BAHAETTİN UZAN v. Turkey (№ 30836/07) Текст неофіційного перекладу рішення: Обставини справи Справа стосувалася стверджуваного порушення права заявника на незалежний та безсторонній суд, установлений законом відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, головним чином у зв’язку з передачею порушеного стосовно нього провадження з П’ятого суду присяжних Стамбула до Восьмого суду присяжних Стамбула, який спеціалізувався на розгляді певних правопорушень у сфері банківської справи. Крім цього, справа стосувалася скарги заявника щодо порушеного проти нього кримінального провадження, яке турецькі суди назвали «наймасштабнішим в історії країни випадком корупції в банківській сфері». Зокрема, інформаційно-технологічна компанія групи «Uzan Group» – «Merkez Yatırım» – була обвинувачена в розробці програмного забезпечення, яке використовувалося для переадресації значних сум із банку, що належав до групи «Türkiye İmar Bankası T.A.Ş.» («İmarbank»). Після проведеного аудиту органи регулювання у сфері банківської справи порушили кримінальні провадження стосовно 25-ти осіб – членів правління та керівників вищої ланки, зокрема заявника та його брата, – за підозрою у стверджуваному банківському шахрайстві. Заявник, який був заступником керівника «Merkez Yatırım», був затриманий та взятий під варту у вересні 2003 року. У грудні 2003 року прокуратура Стамбула направила обвинувальний акт щодо підозрюваних до П’ятого суду присяжних Стамбула (the Istanbul 5th Assize Court). Унаслідок подальших змін до законодавства справа заявника була передана на розгляд до Восьмого суду присяжних Стамбула (the Istanbul 8th Assize Court) – спеціалізованого суду присяжних із розгляду конкретних банківських правопорушень. Обвинувачені оскаржили конституційність цього суду. Проте у квітні 2004 року Восьмий суд присяжних відхилив їхнє клопотання про звернення до Конституційного суду, зауваживши, що такі спеціалізовані суди мали розглядати справи щодо нових видів складних економічних злочинів. Крім того, Восьмий суд присяжних визнав заявника винним у членстві в злочинній організації та умисній участі в привласненні коштів, вчиненого за обставин, що обтяжують покарання. Заявникові було призначено покарання у вигляді штрафу, еквівалентного 12 314 900,000 євро на час подій, і позбавлення волі строком понад 17 років. Суди, посилаючись на низку висновків аудиторських та виїзних перевірок, установили, що злочини були вчинені за допомогою програмного забезпечення, розробленого «Merkez Yatırım» для «İmarbank». Суди також взяли до уваги той факт, що злочинне угрупування було очолене братом заявника, із яким заявник не визнав тісних зв’язків, зокрема й робочих, протягом багатьох років, а також своїх посадових обов'язків у компаніях «Uzan Group». Упродовж провадження в суді першої та апеляційної інстанцій заявник заперечував обвинувачення. Він стверджував, що його участь у компаніях групи «Uzan Group», зокрема й «Merkez Yatırım», була символічною і що він не мав знань чи досвіду з банківської діяльності чи ІТ-процесів. Заявник також підкреслив, що Восьмий суд присяжних був створений Вищою радою суддів та прокурорів (далі – Рада) після пропозиції Міністра юстиції, який був членом правлячої партії та політичним суперником родини Uzan. Скарга заявника на вирок суду від 2006 року була остаточно відхилена Касаційним судом у 2007 році. Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, заявник скаржився на порушення його права на незалежний та безсторонній суд, установленого законом, в основному у зв'язку з передачею його справи з П’ятого суду присяжних Стамбула до Восьмого суду присяжних Стамбула. Він стверджував, що цей суд був надзвичайним судом, який порушив принцип розгляду справи в «законному судовому органі», і що Голова цього суду був упередженим. Оцінка Суду Суд, установлений законом ЄСПЛ нагадав, що за пунктом 1 статті 6 Конвенції суд має бути «встановлений законом». Згідно з усталеною практикою Суду мета поняття «встановлений законом» полягає у забезпеченні того, щоб «судова організація в демократичному суспільстві