CASE OF BAGDONAVICIUS AND OTHERS v. RUSSIA - [Ukrainian Translation] by the CoE Action Plan for Ukraine 2018-2021

Цей переклад підготовлений Радою Європи в межах Плану дій Ради Європи для України на 2018-2021 роки та фінансований за рахунок коштів на рівні Плану дій, наданих Естонією, Ірландією, Латвією, Литвою, Ліхтенштейном, Люксембургом, Нідерландами, Норвегією, Польщею, Румунією, Туреччиною, Угорщиною, Фінляндією, Чеською Республікою, Швейцарією, Швецією та Канадою.

This translation is produced by the Council of Europe within the framework of the Council of Europe Action Plan for Ukraine 2018-2021 and funded with Action Plan-level funds provided by the Czech Republic, Estonia, Finland, Hungary, Ireland, Latvia, Liechtenstein, Lithuania, Luxembourg, the Netherlands, Norway, Poland, Romania, Sweden, Switzerland, Turkey and Canada.

ТРЕТЯ СЕКЦІЯ

СПРАВА BAGDONAVICIUS І ІНШІ ПРОТИ РОСІЇ

(Заява № 19841/06)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

11 жовтня 2016 року

ОСТАТОЧНЕ

06/03/2017

Це рішення є остаточним на підставі статті 44 § 2 Конвенції, але до нього можуть бути внесені редакційні зміни.

.

У справі BAGDONAVICIUS і Інші проти Росії,

Європейський суд з прав людини (Третя Секція) на засіданні Палати у складі:

Луіс Лопез Ґерра (Luis López Guerra), Голова,
Гелена Єдерблом (Helena Jäderblom),
Гелен Келлер (Helen Keller),
Дмітрій Дєдов (Dmitry Dedov),
Бранко Любарда (Branko Lubarda),
Пере Пастор Віланова (Pere Pastor Vilanova),
Алена Полачкова (Alena Poláčková), судді,
і Стівен Філіпс (Stephen Phillips), секретар Секції,

Розглянувши справу на закритому засіданні 13 вересня 2016 року,

Проголошує наступне рішення, ухвалене у вказаний день:

процедура

1.  Справа була відкрита за заявою № 19841/06, поданою до Суду проти Російської Федерації тридцятьма трьома особами, чиї імена, дати народження і громадянство наведені у додатку до даного рішення (далі - заявники), які звернулись до Суду 12 травня 2006 року на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2.  Заявників представляли Р. Скілбек (R. Skilbeck), Дж. Ґолдстон (J. Goldston), Дж. Харінгтон (J. Harrington), М. Аджамі (M. Adjami), адвокати, які практикують у Нью-Йорку, і В. Лузін, юрисконсульт із Нижнього Новгорода (Росія). Уряд Росії (“Уряд”) був представлений уповноваженою особою, паном Ґ. Матюшкіним, представником Російської Федерації у Європейському суді з прав людини.

3.  Шестеро заявників померли у різний час (див. додаток до даного рішення) після подання цієї заяви: пані Наталія Антано Алєксандровіч (друга заявниця), пан Алєксандрас Андрєяус Арлаускас (одинадцятий заявник), пані Анастасія Алєксандровна Арлаускайте (тринадцята заявниця), пан Ніколай Івановіч Алєксандровіч (двадцять другий заявник), пан Вітаутас Міколо Каспєравічус (тридцятий заявник), пан Граф Вікторовіч Каспєравічус (тридцять другий заявник). Пані Маргаріта Алєксєєвна Матулєвіч (двадцять четверта заявниця) була визнана зниклою безвісті.

4.  Листом від 6 квітня 2016 року представник заявників повідомив Суду, що скарги зниклої заявниці і померлих заявників, за винятком Вітаутаса Міколо Каспєравічуса (тридцятого заявника) і Графа Вікторовіча Каспєравічуса (тридцять другого заявника), були підтримані їхніми родичами, також заявниками, перерахованими у додатку до даного рішення.

5.  Заявники стверджували, зокрема, про порушення статті 8 окремо або в сукупності зі статтею 14 Конвенції через знищення їхніх будинків і їх примусове виселення, котре, як вони стверджують, було здійснене через приналежність їх до ромської спільноти. Спираючись на ті ж факти, вони повідомляли також про порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

6.  8 листопада 2013 року скарги стосовно статтей 8 і 14 Конвенції, а також скарга за статтею 1 Протоколу № 1 були комуніковані Уряду, а заява була визнана прийнятною як така, що переважно відповідає статті 54 § 3 Регламенту Суду. Уряд Литви, повідомлений 14 листопада 2013 року про можливість надати письмові зауваження на підставі статті 36 § 1 Конвенції і 44 Регламенту Суду, не виявив бажання реалізувати це право.

7.  У своїх зауваженнях від 16 липня 2014 року заявники стверджували також, що розмови, проведені поліцейськими з деякими з них після комунікації даної заяви, становлять втручання у реалізацію права на особисту заяву, гарантованого статтею 34 Конвенції.

ФАКТИ

I.  ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A.  Контекст

8.  Заявники є членами шести ромських сімей, які живуть у селі Дорожноє у Гурієвському районі Калінінградської області Росії.

9.  Постановою № 450 від 5 жовтня 1956 року щодо залучення до праці кочових ромів, Рада Міністрів СРСР криміналізувала кочовий спосіб життя і примусила ромів осісти. Радянські органи влади обирали населені пункти, у яких мали постійно поселитись роми.

10.  Заявники стверджують, що на підставі постанови від 5 жовтня 1956 року село Дорожноє було обране для розселення ромів і завдяки цьому розрослось, так що утворилась околиця, майже суцільно заселена родинами, що належать до цієї спільноти. Численні родини збудували приватні будинки на вільних ділянках згаданого селища. Деякі мешканці зареєстрували своє місце проживання у державних органах і завдяки цій прописці отримали офіційні посвідчення особи.

11.  Численні мешканці села Дорожноє продовжували жити у своїх будинках після розпаду СРСР, не узаконивши будівництво і не отримавши свідоцтва про право власності на земельні ділянки, на яких були споруджені будинки.

12.  Як стверджують заявники, кожна сім’я мешкала у приватному будинку, окрім сім’ї Арлаускас, яка мала два окремі будинки, розташовані поруч.

13.  Як стверджують заявники, між 2001 і 2002 роками місцева влада планувала розширити село Дорожноє. Так у 2001 році державні органи Гурієвського району запросили мешканців села Дорожноє взяти участь у розробці плану розвитку села, котрий передбачав спорудження інфраструктури, наприклад, лінії електропередач, а також відкриття державних установ. 29 березня 2001 року містобудівна рада Калінінградської області ухвалила перший проект плану розвитку, який, після внесення змін, мав бути переглянутий. Відповідно до цього проекту, численні будинки у селі мали бути знесені.

14.  Як стверджують заявники, деякі мешканці села Дорожноє, наприклад, пан Каспєравічус (тридцятий заявник) і пан Самуляйтіс (двадцять шостий заявник), звернулись до суду, аби отримати визнання права власності на свої будинки на підставі судового припису. Їхні позови були залишені без задоволення (параграфи 22 і 25 нижче).

15.  Як стверджують заявники, наприкінці 2002 року обласні органи влади змінили політику і відмовились від планів розвитку села Дорожноє.

16.  Як стверджують заявники, починаючи з 2005 року обласні органи влади робили дискримінаційні висловлювання стосовно мешканців цього села. На підтвердження цих заяв вони надали витяги з інтерв’ю, яке дав 20 лютого 2006 року губернатор Калінінградської області і у якому висловився наступним чином:

«Щодо села Дорожноє, я хотів би, по-перше, щоб ви точно зрозуміли, про що йдеться, і щоб ми обрали правильну термінологію  [оскільки] нас звинувачують у тому, що ми сіємо міжетнічний розбрат. Ми не сіємо міжетнічний розбрат. Ми викорінюємо середовище, вогнище наркоманії, ми твердо боремось проти будь-якого вияву наркоманії, і ми її викорінимо. До нас зверталась громадська організація «Меморіал» із Санкт-Петербурга [...] вона хоче провести круглий стіл, щоб обговорити необхідність недозволених споруд у селі Дорожноє. Чи потрібно вживати заходів, щоб застосувати закон і відновити правопорядок, чи ні? Моя думка з цього питання є твердою і однозначною: ми застосуємо закон і відновимо правопорядок повсюди, у тому числі у селі Дорожноє. Там, де буде торгівля наркотиками, ми її викорінимо. »

17.  Заявники також надали інформацію, яка 16 січня 2006 року з’явилась на сторінці Інтернет-газети. Її зміст ґрунтувався на прес-повідомленні департаменту Калінінградської області федеральної служби з боротьби проти обігу наркотиків. Абзаци, що стосуються даної справи, звучать так:

«Калінінградська область посилить боротьбу проти обігу наркотиків. Калінінград, 16 січня 2006 року.

Так повідомив [В.Д.], керівник департаменту федеральної служби з боротьби проти обігу наркотиків у Калінінградській області. Незабаром відбудеться «зачистка» того, що ми знаємо як найпроблематичніший центр наркоторгівлі – село Дорожноє. Буде проведено перевірку офіційної реєстрації місця проживання ромів, які живуть у цьому селі, внаслідок чого іноземці будуть вигнані з нашої країни, а російські громадяни, які проживають там незаконно, будуть [вислані] до місця свого первинного проживання. Водночас буде запроваджено низку заходів, спрямованих на знесення незаконних будівель, які знаходяться на території села Дорожноє (...) »

B.  Судові провадження

1.  Судові провадження, розпочаті третім і двадцять шостим заявником з метою встановити право власності на свої будинки

18.  У лютому 2002 року пан Каспєравічус (тридцятий заявник) і пан Самуляйтіс (двадцять шостий заявник), звернулись до суду, аби отримати визнання права власності на свої будинки на підставі судового припису, відповідно до статті 234 Цивільного кодексу. Двома рішеннями від 20 лютого 2002 року районний суд міста Гурієвськ задовольнив ці позови.

19.  Тим не менш 24 червня 2002 року ці рішення були скасовані у наглядовому порядку на тій підставі, що суд неправильно застосував закон. Справи були направлені для нового розгляду щодо суті.

20.  У листопаді 2002 року позови заявників були залишені без задоволення через те, що позивачі неодноразово не з’являлись до суду.

21.  У червні 2005 року пан Самуляйтіс подав клопотання про поновлення провадження, яке було припинене у листопаді 2002 року.

22.  27 грудня 2005 року районний суд міста Гурієвськ залишив позов без задоволення. Суддя вирішив, що позивач не має права на отримання судового припису, передбаченого статтею 234 Цивільного кодексу, оскільки він не мав правоустановчого документу на земельну ділянку, на якій було споруджено будинок.

23.  1 березня 2006 року Калінінградський обласний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу пана Самуляйтіса на рішення від 27 грудня 2005 року.

24.  Пан Каспєравічус не подавав клопотання про поновлення провадження, яке було припинене у листопаді 2002 року. Проте 7 грудня 2005 року він подав зустрічний позов, теж на підставі статті 234 Цивільного кодексу, у рамках цивільного позову, поданого проти нього прокуратурою Гурієвського району (параграф 28 нижче).

25.  Рішенням від 20 грудня 2005 року районний суд міста Гурієвськ залишив зустрічний позов без задоволення, теж на підставі незастосовності статті 234 Цивільного кодексу.

26.  22 лютого 2006 року Калінінградський обласний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу на рішення від 20 грудня 2005 року.

2.  Судові провадження, розпочаті прокурором щодо деяких заявників

27.  У різні дати протягом 2005 і 2006 років представники адміністрації Гурієвського району приїздили до села Дорожноє, аби описати незаконну забудову. Результати цих перевірок були занесені до протоколів, у яких інспектори вказували імена осіб, «відповідальних» за описані будинки; кожен будинок був записаний під обліковим номером (див. таблицю у параграфі 29 нижче).

28.  На підставі цієї інформації прокуратура Гурієвського району подала позови, аби визнати описані будинки як незаконну забудову, відповідно до статті 222 Цивільного кодексу, і отримати постанову про їх знесення. Позови були подані проти осіб, чиї імена були записані адміністрацією Гурієвського району як «відповідальних» за спірні будинки.

