ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «АВРАІМОВ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF AVRAIMOV v. UKRAINE)
(Заява № 71818/17)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
25 березня 2021 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Авраімов проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Стефані Моро-Вікстром (Stéphanie Mourou-Vikström), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
З огляду на:
заяву, яку 04 жовтня 2017 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Едуард Володимирович Авраімов (далі –заявник);
рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд) про скарги за статтею 3 Конвенції на умови тримання заявника під вартою та за пунктами 3 – 5 статті 5 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 04 березня 2021 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ВСТУП
1. Справа стосується скарг заявника на те, що побутові умови тримання його під вартою у Київському СІЗО становили порушення статті 3 Конвенції, а Кримінальний процесуальний кодекс України виключав можливість застосування у його справі будь-яких запобіжних заходів, окрім тримання під вартою під час досудового слідства, таким чином запровадивши систему обов’язкового тримання під вартою, що становило порушення пункту 3 статті 5 Конвенції. Заявник також скаржився за пунктом 4 статті 5 Конвенції, що національні суди не забезпечили невідкладний перегляд законності тримання його під вартою, а також за пунктом 5 статті 5 Конвенції, що у нього не було ефективного і забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку зі стверджуваним незаконним триманням його під вартою.
ФАКТИ
2. Заявник народився у 1970 році і проживає у м. Київ. Його представляв пан К.К. Дорошенко, юрист, який практикує у м. Київ.
3. Уряд представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.
4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.Події, що передували справі
5. До 2014 року заявник проживав у м. Донецьк. Згідно з його твердженнями він володів приміщеннями, які надавав в оренду третім особам, що здійснювали фінансово-господарську діяльність, пов’язану з обміном валют. Згідно з твердженнями органів державної влади заявник сам здійснював таку діяльність з обміну валют. У травні
2014 року заявник переїхав до м. Київ. Він має статус внутрішньо переміщеної особи.
6. 26 січня 2016 року Служба безпеки України (далі – Служба безпеки) порушила провадження за підозрою, що низка фізичних та юридичних осіб, у тому числі українські фінансові установи, працювали у межах механізму, спрямованого на фінансування так званої «Донецької народної Республіки» (далі – «ДНР»), самопроголошеної організації, яка de facto діє в частині Донецької області України, включно з м. Донецьк, і вважається українськими органами влади терористичною організацією (див. пункт 41). Заявник стверджував, що в законодавстві України не існувало юридично обов’язкової класифікації «ДНР» як терористичної організації.затримання заявника та тримання під вартою
7. 24 квітня 2017 року працівники Служби безпеки затримали заявника під час отримання 100 000 доларів США (далі – доларів) готівкою від пана Д. на вулиці перед багатоповерховим будинком у м. Київ, де проживав заявник. У квартирі заявника було проведено обшук. Було вилучено низку предметів, у тому числі значні суми готівкових коштів і деякі документи. Пана Д. було допитано. Він зазначив, що був посередником між заявником та паном П., який проживав на території, підконтрольній «ДНР», і передав гроші заявнику на прохання пана П. Він зазначив, що регулярно передавав готівку для пана П. і зауважив, що на деяких пачках були стрічки з позначками «центральний банк» «ДНР».
8. Того ж дня заявника затримали, а наступного дня слідчий Служби безпеки звернувся до Печерського районного суду міста Києва (далі – Печерський суд) з клопотанням про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
9. Слідчий стверджував, що заявника підозрювали у фінансуванні тероризму, оскільки його пункти з обміну валют у м. Донецьк платили «податки» «ДНР», а тому він брав участь у фінансуванні цієї організації. Раніше заявник здійснював фінансово-господарську діяльність, пов’язану з обміном валют у м. Донецьк, але призупинив її у травні 2014 року, коли заявника змусили переїхати до м. Київ у зв’язку із захопленням м. Донецьк «ДНР». Однак на початку 2015 року він вступив у змову з невстановленими особами, які здійснювали діяльність, пов’язану з обміном валют на території, підконтрольній «ДНР». Він вжив заходів для відновлення своєї фінансово-господарської діяльності під контролем «ДНР». У результаті він сплатив «ДНР» загалом 34 000 доларів «податків» та інших зборів.
10. Слідчий обґрунтував необхідність обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою такими формулюваннями:
«Поряд із тим, зважаючи на необхідність запобігання спробам [заявника] переховуватися від органів досудового розслідування та суду, які можуть мати місце у зв’язку із підозрою його у вчиненні тяжкого злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад вісім років, що підтверджується матеріалами кримінального провадження, зважаючи на необхідність запобігання спробам [заявника] переховуватися від органів досудового розслідування та суду, застосування більш м’якого запобіжного заходу [sic], щодо [заявника] необхідно застосувати запобіжних захід у вигляді тримання під вартою.»
