ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «БАСЮК ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF BASYUK v. UKRAINE)
(Заява № 51151/10)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
5 листопада 2015 року
ОСТАТОЧНЕ
05/02/2016
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Басюк проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Жузеп Касадеваль (Josep Casadevall), Голова,
Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger),
Боштьян М. Зупанчіч (Boštjan M. Zupančič),
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Вінсент А. Де Гаетано (Vincent A. De Gaetano),
Андре Потоцький (André Potocki),
Алеш Пейхал (Aleš Pejchal), судді,
та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,
після обговорення за зачиненими дверима 6 жовтня 2015 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 51151/10), яку 26 серпня 2010 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Віктор Іванович Басюк (далі – заявник).
2 Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження – пан Б. Бабін з Міністерства юстиції України.
3. Заявник стверджував, що не було проведено ефективного розслідування дорожньо-транспортної пригоди, внаслідок якої загинула його донька.
4 . 29 квітня 2013 року про заяву було повідомлено Уряд.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявник народився у 1940 році та проживає у м. Одеса.
6. 4 вересня 2005 року донька заявника, пані Є., та її донька Д., перетинаючи дорогу, були збиті автомобілем, яким керувала пані М. Видається, що водій викликала карету швидкої допомоги та міліцію. Згідно з поясненнями М., наданими міліції, пані Є. та дитина спочатку зупинилися посеред дороги, з чого у неї склалося враження, що вони очікуватимуть, поки автомобіль проїде, але потім вони раптово побігли далі через дорогу, що зробило зіткнення неминучим.
7. Того ж дня міліція оглянула місце події та допитала деяких свідків. Вони показали, що пані Є. та її донька переходили дорогу на певній відстані від розмітки пішохідного переходу.
8. 21 листопада 2005 року донька заявника померла у лікарні. Що стосується тілесних ушкоджень його онуки, вони не загрожували життю.
9. 12 грудня 2005 року було закінчено судово-медичну експертизу трупа пані Є., розпочату 23 листопада 2005 року. Було встановлено, що вона померла від тілесних ушкоджень, отриманих під час дорожньо-транспортної пригоди (далі – ДТП). Експерт також встановив положення тіла потерпілої відносно автомобіля при зіткненні.
10. 28 грудня 2005 року було складено висновок автотехнічної експертизи. У ньому зазначалося, що для пані М. було технічно неможливо уникнути зіткнення.
11. 29 грудня 2005 року слідчий відділу розслідування дорожньо-транспортних пригод ГУ МВС в Одеській області виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи за фактом ДТП. Було встановлено, що пані Є. та її донька переходили дорогу раптово і не по пішохідному переходу, а коли водій автомобіля, пані М., побачила їх, для неї було технічно неможливо уникнути зіткнення.
12. Згодом у невизначені дати ще три свідки ДТП, яких тим часом встановив заявник, показали, що зіткнення сталося на пішохідному переході.
13. Уряд надав Судові копію договору від 14 березня 2006 року, посвідченого нотаріусом і підписаного пані М. та її батьком, з однієї сторони, та заявником, його дружиною, вдівцем пані Є. - паном Др. (зятем заявника) та пані Є.А., ще однією донькою пані Є., з іншої. Його зміст такий. Пані М. та її батько зобов’язувались сплатити іншій стороні 101 000 грн (на час подій ця сума дорівнювала близько 16 700 євро) «відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди». Зобов’язання мало вважатись виконаним у разі сплати вказаної суми одному з контрагентів за договором. Додатково було зазначено, що до моменту підписання цього договору пані М. вже сплатила 87 264 грн (на час подій - близько 14 400 євро) за лікування потерпілих у лікарні. У свою чергу, сім’я потерпілих зобов’язалась не ініціювати порушення кримінального провадження та не звертатися до пані М. з будь-якими заявами чи скаргами. У разі невиконання цих вимог вони повинні будуть повернути протягом трьох днів пані М. отриману суму відшкодування. У додатку до договору надавалася розписка за підписом пана Др., зятя заявника, якою він підтверджував отримання зазначених коштів.