29.  У дати, вказані у таблиці, що нижче, районний суд міста Гурієвськ задовольнив позови прокурора.

Ім’я відповідача, обліковий номер будинку

Дата рішення районного суду міста Гурієвськ

Подання апеляції проти рішення

1

Пан Багдонавічус (перший заявник), будинок № 44

7 лютого 2006 року

так

2

Пан Арлаускас (одинадцятий заявник), будинок № 43

8 лютого 2006 року

так

3

Пані Арлаускайте (тринадцята заявниця), будинок № 45

9 лютого 2006 року

ні

4

Пані Жгулєва (двадцята заявниця), будинок № 54

9 лютого 2006 року

так

5

Пан Алєксандровіч (двадцять другий заявник) і пані Алєксандровіч (двадцять третя заявниця), будинок №o3

8 лютого 2006 року

так

6

Пан Самуляйтіс (двадцять шостий заявник) і пані Петравічуте (двадцять сьома заявниця), будинок № 41

7 лютого 2006 року

ні

7

Пан Самуляйтіс (двадцять шостий заявник) і пані Арлаускайте (двадцять восьма заявниця), будинок № 32

7 лютого 2006 року

ні

8

Пан Каспєравічюс (тридцятий заявник), будинок № 37

20 грудня 2005 року

так

30.  Задовольняючи позови прокурора, районний суд міста Гурієвськ встановив, що спірні будинки були споруджені без отримання дозволу і знаходились на ділянках, на які відповідачі не мали жодних правоустановчих документів. Тому суд вирішив, що згадані споруди були незаконним будівництвом і, відповідно до статті 222 § 2 Цивільного кодексу, видав наказ про їх знесення.

31.  Деякі із заявників, згаданих у попередній таблиці, подали апеляційні скарги проти постановлених стосовно їх рішень. Вони скаржились, поміж іншим, що суд першої інстанції розглянув позови за їх відсутності, не дослідив склад їхніх сімей і відмовив членам їхніх сімей у вступі до провадження. Усі заявники, окрім пані Жгулєвої, стверджували також, що спірні будинки були їхнім єдиним житлом, і що у випадку їх знесення, їхні сім’ї стануть безпритульними.

32.  Рішенням від 22 лютого 2006 року Калінінградський обласний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу пана Каспєравічуса (тридцятий заявник). Окремими рішеннями від 3 травня 2006 року той же суд залишив без задоволення апеляційні скарги інших зацікавлених осіб.

33.  Апеляційний суд погодився з висновками районного суду міста Гурієвськ щодо застосування статті 222 § 2 Цивільного кодексу. Він вирішив, що стаття 222 § 3 цього кодексу, котра передбачає особливі умови визнання права власності на незаконну споруду, не застосовується через відсутність згаданих умов. Він також відхилив аргумент щодо офіційної реєстрації місця проживання членів сімей зацікавлених осіб за відповідними адресами на тій підставі, що чинне законодавство не дозволяло здійснювати таку реєстрацію за адресою, що відповідає незаконному будівництву. Суд також вирішив, що не має повноваження брати до уваги ні склад сім’ї відповідачів, ні відсутність іншого житла, про яку стверджували деякі з них, на тій підставі, що ці обставини не мають значення для предмету спору, а саме, незаконності спірних будівель.

C.  Події після ухвалення судових рішень про знесення спірних будинків

1.  Знесення спірних будинків

34.  Заявники повідомляють, що їхні будинки були знесені між 29 травня і 2 червня 2006 року, відповідно до судових рішень, які набрали законної сили. Вони стверджують, що судові виконавці прибули на місце без попередження і попросили мешканців відповідних будинків вийти з них. Мешканці будинків мали зовсім мало часу, щоб зібрати особисті речі і меблі, перед тим, як їхні будинки були знесені бульдозерами. Знесення кожного будинку тривало приблизно годину. Загалом у селі Дорожноє було знесено сорок три будинки, поміж ними будинки заявників. Заявники стверджують, що не було знесено тільки будинки російських сімей.

35.  Заявники скаржаться, що після знесення їхніх будинків вони мали жити у скрутних умовах - у куренях, наметах або у переобладнаних вагонах, часто окремо від своїх родичів.

2.  Розмови з поліцією

36.  У 2014 році офіцер поліції провів розмови з паном Багдонавічусом (перший заявник), пані Арлаускєнє (дванадцята заявниця) і пані Жгулєвою (двадцята заявниця). Під час цих розмов заявники відповідали на питання щодо знесення їхніх будинків, щодо тогочасного місця проживання або місця проживання колишніх мешканців села Дорожноє, а також щодо їхньої спорідненості з членами сім’ї.

D.  Докази, надані Урядом

1.  Щодо судимостей, реєстрації місця проживання і власності певних заявників

37.  Уряд надав інформаційний лист російського міністерства внутрішніх справ від 4 вересня 2014 року, відповідно до якого протягом 1997 – 2013 років десятеро заявників (перший, третя, п’ята, десята, одинадцята, тринадцята, двадцята, двадцять третя, тридцять перша і тридцять третя) перебували під слідством або були засуджені за правопорушення, пов’язані з обігом наркотичних речовин.

38.  Уряд надав інформаційний лист російської Генеральної прокуратури, у якому містилась інформація щодо офіційної реєстрації місця проживання заявників.

39.  Уряд надав також витяг із центрального реєстру прав власності на нерухомість і відчуження нерухомості, станом на 10 квітня 2014 року, стосовно другої, одинадцятої, чотирнадцятої, двадцять сьомої і двадцять восьмої заявниць. Ці дані наводять перелік об’єктів нерухомості, поміж якими є квартири, будинки, земельні ділянки під забудову, якими згадані заявниці володіли протягом 1997 – 2014 років або якими вони продовжували володіти на момент складення переліку.

2.  Щодо можливості надання заявникам нового житла

40.  Уряд надав копію постанови № 288 уряду Калінінградської області від 28 квітня 2006 року щодо надання фінансової допомоги з метою стабілізації соціального становища у селі Дорожноє. Постанова передбачала надання 5 713 157 російських рублів (RUB) (приблизно 166 700 євро (EUR) на момент ухвалення) населеним пунктам, перерахованим у додатку, з метою створити фонд «спеціального житла». Відповідно до частини 2 згаданої постанови, Гурієвський район був зобов’язаний організувати переселення осіб «без постійного місця проживання» із села Дорожноє до згаданого житла.

II.  ВНУТРІШНЄ ПРАВО І ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ДОКУМЕНТИ

A.  Внутрішнє право

41.  Стаття 222 російського Цивільного кодексу, у редакції, чинній на момент подій, кваліфікувала як незаконне будівництво усі житлові або нежитлові споруди, будинки та інші об’єкти нерухомості, збудовані: a) на земельній ділянці, не відведеній для цього відповідно до закону; b) без дозволу на здійснення будівництва, або c) з порушенням правил містобудування. Вона уточняла, що особа, яка звела незаконний об’єкт будівництва, не набуває на нього права власності; вона не має права ним розпоряджатись, тобто продавати, дарувати, здавати у найм або укладати будь-який інший правочин щодо нього. Відповідно до частини 3 цієї статті, незаконна споруда має бути знесена особою, яка її збудувала, власним коштом, за винятком випадків, коли ділянка, на якій перебуває дана споруда, була передана згаданій особі відповідно до закону.

42.  Стаття 234 російського Цивільного кодексу передбачає, що кожен, хто, не будучи власником нерухомості, відкрито, добросовісно і постійно володіє нею протягом п’ятнадцяти років, стає її власником на підставі судового припису.

B.  Міжнародні документи

43.  Низку міжнародних документів стосовно захисту ромів, зокрема у випадку примусового виселення, було підсумовано в рішенні у справі Winterstein і Інші проти Франції (№ 27013/07, §§ 80‑102, 17 жовтня 2013).

1.  Рада Європи

44.  У рекомендації із загальної політики № 13 щодо боротьби проти антициганських настроїв і дискримінації ромів, ухваленій 24 червня 2001 року, Європейська комісія проти расизму і нетерпимості (ECRI) рекомендує урядам держав-учасниць, зокрема, боротись проти антициганських настроїв у житловій сфері і права на повагу до житла і, з цією метою, стежити за тим, щоб роми не ставали об’єктами примусового виселення без попередження і без можливості наступного гідного розселення.

45.  У четвертому звіті стосовно Російської Федерації, ухваленому 20 червня 2013 року, ECRI зазначає, що у житловій сфері виселення і знищення незаконних поселень протягом останніх кількох років припинились, хоча загроза цього продовжує існувати. Комісія зазначає, що прохання про надання земельних ділянок часто відхиляються, і що хоча зараз більшість ромів мають пристойне житло, деякі з них продовжують жити у бідонвілях.

2.  ООН

46.  У прикінцевих зауваженнях до п’ятого періодичного звіту Російської Федерації стосовно виконання Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, ухвалених 20 травня 2011 року (E/C.12/RUS/CO/5), Комітет з економічних, соціальних і культурних прав висловився, зокрема, наступним чином:

«Комітет із занепокоєнням констатує постійну відсутність плану дій на федеральному рівні, який допоміг би запобігти соціальній і економічній маргіналізації ромів. Комітет також продовжує непокоїтись через відсутність належної відповіді на його прохання (сформульоване у переліку завдань) надати детальну інформацію щодо становища ромських таборів, а також виселення ромів з їхнього житла і знищенням цього житла у деяких містах і областях держави-учасниці, часто без надання їм нового гідного житла (ст. 2, ч. 2).

Комітет запрошує державу-учасницю запровадити національну програму дій, спрямовану на просування економічних, соціальних та культурних прав ромів, надаючи достатні ресурси для її втілення. Комітет рекомендує також державі-учасниці переглянути свою політику з виселення і знищення житла, котре займають роми, відповідно до Загальних зауважень № 7 (1997) Комітету «Щодо права на гідне житло: примусове виселення.»

ПРАВО

I.  ПОПЕРЕДНІ ПИТАННЯ

47.  Уряд вважає, що особи, які висловили бажання підтримувати заяву від імені померлих заявників і зниклої безвісті заявниці, не мають повноважень, щоб заступати їх. У зв’язку з цим він зазначає, що права, гарантовані статтею 8 Конвенції, якими заявники обґрунтовують свої скарги, мають особистий і неперехідний характер.

48.  Суд посилається на загальні принципи, зокрема на ті, які були перелічені в рішенні у справі Hristozov і Інші проти Болгарії (№№ 47039/11 і 358/12, §§ 71 і 73, CEDH 2012 (витяги), і цитована у ньому практика Суду). Відповідно до них, у випадку, коли заявник помирає після подання заяви, один з його близьких родичів або спадкоємець, в принципі, може підтримувати провадження, якщо він має достатній інтерес у справі.

49.  Суд зазначає, що скарги померлих заявників і зниклої безвісті заявниці підтримані їхніми родичами, які також є заявниками. Суд вважає, що останні мають достатній інтерес у підтриманні заяви і визнає за ними повноваження заступати померлих заявників і зниклу безвісті заявницю (див., у подібному контексті, Winterstein і Інші проти Франції (справедлива сатисфакція), № 27013/07, § 14, 28 квітня 2016).

50.  Проте ніхто зі спадкоємців чи рідних пана Вітаутаса Міколо Каспєравічюса (тридцятого заявника) і пана Графа Вікторовіча Каспєравічюса (тридцять другого заявника) не висловив наміру підтримувати провадження від їхнього імені у розумінні статті 37 § 1 a) Конвенції.

51.  З огляду на наведене і на відсутність особливих обставин стосовно поваги до прав, гарантованих Конвенцією і Протоколами до неї, Суд вважає, що більше не є виправданим продовжувати розгляд заяви щодо пана Вітаутаса Міколо Каспєравічюса (тридцятого заявника) і пана Графа Вікторовіча Каспєравічюса (тридцять другого заявника) у розумінні статті 37 § 1 in fine Конвенції, і що стосовно їх заява має бути вилучена з переліку справ.

II.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

52.  Заявники стверджують, що виселення їх зі своїх будинків і знесення останніх становить порушення їхнього права на повагу до приватного і сімейного життя і до їхнього житла, і посилаються на статтю 8 Конвенції, яка каже:

« 1.  Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2.  Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. »

53.  Уряд заперечує проти цього твердження.

