Цей переклад підготовлений Радою Європи в межах Плану дій Ради Європи для України на 2018-2021 роки та фінансований за рахунок коштів на рівні Плану дій, наданих Естонією, Ірландією, Латвією, Литвою, Ліхтенштейном, Люксембургом, Нідерландами, Норвегією, Польщею, Румунією, Туреччиною, Угорщиною, Фінляндією, Чеською Республікою, Швейцарією, Швецією та Канадою.
This translation is produced by the Council of Europe within the framework of the Council of Europe Action Plan for Ukraine 2018-2021 and funded with Action Plan-level funds provided by the Czech Republic, Estonia, Finland, Hungary, Ireland, Latvia, Liechtenstein, Lithuania, Luxembourg, the Netherlands, Norway, Poland, Romania, Sweden, Switzerland, Turkey and Canada.
ПЕРША СЕКЦІЯ
СПРАВА BARNEA І CALDARARU ПРОТИ ІТАЛІЇ
(Заява №37931/15)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
22 червня 2017 року
ОСТАТОЧНЕ
22/09/2017
Це рішення стало остаточним на підставі статті 44 § 2 Конвенції. До нього можуть бути внесені редакційні зміни.
У справі Barnea і Caldararu проти Італії,
Європейський суд з прав людини (Перша Секція) на засіданні Палати у складі:
Лінос-Александре Сіцільянос (Linos-Alexandre Sicilianos), Голова,
Крістіна Пардалос (Kristina Pardalos),
Ґвідо Раймонді (Guido Raimondi),
Алеш Пейхал (Aleš Pejchal),
Кшиштоф Войтичек (Krzysztof Wojtyczek),
Армен Харутюнян (Armen Harutyunyan),
Тім Айке (Tim Eicke), судді,
і Абель Кампос (Abel Campos), Секретар Секції,
Розглянувши справу на засіданні 30 травня 2017 року,
Проголошує наступне рішення, ухвалене у вказаний день:
процедура
1. Справа була відкрита за заявою (№ 37931/15), яку подали проти Республіки Італія шість громадян Румунії: пані Версавія Катінка Барнеа (Versavia Catinca Barnea), пан Віорел Барнеа (Viorel Barnea), пан Елвіс Мауроюс Калдарару (Elvis Mauroius Caldararu), пан Сергіу Андрей Калдарару (Sergiu Andrei Caldararu), пані М.С. Калдарару (M. S. Caldararu) і C. («заявники»), які звернулись до Суду 25 липня 2015 року, відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод («Конвенція»). Двоє перших заявників зазначили, що діють від імені C. («шостої заявниці»).
2. Заявники були представлені паном Ґ. Перін, адвокатом з Рима. Уряд Італії (“Уряд”) був представлений уповноваженою особою, пані Е. Спатафора.
3. 24 травня 2016 року заява була комунікована Уряду. Уряд Румунії не скористався своїм правом вступити у провадження (стаття 36 § 1 Конвенції).
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
4. Заявники народились, відповідно, у 1977, 1975, 1993, 1995, 2004 і 2007 роках і живуть у місті Казелле-Торинезе.
5. П’ятеро перших заявників приїхали до Італії у 2007 році. Вони поселились у ромському таборі.
6. Згідно з першою доповіддю служб наукового відділу Туринського університету, перші двоє заявників дбали про своїх дітей і слідкували за тим, щоб нічого не бракувало. C. народилася 6 лютого 2007 року.
7. У період з 2007 по 2009 рік перша заявниця звернулася до соціальних служб, щоб вони допомогли їй отримати фінансову допомогу. Їй у цьому відмовили.
8. Перша заявниця, коли була вагітна C., зустрілася з Е.М., головою кооперативу, що діяв у таборі, яка запропонувала їй допомогу. Згодом перша заявниця дозволила своїм дітям, зокрема С., проводити час з Е.М. у її квартирі.
A. Віддання дитини під опіку і початок процедури про визнання дитини такою, що може бути усиновлена
9. 10 червня 2009 року Е.М. була заарештована за злочин шахрайства, а С. у той час була разом з нею. Крім того, поліція отримала анонімну скаргу про те, що Е.М. була з дитиною, яка не була її дитиною. Дитину негайно помістили до державної установи. Влада підозрювала, що заявники продали С. Е.М. в обмін на квартиру. Однак у цьому відношенні не було порушено кримінальне розслідування.
10. 19 червня 2009 року, на прохання прокурора, суд у справах неповнолітніх Турина (далі - суд) відкрив процедуру визнання С. такою, що може бути усиновлена, та встановив, що повернення дитини до її сім’ї неможливе, але перші двоє заявників могли зустрічатися з дитиною двічі на місяць. Суд також наказав провести розслідування батьківських навичок перших двох заявників. Перша зустріч між батьками та їхньою дитиною відбулася лише через два місяці.
11. Згідно з протоколами зустрічей, дитина виявляла сильну прихильність до перших двох заявників і багато плакала, коли вони пішли.
12. Соціальні служби призупинили зустрічі. Перші двоє заявників були проти цього рішення, і через два місяці зустрічі були відновлені..
