CASE OF ANDRUSHKO v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Ministry of Justice of Ukraine

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «АНДРУШКО ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF ANDRUSHKO v. UKRAINE)

(Заява № 45252/14)

РІШЕННЯ
 

СТРАСБУРГ

20 червня 2024 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Андрушко проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

 Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits), Голова,
 Марія Елосегі (María Elósegui),
 Катержіна Шімачкова (Kateřina Šimáčková), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

З огляду на:

заяву (№ 45252/14), яку 10 червня 2014 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Микола Васильович Андрушко (далі – заявник), 1964 року народження, який проживає у м. Чернігів, його представляв пан І.О. Сірий, юрист, який практикує у м. Чернігів;

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі – Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко з Міністрества юстиції;

зауваження сторін;

після обговорення за зачиненими дверима 30 травня 2024 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1.  Ця справа стосується відмови національних судів задовольнити позов заявника щодо компенсації витрат, понесених на придбання форми під час проходження військової служби. Заявник скаржився на порушення пункту 1 статті 6 і статті 13 Конвенції, а також статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

2.  11 грудня 2013 року заявник, який на той момент проходив службу у Збройних силах України, звернувся до свого командира із заявою щодо отримання грошової компенсації за різні предмети військової форми, які не були йому надані під час служби. Оскільки компенсація не була виплачена, заявник подав адміністративний позов проти військової частини, в якій він проходив військову службу. Згідно з твердженнями Уряду 14 грудня 2013 року заявника звільнили з військової служби.

3.  24 грудня 2013 року Чернігівський окружний адміністративний суд (далі – суд першої інстанції) задовольнив позов заявника у повному обсязі. Посилаючись на статтю 9-1 Закону України № 2011-XII «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі – Закон № 2011-XII) та пункт 20 Положення про порядок речового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань у мирний час, затвердженого постановою № 1444 Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2004 року (далі – Положення № 1444), а також дві довідки, складені колишньою військовою частиною заявника 23 грудня 2013 року, в яких вказувалася сума, належна заявнику, суд першій інстанції зобов’язав військову частину сплатити заявнику загалом 9 589,73 українських гривень (на той момент еквівалент приблизно 850,58 євро) як компенсацію витрат на форму. Національний суд зазначив, що він взяв до уваги постанову Верховного Суду України від 18 червня 2013 року, в якій було встановлено, що відповідно до Закону № 2011-XII право на компенсацію витрат на форму мали лише військовослужбовці, які проходили військову службу, а звільнені військовослужбовці не могли її вимагати.

4.  25 лютого 2014 року Київський апеляційний адміністративний суд (далі – апеляційний суд) скасував постанову суду першої інстанції та ухвалив рішення не на користь заявника. Апеляційний суд зазначив, inter alia, що заявник як військовослужбовець, який проходив військову службу, не міг посилатися на пункт 27 Положення № 1444 і тому не мав права на відповідну компенсацію.

5.  20 березня 2014 року заявник подав касаційну скаргу до Вищого адміністративного суду України (далі – ВАСУ).

6.  28 березня 2014 року ВАСУ відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою заявника як необґрунтованою. Він посилався на висновки Верховного Суду України від 11 червня 2013 року у, вочевидь, подібній справі.

7.  16 квітня 2014 року заявник звернувся до ВАСУ із заявою про передання рішення на розгляд до Верховного Суду України.

8.  22 квітня 2014 року ВАСУ відмовив заявнику у допуску до провадження Верховного Суду України.

ОЦІНКА СУДУ

9.  Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 і статтею 13 Конвенції на те, що як апеляційний суд, так і ВАСУ не навели достатнього обґрунтування у своїх рішеннях. Крім того, він стверджував, що апеляційний суд проігнорував його конкретний аргумент щодо права на відшкодування як військовослужбовця, який проходив службу.

10.  Уряд стверджував, що національні суди, у тому числі ВАСУ, належним чином розглянули аргументи заявника та ухвалили обґрунтовані рішення. Стосовно розгляду касаційної скарги заявника Уряд зазначив, що ВАСУ додатково посилався у своїй ухвалі на постанову Верховного Суду України у подібній справі.

11.  Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

12.  Згідно з практикою Суду пункт 1 статті 6 Конвенції зобов’язує національні суди обґрунтовувати свої рішення. Це зобов’язання не можна розуміти як таке, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, а питання дотримання цього зобов’язання має вирішуватися виключно з огляду на обставини справи (див. рішення у справах «Руіз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), від 09 грудня 1994 року, пункт 29, Серія A № 303‑A та «Гарсія Руіз проти Іспанії» [ВП] (García Ruiz v. Spain) [GC], заява № 30544/96, пункт 26, ЄСПЛ 1999‑I). Ці принципи застосовувалися у низці справ проти України (див., наприклад, рішення у справах «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, пункт 25, від 18 липня 2006 року, «Бендерський проти України» (Benderskiy v. Ukraine), заява № 22750/02, пункти 42 – 47, від 15 листопада 2007 року та «Богатова проти України» (Bogatova v. Ukraine), заява № 5231/04, пункти 18 і 19, від 07 жовтня 2010 року).