A.  Щодо прийнятності

1.  Аргументи сторін

(a)  Уряд

54.  Уряд висунув заперечення щодо прийнятності стосовно невичерпання внутрішньо-правових засобів захисту, зловживання правом на особисту заяву і статусу потерпілих щодо деяких заявників.

55.  По-перше, Уряд вважає, що необхідно відхилити через невичерпання внутрішньо-правових засобів захисту скарги усіх заявників, котрі не оскаржували у апеляційному порядку рішення районного суду міста Гурієвська щодо них.

56.  По-друге, Уряд пропонує Суду відхилити скарги пані Єлени Багдонавічюте (четверта заявниця) і пані Анни Багдонавічюте (сьома заявниця) через зловживання правом на особисту заяву. Він стверджує, що сьома заявниця прибула на територію Росії лише у березні 2007 року, а четверта заявниця намагалась потрапити на російську територію через литовський кордон між 1 і 2 березня 2007 року. При цьому він посилається на інформацію, надану російською федеральною міграційною службою. З цього Уряд робить висновок, що вони не жили у будинку першого заявника на момент його знесення і тому умисно надали Суду неправдиву інформацію.

57.  Зрештою Уряд стверджує, що тільки десять заявників, які були відповідачами у цивільному провадженні щодо знесення будинків (див. вище таблицю у параграфі 29) можуть стверджувати, що їх безпосередньо торкнулись оспорювані заходи. Він зазначає, що інші заявники, які не були відповідачами у цивільному провадженні, ініційованому прокуратурою, не змогли довести, що дійсно жили у оспорюваних будинках на момент їх знесення. Спираючись на дані офіційної реєстрації місця проживання заявників, надані федеральною міграційною службою, Уряд зазначає, що місце проживання тринадцяти з цих заявників ніколи не було зареєстроване у Калінінградській області, і що адреса двох інших заявників (першого і другого) була зареєстрована поза селом Дорожноє.

(b)  Заявники

58.  Заявники стверджують, що їхні клопотання про залучення їхніх родичів до цивільного провадження були залишені національними судами без задоволення на тій підставі, що ні склад їх сімей, ні офіційна реєстрація місця проживання декого із заявників за адресами, розташованими у селі Дорожноє, не мали наслідку для незаконного характеру спірної забудови. Вони стверджують, що формалістичний підхід національних судів до становища їхніх сімей на практиці зробив цей засіб правового захисту неефективним. Заявники просять Суд, у рамках розгляду питання щодо вичерпання внутрішніх засобів правового захисту, взяти до уваги особливі обставини справи, а саме, уразливе становище заявників як членів ромської громади, і стверджувано дискримінаційне ставлення до них з боку місцевої влади.

59.  Заявники також зазначають, що четверта і сьома заявниці жили в будинку першого заявника, і що вони були в Росії у 2006 році. У зв’язку з цим вони посилаються на те, що у травні 2006 року четверта заявниця видала доручення на подання даної заяви до Суду. Як кажуть заявники, твердження Уряду щодо перетину кордону у 2007 році четвертою заявницeю не суперечать викладенню фактів, зробленому нею стосовно знесення будинків, яке мало місце у травні 2006 року.

60.  Зрештою, стосовно відсутності офіційної реєстрації місця проживання або реєстрації за адресою, розташованою поза селом Дорожноє, заявники кажуть, що ці факти не мають наслідку для питання щодо дійсного місця проживання, і стверджують, що всі вони жили в будинках, розташованих у селі Дорожноє.

2.  Оцінка Суду

(a)  Щодо вичерпання внутрішніх засобів правового захисту

61.  Суд нагадує, що стаття 35 § 1 Конвенції має на меті надати державам-учасницям можливість запобігти порушенням, котрі стверджуються щодо них, або виправити ці порушення до того, як надійде звернення до Суду. Проте, водночас це положення визнає обов’язковим вичерпання лише ефективних і наявних засобів правового захисту, тобто тих, які існують з достатнім ступенем певності і спроможні безпосередньо виправити стверджувані порушення Конвенції. Заявника не можна вважати таким, що не вичерпав внутрішні засоби правового захисту, якщо він може довести, надавши рішення внутрішніх судів або інші належні докази, що наявні засоби правового захисту, котрими він не скористався, були приречені на невдачу (Kleyn і Інші проти Нідерландів [ВП], №№ 39343/98, 39651/98, 43147/98 і 46664/99, § 156, CEDH 2003‑VI).

62.  У даній справі четверо заявників не оскаржували в апеляційному порядку відповідні рішення судів першої інстанції (див. таблицю у параграфі 29 вище). Проте Суд встановив, що Калінінградський обласний суд, до якого звернулись з апеляційною скаргою шестеро інших заявників, однозначно відмовився брати до уваги аргументи щодо складу їхній сімей і відсутності іншого житла, на тій підставі, що ці обставини не мали стосунку до предмету спору. Суд не розуміє, яким чином апеляційна скарга, котру могли подати четверо інших заявників, могла би стати підставою для інакшого рішення. Тому Суд вважає, з огляду на особливі обставини справи, що така апеляційна скарга була приречена на невдачу.

63.  За таких обставин заява не може бути залишена без розгляду через невичерпання внутрішніх засобів правового захисту у розумінні статті 35 § 1 Конвенції, і тому заперечення Уряду не можуть бути взяті до уваги.

(b)  Щодо зловживання правом на індивідуальну заяву

64.  Суд нагадує, що, окрім виняткових випадків, заява може бути залишена без розгляду через зловживання цим правом тільки тоді, коли вона умисно ґрунтується на неправдивих фактах (Akdivar і Інші проти Туреччини, 16 вересня 1996, Recueil des arrêts et décisions 1996‑IV, стор. 1206, §§ 53‑54; I.S. проти Болгарії (déc.), № 32438/96, CEDH, 6 квітня 2000, Aslan проти Туреччини, заява № 22497/93, рішення Комісії від 20 лютого 1995, Décisions et rapports (DR) 80‑B, стор. 138, Asseov і Інші проти Болгарії, заява № 24760/94, рішення Комісії від 27 червня 1996, DR 86‑B, стор. 54, 68).

65.  У даній справі Уряд посилається на інформацію про перетин і спробу перетину російського кордону у березні 2007 року, відповідно, сьомою і четвертою заявницями, аби зробити висновок, що вони умисно надали неправдиву інформацію щодо дійсного місця проживання на момент знесення будинку першого заявника. Суд зазначає, що Уряд не надав жодного документу на підтвердження цієї тези. Тому Суд вважає, що ніщо у наданих йому матеріалах справи не доводить, що заявники умисно ґрунтували свою заяву на неправдивих фактах.

66.  Тому заперечення Уряду відхиляється.

(c)  Щодо статусу потерпілого

67.  Суд вважає, що заперечення стосовно статусу потерпілого тих з-поміж заявників, які не змогли довести, що дійсно жили у спірних будинках на момент їх знесення, так тісно пов’язане із суттю скарги за статтею 8 Конвенції, що необхідно додати його до розгляду щодо суті.

(d)  Висновок щодо прийнятності

68.  Оскільки ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 a) Конвенції, а також відсутні інші підстави для неприйнятності, Суд проголошує її прийнятною.

B.  Щодо суті

1.  Аргументи сторін

(a)  Уряд

69.  Уряд стверджує, що рішення внутрішніх судів відповідали вимогам статті 8 Конвенції.

70.   Уряд зазначає, що оспорювані заходи були вжиті на підставі статті 222 Цивільного кодексу у редакції, чинній на момент подій. Частина 3 цієї статті передбачає можливість визнати право власності на недозволену споруду, якщо власник земельної ділянки, на якій було здійснене незаконне будівництво, дав згоду на надання цієї ділянки. Так національні суди встановили, що Гурієвська районна рада, як власник земельних ділянок, на яких було зведено дані будинки, не мала наміру виділяти їх заявникам. Цитуючи рішення Burton проти Сполученого Королівства (№ 31600/96, рішення Комісії від 10 вересня 1996), Уряд стверджує, що стаття 8 Конвенції не може тлумачитись як така, що передбачає зобов’язання надавати мандрівним особам місце, щоб вони могли влаштуватись на ділянках, що перебувають у користуванні третіх осіб. Уряд вважає, що постанова № 450 від 5 жовтня 1956 року Ради Міністрів СРСР також не надає заявникам подібного права.

71.  Стосовно мети втручання у право на повагу до житла заявників, Уряд стверджує, що мета полягала, по-перше, у захисті права власника земельних ділянок на вільне користування ними, і, по-друге, у захисті громадського здоров’я і моралі, зокрема, у боротьбі проти торгівлі наркотиками.

72.  Стосовно першої передбаченої цілі Уряд зазначає, що відповідно до плану землевідведення, ділянки, зайняті будинками заявників, знаходились у промисловій зоні, і оспорювані заходи зі знесення, постановлені національними судами, мали на меті приведення користування цими ділянками у відповідності до плану землевідведення. У зв’язку з цим Уряд посилається на рішення у справі Saliba проти Мальти (№ 4251/02, §§ 44‑47, 8 листопада 2005).

73.  Стосовно другої стверджуваної цілі Уряд повідомляє, що починаючи з 1996 року село Дорожноє стало осередком наркоторгівлі, до якої були безпосередньо причетні дванадцятеро заявників. Уряд наводить статистику щодо кількості кримінальних проваджень, відкритих щодо правопорушень, пов’язаних з продажем або незаконним володінням наркотиками, скоєних на території села Дорожноє між 2000 і 2008 роками, а також щодо кількості смертей від передозування наркотиків, що мали місце між 2004 і 2005 роками. Зокрема, Уряд зазначає, що між 2000 і 2005 роками, 60 % правопорушень, пов’язаних з обігом наркотиків у Калінінградській області були скоєні у селі Дорожноє. Між 2006 і 2008 роками, було зареєстровано лише від 5 до 8 % цих правопорушень, а у 2008 році цей показник впав до 0 %. Уряд спирається на ці цифри, щоб відрізнити дану справу від справи Yordanova і Інші проти Болгарії (№ 25446/06, § 141, 24 квітня 2012), у якій Суд констатував, що болгарська влада не довела, що вживала заходів з розслідування скоєних правопорушень і покарання осіб, стверджуваних правопорушників.

74.  Посилаючись на рішення у справі Chapman проти Сполученого Королівства [ВП] (№ 27238/95, § 102, CEDH 2001‑I), Уряд також стверджує, що для того, аби визначити, чи покладене на особу зобов’язання залишити своє житло є пропорційним до переслідуваної законної мети, необхідно встановити, чи це житло було засноване незаконно, і що в такому випадку особа, яка оскаржує правомірність наказу залишити житло, перебуває у менш сприятливому становищі.

75.  Уряд підкреслює, що, як зазначив Суд у справі Coster проти Сполученого Королівства [ВП] (№ 24876/94, § 113, 18 січня 2001), ні стаття 8 Конвенції, ні практика Суду не визнають як таке право на отримання житла, і що питання, чи держава виділяє кошти на те, щоб кожен мав дах над головою, лежить у політичній, а не судовій площині. Далі Уряд наводить відмінність даної справи від цитованої справи Yordanova і Інші проти Болгарії, у якій Суд постановив, що болгарська влада не дотрималась зобов’язання вжити належних заходів для забезпечення надання нового житла членам мандрівної громади. На думку Уряду, влада Калінінградської області, ухваливши постанову № 228 від 28 квітня 2006 року, вжила спеціальних заходів, спрямованих на створення житлового фонду для нового розселення заявників. Проте, як стверджує Уряд, ніхто з них не звернувся до Гурієвської районної адміністрації з клопотанням про надання житла. Уряд додає, що стаття 8 Конвенції не передбачає права обирати певний різновид житла, і посилається у зв’язку з цим на рішення Суду у справі Codona проти Сполученого Королівства (№ 485/05, 7 лютого 2006).

76.  Уряд вважає, що твердження заявників про те, що після знесення їхніх будинків вони мали жити в куренях, наметах або у переобладнаних вагонах, є необґрунтованими, оскільки, як він каже, троє заявників були власниками різного житла до знесення їхніх будинків, а інші стали власниками нерухомості, придатної для проживання, a posteriori. У зв’язку з цим Уряд посилається на відомості, надані деякими заявниками протягом співбесід, що мали місце у 2014 році, а також на дані з реєстру прав власності на нерухомість (параграфи 36, 38 і 39 вище).