14. У матеріалах справи відсутні будь-які додаткові відомості або документи стосовно вказаного договору або будь-яких пов’язаних з ним дій в подальшому. Заявник не посилався на нього в жодному листі до Суду та не коментував його у відповідь на зауваження Уряду. Тому 5 червня 2015 року Суд надіслав заявнику лист з проханням деталізувати це питання. Зокрема, заявника було запрошено прокоментувати договір від 14 березня 2006 року, а саме вказати, чи отримала його сім’я зазначені кошти та, якщо так, то чи повернув він їх першій стороні, зважаючи на подані ним згодом заяви про вчинене цією стороною кримінального правопорушення. Заявник відповів, що він підписав зазначений договір, не прочитавши його, оскільки все ще перебував під впливом стресу і горя, спричинених смертю його єдиної дитини. Він також зазначив, що не він, а його зять отримав кошти від сім’ї водія (див. пункт 31).
15. 4 квітня 2006 року заявник подав скаргу до Головного слідчого управління Міністерства внутрішніх справ України про те, що розслідування ДТП, внаслідок якої померла його донька, було тривалим і неефективним.
16. 13 квітня 2006 року Міністерство внутрішніх справ України відповіло йому, що розслідування за підслідністю ведеться правоохоронними органами м. Одеса.
17. 6 травня 2006 року Одеське міське управління ГУ МВС України в Одеській області повідомило заявника про те, що він може оскаржити постанову від 29 грудня 2005 року про відмову в порушенні кримінальної справи за фактом ДТП (див. пункт 11).
18. 20 травня 2006 року заявник подав скаргу до прокуратури
м. Одеси (далі – міська прокуратура) на неефективність розслідування смерті його доньки.
19. Внаслідок цього 7 червня 2006 року прокурор міста скасував постанову від 29 грудня 2005 року як передчасну та таку, що була винесена на основі неповної перевірки матеріалів. Він постановив повернути справу на додаткову перевірку, яка, серед іншого, мала включати такі заходи: встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень у дитини та вирішення питання щодо її допиту в присутності педагога; допиту заявника з метою з’ясування обставин встановлення ним додаткових очевидців ДТП, про яких він повідомив органи слідства; допит цих свідків; та розгляд питання щодо додаткового огляду місця ДТП.
20. 20 липня 2006 року було винесено ще одну постанову про відмову в порушенні кримінальної справи за фактом ДТП.
21. 10 січня 2007 року прокуратура Одеської області (далі – обласна прокуратура) скасувала постанову від 20 липня 2006 року як передчасну і повернула матеріали справи до слідчого відділу розслідування ДТП ГУ МВС України на додаткову перевірку.
22. 25 січня 2007 року було складено ще один висновок автотехнічної експертизи. Цього разу експерт повинен був, зокрема, оцінити суперечливі свідчення щодо подій, надані свідками (деякі з них вказували на те, що ДТП сталася на нерегульованому пішохідному переході, у той час як інші наполягали на тому, що потерпілі переходили дорогу на певній відстані від згаданого переходу). Як виявилось, узгодити ці дві версії було неможливо.
23. 1 березня 2007 року слідчий знову виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи за відсутністю в діянні складу злочину.
24. 24 березня 2009 року обласна прокуратура скасувала вищезазначену постанову та порушила кримінальну справу щодо пані М. за підозрою у порушенні правил безпеки дорожнього руху, що спричинило смерть доньки заявника. На слідчого, у провадженні якого справа знаходилась, було накладено дисциплінарне стягнення за неналежне і надмірно тривале розслідування.
25. 20 травня 2009 року заявника було визнано потерпілим у кримінальній справі.
26. Того ж дня заявник підписав протокол роз’яснення йому права на подання цивільного позову. Він зазначив, що має намір подати цивільний позов пізніше під час досудового слідства, коли визначить суму відшкодування.
