ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «АВРААМОВА ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF AVRAAMOVA v. UKRAINE)
(Заява № 2718/12)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
20 вересня 2022 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Авраамова проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Маттіас Гуйомар (Mattias Guyomar), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
З огляду на:
заяву (№ 2718/12), яку 24 грудня 2011 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянка України, пані Тетяна Вікторівна Авраамова (далі – заявниця);
вказаний Уряду України (далі – Уряд) тимчасовий захід згідно з Правилом 39 Регламенту Суду та подальше рішення скасувати цей захід;
рішення повідомити Уряд про заяву;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 10 березня 2022 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
вступ
Ця справа стосується скарг заявниці за статтею 3 Конвенції на умови тримання її під вартою, стверджуване ненадання належної медичної допомоги та застосування до неї кайданків у лікарні, а також її скарг за статтею 5 Конвенції на стверджувану свавільність її затримання, обґрунтування тримання її під вартою під час досудового розслідування та відсутності забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з цим.
факти
1. Заявниця народилася у 1970 році та проживає у с. Криничне. Її представляв пан С.С. Пономарьов, юрист, який практикує у м. Білогірськ.
2. Уряд представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина з Міністерства юстиції.
3. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.
Затримання заявниці та тримання під вартою під час досудового розслідування4. Приблизно за два тижні до подій, яких стосується ця справа, заявницю підвищили з посади заступника начальника відділу державної виконавчої служби Білогірського районного управління юстиції до заступника начальника управління юстиції.
5. 25 серпня 2011 року її затримали на робочому місці за обвинуваченням в одержанні хабара.
6. 26 серпня 2011 року Білогірський районний суд продовжив строк затримання заявниці до восьми діб, вказавши на необхідність отримання додаткової інформації для вирішення питання про задоволення клопотання слідчого про обрання їй запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою під час досудового розслідування. Суд зазначив, що, окрім тяжкості обвинувачень, необхідно було врахувати вік заявниці, стан її здоров’я, сімейний та матеріальний стан, професійну діяльність, місце проживання та інші відповідні обставини.
7. 02 вересня 2011 року Білогірський районний суд обрав заявниці запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на строк два місяці. У постанові суду зазначалося, що, оскільки заявниця підозрювалася у вчиненні тяжкого злочину, вона могла чинити тиск на свідків, використовуючи своє службове становище, і, перебуваючи на волі, ухилятися від слідства та суду або перешкоджати встановленню істини у справі. Жодних додаткових відомостей щодо цього наведено не було.
8. 20 вересня 2011 року Апеляційний суд Автономної Республіки Крим (далі – апеляційний суд) залишив зазначену постанову без змін. Апеляційний суд також зазначив про відсутність ознак, що стан здоров’я заявниці перешкоджав триманню її під вартою.
9. 21 жовтня 2011 року Білогірський районний суд відмовив у задоволенні клопотання заявниці про звільнення під підписку про невиїзд і продовжив строк тримання її під вартою до трьох місяців. Він зазначив, inter alia, що заявниця підозрювалася у вчиненні тяжкого злочину, не визнала своєї вини і взагалі не давала показань. Таким чином, існував ризик, що, перебуваючи на волі, вона могла спробувати чинити тиск на свідків. Крім того, була необхідна участь заявниці в слідчих діях, які ще мали бути проведені.
10. 10 листопада 2011 року Апеляційний суд Автономної Республіки Крим залишив постанову від 21 жовтня 2011 року без змін. Він зазначив, що підстав для зміни раніше обраного запобіжного заходу не було, а продовження строку тримання заявниці під вартою було обґрунтованим, зокрема, з огляду на велику кількість слідчих дій, які мали бути ще проведені.
11. 08 грудня 2011 року Білогірський районний суд призначив справу заявниці до судового розгляду та продовжив строк тримання її під вартою, зазначивши без будь-яких додаткових пояснень про відсутність підстав для зміни запобіжного заходу або звільнення заявниці.
12. 19 грудня 2011 року суд першої інстанції визнав заявницю винною в одержанні хабара та обрав їй покарання у виді позбавлення волі на строк три роки та три місяці з позбавленням права обіймати посади в органах державної виконавчої служби на строк три роки. Під час судового розгляду заявниця повністю визнала свою вину. Цей вирок було залишено без змін апеляційним судом 15 березня 2012 року. Заявниця не повідомила Суд, чи подавала вона касаційну скаргу.
13. 31 липня 2012 року заявницю перевезли до виправної колонії для відбування покарання.
14. 13 травня 2013 року місцевий суд ухвалив рішення про умовно-дострокове звільнення заявниці. 21 травня 2013 року заявницю звільнили з виправної колонії.
Побутові УМОВИ ТРИМАННЯ ЗАЯВНИЦі під вартоюВ ІТТ15. Заявниця трималася під вартою в ізоляторі тимчасового тримання Білогірського районного відділу міліції (далі – ІТТ) у різні дати (26 – 29 серпня, 20 – 26 жовтня, 02 – 21 листопада та 16 – 23 грудня 2011 року).