Слідчий також процитував частину п’яту статті 176 Кримінального процесуального кодексу України, яка виключає можливість застосування будь-яких інших запобіжних заходів, окрім запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у випадку вчинення певних злочинів, пов’язаних з тероризмом і національною безпекою, у тому числі фінансування тероризму, у вчиненні якого підозрювався заявник (далі – положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, див. пункти 35 і 40).
11. 27 квітня 2017 року Печерський суд обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою під час досудового слідства до
22 червня 2017 року. У своїй ухвалі вказав, що:
(i) на підставі розглянутих наявних матеріалів суд дійшов висновку про достатню кількість доказів, які підтверджували наявність обґрунтованої підозри стосовно заявника;
(ii) суд послався на статтю 183 Кримінального процесуального кодексу України, в якій тримання під вартою визначалося як «винятковий» запобіжний захід (див. пункт 38);
(iii) суд вказав на недоведення слідчим того, що застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, буде недостатнім для запобігання ризику переховування;
(iv) водночас суд зазначив, що під час вирішення, який запобіжний захід застосовувати, він врахував тяжкість злочину, у вчиненні якого заявнику було пред’явлене обвинувачення, його вік і стан здоров’я, міцність його соціальних зв’язків, а саме: наявність у нього постійного місце проживання з родиною, його матеріальний стан і процесуальну поведінку;
(v) у своєму висновку суд дослівно процитував як частину свого обґрунтування частину клопотання слідчого про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, яка містила цитату із положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою (див. пункт 10).
12. Заявник подав апеляційну скаргу. Зокрема, він стверджував, що не було доведено існування єдиного ризику переховування, наведеного слідчим та судом як підстави для тримання його під вартою. Крім того, заявник мав постійне місце проживання у м. Київ, де він мешкав тривалий час, у нього було двоє малолітніх дітей, він не мав судимостей та щодо нього не було порушено інших кримінальних проваджень.
13. 06 червня 2017 року Апеляційний суд міста Києва залишив без задоволення апеляційну скаргу заявника, а ухвалу про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою – без змін. Зокрема суд навів таке обґрунтування:
(i) матеріалів справи було достатньо, щоб довести наявність обґрунтованої підозри стосовно заявника;
(ii) суд першої інстанції вважав, що існував ризик переховування, якого не можна було запобігти, застосовавши будь-які інші запобіжні заходи, окрім тримання під вартою. Апеляційний суд погодився з цією оцінкою, зауваживши, що суд першої інстанції пояснив, чому не міг бути застосований менш суворий запобіжний захід; і
(iii) суд першої інстанції мав рацію, не застосувавши запобіжний захід у вигляді застави з огляду на положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою.
14. 14 червня 2017 року слідчий подав клопотання про продовження строку тримання заявника під вартою. Він навів ті самі підстави, що й у своєму первинному клопотанні, і знову послався на положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою (див. пункт 10). Він також зазначив про необхідність проведення додаткових слідчих дій, зокрема негласних слідчо-розшукових дій, збору банківської інформації та встановлення і допиту можливих свідків.
15. Заявник звернувся до Печерського суду із запереченням на клопотання про продовження строку тримання під вартою. Зокрема, він стверджував, що підстави для тримання його під вартою складалися із стереотипних формулювань та цитат із законодавства, а також практики Суду, і не ґрунтувалися на конкретних обставинах справи. Посилаючись на рішення у справі «Орловський проти України» (Orlovskiy v. Ukraine), заява № 12222/09, пункти 76 – 84, від 02 квітня 2015 року), він стверджував, що це було ще одним свідченням наявності типу проблем, неодноразово встановлених Судом у низці рішень. Зокрема, існування ризику переховування було необґрунтоване і не доведене слідчим з посиланням на якісь конкретні факти чи докази, як-от конкретні зв’язки чи інші обставини, які сприяли б його втечі. Він також вказав на обставини, зазначені ним у своїй першій апеляційній скарзі (див. пункт 12). Насамкінець, він вказав на незадовільний стан свого здоров’я, а саме на той факт, що він переніс інфаркт і оперативне втручання на коліні, а тому не міг триматися під вартою.
16. Насамкінець, заявник стверджував, що положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, було неконституційним і суперечило пункту 3 статті 5 Конвенції, а також згідно з частиною четвертою статті 9 Кримінального процесуального кодексу України та Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (див. пункти 33 та 34) положення Конвенції мали приорітет над положенням про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою. У зв’язку з цим заявник зазначив, що районний суд міста Києва та Апеляційний суд Харківської області звільнили підсудних, які обвинувачувалися у вчиненні злочинів, на які поширювалася дія положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, та запропонував суду зробити те саме.