27. 1 червня 2009 року судово-медичний експерт встановив, що смерть пані Є. настала внаслідок тілесних ушкоджень, отриманих під час ДТП.
28. 26 жовтня 2009 року слідчий призначив проведення комплексної судово-медичної та автотехнічної експертиз. 30 листопада 2009 року їх було закінчено. Проаналізувавши тілесні ушкодження, отримані пані Є та її донькою, а також пошкодження автомобіля пані М., експерти встановили положення потерпілих на час зіткнення.
29. У листопаді 2009 року заявник подав до обласної прокуратури ще одну скаргу на те, що розслідування не просувається.
30. 18 травня 2010 року було призначено ще одну автотехнічну експертизу, яку було завершено 30 вересня 2010 року. Експерт дійшов висновку, що якщо потерпілі переходили дорогу не по пішохідному переходу, у водія не було технічної можливості уникнути зіткнення. Проте, якщо вони переходили дорогу по пішохідному переходу, у водія була можливість уникнути зіткнення.
31. 25 травня 2010 року батько жінки-водія, причетної до ДТП, пан М., подав цивільний позов до заявника та його сім’ї про розірвання договору від 14 березня 2006 року та повернення сум, сплачених згідно з тим договором (див. пункт 13). Проте 19 серпня 2010 року пан М. відкликав цей позов з невідомих причин. Заявник надав інформацію щодо усіх цих подій у відповідь на запит Суду від 5 червня 2015 року (див. пункт 14), однак не вказав більш конкретних відомостей.
32. 7 січня 2011 року слідчий доручив начальнику відділу ДАІ
м. Одеса при УДАІ ГУ МВС України в Одеській області встановити місцезнаходження автомобіля, на якому було здійснено наїзд, та встановити, хто був його власником на час подій.
33. 18 березня 2011 року зазначений автомобіль було долучено до речових доказів у кримінальній справі.
34. 24 травня 2011 року за участю заявника було проведено відтворення обстановки та обставин події. Він показав, де саме були знайдені його онука і тіло його доньки.
35. З огляду на ці твердження заявника, 6 червня 2011 року слідчий призначив проведення ще однієї автотехнічної експертизи. 9 вересня 2011 року її було завершено. Експерт дійшов висновку про неможливість встановити точне місце ДТП у зв’язку з відсутністю у документах відповідної інформації щодо слідів гальмування автомобіля. Експерт також був не в змозі встановити, чи була у водія технічна можливість уникнути зіткнення.
36. 10 травня 2012 року слідчий закрив кримінальну справу у зв’язку з відсутністю у діях водія складу злочину. Як було зазначено у постанові слідчого, три свідки показали, що ДТП сталася на пішохідному переході, у той час як чотири інших свідків стверджували, що зіткнення відбулося поза межами переходу, а тому істину встановити було неможливо.
37. 6 червня 2012 року обласною прокуратурою зазначену постанову було скасовано, а матеріали справи повернуто на додаткове розслідування. Обласна прокуратура зазначила, що під час проведення початкових слідчих дій, таких як відтворення обстановки і обставин події, не було вирішено усіх питань, необхідних для чіткого встановлення фактів під час наступних автотехнічних експертиз. Крім того, органи дізнання неналежним чином виконали вказівки слідчого.
38. 5 липня 2012 року слідчий призначив проведення додаткової судово-медичної і автотехнічної експертизи. 6 серпня 2012 року її було завершено. За результатами експертизи було встановлено, зокрема, положення потерпілих відносно автомобіля. Експертиза також підтвердила, що донька заявника померла внаслідок ДТП. Насамкінець, експерт дійшов висновку про неможливість встановити, з якою швидкістю їхала пані М. на момент зіткнення.
39. 28 січня 2013 року після набрання чинності новим Кримінальним процесуальним кодексом відомості щодо провадження у справі було внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань.