16. Згідно з її твердженнями умови тримання її в ІТТ були неналежними, особливо з огляду на відсутність в Україні окремих ІТТ для жінок.
17. Згідно твердженнями Уряду заявниця трималася в камерах, де на кожного затриманого припадало не менше 4 кв. м особистого простору. Уряд додав, що камери ІТТ були обладнані індивідуальними ліжками, столами для прийому їжі, шафами для зберігання особистих речей, умивальниками, туалетами, природним і штучним освітленням та опаленням, а також відповідали санітарним нормам. Усі затримані мали доступ до щоденних прогулянок. Їм забезпечувалося регулярне харчування, а також вони мали доступ до душу.
18. Уряд також зазначив, що національні нормативно-правові акти не передбачали роздільного тримання затриманих чоловіків і жінок у камерах ІТТ. Однак у матеріалах справи міститься копія листа, підписаного адміністрацією ІТТ від 03 червня 2013 року, яким захисника заявниці було поінформовано про умови тримання в ІТТ у 2011 році. У листі, inter alia, зазначалося, що ІТТ була обладнана окремою камерою для затриманих жінок.
У СІЗО19. Заявниця перебувала у Сімферопольському слідчому ізоляторі (далі – СІЗО) у різні дати (12 вересня – 20 жовтня, 26 жовтня – 02 листопада, 21 листопада – 16 грудня та 23 грудня 2011 року – 05 липня 2012 року).
20. 17 жовтня 2011 року захисник заявниці звернувся до адміністрації СІЗО із запитом надати детальну інформацію про умови тримання її під вартою.
21. У листі від 28 жовтня 2011 року начальник СІЗО відповів захиснику заявниці і надав таку інформацію про умови тримання її під вартою у СІЗО. Кожна камера була обладнана металевим ліжком для кожного затриманого, столом і лавкою, полицею для харчових продуктів, краном та відокремленим туалетом. Крім того, кожна камера мала природне (вдень) і штучне освітлення (вночі), а також природну та штучну вентиляцію. Раз на тиждень проводилася зміна постільної білизни і затримані приймали душ.
22. Захисник заявниці звернувся зі скаргами як до прокуратури, так і до місцевого суду на, як стверджувалося, неналежні умови тримання заявниці під вартою у СІЗО. Він стверджував, що адміністрація СІЗО не дала задовільної відповіді на його запит. Зокрема, він скаржився, що йому не надали інформацію про загальну площу камери та кількість затриманих, які в ній трималися, розмір вікна в камері, точний час вмикання та вимикання світла, розмір душової або час і тривалість прогулянок на свіжому повітрі.
23. Під час обміну зауваженнями між сторонами Уряд надав таку інформацію про умови тримання заявниці під вартою у СІЗО. Заявниця трималася в камері № 167 з 12 вересня до 23 грудня 2011 року та в камері № 173 з 23 грудня 2011 року до 05 липня 2012 року. Площа камери № 167 становила 16 кв. м і в ній трималося троє осіб. Площа камери № 173 становила 18 кв. м і в ній трималося шестеро осіб. Заявниця трималася під вартою разом з іншими затриманими жінками. Камери були обладнані меблями та іншими стандартними речами. Крім водопостачання, була вентиляція, природне і штучне освітлення. Раз на тиждень заявниця мала доступ до душової, одночасно змінювалася постільна білизна. Вона мала право на щоденну прогулянку тривалістю одна година.
СТАН ЗДОРОВ’Я ЗАЯВНИЦІ ТА НАДАНА ЇЙ ПІД час ТРИМАННЯ під вартою МЕДИЧНА ДОПОМОГА24. До затримання заявниця стояла на обліку в Білогірській міській лікарні (далі – лікарня) у зв’язку з різними захворюваннями (ішемічна хвороба серця, серцева недостатність, гіпертонія, церебральний атеросклероз, дисциркуляторна енцефалопатія, хронічне обструктивне захворювання легень та респіраторні хвороби).
25. 28 серпня 2011 року, коли заявниця перебувала в ІТТ, її захисник вимагав її негайної госпіталізації у зв’язку зі скаргою на біль у нирках.
26. Увечері 29 серпня 2011 року заявницю перевезли до лікарні, де до 12 вересня 2011 року вона проходила стаціонарне лікування у зв’язку зі сечокам’яною хворобою.
27. Після виписки з лікарні 12 вересня 2011 року заявницю перевели до СІЗО, де вона продовжувала проходити амбулаторне лікування.
28. 28 вересня та 06 і 11 жовтня 2011 року заявницю оглядав лікар СІЗО, який рекомендував продовжувати призначений їй курс лікування.
29. 07 жовтня 2011 року слідчий, у провадженні якого перебувала кримінальна справа щодо заявниці, задовольнив її клопотання про проведення загального медичного огляду.
30. 20 та 21 жовтня 2011 року під час перебування в ІТТ заявниці викликали швидку медичну допомогу. Їй діагностували дискінезію жовчних шляхів, хронічний холецистит та хронічний панкреатит. Бригада швидкої медичної допомоги надала їй відповідну медичну допомогу та рекомендувала пройти додаткове обстеження.