17. 19 червня 2017 року Печерський суд продовжив строк тримання заявника під вартою до 17 серпня. Він постановив, що існував ризик його переховування, враховуючи, що йому було пред’явлено обвинувачення у вчиненні злочину, за який передбачалося покарання у виді позбавлення волі на строк до восьми років. Під час засідання було доведено, що будь-який інший запобіжний захід був би недостатнім для запобігання його переховуванню. Наявність у заявника міцних соціальних зв’язків за місцем проживання, бездоганна репутація та відсутність судимостей не виключали можливості, що він міг переховуватися, впливати на свідків і втручатися у розслідування шляхом знищення доказів. Беручи до уваги також значний суспільний інтерес у результатах розслідування та необхідність проведення додаткових слідчих дій, і те, що тримання під вартою мало бути винятковим запобіжним заходом, суд, як і раніше, вважав, що менш суворий запобіжний захід не був доцільним, а запобіжний захід у вигляді тримання під вартою був пропорційним переслідуваним інтересам.
18. 01 серпня 2017 року апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу заявника, а ухвалу про продовження строку тримання під вартою – без змін. Він зазначив, що ризик переховування не міг оцінюватися виключно на підставі тяжкості покарання, яке загрожувало заявнику. Посилаючись, зокрема, на рішення у справі «Панченко проти Росії» (Panchenko v. Russia), заява № 45100/98, пункт 106, від 08 лютого 2005 року), суд стверджував, що ризик повинен оцінюватися з урахуванням низки відповідних факторів, які можуть підтвердити існування ризику переховування або вказати, що він малоймовірний та не виправдовує тримання під вартою під час досудового слідства. З огляду на це та оцінивши «дані про особу підозрюваного в їх сукупності», суд дійшов висновку про доведеність існування ризику, який виправдовував тримання під вартою. Суд першої інстанції, продовжуючи строк тримання під вартою, врахував не лише тяжкість злочину, у вчиненні якого заявнику було пред’явлено обвинувачення, але також наявність обґрунтованої підозри, ризик переховування та дані про особу обвинуваченого.
19. 15 серпня 2017 року Печерський суд задовольнив клопотання слідчого, сформульоване ідентично попередньому, зокрема воно містило посилання на частину положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою (див. пункт 15), та продовжив строк тримання заявника під вартою до 13 жовтня. Суд встановив недоведеність зміни ситуації настільки, що більше не було обґрунтованої підозри, або що зникли ризики, які виправдовували тримання під вартою, та існування яких було встановлено під час постановлення первинної ухвали про тримання під вартою.
20. 22 вересня 2017 року Печерський суд відмовив у задоволенні клопотання про звільнення з-під варти, подане заявником того дня, по суті з тих самих підстав, а саме: у зв’язку з наявністю обґрунтованої підозри та ризиків, які виправдовували тримання під вартою, існування яких було встановлено під час постановлення первинної ухвали про тримання під вартою, і які не змінилися.
21. 05 жовтня 2017 року Печерський суд продовжив строк тримання заявника під вартою до 24 жовтня. Суд зазначив, що для закінчення розслідування потрібен час, що наявність обґрунтованої підозри та ризиків, які виправдовували тримання під вартою, було встановлено, коли суд з самого початку обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, і що ці ризики не зменшилися. Суд також послався на положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою.
22. 10 жовтня 2017 року розслідування було закінчено, а стороні захисту був наданий доступ до матеріалів справи.
23. Слідчий подав клопотання про продовження строку тримання заявника під вартою на тій підставі, що стороні захисту мав бути наданий доступ до матеріалів справи, а справа – передана до суду. Він стверджував про наявність у заявника, якому було пред’явлено обвинувачення у вчиненні тяжкого злочину, ризиків, наведених у підпунктах (i) – (iii) статті 177 Кримінального процесуального кодексу України, тобто ризиків переховування, знищення доказів та впливу на свідків (див. пункт 36).
24. 23 жовтня 2017 року Печерський суд продовжив строк тримання заявника під вартою до 05 листопада. Суд зазначив, що не встановив підстав для зміни запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на менш суворий запобіжний захід. Беручи до уваги тяжкість злочину, у вчиненні якого заявнику було пред’явлено обвинувачення, та суспільний інтерес у розслідуванні, суд дійшов висновку про існування ризиків, наведених у пунктах (i) – (iii) статті 177 Кримінального процесуального кодексу України (див. пункт 36). Тому запобіжного заходу, не пов’язаного з триманням під вартою, було б недостатньо.
25. 26 жовтня 2017 року було складено обвинувальний акт і справу передано до суду для розгляду по суті.