13. У невстановлений день експерт, призначений судом, подав свій звіт. У цьому звіті він запропонував суду запровадити процес реінтеграції дитини до своєї сім’ї і доручити наступні дії соціальним службам. Він вважав, що реінтеграція в сім’ю мала відбутися за короткий час, і що також необхідно підтримувати сім’ю, аби запобігти тому, щоб бідність цієї сім’ї стала на перешкоді здійсненню першими двоми заявниками своїх батьківських прав.
14. Суд доручив іншому експерту підготувати звіт. 9 липня 2010 року цей експерт подав доповідь. У ньому зазначалося, що батькам не вистачає емпатії до своєї дитини, і що у дитини не сформувалися стосунки з ними.
15. Судом був призначений спеціальний куратор. У своєму звіті від 25 січня 2010 року він зазначив, що дитина пережила ситуацію занедбаності, і тому найкращим рішенням є визнання її такою, що має бути усиновлена.
16. Рішенням від 3 грудня 2010 року суд оголосив дитину такою, що підлягає усиновленню. Як стверджував суд, стан занедбаності, як умова проголошення дитини такою, що має бути усиновлена, полягав у тому, що перші двоє заявників "віддали" дитину Е.М, передавши їй свою батьківську роль, і що під час зустрічей вони не змогли навіть зрозуміти глибокі потреби дитини. Більше того, за даними суду, перші двоє заявників не змогли взяти на себе батьківську роль або стежити за розвитком особистості С. Дитину помістили в прийомну родину для усиновлення.
17. 14 липня 2011 року перші двоє заявників оскаржили це рішення. На слуханні 1 грудня 2012 року Апеляційний суд відзначив помилки у першому звіті експерта та призначив нового експерта.
18. Новий експерт встановив, що перші двоє заявників цілком здатні виконувати свою батьківську роль, і що епізод арешту пані Е. М., що призвів до віддання дитини під опіку, повинен бути витлумачений з урахуванням ситуації крайньої бідності заявників. Суд постановив, що не було жодних доказів зловживань.
19. Рішенням від 26 жовтня 2012 року апеляційний суд скасував рішення суду. Він вирішив, що, довіривши свою дитину Е.М., не означає, що перші двоє заявників відмовилися від ролі батьків. Суд зауважив, що з матеріалів справи не випливає, що перші двоє заявників не могли піклуватися про дитину, або що дитина зазнала насильства. Суд заявив, що, навпаки, дитина дуже прив’язана до всіх заявників, і що вони не перестали прагнути підтримувати контакт із нею. Суд зазначив, що під час провадження в суді першої інстанції перші двоє заявників не отримали можливості довести свою батьківську спроможність, що соціальні служби не надавали їм допомоги, яка б дозволила їм подолати їх труднощі, і що їм не було надано жодної можливість відновити зв’язок з дитиною. Апеляційний суд також зазначив, що суд першої інстанції не взяв до уваги батьківські навички перших двох заявників та зв’язок між ними та дитиною, що було підкреслено у першому експертному висновку про заявників та дитину. Суд виявив, що між дитиною та її батьками існує сильний зв’язок, і що в інтересах дитини бажано, щоб вона повернулася до своєї рідної сім’ї.
20. Тому апеляційний суд вжив наступні заходи:
– він тимчасово підтвердив розміщення дитини у прийомній сім’ї;
– він наказав організувати зустрічі між батьками та дитиною в захищеному середовищі, дві години щодва тижні, із залученням до зустрічей братів і сестер;
– він постановив встановити процедуру зближення між заявниками та дитиною, щоб дитина могла поступово сама зустрічатися з батьками, і що вона має повернутися до своєї рідної сім’ї протягом шести місяців після ухвалення даного рішення.
B. Про процедура виконання рішення апеляційного суду від 26 жовтня 2012 року
21. Соціальні служби не дотрималися приписів апеляційного суду. Дитина зустрічалася зі своми батьками лише одну годину на місяць і не могла повернутися в родину.
22. За даними соціальних служб, дитина добре інтегрувалася в свою прийомну сім’ю, але, оскільки місце її проживання було далеко від Турина, де проживали заявники, зустрічі не могли відбуватися так, як наказав апеляційний суд.
23. 7 лютого 2013 року заявники подали скаргу до прокурора при суді у справах неповнолітніх на невиконання рішення суду. Вони посилались на статтю 8 Конвенції.
24. Було проведено кілька зустрічей між соціальними службами, опікуном дитини, прокурором і адвокатом заявників..
25. На першому засіданні 18 лютого 2013 року соціальні служби зазначили, що дитина не може повернутися до своєї рідної сім’ї на тій підставі, що вона була виселена зі свого житла.
26. 24 червня 2013 року прокурор попросив суд у справах неповнолітніх не виконувати рішення апеляційного суду і продовжити на два роки розміщення в прийомній сім’ї. Він додав, що дитина не була щасливою побачити заявників, що вона погано відреагувала на побачення, і що заявники більше не мають житла.
27. Суд у справах неповнолітніх наказав експерту оцінити, яке рішення є найкращим для дитини.
