© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
ДРУГА СЕКЦІЯ
СПРАВА BATTISTA ПРОТИ ІТАЛІЇ
(Заява № 43978/09)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
2 грудня 2014 року
Це рішення стане остаточним на підставі статті 44 § 2 Конвенції, але до нього можуть бути внесені редакційні зміни.
У справі Battista проти Італії,
Європейський суд з прав людини (Друга Секція) на засіданні Палати у складі:
Ишил Каракаш (Işıl Karakaş), Голова,
Ґвідо Раймонді (Guido Raimondi),
Андраш Сайо (András Sajó),
Небойша Вучініч (Nebojša Vučinić),
Гелен Келер (Helen Keller),
Еґідіюс Кюріс (Egidijus Kūris),
Роберто Спано (Robert Spano), судді,
і Абель Кампос (Abel Campos), заступник секретаря Секції,
Розглянувши справу на закритому засіданні 4 листопада 2014 року,
Проголошує наступне рішення, ухвалене у вказаний день:
процедура
1. Справа була відкрита за заявою (№ 43978/09), поданою до Суду проти Республіки Італія громадянином цієї країни, паном Алесандро Батіста (Alessandro Battista, далі - заявник), на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) 6 серпня 2009 року.
2. Заявник був представлений паном A. Батіста (Battista), адвокатом з Неаполя. Уряд Італії (далі – Уряд) був представлений уповноваженою особою, пані E. Спатафора (Spatafora).
3. 11 квітня 2011 року заяву було комуніковано Уряду.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
4. Заявник, пан Алесандро Батіста, є громадянином Італії, народився 1967 року і мешкає у Неаполі.
5. На початку справи він перебував у процесі розлучення зі своєю дружиною (D.L.), і опіка над двома дітьми (G.L. і M.T.), народженими у шлюбі, тимчасово була надана обом батькам.
6. 29 серпня 2007 року заявник звернувся до судді, який займався опікою, з проханням про отримання нового паспорта із записом імені свого сина, G.L. Колишня дружина заперечувала проти цього, стверджуючи, що заявник не сплачував аліменти, визначені головою суду під час розлучення.
7. Постановою від 18 вересня 2007 року суддя з питань опіки залишив клопотання заявника без задоволення на тій підставі, що паспорт не можна видавати з огляду на необхідність захистити право дітей на отримання аліментів. У зв’язку з цим суддя підкреслив, що заявник, котрий мав сплачувати аліменти у розмірі 600 євро, сплачував лише їх незначну частину (суми між 45 і 90 євро), і що у випадку його переїзду за кордон існувала небезпека, що він повністю ухилятиметься від цього обов’язку.
8. Рішенням від 26 жовтня 2007 року суддя з питань опіки видав наказ про видалення із паспорта заявника запису імені M.T.
9. 31 жовтня 2007 року комісар поліції (questore) Неаполя наказав заявнику повернути паспорт до комісаріату і скасував чинність посвідчення особи, яке могло використовуватись за кордоном.
10. Заявник оскаржив рішення судді з питань опіки у суді міста Неаполя. Він стверджував:
– що відповідно до рішення голови суду у справі про розлучення діти мали проводити літні канікули разом з ним від 10 до 26 серпня; що на цій підставі він хотів відвезти дітей літаком до Сицилії, але для цього було необхідно, щоб імена обох дітей були записані у його паспорті;
– що через заперечення колишньої дружини і постанову судді з питань опіки він і його діти не можуть поїхати на канікули;
– що імена дітей були записані у паспорті матері;
– що відмова задовольнити його прохання є покаранням, не передбаченим законом.
11. 7 лютого 2008 року заявник звернувся до судді міста Неаполя, який займався опікою, з проханням видати йому новий паспорт, пояснюючи, що його колишня дружина залишила у сімейному помешканні його посвідчення особи і паспорт.
12. Постановою від 29 лютого 2008 року суддя з питань опіки міста Неаполя залишив клопотання заявника без задоволення на тій підставі, що заявник не сплачує аліменти на дітей, і що у випадку його переїзду за кордон існує небезпека, що він повністю ухилятиметься від цього обов’язку.