77.  Зрештою, Уряд зазначає, що жоден із заявників не подавав заяв про відкриття кримінального провадження і не оскаржував у порядку цивільного провадження дії державних виконавців стосовно виконання згаданих судових рішень.

(b)  Заявники

78.  Заявники просять Суд констатувати, що мало місце втручання держави у повагу до їхнього приватного і сімейного життя, а також до житла. Вони підкреслюють, що Уряд вдається до того ж формального підходу, що й національні суди, а саме, до підходу, заснованому на незаконності статусу їхніх будинків, не вимірюючи пропорційність втручання у їхнє право, захищене статтею 8 Конвенції. Вони стверджують, що внаслідок виконання постановлених проти них судових рішень, вони опинились у вкрай скрутному становищі, без належного житла і часто роз’єднані зі своїми рідними. На їхню думку, знищення майже всього села спричинило знищення і їхньої громади.

79.  Заявники стверджують, що втручання у їхнє право на повагу до їхнього житла було протиправним з огляду на відсутність процесуальних гарантій під час судових проваджень, у яких деякі з них були сторонами. На думку заявників, національні судові органи, дозволивши знесення їхніх будинків, не взяли до уваги їхню уразливість як членів ромської громади, а також час, протягом якого вони мешкали у селі Дорожноє.

80.  Заявники заперечують проти аргументів Уряду про те, що знесення будинків у селі Дорожноє служило захисту прав власника земельних ділянок і боротьбі з обігом наркотиків. Щодо останнього вони стверджуають, що сам аргумент, заснований на стереотипному і дискримінаційному уявленні про ромів як осіб, причетних до злочинної діяльності. Відповідно до їхнього власного аналізу статистичних даних, наведених Урядом, вони зазначають, що кількість порушень законодавства про обіг наркотичних речовин досягла піку у 2001 році, а надалі зменшувалась до 2004 року, хоча протягом цього часу влада не ухвалювала рішення про знищення села. На думку заявників, саме у 2005 році, внаслідок зміни губернатора області, відбулась зміна регіональної політики стосовно мешканців села Дорожноє. Ця зміна ставлення відображена також і у збільшенні у 2005 році кількості кримінальних проваджень за правопорушення, ніби то скоєні у селі Дорожноє: тоді як кількість кримінальних проваджень, відкритих прокуратурою, порівняно з 2004 роком практично подвоїлась, проте менш ніж половина цих проваджень завершилась обвинувальними вироками, кількість котрих була нижчою за кількість вироків, постановлених у попередньому році.

81.  Заявники далі зазначають, що постанова № 288 уряду Калінінградської області від 28 квітня 2006 року не уточнює ні умови надання житла, ні процедуру, яку потрібно пройти для його отримання. Обсяг субвенції, передбачений згаданою постановою, розрахований відповідно до кількості мешканців села Дорожноє, наданої Урядом, становитиме 500 євро (EUR) на особу. Як стверджують заявники, ця сумма є вочевидь недостатньою, щоб забезпечити їх новим житлом. До того ж, ця постанова була ухвалена наприкінці квітня, тобто незадовго до знесення будинків заявників, без попередніх консультацій з мешканцями села Дорожноє. Як стверджують заявники, після знесення будинків деяким мешканцям села повідомили про можливість отримати компенсацію, але з цього питання не було надано жодної конкретної інформації.

(c)  Треті особи

82.  Міжнародна група з прав меншин (Minority Rights Group International, далі - MRG) і Європейський центр з прав ромів (European Roma Rights Center, далі - ERRC) підкреслюють, що проблема примусових виселень мандрівних осіб, як один з аспектів їх соціального відчуження, в останні роки став поширюватись повсюди у Європі, зокрема, у Франції, Італії, Румунії і Словаччині.

83.  На думку третіх осіб, практика Суду, зокрема справ Yordanova і Інші і Winterstein і Інші, цитовані, співпадають з міжнародними стандартами, відповідно до яких члени ромських громад мають право на захист їхнього житла, незважаючи на те, що воно знаходиться на незаконно зайнятих земельних ділянках. У зв’язку з цим вони посилаються на думки Комітету з прав людини ООН у справах Naidenova і Інші проти Болгарії (комунікація № 2073/2011, 30 жовтня 2012) і Georgopoulos проти Греції (комунікація № 1799/2008, 14 вересня 2010).

84.  MRG і ERRC спираються також на загальні зауваження №№ 4 і 7 Комітету з економічних, соціальних і культурних прав ООН, у яких зазначається, що рішення про примусові виселення є prima facie такими, що суперечать положенням Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права і можуть бути виправдані лише за виняткових обставин і відповідно до чинних принципів міжнародного права. Треті особи цитують, зокрема, параграфи 14 і 15 загальних зауважень № 7, які передбачають, що коли примусове виселення вважається виправданим, воно має відбуватись із суворим дотриманням відповідних міжнародно-правових положень щодо прав людини і згідно із загальним принципом пропорційності; водночас, під час цієї процедури мають бути застосовані захисні заходи: a) можливість дійсно спитати думку зацікавлених осіб; b) достатній і розумний строк для попередження усіх зацікавлених осіб;          c) інформація про плановане виселення і, за потреби, про нове відведення земельної ділянки чи житла, надані у розумний строк усім зацікавленим особам; d) присутність під час виселення, особливо якщо це стосується групи осіб, представників чи посадовців державних органів; e) ідентифікація усіх осіб, які виконують постанову про виселення; f) заборона виселення у погану погоду чи вночі, якщо на те немає згоди зацікавлених осіб; g) доступ до передбаченого законом способу оскарження; h) надання, за потреби, безкоштовної юридичної допомоги особам, яким вона потрібна для оскарження у судовому порядку.

85.  Зрештою, треті особи закликають Суд посилити свою наявну практику стосовно уразливих груп, зокрема ромів, і однозначно підкреслити, що процес ухвалення рішення у випадку втручання у право на повагу до житла, котре набуває вигляду виселення, має передбачати захисні заходи, подібні до тих, що перераховані вище.

2.  Оцінка Суду

(a)  Щодо питання про те, чи спірні будинки становили «житло» заявників

86.  Суд констатує, що Уряд не оспорює статус мешканців знесених будинків пана Леонаса Іонон Багдонавічюса, пана Алєксандраса Андреяус Арлаускаса, пані Жгулєвої, пана Ніколая Івановіча Алєксандровіча, пані Тамари Алєксєєвни Алєксандровіч і пана Вітаутаса Міколо Каспєравічюса.

87.  Натомість Уряд заперечує проти цього статусу щодо інших заявників. Він закидає їм те, що вони не довели, що дійсно жили у цих будинках на момент їх знесення. Він посилається на ту обставину, що місце їх проживання було офіційно зареєстроване де-інде, і що деякі з них на момент подій були власниками іншої нерухомості (параграф 57 вище).

88.   Суд нагадує, що поняття «житло» у розумінні статті 8 Конвенції не обмежується законно займаним чи визнаним житлом, але що йдеться про автономне поняття, котре не залежить від внутрішньо-правової кваліфікації. Питання про те, чи певне помешкання є «житлом», що підпадає під захист статті 8, залежить від фактичних обставин, зокрема, від існування достатніх і тривалих зв’язків з даним місцем (Buckley проти Сполученого Королівства, 25 вересня 1996, § 54, Recueil des arrêts et décisions 1996‑IV, McCann проти Сполученого Королівства, № 19009/04, § 46, CEDH 2008, Prokopovitch проти Росії, № 58255/00, § 36, CEDH 2004‑XI (витяги), і Orlić проти Хорватії, № 48833/07, § 54, 21 червня 2011).

89.  У даній справі те, що спірні будинки не відповідають офіційно зареєстрованому місцю проживання заявників, не є вирішальним. Тим паче, що національні суди зазначили, що така реєстрація була неможлива, якщо згадане помешкання було недозволеною будівлею. Зрештою, Уряд певною мірою суперечить сам собі, посилаючись на цю обставину, і водночас погоджується, що пан Леонас Іонон Багдонавічюс мешкав у одному з цих будинків. Щодо факту, що деякі заявники були власниками розташованих у іншому місці об’єктів нерухомості, то з цього не обов’язково слідує, що саме там було місце їхнього проживання.

90.  Суд також констатує, що внутрішні суди залишили без задоволення клопотання про залучення членів сімей шести заявників, перелічених у параграфі 86 вище, до провадження стосовно знесення їхніх будинків і про врахування складу їхніх сімей (параграф 33 вище). Таким чином, вони втратили можливість прояснити ситуацію щодо осіб, для яких ці будинки були житлом, і, зокрема, встановити, чи, як стверджував Уряд, у випадку декого з них цей факт не мав місця. На думку Суду, за таких умов буде абсолютно надмірним покладати обов’язок доведення на заявників.

91.  Підкресливши це, Суд встановив, що шестеро вище названих заявників були, переважно, батьком, матір’ю, дідом або бабою інших заявників, декотрі з них, до речі, на момент подій були неповнолітніми. З огляду на безпосередні і дуже тісні сімейні зв’язки, які існували між заявниками, Суд вважає правдоподібним твердження останніх про те, що вони жили сім’єю у спірних будинках.

92.  Тож з огляду на особливі обставини справи і на відсутність доказів, які спростовували б твердження заявників (див., mutatis mutandis, Orphanides проти Туреччини, № 36705/97, § 39, 20 січня 2009), Суд вважає достатньо доведеним, що всі вони мали «житло», у розумінні статті 8 Конвенції, у цих будинках. Тому слід відхилити попередні зауваження Уряду, що заявники не можуть стверджувати про те, що є потерпілими від порушення статті 8.

(b)  Існування втручання

93.  Суд констатує, що у даній справі судові рішення, якими було наказано знести спірні будинки, набули законної сили і що, окрім того, вони були виконані виконавчою службою (параграф 77 вище), що не оскаржував Уряд. Суд вважає, що з огляду на цей подвійний висновок, існування втручання не може бути спростоване.

(c)  Втручання згідно із законом

94.  З рішень внутрішніх судів слідує, що для того, аби постановити про знесення будинків заявників, вони ґрунтувались на статті 222 російського Цивільного кодексу. Суд вважає, що це положення було доступним, чітким і передбачуваним, і тому робить висновок, що втручання було передбачене законом, у розумінні статті 8 § 2 Конвенції.

(d)  Законна мета

95.  Суд зазначає, що Уряд навів дві цілі втручання: захист прав власника земельних ділянок, а саме, Гурієвської районної ради, і захист громадського здоров’я і моралі, зокрема, боротьба проти наркотиків (параграф 71 вище).

96.  Суд готовий погодитись, що захист права Гурієвської районної ради повернути земельні ділянки, зайняті будинками, зведеними без дозволу, може становити законну мету у розумінні статті 8 Конвенції (Yordanova і Інші, цитована, § 111 з включеними у неї посиланнями). За таких обставин Суд не вважає за доцільне досліджувати другу ціль, на яку посилається Уряд, а саме, боротьба з обігом наркотиків.

(e)  Необхідність втручання

i.  Загальні принципи

97.  Суд нещодавно нагадав загальні принципи стосовно поваги до житла в контексті виселення осілої ромської громади з ділянки, яку вони займали протягом багатьох років, у цитованій справі Winterstein і Інші:

« 147.  Втручання вважається « необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної цілі, якщо воно відповідає «вищій суспільній потребі» і, зокрема, лишається пропорційним до переслідуваної законної мети, і якщо підстави, наведені державними органами для його виправдання, виглядають «належними і достатніми». Хоча державні органи мають першими вирішувати, чи дотримано усіх умов, проте саме Суд має остаточно вирішити питання щодо необхідності втручання з огляду на вимоги Конвенції (Chapman, цитована, § 90 і S. і Marper проти Сполученого Королівства [ВП], №№ 30562/04 і 30566/04,   § 101).