40. 15 березня 2013 року слідчий повторно допитав низку свідків.
41. 12 липня 2013 року було призначено проведення ще однієї автотехнічної експертизи. Її результати невідомі.
42. Згідно з останньою інформацією від Уряду станом на 29 листопада 2013 року розслідування у справі ще тривало.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО У РЕДАКЦІЇ НА ЧАС ПОДІЙ
43. Відповідні положення Конституції України (1996 року) та Кримінально-процесуального кодексу України (1960 року) наведено в рішенні у справі «Муравська проти України» (Muravskaya v. Ukraine) (заява № 249/03, пп. 35-36, від 13 листопада 2008 року).
44. За статтею 286 Кримінального кодексу України (2001 року) порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, якщо ці дії спричинили смерть потерпілого, караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років. Ця особа може також бути позбавлена права керувати транспортними засобами на строк до трьох років.
45. Відповідні положення Цивільного кодексу України (2003 року) та Цивільного процесуального кодексу України (2004 року) наведено у рішенні у справі «Федіна проти України» (Fedina v. Ukraine) (заява № 17185/02, пп. 44 і 45, від 2 вересня 2010 року).
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ
46. Заявник скаржився на те, що розслідування за фактом смерті його доньки було тривалим і неефективним. Він посилався на статтю 2, пункт 1 статті 6, статті 7, 13 і 34 Конвенції.
47. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, доходить висновку, що зазначену скаргу слід розглядати за статтею 2 Конвенції, яка є застосовним положенням (див. рішення у справі «Ігор Шевченко проти України» (Igor Shevchenko v. Ukraine), заява № 22737/04, п. 38, від 12 січня 2012 року). Це відповідне положення передбачає таке:
«1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше, ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.»
A. Прийнятність
48. Суд враховує те, що заявник не повідомив Суд про договір від 14 березня 2006 року, підписаний його сім’єю та сім’єю жінки-водія, причетної до ДТП (див. пункти 13 і 14). Суд отримав відповідну інформацію від Уряду. Беручи до уваги, що доводи Уряду можна тлумачити як такі, що висувають припущення щодо зловживання заявником його правом на індивідуальну заяву, Суд вважає за необхідне розглянути це питання.
49. Суд нагадує, що надання неповної, а отже завідомо неправдивої інформації, може становити зловживання правом на індивідуальну заяву, особливо коли інформація стосується самої суті справи, і адекватного пояснення щодо причин неповідомлення цієї інформації не надано. Проте намір заявника ввести Суд в оману завжди повинен бути встановлений з достатньою достовірністю (див. рішення у справі «Гросс проти Швейцарії» (Gross v. Switzerland) [ВП], заява № 67810/10, п. 28, ECHR 2014, з подальшими посиланнями).
50. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що згаданий договір не мав впливу на національне кримінальне провадження за фактом ДТП, яке після його підписання тривало більше семи років (див. пп. 13 і 42). Хоча, на жаль, заявник не повідомив Суд про його існування, неможливо достовірно встановити, що він мав намір ввести Суд в оману.
51. Таким чином, Суд не вважає, що заявник зловживав своїм правом на індивідуальну заяву у цій справі.
52. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
53. Заявник доводив, що національні органи влади не вжили вчасних та реальних зусиль для встановлення істини стосовно смерті його доньки. Він стверджував, зокрема, що важливі докази не було зібрано, що очевидців було встановлено та допитано зі значними затримками, та що численні повернення справи на додаткове розслідування не мали суттєвих результатів.
54. Уряд доводив, що обставини смерті доньки заявника розслідувалися із належними оперативністю і старанністю. Уряд зазначив, що повернення справи на додаткове розслідування мали вважатися свідченням ретельності розслідування. Крім того, Уряд наголошував на тому, що заявника без затримки було визнано потерпілим у справі, та що він успішно ініціював проведення численних слідчих дій. Насамкінець, Уряд, посилаючись на договір від 14 березня 2006 року (див. пункт 13), зауважив, що заявник отримав відшкодування матеріальної та моральної шкоди в повному обсязі.