28. Цей експерт вперше наголосив на холодному та відстороненому ставленні соціальних служб до перших двох заявників. Зокрема, він зазначив, що під час зустрічей С. була дуже щаслива бачити своїх батьків, але присутність соціальних працівники перешкодила їм розмовляти з нею про її братів і сестер, і що соціальні служби виявили відсутність співчуття до перших двох заявників. З іншого боку, на думку експерта, перші двоє заявників виявили глибоку прив’язаність до своєї дитини, незважаючи на всі перешкоди, що виникли з моменту розміщення дитини, п’ять років тому, і що вони терпляче прийняли обмеження, накладені соціальними службами. Експерт зробив висновок, що з урахуванням часу і нових зв’язків, які дитина повинна була встановити з прийомною сім’єю, де її добре прийняли, повернення С. до своєї сім’ї походження вже є немислимим. Він додав, що може бути побудовано новий баланс, і запропонував суду дозволити вільні зустрічі між заявниками та дитиною.
29. 26 листопада 2014 року суд, зазначивши, що дитина добре інтегрувалась у прийомну сім’ю, і що перші двоє заявників визнали важливу роль прийомної сім’ї в житті С., постановив, що повернення дитини до її сім’ї зіткнулося з кількома перешкодами, що батьки все ще живуть в ненадійній ситуації, і що вони не мають життєвої перспективи, яка дозволила би їм захистити себе і свою дитину. Крім того, суд вирішив, що з огляду на ризик того, що заявники можуть скористатися цим, щоб вивезти дитину до Румунії, зустрічі мають відбуватися в захищеному місці чотири рази на рік. Нарешті суд наказав відкрити нову процедуру, щоб позбавити батьків своїх батьківських прав.
30. Двоє перших заявників подали апеляційну скаргу на це рішення.
31. Рішенням від 21 січня 2015 року апеляційний суд визнав за необхідне врахувати ситуацію, що склалася зі збігом часу. По-перше, він визнав, що батьки могли виконувати свою роль, але з урахуванням часу потрібно було взяти до уваги те, що після шести років розлуки з дитиною підтвердження проживання дитини в прийомній сім’ї було неминучим з огляду на зв’язок, який вона мала з нею. Не погодившись з рішенням суду щодо зменшення кількості побачень, апеляційний суд вирішив, що внаслідок спливу часу дитина тепер добре інтегрована в прийомну сім’ю, і що повернення до рідної сім’ї вже є недоцільним. В результаті, суд встановив побачення між дитиною і першими двома заявниками щодва тижні протягом перших двох місяців і надав їм право відвідувати її і забирати до себе.
C. Спеціальне прохання про усиновлення, подане прийомною сім’єю
32. Тим часом, 30 вересня 2014 року, прийомна сім’я подала спеціальну заяву про усиновлення, на яку перші двоє заявників не дали своєї згоди.
33. У період з 2015 по 2016 рік відбулося багато зустрічей між дитиною та заявниками. Спочатку зустрічі тривали один день, потім С. дозволили спати у заявників протягом кілької днів. Ситуація, схоже, розвивалася позитивно.
34. Проте в липні 2016 року дитячі психологи відзначили, що дитина виявляє ознаки відчаю через повідомлення, які вона отримувала від прийомної сім’ї, коли перебувала у помешканні заявників. Вони вважали, що ці комунікації були згубними для психічного стану дитини.
35. 18 липня 2016 року перші двоє заявників заявили в суді у справах неповнолітніх, що прийомна сім’я сказала С., нібито вони продали її за квартиру.
36. У червні 2015 року дитину заслухав суддя-доповідач суду у справах неповнолітніх.
37. 4 вересня 2015 року психолог, яка стежила за дитиною в селі, де проживали прийомні батьки, зазначила у своєму звіті, що симптоматологічний стан дитини серйозно погіршилося. За її словами, після із зустрічі із суддею дитина мала регресивну і нав’язливу поведінку, що виявлялася у вербальній агресії і агресивній поведінці щодо предметів.
38. 30 червня 2016 року прокурор висловив свою думку щодо спеціальної процедури усиновлення, ініційованої прийомною сімейною парою. За його словами, відносини між двома родинами поліпшилися, і було б доречно запитати біологічних батьків, чи вони погодилися б на спеціальне усиновлення C.
39. 8 липня 2016 року суд у справах неповнолітніх відхилив прохання про спеціальне усиновлення прийомною парою через відсутність згоди перших двох заявників.
D. Повернення дитини до рідної сім’ї
40. Перші двоє заявників вимагали повернення їхньої дитини до її рідної сім’ї з огляду на поведінку прийомної сім’ї та проблеми, які виявила дитина.
41. 16 серпня 2016 року, заслухавши заявників та прийомну родину, суд постановив, що C. має повернутися до своєї сім’ї.
Суд зазначив, що, відповідно до рішення апеляційного суду 2014 року, розміщення в прийомній сім’ї було продовжено на два роки, і що перші двоє заявників неодноразово були визнані такими, що здатні виконувати свою батьківську роль. Суд заявив, що розміщення було тимчасовим, і що його не можна продовжувати, а С. має право жити зі своїми біологічними батьками. В результаті, суд доручив соціальним службам контролювати становище заявників і наказав, щоб дитина могла регулярно зустрічатися з прийомною сім’єю протягом двох вихідних на місяць.
42. 17 серпня 2016 року прокурор звернувся до апеляційного суду, щоб оскаржити рішення суду першої інстанції. Він заявив, що перша заявниця втратила роботу, що дитина страждає, і що вона виступає проти того, щоб залишити прийомну сім’ю. Він попросив апеляційний суд продовжити проживання дитини у прийомній сім’ї.