не залежала від дискреції виконавчої гілки влади, а врегульовувалася законом, прийнятим Парламентом» (див. Zand v. Austria, no. 7360/76, Висновок Комісії від 12 жовтня 1978 року, Decisions and Reports (DR) 15, pp. 70-80, та Fruni v. Slovakia, no. 8014/07, § 134, 21 червня 2011 року) (пункт 48 рішення). До того ж ЄСПЛ нагадав, що поняття «встановлений законом» охоплює всю організаційну структуру судів, зокрема створення окремих судів та визначення їхньої юрисдикції (див., mutatis mutandis, Zand, процит. вище). По суті, порушення судами / трибуналами положень національного законодавства щодо створення судових органів і їхніх повноважень призводить до порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Тому Суд може розглянути питання, чи було дотримано національне законодавство щодо цього. Однак, ураховуючи загальний принцип, за яким тлумачення положень національного права є перевагою національних судів, Суд визнав, що він не може ставити під сумнів їхнє тлумачення, але лише за відсутності грубого порушення цього закону (див. DMD GROUP, a.s., v. Slovakia, no. 19334/03, § 61, 5 жовтня 2010 року) (пункт 49 рішення). У своїй прецедентній практиці ЄСПЛ також визнав, що боротьба з корупцією та організованою злочинністю цілком може потребувати заходів, процедур та установ спеціалізованого характеру (див. Fruni, процит. вище, § 142). Тому Суд установив, що пункт 1 статті 6 Конвенції не може тлумачитись як такий, що забороняє створення спеціальних кримінальних судів, якщо вони мають правове підґрунтя (див., mutatis mutandis, X and Y v. Ireland, no. 8299/78, Рішення Комісії від 10 жовтня 1980 року, (DR) 22, pp. 51, 72, та Erdem v. Germany (dec.), no. 38321/97, 9 грудня 1999 року) (пункт 50 рішення). Спеціалізований суд для вирішення певних банківських правопорушень було створено шляхом внесення змін до Закону про банківську діяльність № 5020, який становив частину законодавства, прийнятого Парламентом. Тому це мало чітку законодавчу основу. Заявник не оскаржував саме цього, а стверджував, що за відповідним законодавством його справа мала бути передана на розгляд до Першого суду присяжних Стамбула, а не до Восьмого суду присяжних Стамбула, який був «надзвичайним судом», створеним за проханням Міністра юстиції після набрання чинності відповідними законодавчими змінами, що суперечило конституційному принципу «судового розгляду повноважним суддею» («natural judge») (пункт 51 рішення). ЄСПЛ зауважив, що скарги заявника щодо стверджуваної неконституційності Восьмого суду присяжних були відхилені як цим судом, так і Касаційним судом. ЄСПЛ не вбачив причин для відступу від висновків національних судів, які краще за нього можуть тлумачити й застосовувати національне законодавство та вирішувати питання конституційності (див. Thiam v. France, no. 80018/12, § 62, 18 жовтня 2018 року). На думку Суду, із прочитання відповідних положень випливає, що законодавець запропонував компетентним органам влади вибір між такими варіантами: (i) призначення Першого суду присяжних як спеціалізованого суду для таких цілей, (ii) вибір іншого суду присяжних для виконання функцій спеціалізованого суду, (iii) у разі необхідності створення за пропозицією Міністра юстиції та остаточного рішення Ради нового суду присяжних для таких цілей. Із цього вбачається, що, хоча законодавство не передбачало жодних конкретних критеріїв, які могли б виправдати створення нового суду, використана в цій справі свобода розсуду із забезпечення функціонування Восьмого суду присяжних Стамбула мала під собою однозначну законодавчу основу та не була свавільною дією (пункт 52 рішення). ЄСПЛ далі зазначив, що, за інформацією Уряду, яка не оскаржувалася заявником, створення та функціонування Восьмого суду присяжних Стамбула відповідало тлумаченню конституційного принципу «natural judge» Конституційним судом, який, як стверджується, дотримується положень Конвенції. У зв'язку із цим ЄСПЛ зауважив, що Восьмий суд присяжних Стамбула не був «надзвичайним судом», установленим ad hoc чи ad personam саме для розгляду справи заявника; він, наймовірніше, функціонував