148.  У зв’язку з цим потрібно визнати за компетентними національними органами певну можливість розсуду. Обсяг цієї можливості залежить від характеру даного права, гарантованого Конвенцією, від його важливості для зацікавленої особи і від характеру діяльності, що підлягає обмеженням, як і від її цілей (Chapman, цитована, § 91, S. і Marper, цитована, § 102 і Nada, цитована, § 184). Із практики Суду можна вивести наступне (Yordanova і Інші, цитована,  § 118):

α) Якщо йдеться про соціальну чи економічну політику, у тому числі у житловій сфері, Суд надає державним органам велику свободу. У цій сфері він постановив, що «якщо реалізація дискреційного повноваження, що стосується різноманітних місцевих факторів [була] невід’ємною від вибору і втілення політики територіального розвитку, державні органи ма[ли] в принципі широку можливість розсуду» (Buckley, цитована, § 75 in fine, і Ćosić, цитована, § 20), незважаючи на те, що Суд зберігає повноваження дійти висновку, що вони скоїли явну помилку у оцінці (Chapman, цитована, § 92) ;

β) Натомість, можливість розсуду, залишена за державними органами, є тим вужчою, чим важливішим є дане право для гарантування особі ефективної реалізації основоположних прав або визнаних за нею «інтимних» прав. Зокрема, це стосується прав, гарантованих статтею 8, які є правами вирішальної ваги для ідентичності особи, її самовизначення, її фізичної і моральної недоторканності, підтримки її соціальних зв’язків, а також для стабільності і безпеки її становища у суспільстві (див. поміж іншими Connors, цитована, § 82) ;

γ) Потрібно дослідити процесуальні гарантії, якими наділена особа, аби встановити, чи держава-відповідач не встановила нормативно-правову базу, перевищуючи свою можливість розсуду. Зокрема, Суд має встановити, чи процес ухвалення рішення, внаслідок якого було вжито втручальні заходи, був справедливим і належно поважав інтереси особи, захищені статтею 8 (див. рішення Buckley, цитована, § 76, і Chapman, цитована, § 92). Вимога «необхідності» втручання діє як щодо процесуального, так і щодо матеріального аспекту (McCann, цитована, § 49) ;

δ) Втрата помешкання є найтяжчим посяганням на право на повагу до житла. Кожен, хто ризикує стати потерпілим, загалом повинен мати можливість отримати перевірку пропорційності цього заходу незалежним судом у світлі відповідних принципів, які випливають зі статті 8 Конвенції, навіть якщо його право займати це помешкання зазнало втручання внаслідок застосування національного права (Kay і Інші проти Сполученого Королівства, № 37341/06,  § 68, 21 вересня 2010, і Orlić, цитована, § 65). Це означає, поміж іншим, що коли відповідні аргументи стосовно пропорційності втручання були порушені заявником у рамках внутрішнього судового провадження, національні суди повинні детально дослідити їх і відповісти належним мотивуванням (Orlić, цитована, §§ 67 і 71) ;

ε) Щоб оцінити пропорційність такого заходу, як виселення, потрібно врахувати, зокрема, наступні міркування: якщо житло було влаштовано законно, то це зменшує законність будь-якого заходу з виселення і, навпаки, якщо воно було влаштоване незаконно, то зацікавлена особа перебуває у менш сприятливому становищі; натомість, якщо не буде надано навзамін іншого помешкання, втручання є тяжчим, і його належний чи неналежний характер оцінюватиметься з огляду, зокрема, на особливі потреби особи і, з іншого боку, на право громади на захист довкілля (Chapman, цитована, §§ 102‑104) ;

ζ) Зрештою, уразливість ромів і мандрівних осіб через те, що вони становлять меншину, вимагає приділення особливої уваги їхнім потребам і їх особливому способу життя, як у рамках чинної нормативно-правової бази у галузі облаштування території, так і під час ухвалення рішень у конкретних випадках (Chapman, цитована, § 96, і Connors, цитована, § 84) ; у зв’язку з цим стаття 8 покладає на держави-учасниці позитивне зобов’язання дозволити ромам і мандрівним особам підтримувати власний спосіб життя (Chapman, цитована,   § 96, і цитована практика). »

98.  В рішенні у цитованій справі Winterstein і Інші, Суд посилався на рішення у цитованій справі Yordanova і Інші, аби висловитись наступним чином:

« 151. У підсумку, в рішенні у справі Yordanova і Інші, у якому було встановлено, що вимоги пропорційності, яка випливає зі статті 8 § 2, не було дотримано, Суд, по-перше, врахував, що, муніципальні органи, відповідно до чинного внутрішнього права, у постанові про виселення не навели інших підстав, ніж незаконність захоплення земельної ділянки, і, по-друге, що національні суди відмовились вислухати аргументи заявників щодо пропорційності і тривалого строку спокійного займання земельної ділянки ними самими і їхніми родинами (§ 122). »

ii.  Застосування у даній справі

99.  Суд констатує, що заявники не довели, що вони мають будь-які правоустановчі документи на земельні ділянки, на яких були розташовані їхні будинки. Суд зазначає, що в рамках судового провадження, розпочатого паном Каспєравічюсом (тридцятий заявник) і паном Самуляйтісом (двадцять шостий заявник), внутрішні суди відмовились визнавати за зацікавленими особами право на судовий припис (usucapio) на їхні будинки, оскільки вони не мали правоустановчих документів на відповідні земельні ділянки (параграфи 22 і 25 вище). У рамках судового провадження, ініційованого прокурором, національні суди відмовились також застосувати до заявників статтю 222 § 3 Цивільного кодексу на тій підставі, що були відсутні умови, необхідні для її застосування (параграф 33 вище). Тому Суд вважає, що дана справа є подібною до справи Yordanova і Інші, оскільки заявники займали муніципальні земельні ділянки незаконно (Yordanova і Інші, цитована, § 111).

100.  Проте в рішенні у справі Yordanova і Інші, Суд встановив, що хоча державні органи в принципі мали право виселити заявників, які займали муніципальні земельні ділянки незаконно, вони протягом багатьох років не вживали для цього жодних кроків і тому de facto толерували це незаконне займання. Тому Суд вирішив, що цей факт є вирішальним і повинен бути врахований; хоча особи, які займають земельну ділянку без правоустановчого документу, не можуть стверджувати про те, що мають законне очікування щодо цієї ділянки, проте бездіяльність влади призвела до того, що зацікавлені особи розвинули тісні зв’язки з цією місцевістю і заснували на ній громадське життя. Суд дійшов висновку, що принцип пропорційності вимагає, аби до таких випадків, коли йдеться про цілу громаду і про тривалий час, ставились цілком інакше, ніж до повсякденних ситуацій, коли особу виселяють із об’єкта власності, який вона займає незаконно (Yordanova і Інші, цитована, § 121).

101.  Суд вважає, що цей підхід можна застосувати і до даної справи. Зайняття земельних ділянок у селі Дорожноє недозволеними будівлями, у тому числі будинками заявників, було достатньо тривалим і розпочалось ще за радянської доби (параграф 10 вище). Тому заявники могли розвинути тісні зв’язки з цією місцевістю і заснували на ній громадське життя. Відповідно, Суд має встановити, чи згадані обставини були достатньо враховані національними судами.

102.  Суд зазначає, що національні суди наказали знести будинки заявників, не наводячи інших мотивів, ніж відсутність дозволу на будівництво і незаконність займання земельних ділянок. У зв’язку з цим Суд нагадує, що втрата помешкання є найтяжчим втручанням у право на повагу до житла, і що кожен, хто ризикує стати потерпілим від цього, в принципі повинен мати можливість отримати вивчення пропорційності з боку національного суду; зокрема, якщо було наведено обґрунтовані аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні їх детально дослідити і надати належно мотивовану відповідь (Winterstein і Інші, цитована, §148 (δ)). Проте у цьому випадку національні суди наказали знести будинки заявників, не проаналізувавши пропорційність цього заходу: констатувавши незаконність забудови, вони надали цьому фактору вирішальної ваги, не врівноваживши його із аргументами, наведеними заявниками. Суди однозначно відхилили не лише доводи, засновані на давності проживання зацікавлених осіб на муніципальних земельних ділянках, але й доводи стосовно складу сім’ї і, щодо більшості з них, стосовно відсутності іншого житла (параграф 33 вище). Суд повторює, що такий підхід сам по собі є проблемним і не відповідає принципу пропорційності: дійсно, втручання влади, яке набуло вигляду знесення будинків заявників, може вважатись «необхідним у демократичному суспільстві» тільки тоді, коли відповідає «найвищій соціальній потребі», котру перш за все мають оцінити національні суди (Winterstein і Інші, цитована, § 156). У даній справі це питання було тим важливішим, що національні суди не навели ні жодного пояснення, ні жодного аргументу щодо «необхідності» втручання.

103.  Суд робить висновок, що заявники у рамках провадження щодо знесення їхніх будинків не отримали розгляду пропорційності втручання відповідно до вимог статті 8.

104.  Суд також нагадує, що в рішеннях у цитованих справах Yordanova і Інші, § 126, і Winterstein і Інші, § 159, він проголосив, що слід звернути особливу увагу на наслідки виселення членів ромської громади з їхніх будинків, а також на ризик того, що вони стануть безпритульними, беручи до уваги давність присутності їх самих, їхніх сімей і громади, яку вони утворили. Суд також, ґрунтуючись на численних міжнародних документах, в тому числі ухвалених у рамках Ради Європи, підкреслив необхідність у випадку примусового виселення ромів і мандрівних осіб надати їм нове житло, окрім випадків форс-мажору. Суд також підтвердив той принцип, що приналежність зацікавлених осіб до соціально незахищеної групи і пов’язані з цим їхні особливі потреби повинні бути враховані під час вивчення пропорційності, яке мають здійснити державні органи, не лише тоді, коли вони вирішують питання щодо незаконного займання території, але й тоді, коли виселення є необхідним, і вони вирішують про його дату і умови проведення, а також, за можливістю, про можливості нового розселення (Winterstein і Інші, цитована, § 160). Суд, до речі, відзначає, що Росію закликали запроваджувати ці принципи як у рамках Ради Європи, так і ООН (параграфи 44‑46 вище).

105.  У даній справі, як Суд вже зазначав вище, можливі наслідки знесення спірних будинків і примусового виселення заявників не були взяті до уваги національними судами під час або після судового провадження, розпочатого за позовом прокурора. Стосовно дати і умов виселення, Суд констатує, що Уряд не довів, що заявникам було належно повідомлено ні про приїзд державних виконавців, уповноважених здійснити знесення будинків, ні про його умови.

106.  Щодо пропозицій надання нового житла, Уряд стверджує, що влада Калінінградської області ухвалила постанову № 228 від 28 квітня 2006 року, котра мала на меті створити спеціальний фонд для надання заявникам нового житла, і що, з огляду на це, державні органи виконали обов’язок із згаданого надання нового житла. Проте Уряд не довів, що постанова № 228 була запроваджена на практиці, тобто, що її ухвалення супроводжувалось дійсним створенням житлового фонду, і що таке житло було доступне і справді запропоноване зацікавленим особам. Загалом, ніщо не вказує на те, що державні органи провели справжню консультацію із зацікавленими особами щодо можливості надання нового житла (див., a contrario, Winterstein, цитована, §§ 33‑37), котре, не обов’язково безоплатне, враховувало б як становище сімей, так і їхні потреби, і що, як хотів би підкреслити Суд, це мало б місце до знесення їхніх будинків. У цьому контексті заявників, котрі, як каже Уряд, не звернулись до місцевої адміністрації із клопотанням про надання житла, не можна звинувачувати у стверджуваній пасивності.

107.  Тому Суд вважає, що державні органи до здійснення примусового виселення не провели справжньої консультації із зацікавленими особами щодо можливості надання нового житла залежно від їхніх потреб.

iii.  Висновок

108.  З огляду на сукупність цих доказів, Суд робить висновок, що мало місце порушення статті 8 Конвенції, оскільки заявники у рамках судового провадження щодо знесення їхніх будинків не отримали розгляду пропорційності втручання відповідно до вимог цієї статті, і оскільки державні органи до здійснення примусового виселення не провели справжню консультацію із зацікавленими особами щодо можливості надання нового житла залежно від їхніх потреб.

