протягом 30 днів для подальшого зняття валюти;

(іі) суми, що не перевищують 1000 дойчмарок: протягом 30 днів для першого зняття і протягом 45 днів для подальшого зняття валюти;

(ііі) суми, що не перевищують 3000 дойчмарок: протягом 90 днів; та

(іv) суми, що не перевищують 8000 дойчмарок: протягом 180 днів».

Однак це положення не поширювалося на югославських експатріантів, які жили і працювали за кордоном, зокрема, на заявників у цій справі (див. статті 8 (6) і 17 цього рішення). Нездатність даних заявників забрати свої заощадження зі своїх рахунків стала результатом застосування наступних положень національного законодавства, представленого в хронологічному порядку.У відповідній частині Конституційного акту Словенії 1991 року (з поправками, внесеними в 1994 році) йдеться про наступне:

Преамбула

«Враховуючи небажання деяких держав, які виникли на території колишньої [СФРЮ], а також банків, що знаходяться в цих державах;

Враховуючи нинішню неможливість досягнення угоди про правонаступництво щодо фінансових активів та пасивів колишньої СФРЮ та юридичних осіб на її території, через практичні та юридичні наслідки війни на території колишньої СФРЮ, міжнародні санкції, накладені на так звану ФРЮ (Сербію і Чорногорію), крах фінансових та економічних систем у деяких державах-правонаступницях, та використання фінансових активів колишньої СФРЮ так званою ФРЮ для фінансування агресивної війни;

...;

І з метою пошуку, шляхом переговорів з іноземними кредиторами, справедливого рішення у взятті на себе адекватної частки державних боргів колишньої СФРЮ в тих випадках, коли кінцевого бенефіціара неможливо встановити...»

Стаття 22(b)

«Банки «Ljubljanska Banka Ljubljana» та «Kreditna Banka Maribor» передають свої справи та активи новим банкам, створеним за цим актом.

Незважаючи на положення попереднього пункту, банки «Ljubljanska Banka Ljubljana» та «Kreditna Banka Maribor» зберігають:

...

(ііі) повну відповідальність за поточні та ощадні рахунки в іноземній валюті, не гарантовані Республікою Словенія;

...

(v) вимоги, пов’язані з ними.

Банк «Ljubljanska Banka Ljubljana» підтримує свої зв’язки з існуючими філіями і дочірніми компаніями, що базуються в інших республіках на території колишньої СФРЮ, і зберігають відповідну частку вимог проти Національного банку Югославії щодо ощадних рахунків в іноземній валюті».Відповідна частина Закону «Про Фонд з правонаступництва Республіки Словенія» 1993 року (з поправками 1997 року) передбачає:

Стаття 1

«З метою реалізації вимог і виконання зобов’язань Республіки Словенія та фізичних і юридичних осіб на території Республіки Словенія в процесі розподілу прав, активів і пасивів [СФРЮ], цим створюється Фонд з правонаступництва Республіки Словенія».

Стаття 15(č)(1)

«Якщо тривають судові провадження або провадження щодо виконання судових рішень проти осіб, що живуть або зареєстровані в Словенії, позивач або кредитор живуть або зареєстровані ... в одній з Республік колишньої СФРЮ, ... а вимога стосується юридичної угоди або чинного судового рішення, суд зупиняє провадження у справі за власною ініціативою».Відповідна частина Закону Сербії «Про старі заощадження в іноземній валюті» 2002 року передбачає:

Стаття 21(1)

«Громадяни [Боснії і Герцеговини, Хорватії, Словенії та колишньої югославської Республіки Македонія], які мають старі заощадження в іноземній валюті в банках, що знаходяться в Сербії і Чорногорії[36], а також громадяни Сербії та Чорногорії, які мають старі заощадження в іноземній валюті в філіях таких банків, розташованих на території [Боснії і Герцеговини, Хорватії, Словенії та колишньої югославської Республіки Македонія], висувають вимоги щодо своїх старих заощаджень в іноземній валюті у спосіб, який підлягає узгодженню між державами-правонаступницями СФРЮ».

Стаття 36

«Усі провадження, в тому числі виконавче провадження, щодо заощаджень в іноземній валюті, на які розповсюджується цей Закон, припиняються в силу цього Закону».Стаття 2 Закону Боснії і Герцеговини «Про старі заощадження в іноземній валюті» 2006 року передбачає:

«1. Відповідно до цього Закону старими заощадженнями в іноземній валюті є валютні заощадження в банках, розташованих на території Боснії і Герцеговини станом на 31 грудня 1991 року, включаючи відсотки, нараховані до цієї дати, за вирахуванням будь-якої виплати після цієї дати і будь-яких коштів, переданих на спеціальні приватизаційні рахунки.

2. Старі заощадження в іноземній валюті, визначені в пункті 1 вище, не включають валютні заощадження у філіях банків «Ljubljanska Banka», «Investbanka», розташованих на території Боснії і Герцеговини, або в інших іноземних банках.

3. Відповідно до Угоди про питання правонаступництва 2001 року заощадження в іноземній валюті, визначені в пункті 2 вище, є предметом відповідальності держав-правонаступниць, в яких були розташовані відповідні банки. Боснія і Герцеговина в рамках своєї міжнародної діяльності надаватиме допомогу власникам таких валютних рахунків...».Стаття 23 Закону «Про Фонд з правонаступництва та Старшого представника з питань правонаступництва Республіки Словенія» 2006 року передбачала наступне:

«(1) Будь-які і всі рішення судів Словенії щодо зупинення проваджень стосовно заощаджень в іноземній валюті в комерційному банку або в будь-якій його філії в будь-якій державі-правонаступниці колишньої СФРЮ, винесені відповідно до Закону «Про Фонд з правонаступництва Республіки Словенія» 1993 року, залишаються чинними. Будь-які і всі провадження, згадані в попередньому реченні, які вже було відновлено, надалі зупиняються або призупиняються.

(2) провадження, зазначені в попередньому пункті, поновлюються автоматично при врегулюванні питання про гарантії СФРЮ або її НБЮ щодо заощаджень в іноземній валюті відповідно до статті 7 додатка С до Угоди про питання правонаступництва».

3 грудня 2009 року Конституційний суд Словенії визнав це положення неконституційним.

ВІДПОВІДНЕ МІЖНАРОДНЕ ПРАВО ТА ПРАКТИКА

I. МІЖНАРОДНЕ ПРАВО СТОСОВНО ПРАВОНАСТУПНИЦТВА ДЕРЖАВПитання правонаступництва держав регулюється, принаймні частково, нормами загального міжнародного права, передбаченими у Віденській конвенції 1978 року про правонаступництво держав щодо договорів і, певною мірою, у Віденській конвенції 1983 про правонаступництво держав щодо державного майна, архівів і державних боргів[37]. Хоча останній договір ще не набрав чинності, і наразі лише три держави-відповідача є його учасницями (Хорватія, Словенія та колишня югославська Республіка Македонія), добре встановленим принципом міжнародного права є те, що навіть якщо держава не ратифікувала міжнародний договір, вона може бути пов’язана одним з його положень настільки, наскільки це положення відображає звичаєве міжнародне право, яке його кодифікує або ж формує нову норму звичаєвого права (див. справу «Cudak проти Литви» [ВП], № 15869/02, § 66, ECHR-2010, і рішення Міжнародного суду ООН у справах «Континентальний шельф Північного моря» (North Sea Continental Shelf ) від 20 лютого 1969 року, § 71, ICJ Reports 1969).Зобов’язання вести переговори в дусі доброї волі з метою досягнення угоди є основним принципом врегулювання різних аспектів правонаступництва (див. Висновок № 9 Арбітражної комісії Міжнародної конференції з колишньої Югославії[38], і статтю 6 Резолюції 2001 року «Про правонаступництво держав у питаннях власності і боргів» Інституту міжнародного права – «Резолюція 2001 року»). У разі недосягнення угоди принцип територіальності має надзвичайно важливе значення настільки, наскільки йдеться про питання правонаступництва щодо державної власності (стаття 18 Віденської конвенції 1983 року і стаття 16 Резолюції 2001 року). Що стосується державних боргів, застосовним принципом є принцип «справедливої частки». Відповідним положенням Віденської конвенції 1983 року є стаття 41, яка передбачає:

«Коли держава розділяється і припиняє своє існування, і частини території держави-попередниці утворюють дві або декілька держав-правонаступниць, і, якщо держави-правонаступниці не домовилися про інше, державний борг держави-попередниці переходить до держав-правонаступниць в справедливих частках, беручи до уваги, зокрема, майно, права та інтереси, які переходять до держав-правонаступниць у зв’язку з таким державним боргом».

Стаття 23 § 2 Резолюції 2001 року подібним чином передбачає, що принцип «справедливої частки» є керівним принципом у питанні державних боргів:

«У разі недосягнення угоди про передачу державних боргів держави-попередниці державний борг повинен у кожній категорії правонаступництва переходити до держави-правонаступниці в справедливій частці з урахуванням, зокрема, майна, прав та інтересів, що переходять до держави-правонаступниці або держав-правонаступниць у зв’язку з таким державним боргом».

Разом з тим, статті 27-29 Резолюції 2001 року проводять різницю між національними, локалізованими та місцевими боргами та передбачають, що принцип територіальності застосовується особливо до місцевих боргів:

Стаття 27 (національні борги)

«1. Державні борги, зроблені державою-попередницею на благо всієї держави (національні борги), регулюються нормами, що містяться у статті 22 і далі цієї Резолюції.

2. Борги публічних установ та державних підприємств, які функціонують на національному рівні, підлягають тим же правилам, незалежно від місця їхнього зареєстрованого офісу».

Стаття 28 (локалізовані борги)

«1. Державні борги, отримані за контрактом державою-попередницею або державною установою чи підприємством, які функціонують на національному рівні, для конкретних проектів або об’єктів в конкретному регіоні (локалізовані національні борги), регулюються правилами, передбаченими в попередній статті.

2. Разом з тим, розподіл цього боргу відповідно до вимог справедливості повинен враховувати перехід власності (об’єктів/установок), пов’язаної з боргом, а також будь-яку вигоду, отриману від цих проектів або об’єктів державою-правонаступницею, на території якої вони знаходяться».

Стаття 29 (місцеві борги)

«1. Борги місцевих державних установ (комун, регіонів, федеральних суб’єктів, департаментів, комунальних та інших регіональних і місцевих установ) переходять до держави-правонаступниці, на території якого ця державна установа знаходиться.

...

6. Держава-попередниця і держава-правонаступниця (держави) можуть шляхом угоди інакше врегулювати питання передачі місцевих боргів. Для вирішення питань, пов’язаних з приватними боргами, приватні кредитори беруть участь у розробці та укладанні такої угоди».

Нарешті, що стосується наслідків правонаступництва держав для приватних осіб, Резолюція 2001 року у відповідній частині зазначає наступне:

Стаття 24 §§ 1 і 2

«1. Правонаступництво держав не повинне впливати на права та обов’язки приватних кредиторів і боржників.

2. Держави-правонаступниці повинні в своїх національних правових системах визнавати існування прав та обов’язків кредиторів, заснованих у правовій системі держави-попередниці».

Стаття 25

«Держави-правонаступниці, настільки, наскільки це можливо, повинні поважати набуті права приватних осіб в правовій системі держави-попередниці».

II. УГОДА ПРО ПИТАННЯ ПРАВОНАСТУПНИЦТВА ТА ВІДПОВІДНА ПРАКТИКАЦя угода стала результатом майже десятирічних переговорів під егідою Міжнародної конференції по колишній Югославії та Верховного представника (міжнародного адміністратора, призначеного відповідно до Додатку 10 до Загальної рамкової угоди про мир у Боснії та Герцеговині). Вона була підписана 29 червня 2001 року і набула чинності між Боснією і Герцеговиною, Хорватією, Сербією і Чорногорією (яких пізніше замінила Сербія), Словенією та колишньою югославською Республікою Македонія 2 червня 2004 року.Питання про «старі» заощадження в іноземній валюті видалося спірним. Держави-правонаступниці мали різні погляди про те, чи має це питання вирішуватися як зобов’язання СФРЮ згідно з додатком С (фінансові активи і пасиви), або ж як питання приватного права згідно з додатком G (приватна власність і набуті права)[39]. Ці держави не могли також вирішити питання щодо того, чи повинні гарантії СФРЮ щодо «старих» заощаджень в іноземній валюті переходити до держави, в якій відповідний материнський банк мав свій головний офіс, або ж до держави, на території якої депозит було фактично розміщено. Зрештою до Додатку С до Угоди було включено наступні положення:

Стаття 2 § 3 (a)

«Інші фінансові зобов’язання [СФРЮ] включають в себе:

(а) гарантії з боку СФРЮ або її Національного банку Югославії щодо заощаджень в іноземній валюті, розміщених у комерційному банку та в будь-якій його філії в будь-якій державі-правонаступниці до дати, в яку вона проголосила незалежність; ...».