31. 22 жовтня 2011 року заявницю оглянули лікар-хірург, лікар-терапевт і лікар-інфекціоніст лікарні. Враховуючи, що її хронічні захворювання перебували у стадії загострення, лікарі рекомендували заявниці пройти додаткове комплексне медичне обстеження в лікарні. Лікарі призначили заявниці медичні препарати та спеціальну дієту і дійшли висновку, що стан її здоров’я був сумісний з умовами тримання у СІЗО.
32. 24 жовтня 2011 року начальник СІЗО письмово відповів на запит захисника заявниці, зазначивши, що у СІЗО було відсутнє сучасне обладнання для комплексного обстеження функціонування серця, печінки чи нирок.
33. 25 жовтня 2011 року Департамент охорони здоров’я Білогірської міської державної адміністрації підтвердив у відповідь на інший запит захисника заявниці стосовно стану здоров’я його клієнта, що їй було рекомендовано пройти обстеження в умовах стаціонарного відділення лікарні, а також спеціальну дієту. Згідно з твердженнями заявниці під час перебування у СІЗО їй не надавалася рекомендована дієта.
34. 28 жовтня 2011 року захисник заявниці звернувся до адміністрації СІЗО з клопотанням про забезпечення госпіталізації його клієнта.
35. 02 листопада 2011 року у зв’язку з болем, який заявниця відчувала в нирках, її оглянув лікар СІЗО, який діагностував у неї сечокам’яну хворобу, мікролітіаз лівого сечоводу та хронічний гострий пієлонефрит. Тому їй рекомендували дотримуватися дієти, призначеної лікарем, і приймати призначені їй медичні препарати.
36. 04 листопада 2011 року заявниця пройшла електрокардіограму, яка не встановила ознак порушення серцевої діяльності.
37. 07 листопада 2011 року заявницю оглянув лікар СІЗО у зв’язку з болем у нирках. За результатами огляду їй рекомендували продовжити призначене їй лікування, але зі зміною дозування медичних препаратів.
38. 08 листопада 2011 року СІЗО відповіло, зазначивши, що для госпіталізації заявниці потрібен був дозвіл прокуратури. Того ж дня СІЗО звернулося до прокуратури Білгородського району за дозволом, посилаючись на медичні рекомендації від 22 жовтня 2011 року. Однак відповіді отримано не було.
39. 20 грудня 2011 року заявниця завершила повний курс лікування, який передбачав прийом призначених їй медичних препаратів.
40. Згідно з твердженнями Уряду заявниця не скаржилася на проблеми зі здоров’ям до травня 2012 року.
41. 07 травня 2012 року заявницю оглянув лікар СІЗО у зв’язку з періодичними болями у серці. Їй діагностували сечокам’яну хворобу, мікролітіаз лівого сечоводу, хронічний пієлонефрит у стадії ремісії. Заявниці порадили звернутися до лікаря-кардіолога для подальшого обстеження.
42. 03 липня 2012 року заявниця пройшла рентгенологічне обстеження органів черевної порожнини. За результатами обстеження не було виявлено видимих патологічних змін у серці та легенях.
43. Того ж дня в інтересах сторін і належного провадження у справі Суд вирішив вказати Уряду згідно з Правилом 39 Регламенту Суду, що він мав провести медичний огляд, про який клопотало СІЗО 08 листопада 2011 року (яке, у свою чергу, посилалося на рекомендації від 22 жовтня 2011 року), а потім переконатися, що заявниця отримала лікування відповідно до результатів такого обстеження.
44. 11 липня 2012 року заявницю було госпіталізовано до обласної лікарні для комплексного медичного обстеження відповідно до рекомендацій від 22 жовтня 2011 року.
45. За результатами її обстеження, закінченого 13 липня 2012 року, заявниці діагностували артеріальну гіпертензію, спричинену сечокам’яною хворобою (камінням у нирках), хронічний пієлонефрит і суправентрикулярну екстрасистолію. Лікарі призначили заявниці різні медичні препарати та рекомендували їй перебувати під наглядом лікаря-терапевта та лікаря-уролога, а також контролювати артеріальний тиск. Також зазначалося, що їй слід було уникати перебування на холоді. Насамкінець, було рекомендовано проходження заявницею ультразвукового дослідження та здачі аналізу сечі кожні шість місяців. Того ж дня заявницю виписали з лікарні.
46. 31 липня 2012 року після прибуття заявниці до виправної колонії її оглянув лікар виправної колонії. Їй діагностували сечокам’яну хворобу, хронічний вторинний пієлонефрит і симптоматичну артеріальну гіпертензію.
47. Після цього заявниця не скаржилася на проблеми зі здоров’ям.
48. 08 листопада 2012 року Суд вирішив скасувати тимчасовий захід, раніше вказаний відповідно до Правила 39 Регламенту Суду.