13.  У цій справі заявник стверджував в українських судах, що згідно з національним законодавством він, як військовослужбовець, який проходив службу, мав право на компенсацію витрат на форму. Як вбачається з постанови суду першої інстанції, на підтримку цих тверджень він посилався, серед інших джерел, на статтю 9-1 Закону № 2011-XII та пункт 20 Положення № 1444, які передбачали право військовослужбовців, які проходили службу, на отримання такої компенсації. На думку Суду, враховуючи його вирішальну роль у результаті справи, цей доречний і важливий аргумент вимагав детальної відповіді національних судів.

14.  Однак, розглядаючи справу заявника, апеляційний суд жодним чином не відреагував на цей аргумент. Процитувавши різні не пов’язані між собою положення законодавства суд зазначив, що заявник як військовослужбовець, який проходив службу, не міг посилатися на пункт 27 Положення № 1444, оскільки цей пункт стосувався виключно військовослужбовців, яких звільнили зі служби. Пряме посилання заявника на пункт 20 Положення № 1444, яке стосувалася військовослужбовців, які проходили службу, взагалі було проігноровано. Так само апеляційний суд не оцінив, чи стаття 9-1 Закону № 2011-XII або постанова Верховного Суду України (див. пункт 3) мали стосунок до вимог заявника. Суд вважає, що це упущення з боку апеляційного суду, який повністю проігнорував ключові аргументи заявника, поставило під сумнів те, що справу заявника справді було заслухано, і підірвало загальну справедливість судового розгляду.

15.  Ніщо не свідчить, що основне питання, порушене заявником, було надалі розглянуто ВАСУ, який відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою. У зв’язку з цим Суд не може погодитися з твердженням Уряду, що ухвала ВАСУ стала більш обґрунтованою завдяки включенню посилання на постанову Верховного Суду України в аналогічній справі (див. пункт 10). Обставини наведеної справи помітно відрізняються від обставин у справі заявника. Зокрема, позивачу у процитованій справі, військовослужбовцю на пенсії, було відмовлено у задоволенні позову про компенсацію виключно на підставі того, що він пішов на пенсію. Заявник, навпаки, був військовослужбовцем, який проходив службу.

16.  З огляду на наведене Суд вважає, що як апеляційний суд, так і ВАСУ не виконали свого обов’язку навести обґрунтування для своїх рішень і не розглянули відповідні та важливі аргументи, висунуті заявником. Це спонукає Суд дійти висновку, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

17.  Повторюючи, що стаття 6 грає роль lex specialis стосовно статті 13 Конвенції і вимоги статті 13 Конвенції поглинаються більш суворими вимогами статті 6 Конвенції, Суд вважає, що немає потреби розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Гжеда проти Польщі» [ВП] Grzęda v. Poland [GC], заява № 43572/18, пункт 352, від 15 березня 2022 року).

18.  Заявник скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на втручання в його майнові права у зв’язку з відмовою національних судів задовольнити його позов щодо компенсації витрат, понесених на придбання військової форми. Крім того, він стверджував, що мав законні очікування отримати компенсацію на підставі відповідних положень національного законодавства.

19.  Уряд стверджував, що скарга заявника була неприйнятною у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту. Зокрема, заявник міг вимагати відповідну компенсацію після звільнення з військової служби. Стосовно суті скарги, то Уряд зазначив, що він не міг надати інформацію щодо тверджень заявника, оскільки матеріали справи було знищено після закінчення встановленого законом строку зберігання, але стверджував, що рішення національних судів були належним чином обґрунтовані. Крім того, Уряд доводив, що заявник не міг мати законних очікувань отримати відповідну компенсацію, оскільки відповідно до чинного на той момент законодавства надання такої компенсації було призупинено щодо військовослужбовців, які проходили службу.

20.  Заявник заперечив.

21.  Суд зазначає, що скарга за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції безпосередньо пов’язана зі скаргою, розглянутою за пунктом 1 статті 6 Конвенції. З огляду на його висновки за цією статтею Суд вважає, що він не може припускати, якою була б ситуація, якби національні суди належним чином розглянули основні аргументи заявника. Отже, він не вважає за необхідне вирішувати питання, чи володів заявник майном у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а також питання щодо прийнятності та суті скарги, яка ґрунтується на цій статті (див. рішення у справі «Леонідов проти України» [Комітет] (Leonidov v. Ukraine) [Committee], заява № 2064/12, пункт 30, від 22 вересня 2022 року та наведене в ньому посилання, а також, mutatis mutandis, рішення у справі «Глод проти Румунії» (Glod v. Romania), заява № 41134/98, пункт 46, від 16 вересня 2003 року).

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

22.  Заявник вимагав 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

23.  Уряд заперечив проти цієї вимоги.

24.  Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, з огляду на свої висновки за пунктом 1 статті 6 Конвенції, Суд присуджує заявнику 900 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

25.  Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

(a)  упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 900 (дев’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 20 червня 2024 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна Келлер

(Martina Keller)

Заступник Секретаря

Мартіньш Мітс

(Mārtiņš Mits)

Голова