Стаття 7

«Гарантії з боку СФРЮ або її [Національного банку Югославії] щодо заощаджень в іноземній валюті, розміщених у комерційному банку та в будь-який його філії в будь-якій державі-правонаступниці до дати, в яку вона проголосила свою незалежність, повинні невідкладно бути узгоджені шляхом переговорів, беручи до уваги, зокрема, необхідність захисту заощаджень фізичних осіб в іноземній валюті. Ці переговори повинні проходити під егідою Банку міжнародних розрахунків».У 2001-2002 роках було проведено чотири раунди переговорів стосовно розподілу гарантій СФРЮ щодо «старих» заощаджень в іноземній валюті. Оскільки держави-правонаступниці не могли досягти угоди, у вересні 2002 року Банк міжнародних розрахунків («БМР») повідомив, що експерт, пан Мейєр (Meyer), вирішив припинити свою участь у цій справі і що БМП більше не відіграє жодної ролі в цьому зв’язку. Він дійшов такого висновку:

«Однак якщо всі п’ять держав-правонаступниць згодом вирішать провести нові переговори щодо гарантій по відношенню до депозитів в іноземній вільно конвертованій валюті і звернуться по допомогу до БМП у цьому зв’язку, БМП буде готовий розглянути питання про надання такої допомоги за умов, які мають бути узгоджені»[40].

Як вбачається, невдовзі після цього чотири держави-правонаступниці (всі, крім Хорватії) повідомили БМП про свою готовність продовжувати переговори. Хорватія зробила це в жовтні 2010 року і отримала відповідь в листопаді 2010 року, у відповідній частині якої йшлося про таке:

«...БМП нещодавно розглядав це питання і вважає, що його внесок у будь-який новий раунд переговорів, в рамках надання добрих послуг, не може принести додаткової користі, беручи також до уваги значний час, який сплинув з минулого раунду переговорів, а також його поточні пріоритети в галузі грошово-кредитної і фінансової стабільності. Разом з тим, ми хотіли б підкреслити, що організація зустрічей раз на два місяці в Базелі надає практичну можливість для керівників держав-правонаступниць обговорити це питання між собою на неофіційній основі в БМП»[41].Слід зазначити, що порівняне питання про гарантії СФРЮ щодо заощаджень, зданих на зберігання до Поштового ощадного банку та його філій, було врегульоване за межами рамок переговорів щодо Угоди про питання правонаступництва. Зокрема, кожна держава взяла на себе гарантії щодо філій, розташованих на її території.Фінансові активи СФРЮ були розділені у відповідності до наступних пропорцій: Боснія і Герцеговина - 15,5%, Хорватія - 23%, колишня югославська Республіка Македонія - 7,5%, Словенія - 16%, Сербія і Чорногорія (пізніше замінені Сербією) - 38% (відповідно до статті 5 Додатка С до Угоди). Як вбачається, в період з 2003 по 2012 рік практично вся іноземна валюта на зарубіжних рахунках колишнього НБЮ, в розмірі близько 237 млн. дол. США в американських банках і 221 млн. дол. США в інших банках, була розділена між державами-правонаступницями відповідно до зазначених пропорцій[42].Відповідно до статті 4 Угоди про питання правонаступництва було створено Постійний спільний комітет високопоставлених представників держав-правонаступниць з метою контролю за ефективним виконанням Угоди та створення форуму, на якому питання, що виникають в процесі її виконання, можуть бути обговорені. На сьогодні він провів три зустрічі: в 2005, 2007 і 2009 роках.Наступні положення цієї Угоди також мають відношення до цієї справи:

Стаття 5

«(1) Розбіжності, які можуть виникнути у зв’язку з тлумаченням та застосуванням цієї Угоди, повинні, в першу чергу, бути вирішені шляхом обговорення серед відповідних держав.

(2) Якщо розбіжності не можуть бути вирішені шляхом такого обговорення протягом одного місяця з моменту першого повідомлення в обговоренні, відповідні держави або:

(а) передають це питання незалежній особі за своїм вибором з метою отримання швидкого і авторитетного вирішення питання, якого сторони будуть дотримуватися, і в якому, за необхідності, можуть бути призначені конкретні строки для вчинення тих чи інших дій; або

(b) передають його на вирішення до Постійного спільного комітету, встановленого статтею 4 цієї Угоди.

(3) Розбіжності, які можуть виникнути на практиці щодо тлумачення термінів, які використовуються в цій Угоді або в будь-якій подальшій угоді, необхідній для виконання Додатків до цієї Угоди, можуть, на додаток, бути передані за ініціативою будь-якої відповідної держави на обов’язкове експертне вирішення, здійснюване одноособовим експертом, який не повинен бути громадянином жодної зі сторін цієї Угоди і який призначається за угодою між сторонами в спорі, або, за відсутності такої угоди, Головою Суду з примирення і арбітражу в рамках ОБСЄ. Експерт повинен визначити всі процедурні питання, після консультацій зі сторонами, які замовили таке експертне вирішення, якщо експерт вважає за доцільне це зробити, з твердим наміром забезпечити якнайшвидше та ефективне вирішення розбіжності.

(4) Процедура, передбачена в пункті (3) цієї статті, повинна бути строго обмежена тлумаченням термінів, які використовуються в цих угодах, і за жодних обставин не повинна дозволяти експерту визначати практичне застосування будь-яких з цих угод. Зокрема, згадана процедура не застосовуються до:

(а) Додатку до цієї Угоди;

(b) статей 1, 3 і 4 Додатка В;

(с) статей 4 і 5(1) Додатка С;

(d) статті 6 Додатка D.

(5) Ніщо в попередніх пунктах цієї статті не зачіпає прав або обов’язків Сторін цієї Угоди відповідно до будь-якого чинного положення, яке пов’язує їх в питанні врегулювання спорів».

Стаття 9

«Ця Угода буде виконуватися державами-правонаступницями в дусі доброї волі відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй і відповідно до норм міжнародного права».

III. МІЖНАРОДНА СУДОВА ПРАКТИКА З ПИТАНЬ PACTUM DE NEGOTIANDO В МІЖДЕРЖАВНИХ СПРАВАХЗобов’язання, яке витікає з принципу pactum de negotiando, тобто обов’язку провести переговори з метою укладання угоди, повинне виконуватися добросовісно відповідно до фундаментального принципу pacta sunt servanda (угоди повинні виконуватися). 26 січня 1972 року Арбітражний суд щодо Угоди про німецькі зовнішні борги у справі «Греція проти Федеративної Республіки Німеччини» зазначив у цьому зв’язку наступне (§§ 62-65):

«Тим не менш, принцип pactum de negotiando також не без правових наслідків. Він означає, що обидві сторони будуть сумлінно докладати зусиль, щоб домогтися взаємоприйнятного рішення шляхом компромісу, навіть якби це означало відмову від сильних позицій, зайнятих раніше. Він передбачає готовність для цілей переговорів відмовитися від більш ранніх позицій і зустріти іншу сторону на півшляху. Мова Угоди не може тлумачитись як така, що означає, що кожна сторона має намір притримуватися своєї попередньої позиції і наполягати на повній капітуляції іншої сторони. Така концепція була б несумісною з терміном «переговори». Результат був би прямо протилежний тому, що було задумано. Зобов’язання вести переговори включає в себе розуміння, як поводитися з іншою стороною з метою знаходження спільної мови. Хоча Трибунал не приходить до висновку, що стаття 19 у зв’язку з пунктом II Додатку І в абсолютних термінах зобов’язує кожну із сторін досягти угоди, він вважає, що умови цих положень вимагають від сторін вести переговори, торгуватися і добросовісно намагатися досягти результату, прийнятного для обох сторін, поклавши тим самим край цьому тривалому протиріччю...

Угода про проведення переговорів щодо оспорюваних грошових вимог у даному випадку обов’язково включає готовність розглянути врегулювання спору. Це є справедливим, навіть якщо спір поширюється не тільки на суму вимог, але й також на їхнє існування. Принцип врегулювання спорів цим не порушується. Стаття 19 не обов’язково вимагає, щоб сторони вирішили різні правові питання, щодо яких вони мають розбіжності. Наприклад, вона не передбачає, що від обох сторін очікується дивитися одними очима на певні питання, які їх розділяють, наприклад, чи існують з точки зору права спірні вимоги, або чи є вони державними чи приватними вимогами. Що стосується цих питань, сторони по суті «погодилися не погодитися», але незважаючи на їхні неузгодженості щодо цих питань, вони беруть на себе зобов’язання вести переговори наскільки це можливо з метою укладення угоди щодо вирішення спору...

Суд вважає, що основний принцип, визначений у справах «Континентальний шельф Північного моря», стосується і цього спору. Як було озвучено Міжнародним судом ООН, він підтверджує і надає значення звичайному сенсі слова «переговори». Щоб бути значущими, переговори повинні розпочинатися з метою досягнення угоди. Хоча, як ми вже зазначили, згода на переговори не обов’язково передбачає зобов’язання досягти угоди, вона таки означає, що в цьому напрямку мають бути здійснені серйозні зусилля».Міжнародний суд таким чином нещодавно узагальнив відповідну практику (рішення від 5 грудня 2011 року у справі «Застосування тимчасової угоди від 13 вересня 1995 року (колишня югославська Республіка Македонія проти Греції), § 132, ICJ Reports 2011):

«Суд зазначає, що значення переговорів для цілей врегулювання спору або зобов’язання вести переговори було з’ясовано в практиці Суду і в практиці його попередника, а також в арбітражних рішеннях. Як зазначила Постійна палата міжнародного правосуддя ще в 1931 у справі «Залізничні перевезення між Литвою і Польщею» (Railway Traffic between Lithuania and Poland), зобов’язання вести переговори в першу чергу полягає «не лише в тому, щоб вступити в переговори, але й проводити їх, наскільки це можливо, з метою укладення угод». Без сумніву, воно не означає зобов’язання досягнути угоди» («Залізничні перевезення між Литвою і Польщею», Консультативний висновок, 1931, P.C.I.J., Series A/B, No. 42, с. 116; див. також справу «Целюлозні заводи на річці Уругвай» (Pulp Mills on the River Uruguay) (Аргентина проти Уругваю), рішення, І.C.J. Reports 2010 (I), с. 68, п. 150), або що тривалі переговори повинні здійснюватися вимушено (справа «Палестинські концесії Мавромматіса» (Mavrommatis Palestine Concessions), рішення № 2, 1924, P.C.I.J., Series A, No. 2, с. 13). Тим не менш, держави повинні вести себе так, щоб «переговори були значущими». Наприклад, ця вимога не виконується, якщо будь-яка із сторін «наполягає на своїй власній позиції і не розглядає при цьому будь-яких змін до неї» (справа «Континентальний шельф Північного моря» (Федеративна Республіка Німеччина/Данія; Федеративна Республіка Німеччина/Нідерланди), рішення, І.C.J. Reports 1969, с. 47, п. 85; див. також справу «Целюлозні заводи на річці Уругвай» (Аргентина проти Уругваю), рішення, I.C.J. Reports 2010 (I), с. 67, п. 146), або якщо вони чинять перешкоди переговорам, наприклад, шляхом переривання зв’язку, або викликають затримки в необґрунтований спосіб, або ігнорують погоджені процедури (арбітражне провадження у справі «Озеро Лану» (Lake Lanoux Arbitration) (Іспанія/Франція) (1957), Reports of International Arbitral Awards (RIAA), т. XII, с. 307). Переговори з метою досягнення угоди також означають, що сторони повинні в розумній мірі враховувати інтереси один одного (справа «Юрисдикція щодо вилову риби» (Fisheries Jurisdiction) (Сполучене Королівство проти Ісландії), рішення по суті, І.C.J. Reports 1974, с. 33, п. 78). Що стосується доказів, потрібних для встановлення факту несумлінності (обставина, яка виправдала б твердження будь-якої із сторін про те, що з неї знято обов’язок щодо виконання), «повинна мати місце не просто невдача конкретних переговорів, а дещо більше» (арбітражне провадження у справі «Питання Такни і Аріки» (Tacna‑Arica Question) (Чилі/Перу) (1925), RIAA, т. II, с. 930). Вони можуть бути привнесені непрямими факторами, однак мають бути підтримані «не спірними висновками, а чіткими і переконливими доказами, які змушують прийти до такого висновку» (там само).