55. У відповідь на зауваження Уряду заявник повторно стверджував, що розслідування було надмірно тривалим і неефективним. Він не прокоментував доводи Уряду стосовно договору від 14 березня 2006 року.
2. Оцінка Суду
56. Перше речення статті 2 Конвенції вимагає від держав запровадження законодавчих та адміністративних механізмів з метою забезпечення ефективного стримування загроз праву на життя в контексті як державної, так і приватної діяльності, під час здійснення якої право на життя може опинитися під загрозою (див. серед інших джерел рішення у справах: «Енерюлдіз проти Туреччини» (Öneryıldız v. Turkey ) [ВП], заява № 48939/99, пп. 89-90, ECHR 2004-XII; «Календер проти Туреччини» (Kalender v. Turkey), заява № 4314/02, п. 51, від 15 грудня 2009 року; та «Крівова проти України» (Krivova v. Ukraine), заява № 25732/05, п. 44, від 9 листопада 2010 року). Воно також вимагає, щоб у випадках, у яких має місце отримання смертельно небезпечного тілесного ушкодження або настання смерті, функціонувала ефективна, незалежна судова система, яка забезпечить застосування згаданих законодавчих положень шляхом надання відповідного відшкодування (див., наприклад, рішення у справі «Анна Тодорова проти Болгарії» (Anna Todorova v. Bulgaria), заява
№ 23302/03, п. 72, від 24 травня 2011 року). Цей обов’язок безперечно застосовується у контексті створення механізму для захисту життя від дорожньо-транспортних пригод (див., наприклад, ухвали щодо прийнятності у справі «Райковька проти Польщі» (Rajkowska v. Poland), заява № 37393/02, від 27 листопада 2007 року; «Аль Файєд проти Франції» (Al Fayed v. France), заява № 38501/02, пп. 73-78, від 27 вересня 2007 року, та рішення у справі «Райлян проти Молдови» (Railean v. Moldova), заява № 23401/04, п. 30, від 5 січня 2010 року).
57. Ефективна судова система відповідно до статті 2 Конвенції може, а за певних обставин повинна включати застосування кримінального законодавства (див., наприклад, згадане рішення у справі «Райлян проти Молдови» (Railean v. Moldova), п. 27, та рішення у справі «Федіна проти України» (Fedina v. Ukraine), заява № 17185/02, п. 62, від 2 вересня 2010 року). Проте у випадку, коли нещасний випадок стався суто внаслідок недбалості за відсутності обтяжуючих обставин, Суд буде задоволений, якщо правова система забезпечить відшкодування потерпілим у порядку цивільного судочинства, що дасть змогу встановити відповідальність сторін провадження та отримати будь-яке відповідне цивільно-правове відшкодування, наприклад зобов’язання відшкодувати шкоду (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Фурдік проти Словаччини» (Furdik v. Slovakia), заява № 42994/05, від 2 грудня 2008 року; згадані рішення у справах «Федіна проти України» (Fedina v. Ukraine), п. 66; «Крівова проти України» (Krivova v. Ukraine), п. 50; рішення у справі «Цєхоньська проти Польщі» (Ciechońska v. Poland), заява № 19776/04, п. 77, від 14 червня 2011 року; та згадане рішення у справі «Анна Тодорова проти Болгарії» (Anna Todorova v. Bulgaria), пп. 79-80).
58. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зауважує, що скарга заявника стосується лише кримінального розслідування за фактом смерті його доньки. Він жодного разу не подавав цивільного позову до жінки-водія, яка збила його доньку, що спричинило смерть останньої. У той же час варто зазначити, що Уряд держави-відповідача не стверджував, що це питання можна було ефективно вирішити поза рамками кримінального провадження.