43. 9 вересня 2016 року, перед початком навчального року, C. повернулася жити із заявниками.
44. Повернення виявилося особливо важким для С. Психологічна оцінка та звіти соціальних служб за 2016 рік засвідчують, що дитина зазнала серйозних труднощів, і що, зокрема, вона відмовлялася ходити до школи і виявляла агресивну поведінку.
45. Постановою від 8 листопада 2016 року апеляційний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін і постановив, що С. має залишатися із заявниками. Зокрема, суд зазначив, що 9-річна дитина перебувала у складній ситуації через, серед іншого, суворі судові рішення, і що розміщення в прийомній сім’ї, тимчасовий захід, не може бути продовжено. Суд вирішив, що навіть якщо дитина дійсно страждає через повернення до заявників, її психологічний стан, на думку експертів, не становить ризику. Суд вирішив, що стосовно перших двох заявників було встановлено, що вони можуть виконувати свою батьківську роль, що повернення дитини мало відбутися в 2012 році, і що воно не може бути відкладене знову. Суд також заявив, що якби попередні рішення судів були виконані, більшості цих проблем можна було б уникнути. Нарешті, суд підтвердив збереження спілкування між дитиною та прийомною сім’єю.
46. 19 грудня 2016 року психолог подав доповідь про стан дитини. За словами психолога, дитина була депресивною, багато плакала і була дуже агресивною, але знову почала ходити до школи, і необхідно було продовжити подальший нагляд за дитиною та заявниками, щоб допомогти їм.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО
47. Відповідне національне право наведене в рішенні у справі Zhou проти Італії (№ 33773/11, §§ 24-25, 21 січня 2014).
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
48. Заявники стверджують про порушення їхнього права на повагу до сімейного життя у зв’язку з тим, що італійські власті у 2009 році забрали від них і віддали під опіку С., неповнолітню дочку перших двох заявників. Заявники також критикують державні органи за те, що вони не вжили заходів для швидкого возз’єднання сім’ї. У зв’язку з цим заявники вказують на те, що соціальні служби не виконували рішення Апеляційного суду 2012 року, а суд першої інстанції схвалив розміщення дитини у прийомній сім’ї та зменшив кількість побачень між дитиною та її сім’єю.
Вони посилаються на статтю 8 Конвенції, яка звучить так :
« 1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, що відбуваються за законом, і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі, або для захисту прав і свобод інших осіб. »
49. Уряд оспорив цей аргумент.
Прийнятність
50. У своїх зауваженнях щодо справедливої сатисфакції Уряд, здається, висуває заперечення про неприйнятність, стверджуючи, що заявники більше не мають статусу потерпілих на тій підставі, що дитина тепер повернулася в родину. У своїх зауваженнях щодо суті заявники стверджують, що, незважаючи на повернення дитини, вони зберігають статус потерпілих на тій підставі, що не було ні визнання порушення Конвенції, ні компенсації за сім років розлуки.
51. Суд не вважає за необхідне розглядати питання, чи Уряд ухиляється від висунення цього заперечення, оскільки вважає, що ніщо не заважає йому вивчити proprio motu це питання, яке стосується його юрисдикції (див. наприклад R.P. і Інші проти Сполученого Королівства, № 38245/08, § 47, 9 жовтня 2012 і Buzadji проти Республіки Молдова [ВП], № 23755/07, § 70, CEDH 2016 (витяги)).
52. Суд нагадує, що рішення або захід, сприятливі для заявника, в принципі є достатніми для втрати статусу "потерпілого", лише якщо національні органи визнали, явно або щодо суті, а потім відшкодували порушення Конвенції (Eckle проти Німеччини, 15 липня 1982, §§ 69 і наступні, série A № 51, Amuur проти Франції, 25 червня 1996, § 36, Recueil des arrêts et décisions 1996-III, Dalban проти Румунії [ВП], № 28114/95, § 44, CEDH 1999-VI, і Jensen проти Данії (déc.), № 48470/99, CEDH 2001‑X). Це правило застосовується, навіть якщо відповідна особа отримує відшкодування в той час, коли провадження вже ведеться в Суді; цього вимагає субсидіарний характер системи гарантій, встановлених Конвенцією (див. зокрема, Mikheyeva проти Литви (déc.), № 50029/99, 12 вересня 2002). Питання про те, чи може особа все ще претендувати на те, що вона є потерпілою від стверджуваного порушення Конвенції, по суті, передбачає, що Суд має право здійснювати ex post facto вивчення становища відповідної особи (Scordino проти Італії (№ 1) [ВП], № 36813/97, § 181, CEDH 2006-V).
53. З цього приводу, повертаючись до фактів цієї справи, Суд вважає, що рішення Апеляційного суду від 8 листопада 2016 року (параграф 45 вище), в якому було постановлено, що дитина серйозно постраждала від невиконання попередніх рішень, і що вона мала повернутися до своєї родини, не становить ні опосередковане визнання наявності порушення Конвенції, ні відшкодування за семирічний період, протягом якого заявники не могли жити разом з С.
54. З огляду на вищевикладене Суд вважає, що заявники можуть стверджувати, що вони є потерпілими від порушення статті 8 Конвенції. Тому він відхиляє заперечення, висловлені Урядом у цьому відношенні.