IV. РІШЕННЯ E-16/11 СУДУ ЄАВТ ВІД 28 СІЧНЯ 2013 РОКУБанк «Landsbanki», приватний ісландський банк, мав філії в Нідерландах та Сполученому Королівстві, які надавали ощадні рахунки он-лайн під маркою «Icesave». Такі депозити покривалися системою гарантування депозитів Ірландії, а також голландськими і британськими системами, відповідно.У 2008 році банк «Landsbanki» збанкрутів, і уряд Ісландії заснував банк «New Landsbanki» відповідно до законодавства про надзвичайний стан, щоб запобігти системній кризі. Вітчизняні депозити були переведені до банку «New Landsbanki». При цьому голландські і британські депозити не переводилися. Незабаром після створення банку «New Landsbanki» і переведення вітчизняних депозитів до цього банку за системою гарантування вкладів Ісландії було запущено обов’язок по їх сплаті, в тому числі сплаті голландських та британських депозитів. На відміну від вітчизняних вкладників, вкладники з філіями в Нідерландах та Сполученому Королівстві не отримали жодної компенсації за цією системою, але зрештою вони отримали виплати за голландською і британською системами.У 2011 році Наглядовий орган Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) подав заяву до Суду ЄАВТ. Він домагався отримання рішення про те, що Ісландія, держава-учасниця Угоди про європейську економічну зону («ЄЕЗ»), не дотрималась своїх зобов’язань, що випливають з Директиви 94/19/EC Європейського парламенту та Ради від 30 травня 1994 року про системи гарантування депозитів, оскільки вона не забезпечила виплати мінімальної суми компенсації (20 тис. євро[43]) вкладникам у Нідерландах та Сполученому Королівстві протягом певних строків. Заява була підтримана Європейською Комісією в якості третьої сторони.У своєму рішенні від 28 січня 2013 року Суд ЄАВТ дійшов висновку про те, що хоча положення законодавства ЄС, які стосуються єдиного ринку, були інкорпоровані в правову систему ЄЕП, порушення цієї Директиви Ісландією не було. Примітно, що він ухвалив, що Директива не зобов’язує держави та їхні органи влади забезпечити компенсацію, якщо система гарантування депозитів не може виконати свої зобов’язання в разі системної кризи. Він також підкреслив, що держави користуються «широкими межами розсуду в прийнятті фундаментальних виборів економічної політики в конкретному випадку системної кризи».

ПРАВОЗаявники стверджували, що неможливість забрати свої «старі» заощадження в іноземній валюті зі своїх рахунків у філіях Словенського банку (перші два заявники) і в філіях сербського банку (третій заявник), розташованих у Боснії і Герцеговині, становить порушення всіма державами-відповідачами статті 1 Протоколу № 1, взятої окремо і в поєднанні зі статтею 14 Конвенції. Вони також скаржилися на порушення статті 13 Конвенції.

I. ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАЖЕННЯ УРЯДІВУряди запропонували Великій палаті переглянути ухвалу Палати від 17 жовтня 2011 року, якою заяву було оголошено прийнятною. Кожен уряд-відповідач стверджував, що заявники перебували не в межах його «юрисдикції» (стаття 1 Конвенції), а в межах юрисдикції іншого уряду-відповідача. Уряди Сербії та Словенії також стверджували, що вимоги заявників не стосувалися будь-якого «майна» за змістом статті 1 Протоколу № 1, і що їхня заява була несумісною ratione materiae з положеннями Конвенції. Всі уряди посилалися на ті ж самі аргументи, що й при розгляді в Палаті (пункти 49-50 ухвали про прийнятність).Заявники оскаржували ці заперечення і, посилаючись, серед іншого, на висновки Палати, просили Суд відхилити їх.Палата встановила, що заявники перебували під юрисдикцією всіх держав-відповідачів, враховуючи, що останні погодилися в контексті переговорів про правонаступництво, що «старі» заощадження в іноземній валюті є частиною фінансових зобов’язань СФРЮ, які вони повинні поділити (див. пункти 38 і 58 ухвали про прийнятність). Вона також взяла до уваги зобов’язання держав-правонаступниць відповідно до норм міжнародного права щодо врегулювання всіх аспектів правонаступництва разом шляхом угоди (див. пункти 36 і 58 цієї ухвали). Що стосується питання про сумісність ratione materiae, з огляду на наявні докази Палата вважала встановленим, що жодних підстав сумніватися в тому, що заявники дійсно мали «старі» валютні заощадження в тих сумах, що вони зазначали, не було. Вона також постановила, що вимоги заявників пережили розпад СФРЮ з низки причин (див. пункти 52-55 ухвали про прийнятність). Вона підкреслила, зокрема, що законодавство держав-правонаступниць ніколи не погашало вимог заявників або позбавило їх юридичної сили будь-яким іншим способом і ніколи не було жодних сумнівів, що деякі або всі держави-правонаступниці повинні були б зрештою погасити вимоги заявників:

«Дійсно, держави-правонаступниці в багатьох випадках явно продемонстрували свою незмінну прихильність щодо забезпечення отримання тими, хто знаходиться в ситуації даних заявників, виплати своїх «старих» заощаджень в іноземній валюті в той чи інший спосіб (див. для порівняння справу «Bata проти Чеської Республіки», № 43775/05, ухвала від 24 червня 2008 року, в якій держава-відповідач ніколи не показувала жодних ознак прийняття або визнання вимог заявника і залишалася ворожою до всіх таких вимог з часів падіння комуністичного режиму). Крім того, ці держави визнали, що «старі» заощадження в іноземній валюті є частиною фінансових зобов’язань СФРЮ, які вони повинні розділити, так як вони розділили інші фінансові зобов’язання і активи СФРЮ... Враховуючи особливості цієї справи, її слід відрізнити від таких справ, як «X, Y і Z проти Німеччини» (№ 7694/76, рішення Комісії від 14 жовтня 1977 року, Decisions and Reports (DR), 12, с. 131), «S.C. проти Франції» (№ 20944/92, рішення Комісії від 20 лютого 1995 року, DR 80, с. 78), та «Abraini Leschi та інші проти Франції» (№ 37505/97, рішення Комісії від 22 квітня 1998 року, DR 93, с. 120), в яких було встановлено, що оспорювані міжнародні договори за відсутності будь-якого законодавства про їх імплементацію не створили для заявників окремих прав на компенсацію, які могли б підпадати під сферу дії статті 1 Протоколу № 1».Слід зазначити, що перепон для того, щоб Велика палата вирішила у відповідних випадках питання, що стосуються прийнятності заяви за статтею 35 § 4 Конвенції, немає, оскільки це положення дозволяє Суду відхилити будь-яку заяву, яку він вважатиме неприйнятною, «на будь-якому етапі провадження». Таким чином, навіть на стадії розгляду справи по суті і відповідно до правила 55 Суд може переглянути ухвалу про визнання заяви допустимою, якщо він приходить до висновку, що вона повинна була бути оголошена неприйнятною по одній з причин, зазначених у перших трьох пунктах статті 35 Конвенції (див. справу «Odièvre проти Франції» [ВП], № 42326/98, § 22, ECHR 2003-III).Проте Велика палата, розглянувши заперечення урядів, вважає, що вони не виправдовують перегляду ухвали Палати про відхилення попередніх заперечень, які уряди в ній висунули. Дійсно, Велика палата не може не відзначити, що на додаток до аргументів, на які поклалася Палата, рішення судів Сербії та Словенії, викладені вище в пунктах 44, 49 та 51, свідчать, що такі вимоги, як ті, що розглядаються в цій справі, пережили розпад СФРЮ. Крім того, що стосується сумнівів уряду Словенії щодо існування і точної суми заощаджень заявників, Велика палата знову розглянула всі докази, наявні в матеріалах справи, зокрема, копію виписки з банківських рахунків, яка показувала баланс на рахунках пані Алішич і пана Саджака станом на 31 грудня 1991 року, копію депозитного договору пана Саджака, витяги з ощадної книжки пана Шахдановіча, в якій був зазначений баланс на одному з його рахунків станом на 17 квітня 1992 року, офіційні дані, надані урядом Сербії в ході провадження в Палаті, що вказували баланс на рахунках пана Шахдановіча станом на 3 січня 2002 року, дані на мікрофішах стосовно рахунків пані Алішич і пана Саджака, наданих урядом Боснії і Герцеговини, а також документ, виданий Агентством з приватизації ФБГ, про те, що заявники не використали свої «старі» заощадження в іноземній валюті в ході приватизації.Приймаючи до уваги також і виняткові обставини даної справи, Велика палата приходить до висновку, що було продемонстровано поза розумним сумнівом, що заявники мають «старі» валютні заощадження в сумах, зазначених у пункті 10 вище, і вважає достатньо доведеним те, що ці депозити становили «майно» для цілей статті 1 Протоколу № 1 (див., серед іншого, справи «Gayduk та інші проти України», № 45526/99, ухвала від 2 липня 2002 року, стосовно первісних депозитів; «Merzhoyev проти Росії», № 68444/01, § 48, рішення від 8 жовтня 2009 року; «Suljagić проти Боснії і Герцеговини», № 27912/02, § 35, рішення від 3 листопада 2009 року; «Boyajyan проти Вірменії», № 38003/04, § 54, рішення від 22 березня 2011 року; «Kotov проти Росії» [ВП], № 54522/00, § 90, рішення від 3 квітня 2012 року; та «А. і В. проти Чорногорії», № 37571/05, § 68, рішення від 5 березня 2013 року).Відповідно, Велика палати відхиляє попередні заперечення урядів-відповідачів. Слід зазначити, що на відміну від своєї позиції в Палаті, жоден з урядів не висував заперечень у своїх поданнях у Великій палаті щодо стверджуваного невичерпання заявниками національних засобів правового захисту.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПРОТОКОЛУ № 1Стаття 1 Протоколу № 1 передбачає:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів»

A. Висновки ПалатиПалата встановила, що питання про «старі» валютні заощадження в Сараєвській філії банку «Ljubljanska Banka Ljubljana» та в Тузлівській філії банку «Investbanka» було питанням правонаступництва (див. ухвалу про прийнятність у цій справі). Далі, підкреслюючи, що вирішення цього питання замість держав-відповідачів не є завданням Суду, вона зазначила, що тим не менш може розглянути питання про те, чи становила нездатність заявників використати свої заощадження протягом більш ніж двадцять років, саме через невирішення цього питання державами-відповідачами, порушення статті 1 Протоколу № 1 з боку будь-якої з цих держав. Палата встановила таке порушення щодо Словенії (стосовно пані Алішич і пана Саджака) і щодо Сербії (стосовно пана Шахдановіча), беручи до уваги низку таких факторів, як право власності щодо банків, законодавчі та інші заходи, здійснені щодо активів банків, статус відповідних філій після розпаду СФРЮ, передача коштів з цих філій до материнських банків, невдача переговорів, проведених під егідою Банку міжнародних розрахунків у 2002 році, і відсутність будь-яких подальших конструктивних переговорів з цього питання (пункти 66-74 рішення Палати). Вона також дійшла висновку, що порушення цієї статті з боку решти держав-відповідачів не було.

B. Доводи сторін

1. ЗаявникиЗаявники стверджували, що всі держави-відповідачі як держави-правонаступниці СФРЮ повинні повернути їхні «старі» заощадження в іноземній валюті у зв’язку з тим, що вони не змогли врегулювати це невирішене питання правонаступництва. Заявники стверджували, що вони повинні зробити це відповідно до пропорцій, використаних до розподілу активів СФРЮ (див. пункт 65 вище).

2. Уряди-відповідачі (в оригінальній англійській версії рішення перераховані в алфавітному порядку – Прим. перекл.)

(a) Боснія і ГерцеговинаУряд Боснії і Герцеговини стверджував, що питання «старих» заощаджень заявників в іноземній валюті мало цивільно-правовий характер. Заявники та банки, що розглядаються, уклали цивільно-правові договори, які надавали заявникам право забрати свої депозити в будь-який момент або з однієї з філій, або безпосередньо з головного офісу (по цивільному праву Югославії банки відповідали за борги своїх філій). Можливо, всі валютні депозити і гарантувалися СФРЮ, але така гарантія ніколи не була активована, оскільки банки, що розглядаються, залишалися платоспроможними до розпаду СФРЮ. Тому відповідальність не перейшла від банків до СФРЮ. Відповідно, питання щодо заощаджень заявників не було питанням правонаступництва. Він вважав, що уряди Словенії і Сербії повинні нести відповідальність за борги банків «Ljubljanska Banka Ljubljana» та «Investbanka», відповідно, оскільки вони були відповідальні за неспроможність цих банків обслуговувати свої борги. Примітно, що уряд Словенії в силу закону перевів більшість активів банку «Ljubljanska Banka Ljubljana» до нового банку (див. пункт 49 вище); уряд Сербії списав борги державних підприємств банку «Investbanka» для того, щоб мати можливість приватизувати їх і отримати мільйонні прибутки.Уряд Боснії і Герцеговини додав, що філії банків «Ljubljanska Banka Ljubljana» та «Investbanka» були зобов’язані перевести іноземну валюту, зібрану від своїх клієнтів, до головного управління. В результаті, сховища філій, розташованих у Боснії і Герцеговині, були майже порожніми на момент розпаду СФРЮ, що є ще одною причиною для встановлення відповідальності Словенії та Сербії в даній справі.