Перебування У ЛІКАРНІ в Кайданках49. Згідно з твердженнями заявниці під час її стаціонарного лікування в лікарні з 29 серпня до 06 вересня 2011 року вона весь час була прикута кайданками до ліжка та охоронялася декількома озброєними працівниками міліції, які перебували в її палаті.
50. Згідно з твердженнями Уряду під час лікування заявниці в лікарні з 29 серпня до 12 вересня 2011 року її тримали в палаті, спеціально обладнаній для осіб, які перебували під вартою. Палату охороняли працівники конвойної служби міліції у складі чоловіків і жінок. Під час перебування у палаті на заявницю не надягали кайданків. Відповідно до положень національного законодавства кайданки до неї застосовували лише тоді, коли заявниця виходила з палати для отримання лікування або для відвідування туалету.
відповідні міжнародні документи
51. У відповідній частині доповіді Комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі – КЗК) для Уряду України за результатами візиту до України з 09 до 21 грудня 2013 року
(CPT/Inf (2014) 15) зазначено:
«120. ... Ситуація у Сімферопольському СІЗО була некращою. Умови в камерах були такими ж жахливими, як і тринадцять років тому, коли Комітет уперше відвідав цю установу. Умови в напівпідвальних камерах, розташованих у І-му блоці установи, безсумнівно є неналежними з огляду на стан ремонту, вологість, освітлення в приміщеннях і вентиляцію.»
ПРАВО
ПОПЕРЕДНЄ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ ПРО ВІДСУТНІСТЬ зацікавленості З БОКУ ЗАЯВНИЦі ТА КЛОПОТАННЯ ПРО ВИЛУЧЕННЯ ЗАЯВИ З РЕЄСТРУ СПРАВ52. Уряд стверджував, що участь заявниці у провадженні в Суді полягала лише у підписанні довіреності, якою вона уповноважила пана Пономарьова представляти її інтереси під час провадження у Суді. У всіх інших випадках всі доводи були висунуті паном Пономарьовим, і Уряд сумнівався, чи було відомо самій заявниці про провадження, яке тривало у Суді, і чи мала вона зацікавленість у цьому провадженні. Не оскаржуючи автентичності підпису заявниці на довіреності, Уряд все ж стверджував, що заявниця розірвала договір з паном Пономарьовим про захист її інтересів під час провадження у національних судах у жовтні 2011 року, тобто за два місяці до подання цієї заяви до Суду. Таким чином, Уряд пропонував Суду вилучити справу з його реєстру справ на тій підставі, що сама заявниця не виявила інтересу у підтримці цієї заяви.
53. Представник заявниці стверджував, що заявниця висловила свій намір звернутися до Суду, підписавши довіреність захиснику вчиняти дії від її імені в Суді, і він не був поінформований про будь-яке скасування довіреності.
54. Суд зауважує, що він не отримав інформації від заявниці стосовно скасування довіреності, виданої на ім’я пана Пономарьова. Суд не вбачає обставин, які б виправдовували висновок, що заявниця втратила інтерес до своєї справи або що її захисник більше не уповноважений діяти від її імені. Таким чином, Суд відхиляє це заперечення Уряду (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Солдатенко проти України» (Soldatenko v. Ukraine), заява № 2440/07, пункт 40, від 23 жовтня 2008 року).
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ55. Заявниця скаржилася на неналежність умов тримання її під вартою в ІТТ і СІЗО, а також наданої їй під час тримання під вартою медичної допомоги. Крім того, вона скаржилася, що під час перебування в лікарні до неї застосовувалися кайданки. Вона посилалася на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»
56. Уряд стверджував, що доводи заявниці про умови тримання її під вартою в ІТТ і СІЗО були викладені в загальних формулюваннях і були недостатніми для висновку, що заявниця висунула небезпідставну скаргу.
57. Крім того, Уряд доводив, що всі скарги заявниці за статтею 3 Конвенції були неприйнятними у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту. На його думку, вона повинна була подати свої скарги на умови тримання під вартою до прокуратури та національних судів.
58. Уряд надав інформацію про умови тримання заявниці під вартою (див. пункти 17 і 23), надану їй медичну допомогу (див. пункти 24 – 47) та застосування до неї кайданків під час перебування в лікарні (див. пункт 50). На підставі цієї інформації Уряд закликав Суд визнати зазначені скарги неприйнятними як явно необґрунтовані.
59. Заявниця заперечила.
ПрийнятністьЩодо невичерпання національних засобів юридичного захисту60. Суд зазначає, що подібні аргументи Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту раніше відхилялися (див., наприклад, рішення у справах «Буглов проти України» (Buglov v. Ukraine), заява № 28825/02, пункт 74, від 10 липня 2014 року та «Сокіл проти України» (Sokil v. Ukraine), заява № 9414/13, пункт 38, від 22 жовтня 2015 року). Посилаючись на згадану практику та обставини цієї справи, Суд вважає, що Уряд не довів наявність у заявниці можливості на практиці скористатися ефективним засобом юридичного захисту стосовно її скарги, тобто засобом юридичного захисту, здатним запобігти виникненню чи продовженню існування порушень, або здатним надати їй відповідне відшкодування. Отже, Суд доходить висновку, що скарга заявниці за статтею 3 Конвенції не може бути відхилена у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту і тому відхиляє заперечення Уряду щодо цього.