III.  ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПРОТОКОЛУ № 1 КОНВЕНЦІЇ

109.  Заявники стверджують про порушення їхнього права на повагу до майна через знесення їхніх будинків, а також стосовно рухомого майна, яке знаходилось там під час примусового виселення. Вони посилаються на статтю 1 Протоколу № 1, яка каже:

« Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майна відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. »

1.  Аргументи сторін

110.  Уряд перш за все вважає, що частина скарги стосовно знесення будинків заявників є неприйнятною, і посилається на заперечення щодо прийнятності, сформульовані стосовно статті 8 (параграфи 57-56 вище). До того ж Уряд не погоджується, що мало місце порушення згаданого положення. Він стверджує, що знесення спірних будинків відбувалось згідно зі статтею 222 Цивільного кодексу і переслідувало мету приведення земельних ділянок у відповідність до плану землеустрою (див. аргументи, наведені у параграфах 70 і 72 вище). Уряд стверджує, що заявники усвідомлювали, що їхні будинки були споруджені на незаконно зайнятих земельних ділянках. Він додає, що терпиме ставлення влади Гурієвського району до наявності цих будинків не надавало заявникам правомірного сподівання на отримання будь-яких прав на ці будинки. Як стверджує Уряд, внутрішні суди перебувають у кращому положенні, аби обирати найвідповідніший захід для захисту прав власника на земельні ділянки, з огляду на широку можливість розсуду у сфері захисту громадського інтересу. Тому Уряд стверджує, що заходи, вжиті національними судами, були пропорційними до переслідуваної мети. У зв’язку з цим він посилається на рішення Суду у справах Hamer проти Бельгії (№ 21861/03, CEDH 2007‑V (витяги)), Depalle проти Франції [ВП] (№ 34044/02, 29 березня 2010), і Brosset-Triboulet і Інші проти Франції [ВП] (№ 34078/02, 29 березня 2010).

111.  Щодо частини скарги стосовно знищення рухомого майна, Уряд пропонує Суду відхилити їх через невичерпання внутрішніх заходів правового захисту щодо усіх заявників, оскільки жоден з них не подавав скарг і не звертався до суду для оскарження дій державних виконавців або з проханням про надання відшкодування за можливо завдану шкоду.

112.  Заявники вважають, що втручання у їхнє право на повагу до їхнього майна було непропорційним. Вони скаржаться на тлумачення внутрішнього права, здійснене національними судами, і вважають, що вони мали сподівання на визнання права власності на спірні будинки. У кожному випадку, вони вважають, що відсутність документів на право власності на земельні ділянки і будинки не мало бути вирішальним у оцінці пропорційності втручання у випадку, коли державні органи умисно знищують будинки і лишають їх мешканців безпритульними. Вони посилаються у зв’язку з цим на рішення у справі Ayder і Інші проти Туреччини (№ 23656/94, §§ 119‑120, 8 січня 2004).

2.  Оцінка Суду

113.  Суд не вважає за потрібне висловлювати думку щодо кожного заперечення щодо прийнятності, висловленого Урядом, оскільки вважає скарги явно необґрунтованими з наступних причин.

a)  Щодо спірних будинків

114.  Суд нагадує перш за все, що він не має розглядати помилки щодо фактів і щодо права, яких ймовірно припустились національні суди, якщо тільки вони не становлять порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією (García Ruiz проти Іспанії [ВП], № 30544/96, § 28, CEDH 1999‑I), і що саме національний суддя має вирішувати проблему тлумачення і застосування внутрішнього законодавства (X проти Латвії [ВП], № 27853/09, § 62, CEDH 2013). У даній справі заявники стверджують, що національні суди неправильно застосували внутрішнє законодавство, відмовивши у визнанні за ними права на судовий припис на підставі статті 234 Цивільного кодексу. Проте Суд не вважає ні свавільним, ні необґрунтованим зроблене національними судами тлумачення статті 234 Цивільного кодексу, відповідно до якого зацікавлені особи не могли скористатись судовим приписом через відсутність чинного правоустановчого документу на земельні ділянки, на яких були зведені будинки (параграфи 22, 23, 25 і 26 вище). Тому Суд не бачить підстав відступати від висновків національних судів і вважає, що заявники не мали чинних правоустановчих документів, у розумінні національного права, на їхні будинки. До того ж, заявники не заперечують, що вони не мали жодного правоустановчого документу на земельні ділянки, на яких були зведені їхні будинки.

115.  Суд далі зазначає, що у низці справ стосовно займання земельних ділянок, які не належали заявникам, він дійшов висновку про існування майнового інтересу заявників на користування їхніми будинками, котрий був достатньо визнаним і важливим, аби становити «майно» (Öneryıldız проти Туреччини [ВП], № 48939/99, § 129, CEDH 2004‑XII, Hamer, цитована, § 76, Depalle, цитована, § 68, і Brosset‑Triboulet, цитована é, § 71).

116.  У справі Öneryildiz, Суд, аби дійти висновку, що майновий інтерес зацікавленої особи щодо її житла був достатньо важливим і визнаним, щоб становити значимий інтерес, «майно» у розумінні статті 1 Протоколу № 1, взяв до уваги факт нарахування податку на житло і визнання права на користування платними громадськими послугами (Öneryildiz, цитована, §§ 105 і 127). Суд також взяв до уваги бездіяльність у належний час турецьких державних органів з огляду на ризик, спричинений небезпечною економічною діяльністю, а також непевність, яка на момент подій панувала в Туреччині щодо застосування законів, які мали боротись з незаконними поселеннями (idem, § 128). Стосовно справи Hamer, Суд, аби дійти такого ж висновку про застосовність статті 1 Протоколу № 1, взяв до уваги сплату податків зацікавленою особою і її батьком протягом більш ніж двадцяти семи років, а також проміжок часу, котрий сплинув як до встановлення порушень правил містобудування, так і після цього (Hamer, цитована, § 76). Зрештою, в рішеннях у справах Depalle і Brosset-Triboulet, Суд встановив, що оскільки свідоцтва про право власності зацікавлених осіб не суперечили внутрішньому праву, вони могли правомірно вважати, що перебувають у становищі «правової визначеності» щодо їх чинності (Depalle, цитована, § 64, і Brosset-Triboulet, цитована, § 67).

117.  Проте, дана справа відрізняється від згаданих справ у багатьох аспектах. По-перше, заявники у даній справі не мали жодного чинного правоустановчого документу на спірні будинки і тому не могли вважати, що перебувають у становищі «правової визначеності». По-друге, ніщо не вказує й на те, що вони будь-коли сплачували податки, невід’ємні від володіння будинком, або що за ними було визнано право на користування платними громадськими послугами. По-третє, Суд не вважає, що існувала будь-яка непевність щодо застосування статті 222 російського Цивільного кодексу, котра породжувала б у заявників сподівання, що їхні будинки не підпадатимуть під її сферу застосування. Відсутність реакції державних органів протягом певного часу не могла створити у зацікавлених осіб враження, що вони захищені від правового переслідування, котре, зрештою, було розпочате у 2005 і 2006 роках. Зрештою, тривалість володіння будинками, не поєднана з одним чи кількома перерахованими вище чинниками, не є сама по собі достатньою, щоб становити «достатньо визнаний і важливий» майновий інтерес.

118.  З огляду на сукупність наведених міркувань, Суд вважає, що майнові інтереси зацікавлених осіб щодо їх помешкань не були достатньо визнаними і важливими, щоб становити значимий інтерес, тобто «майно» у розумінні статті 1 Протоколу № 1.

119.  Відповідно, ця частина скарги за статтею 1 Протоколу № 1 є несумісною ratione materiae з положеннями Конвенції у розумінні статті 35 § 3 і має бути залишена без розгляду на підставі статті 35 § 4.

b)  Щодо рухомого майна

120.  Стосовно частини скарги щодо знищення рухомого майна заявників під час операції зі знесення будинків у селі Дорожноє, Суд зазначає, що заявники не подавали скарг стосовно знищення їхнього майна і також не звертались до судів для отримання відшкодування шкоди. Тому ця частина скарги має бути залишена без розгляду через невичерпання внутрішніх засобів правового захисту, відповідно до статті 35 §§ 1 і 4 Конвенції.

IV.  ЩОДО СТВЕРДЖЕНОГО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 34 КОНВЕНЦІЇ

121.  Заявники стверджують, що розмови поліції із деким з них 26 і 27 серпня 2014 становлять перешкоджання реалізації їхнього права на особисту заяву, гарантованого статтею 34 Конвенції. Це положення у частині, що стосується даної справи, звучить так:

« Суд може приймати заяви від будь-якої особи, ..., які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або Протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права. »

A.  Аргументи сторін

122.  Заявники стверджують, що їх запрошували на ці розмови безпосередньо, не звертаючись до їхнього представника у Суді, під тим приводом, що йдеться про можливість запропонувати їм відшкодування або надати нове житло. На їхню думку, питання, які ставили їм поліцейські, мали на меті не лише оновлення інформації про їхнє становище, але також стосовно подій, що мали місце у 2006 році. Зрештою, заявники стверджують, що Уряд використав інформацію, отриману під час цих співбесід, для спростування їхніх аргументів. Як кажуть заявники, метою цих співбесід був тиск на них.

123.  Уряд зазначає, що згадані співбесіди були проведені на прохання представника Росії у Суді, аби зібрати інформацію стосовно ситуації у селі Дорожноє під час знесення будинків у 2006 році, поведінки державних службовців у той момент, а також стосовно місця проживання заявників після цих подій. Заявники відповіли на задані питання і підписали протоколи, не висловлюючи щодо цього жодних заперечень. Уряд робить висновок, що російські державні органи жодним чином не порушили реалізацію заявниками їхнього права на індивідуальну заяву.

B.  Оцінка Суду

124.  Суд неодноразово підкреслював, що в принципі є цілком неприйнятним, щоб органи держави-відповідача вступали у прямий контакт із заявником стосовно справи, яка перебуває на його розгляді (Riabov проти Росії, № 3896/04, §§ 59‑65, 31 січня 2008, Akdeniz і Інші проти Туреччини, № 23954/94, §§ 118‑121, 31 травня 2001, Assenov і Інші проти Болгарії, 28 жовтня 1998, §§ 169‑171, Recueil 1998‑VIII, і Ergi проти Туреччини, 28 липня 1998, § 105, Recueil 1998‑IV). Зокрема, якщо уряд має підстави вважати, що у певній справі є зловживання правом на особисту заяву, то він має попередити про це Суд і повідомити йому про свої сумніви. Опитування, проведене представниками місцевих органів влади, цілком може бути витлумачене заявником як спроба залякування (Tanrıkulu проти Туреччини [ВП], № 23763/94, §§ 131‑133, CEDH 1999‑IV).

125.  Водночас Суд підтверджує, що не можна вважати усе розслідування, яке провадять державні органи стосовно заяви, що перебуває на розгляді Суду, як захід «залякування». Наприклад, Суд вирішив, що спілкування, організоване між державними органами і заявником з метою досягти мирової угоди, не становило втручання у реалізацію права на індивідуальну заяву, за умови, що заходи, вжиті державою у рамках відповідних переговорів, не містили жодної форми тиску, залякування або примусу (Yevgeniy Alekseyenko проти Росії, № 41833/04, §§ 168‑174, 27 січня 2011). У інших справах стосовно допитування заявника місцевими органами влади щодо обставин, які стали причиною подання заяви, Суд, за відсутності доказів, які вказували б на здійснення тиску або залякування, також вирішив, що заявнику перешкоджали у реалізації права на індивідуальну заяву (Manoussos проти Республіки Чехія і Німеччини (déc.), № 46468/99, 9 липня 2002, і Matyar проти Туреччини, № 23423/94, §§ 158‑159, 21 лютого 2002).

126.  Щодо обставин даної справи Суд встановив, що згадані співбесіди мали на меті, з огляду на підготовку зауважень Уряду у Суді, лише збір відомостей щодо подій, які мали місце за сім років до комунікування заяви уряду-відповідачу, а також щодо місця проживання заявників після цих подій. Із протоколів, наданих Урядом, не можна зробити висновку, що заявники висловлювали заперечення або коментарі щодо перебігу співбесід або щодо поведінки офіцера поліції, який їх провадив. На думку Суд, ніщо не вказує на те, що згадані співбесіди були спрямовані на те, щоб примусити заявників відкликати або змінити свою заяву або у будь-який інший спосіб перешкодити їм у ефективній реалізації свого права на індивідуальну заяву, ні що вони спричинили такий наслідок. Тому органи держави-відповідача не можуть вважатись такими, що перешкодили заявникам у реалізації їхнього права на індивідуальну заяву. Отже, держава-відповідач не порушила зобов’язання, покладені на неї за статтею 34 Конвенції.