(b) ХорватіяУряд Хорватії стверджував, що Словенія і Сербія повинні нести відповідальність з причин, зазначених урядом Боснії і Герцеговини (див. пункти 85-86 вище). Він додав, що в реструктуризації банку «Ljubljanska Banka Ljubljana» не було необхідності для того, щоб запобігти розвалу цього банку, як це стверджував уряд Словенії; її метою був захист цього банку від відповідальності перед вкладниками у своїх філіях, розташованих за межами Словенії. У зв’язку з цим уряд Хорватії надав копію звіту, опублікованого агентством «Moody’s» в 1997 році, який свідчив, що активи банку «Nova Ljubljanska Banka», який було засновано на базі активів банку «Ljubljanska Banka Ljubljana» лише кілька років раніше (див. пункт 49 вище), становили 3,7 млрд. дол. США.Уряд Хорватії також зазначив, що Меморандум про взаєморозуміння між Хорватією та Словенією від 11 березня 2013 року, який закликав до подальших переговорів з питань правонаступництва, стосувався лише заощаджень, які були переведені із Загребської філії банку «Ljubljanska Banka Ljubljana» до хорватських банків в 1990 роках (див. пункт 43 вище). Тому, всупереч тому, що стверджував уряд Словенії, Меморандум не слід тлумачити як визнання того, що всі «старі» валютні заощадження у філіях банку «Ljubljanska Banka Ljubljana», розташованих за межами Словенії, стосувалися питання правонаступництва (див. пункт 92 нижче).

(c) СербіяУряд Сербії стверджував, що відповідно до міжнародних положень про правонаступництво держав та Угоди з питань правонаступництва він ніс зобов’язання лише щодо сумлінного ведення переговорів з питання про «старі» заощадження в іноземній валюті в філіях банку «Investbanka», розташованих за межами Сербії. Відповідно, Суд повинен обмежити свій аналіз питанням про те, чи були проведені такі переговори, а не розглядати по суті питання про те, яка держава повинна виплатити заощадження заявників. Якщо Суд все ж таки вирішить розглянути це питання, уряд Сербії стверджував, що в даній справі відповідальність повинна нести Боснія і Герцеговина. Він послався на різні аргументи, зокрема на принцип територіальності та на заходи, вжиті цією державою щодо «старих» заощаджень в іноземній валюті (див. пункти 24-28 вище). Він також стверджував, що Боснія і Герцеговина виграли найбільше від «старих» заощаджень в іноземній валюті в Тузлівській філії банку «Investbanka». В якості прикладу він надав копію кредитних угод між Тузлівською філією банку «Investbanka», з одного боку, та боснійсько-герцеговинською компанією, філією сербської компанії, розташованої в Боснії і Герцеговині, та жителем Боснії і Герцеговини, з іншого.Твердження уряду Словенії (див. пункт 95 нижче) про те, що іноземна валюта зрештою опинилася або на закордонних рахунках НБЮ, або в НБЮ в Белграді, не було обґрунтованим. Уряд Сербії підкреслив той факт, що іноземна валюта, як правило, переводилася до НБЮ відповідно до облікового або «типового» методу, який не вимагав фізичного переміщення грошових коштів (див. пункт 17 вище). Крім того, іноземна валюта, яка була переведена на зарубіжний рахунок НБЮ, вже була розділена між державами-правонаступницями (див. пункт 65 вище).Нарешті, уряд Сербії визнав, що заощадження пана Шахдановіча були заморожені протягом багатьох років відповідно до сербського законодавства (а саме, відповідно до Законів «Про старі заощадження в іноземній валюті» 1998 та 2002 років), але стверджував, що ця міра була необхідною для того, щоб «захистити ліквідність державних коштів у світлі складної економічної ситуації та фінансового краху, через який проходила країна». Крім того, вона не накладала надмірного індивідуального тягаря на заявника. Питання заощаджень пана Шахдановіча, а також багатьох інших осіб у філіях сербських банків, що знаходяться поза межами Сербії, мають бути узгоджені державами-правонаступницями СФРЮ в переговорах з питань правонаступництва. Він також послався на справу «Molnar Gabor проти Сербії» (№ 22762/05, рішення від 8 грудня 2009 року), в якій Суд насправді зазначив, що дане законодавство створило справедливий баланс між загальним інтересом громадськості та законною триваючою вимогою заявника щодо своїх первісних заощаджень, а також правами всіх інших осіб, що опинилися в подібній ситуації.

(d) СловеніяУряд Словенії підтвердив, що питання про «старі» заощадження заявників в іноземній валюті в Сараєвській філії банку «Ljubljanska Banka Ljubljana» та в Тузлівській філії банку «Investbanka» є питанням правонаступництва. Так, він послався в цьому зв’язку на Угоду з питань правонаступництва (див. пункти 62-63 вище) і Меморандум про взаєморозуміння між Хорватією та Словенією 2013 року (пункт 43). Таким чином, на його думку, Суд повинен, обмежити свій аналіз питанням про те, чи здійснювалися переговори з цього питання в дусі доброї волі, а не розглядати питання по суті про те, яка саме держава повинна виплатити заявникам їхні заощадження. Якщо ж Суд все ж таки вирішить розглянути це питання, він стверджував, що відповідальність за «старі» заощадження в іноземній валюті в даних філіях повинна нести Боснія і Герцеговина на основі принципу територіальності. Ще одним аргументом був той факт, що Боснія і Герцеговина у вираженій формі не виключала свою відповідальність за такі заощадження до 2004 року (див. пункти 24-28 вище).Крім того, оскільки банк «Ljubljanska Banka Ljubljana» був на межі банкрутства, словенські органи були змушені реструктурувати його в 1994 році. Однак Словенія не повинна нести відповідальність за бори цього банку лише тому, що вона стала його власником у результаті процесу реабілітації. Інакше, як стверджувалося, жодна держава не змогла б реабілітувати банк з негативним капіталом без ризику бути визнаною повністю відповідальною за його борги. В будь-якому випадку, він стверджував, що банк «Ljubljanska Banka Ljubljana» ніколи не здійснював публічних функцій; що він ніколи не діяв за певними вказівками держави щодо невиплати заявникам «старих» заощаджень в іноземній валюті; і що він регулювався звичайним законодавством (тобто, словенським законодавством про компанії). Той лише факт, що держава була власником компанії і в цьому сенсі контролювала її, не був достатнім, щоб приписати його діяльність державі або визнати державу відповідальною за борги компанії відповідно до звичаєвого міжнародного права, кодифікованого Комісією з міжнародного права в Проекті статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння.Уряд Словенії також стверджував, що він не був зобов’язаний реабілітувати Сараєвську філію банку «Ljubljanska Banka Ljubljana». Він послався на системи гарантування депозитів, прийняті деякими державами-членами Ради Європи, в тому числі Бельгією, Францією, Португалією, Швейцарією, Великобританією та Нідерландами, які надавали депозитні гарантії лише філіям вітчизняних банків, розташованим на їхніх відповідних територіях. Крім того, він послався на рішення E-16/11 Суду ЄАВТ від 28 січня 2013 року (пункти 71-73 вище). Суд ЄАВТ підкреслив, що держави користуються «широкими межами розсуду в прийнятті фундаментальних рішень щодо економічної політики в конкретному випадку системної кризи». Те ж саме було справедливим і щодо статті 1 Протоколу № 1.Нарешті, хоча іноземна валюта і дійсно регулярно передавалася з Сараєвської філії банку «Ljubljanska Banka Ljubljana» до Національного банку Словенії, деякі кошти згодом були повернуті в Сараєво (див. пункт 18 вище). Кошти, які не були повернуті в Сараєво, були зареєстровані в якості вимог Сараєвської філії проти НБЮ і були фізично переведені на закордонні рахунки НБЮ. На підтримку свого твердження уряд Словенії надав документи, що свідчать про деякі переведення іноземної валюти з Любляни на рахунки НБЮ в іноземних банках (зокрема, в банки «LBS Bank - New York» та «LHB Internationale Handelsbank AG Frankfurt», які належать банку «Ljubljanska Banka Ljubljana», але також і в деякі інші іноземні комерційні банки) в період до розпаду СФРЮ.

(e) Колишня югославська Республіка МакедоніяЯк і уряди Боснії і Герцеговини та Хорватії, уряд Македонії стверджував, що питання про заощадження заявників мало цивільно-правовий характер. На його думку, оскільки жодного зв’язку між заявниками та македонськими органами влади не було, уряд Македонії жодним чином не порушував Конвенцію.

C. Оцінка Великої палати

1. Застосовність статті 1 Протоколу № 1Як Суд уже постановив у пункті 80 вище, депозити в іноземній валюті, які створювали предмет скарг заявників, становили «майно» за змістом статті 1 Протоколу № 1. Тому ця стаття є застосовною в даній справі.

2. Дотримання статті 1 Протоколу № 1

(a) Застосовне правилоЯк Суд неодноразово зазначав, стаття 1 Протоколу № 1 включає в себе три правила: перше правило, викладене в першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге правило, яке міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення майна і підпорядковує його умовам; третє правило, зазначене в другому абзаці, визнає, що держави мають право, серед іншого, контролювати володіння майном відповідно до загальних інтересів. Друге і третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання в мирне володіння майном, слід розглядати в світлі загального принципу, викладеного в першому правилі (див., зокрема, справи «Sporrong та Lönnroth проти Швеції», рішення від 23 вересня 1982 року, § 61, Series А. no. 52, «Iatridis проти Греції» [ВП], № 31107/96, § 55, ECHR 1999-II; «Immobiliare Saffi проти Італії» [ВП], № 22774/93, § 44, ECHR 1999-V; «Broniowski проти Польщі» [ВП], № 31443/96, § 134, ECHR 2004-V; та «Vistiņš і Perepjolkins проти Латвії» [ВП], № 71243/01, § 93, рішення від 25 жовтня 2012 року).Повертаючись до даної справи, слід зауважити, що в результаті різних заходів, вжитих на національному рівні, заявники не змогли скористатися своїми заощадженнями більш ніж двадцять років. Хоча, принаймні спочатку, замороження банківських рахунків можна було б розглядати як таке, що призначене для контролю за володінням майном у сенсі третього правила, можна поставити питання про те, чи не становив факт того, що депозити заявників залишалися недоступними протягом такого тривалого періоду, «позбавлення» в сенсі другого правила. Втім, беручи до уваги висновки в пунктах 77-81 вище про те, що законодавство держав-відповідачів не погасило вимог заявників або іншим чином не позбавило їх юридичної сили, а також визнання такими державами, що в принципі такі власники депозитів, як заявники, також повинні мати можливість розпоряджатися своїми заощадженнями, не можна сказати, що заявників було формально позбавлено їхніх заощаджень. З цих же причин Суд не вважає, що питання може розглядатися як таке, що чітко становить фактичну експропріацію. На цьому тлі, а також з урахуванням складності правових і фактичних питань, пов’язаних з цією справою, Суд вважає, що стверджуване порушення права власності не може бути кваліфіковане як таке, що підпадає в точну категорію (див. справи «Beyeler проти Італії» [ВП], № 33202/96, § 106, ECHR 2000-I, та «Zolotas проти Греції» (№ 2), № 66610/09, § 47, ECHR 2013). Таким чином, дана справа повинна бути розглянута в світлі загального принципу, викладеного в першому правилі.