Щодо умов тримання заявниці в ІТТ61. Як випливає з доводів Уряду (див. пункти 17 і 23), які не були спростовані заявницею, під час її перебування в ІТТ (з 26 до 29 серпня, з 20 до 26 жовтня, з 02 до 21 листопада та з 16 до 23 грудня 2011 року), заявниця мала у своєму розпорядженні не менше 4 кв. м особистого простору.
62. На противагу доводи заявниці були викладені у загальних формулюваннях. Крім того, заявниця не надала детальної інформації щодо своєї скарги у відповідь на зауваження Уряду.
63. Стосовно твердження заявниці про відсутність в ІТТ окремих камер для тримання чоловіків і жінок Суд зазначає, що заявниця у своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду стверджувала, що в камері ІТТ її тримали саму. Крім того, Суд бере до уваги копію листа, який міститься в матеріалах справи, в якому зазначено, що ІТТ було обладнано окремою камерою для затриманих жінок (див. пункт 18).
64. За таких обставин на підставі наявних матеріалів і, зокрема, за відсутності будь-яких пояснень заявниці щодо інших аспектів, які характеризували умови тримання її під вартою, Суд не може дійти висновку, що умови тримання її під вартою в ITT станом на дати, зазначені в пункті 61, були несумісними з вимогами статті 3 Конвенції.
65. З цього випливає, що ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
Щодо застосування до заявниці кайданків66. Суд зауважує чіткі скарги заявниці, що вона постійно була прикута кайданками до ліжка під час перебування в лікарні з 29 серпня до 06 вересня 2011 року. Крім того, Суд зазначає, що скарга заявниці була викладена у загальних формулюваннях, без будь-яких конкретних деталей чи пояснень щодо страждань, зазнаних нею в результаті стверджуваного поводження. У матеріалах справи відсутні докази на підтвердження вказаної скарги. Крім того, зі змісту численних скарг, поданих її захисником на національному рівні, та відповідних відповідей не вбачається, що заявниця скаржилася органам державної влади на застосування до неї кайданків.
67. З огляду на доводи заявниці, зауваження Уряду (див. пункт 50) та його практику з цього питання (див., наприклад, рішення у справі «Юрій Коваль проти України» [Комітет] (Yuriy Koval v. Ukraine) [Committee], заява № 35121/09, пункти 116 – 120, від 23 січня 2020 року з наведеними у ньому подальшими посиланнями), Суд не вважає достатньо встановленим, що заявниця була прикута кайданками до ліжка під час перебування в лікарні, як вона стверджувала.
68. Крім того, Суд зазначає з огляду на суть скарги заявниці (див. пункт 66), що він не може проаналізувати, чи було до заявниці застосовано кайданки під час перебування поза медичною палатою.
69. Отже, ця частина заяви також є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
Інше щодо прийнятності70. Суд також зазначає, що решта скарг заявниці за статтею 3 Конвенції, зокрема на неналежність умов тримання її під вартою у СІЗО з 23 грудня 2011 року до 05 липня 2012 року та наданої їй під час тримання під вартою медичної допомоги, не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, та не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
СутьЩодо умов тримання заявниці у СІЗО71. Як випливає з доводів Уряду (див. пункт 23), поки заявниця перебувала у СІЗО з 23 грудня 2011 року до 05 липня 2012 року, вона мала у своєму розпорядженні 3 кв. м особистого простору.
72. У цьому контексті Суд повторює, що у випадках, коли площа в’язничної камери становить від 3 до 4 кв. м особистого простору на кожного ув’язненого, вирішальним фактором при оцінці Судом належності умов тримання залишається фактор простору. У таких випадках порушення статті 3 Конвенції буде встановлено, якщо фактор простору поєднаний з іншими неналежними побутовими умовами тримання під вартою зокрема, з доступом до прогулянок, природного освітлення або повітря, наявністю вентиляції, адекватною температурою у камері, можливістю приватного користування туалетом і дотриманням базових санітарно-гігієнічних вимог (див. рішення у справі «Муршич проти Хорватії» [ВП] (Muršić v. Croatia) [GC], заява № 7334/13, пункт 139, від 20 жовтня 2016 року).
73. У зв’язку з цим Суд зазначає, що хоча твердження сторін стосовно умов тримання заявниці під вартою протягом зазначеного періоду вбачаються недостатньо конкретними, від Уряду, який мав би володіти детальними відомостями щодо умов тримання під вартою осіб, які перебувають під його контролем, очікувалося отримати таку інформацію.