59. Суд зазначає, що у низці інших справ проти України, де, як і у цій справі, заявники не подавали цивільного позову, а Уряд не доводив, що такий позов був належним засобом правового захисту, Суд все ж розглядав питання про те, чи відповідало зазначене кримінальне провадження критеріям ефективності відповідно до статті 2 Конвенції (див. рішення у справі «Антонов проти України» (Antonov v. Ukraine), заява № 28096/04, п. 49, від 3 листопада 2011 року, згадане рішення у справі «Ігор Шевченко проти України» (Igor Shevchenko), пп. 57-62, рішення у справах «Принда проти України» (Prynda v. Ukraine) заява № 10904/05, п. 54, від 31 липня 2012 року, і «Зубкова проти України» (Zubkova v. Ukraine), заява № 36660/08, п. 38, від 17 жовтня 2013 року).
60. Суд також зауважує, що у згаданій справі «Антонов проти України» (Antonov v. Ukraine) Уряд визнав, що зобов’язаний за власної ініціативи провести офіційне розслідування обставин смерті, спричиненої в результаті ДТП, та вжити усіх розумних заходів для встановлення відповідних фактів, включаючи ступінь можливої вини водія у недбалому керуванні транспортним засобом (п. 42). У цій справі Уряд не стверджував про інше.
61. Характерним елементом цієї справи порівняно зі згаданими вище справами є твердження Уряду про те, що заявник вже отримав відшкодування матеріальної і моральної шкоди в результаті приватного договору, укладеного з жінкою-водієм, причетною до ДТП (див. пункти 13 і 54).
62. Суд зазначає, що дійсно, згідно з його прецедентною практикою, іноді цивільне відшкодування, а не кримінальне переслідування, є достатнім для того, щоб задовольнити вимоги статті 2 Конвенції (див. пункт 57). Проте, якщо не було встановлено ані відповідних фактів смерті потерпілого, ані відповідальності причетних до справи сторін, тоді також відсутні підстави для формування чіткої позиції щодо того, які засоби правового захисту – цивільні чи кримінальні – були б найбільш відповідними за певних обставин.
63. У цій справі Уряд не стверджував, що договір про відшкодування, укладений між сім’ями потерпілої і водія, звільняв органи влади від їх обов’язку встановити істину у справі щодо смерті доньки заявника. Суд не вбачає будь-яких підстав вважати інакше. Це питання набуває особливої ваги з огляду на те, що з матеріалів справи випливає, що про зазначений договір національним органам влади ніколи не повідомлялося. Отже, при вирішенні питання щодо розгляду скарг заявника цей фактор ними не враховувався.
64. Суд також зауважує, що заявник кожного разу обирав засоби захисту, передбачені кримінальним законодавством, та висловлював свій намір подати цивільний позов (див., зокрема, пункт 26). Той факт, що він так і не подав зазначений позов, не може ставитися йому у вину, тому що у будь-якому випадку його було позбавлено можливості подати цивільний позов в рамках кримінального провадження, оскільки не було складено обвинувального акту, яким визначався би відповідач, до якого такий позов можна було б подати (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Косіцина проти України» (Kositsina v. Ukraine), заява № 35157/02, від 15 січня 2008 року). Можливість окремо звернутися з цивільним позовом на підставі недбалості або прямої відповідальності, не очікуючи результатів офіційного розслідування, також була неправдоподібною (див. згадане рішення у справі «Антонов проти України» (Antonov v. Ukraine), п. 49).
65. Отже, Суд повернеться до розгляду питання про те, чи відповідало кримінальне розслідування смерті доньки заявника мінімальним критеріям ефективності, передбаченим статтею 2 Конвенції.
66. Суд зазначає, що розслідування ДТП, яка сталася у вересні 2005 року, тривало більше восьми років та станом на листопад 2013 року все ще перебувало на стадії досудового слідства (див. пункт 42).