(b) Характер стверджуваного порушення                     Основною метою статті 1 Протоколу № 1 є захист особи від необґрунтованого втручання держави в мирне володіння її майном. Однак в силу статті 1 Конвенції кожна договірна сторона «забезпечує кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені в Конвенції». Виконання цього загального обов’язку може створити позитивні зобов’язання, властиві забезпеченню ефективного здійснення прав, гарантованих Конвенцією. У контексті статті 1 Протоколу № 1 ці позитивні зобов’язання можуть вимагати від держави вжити заходів, необхідних для захисту права власності (див. справи «Broniowski», згадана вище, § 143, з подальшими посиланнями, та «Likvidējamā р/s Selga і Vasiļevska проти Латвії», №№ 17126/02 і 24991/02, §§ 94-113, ухвала від 1 жовтня 2013 року).                     Проте межі між позитивними та негативними обов’язками держави за статтею 1 Протоколу № 1 не піддаються точному визначенню. Втім, застосовувані принципи схожі. Незалежно від того, чи аналізується справа з точки зору позитивного обов’язку держави або з точки зору втручання з боку публічних органів, яке повинне бути виправдане, застосовні критерії суттєво не відрізняються. В обох контекстах увагу слід приділити справедливому балансу, якого необхідно досягти між конкуруючими інтересами особи і суспільства в цілому. Також справедливим є те, що цілі, згадані в цьому положенні, можуть мати певне відношення в оцінці того, чи було досягнуто балансу між вимогами залученого суспільного інтересу і фундаментальним правом власності заявника. В обох контекстах держава користується певною свободою розсуду у визначенні кроків, які необхідно здійснити для забезпечення дотримання Конвенції (див. згадану вище справу «Broniowski», § 144, з подальшими посиланнями).                     В даній справі заявники скаржилися на неможливість забрати заощадження зі своїх рахунків у банках, що розглядаються. Їхні депозити стали недоступними через такі фактори, як відсутність коштів у відповідних банках, накладення законом замороження рахунків і нездатність національних органів вжити заходів з метою надання таким вкладникам, як заявники, можливості розпоряджатися своїми заощадженнями. Такий стан речей цілком може бути розглянутий з точки зору втручання в ефективне користування правом, що захищається статтею 1 Протоколу № 1, або з точки зору незабезпечення користування цим правом (див. згадану вище справу «Zolotas» (№ 2), §§ 40, 47 і 53, в якій Суд встановив, що оскаржувана міра становила втручання, а також що держава-відповідач несла певні позитивні зобов’язання). Беручи до уваги конкретні обставини даної справи, Суд вважає, що необхідності кваліфікувати свій розгляд справи строго з точки зору позитивних або негативних зобов’язань держав-відповідачів немає. Суд визначить, чи була виправдана поведінка держав-відповідачів – незалежно від того, як така поведінка може бути охарактеризована: втручання, бездіяльність або і те, і інше, - у світлі принципів законності, законної мети та «справедливого балансу» (див. згадану вище справу «Broniowski», § 146).

(c) Чи дотрималися держави-відповідачі принципу законності                     Перша та найважливіша вимога статті 1 Протоколу № 1 - це вимога законності. Друге речення абзацу першого дозволяє позбавлення майна «відповідно до умов, передбачених законом», а абзац другий визнає, що держави мають право контролювати володіння майном шляхом прийняття «законів». Крім того, принцип верховенства права - один з фундаментальних принципів демократичного суспільства - стосується всіх статей Конвенції. Принцип законності також передбачає, що застосовні положення національного законодавства повинні бути достатньо доступними, точними і передбачуваними в їх застосуванні (там само, § 147, з подальшими посиланнями).                     Між сторонами немає явної суперечки щодо того, чи було дотримано принципу законності в цій справі. Суд не бачить жодних підстав вважати інакше. Очевидним є те, що дана ситуація, а саме неспроможність заявників забрати свої заощадження, принаймні з моменту розпаду СФРЮ, мала юридичні підстави в національному законодавстві (див., зокрема, пункти 54-58 вище).

(d) Чи переслідували держави-відповідачі «законну мету»                     Будь-яке втручання в користування правом за Конвенцією повинне переслідувати законну мету. Так само, у справах, пов’язаних з позитивним обов’язком, повинне бути законне обґрунтування бездіяльності держави. Принцип «справедливого балансу», втілений в статті 1 Протоколу № 1, сам по собі припускає наявність загального інтересу спільноти. Крім того, слід ще раз підкреслити, що різні положення, закладені в статтю 1 Протоколу № 1, не є окремими в тому сенсі, що вони є невзаємопов’язаними, і що друге та третє правила стосуються лише певних випадків втручання в право на мирне володіння майном. Одним з наслідків цього є те, що існування інтересу суспільства, що вимагається другим реченням, або загального інтересу, зазначеного в абзаці другому, є наслідками принципу, викладеного в першому реченні, тому втручання в користування правом на мирне володіння майном за змістом першого речення статті 1 Протоколу № 1 також повинне переслідувати мету в інтересах суспільства (див. згадану вище справу «Beyeler», § 111).                     Через своє безпосереднє знання свого суспільства і його потреб національні органи влади в принципі знаходяться в кращому становищі, аніж міжнародний суддя, для оцінки того, що є «суспільним інтересом». Тому за системою захисту, встановленою Конвенцією, саме національні органи влади повинні здійснювати первісну оцінку щодо існування проблеми, яка становить суспільний інтерес і яка вимагає вжиття заходів у сфері користування правом власності. Оскільки свобода розсуду, наявна в законодавця при реалізації соціально-економічної політики, є широкою, Суд буде поважати рішення законодавця щодо того, що є в інтересах суспільства, якщо лише таке рішення явно не має розумних фундацій (див. згадану вище справу «Broniowski», § 149, з подальшими посиланнями). Суд уже постановляв, що ця логіка застосовується обов’язково до таких фундаментальних змін, як розпад держави внаслідок війни, - явищ, які неминуче спричиняють прийняття масштабного соціально-економічного законодавства (див. згадану вище справу «Suljagić», § 42).                     Враховуючи широкі межі свободи розсуду, Суд вважає, що принцип законної мети також було дотримано в цій справі. За твердженням уряду Сербії, мета полягала в захисті ліквідності державних ресурсів у світлі складної економічної ситуації та фінансового краху, який переживала країна (див. пункт 91 вище). Інші держави-відповідачі не прокоментували цього питання. Втім Суд готовий визнати, що після розпаду СФРЮ і подальших військових конфліктів держави-відповідачі повинні були вжити заходів для захисту своїх відповідних банківських систем і національних економік у цілому. У зв’язку із загальним розміром «старих» заощаджень в іноземній валюті очевидним є те, що жодна держава-правонаступниця не могла дозволити безконтрольне зняття таких заощаджень. Відтак Суд перейде до розгляду ключового питання, а саме - чи було дотримано «справедливого балансу» між загальними інтересами та правами заявників за статтею 1 Протоколу № 1.

(e) Чи дотрималися держави-відповідачі принципу «справедливого балансу»

(i) Загальні принципи                     Втручання в мирне володіння майном і бездіяльність повинні забезпечити справедливий баланс між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав особи. Іншими словами, в кожному випадку, пов’язаному зі стверджуваним порушенням статті 1 Протоколу № 1, Суд повинен встановити, чи вимушена була певна особа понести непропорційний та надмірний тягар з причини дії або бездіяльності держави. При оцінці дотримання цієї вимоги Суд повинен дати загальну оцінку різних інтересів, що розглядаються, не забуваючи при цьому, що Конвенція покликана гарантувати права, які є «реальними і ефективними». У цьому контексті слід підкреслити, що невизначеність - законодавча, адміністративна чи така, що виникає з практики, застосовуваної органами влади, - є фактором, який слід враховувати при оцінці поведінки держави. Дійсно, коли йдеться про загальні інтереси, державні органи зобов’язані діяти своєчасно, належним і послідовним чином (див. згадану вище справу «Broniowski», §§ 147-151).