74. Суд врахує висновки, зроблені ним раніше щодо умов тримання заявників у Сімферопольському СІЗО (див., наприклад, рішення у справах «Похлєбін проти України» (Pokhlebin v. Ukraine), заява № 35581/06, пункти 46 – 52, від 20 травня 2010 року; «Знайкін проти України» (Znaykin v. Ukraine), заява № 37538/05, пункти 49 – 53, від 07 жовтня 2010 року; «Іззетов проти України» (Izzetov v. Ukraine), заява № 23136/04, пункти 42 і 43, від 15 вересня 2011 року та «Самойлович проти України» (Samoylovich v. Ukraine), заява № 28969/04, пункти 64 – 66, від 16 травня 2013 року).
75. Крім того, Суд посилається на висновки КЗК у 2013 році, що умови в камерах Сімферопольського СІЗО були такими ж жахливими, як близько тринадцяти років тому, коли КЗК вперше відвідав цю установу (див. пункт 51).
76. Поєднання зазначених факторів достатньо для висновку Суду, що умови тримання заявниці під вартою у Сімферопольському СІЗО з 23 грудня 2011 року до 05 липня 2012 року не могли суттєво відрізнятися від умов, проаналізованих у згаданих справах. Таким чином, він вважає, що описані умови тримання заявниці під вартою становили нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження, яке суперечило вимогам статті 3 Конвенції. Отже, було порушено це положення.
Щодо наданої заявниці медичної допомоги77. Суд повторює, що відповідно до статті 3 Конвенції держава повинна гарантувати тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а спосіб і метод виконання покарання не завдавали б їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою, та щоб з огляду на практичні вимоги ув’язнення охорона здоров’я такої особи та її благополуччя забезпечувалася належним чином (див., наприклад, рішення у справі «Калашников проти Росії» (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, пункт 95, ЄСПЛ 2002-VI).
78. Проте Суд встановив, що стаття 3 Конвенції не може тлумачитися, як така, що гарантує кожному ув’язненому отримання медичної допомоги на тому самому рівні, що і в «найкращих закладах системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я» (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Мірілашвілі проти Росії» (Mirilashivili v. Russia), заява № 6293/04, від 10 липня 2007 року). Суд також зазначив, що готовий визнати, що, в принципі, ресурси медичних частин установ пенітенціарної системи обмежені порівняно з ресурсами закладів охорони здоров’я МОЗ (див. рішення у справі «Грішін проти Росії» (Grishin v. Russia), заява № 30983/02, пункт 76, від 15 листопада 2007 року). Загалом Суд застосовує гнучкий підхід під час визначення того, який рівень охорони здоров’я вимагався за обставин конкретної справи. Такий рівень має бути «сумісним з людською гідністю» ув’язненої особи, а також враховувати «практичні вимоги ув’язнення» (див. рішення у справі «Алексанян проти Росії» (Aleksanyan v. Russia), заява № 46468/06, пункт 140, від 22 грудня 2008 року).
79. Суть скарги заявниці у цій справі стосується затримки проведення медичного обстеження заявниці у зв’язку з її хронічними захворюванням (див. пункт 24).
80. Дійсно, 22 жовтня 2011 року лікарі рекомендували заявниці пройти додаткове комплексне медичне обстеження в умовах стаціонарного відділення лікарні, і це обстеження було проведено набагато пізніше, 13 липня 2012 року, після вказівки Суду щодо цього відповідно до Правила 39 Регламенту Суду (див. пункти 43 – 45).
81. Суд зауважує, що заявниця не була повністю позбавлена медичної допомоги під час перебування під вартою. Вона отримувала певні медичні препарати та пройшла низку обстежень. Однак Суд вважає, що надана заявниці медична допомога до застосування Судом Правила 39 Регламенту Суду була недостатньою з таких причин.
82. Суд зазначає, що органи державної влади визнали, що медична частина СІЗО не була достатньо обладнана для вирішення проблем заявниці зі здоров’ям (див. пункт 32). Цей елемент доводить, що заявниця отримувала лише симптоматичне лікування у відповідь на подальше погіршення стану її здоров’я (див. пункти 35 і 41).
83. Суд пам’ятає, що в листопаді 2011 року адміністрація СІЗО звернулася до прокуратури Білгородського району з клопотанням надати дозвіл на госпіталізацію заявниці, посилаючись на медичні рекомендації від 22 жовтня 2011 року, але відповіді отримано не було (див. пункт 38). З доводів Уряду вбачається відсутність подальших спроб організувати госпіталізацію заявниці.
84. З огляду на зазначене Суд вважає, що невиправдана та тривала затримка органів державної влади в організації госпіталізації заявниці для комплексного медичного обстеження та надання їй лише симптоматичного лікування у відповідь на погіршення стану її здоров’я є достатніми ознаками серйозної неспроможності держави-відповідача надати заявниці належну медичну допомогу під час тримання під вартою, що становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження усупереч статті 3 Конвенції.
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ85. Заявниця скаржилася, що тримання її під вартою було свавільним, необґрунтованим і тривалим. Вона посилалася на пункти 1, 3 і 5 статті 5 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
...
3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.
...
5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.»