як спеціалізована палата в межах існуючої структури судів присяжних Стамбула, який мав юрисдикцію брати на себе всі справи щодо банківських правопорушень в провінції Стамбула, на якого поширювались ті самі норми проваджень, що й на інші суди присяжних, і до якого були призначені судді, які користувалися тими самими гарантіями й пільгами, що й судді всіх судів присяжних (пункт 53 рішення). Зрештою, ЄСПЛ зазначив, що заявник не стверджував про жодну неправомірну поведінку фактичного складу суду, який розглядав його справу, що було одним з елементів з’ясування того, чи був суд «установлений законом» (див., до прикладу, Buscarini v. San Marino (dec.), no. 31657/96, 4 травня 2000 року) (пункт 54 рішення). У контексті наведеного вище ЄСПЛ дійшов висновку, що з матеріалів справи не вбачалось жодних доказів того, що створення Восьмого суду присяжних Стамбула мало наслідком неправомірне втручання в діяльність судових органів із боку виконавчої гілки влади, яке підірвало мету права на «суд, установлений законом» у розумінні Конвенції (див., до прикладу, Biagioli v. San Marino (dec.), no. 8162/13, § 79, ECHR 8 липня 2014 року, та Pasquini v. San Marino, no. 50956/16, § 110, 2 травня 2019 року). Тому тією мірою, якою були обґрунтовані обставини цієї справи, ЄСПЛ не встановив жодних елементів на підтримку іншого висновку, аніж того, що Восьмий суд присяжних Стамбула був «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (пункт 55 рішення). Незалежність та безсторонність Восьмого суду присяжних Стамбула ЄСПЛ підкреслив, що скарга заявника за цим пунктом (на відміну від скарги на особисту упередженість Голови Восьмого суду присяжних Стамбула) стосувалась об’єктивної безсторонності Восьмого суду присяжних Стамбула, яка згідно з усталеною практикою Суду тісно пов’язана з питанням незалежності цього суду (див. Sacilor- Lormines, процит. вище, § 62). Оскільки обидва питання стосувалися цієї справи, Суд розглянув їх разом (пункт 58 рішення). ЄСПЛ знову нагадав, що перерозподіл справ не є проблемою згідно з Конвенцією, якщо Суд переконаний у тому, що такий перерозподіл сумісний із пунктом 1 статті 6 Конвенції, і, зокрема, з її вимогами незалежності та безсторонності (див. Bochan, no. 7577/02, §§ 71 та 72, 3 травня 2007 року). ЄСПЛ у зв’язку з цим також зауважив, що, вирішуючи питання того, чи була обґрунтована причина побоювань того, що конкретний суд позбавлений незалежності чи безсторонності, точка зору сторони у справі має важливе значення і не є вирішальною. Вирішальним є те, чи сумніви сторони можуть бути об’єктивно виправдані (див. Ramos Nunes de Carvalho e Sá, процит. вище, § 147) (пункт 59 рішення). Повертаючись до наведених вище фактів, ЄСПЛ вказав, що побоювання заявника про участь Міністра юстиції у створенні Восьмого суду присяжних Стамбула як нового спеціалізованого суду були частково розглянуті в межах права на «суд, установлений законом». ЄСПЛ вважав, що зроблені щодо цього висновки були застосовними і в цьому разі, зокрема зазначивши, що аргументи заявника про оскарження як законності, так і незалежності та безсторонності відповідного суду ґрунтувалися значною мірою на тих самих фактичних міркуваннях (пункт 60 рішення). Щодо цього ЄСПЛ нагадав, що перерозподіл справ до Восьмого суду присяжних Стамбула не стосувався конкретно справи заявника, а застосовувався до всіх справ в м. Стамбулі, що були пов’язані з відповідними правопорушеннями у сфері банківської діяльності (пункт 61 рішення). ЄСПЛ далі зазначив, що роль, яку відігравав Міністр у створенні Восьмого суду присяжних, була обмежена лише внесенням пропозиції щодо цього і що фактичне рішення з реалізації цієї пропозиції було прийнято Радою, яка була незалежним органом із конституційним статусом. Хоча, як видається всупереч твердженням Уряду, Міністр юстиції справді головував у Раді відповідно до положень чинного на той час законодавства, проте лише цей факт не може поставити під загрозу незалежність та безсторонність Ради чи зробити процес прийняття нею рішення вразливим для впливу з боку виконавчої гілки влади. У зв’язку