(ii) Застосування загальних принципів до даної справи                     У своїй ухвалі від 17 жовтня 2011 року про визнання заяви прийнятною Палата встановила, що передбачені законом гарантії СФРЮ щодо «старих» заощаджень в іноземній валюті в банках, що розглядаються, ніколи не були активовані до розпаду СФРЮ, і що відтак відповідне зобов’язання не перейшли від цих банків до СФРЮ. Крім того, відповідно до цивільного законодавства СФРЮ та реєстру компаній, всі філії банків «Ljubljanska Banka Ljubljana» та «Investbanka» діяли від імені та за дорученням материнських банків на момент розпаду СФРЮ. Таким чином, Палата дійшла висновку, що банки «Ljubljanska Banka Ljubljana» та «Investbanka» залишалися відповідальними за «старі» заощадження в іноземній валюті у всіх своїх філіях до розпаду СФРЮ (див. пункт 67 рішення Палати).                     Сторони, по суті, визнали цей висновок у своїх поданнях по суті в Палаті і продовжили це робити в своїх поданнях у Великій палаті.                     Велика палата погоджується з висновком Палати та підтримує його.                     Суд також відзначає, що банки «Ljubljanska Banka Ljubljana» та «Investbanka» залишалися відповідальними за «старі» заощадження в іноземній валюті у своїх філіях у Боснії і Герцеговині після розпаду СФРЮ. Національне законодавство і практика, викладені вище в пунктах 44, 45, 49 та 51, безсумнівно це підтверджують. Примітно, що національні суди в Словенії та Сербії продовжували вважати старий банк «Ljubljanska Banka Ljubljana» та банк «Investbanka» відповідальними за «старі» заощадження в іноземній валюті в своїх закордонних філіях.                     Хоча відповідно до реєстру компаній за період 1993-2004 роки боснійсько-герцеговинський банк під назвою «Ljubljanska Banka Sarajevo» і дійсно також був відповідальним за «старі» заощадження в іноземній валюті в Сараєвській філії банку «Ljubljanska Banka Ljubljana», національні суди як Боснії і Герцеговини, так і Словенії постановили, що оскаржуваний запис у реєстрі компаній, зроблений у воєнний час, завжди був незаконним (див. пункти 30-35 та 51 вище). Тому він був видалений з реєстру. Суд не бачить підстав не погодитися з національними судами у цьому зв’язку. Дійсно, Суд неодноразово постановляв, що саме національні суди повинні в першу чергу вирішувати проблеми тлумачення національного законодавства, а роль Суду обмежується встановленням того, чи були сумісні з Конвенцією наслідки такого тлумачення (див. справи «Waite та Kennedy  проти Німеччини» [ВП], № 26083/94, § 54, ECHR 1999I; «Nejdet Şahin та Perihan Şahin проти Туреччини» [ВП], № 13279/05, § 49, рішення від 20 жовтня 2011 року; та «Vučković та інші проти Сербії» [ВП], № 17153/11, § 80, рішення від 25 березня 2014 року).                     Встановивши, що банки «Ljubljanska Banka Ljubljana» та «Investbanka» несли й досі несуть відповідальність за «старі» заощадження в іноземній валюті у своїх боснійсько-герцеговинських філіях, необхідно розглянути, як це зробила Палата, чи були відповідальні Словенія та Сербія за невиплату цими банками свого боргу заявникам. У цьому зв’язку Суд повторює, що держава може нести відповідальність за борги свого державного підприємства, навіть якщо компанія є окремою юридичною особою, за умови, що вона не користується достатньою інституційною та функціональною незалежністю від держави, щоб звільнити останню від її відповідальності за Конвенцією (див., серед багатьох інших джерел, справи «Mykhaylenky та інші проти України», №№ 35091/02 та ін., §§ 43-46, ECHR 2004-XII; «Cooperativa Agricola Slobozia-Hanesei проти Молдови», № 39745/02, §§ 17-19, рішення від 3 квітня 2007 року; «Yershova проти Росії», № 1387/04, §§ 54-63, рішення від 8 квітня 2010 року; та «Kotov», згадана вище, §§ 92-107). Ключовими критеріями, використаними у вищезазначених справах для визначення того, чи дійсно держава була відповідальна за такі борги, були наступні: правовий статус компанії (за публічним чи приватним правом); характер її діяльності (державні функції або звичайний комерційний бізнес); контекст її функціонування (наприклад, монополія або в значній мірі регульований бізнес); її інституційна незалежність (частка державної власності); та її функціональна незалежність (ступінь державного нагляду і контролю).                     Додаткові фактори, які повинні братися до уваги, це те, чи була держава безпосередньо відповідальна за фінансові труднощі компанії, чи відбирала вона корпоративні кошти на шкоду компанії та її акціонерів, чи змогла вона зберегти на відстані витягнутої руки відносини з компанією або чи діяла вона іншим чином на зловживання корпоративною формою (див. справи «Anokhin проти Росії», № 25867/02, ухвала від 31 травня 2007 року, та «Khachatryan проти Вірменії», §§ 51-55, № 31761/04, рішення від 1 грудня 2009 року). Наостанок, що стосується компаній, які знаходяться під режимом колективної власності, який широко застосовувався в СФРЮ і досі застосовується в Сербії, Суд постановив, що вони, як правило, не користуються «достатньою інституційною та функціональною незалежністю від держави», щоб звільнити останню від відповідальності за Конвенцією (див., серед багатьох інших джерел, справи «Р. Kačapor та інші», згадана вище, §§ 96-99, та «Zastava It Turs проти Сербії», № 24922/12, §§ 19-23, ухвала від 9 квітня 2013 року).                     Хоча описана вище практика Суду була розроблена у зв’язку з компаніями, які не були фінансовими установами, Суд вважає, що така практика також застосовується і до банків, що розглядаються в цій справі. У зв’язку з цим Суд зазначає, що банк «Ljubljanska Banka Ljubljana» належить державі Словенія і контролюється словенським Державним агентством – Фондом з правонаступництва (див. пункт 49 вище). Ще більш важливим є те, що в силу поправки до Конституційного акту 1991 року Словенія перевела більшість активів цього банку до нового банку, у збиток банку та його зацікавлених сторін (там само). Таким чином, держава розпоряджалася активами банка «Ljubljanska Banka Ljubljana» на свій розсуд (див. для порівняння згадану вище справу «Khachatryan», § 51). Тому Велика палата погоджується і підтримує висновок Палати про те, що існують достатні підстави для того, щоб вважати Словенію відповідальною за борги банку «Ljubljanska Banka Ljubljana» перед пані Алішич та паном Саджаком. У зв’язку з цим Суд також відзначає існування певних доказів у справі, які свідчать про те, що більшість коштів Сараєвської філії банку «Ljubljanska Banka Ljubljana» зрештою опинилися в Словенії (див. пункт 18 вище).                     Що стосується банку «Investbanka», Суд зазначає, що він подібним чином належить державі Сербія і контролюється сербським урядовим агентством - Агентством із страхування депозитів (див. пункт 47 вище). Більш важливо, відповідно до Закону «Про приватизацію» 2001 року банк повинен був списати свої значні вимоги до компаній державної та колективної власності на шкоду собі та своїх зацікавлених сторін (там само). Таким чином, як і Словенія щодо банку «Ljubljanska Banka Ljubljana», Сербія розпоряджалася активами банку «Investbank» на свій розсуд. Тому Велика палата погоджується і підтримує висновок Палати про те, що існують достатні підстави для того, щоб вважати Сербію відповідальною за борги банку «Investbanka» перед паном Шахдановічем.                     Суд хотів би підкреслити, що ці висновки обмежені обставинами даної справи і з них не випливає, що жодна держава ніколи не зможе реабілітувати збанкрутілий банк без встановлення її прямої відповідальності за борги банку за статтею 1 Протоколу № 1 (див. згадані вище справи «Kotov», § 116, та «Anokhin»). Так само з цих висновків не випливає, як це було запропоновано Словенією (пункти 93-94 вище), що це положення вимагає, щоб іноземні філії вітчизняних банків завжди були включені в національні системи гарантування депозитів. Суд вважає, що дана справа є особливою з наступних причин. По-перше, коли заявники здали на зберігання свої гроші, СФРЮ ще існувала, а відповідні філії не були іноземними філіями. Крім того, банк «Ljubljanska Banka Ljubljana» був державним банком навіть ще до його реабілітації. Дійсно, як цей банк, так і банк «Investbanka» завжди перебували в державній чи колективній власності. Тому ця справа вочевидь відрізняється від стандартної справи про реабілітацію неплатоспроможного приватного банку. Рішення Суду ЄАВТ, на який посилався уряд Словенії, має невелике відношення до даної справи, оскільки воно стосувалося реабілітації збанкрутілого приватного банку в певних правових рамках, застосовних до Ісландії. Крім того, відповідним вкладникам, на відміну від даних заявників, вже були здійснені виплати органами влади Нідерландів та Сполученого Королівства (див. пункти 71-73 вище).                     Так само Суд не проігнорував посилання на справу «Molnar Gabor», яке зробив уряд Сербії (див. пункт 91 вище). Однак у цій справі Суд розглянув положення Законів Сербії «Про старі заощадження в іноземній валюті», які стосувалися тих, хто, на відміну від даних заявників, підпадав під поступову виплату своїх заощаджень сербськими органами влади. Суд постановив, що враховуючи жахливу реальність сербської економіки у відповідний час і свободу розсуду, що надається державам щодо питань, пов’язаних з економічною політикою, оспорювані положення забезпечували справедливий баланс між загальним інтересом та правами заявника. На відміну від цього, пан Шахдановіч не підпадав під таку поступову виплату з боку сербських органів влади. Таким чином, дану справу слід відрізнити від справи «Molnar Gabor».                     Встановивши, що Словенія несе відповідальність за борги банку «Ljubljanska Banka Ljubljana» перед пані Алішич та паном Саджаком, і що Сербія несе відповідальність за борги банку «Investbanka» перед паном Шахдановічем, Суд повинен розглянути питання про те, чи існує будь-яке розумне пояснення тому, що ці держави не змогли повернути заявникам кошти протягом стількох років. Пояснення затримки сербським і словенським урядами зводиться до того, що міжнародне право про правонаступництво держав лише вимагає добросовісного ведення переговорів з питань правонаступництва і не встановлює будь-яких строків для врегулювання таких питань. Вони також стверджували, що їхнє наполягання під час переговорів з питань правонаступництва на тому, що Боснія і Герцеговина є відповідальною за «старі» заощадження в іноземній валюті в боснійсько-герцеговинських філіях банків Словенії та Сербії, було в повній відповідності з головним принципом міжнародного права про правонаступництво держав – принципом територіальності.                     Суд не погоджується з твердженням Словенії та Сербії про те, що принцип територіальності має бути застосований до заощаджень заявників. Відповідно до норм міжнародного права про правонаступництво держав принцип «справедливого співвідношення» є керівним принципом настільки, наскільки справа стосується державного боргу. Хоча це правда, що Резолюція 2001 року «Про правонаступництво держав у питаннях власності і боргів» Інституту міжнародного права передбачає, що принцип територіальності застосовується спеціально до національних боргів, заощадження заявників вочевидь не належали до такої категорії державних боргів (див. пункт 60 вище). Суд також не погоджується з пропозицією Словенії та Сербії про те, що міжнародне право вимагає лише проведення переговорів щодо питань правонаступництва; воно також передбачає, що в разі недосягнення угоди державний борг повинен бути розділений на справедливій основі (там само).                     Крім того, слід зауважити, що справедливий розподіл відповідного боргу в даній справі потребує глобальної оцінки майна та боргів колишньої держави і розмір часток, які вже були віднесені кожній державі-правонаступниці. Це питання далеко виходить за рамки даної справи і за межі компетенції Суду (див. згадану вище праву «Kovačić та інші», § 256).                     Однак переговори про правонаступництво не заважали державам-правонаступницям вжити заходів на національному рівні, спрямованих на захист інтересів таких вкладників, як дані заявники. Уряд Хорватії в більшій частині виплатив своїм громадянам «старі» валютні заощадження в Загребській філії банка «Ljubljanska Banka Ljubljana» (пункт 43), а уряд Македонії виплатив всю суму «старих» заощаджень в іноземній валюті в Скоп’євській філії цього банку (пункт 52 вище). Не дивлячись на це, обидва уряди ніколи не відмовлялися від своєї позиції, що Словенія повинна в кінцевому рахунку нести відповідальність, і продовжували вимагати компенсацію за суми, виплачені на міждержавному рівні (зокрема, в контексті переговорів з питань правонаступництва). Водночас, уряд Словенії повністю виплатив «старі» валютні заощадження у вітчизняних філіях банку «Investbanka» та в інших іноземних банках (див. пункт 48 вище), а уряд Сербії погодився виплатити «старі» заощадження в іноземній валюті в іноземних філіях сербських банків (наприклад, у Тузлівській філії банку «Investbanka») тих, хто мав громадянство будь-якої держави, крім держав-правонаступниць СФРЮ (див. пункт 45 вище). Це показує, що рішення були знайдені щодо деяких категорій «старих» заощаджень в іноземній валюті вкладників у філіях, що розглядаються, але не щодо заощаджень даних заявників.                     Хоча певні затримки можуть бути виправдані за виняткових обставин (див. згадані вище справи «Merzhoyev», § 56, та, з відповідними змінами, «Immobiliare Saffi», § 69), Суд вважає, що в цій справі дані заявники були вимушені чекати занадто довго. Тому він не переконаний, що органи влади Словенії та Сербії, незважаючи на свою широку свободу розсуду в цій сфері, згадану в пункті 106 вище, забезпечили справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та майновими правами заявників, на яких було покладено непосильний тягар.                     З усіх викладених вище підстав Суд приходить до висновку, що мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 з боку Словенії стосовно пані Алішич та пана Саджака, що мало місце порушення цієї статті з боку Сербії стосовно пана Шахдановіча, і що порушення цієї статті з боку будь-якої іншої держави-відповідача не було.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ                     Стаття 13 Конвенції передбачає:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».

A. Висновки Палати                     Проаналізувавши низку засобів правового захисту, Палата дійшла висновку, що заявники не мали в своєму розпорядженні ефективних засобів правового захисту для своїх основних скарг. Тому вона відхилила заперечення урядів щодо невичерпання заявниками національних засобів правового захисту. Крім того, оскільки вона визнала Словенію відповідальною за «старі» заощадження в іноземній валюті в Сараєвській філії банку «Ljubljanska Banka Ljubljana», а Сербію - за «старі» заощадження в іноземній валюті в Тузлівській філії банку «Investbanka», Палата встановила, що мало місце порушення статті 13 з боку Словенії щодо пані Алішич та пана Саджака, порушення цієї статті з боку Сербії щодо пана Шахдановіча, і що порушення цієї статті з боку інших урядів-відповідачів не було (пункти 83-90 рішення Палати).

B. Доводи сторін

1. Заявники                     Не вдаючись до подробиць, заявники стверджували, що вони не мали в своєму розпорядженні жодного ефективного засобу правового захисту для своїх основних скарг.

2. Уряди-відповідачі                     Лише уряд Словенії стверджував, що заявники мали в своєму розпорядженні ефективні засоби правового захисту, зокрема можливість подачі позову проти старого банку «Ljubljanska Banka» в словенських судах. Заявники також могли подати позов проти старого банку «Ljubljanska Banka» в хорватських судах, в яких більше 500 клієнтів Загребської філії старого банка «Ljubljanska Banka» отримали рішення проти старого банка «Ljubljanska Banka», а 63 з них було виплачено «старі» заощадження в іноземній валюті від примусового продажу активів цього банку, розташованих у Хорватії (див. пункт 43 вище).                     Інші уряди-відповідачі визнали, що заявники не мали в своєму розпорядженні ефективних засобів правового захисту. Уряд Боснії і Герцеговини додав, що навіть якби заявники отримали судові рішення, за якими старий банк «Ljubljanska Banka» повинен був би виплатити їм їхні «старі» заощадження в іноземній валюті, будь-яке таке рішення, швидше за все, не було б виконане, оскільки законодавство 1994 року залишило цей банк з недостатніми активами (див. пункт 49 вище). Уряд Хорватії стверджував, що позов проти старого банку «Ljubljanska Banka» в хорватських судах так само був би неефективним, оскільки банк більше не мав активів у Хорватії (пункт 43).

C. Оцінка Великої палати                     Суд неодноразово постановляв, що стаття 13 гарантує доступність на національному рівні засобів правового захисту для забезпечення суті прав, передбачених Конвенцією, в якій би формі вони не забезпечувалися у вітчизняній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає забезпечення національного засобу правового захисту для розгляду суті «небезпідставної скарги» за Конвенцією і надання відповідного відшкодування. Хоча обсяг зобов’язань Договірних держав за статтею 13 варіюється залежно від характеру скарги заявника, засіб правового захисту, що вимагається статтею 13, повинен бути ефективним як в законі, так і на практиці. «Ефективність» «засобу правового захисту» за змістом статті 13 не залежить від визначеності сприятливого результату для заявника. Так само не обов’язково, щоб «орган», про який йдеться в цьому положенні, був судовим. Однак якщо це не судовий орган, його повноваження та гарантії, які він надає, є доречними у визначенні того, чи є засіб правового захисту, який він надає, ефективним. Крім того, навіть якщо один засіб правового захисту сам по собі не повною мірою задовольняє вимоги статті 13, сукупність засобів, передбачених національним законодавством, може це зробити (див. справу «Kudła проти Польщі» [ВП], № 30210/96, § 157, ECHR 2000-XI).                     Що стосується цивільного позову проти старого банку «Ljubljanska Banka» в словенських судах, Суд зазначає, що районний суд Любляни виніс низку рішень, зобов’язавши старий банк «Ljubljanska Banka» виплатити разом з відсотками «старі» заощадження в іноземній валюті в Сараєвській філії (див. пункт 51 вище). Однак уряд Словенії не зміг продемонструвати, що хоча б одне таке судове рішення було виконане. Тому на даний момент немає жодних доказів того, що цей засіб правового захисту був здатним надати заявникам відповідне та достатнє відшкодування.                     Що стосується цивільного позову проти цього банку в хорватських судах, з документів, наявних у розпорядженні Суду, слід відзначити, що старий банк «Ljubljanska Banka» більше не має жодних активів у Хорватії. Таким чином, такий засіб правового захисту не надавав заявникам жодних розумних шансів на успіх.                     Суд взяв до відома аргумент уряду Словенії про те, що ніяких зобов’язань передбачити національний засіб правового захисту в даній справі не було, оскільки стаття 13 не вимагає засобу правового захисту, за допомогою якого можна було б оскаржити в національному органі закони Договірної держави як такі, що самі суперечать Конвенції. Хоча таке тлумачення статті 13 є вірним (див. справи «Roche проти Сполученого Королівства» [ВП], № 32555/96, § 137, ECHR 2005-X; «Sejdić та Finci проти Боснії і Герцеговини» [ВП], №№ 27996/06 і 34836/06, § 60, ECHR 2009; та «Paksas проти Литви» [ВП], № 34932/04, § 114, ECHR 2011), дані заявники насправді не скаржилися на національне законодавство держав-відповідачів або дійсно на будь-яке окреме рішення чи захід. Вони скаржилися на незабезпечення державами-відповідачами виплати їм їхніх заощаджень у тій чи іншій формі. Тому мав бути наданий ефективний національний засіб правового захисту.                     Що стосується банку «Investbanka», Суд зазначає, що Сербія не оспорювала того, що пан Шахдановіч не мав у своєму розпорядженні ефективного засобу правового захисту.                     Тому Велика палата приходить до такого ж висновку, що й Палата, що мало місце порушення статті 13 з боку Словенії стосовно пані Алішич та пана Саджака та з боку Сербії стосовно пана Шахдановіча. Вона також приходить до висновку, що порушення статті 13 з боку інших держав-відповідачів не було.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 14 КОНВЕНЦІЇ                     Стаття 14 Конвенції передбачає наступне:

«Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою»                     Хоча заявники посилалися на цю статтю, вони не розвинули свої аргументи в своїх доводах у Великій палаті. Доводи урядів у цьому відношенні є однаковою мірою обмеженими. З цієї причини Велика палата погоджується з Палатою, що необхідності розглядати питання за статтею 14 щодо Сербії та Словенії немає і що порушення цієї статті з боку інших держав-відповідачів не було.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 46 КОНВЕНЦІЇ                     Відповідна частина статті 46 Конвенції передбачає:

«1. Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.