26. 03 листопада 2017 року колегія Апеляційного суду міста Києва у закритому засіданні направила справу на розгляд Голосіївському районному суду міста Києва (далі – Голосіївський суд) як суду першої інстанції. Під час того ж засідання суд за власною ініціативою ухвалив продовжити строк тримання заявника під вартою до 18 грудня
2017 року. Суд зазначив, що врахував «тяжкість інкримінованого заявнику злочину, його вік і стан здоров’я, міцність його соціальних зв’язків, [та] його сімейний та матеріальний стан». Суд також врахував необхідність запобігання спробам переховування, які могли б статися у зв’язку з тим, що [підсудному] було пред’явлене обвинувачення у вчиненні тяжкого злочину, який карався позбавленням волі на строк більше восьми років, і дійшов висновку, що обставини не змінилися. Суд встановив, що продовжували існувати ризики, передбачені статтею 177 Кримінального процесуального кодексу України.
27. 11 грудня 2017 року Голосіївський суд продовжив строк тримання заявника під вартою до 09 лютого 2018 року. Він зазначив, що пред’явлені заявнику обвинувачення «у сукупності з іншими обставинами», збільшили ризик його переховування настільки, що цьому ризику було неможливо запобігти за допомогою інших запобіжних заходів. Посилаючись на практику Суду в рішенні у справі «Ілійков проти Болгарії» (Ilijkov v. Bulgaria), заява № 33977/96, пункт 80, від 26 липня 2001 року), суд зазначив, що тяжкість покарання, яке загрожувало заявнику, було суттєвим елементом для оцінки ризику переховування. Тому суд вважав недоведеним, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою був непропорційним.
28. 29 січня 2018 року Голосіївський суд продовжив строк тримання заявника під вартою до 30 березня 2018 року. Він зазначив, що заявнику було пред’явлено обвинувачення у вчиненні тяжкого злочину проти громадської безпеки, ризики, які виправдовували тримання під вартою, не зменшилися, а відповідно до положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, застосовування менш суворого запобіжного заходу було неможливим. Свідків допитано не було, та існував ризик, що у випадку звільнення заявник міг на них вплинути. Оцінюючи ситуацію в цілому, тяжкість покарання, яке йому загрожувало, вік і стан здоров’я заявника, міцність його соціальних зв’язків та наявність судимостей, суд вважав, що ризики, які виправдовували тримання під вартою, не зникли. Суд також повторив обґрунтування, наведене у своїй попередній ухвалі від 11 грудня 2017 року (див. пункт 27).
29. У засіданні суду першої інстанції від 12 березня 2018 року прокурор подав клопотання про продовження строку тримання заявника під вартою. Заявник заперечив, стверджуючи, що пред’явлені йому обвинувачення були необґрунтованими, в ізоляторі він захворів на пневмонію, був одружений і мав малолітніх дітей та матір похилого віку, яких він утримував.
30. Наприкінці засідання суд відмовив у задоволенні клопотання прокурора та звільнив заявника, зобов’язавши його прибувати за викликом. Суд встановив, що сторона обвинувачення не змогла довести наявність з боку заявника будь-яких з ризиків, передбачених статтею 177 Кримінального процесуального кодексу України (див. пункт 36). Суд зазначив, що заявник орендував житло у м. Київ і мав міцні соціальні зв’язки, а саме: малолітніх дітей та матір похилого віку, яких він утримував. Суд також врахував відсутність у заявника судимостей, а також його вік і стан здоров’я. Хоча існування обґрунтованої підозри у вчиненні затриманим злочину було умовою sine qua non для законності продовження строку тримання під вартою, зі спливом певного проміжку часу його було вже недостатньо. Він також зазначив, що позбавлення волі мало залишатися винятковим запобіжним заходом.умови тримання під вартою
31. Заявник тримався під вартою у Київському слідчому ізоляторі (далі – СІЗО).
32. У період з 04 травня до 13 серпня 2017 року заявника тримали під вартою в камері № 14 цього ізолятора. Відповідно до наданої заявником довідки від адміністрації ізолятора площа камери становила 31,6 кв.м, з яких 2 кв.м займали санітарно-гігієнічні приміщення, і у ній знаходилося шістнадцять ліжок. Відповідно до наданої Урядом довідки камера була розрахована на одинадцять осіб. Згідно з твердженнями заявника на момент його перебування у камері трималося від двадцяти одного до двадцяти восьми осіб.
відповіднА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА та практика Закон україни «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» 2006 року
33. Стаття 17 Закону передбачає, що суди повинні застосовувати при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику Суду як джерело права. Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року
34. Частина четверта статті 9 Кодексу передбачає, що у випадку суперечності між положеннями Кодексу та міжнародним договором, суд має застосовувати останній.
35. Стаття 176 Кодексу із внесеними до неї змінами Законом України № 1689-VII від 07 жовтня 2014 року передбачає:
Стаття 176. Загальні положення про запобіжні заходи
«1. Запобіжними заходами є:
(1) особисте зобов’язання;
(2) особиста порука;
(3) застава;
(4) домашній арешт та
(5) тримання під вартою.
...