V.  ЩОДО ІНШИХ СТВЕРДЖУВАНИХ ПОРУШЕНЬ КОНВЕНЦІЇ

127.  Заявники також стверджують, що вони були потерпілими від порушення їхніх прав, що випливають зі статті 14 в сукупності зі статтею 8 Конвенції.

128.  Суд встановив, що ця скарга пов’язана зі скаргою, порушеною за статтею 8 Конвенції, і тому теж має бути проголошена прийнятною. Водночас, з огляду на висновок щодо статті 8 (параграф 108 вище), Суд вважає, що немає потреби вивчати окремо, чи у даній справі мало місце порушення статті 14 в сукупності зі статтею 8 Конвенції.

VI.  ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

129.  Відповідно до статті 41 Конвенції,

« Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію. »

A.  Шкода

130.  Заявники стверджують стосовно матеріальної шкоди, що їм було завдано шкоду у розмірі:

‑  суми від 49 000 EUR до 215 000 EUR на сім’ю за знищення їхніх будинків;

‑  суми від 8 400 EUR до 30 720 EUR на заявника або на групу заявників, пов’язані з витратами на нове житло після знищення їхніх будинків;

‑  8 000 EUR на сім’ю за знищення їхнього рухомого майна.

Вони просять також на відшкодування моральної шкоди 35 000 EUR кожному і 5 000 EUR додатково для кожного заявника, який був неповнолітнім на момент подій.

131.  Уряд перш за все стверджує, що за знищення будинків  заявникам не належить жодне відшкодування. Окрім того, він заперечує проти способу нарахування, застосованого заявниками для оцінки згаданих будинків, зазначаючи, що така оцінка не може ґрунтуватись на цінах на законно споруджену нерухомість. Стосовно витрат, пов’язаних із наймом житла після знищення будинків  заявників, а також вартості рухомого майна, ніби то знищеного під час виселення зацікавлених осіб, Суд підкреслює відсутність будь-яких документів, які виправдовували б заявлені суми. Зрештою, він заперечує проти самого існування моральної шкоди.

132.  У даній справі встановлене Судом порушення статті 8 ґрунтується на тому, що національні суди наказали знести будинки заявників, не проаналізувавши пропорційність цього заходу, і що державні органи не змогли провести справжню консультацію із зацікавленими особами щодо можливості надання їм нового житла. Хоча і не можна розмірковувати про те, яким був би наслідок провадження у протилежному випадку, Суд вважає ймовірним, що незважаючи на незаконність займання земельних ділянок, рішення про виселення заявників могло супроводжуватись строками і гарантіями, які дозволили б останнім найліпше підготуватись до переселення. Проте із матеріалів справи видно, що заявники мусили залишити будинки у терміновому порядку внаслідок процедури виселення. Їхні будинки були знесені за короткий час, заявники мусили самостійно сплачувати за облаштування нового житла. Тому Суд вважає, що цей аспект завданої їм матеріальної шкоди пов’язаний із встановленим порушенням і тому має бути відшкодований. Натомість Суд зауважує, що усі претензії заявників щодо втрат, яких, як вони оцінюють, вони зазнали, не підтверджені жодним документом, котрий виправдовував би заявлену суму. З огляду на це, і незважаючи на складність точно оцінити завдані втрати, Суд вважає, що зацікавленим особам було завдано певну матеріальну шкоду, і вирішує у зв’язку з цим присудити кожному фіксовану суму у 500 EUR, за винятком тих, хто був перерахований у пункті 1 резолютивної частини цього рішення.

133.  Окрім того, з огляду на встановлення порушення статті 8 Конвенції, Суд вважає, що зацікавлені особи безсумнівно зазнали моральної шкоди, і що встановлення порушення не може її належно виправити. Водночас Суд вважає, що суми, заявлені як вимога відшкодування моральної шкоди, є надмірними. З огляду на наявну сукупність доказів і постановляючи на справедливій основі, Суд вирішує розумним присудити 7 500 EUR на відшкодування моральної шкоди кожному заявнику, за винятком тих, хто був перерахований у пункті 1 резолютивної частини цього рішення.

B.  Видатки і витрати

134.  Заявники не висунули вимог щодо відшкодування видатків і витрат.

C.  Пеня

135.  Суд вважає за доречне, щоб пеня за несвоєчасну сплату була в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, яка діє упродовж прострочення періоду виплати, плюс три відсотки.

З ЦИХ ПРИЧИН СУД

1.  Вирішує, одноголосно, вилучити з переліку справ, у розумінні статті 37 § 1 a) Конвенції, заяву у частині заявників, згаданих під номерами 30 і 32 у додатку до даного рішення;

2.  Відхиляє, одноголосно, попередні заперечення, висунуті Урядом щодо невичерпання внутрішніх засобів правового захисту і щодо зловживання правом на індивідуальну заяву стосовно скарг за статтею 8 Конвенції ;

3.  Додає до розгляду за суттю, одноголосно, попередні заперечення щодо відсутності статусу потерпілих, висунені Урядом стосовно статті 8 Конвенції, і їх відхиляє;

4.  Проголошує, одноголосно, прийнятними скарги стосовно статтей 8 і 14 Конвенції і неприйнятними скарги стосовно статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції;

5.  Постановляє, одноголосно, що мало місце порушення статті 8 Конвенції ;

6.  Постановляє, одноголосно, що держава-відповідач не порушила зобов’язання, покладені на неї статтею 34 Конвенції ;

7.  Постановляє, шістьма голосами проти одного, що немає потреби розглядати обґрунтованість скарги за статтею 14 в сукупності зі статтею 8 Конвенції ;

8.  Постановляє, одноголосно,

a)  що держава-відповідач має сплатити кожному заявнику, за винятком тих, хто був перерахований у пункті 1 резолютивної частини цього рішення, протягом трьох місяців, починаючи з дня, коли дане рішення стане остаточним відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, наступні суми, конвертовані у грошову одиницю держави-відповідача за курсом, чинним на момент розрахунку:

i.  500 EUR (п’ятсот євро), включно з будь-якими податками, які заявники у зв’язку з цим мають сплатити, на відшкодування матеріальної шкоди;

ii.  7 500 EUR (сім тисяч п’ятсот євро), включно з будь-якими податками, які заявники у зв’язку з цим мають сплатити, на відшкодування моральної шкоди;

b)  по закінченні зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку, на названу суму нараховуватимуться відсотки в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, яка діє упродовж прострочення періоду виплати, плюс три відсотки;

9.  Відхиляє, шістьма голосами проти одного, решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Складено французькою мовою і письмово повідомлено 11 жовтня 2016 року, відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.

Стівен ФіліпсЛуіс Лопез Ґерра
Секретар Голова

До даного рішення, відповідно до статтей 45 § 2 Конвенції і 74 § 2 Регламенту, додано окрему думку судді Келлер.

L.L.G.
J.S.P.

ДОДАТОК: Перелік заявників за родинами

Родина БАГДОНАВІЧЮС

 Леонас Іон БАГДОНАВІЧЮС, народжений 16/11/1950, громадянин Литви і Росії.Магдалена БАГДОНАВІЧЄНЄ, народжена 06/02/1953, громадянка Литви. Вона є дружиною першого заявника.Александр БАГДОНАВІЧЮС, народжений 14/03/1978, громадянин Литви. Він син першого заявника.Гелена БАГДОНАВІЧЮТЕ, народжена 13/04/1972, громадянка Литви. Вона дочка першого заявника.Олегас БАГДОНАВІЧЮС, народжений 14/02/1970, громадянин Литви. Він син першого заявника.Таміла БАГДОНАВІЧЮТЕ, народжена 16/01/1988, громадянка Литви. Вона онучка першого заявника і дочка четвертої заявниці.Ана БАГДОНАВІЧЮТЕ, народжена 28/09/2004, громадянка Литви. Вона онучка першого заявника і дочка четвертої заявниці.Лєонід Олєговічь АЛЄКСАНДРОВІЧ, народжений 06/05/1998, громадянин Росії. Він онук першого заявника і син п’ятого заявника.Нікіта Олєговічь АЛЄКСАНДРОВІЧ, народжений 14/03/2000, громадянин Росії. Він онук першого заявника і син п’ятого заявника.Наталія Антано АЛЄКСАНДРОВІЧ, народжена 07/08/1978, була громадянкою Росії. Вона була дружиною п’ятого заявника. Вона померла 2 вересня 2013 року. Її тесть, перший заявник, підтримує провадження від її імені.

Родина АРЛАУСКАС

 Алєксандр Андреяус АРЛАУСКАС, народжений 15/05/1956, був громадянином Росії. Він помер 5 січня 2013 року. Його удова, дванадцята заявниця, підтримує провадження від його імені.Марія Савельєвна АРЛАУСКЄНЄ, народжена 08/04/1958, громадянка Росії. Вона була дружиною одинадцятого заявника.Анастасія Алєксандровна АРЛАУСКАЙТЕ, народжена 26/02/1981, була громадянкою Росії. Вона була дочкою одинадцятого заявника. Вона померла 15 серпня 2006 року. Її мати, дванадцята заявниця, підтримує провадження від її імені.Міхаіл Алєксандровіч АРЛАУСКАС, народжений 25/11/1976, громадянин Росії. Він син одинадцятого заявника.Ангела Александровна АРЛАУСКАЙТЕ, народжена 22/08/1983, громадянка Росії. Вона дочка одинадцятого заявника.Міхаіл Міхайловічь АРЛАУСКАС, народжений 14/06/1995, громадянин Росії. Він онук одинадцятого заявника і син чотирнадцятого заявника.Ваня Алєксандровіч АРЛАУСКАС, народжений 10/04/2001, громадянин Росії. Він онук одинадцятого заявника і син п’ятнадцятого заявника.Ольга Алєксандровна АРЛАУСКАЙТЕ, народжена 13/04/2002, громадянка Росії. Вона онучка одинадцятого заявника і дочка п’ятнадцятого заявника.Рустам Алєксєєвічь АРЛАУСКАС, народжений 06/05/2002, громадянин Росії. Він онук одинадцятого заявника і син тринадцятого заявника.

Родина ЖГУЛЄВИХ

 Нонна Алєксєєвна ЖГУЛЄВА, народжена 26/12/1970, громадянка Росії.Дінарі Аруновічь ЖГУЛЄВ, народжений 21/04/2002, громадянин Росії. Він син двадцятої заявниці.

Родина АЛЄКСАНДРОВІЧ

 Ніколай Івановічь АЛЄКСАНДРОВІЧ, народжений 05/05/1946, був громадянином Росії. Він помер 17 січня 2008 року. Його удова, двадцять третя заявниця, підтримує провадження від його імені.Тамара Алєксєєвна АЛЄКСАНДРОВІЧ, народжена 17/11/1949, громадянка Росії. Вона була дружиною двадцять другого заявника.Маргаріта Алєксєєвна МАТУЛЄВІЧ, народжена 22/03/1969, громадянка Росії. Вона дочка двадцять другого заявника. Вона вважається безвісті відсутньою починаючи з серпня 2006 року. Її мати, двадцять третя заявниця, підтримує провадження від її імені.Любовь Графовна МАТУЛЄВІЧ, народжена 10/04/1992, громадянка Росії. Вона онучка двадцять другого заявника і дочка двадцять четвертої заявниці.

Родина САМУЛЯЙТІС‑ПЕТРАВІЧУТЕ

 Константін Сєргєєвіч САМУЛЯЙТІС, народжений 04/08/1961, громадянин Росії. Він брат двадцять сьомої заявниці.Анастасія Сільвестрас ПЕТРАВІЧУТЕ, народжена 16/02/1975, громадянка Росії. Вона сестра двадцять шостого заявника.Рада Вікторовна АРЛАУСКАЙТЕ, народжена 18/10/1973, громадянка Росії. Вона дружина двадцять шостого заявника.Раміна Руслановна АРЛАУСКАЙТЕ, народжена 28/04/1997, громадянка Росії. Вона дочка двадцять сьомої заявниці.

