© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013. Цей переклад було замовлено за підтримки Трастового фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Переклад не є обов’язковим для Суду. Для додаткової інформації дивіться повний текст копірайту наприкінці цього документа.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
Animal Defenders International проти Сполученого Королівства [GC] – заява № 48876/08
Рішення від 22.4.2013 [Велика палата]
Стаття 10
Пункт 1 статті 10
Свобода вираження поглядів
Відмова в дозволі недержавній організації розмістити телевізійну рекламу через передбачену законом заборону політичної реклами: відсутнє порушення
Факти – Акт про комунікації 2003 року забороняє політичну рекламу на телебаченні чи радіо з метою зберегти безсторонність в телерадіомовних ЗМІ та запобігти купівлі впливу потужними групами через рекламний ефірний час. Заборона застосовується не лише до реклами з політичним змістом, але й до організацій, які повністю чи частково мають політичну природу, незалежно від змісту їхньої реклами. Перед тим як стати законом відповідні положення пройшли детальний розгляд та процес обговорення різними парламентськими органами, особливо у світлі рішення Європейського Суду у справі VgT Verein gegen Tierfabriken v. Switzerland (у якому Суд визнав заборону на політичну рекламу такою, що порушує статтю 10 Конвенції).
Заявник є недержавною організацією, що проводить кампанію проти використання тварин у комерції, науці та дозвіллі і намагається досягнути змін в законодавстві та публічній політиці та вплинути на суспільну й парламентську думку з цією метою. У 2005 році він подав на перевірку телевізійну рекламу, яка була частиною кампанії стосовно поводження з приматами. Проте Центр погодження телерадіомовної реклами (“ЦПТР”) відмовився погодити рекламний ролик, оскільки політична природа цілей заявника означала, що трансляція цієї реклами охоплювалася забороною в статті 321(2) Акта про комунікації. Це рішення було підтримано Високим судом та Палатою лордів; остання у рішенні від 12 березня 2008 року ([2008] UKHL 15) зазначила, що заборона політичної реклами була обґрунтована метою запобігти викривленню Уряду та його політики тими, хто найбільше витратить грошей.
Право – Стаття 10: Передбачена законом заборона на платну політичну рекламу на радіо та телебаченні була втручанням у права заявника за статтею 10. Це втручання було “згідно із законом” та переслідувало мету збереження безсторонності телерадіомовлення з питань суспільного інтересу і, таким чином, мету захисту демократичного процесу. Це відповідало правомірній цілі захисту “прав інших”. Вирішення справи, таким чином, залежало від того, чи був цей захід необхідним у демократичному суспільстві.
Суд повторив, що держава могла, у відповідності з Конвенцією, затвердити загальні заходи, які застосовувалися до наперед визначених ситуацій незалежно від конкретних фактів кожної справи, навіть якщо це могло призвести до окремих складних випадків. З практики Суду випливало, що для того, щоб визначити пропорційність загального заходу, Суд повинен був, насамперед, оцінити законодавчі рішення, які лежали в основі відповідного заходу. Особливу важливість становила якість парламентського та судового розгляду необхідності заходу. Також важливим був ризик зловживання, якщо загальний захід послаблювався би. Застосування загального заходу до фактів певної справи, проте, залишалося показовим для його впливу на практику і тому було важливим для його пропорційності. У підсумку, чим переконливішим було загальне обґрунтування загального заходу, тим меншої ваги надає Суд його впливу у конкретній справі.
Обидві сторони справи, що розглядалася, мали однакову мету підтримати вільну та плюралістичну дискусію з питань суспільного інтересу та, у загальнішому плані, зробити внесок у демократичний процес. НДО-заявник вважав, проте, що правил з меншим обмеженням було б достатньо. Тому Суд повинен був збалансувати право НДО-заявника поширювати інформацію та ідеї загального інтересу, які суспільство має право отримувати, з бажанням органів влади захистити демократичні дискусію і процес від викривлення потужними фінансовими групами із сприятливим доступом до впливових ЗМІ.
Проводячи таке збалансування, Суд, по-перше, велику вагу надав тому факту, що складний регуляторний режим, який регулює політичне мовлення в Сполученому Королівстві, ретельно та доречно переглядався як парламентськими, так і судовими органами, а також їхній позиції, що цей загальний захід був необхідним для запобігання викривленню важливих дискусій суспільного інтересу і, таким чином, для запобігання підриву демократичному процесу. Прийнятий закон був кульмінацією виняткового процесу дослідження культурних, політичних та юридичних аспектів заборони і був прийнятий за міжпартійної підтримки без жодного голосу проти. Пропорційність заходу також детально обговорювалася у Високому суді та Палаті лордів, які проаналізували відповідну конвенційну практику та принципи перед тим, як зробити висновок, що заборона була необхідним та пропорційним втручанням.