5. Запобіжні заходи у вигляді особистого зобов’язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями ... 258-5... Кримінального кодексу України.»
36. Частиною першою статті 177 передбачено, що метою запобіжних заходів є забезпечення виконання процесуальних обов’язків і запобігання спробам підозрюваного чи обвинуваченого:
(i) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду;
(ii) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;
(iii) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта...;
(iv) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;
(v) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, в якому підозрюється або обвинувачується особа.
Частиною другою статті 177 передбачено, що запобіжний захід може бути застосований за умови наявності обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення та наявності ризиків, передбачених частиною першою.
37. Стаття 178 передбачає, що під час вирішення питання про обрання запобіжного заходу, крім наявності ризиків, зазначених у статті 177, суд зобов’язаний оцінити в сукупності всі обставини, у тому числі:
(i) вагомість наявних доказів про вчинення обвинуваченим кримінального правопорушення;
(ii) тяжкість покарання, що загрожує особі;
(iii) вік та стан здоров’я обвинуваченого;
(iv) міцність соціальних зв’язків обвинуваченого в місці його постійного проживання, у тому числі наявність в нього родини й утриманців;
(v) наявність в обвинуваченого постійного місця роботи або навчання;
(vi) репутацію обвинуваченого та його майновий стан;
(vii) наявність судимостей в обвинуваченого;
(viii) дотримання обвинуваченим умов застосованих запобіжних заходів, якщо вони застосовувалися до нього раніше;
(ix) наявність повідомлення особі про підозру у вчиненні іншого кримінального правопорушення; та
(x) розмір майнової шкоди, у завданні якої обвинувачується особа, або розмір доходу, в отриманні якого внаслідок вчинення кримінального правопорушення обвинувачується особа.
38. Стаття 183 характеризує тримання під вартою як «винятковий» запобіжний захід, який може застосовуватися виключно у разі, якщо прокурор доведе, що більш м’який запобіжний захід не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 Кодексу (див. пункт 36). Крім того, ця стаття передбачає, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою може бути застосований лише до категорії обвинувачених, прямо зазначеної у частині другій цієї статті. Серед них є певні обвинувачені з попередньою судимістю, та без неї, але які обвинувачуються у вчиненні злочинів, що караються позбавленням волі на строк понад п’ять років.
39. Частиною першою статті 194 передбачено, що під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу суд зобов’язаний встановити, чи були доведені такі обставини:
(i) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним або обвинуваченим кримінального правопорушення;
(ii) прокурор стверджує у клопотанні про застосування запобіжного заходу про наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177; та
(iii) недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання відповідним ризикам, зазначеним у клопотанні.
Частиною другою статті 194 передбачено, що суд зобов’язаний відмовити у застосуванні запобіжного заходу, якщо прокурор не довів наявність всіх обставин, передбачених частиною першою статті 194. Кримінальний кодекс України 2001 року
40. Відповідно до статті 258-5 Кодексу фінансування тероризму карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років з конфіскацією майна. Відповідно до частини другої цієї ж статті, покарання збільшується до позбавлення волі на строк від восьми до десяти років з конфіскацією, коли те саме кримінальне правопорушення було вчинено (i) повторно; або (ii) з корисливих мотивів; або (iii) групою осіб або за наявності низки інших обтяжуючих обставин. «ДНР» ЯК ТЕРОРИСТИЧНА ОРГАНІЗАЦІЯ у національному законодавстві
41. Верховна Рада України у низці документів назвала «ДНР» терористичною організацією. Ці документи включають певні її офіційні постанови: Постанову від 27 січня 2015 року, в якій міжнародні організації та держави закликали визнати Росію державою-агресором; Постанову від 04 лютого 2015 року щодо визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду.інші положення національного законодавства
42. Інші відповідні положення Кодексу наведені в рішенні у справі «Грубник проти України» (Grubnyk v. Ukraine), заява № 58444/15, пункти 39 – 56, від 17 вересня 2020 року).
ПРАВОСТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ статті 3 Конвенції
43. Заявник скаржився, що у період з 04 травня до 13 серпня 2017 року він тримався під вартою у переповненій камері в Київському СІЗО, що становило поводження всупереч статті 3 Конвенції, яка передбачає:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»Доводи сторін
44. Заявник надав доводи, викладені у пункті 32.
45. Уряд стверджував, що камера № 14, де заявник тримався у відповідний період, була розрахована на одинадцять осіб. Стан камер у Київському СІЗО був задовільним, там була належна вентиляція, штучне освітлення було в хорошому стані, було достатньо природного освітлення і приміщення регулярно прибиралося.Прийнятність
46. Суд зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.Суть
47. Суд повторює, що під час встановлення того, чи є умови тримання такими, «що принижують гідність» у розумінні статті 3 Конвенції, серйозний брак простору у в’язничних камерах вважається дуже впливовим чинником та може становити порушення як сам собою, так і в сукупності з іншими недоліками (див. рішення у справі «Муршич проти Хорватії» [ВП] (Muršić v. Croatia) [GC],
заява № 7334/13, пункти 96 – 101 та 136 – 141, ЄСПЛ 2016).