55. Суд зазначає, що заява не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Щодо суті
1. Подання сторін
56. Заявники стверджують, що, як зазначив Апеляційний суд Турина у 2012 році та у 2015 році, з моменту віддання дитини під опіку, першим двом заявникам не було запропоновано жодної можливості довести, що вони в змозі здійснювати свою батьківську роль.
57. Вони стверджують, що з часу рішення Апеляційного суду 2014 року італійські органи влади не зробили все, що було в їхніх силах, аби відновити сім’ю. Зокрема, вони вказують на те, що соціальні служби не надавали допомоги і не виконували рішення апеляційного суду, яке передбачало дві зустрічі на тиждень, щоб поступово дозволити повернути дитину до своєї сім’ї. Вони вказують, що згодом суд посилався на їхні матеріальні труднощі та на ті зв’язки, які дитина мала з прийомною сім’єю, щоб продовжити перебування дитини під опікою та скоротити зустрічі з ними, а також знову вимагати рішення про позбавлення батьківських прав.
58. Заявники стверджують, що той факт, що дитина могла бути розміщена в середовищі, сприятливішому для її виховання, не може сам по собі виправдати позбавлення її піклування з боку біологічних батьків. На їхню думку, оспорювана ситуація є наслідком бездіяльності та пасивності італійської влади (вони посилаються на рішення Monory проти Румунії і Угорщини, № 71099/01, § 83, 5 квітня 2005, і, mutatis mutandis, Sylvester проти Австрії, №№ 36812/97 і 40104/98, § 59, 24 квітня 2003), і її можна було б уникнути, якби уповноважені державні органи зробили все можливе, аби підтримати стосунки між дитиною і батьками (Amanalachioai проти Румунії, № 4023/04, § 89, 26 серпня 2009).
59. Заявники дійшли висновку, що, незважаючи на те, що дитина тепер повернулася до своєї сім’ї, вона зазнала психологічних травм, як зазначили експерти, внаслідок перипетій її існування протягом останніх років.
60. Уряд вважає, що становище дитини було кілька разів належним чином перевірене компетентними органами. Він вважає, що вони ніколи не розривали відносини між дитиною та заявниками і вжили всіх необхідних заходів для підтримання зв’язків між ними. У зв’язку з цим Уряд стверджує, що простого усиновлення в італійській системі не існує, і тому суди створили своєрідний розподіл опіки між прийомною сім’єю та заявниками.
61. Уряд також зазначає, що поведінка органів влади не перевищувала межі розсуду держави, а причини взяття дитини під опіку були належними та достатніми (вони посилаються на рішення Y.C. проти Сполученого Королівства, № 4547/10, 13 березня 2012, і McMichael проти Сполученого Королівства, 24 лютого 1995, série A №307‑B).
62. Нарешті, Уряд стверджує, що всі заходи були вжиті в інтересах дитини. Він робить висновок, що зараз вона повернулася до своїх біологічних батьків, і що суди уважно стежать за ситуацією.
2. Оцінка Суду
a) Загальні принципи
63 Суд нагадує, що для батьків і їхньої дитини бути разом – це засадова складова сімейного життя (Kutzner проти Німеччини, № 46544/99, § 58, CEDH 2002), і що внутрішньодержавні заходи, які перешкоджають їм у цьому, становлять втручання у право, захищене статтею 8 Конвенції (K. і T. проти Фінляндії [ВП], № 25702/94, § 151, CEDH 2001‑VII). Таке втручання суперечить статті 8, якщо воно не "передбачене законом", не переслідує одну або декілька законних цілей згідно з другою частиною цього положення, і не є "необхідним в демократичному суспільстві" для їх досягнення. (Gnahoré проти Франції № 40031/98, § 50, CEDH 2000 IX, і Pontes проти Португалії, № 19554/09, § 74, 10 квітня 2012). Поняття «необхідність» передбачає втручання, яке ґрунтується на нагальній суспільній потребі і, зокрема, має бути пропорційне переслідуваній законній меті (Couillard Maugery проти Франції, № 64796/01, § 237, 1 липня 2004). Вирішуючи, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві», слід, отже, з огляду на справу в цілому, дослідити, чи підстави, на які посилаються на її підтримку, є відповідними та достатніми з точки зору другої частини статті 8 Конвенції.
64. Суд також нагадує, що, хоча межа між позитивними та негативними зобов’язаннями держави згідно зі статтею 8 Конвенції не піддається чіткому визначенню, проте принципи, які мають застосовуватись, все ж є подібними. Зокрема, в обох випадках необхідно враховувати справедливу рівновагу, якої необхідно досягнути між конкуруючими інтересами – інтересами дитини, батьків і громадського порядку (Maumousseau і Washington проти Франції, № 39388/05, § 62, CEDH 2007-XIII), надаючи вирішальної ваги найвищому інтересу дитини (див. щодо цього, Gnahoré, цитовано, § 59), який, з огляду на його характер і важливість, може переважати над інтересом батьків (Sahin проти Німеччини [ВП], № 30943/96, § 66, CEDH 2003‑VIII). Крім того, розпад сім’ї є дуже серйозним втручанням; тому заходи, що призводять до такої ситуації, повинні ґрунтуватися на міркуваннях, які надихаються інтересами дитини та мають достатню вагу і силу (Scozzari і Giunta проти Італії [ВП], № 39221/98 і 41963/98, § 148, CEDH 2000-VIII). Відокремлення дитини від сім’ї є крайньою мірою, яка повинна використовуватися лише в якості останнього засобу для захисту дитини, коли вона стикається з безпосередньою небезпекою (Neulinger і Shuruk проти Швейцарії [ВП], № 41615/07, § 136, CEDH 2010).