2. Остаточне рішення Суду передається Комітетові Міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням...».

A. Висновки Палати                     Палата застосувала в цій справі процедуру пілотного рішення та призначила певні заходи загального характеру (див. пункти 98-101 рішення Палати).

B. Доводи сторін                     Проти використання процедури пілотного рішення в даній справі виступили лише уряди Сербії та Словенії, зокрема тому, що вони не зможуть перевірити баланс «старих» заощаджень в іноземній валюті у філіях банків «Ljubljanska Banka Ljubljana» та «Investbanka», які знаходяться в інших державах-відповідачах, без допомоги цих держав. Уряди Боснії і Герцеговини та Хорватії стверджували, що уряди Сербії та Словенії мали в своєму розпорядженні всю необхідну інформацію.

C. Оцінка Великої палати

1. Загальні принципи                     Суд повторює, що стаття 46 Конвенції, як вона тлумачиться в світлі статті 1, накладає на держав-відповідачів юридичне зобов’язання застосовувати під наглядом Комітету міністрів відповідні загальні та/або індивідуальні заходи для забезпечення прав заявників, які, як було встановлено в рішенні Суду, були порушені. Такі заходи також повинні бути вжиті стосовно й інших осіб, які знаходяться в подібному до заявників становищі, зокрема, шляхом вирішення проблем, які призвели до висновків Суду (див. справи «Lukenda проти Словенії», № 23032/02, § 94, ECHR 2005-X). Це зобов’язання було підкреслено Комітетом міністрів у нагляді за виконанням рішень Суду (ResDH (97) 336, IntResDH (99) 434, IntResDH (2001) 65 та ResDH (2006)1).                     З метою забезпечення ефективного виконання своїх рішень Суд може застосувати процедуру пілотного рішення, яка дозволяє йому чітко визначити структурні проблеми, що лежать в основі порушень, і вказати на заходи, які повинні бути застосовані державами-відповідачами для їх усунення (див. Резолюцію Res(2004)3 Комітету міністрів «Про рішення, які виявляють основні системні проблеми» від 12 травня 2004 року; правило 61 Регламенту Суду, та згадану вище справу «Broniowski», §§ 189-94). Мета цієї процедури полягає в сприянні якнайшвидшому і найбільш ефективному вирішенню проблеми неправильного функціонування національної правової системи, яке негативно впливає на захист відповідних прав, передбачених Конвенцією (див. справу «Wolkenberg та інші проти Польщі» (ухвала), № 50003/99, § 34, ECHR 2007-XIV). Хоча дії держави-відповідача повинні в першу чергу бути спрямовані на вирішення проблеми такого неправильного функціонування шляхом запровадження, якщо це необхідно, ефективного засобу правового захисту у зв’язку з встановленими порушеннями, такі дії також можуть включати спеціальні рішення, зокрема, дружнє врегулювання справи із заявниками або односторонні пропозиції щодо виправлення ситуації заявників відповідно до вимог Конвенції. Суд може прийняти рішення відкласти розгляд подібних справ, тим самим надавши державі-відповідачу можливість врегулювати їх такими різними способами (див., наприклад, справу «Burdov проти Росії» (№ 2), № 33509/04, § 127, ECHR 2009). Однак якщо держава-відповідач не вживе таких заходів після пілотного рішення і продовжуватиме порушувати Конвенцію, Судові нічого не залишатиметься, окрім як поновити розгляд всіх аналогічних заяв, які очікують на його рішення, і ухвалити по ним рішення з метою забезпечення ефективного дотримання Конвенції («E.G. проти Польщі» (ухвала), № 50425/99, § 28, ECHR 2008, та «Kurić та інші проти Словенії» (справедлива сатисфакція) [ВП], № 26828/06, § 136, ECHR 2014).

2. Застосування загальних принципів до даної справи                     Порушення, які Суд констатував у цій справі, зачіпають багатьох людей. На рішення Суду очікує більш ніж 1850 подібних заяв, поданих від імені більш ніж 8000 заявників. Вони стосуються «старих» заощаджень в іноземній валюті в Сараєвській і Загребській філіях банка «Ljubljanska Banka Ljubljana» і подібних заощаджень у філіях декількох сербських банків, розташованих в Сербії або поза її межами (див. пункт 46 вище). Крім того, існує багато тисяч потенційних заявників. Таким чином, Велика палата погоджується з Палатою про необхідність застосування процедури пілотного рішення в даній справі, не дивлячись на заперечення урядів Сербії та Словенії у цьому відношенні.                     З огляду на системну ситуацію, яку він ідентифікував, Суд вважає, що для виконання даного рішення безсумнівно необхідними є загальні заходи на національному рівні.                     Зокрема, Словенія повинна вжити всіх необхідних заходів, включаючи законодавчі зміни, протягом одного року під наглядом Комітету міністрів, з тим щоб надати можливість пані Алішич, пану Саджаку та всім іншим особам, які знаходяться в їхньому становищі, забрати свої «старі» заощадження в іноземній валюті на тих самих умовах, що й ті, хто мав такі заощадження у вітчизняних філіях словенських банків (такі умови були викладені в пункті 48 вище). Протягом такого ж строку і під наглядом Комітету міністрів Сербія повинна вжити всіх необхідних заходів, включаючи законодавчі зміни, з тим щоб пан Шахдановіч та всі інші особи, які знаходяться в його становищі, змогли забрати свої «старі» заощадження в іноземній валюті за тих же умов, що й громадяни Сербії, які мали такі заощадження у вітчизняних філіях сербських банків (такі умови були викладені в пункті 45 вище).                     Слід підкреслити, що зазначені вище заходи не поширюються на тих, хто хоч і знаходиться в такому ж становищі, що й дані заявники, але вже отримав повні виплати своїх «старих» заощаджень в іноземній валюті, наприклад, ті, хто зміг забрати свої заощадження з гуманітарних підстав (див. пункти 25 і 44 вище), або використав їх в процесі приватизації в ФБГ (див. пункт 32 вище), або кому виплатили заощадження в Загребських і Скоп’євських філіях банка «Ljubljanska Banka Ljubljana» хорватський і македонський уряди (див. пункти 43 і 52 вище). Сербія і Словенія можуть виключити цих осіб зі своїх схем виплат. Однак якщо була виплачена лише частина «старих» заощаджень в іноземній валюті, Сербія і Словенія тепер відповідальні за виплату решти таких заощаджень (Сербія - за «старі» валютні заощадження в усіх філіях сербських банків, а Словенія - за такі заощадження в усіх філіях словенських банків, незалежно від громадянства того чи іншого вкладника або місцезнаходження філії).                     Для того, щоб сербські та словенські органи влади змогли перевірити баланс на рахунках заявників, останні і всі, хто знаходиться в їх становищі, повинні дотримуватися умов будь-якої процедури перевірки, яка може бути встановлена цими державами. При цьому жодна вимога не повинна відхилятися лише з причини відсутності оригіналів договорів або ощадних книжок (враховуючи сплив часу та війни, які так чи інакше негативно позначилися на стількох особах), за умови, що відповідні особи можуть довести свої вимоги іншими способами. Крім того, будь-які і всі рішення по перевірці повинні бути предметом можливого судового перегляду.                     Хоча немає ніяких сумнівів у тому, що нездатність вільно розпоряджатися своїми «старими» заощадженнями в іноземній валюті протягом більш ніж двадцяти років спричинила певні страждання та розчарування у всіх осіб, яких це стосувалося, Суд не вважає за необхідне в даний момент призначати в якості загальної міри забезпечення їх всіх належною компенсацією за таку шкоду Сербією та Словенією. Однак якщо будь-яка з цих держав не вживе заходів, зазначених у пункті 146 вище, і таким чином продовжуватиме порушувати Конвенцію, Суд зможе переглянути питання про компенсацію за шкоду у відповідній майбутній справі, яка стосуватиметься цього питання проти відповідної держави (див. згадану вище справу «Suljagić», § 64).                     Нарешті, Суд відкладає розгляд подібних справ проти Сербії та Словенії на один рік (див. згадану вище справу «Suljagić», § 65). Це рішення впливає на право Суду в будь-який момент оголосити неприйнятною будь-яку таку справу або вилучити її з реєстру справ Суду відповідно до Конвенції.

VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ                     Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Шкода                     В якості компенсації матеріальної шкоди заявники вимагали виплати своїх «старих» валютних заощаджень разом з відсотками. Суд вже вирішив це питання в пункті 146 вище.                     В якості компенсації моральної шкоди кожен заявник також вимагав виплати 4000 євро.                     Уряди з цього приводу не надали жодних коментарів у своїх доводах перед Великою палатою.                     Як і Палата, Велика палата визнає, що нездатність заявників вільно розпоряджатися своїми «старими» заощадженнями в іноземній валюті протягом більш ніж двадцяти років вочевидь спричинила в них певні страждання та розчарування. Такі страждання та розчарування неминуче були посилені тим, що заявники взяли на себе всі проблеми і тягар дій - принаймні до певної міри - від імені всіх інших, хто перебував в їхньому становищі (див. справу «Hutten-Czapska проти Польщі» [ВП], № 35014/97, § 248, ECHR 2006-VIII). Тому, здійснюючи оцінку на справедливій основі, як цього вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує суми, що вимагалися заявниками (тобто, по 4000 євро пані Алішич та пану Саджаку, які має сплатити Словенія, і 4000 євро пану Шахдановічу, які має сплатити Сербія).

B. Судові та інші витрати                     Заявники також вимагали виплати 27 351 євро в якості відшкодування судових та інших витрат, понесених у Суді.                     Усі уряди стверджували, що вимога є надмірною та необґрунтованою.                     Відповідно до практики Суду заявник має право на відшкодування судових та інших витрат настільки, наскільки було продемонстровано, що вони дійсно були понесені, що їх не можна було уникнути, і що вони є розумними за розміром. Іншими словами, заявник виплатив їх або був зобов’язаний їх виплатити відповідно до юридичного або договірного зобов’язання, і вони повинні були бути неминучими з метою запобігання порушення або отримання відшкодування. Для того, щоб він зміг визначити, до якої міри було дотримано зазначених вище вимог, Суд вимагає точних та достатньо деталізованих розрахунків та рахунків-фактур. Оскільки в цій справі жодних таких документів надано не було, Суд відхиляє цю вимогу.

C. Відсотки в разі несвоєчасної сплати                     Суд вважає, що відсотки в разі несвоєчасної сплати мають визначатися на підставі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, плюс три відсоткові пункти.