48. У цій справі Уряд не вказав, скільки ув’язнених фактично трималося у камері із заявником, і не спростував його твердження щодо цього або щодо площі камери (див. пункт 32). За цих обставин Суд не може не приділити увагу твердженням заявника і доходить висновку, що у період з 04 травня до 13 серпня 2017 року він перебував у камері, в якій на нього припадало 1,4 кв. м особистого простору, що значно менше мінімального стандарту у 3 кв. м у густозаселеній тюремній камері (див. згадане рішення у справі «Муршич проти Хорватії» (Muršić v. Croatia), пункт 110).
49. Отже, виникає обґрунтована презумпція порушення статті 3 Конвенції (там само, пункт 137), і Уряд не спростував цю презумпцію доводом про існування факторів, здатних належним чином компенсувати гострий брак особистого простору.
50. Отже, було порушено статтю 3 Конвенції.СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ пункту 3 статті 5 Конвенції
51. Заявник скаржився, що застосування у його справі положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, яке перешкоджало обранню йому запобіжних заходів, не пов’язаних з триманням під вартою, до підозрюваних у вчиненні злочинів, пов’язаних з тероризмом, призвело до порушення пункту 3 статті 5 Конвенції, який передбачає:
«3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.»Доводи сторін
52. Уряд стверджував, що національний суд обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на підставі наявності обґрунтованої підозри щодо нього, підтвердженої різними доказами, та врахувавши, як того вимагає Кримінальний процесуальний кодекс України (див. пункт 37), усі відповідні обставини, пов’язані з міцністю його соціальних і сімейних зв’язків та поведінкою. Суд дійшов висновку, що існував ризик переховування заявника та впливу на свідків і співучасників. Суди продовжували строк тримання під вартою на тій підставі, що ці фактори зберігалися, і вони не вбачали підстав для зміни запобіжного заходу. При цьому вони досліджували матеріали справи та заслуховували аргументи сторін. Вони не керувалися абстрактними міркуваннями, а враховували конкретні докази та факти. Суди не посилалися на положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, автоматично, і про це свідчить те, що вони зрештою звільнили заявника, встановивши існування для цього відповідних підстав.
53. Заявник стверджував, що національні суди не піддавали надані слідчим докази ретельній перевірці, щоб переконатися в наявності обґрунтованої підозри стосовно нього. У своїх ухвалах вони не довели необхідність тримання його під вартою.
54. Хоча у своїх ухвалах про тримання заявника під вартою національні суди формально посилалися на інші підстави, окрім положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, фактично це положення звузило вибір можливих запобіжних заходів виключно до тримання під вартою. Суди прямо посилалися на це положення у своїх ухвалах від 27 квітня,
06 червня, 05 жовтня 2017 року та 29 січня 2018 року (див. пункт 11, підпункт (iii) пункту 13, пункти 21 та 28).
55. Заявник вважав, що причиною його звільнення 12 березня
2018 року (див. пункт 29) було повідомлення Судом про справу
05 січня 2018 року.Прийнятність
56. Суд зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.СутьВідповідні загальні принципи
57. Існування обґрунтованої підозри, що ув’язнений вчинив злочин, є умовою sine qua non для законності тривалого тримання його чи її під вартою. Але коли національні судові органи вперше «негайно» після затримання розглядають питання про необхідність застосування до затриманого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, цієї підозри вже буде недостатньо, й органи державної влади повинні також навести інші відповідні та достатні підстави для обґрунтування тримання під вартою. Цими іншими підставами можуть бути ризик переховування, ризик чинення тиску на свідків або фальсифікації доказів, ризик змови, ризик повторного вчинення злочину або спричинення порушення громадського порядку та пов’язана з цим необхідність захисту затриманого. Ці ризики мають бути належним чином обґрунтовані, і міркування органів державної влади з цих питань не можуть бути абстрактними, загальними або стереотипними (див. рішення у справі «Мерабішвілі проти Грузії» [ВП] (Merabishvili v. Georgia) [GC], заява № 72508/13, пункт 222, від 28 листопада 2017 року).
58. По суті, з огляду на підстави, наведені у рішеннях національних судових органів стосовно тримання заявника під вартою під час досудового слідства, та аргументи, висловлені заявником у його клопотаннях про звільнення або скаргах, Суд має вирішити, чи було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції (там само, пункт 225).