Родина КАСПЄРАВІЧЮС

 Вітаутас Міколо КАСПЄРАВІЧЮС, народжений 10/10/1951, був громадянином Росії. Він помер 13 грудня 2006 року.Алєксандр Вітайтовіч КАСПЄРАВІЧЮС, народжений 01/11/1977, громадянин Росії. Він син тридцятого заявника.Граф Вікторовіч КАСПЄРАВІЧЮС, народжений 27/06/1980, був громадянином Росії. Він був сином тридцятого заявника. Він помер 1 червня 2008 року.Крістіна Александровна КАСПЄРАВІЧЮТЕ, народжена 18/03/1999, громадянка Росії. Вона онучка тридцятого заявника і дочка тридцять першого заявника.

ОКРЕМА ДУМКА, ЩО ВИСЛОВЛЮЄ НЕЗГОДУ, СУДДІ КЕЛЛЕР

1.  Я цілковито поділяю позицію більшості, яка висловилась на користь порушення статті 8 Конвенції на тій підставі, що, з одного боку, заявники, в рамках судового провадження стосовно знищення їхнього житла, не отримали належного розгляду пропорційності втручання, і, з іншого боку, що російські державні органи не визнали за належне проконсультуватись із заявниками щодо надання їм нового житла до їх примусового виселення. Натомість, незважаючи на всю повагу, яку я почуваю до більшості, я не можу підписатись під її мотивуванням, оскільки вважаю, що дана справа вимагала розгляду статті 8, прочитаної в сукупності зі статтею 14.

2.  У параграфі 128 рішення, Суд більшістю підтверджує свою попередню практику, відповідно до якої, якщо є посилання на матеріальне положення Конвенції як окремо, так і в сукупності зі статтею 14, і якщо порушення цього матеріального положення було однозначно визнане Судом, в принципі є зайвим вивчати справу з точки зору статті 14, окрім випадку, коли «явна нерівність у ставленні до реалізації згаданого права становить засадовий аспект спору» (див., зокрема, рішення у справі Dudgeon проти Сполученого Королівства, 22 жовтня 1981, § 67, Série A, № 45). На мою думку, ця остання умова у даній справі виконана. Тому я поступово досліджуватиму питання про те, чи заявники надали обґрунтовані скарги (I.), і чи державні органи виявили стереотипне ставлення (II.), щоб зрештою дійти висновку про порушення статті 14 в сукупності зі статтею 8 Конвенції (III.).

I.  Існування prima facie обґрунтованих скарг

3.  На відміну від більшості, я вважаю, що заявники навели обґрунтоване твердження, оскільки поведінка російської влади виявляє виразно дискримінаційну практику стосовно ромської громади села Дорожноє, що, на мою думку, є основоположним аспектом даного спору. Можна лише з сумом констатувати, що інакше ставлення до заявників було засноване на їх приналежності до етнічної меншини. Дійсно, принцип недискримінування і право на житло у даній справі були явно порушені, оскільки російська влада, виселяючи заявників і знищуючи їхнє майно, застосувала суворіше ставлення до конкретної громади в цілому (зокрема, до ромської громади), порівняно з тим, який зазвичай застосовується до будь-якої іншої категорії осіб[1]. У цьому питанні все більша соціальна і економічна маргіналізація ромів, які живуть у Росії, вже не потребує доведення[2].

4.  Сам Суд урочисто визнав, що внаслідок їх трагічної історії та неодноразових спроб їх винищення, роми безсумнівно стали особливою меншиною, вкрай уразливою та незахищеною[3], яка вимагає посиленого захисту з боку національної влади (див., зокрема, рішення у справі Horvath і Kiss проти Угорщини, 29 січня 2013, № 11146/11,  § 102, і особливо Oršuš і Інші проти Хорватії [ВП], 16 березня 2010, № 15766/03, § 147, CEDH 2010, Alajos Kiss проти Угорщини, 20 травня 2010, № 38832/06, § 42, і D.H. і Інші проти Республіки Чехія [ВП], 13 листопада 2007, № 57325/00, § 182, CEDH 2007-IV), і у даній справі можна правомірно вважати, що заявники мали отримати такий захист. Натомість суворо юридичний підхід російської адміністрації, коли йшлось про приведення у відповідність до закону становища заявників (шлях отримання, поміж іншим, чинних свідоцтв на право власності і офіційної реєстрації місця їх проживання у територіальній громаді), жодним чином не відповідає привілейованому ставленню, яке мало їм бути надане, а натомість виявляє надмірний формалізм.

5.  Відповідно до встановленої практики Суду, Велика Палата нерідко «у певних випадках, коли заявляється про дискримінацію, запрошує Уряд-відповідач спростувати обґрунтовану скаргу стосовно дискримінації, і якщо він цього не зробить, то дійти висновку про порушення статті 14 Конвенції» (див., наприклад, рішення у справі Nachova і Інші проти Болгарії [ВП], 6 липня 2005, № 43577/98 і 43579/98, § 157, CEDH 2005-VII, і згодом, D.H. і Інші проти Республіки Чехія [ВП], 13 листопада 2007, № 57325/00, § 179, CEDH 2007-IV). Тому, відповідно до логіки, обов’язок доказування мав бути покладений на уряд-відповідач, який мав довести відсутність дискримінації з боку місцевої адміністрації щодо заявників у рамках вжитих ними кроків. Їхній результат був вочевидь залежним від доброї волі російської державної влади, зокрема, стосовно видання свідоцтв про право власності.

II.  Стереотипний підхід державних органів

6.  Отже, твердження заявників про те, що до них було застосоване дискримінаційне ставлення, є обґрунтованим prima facie. Це підтверджується, окрім того, певними фактологічним доказами, котрі засвідчують стереотипне бачення, якого дотримуються державні органи. З одного боку, уряд-відповідач намагається виправдати примусове виселення заявників і їхніх сімей з їхніх будинків, а також їх знесення через міркування, пов’язані з боротьбою проти обігу наркотиків. Тобто мотивування полягає у тому, що ромська громада в цілому вважається злочинною організацією. Суд не мав погоджуватись з таким способом мислення, беручи до уваги, зокрема, крайню уразливість ромського населення і, відповідно, їхню підвищену потребу у захисті (параграф 4 вище).

7.  З огляду на обставини справи, судові і поліцейські інстанції мали здійснити спочатку точкові арешти, а потім постановити вирок стосовно ймовірних наркоторгівців. Проте на практиці уповноважені органи виселили мешканців села Дорожноє, переважно ромів за походженням, і знищили їхнє житло. Таке радикальне ставлення породжує почуття несправедливості; мета його цілком ясна: йдеться про накладення колективного покарання на ромську громаду села Дорожноє. На цій стадії дискримінація виглядає очевидною і явно суперечить усталеній практиці Суду[4]. Протягом трьох років, які передували 2006 року, поміж ромською громадою села Дорожноє мали місце лише два обвинувальні вироки за торгівлю наркотиками. На момент подій засуджені особи мали 16 і 17 років і вже відбули покарання. Тому твердження уряду-відповідача про те, що ромська громада села Дорожноє є осердям злочинності, не виглядає достовірним.

8.  З суто кількісної точки зору виглядає, що під час знесення було залишено цілими тільки два будинки, котрі, схоже, належали російським сім’ям. Тому всі ромські помешкання були знищені, незважаючи на те, що частина з них була узаконена[5]. Диференційоване і явно дискримінаційне ставлення, засноване на походженні заявників, у даній справі є безсумнівним. Водночас не менш дивним є те, що протягом багатьох десятиліть[6], (примусове) ніби то незаконне поселення ромської громади у селі Дорожноє однозначно толерувалось, і, враз, через причини, пов’язані, так би мовити, із приведенням використання земельних ділянок у відповідність до плану землеустрою, місцева влада вирішила у короткий строк і незважаючи на те, що в цьому не було нагальної потреби, знищити помешкання заявників. Влада ще один раз виявила суб’єктивність, що межує з расизмом.

9.  Зрештою, публічні заяви, які викликають особливе занепокоєння, також підтверджують презумпцію дискримінування. По-перше, інтерв’ю, яке дав губернатор Калінінградської області 20 лютого 2006 року, непрямо виявляє частково расистські твердження, в кожному випадку, явно контраверсійні. Вочевидь він змішує ромську громаду і зріст злочинності у Калінінградській області[7]. Він не вагається відкрито стверджувати, що мешканці села Дорожноє – це відомі наркоторговці, але не наводить жодних доказів на підтвердження цього. Вжиті вислови не залишають жодного сумніву у тому, що його словниковий запас є явно войовничим і супроводжується термінологією, яка закликає до зіткнень. Відновлення порядку виглядає абсолютним пріоритетом[8]. Водночас заявники наводять витяг з Інтернет-газети, опублікований 16 січня 2006 року, де наводиться прес-повідомлення департаменту у Калінінградській області федеральної служби із боротьби проти наркотиків. У ньому йдеться про «зачистку» села Дорожноє, котре є «найпроблемнішим центром наркоторгівлі» (параграф 17 рішення). Оскільки населення цього села складається у переважній більшості з ромів, виглядає більш ніж спірним ототожнення мешканців села із групою осіб, котрі існують за рахунок торгівлі наркотиками, і тому у даному випадку маємо справу із явною дискримінацією.

III.  Висновок

10.  З огляду на сукупність наведених доказів необхідно констатувати, що Суд мав досліджувати дану справу з точки зору статті 14 Конвенції. У цій справі дискримінаційний аспект залишається визначальною складовою, котра потребувала аналізу per se. Зрештою, «ромський» статус потерпілих виявився дійсно вирішальним у ставленні до них з боку російської влади. Зміст статті 8, порушення якої було справедливо встановлене у даному випадку, значно відрізняється від змісту статті 14: ми безсумнівно зіткнулись із наявністю дискримінаційної практики, котра мала б змусити Суд покарати порушення статті 14 в сукупності зі статтею 8 Конвенції.

11.  Щодо справедливої сатисфакції, тим більше, порушення статті 14 Конвенції дозволило би збільшити суми, присуджені заявникам на відшкодування моральної шкоди, що, на мою думку, ліпше відповідало реально завданій шкоді.

[1] Див., у зв’язку з цим, рекомендацію Комісара з прав людини від 30 червня 2009 року стосовно застосування права на житло, CommDH(2009)5, п. 4.2, стор. 15.

[2] Як і численні НУО, Комітет з економічних, соціальних і культурних прав ООН поділяє таку стурбованість і висловлює глибоке занепокоєння через ситуацію, що склалась, і характерну «постійною відсутністю плану дій на федеральному рівні» (див. стосовно цього прикінцеві зауваження Комітету, долучені до п’ятого періодичного звіту Російської Федерації щодо застосування Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, ухвалені 20 травня 2011 (E/C.12/RUS/CO/5)).

[3] Див. щодо цього загальні зауваження у рекомендації № 1203 (1993) Парламентської Асамблеї стосовно циганів у Європі, а також пункт 4 рекомендації № 1557 (2002) стосовно правового становища ромів у Європі.

[4] Відповідно до якої «уразливість ромів/циганів вимагає приділення особливої уваги їхнім потребам і їхньому особливому способу життя як у рамках ухвалення нормативно-правової бази, так і під час ухвалення рішень у конкретних випадках» (Chapman проти Сполученого Королівства [ВП], 18 2001, січня № 27238/95, § 96, CEDH 2001-I, і Connors проти Сполученого Королівства, 27 травня 2004,                  № 66746/01, § 84).

[5] Поміж якими, наприклад, будинки сімей Сімуляйтіс і Касперавічус.

[6] Постанова № 450, ухвалена Радою Міністрів СРСР від 5 жовтня 1956 року, криміналізувала кочовий спосіб життя і примусила ромів осісти. Внаслідок даної постанови село Дорожноє стало місцем проживання цієї громади, котра мирно мешкала в ньому протягом багатьох десятиліть, без жодного занепокоєння з боку російської влади.

[7] Наприклад, стосовно села Дорожноє: «Ми викорінюємо середовище, вогнище наркоманії, ми твердо боремось проти будь-якого вияву наркоманії, і ми її викорінимо» (параграф 16 рішення).

[8] Далі зустрічаємо наступні твердження: «Чи потрібно вживати заходів, щоб застосувати закон і відновити правопорядок, чи ні? Моя думка з цього питання є твердою і однозначною: ми застосуємо закон і відновимо правопорядок повсюди, у тому числі у селі Дорожноє. Там, де буде торгівля наркотиками, ми її викорінимо» (параграф 16 рішення).

Full & Egal Universal Law Academy