65. Кожна Договірна Держава повинна мати належний і достатній юридичний арсенал для забезпечення дотримання цих позитивних зобов’язань, покладених на неї згідно зі статтею 8 Конвенції, а Суд має встановити, чи державні органи, застосовуючи і витлумачуючи застосовні правові положення, втілили гарантії, передбачені статтею 8, беручи до уваги найвищі інтереси дитини (див., mutatis mutandis, Neulinger і Shuruk проти Швейцарії [ВП], № 41615/07, § 141, CEDH 2010, K.A.B. проти Іспанії, № 59819/08, § 115, 10 квітня 2012).
66. У цьому відношенні, і з огляду на обов’язок держави вживати позитивних заходів, Суд послідовно вважав, що стаття 8 передбачає право батьків на заходи щодо возз’єднання зі своєю дитиною, органи влади зообов’язані вживати таких заходів (див. наприклад, Margareta і Roger Andersson проти Швеції, 25 квітня 1992, § 91, série A № 226-A, і P.F. проти Польщі, № 2210/12, § 55, 16 вересня 2014). У таких випадках належність заходу оцінюється за швидкістю його реалізації (Maumousseau, цитовано, § 83, і Zhou, цитовано, § 48).
b) Застосування цих принципів у даній справі
67. Суд вважає, що вирішальним питанням у даній справі є те, чи національні органи влади вжили всіх необхідних і належних заходів, які могли б розумно вимагатися від них, аби надати дитині можливість вести нормальне сімейне життя у власній родині в період з червня 2009 року до листопада 2016 року.
i. Щодо віддання дитини під опіку
68. Суд зазначає, що C. була передана до державної установи 10 червня 2009 року, і що через десять днів суд відкрив, на прохання прокурора, провадження у справі про визнання дитини такою, що може бути усиновлена.
69. Суд зазначає, що заявників критикували переважно за те, що вони не забезпечили дитині належні матеріальні умови, і за те, що вони довірили її третій особі. Він також зазначає, що у цьому відношенні не було порушене кримінальне розслідування.
70. Перший експертний звіт підкреслив глибоку прихильність дитини до заявників і рекомендував суду поступову реінтеграцію дитини в її рідну сім’ю.
71. Суд нагадує, що він не зобов’язаний замінювати своєю оцінкою ту оцінку, яку зробили уповноважені національні органи щодо заходів, котрі мали бути вжиті, оскільки вони є більш сприятливими для проведення такої оцінки, зокрема тому, що державні органи перебувають у безпосередньому контакті з контекстом справи та причетними сторонами (Reigado Ramos проти Португалії, № 73229/01, § 53, 22 листопада 2005). Однак у цій справі Суд з самого початку вважає об’єктивно очевидним, що становище заявників було особливо уразливим, оскільки ця багатодітна сім’я проживала у таборі в скрутних умовах.
72. Суд вважає, що перед тим, як віддати С. під опіку і відкрити процедури щодо усиновлення, органи влади мали вжити конкретних заходів, щоб створити для дитини можливість жити із заявниками. У цьому відношенні Суд нагадує, що роль органів соціального забезпечення полягає саме в тому, щоб допомогти особам у скрутному становищі, допомагати їм вживати заходів і консультувати їх, серед іншого, про різні види доступних соціальних виплат, про наявні можливості отримати соціальне житло або про інші засоби подолання труднощів (Saviny проти України, № 39948/06, § 57, 18 грудня 2008, і R.M.S. проти Іспанії, № 28775/12, § 86, 18 червня 2013). У випадку уразливих осіб влада повинна виявляти особливу увагу і забезпечувати їм підвищений захист (B. проти Румунії (№ 2), № 1285/03, §§ 86 і 114, 19 лютого 2013, Todorova проти Італії, № 33932/06, § 75, 13 січня 2009, Zhou проти Італії, № 33773/11, § 58, 21 січня 2014, Akinnibosun проти Італії, № 9056/14, § 82, 16 липня 2015 і Soares de Melo проти Португалії, № 72850/14, § 106, 16 лютого 2016).
73. Хоча у деяких справах, визнаних Судом неприйнятними, віддання дітей під опіку було зумовлене незадовільними умовами життя або матеріальними злиднями, проте це ніколи не було єдиною підставою для рішення національних судів: до цього долучалися інші чинники, такі як психічний стан батьків або їхня емоційна, виховна та педагогічна недієздатність (див. наприклад, Rampogna і Murgia проти Італії (déc.), № 40753/98, 11 травня 1999, та M.G. і M.T.A. проти Італії (déc.), № 17421/02, 28 червня 2005).