59. Інші відповідні принципи практики Суду наведені в рішенні у справі «Грубник проти України» (Grubnyk v. Ukraine), заява № 58444/15, пункти 110 – 116, від 17 вересня 2020 року).Застосування згаданих принципів у цій справі
60. Як було пояснено в згаданому рішенні у справі «Грубник проти України» (Grubnyk v. Ukraine), пункти 119 і 120), положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, не позбавляло національні суди права звільнити обвинуваченого, якщо вони вважали, що сторона обвинувачення не змогла довести, що з боку обвинуваченого існував ризик переховування або інші ризики, які могли виправдати тримання під вартою (див. пункт 36).
61. Прикладом цього є ухвала національного суду від 12 березня 2018 року у цій справі (див. пункт 29), на підставі якої заявника звільнили, хоча він продовжував були обвинуваченим у вчиненні злочину, який охоплювався положенням про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, і наявність обґрунтованої підозри щодо нього суд не поставив під сумнів. Крім того, навіть тримаючи заявника під вартою, національні суди намагалися аргументувати свої рішення посиланням на інші фактори, крім положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою. Вони вказували, що відповідно до національного законодавства та практики Суду тримання під вартою мало залишатися винятковим запобіжним заходом, і необхідність його застосування мала були доведена за обставин конкретної справи (див. пункти 17 та 38).
62. Однак Конституційний Суд України встановив, що положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, могло потенційно спотворити процес ухвалення рішень судами та змусити їх ухвалювати недостатньо умотивовані рішення про тримання під вартою (див. згадане рішення у справі «Грубник проти України» (Grubnyk v. Ukraine), пункти 117 та 119).
63. Отже, Суд повинен піддати рішення національних судів ретельній перевірці, щоб встановити, чи насправді положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, спотворило їхнє обґрунтування настільки, що вони не навели «відповідних і достатніх» підстав для своїх рішень.
64. Обираючи запобіжний захід заявнику, суд першої інстанції встановив існування ризику його переховування. Для такої оцінки було вказано лише одну причину: покарання, яке загрожувало заявнику. У цьому контексті Суд повторює усталений принцип своєї практики, згідно з яким ризик переховування не може оцінюватися виключно на підставі тяжкості можливого покарання (див. згадане рішення у справі «Мерабішвілі проти Грузії» (Merabishvili v. Georgia), пункт 223). Аби переконати суд, що насправді існував ризик переховування заявника, жодного іншого факту чи причини, які конкретно стосувалися справи заявника, наведено не було.
65. Крім того, постановивши ухвалу про тримання заявника під вартою, суд першої інстанції дійшов суперечливих висновків щодо належних заходів для запобігання ризику переховування. З одного боку, суд постановив, що слідчий не довів, що інші запобіжні заходи, крім тримання під вартою, були б недостатніми для запобігання такому ризику. З іншого боку, суд дослівно навів, як ключову частину власних міркувань, частину клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою із посиланням на положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою (див. пункт 10 та підпункт (iii) пункту 11).
66. Обрання судом заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, незважаючи на встановлення недоведеності слідчим того, що інші запобіжні заходи були б неналежними, свідчить, що вирішальним для суду стало посилання органу державної влади на положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, який суд повторив. Роз’яснюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, як вбачається, опосередковано визнав і підтримав ключову роль, яку положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, відіграло під час постановлення ухвали суду нижчої інстанції (див. підпункт (iii) пункту 13).
67. Це помилкове обґрунтування в оригінальній ухвалі про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою повторно наводилося в ухвалах суду про продовження строку тримання заявника під вартою. Національні суди продовжували посилатися на положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, як підставу для своєї відмови у звільненні заявника, зокрема у своїх ухвалах про продовження строку тримання під вартою від 05 жовтня 2017 року та 29 січня 2018 року (див. пункти 21 та 28). Суди також зазначали, що оцінка ризиків, здійснена у первинній ухвалі про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, залишалася обґрунтованою (див., зокрема, ухвали від
15 серпня та 05 жовтня 2017 року у пунктах 19 та 21). Однак, як і в первинній ухвалі, на підтвердження цих висновків вони не могли навести жодних конкретних фактів чи обставин.
68. До того ж відсутність узгодженості у міркуваннях, характерна первинній ухвалі про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, зберіглася в ухвалах про продовження строку тримання під вартою: хоча ризики знищення доказів і впливу на свідків не згадувалися на початку розслідування, вони з’явилися згодом, але не було наведено конкретних причин для посилання на них, й про них продовжували згадувати навіть після закінчення розслідування (див. пункти 17 та 23).
69. Так само і з ризиком переховування не було наведено посилання на жоден конкретний факт чи доказ, аби довести фактичне існування такого ризику. Продовжуючи строк тримання заявника під вартою 03 листопада 2017 року, апеляційний суд зазначив, що «продовжував існувати» ризик продовження заявником його злочинної діяльності (див. пункт 26), хоча раніше такий ризик не обговорювався. Ще одним прикладом такої недостатньої узгодженості є те, що в ухвалі від 29 січня 2018 року національний суд зазначив, що він врахував «судимість» заявника (див. пункт 28), хоча факт її відсутності у заявника був беззаперечним.