67. Суд зауважує, що, незважаючи на низку проведених слідчих дій, самі національні органи влади піддали розслідування критиці. Зокрема, обласна прокуратура у своїй постанові від 6 червня 2012 року визнала, що слідчий відділ ДТП СУ ГУ МВС України в Одеській області з самого початку неналежним чином збирав докази, що практично унеможливило встановлення істини (див. пункт 37). Крім того, органи дізнання не виконали деякі вказівки слідчого (там само). Насамкінець, як було зазначено у постанові обласної прокуратури від 24 березня 2009 року, сам слідчий не виконував свої обов’язки вчасно та ефективно (див. пункт 24).
68. Суд також зазначає, що для зазначеного розслідування була характерна надзвичайно велика кількість повторних автотехнічних експертиз (щонайменше шість – див. пункти 10, 22, 28, 30, 35 і 38). Можна погодитись з тим, що у певних випадках для з’ясування обставин справи може вимагатися повторна експертиза. У той же час, факт неодноразового призначення одного і того ж виду судової експертизи у тій самій кримінальній справі є для Суду свідченням відсутності системного підходу при збиранні доказів на етапі досудового слідства (див. рішення у справі «Сергієнко проти України» (Sergiyenko v. Ukraine), заява № 47690/07, п. 52, від 19 квітня 2012 року).
69. Крім того, Суд не залишає поза увагою чотири повернення справи на додаткове розслідування. У справі «Олейнікова проти України» ((Oleynikova v. Ukraine), заява № 38765/05, п. 81, від 15 грудня 2011 року) Суд вже висловлював своє занепокоєння з приводу подібних випадків повернення справи на додаткове розслідування, оскільки вони виявляють серйозні недоліки кримінального розслідування та, у більш широкому сенсі, усієї системи правоохоронних органів, яка не здатна остаточно покласти край цій практиці. Суд у згаданій справі також зазначив, що у справах проти України ця проблема залишається невирішеною. Ця справа, як видається, знову вказує на зазначену проблему.
70. Суд також зауважує, що кримінальну справу за фактом ДТП було порушено, а заявника у ній визнано потерпілим більше ніж через три з половиною роки після смерті його доньки (див. пункти 24 і 25).
71. Насамкінець, Суд не залишає поза увагою той факт, що автомобіль, який здійснив наїзд, було долучено до речових доказів майже через п’ять з половиною років після ДТП (див. пункт 33).
72. У світлі наведеного вище Суд доходить висновку, що за фактом смерті пані Є. не було проведено ефективного розслідування, а заявникові не було забезпечено ефективні засоби правового захисту, які б відповідали процесуальним вимогам статті 2 Конвенції.
73. Отже, мало місце порушення статті 2 Конвенції в її процесуальному аспекті.
ІI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
74. Статтею 41 Конвенції передбачено:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
A. Шкода
75. Заявник вимагав 5 647 євро відшкодування матеріальної шкоди і 55 000 євро відшкодування моральної шкоди.
76. Уряд заперечив ці вимоги.
77. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та заявленою матеріальною шкодою, тому він відхиляє цю вимогу. З іншого боку, Суд присуджує заявникові 6 000 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
78. Заявник також вимагав 120 євро компенсації витрат на поштові відправлення.
79. Уряд заперечив цю вимогу як необґрунтовану.
80. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі, зважаючи на наявні документи та зазначені критерії, Суд відхиляє вимогу щодо компенсації судових та інших витрат.
C. Пеня
81. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД
1. Оголошує більшістю голосів заяву прийнятною;
2. Постановляє п’ятьма голосами проти двох, що було порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції;
3. Постановляє чотирма голосами проти трьох, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові 6 000 (шість тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
4. Відхиляє одностайно решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 5 листопада 2015 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Клаудія Вестердік (ClaudiaWesterdiek)
Секретар
Жузеп Касадеваль
(Josep Casadevall)
Голова
Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 Правила 74 Регламенту Суду до рішення додається окрема думка суддів Касадеваля та Нуссбергер.