74. У даній справі необхідно зазначити, що жодного разу у ході провадження не було згадано ні про випадки насильства чи жорстокого поводження з дітьми (див., a contrario, Dewinne проти Бельгії (déc.), № 56024/00, 10 березня 2005, і Zakharova проти Франції (déc.), № 57306/00, 13 грудня 2005), ні про сексуальне насильство (див., a contrario, Covezzi і Morselli, цитовано, § 104, Clemeno і Інші проти Італії, № 19537/03, § 50, 21 жовтня 2008, і Errico проти Італії, № 29768/05, § 48, 24 лютого 2009). Суди також не виявили недостатню емоційну прив’язаність (див., a contrario, Kutzner, цитовано, § 68, та Barelli і Інші проти Італії (déc.), № 15104/04, 27 квітня 2010), ні загрозливого стану здоров’я або психічної неврівноваженості батьків (див., a contrario, Bertrand проти Франції (déc.), № 57376/00, 19 лютого 2002, і Couillard Maugery, цитовано, § 261).
75. Навпаки, виявилося, що зв’язки між заявниками та дитиною були особливо сильними, що Апеляційний суд відначив у своєму рішенні про внесення змін до рішення суду першої інстанції стосовно усиновлення дитини (параграф 19 вище), підкресливши, що після віддання дитини під опіку перші двоє заявників не отримали можливості довести свою батьківську спроможність.
76. Суд зазначає у зв’язку з цим, що, як встановив апеляційний суд, перші двоє заявників були здатні виконувати свою батьківську роль, і що вони не мали негативного впливу на розвиток дитини. Більше того, суд не взяв до уваги перший висновок експертизи, сприятливий для заявників (див. параграф 13 вище), згідно з яким необхідно було розпочати процес реінтеграції, щоб створити умови для повернення дитини до її сім’ї.
77. Отже, Суд вважає, що причини, наведені судом першої інстанції у цій справі для відмови у поверненні С. до своєї сім’ї та для встановлення можливості її усиновлення, не є "винятковими" обставинами, які могли б виправдати порушення родинних зв’язків.
ii. Щодо невиконання рішення апеляційного суду, яким було передбачено повернення дитини
78. Суд також зазначає, що після рішення Апеляційного суду від 26 жовтня 2012 року, яким було змінено рішення першої інстанції щодо можливості усиновлення дитини, рішення про повернення дитини до своєї сім’ї мало бути виконане протягом шести місяців. У цьому зв’язку Суд зазначає, що побачення не були організовані належним чином, і що жодні плани зі зближення не були запроваджені. Перші двоє заявників мали звертатися до прокурора, щоб подати скаргу на невиконання рішення апеляційного суду.
79. Однак Суд зазначає, що прокурор звернувся до суду з проханням призупинити запропоноване зближення та продовжити перебування С. у прийомній родині на тій підставі, що перша заявниця не мала стабільної роботи, що заявники були виселені зі свого помешкання і тимчасово мешкали у своїх родичів, і що, крім того, С. добре інтегрувалася в прийомную сім’ю і не заперечувала проти зустрічей із заявниками.
80. Суд зазначає, що, незважаючи на висновок експертизи, у якому було підкреслено зв’язок між заявниками та дитиною та відсутність емпатії персоналу соціальних служб щодо перших двох заявників, суд задовольнив прохання прокурора продовжити перебування дитини в прийомній сім’ї і зменшити кількість зустрічей з сім’єю до чотирьох на рік.
81. Для того, щоб відмовити у постановленні рішення про повернення С. до своєї рідної сім’ї, суд першої інстанції посилався на поведінку та матеріальні умови життя заявників, на потенційні труднощі інтеграції С. в свою рідну сім’ю і на глибокі зв’язки, які С. мала з прийомною сім’єю.
82. Це рішення було згодом скасовано Апеляційним судом у 2015 році, котрий, однак, підтвердив проживання у прийомній сім’ї на тій підставі, що зі спливом часу з прийомною сім’єю були встановлені дуже сильні зв’язки, і що повернення до заявників більше не було можливим.
83. Більше того, Апеляційний суд визнав, як це вже було зроблено у 2012 році, у рамках процедури усиновлення дитини (див. параграф 19 вище), що перші двоє заявників у кожному випадку могли створити для С. нормальні умови життя, і що їхня прив’язаність до дитини була щирою.
84. Суд нагадує свою практику про те, що той факт, що дитина може бути розміщена в умовах, сприятливіших для її виховання, не може сам по собі виправдати вилучення з-під піклування її біологічних батьків (Wallová і Walla проти Республіки Чехія, № 23848/04, § 71, 26 жовтня 2006). У даній справі освітні та емоційні можливості заявників не були поставлені під сумнів і були неодноразово визнані апеляційним судом (див., a contrario, Rampogna і Murgia, цитовано, та M.G. і M.T.A, цитовано).
85. Одним з вирішальних аргументів, які використовувалися національними судами для відхилення прохання перших двох заявників про повернення дитини, була прихильність, яка мала б розвинутися між С. і прийомною сім’єю за останні роки; таким чином, національні суди вирішили, що саме у вищих інтересах С. продовжувати жити тимчасово в оточенні, яке вона вважала своїм протягом декількох років і в яке вона могла б інтегруватися. Такий аргумент зрозумілий з огляду на здатність дитини пристосовуватись та на той факт, що С. була віддана до прийомної сім’ї у дуже ранньому віці.