Прийнятність86. Суд зазначає, що наведені скарги не є ні явно необґрунтованими, ні неприйнятними з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
СутьПункт 1 статті 5 Конвенції87. Заявниця стверджувала, що тримання її під вартою з 26 серпня до 02 вересня 2011 року, яке ґрунтувалося на постанові Білогірського районного суду від 26 серпня 2011 року про продовження строку її затримання, не було законним або не відповідало пункту 1 статті 5 Конвенції.
88. Уряд заперечив проти цієї скарги.
89. Суд зазначає, що коли заявниця постала перед судом 26 серпня 2011 року, вона ще не трималася під вартою, але строк її затримання було продовжено до восьми днів з посиланням на статтю 165-2 Кримінально-процесуального кодексу України, яка передбачає, що суд може продовжувати затримання особи на строк до десяти діб (п’ятнадцять діб за клопотанням підозрюваного або обвинуваченого) з метою розгляду всієї інформації, необхідної для прийняття виваженого рішення щодо тримання особи від вартою. Суд уже встановлював, що продовження строку затримання відповідно до частини другої статті 165 КПК України може бути виправданим за певних обставин, коли суду потрібен час для встановлення особи та збору іншої інформації, вкрай необхідної для прийняття рішення про тримання такої особи під вартою під час досудового розслідування. Водночас Суд зазначав, що підстави для затримання особи мають бути вагомими (див. рішення у справі «Барило проти України» (Barilo v. Ukraine), заява № 9607/06, пункт 93, від 16 травня 2013 року). У цій справі причинами для продовження строку затримання заявниці була необхідність встановити її особу та місце проживання й інші відповідні обставини (див. пункт 6). Суд зазначає, що наведені причини не підтверджують існування будь-яких ризиків чи обставин, які б обґрунтували необхідність тримання заявниці під вартою. Насправді рішення Білогірського районного суду не містило жодної оцінки її індивідуальних обставин чи ризиків, які виправдовували б її затримання.
90. Отже, Суд вважає, що з 26 серпня до 02 вересня 2011 року заявниця була затримана у порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
Пункт 3 статті 5 Конвенції91. Заявниця стверджувала, що тримання її під вартою під час досудового розслідування було необґрунтованим і тривалим.
92. Уряд заперечив проти цього доводу, зазначивши, що тримання заявниці під вартою було обґрунтованим і виправданим.
93. Застосовні загальні принципи наведені в рішенні у справі «Бузаджі проти Республіки Молдова» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункти 84 – 91 та 102, від 05 липня 2016 року).
94. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зауважує, що для цілей пункту 3 статті 5 Конвенції заявниця перебувала під вартою з 25 серпня до 19 грудня 2011 року. Таким чином, тримання її під вартою під час досудового розслідування тривало приблизно чотири місяці.
95. Суд також зауважує, що тяжкість висунутих проти заявниці обвинувачень і ризик її ухилення чи перешкоджання слідству згадувалися у первинній постанові про обрання їй запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (див. пункт 7 вище). Ці причини залишалися головними підставами для тримання заявниці під вартою до визнання її винною, за винятком постанови від 08 грудня 2010 року, в якій взагалі не було наведено жодних підстав (див. пункт 11). Суд зазначає, що постанови про продовження строку тримання заявника під вартою були викладені у загальних формулюваннях і містили повторювані фрази. З них не вбачалося, що суди належним чином оцінили факти щодо необхідності застосування такого запобіжного заходу за обставин відповідних стадій провадження.
96. Суд також зазначає, що, продовжуючи строк тримання заявниці під вартою 21 жовтня 2011 року, суд послався на невизнання нею своєї вини. Ця частина обґрунтування вбачається невідповідною, оскільки суперечить важливим елементам концепції справедливого судового розгляду, таким як право не свідчити проти себе та презумпція невинуватості (див. рішення у справі «Луценко проти України» (Lutsenko v. Ukraine), заява № 6492/11, пункт 72, від 03 липня 2012 року).
97. Суд часто встановлював порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у справах проти України у зв’язку з тим, що національні суди посилалися на однакові підстави (якщо вони існували) упродовж усього періоду тримання заявника під вартою, навіть щодо тривалих періодів тримання під вартою (див., наприклад, рішення у справах «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункти 80, 81 і 99, від 10 лютого 2011 року та «Ігнатов проти України» (Ignatov v. Ukraine), заява № 40583/15, пункти 41 і 42, від 15 рудня 2016 року).
98. З огляду на зазначене Суд вважає, що не оцінивши конкретні факти або не розглянувши можливість застосування інших запобіжних заходів як альтернативу триманню під вартою під час досудового розслідування, та по суті постійно посилаючись на тяжкість обвинувачень, органи державної влади продовжували строк тримання заявниці під вартою під час судового розгляду на підставах, які не можуть вважатися «достатніми» та «відповідними», щоб виправдати його тривалість.
99. Отже, було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.