По-друге, Суд вважав важливим те, що заборона була спеціально обмежена у відповідь на чіткий ризик викривлення, який держава намагалася уникнути з найменшим обмеженням права на вираження поглядів. Вона застосовувалася лише до платної, політичної реклами та обмежувалася найвпливовішими і найдорожчими ЗМІ (радіо та телебачення).
Суд відхилив доводи заявника-НДО, які заперечували підстави для законодавчих рішень стосовно обсягу заборони, вирішивши, що:
– Розрізнення на підставі особливого впливу телерадіомовних ЗМІ порівняно з іншими формами ЗМІ було обґрунтованим з огляду на безпосередній та потужний вплив перших. Були відсутні докази того, що розвиток інтернет та соціальних медіа в останні роки достатньо змістив цей вплив до такої міри, щоб поставити під сумнів потребу в забороні спеціально для телерадіомовних ЗМІ.
– Щодо аргументу про те, що реклама на телебаченні і радіо більше не була дорожчою, ніж інші ЗМІ, то рекламодавці добре розуміли переваги телерадіомовної реклами і були й надалі готові платити великі суми грошей за неї, що значно перевищувало те, що могли собі дозволити НДО, які хотіли брати участь у суспільній дискусії.
– Те, що заборона була в контрольований спосіб послаблена для політичних партій – організацій, що були в центрі демократичного процесу, - шляхом надання їм на телебаченні та радіо безкоштовної партійної політичної реклами, партійної реклами під час кампаній з виборів та референдумів, було доречним чинником, на думку Суду, для загального балансу, який досягався загальним заходом, навіть якщо це не впливало на заявника.
– Послаблення правил шляхом дозволу розміщення реклами групами захисту (адвокації) суспільних інтересів поза виборчими періодами могло призвести до зловживання (так, багаті організації з власним порядком денним прикриватимуться групами суспільної адвокації, створеними спеціального для цього, або буде створено велику кількість подібних груп інтересів для накопичення рекламного часу). Більше того, заборона, що вимагає розрізнення від справи до справи між різними рекламодавцями та рекламними роликами, може не бути практичною: з огляду на складні регуляторні рамки, така форма контролю може призвести до невизначеності, судових спорів, витрат та затримок і до звинувачень у дискримінації та свавільності.
Крім того, хоча може існувати тенденція відходу від широких заборон, не існувало європейського консенсусу щодо того, яким чином регулювати платну політичну рекламу в телерадіомовленні. Договірні Держави використовували велике розмаїття засобів для регулювання політичної реклами, що відображало широкі відмінності в історичному розвитку, культурній багатоманітності, політичній думці та демократичному баченні. Цей брак консенсусу розширював за інших обставин вузькі межі розсуду, які мали держави стосовно обмежень вираження поглядів з питань суспільного інтересу.
Нарешті, вплив заборони не переважував наведені вище переконливі підстави для загального заходу. Доступ до альтернативних засобів був ключовим для пропорційності обмеження доступу до інших потенційно корисних засобів, і низка альтернатив (такі як дискусійні передачі на радіо і телебаченні, преса, інтернет та соціальні медіа) були доступні для НДО-заявника.
Отже, наведені органами влади причини для обґрунтування заборони були доречними та достатніми, а захід не можна було вважати непропорційним втручанням у право заявника на свободу вираження поглядів.
Висновок: відсутнє порушення (дев’ять голосів проти восьми).
(див. також рішення у справах: VgT Verein gegen Tierfabriken v. Switzerland, заява № 24699/94, 28 червня 2001 р.; та TV Vest AS and Rogaland Pensjonistparti v. Norway, заява № 21132/05, 11 грудня 2008 р., Information Note no. 114; Bowman v. the United Kingdom [GC], заява № 24839/94, 19 лютого 1998 р.)
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини
Цей стислий виклад рішення, підготовлений секретаріатом, не є обов’язковим для Суду.
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Трастового фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Переклад не є обов’язковим для Суду, також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Він може бути завантажений з бази даних рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () чи будь-якої іншої бази даних, з якою Суд поділився цим перекладом. Переклад може бути відтворено у некомерційних цілях за умови цитування в повному обсязі назви справи, а також зазначення наведеного вище копірайту та згадки про Трастовий фонд з прав людини. Якщо планується використати будь-яку частину цього перекладу в комерційних цілях, прохання звернутися за адресою publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante: publishing@.
Full & Egal Universal Law Academy