86. Проте, Суд повторює, що у своїй практиці він встановив, що метою Конвенції є захист прав, які є не теоретичними або примарними, а конкретними та ефективними (див., mutatis mutandis, Artico проти Італії, рішення від 13 травня 1980, § 33, série A № 37). Керуючись такими міркуваннями, Суд вважає, що ефективна повага до сімейного життя вимагає, аби майбутні відносини між батьками і дитиною вирішувалися виключно на основі всіх відповідних чинників, а не просто через сплив часу (Ignaccolo-Zenide, цитовано, § 102, та Pini і Інші проти Румунії, №№ 78028/01 і 78030/01, § 175, CEDH 2004‑V (витяги)).
87. Суд вважає, що у даній справі причини, наведені спочатку соціальними службами, згодом прокурором і судом у справах неповнолітніх для відмови у поверненні С. до заявників, не становлять "цілком виняткових" обставин, які могли б виправдати розрив сімейних зв’язків. Суд, однак, вважає, що у зв’язку зі спливом часу та інтеграцією С. у прийомну сім’ю, національні суди змогли відмовити у поверненні дитини. Проте, якщо Суд визнає, що зміна фактичної ситуації може винятково виправдати рішення, що стосується опіки над дитиною, він повинен переконатися, що суттєві зміни, які розглядаються, не є результатом дій або бездіяльності органів державної влади (див. Monory проти Румунії і Угорщини, № 71099/01, § 83, 5 квітня 2005, і, mutatis mutandis, Sylvester проти Австрії, №№ 36812/97 і 40104/98, § 59, 24 квітня 2003, Amanalachioai проти Румунії, № 4023/04, § 90, 26 травня 2009), і що уповноважені державні органи зробили все можливе, щоб зберегти особистісні стосунки і, за необхідності, у належний час «відновити» родину (Schmidt проти Франції, № 35109/02, § 84, 26 липня 2007).
88. Таким чином, сплив часу, внаслідок інертності соціальних служб при здійсненні запропонованого зближення, а також мотиви, наведені судом у справах неповнолітніх для продовження тимчасового проживання дитини, перетворились на вирішальні фактори, які стали на перешкоді возз’єднанню заявників та шостої заявниці, яке мало відбутися у 2012 році.
iii. Висновки
89. Беручи до уваги наведені вище міркування (див. парагафи 68-88) і незважаючи на можливість розсуду, надану державі-відповідачу у цьому питанні, Суд робить висновок, що італійські органи влади не вжили належних і достатніх зусиль для забезпечення реалізації права заявників на проживання з С. з червня 2009 року до листопад 2016 року, оскільки вони ухвалили рішення про взяття дитини під опіку з метою усиновлення, а згодом не виконали належним чином рішення Апеляційного суду 2012 року, яке передбачало повернення дитини до рідної сім’ї, таким чином ігноруючи право заявників на повагу до їхнього сімейного життя, гарантованого статтею 8.
90. Отже, було порушення статті 8 Конвенції.
II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
91. Відповідно до статті 41 Конвенції:
“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію. »
A. Шкода
92. Заявники вимагають на відшкодування моральної шкоди 50 000 євро (EUR) кожному з перших шести заявників і 75 000 євро шостій заявниці.
93. Уряд вважає, що оскільки С. повернулась до заявників, то вони більше не мають статусу потерпілих. Тому він просить Суд не присуджувати їм справедливої сатисфакції.
94. Суд зауважує, що заявники віддавна перебувають у тяжкому стані через порушення, встановлені у цій справі. Він вважає, що вони, таким чином, зазнали очевидної моральної шкоди. Беручи до уваги всі надані докази та ухвалюючи рішення на засадах справедливості, як того вимагає стаття 41 Конвенції, Суд вважає за доцільне присудити шістьом заявникам спільно 40 000 євро на відшкодування моральної шкоди.
B. Видатки і витрати
95. Надавши відповідні документи, заявники просять також 15 175 EUR на відшкодування видатків і витрат, зроблених під час розгляду справи у Суді.
96. Уряд не оспорював ці вимоги.
97. Відповідно до практики Суду, заявник може отримати відшкодування видатків та витрат лише тою мірою, якою вони фактично понесені, необхідні та мають розумний розмір. У даній справі, з урахуванням наданих документів та практики, Суд вважає розумним присудити заявникам повну заявлену суму, а саме 15 175 євро.
C. Пеня
98. Суд вважає за доречне, щоб пеня за несвоєчасну сплату була в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, яка діє упродовж прострочення періоду виплати, плюс три відсотки.
З ЦИХ ПРИЧИН СУД ОДНОГОЛОСНО,
1. Проголошує заяву прийнятною;
2. Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції;
3. Постановляє
(a) що держава-відповідач має сплатити заявникам спільно протягом трьох місяців, починаючи з дня, коли дане рішення стане остаточним відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, наступні суми:
i. 40 000 EUR (сорок тисяч євро) на відшкодування моральної шкоди, включно з будь-якими податками, які у зв’язку з цим мають бути сплачені,
ii. 15 175 EUR (п’ятнадцять тисяч сто сімдесят п’ять євро) на відшкодування видатків і витрат, включно з будь-якими податками, які у зв’язку з цим мають бути сплачені;
b) по закінченні зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку, на названу суму нараховуватимуться відсотки в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, яка діє упродовж прострочення періоду виплати, плюс три відсотки;
4. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Складено французькою мовою і письмово повідомлено 22 червня 2017 року, відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.
Абель КампосЛінос-Александре Сіцільянос
секретарГолова
Full & Egal Universal Law Academy