Пункт 5 статті 5 Конвенції100. Суд зауважує, що скарга заявниці за пунктом 5 статті 5 Конвенції є аналогічною скаргам, розглянутим Судом у низці інших справ проти України (див., в якості нещодавнього прикладу, рішення у справі «Сінькова проти України» (Sinkova v. Ukraine), заява № 39496/11, пункти 79 – 84, від 27 лютого 2018 року). Суд доходить висновку, що у зв’язку з необґрунтованим триманням під вартою заявниця не мала забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування, як вимагається пунктом 5 статті 5 Конвенції. Отже, було порушено це положення.
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 18 у поєднанні зі статтею 5 КОНВЕНЦІЇ101. Заявниця скаржилася, що справжня мета тримання її під вартою відрізнялася від передбачених статтею 5 Конвенції цілей і, зокрема, виправдовуючи тримання її під вартою, національний суд посилався на те, що вона не визнала свою вину та не давала показань. Заявниця посилалася на статтю 18 Конвенції, яка передбачає:
«Обмеження, дозволені згідно з цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, не застосовуються для інших цілей ніж ті, для яких вони встановлені.»
102. Уряд стверджував, що заявниця не подала до Суду такої скарги за статтею 18 Конвенції, оскільки вона не згадувала її у формулярі заяви. Крім того, Уряд доводив про неподання заявницею скарг на національному рівні, що її затримання і тримання під вартою порушували статтю 18 Конвенції. Уряд також стверджував, що заявниця не обґрунтувала свою скаргу у Суді.
103. Суд зауважує, що у своєму формулярі заяви до Суду заявниця висунула низку скарг за статтею 5 Конвенції, стверджуючи, що її затримання і подальше тримання під вартою під час досудового розслідування були незаконними. Стосовно скарги заявниці за статтею 18 у поєднанні зі статтею 5 Конвенції вперше вона була згадана в листі заявниці від 14 липня 2012 року. Зокрема, вона зазначила, що її затримання 25 серпня 2011 року було здійснено з метою зміщення її з посади у державній виконавчій службі, а суд продовжив строк тримання її під вартою 21 жовтня 2011 року у зв’язку з її відмовою визнати свою вину.
104. У зв’язку з цим Суд зазначає, що оскільки стверджувані події не мають постійного характеру, від заявниці очікувалося вичерпання доступних національних засобів юридичного захисту або, за їхньої відсутності, подання відповідної скарги до Суду протягом шести місяців з дати здійснення дій чи вжиття заходів, що оскаржуються (див. рішення у справі «Варнава та інші проти Туреччини» [ВП] (Varnava and Others v. Turkey) [GC], заява № 16064/90 та 8 інших, пункт 157, ЄСПЛ 2009).
105. Беручи до уваги свій послідовний підхід, що стаття 18 Конвенції не може існувати незалежно і може застосовуватися лише разом з іншими статтями Конвенції (див. рішення у справі «Навальний проти Росії (№ 2)» (Navalnyy v. Russia (no. 2)), заява № 43734/14, пункт 84, від 09 квітня 2019 року), Суд вважає, що скаргу за статтею 18 Конвенції слід було подати у ті ж строки, що й скарги за основним положенням Конвенції, а саме статтею 5 Конвенції у цій справі.
106. З огляду на зазначене Суд вважає, що скарга заявниці за статтею 18 у поєднанні зі статтею 5 Конвенції була подана поза межами встановленого шестимісячного строку, і тому вона має бути відхилена як неприйнятна відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції.
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ107. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
108. Заявниця вимагала 30 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Уряд стверджував, що ця вимога була необґрунтованою.
109. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявниці 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
110. Заявниця також вимагала 1 000 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження в національних судах і у Суді, та 50 євро компенсації поштових витрат. Уряд заперечив проти вимоги про компенсацію судових та інших витрат, оскільки вона не підтверджувалася відповідними задокументованими доказами. Щодо вимоги про компенсацію поштових витрат Уряд залишив це питання на розсуд Суду.
111. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим.
112. Суд зауважує, що заявниця не подала задокументованих доказів на підтвердження своїх вимог стосовно компенсації судових та інших витрат. Тому він відхиляє цю вимогу як необґрунтовану. Стосовно вимоги про компенсацію поштових витрат Суд вбачає її обґрунтованою та присуджує заявниці суму, яка вимагалася, а саме 50 євро.
113. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятними скарги за статтею 3 Конвенції (на умови тримання заявниці під вартою у Сімферопольському СІЗО з 23 грудня 2011 року до 05 липня 2012 року) та на стверджувану відсутність доступу до належної медичної допомоги під час тримання під вартою, а також за пунктами 1, 3 і 5 статті 5 Конвенції (на свавільність тримання її під вартою з 25 серпня до 02 вересня 2011 року, відсутність відповідних і достатніх підстав для тримання її під вартою під час досудового розслідування та відсутність забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з цим), а решту скарг у заяві – неприйнятними;
2. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції;
3. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.
4. Постановляє, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції;
5. Постановляє, що було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції;
6. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 10 000 (десять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;
(ii) 50 (п’ятдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці, в якості компенсації поштових витрат;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
7. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 20 вересня 2022 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Ладо Чантурія
(Lado Chanturia)
Голова