Ж.К.M.
К.В.
СПІЛЬНА ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ КАСАДЕВАЛЯ І СУДДІ НУССБЕРГЕР
Ця справа стосується неефективного розслідування ДТП, в результаті якої потерпіла померла. Вона подібна до багатьох попередніх справ проти України з цього питання та чітко вказує на існування системної проблеми.
Проте цей факт не звільняє заявника від обов’язку надати Судові усю відповідну інформацію щодо фактів у справі.
Приблизно через шість місяців після ДТП, 14 березня 2006 року, коли слідчим відділу розслідування дорожньо-транспортних пригод ГУ МВС в Одеській області вперше було винесено постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, заявник та його сім’я (його дружина, зять та його донька) уклали з жінкою-водієм, можливо відповідальною за ДТП, та її батьком нотаріально посвідчений договір. В обмін на сплату їм суми у розмірі 31 100 євро заявник та члени його сім’ї зобов’язались не звертатися з заявами про порушення кримінальної справи та не пред’являти до жінки-водія будь-яких вимог і не подавати позовних заяв. Залишається нез’ясованим, чи відповідав цей договір національному законодавству. У будь-якому випадку, безсумнівним є те, що зять заявника отримав зазначені гроші та що зобов’язання було виконано на підставі чіткої умови, прописаної у договорі, про те, що виплату може бути здійснено будь-кому з контрагентів (п. 13). Отже, відповідь заявника про те, що він особисто грошей не отримував (п. 14), є недоречною. Скаргу про розірвання договору та повернення сплачених коштів було відкликано за невідомих причин (п. 31).
На нашу думку, існування договору та виплата грошей у сумі 31 100 євро є важливими аспектами справи, які заявник не довів до відома Суду. Це питання є важливим для оцінки матеріальної зацікавленості заявника у результатах кримінального розслідування, які зазвичай стають підґрунтям для цивільного позову (п. 60). Воно також важливе для оцінки Судом морального відшкодування, що присуджується заявнику у разі, якщо буде встановлено обґрунтованість його скарги (п. 73).
Згідно з усталеною практикою Суду неповідомлення Суду про важливі факти може вважатися зловживанням правом на індивідуальну заяву, особливо якщо інформація стосується самої суті справи, і причин ненадання такої інформації належним чином не пояснено (див., наприклад, рішення у справах «Гросс проти Швейцарії» (Gross v. Switzerland) [ВП], заява № 67810/10, п. 28, ECHR 2014; «Предеску проти Румунії» (Predescu v. Romania), заява № 21447/03, пп. 25-26, від 2 грудня 2008 року, та ухвалу щодо прийнятності у справі «Гадрабова та інші проти Чеської Республіки» (Hadrabová and Others v. the Czech Republic), заяви №№ 42165/02 і 466/03, від 25 вересня 2007 року).
Суд може за власною ініціативою висловити таке заперечення щодо прийнятності заяви (див. ухвали щодо прийнятності у справах «Ржегак проти Чеської Республіки» (Řehák v. the Czech Republic), заява
№ 67208/01, від 18 травня 2004 року, та «Дюрінже та Грандж проти Франції» (Duringer and Grunge v. France), заяви №№ 61164/00 і 18589/02, ECHR 2003-II).
У цій справі заявник доводив, що він підписав договір, не прочитавши його, оскільки все ще перебував під впливом стресу і горя, спричинених смертю його єдиної дитини (пункт 14). На нашу думку, це не виправдовує неповідомлення Суду про договір та сплачені за ним гроші у заяві, яку було подано чотирма роками пізніше.
Ми вважаємо, що щира співпраця заявників з Судом є передумовою ефективної роботи Суду. Тому Суд повинен чітко дати зрозуміти, що він не може розглядати скарги, в яких заявники приховують частину важливої інформації.
Відповідно, Суд повинен був визнати скаргу неприйнятною на підставі підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції.
Full & Egal Universal Law Academy