70. Усе це підтверджує, що національні суди просто цитували різні відповідні положення законодавства, пов’язані з триманням під вартою – зокрема, статтю 178 Кримінального процесуального кодексу України та практику Суду, в яких визначався перелік обставин, що мали враховуватися під час ухвалення рішень про тримання під вартою під час досудового слідства (див. пункти 18 та 37) – при цьому не демонструючи, як ці положення законодавства та принципи практики стосувалися конкретних фактів та обставин справи заявника.
71. За таких обставин Суд вважає, що ухвали національних судів про продовження строку тримання заявника під вартою не ґрунтувалися на достатніх підставах.
72. Отже, було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ пункту 4 статті 5 Конвенції
73. Заявник скаржився, що національні суди не здійснили невідкладний перегляд законності тримання його під вартою всупереч пункту 4 статті 5 Конвенції, який передбачає:
«4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.»
74. Уряд доводив, що згідно з національним законодавством заявник мав право подати клопотання про звільнення та оскаржити будь-які рішення суду у зв’язку з цим. Він неодноразово використовував це право, і суди належним чином розглянули його клопотання. Уряд стверджував, що його скарга радше була пов’язана з його невдоволенням через відмову у задоволенні його клопотань, ніж з будь-яким недоліком у їхньому розгляді.
75. Заявник стверджував, що ухвали про тримання під вартою, постановлені у його справі, не відповідали вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції з огляду на те, що суди ефективно не здійснювали судовий контроль за законністю тримання його під вартою.
76. Ця скарга тісно пов’язана зі скаргою заявника за пунктом 3 статті 5 Конвенції, і тому має бути визнана прийнятною. Однак Суд вважає, що немає необхідності розглядати її окремо.СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ пункту 5 статті 5 Конвенції
77. Заявник скаржився, що він не мав ефективного та забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з тримання його під вартою всупереч вимогам статті 5 Конвенції. Він посилався на пункт 5 статті 5 Конвенції, який передбачає:
«5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.»Доводи сторін
78. Уряд стверджував, що частина перша статті 1176 Цивільного кодексу України та законодавство про відшкодування шкоди, завданої правоохоронними органами (також – Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду») давали заявнику право звернутися з позовом про відшкодування шкоди, завданої незаконним притягненням до кримінальної відповідальності. Текст відповідних положень законодавства наведений в рішенні у справі «Корбан проти України» (Korban v. Ukraine), заява № 26744/16, пункти 99 та 100, від 04 липня 2019 року).
79. Заявник стверджував, що відповідно до зазначених положень законодавства, які у цій справі були lex specialis, відшкодування шкоди підлягало виплаті лише у випадку виправдання, закриття справи з реабілітуючих підстав або з деяких інших підстав, відсутніх у його справі, а положення національного законодавства не передбачали надання відшкодування шкоди безпосереднього на підставі прямої дії Конвенції.Прийнятність
80. Суд зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.Суть
81. Суд зазначає, що ця скарга заявника аналогічна скаргам, які він розглядав у низці інших справ проти України (див., наприклад, згадане рішення у справі «Корбан проти України» (Korban v. Ukraine), пункти 201 і 202 з подальшими посиланнями). Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі та вважає, що заявник не мав забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування шкоди у зв’язку з тримання його під вартою всупереч пункту 3 статті 5 Конвенції.
82. Отже, було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції.ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
83. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»Шкода
84. Заявник вимагав 50 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
85. Уряд заперечив проти цієї вимоги. Він стверджував, що не існувало причинно-наслідкового зв’язку між стверджуваним порушенням і сумою, яка вимагалася заявником стосовно відшкодування моральної шкоди, та що сума, яка вимагалася, була надмірною.
86. Суд присуджує заявнику 3 900 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись.Судові та інші витрати
87. Заявник вимагав також 19 710 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах і Суді.
88. Уряд вважав суму, яка вимагалася, необґрунтованою та надмірною.
89. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії Суд відхиляє вимогу щодо компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження на національному рівні, та вважає за належне присудити суму у розмірі 4 000 євро в якості компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику.Пеня
90. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНООголошує заяву прийнятною;Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції;Постановляє, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції;Постановляє, що немає необхідності розглядати окремо скаргу за пунктом 4 статті 5 Конвенції;Постановляє, що було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції;Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 3 900 (три тисячі дев’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди
(ii) 4 000 (чотири тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 25 березня
2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Стефані Моро-Вікстром
(Stéphanie Mourou-Vikström)
Голова
Full & Egal Universal Law Academy