З ЦИХ ПІДСТАВ СУД:

1. Відхиляє одностайно попередні заперечення урядів;

2. Постановляє одностайно, що мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції з боку Сербії стосовно пана Шахдановіча;

3. Постановляє одностайно, що мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції з боку Словенії стосовно пані Алішич та пана Саджака;

4. Постановляє п’ятнадцятьма голосами проти двох, що порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції з боку інших держав-відповідачів не було;

5. Постановляє одностайно, що мало місце порушення статті 13 Конвенції з боку Сербії стосовно пана Шахдановіча;

6. Постановляє одностайно, що мало місце порушення статті 13 Конвенції з боку Словенії стосовно пані Алішич та пана Саджака;

7. Постановляє п’ятнадцятьма голосами проти двох, що порушення статті 13 Конвенції з боку інших держав-відповідачів не було;

8. Постановляє одностайно, що необхідності розглядати скаргу за статтею 14 Конвенції, взятою в поєднанні зі статтею 13 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 1, щодо Сербії та Словенії, немає, і що порушення статті 14 Конвенції, взятої в поєднанні зі статтею 13 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 1 щодо інших держав-відповідачів, не було;

9. Постановляє одностайно, що невключення урядами Сербії та Словенії даних заявників та всіх інших, хто знаходиться в їхньому становищі, в свої відповідні схеми виплати «старих» заощаджень в іноземній валюті становить системну проблему;

10. Постановляє шістнадцятьма голосами проти одного, що Сербія повинна вжити всіх необхідних заходів, включаючи прийняття змін до законодавства, протягом одного року та під наглядом Комітету міністрів, аби пан Шахдановіч, а також всі інші особи, які перебувають у його становищі, змогли забрати свої «старі» заощадження в іноземній валюті за тих самих умов, що й громадяни Сербії, які мали такі заощадження у вітчизняних філіях сербських банків;

11. Постановляє шістнадцятьма голосами проти одного, що Словенія повинна вжити усіх необхідних заходів, включаючи зміни до законодавства, протягом одного року та під наглядом Комітету міністрів, аби пані Алішич та пан Саджак, а також всі інші особи, які перебувають в їхньому становищі, змогли забрати свої «старі» заощадження в іноземній валюті за тих самих умов, що й ті особи, які мали такі заощадження у вітчизняних філіях словенських банків;

12. Вирішує одностайно відкласти на рік розгляд усіх подібних справ проти Сербії та Словенії, без шкоди для права Суду в будь-який момент оголосити неприйнятною будь-яку таку справу або вилучити її з реєстру справ Суду відповідно до Конвенції;

13. Постановляє шістнадцятьма голосами проти одного:

(a) що Сербія повинна виплатити пану Шахдановічу протягом трьох місяців 4000 євро (чотири тисячі євро) в якості компенсації за моральну шкоду, плюс будь-який податок, який може бути стягнутий;

(b) що Словенія повинна виплатити пані Алішич та пану Саджаку протягом трьох місяців по 4000 євро (чотири тисячі євро) кожному в якості компенсації за моральну шкоду, плюс будь-який податок, який може бути стягнутий;

(с) що зі спливом зазначеного тримісячного строку і до моменту виплати на зазначені вище суми буде нараховуватися простий відсоток у розмірі граничної річної відсоткової ставки Європейського центрального банку протягом періоду прострочення, плюс три відсоткові пункти;

14. Відхиляє одностайно решту вимоги заявників щодо справедливої компенсації.

Вчинено англійською та французькою мовами та оголошено на відкритому слуханні 16 липня 2014 року в Палаці прав людини в Страсбурзі.

Майкл О’БойлДін Шпільман
              Заступник СекретаряГолова

У відповідності до статті 45 § 2 Конвенції та правила 74 § 2 Регламенту Суду до цього рішення було надано наступні окремі думки:

(a) співпадаюча думка судді Зіємеле;

(b) частково співпадаюча думка судді Поповіч;

(c) частково неспівпадаюча думка судді Нуссбергер, до якої приєднався суддя Поповіч.

Д.Ш.
M.O’Б.

Окремі думки не перекладалися, однак їх викладено англійською та французькою мовами в офіційних мовних версіях рішення, яке можна знайти в базі рішень Суду HUDOC.

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015.

Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015.

The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015.

Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante: publishing@.

[1]. Цей банк є іншим банком і його не слід плутати з однойменним банком, створеним у 1993 році і згаданим нижче в пункті 30.

[2]. Див. пункт 43 нижче.

[3]. Див. пункт 52 нижче.

[4]. Тут і в інших виносках нижче робляться посилання на повні назви мовою оригіналу національного законодавства: Zakon o deviznom poslovanju, Офіційний вісник СФРЮ, №№ 66/85, 13/86, 71/86, 2/87, 3/88, 59/88, 85/89, 27/90, 82/90 та 22/91.

[5]. Zakon o bankama i drugim finansijskim organizacijama, Офіційний вісник СФРЮ, №№ 10/89, 40/89, 87/89, 18/90, 72/90 та 79/90.

[6]. Zakon o sanaciji, stečaju i likvidaciji banaka i drugih finansijskih organizacija, Офіційний вісник СФРЮ, №№ 84/89 та 63/90.

[7]. Odluka o načinu izvršavanja obaveza Federacije po osnovu jemstva za devize na deviznim računima i deviznim štednim ulozima građana, građanskih pravnih lica i stranih fizičkih lica, Офіційний вісник СФРЮ, № 27/90.

[8]. Zakon o obligacionim odnosima, Офіційний вісник СФРЮ, №№ 29/78, 39/85, 45/89 та 57/89.

[9]. Zakon o deviznom poslovanju i kreditnim odnosima, Офіційний вісник СФРЮ, №№ 15/77, 61/82, 77/82, 34/83, 70/83 та 71/84.

[10]. Його копія була надана урядом Словенії (додаток № GC10).

[11]. Як було зазначено в виносці 2 вище, цей банк не слід плутати з банком з такою ж назвою, заснованим в 1993 році, і про який згадується в пункті 30 нижче.

[12]. Odluka o načinu na koji ovlašćene banke izvršavaju naloge za plaćanje domaćih fizičkih lica devizama sa njihovih deviznih računa i deviznih štednih uloga, Офіційний вісник СФРЮ, №№ 28/91, 34/91, 64/91 та 9/92.

[13]. Odluka o načinu vođenja deviznog računa i deviznog štednog uloga domaćeg i stranog fizičkog lica, Офіційний вісник СФРЮ, №№ 6/91, 30/91, 36/91 та 25/92.

[14]. Uredba sa zakonskom snagom o preuzimanju i primjenjivanju saveznih zakona koji se u Bosni i Hercegovini primjenjuju kao republički zakoni, Офіційний вісник Республіки Боснія і Герцеговина, № 2/92.

[15]. Його копію було надано урядом Боснії і Герцеговини.

[16]. Odluka o uslovima i načinu isplata dinara po osnovu definitivne prodaje devizne štednje domaćih fizičkih lica i korišćenju deviza sa deviznih računa i deviznih štednih uloga domaćih fizičkih lica za potrebe liječenja i plaćanja školarine u inostranstvu, Офіційний вісник Республіки Боснія і Герцеговина, № 4/93; Odluka o uslovima i načinu davanja kratkoročnih kredita bankama na osnovu definitivne prodaje deponovane devizne štednje građana i efektivno prodatih deviza od strane građana, Офіційний вісник Республіки Сербської, №№ 10/93 та 2/94; та Odluka o ciljevima i zadacima monetarno-kreditne politike u 1995, Офіційний вісник Республіки Боснія і Герцеговина, №№ 11/95 та 19/95.

[17]. Zakon o utvrđivanju i realizaciji potraživanja građana u postupku privatizacije, Офіційний вісник ФБГ, №№ 27/97, 8/99, 45/00, 54/00, 32/01, 27/02, 57/03, 44/04, 79/07 та 65/09.

[18]. Uredba o ostvarivanju potraživanja lica koja su imala deviznu štednju u bankama na teritoriju Federacije, a nisu imala prebivalište na teritoriju Federacije, Офіційний вісник ФБГ, № 44/99.

[19]. Zakon o utvrđivanju i načinu izmirenja unutrašnjih obaveza Federacije, Офіційний вісник ФБГ, №№ 66/04, 49/05, 35/06, 31/08, 32/09 та 65/09.

[20]. Zakon o izmirenju obaveza po osnovu računa stare devizne štednje, Офіційний вісник Боснії і Герцеговини, №№ 28/06, 76/06, 72/07 та 97/11.

[21]. Zakon o postupku upisa pravnih lica u sudski registar, Офіційний бюлетень ФБГ, №№ 4/00, 49/00, 32/01, 19/03 та 50/03.

[22]. Zakon o pretvaranju deviznih depozita građana u javni dug Republike Hrvatske, Офіційний вісник Республіки Хорватія, № 106/93.

[23]. Pravilnik o utvrđivanju uvjeta i načina pod kojima građani mogu prenijeti svoju deviznu štednju s organizacijske jedinice banke čije je sjedište izvan Republike Hrvatske na banke u Republici Hrvatskoj, Офіційний вісник Республіки Хорватія, № 19/94.

[24]. Його копію надав уряд Хорватії (додатки №№ 273-74).

[25]. Odluka o uslovima i načinu davanja kratkoročnih kredita bankama na osnovu definitivne prodaje deponovane devizne štednje građana, Офіційний вісник Федеральної Республіки Югославія, №№ 42/93, 49/93, 71/93 та77/93; Odluka o uslovima i načinu isplate dela devizne štednje građana koja je deponovana kod NBJ, Офіційний вісник, №№ 42/94, 44/94 та 50/94; Odluka o uslovima i načinu isplate dela devizne štednje građana koja je deponovana kod NBJ, Офіційний вісник, №№ 10/95, 52/95, 58/95, 20/96, 24/96 та 30/96; та Odluka o privremenom obezbeđivanju i načinu i uslovima isplate sredstava ovlašćenim bankama na ime dinarske protivvrednosti dela devizne štednje deponovane kod NBJ isplaćene građanima za određene namene, Офіційний вісник, №№ 41/96, 21/98 та 4/99.

[26]. Zakon o regulisanju javnog duga Savezne Republike Jugoslavije po osnovu devizne štednje građana, Офіційний вісник Федеральної Республіки Югославія, № 36/02.

[27]. Zakon o izmirenju obaveza po osnovu devizne štednje građana, Офіційний вісник Федеральної Республіки Югославія, №№ 59/98, 44/99 та 53/01.

[28]. Zakon o privatizaciji, Офіційний вісник Республіки Сербія, №№ 38/01, 18/03, 45/05, 123/07 та 30/10.

[29]. Ustavni zakon za izvedbo Temeljne ustavne listine o samostojnosti in neodvisnosti RS, Офіційний вісник Республіки  Словенія, №№ 1/91 та 45/94.

[30]. Zakon o poravnavanju obveznosti iz neizplačanih deviznih vlog, Офіційний вісник Республіки Словенія, № 7/93.

[31]. Zakon o Skladu Republike Slovenije za sukcesijo, Офіційний вісник Республіки Словенія, №№ 10/93, 38/94 та 40/97.

[32]. Zakon o Skladu Republike Slovenije za nasledstvo in visokem predstavniku Republike Slovenije za nasledstvo, Офіційний вісник Республіки Словенія, №№ 29/06 та 59/10.

[33]. Це рішення було опубліковано в Офіційному віснику Республіки Словенія, № 105/09.

[34]. Закон за преземање на депонираните девизни влогови на граѓаните од страна на Република Македонија, Офіційний вісник Республіки Македонія, № 26/92; Закон за гаранција на Република Македонија за депонираните девизни влогови на граѓаните и за обезбедување на средства и начин за исплата на депонираните девизни влогови на граѓаните во 1993 и 1994, Офіційний вісник, №№ 31/93, 70/94, 65/95 та 71/96; та Закон за начинот и постапката на исплатување на депонираните девизни влогови на граѓаните по кои гарант е Република Македонија, Офіційний вісник, №№ 32/00, 108/00, 4/02 та 42/03.

[35]. Odluka o načinu vođenja deviznog računa i deviznog štednog uloga domaćeg i stranog fizičkog lica, Офіційний вісник СФРЮ, №№ 6/91, 30/91, 36/91 та 25/92.

[36]. Цей Закон було ухвалено Федеральною Республікою Югославія, яка існувала з 1992 по 2003 роки. Вона складалася з Сербії та Чорногорії. Сербія є єдиним правонаступником Федеральної Республіки Югославія.

[37]. У 1983 році СФРЮ підписала цей договір. У 2001 році Федеральна Республіка Югославія подала інструмент, повідомивши про свій намір підтримати підпис, зроблений СФРЮ.

[38]. Комісія була створена Європейським співтовариством і його державами-членами в 1991 році. Вона винесла 15 консультативних висновків щодо правових питань, які виникли в результаті розпаду СФРЮ (International Law Reports  92 (1993), стор. 162-208,  і 96 (1994), стор. 719-37).

[39]. Див. підготовчі матеріали до Угоди, надані урядом Словенії (додатки №№ 265-70).

[40]. Копію цього листа надав уряд Хорватії.

[41]. Копію цього листа надав уряд Хорватії.

[42]. Копію відповідної кореспонденції SWIFT та інші необхідні документи було надано урядом Сербії.

[43]. У 2010 році рівень покриття було збільшено з 20 тис. євро до 100 тис. євро (Директива 2009/14/EC Європейського парламенту та Ради від 11 березня 2009 року про внесення змін до Директиви 94/19/EC про системи гарантування депозитів).

Full & Egal Universal Law Academy