з цим ЄСПЛ зіслався на свою усталену практику з розгляду скарг на незалежність та безсторонність щодо призначення суддів Радою під головуванням Міністра юстиції, яке може застосовуватись у цьому разі за аналогією (див., mutatis mutandis, İmrek v. Turkey (dec.), no. 57175/00, 28 січня 2003 року; Bolukoç and Others v. Turkey (dec.), no. 35392/04, 16 вересня 2008 року; Gurban v. Turkey (dec.), no. 4947/04, 13 листопада 2008 року; Bayar and Gürbüz v. Turkey, no. 37569/06, § 20, 27 листопада 2012 року; та Belek and Özkurt v. Turkey (no. 2), no. 28470/08, § 24, 17 червня 2014 року) (пункт 62 рішення). ЄСПЛ також наголосив, що судді, які розглядали справу заявника у Восьмому суді присяжних Стамбула, були призначені Радою, як і решта суддів у Туреччині, шляхом однієї процедури призначення. Вони мали однаковий статус порівняно з будь-яким іншим суддею решти судів присяжних та були наділені тими самими конституційними гарантіями та процедурними правами щодо їхнього призначення, підвищення та звільнення. Заявник указав лише на єдину відмінність – трирічну заборону переведення суддів, які розглядають відповідні банківські правопорушення. На думку Суду, така «додаткова гарантія», на яку посилався заявник, не ставила під сумнів незалежність чи безсторонність суддів, що розглядали справу, а навпаки вона може розглядатись як подальше зміцнення повноважень відповідних суддів приймати незалежні рішення (пункт 63 рішення). Щодо функціонування судової системи Суд підкреслив, що рішення Восьмого суду присяжних Стамбула підлягали перегляду в Касаційному суді в порядку апеляції, як й у випадку інших кримінальних справ, розглянутих судами присяжних, а вся процедура разом з апеляційним провадженням регулювалася стандартними процесуальними правилами без жодних спеціальних норм чи обмежень (пункт 64 рішення). Тому ЄСПЛ визнав, що, окрім своєї спеціальної юрисдикції, Восьмий суд присяжних Стамбула не продемонстрував жодних суттєвих відмінностей порівняно зі звичайним судом при його створенні та функціонуванні (пункт 65 рішення). Заявник обґрунтовував свої побоювання відсутності незалежності до того ж стверджуваним політичним суперництвом між виконавчою гілкою влади та його родиною, а також висловлюваннями деяких представників виконавчої влади про родину заявника й розглядувані провадження. Проте заявник не надав жодних доказів тому, що відповідна правова основа разом із зазначеними в пунктах 61–65 гарантіями не надавала адекватних гарантій, які б виключали будь-які сумніви у відсутності неналежного тиску виконавчої гілки влади на суддів Восьмого суду присяжних Стамбула під час виконання ними своїх судових повноважень (порівняйте, Daktaras v. Lithuania, no. 42095/98, § 36, ECHR 2000-X; та порівняно з Sacilor-Lormines, процит. вище, § 67) (пункт 66 рішення). Узявши до уваги викладене та матеріали справи, ЄСПЛ не зміг установити, що справа заявника була передана до Восьмого суду присяжних Стамбула для того, щоб вплинути на результат провадження на шкоду заявнику чи що участь Міністра у створенні Восьмого суду присяжних Стамбула мала наслідком відносини підпорядкування між судовою та виконавчою гілками влади. Хоча до функцій ЄСПЛ не входить оцінка того, чи були достатні підстави національним органам влади призначити справу до певного суду (див. mutatis mutandis, Bochan, процит. вище, § 71), Суд відзначив, що аргумент Уряду, за яким рішення не передавати відповідні справи до Першого суду присяжних Стамбула зумовлювалося законною необхідністю забезпечення ефективного здійснення правосуддя у сфері банківських правопорушень, не був необґрунтованим (пункт 67 рішення). Тому Суд визнав, що сумніви заявника у відсутності незалежності та безсторонності Восьмого суду присяжних Стамбула не були об’єктивно виправдані за таких обставин, а тому не встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Висновок Відсутність порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд). Рішення в цій справі ухвалене Палатою 24 листопада 2020 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.
Full & Egal Universal Law Academy