Заявник оскаржив і це рішення у суді міста Неаполя, стверджуючи про порушення свого права на свободу пересування.
13. Рішенням від 5 лютого 2009 року суд міста Неаполя об’єднав дві скарги і залишив їх без задоволення. Суд перш за все зазначив, що правовою підставою рішення судді з питань опіки був закон від 21 листопада 1967 року (№ 1185), змінений законом № 3 від 2003 року (закон про паспорти).
14. Суд вирішив, що суддя з питань опіки мав юрисдикцію постановляти рішення щодо клопотання відносно паспорта заявника і внесення запису імені його сина. Щодо обґрунтованості скарг суд постановив, що заявник не виконує свого обов’язку щодо сплати аліментів, і що ця причина є однією з правових підстав для відмови видати паспорт з огляду на інтереси дітей, відповідно до статті 12 закону про паспорти.
15. 4 листопада 2008 року D.L. була засуджена до сплати штрафу у розмірі 100 євро (EUR) через відмову віддати дітей заявнику.
16. Постановою від 8 квітня 2009 року суддя з питань опіки видав D.L. на її прохання паспорт з іменами двох дітей.
17. 21 серпня 2012 року заявник звернувся до судді міста Неаполя, який займався опікою, з проханням видати його дітям особисті паспорти на підставі законодавчого декрету № 135 від 2009 року.
18. D.L. заперечувала проти цього, стверджуючи, що діти не мають потреби у паспортах, що заявник не виконує свого обов’язку щодо сплати аліментів з 2007 року і що навіть стосовно цього було порушене кримінальне провадження.
19. Рішенням від 3 жовтня 2012 року суддя з питань опіки залишив клопотання заявника без задоволення. Він постановив, що оскільки процес розлучення заявника і D.L. досі триває, а також з огляду на аргументи, наведені D.L., яка опікується дітьми, слід відстрочити будь-яку видачу паспортів дітям. Заявник не подавав апеляційної скарги на це рішення.
II. ЧИННЕ НАЦІОНАЛЬНЕ І МІЖНАРОДНЕ ПРАВО
20. Закон від 21 листопада 1967 року (№ 1185), змінений законом № 3 від 2003 року, каже:
Стаття 3
Паспорт не може бути виданий:
a) дітям, які, перебуваючи під опікою батьків, не отримали на це від них згоди, або згоди судді з питань опіки;
b) батькам, які мають неповнолітніх дітей і не отримали згоди судді з питань опіки. Цей дозвіл не потрібен, якщо є згода іншого з батьків, або якщо один з батьків здійснює виключну опіку (...).
Стаття 12
Паспорт може бути вилучений, коли особа перебуває за кордоном і не може довести сплату аліментів, встановлених судовим органом на користь неповнолітніх дітей (...).
21. На практиці існує два винятки, коли дозволяється видавати паспорт: якщо зацікавлена особа доведе необхідність лікування за кордоном і якщо вона має виїхати закордон по роботі.
22. Законодавчий декрет № 135 від 2009 року запровадив обов’язок для неповнолітніх дітей мати особистий паспорт. Тож починаючи з 25 листопада 2009 року вже не можна записувати неповнолітніх дітей до паспортів батьків. Записи, зроблені до цієї дати, залишаються дійсними за умов, передбачених чинним на той час законодавством. Термін чинності паспорта для неповнолітніх дітей залежить від їхнього віку: 3 роки для дітей від народження до трьох років і 5 років для дітей від трьох до вісімнадцяти років.
23. Норматив (ЄС) № 4/2009 від 18 грудня 2008 року щодо компетенції, чинного законодавства, визнання і виконання рішень, а також співпраці у питаннях про сплату аліментів наводить низку заходів, спрямованих на полегшення сплати аліментних зобов’язань у справах, що стосуються різних держав.
24. Гаазька конвенція від 23 листопада 2007 року про міжнародне стягнення аліментів на дітей та інші форми сімейного утримання запроваджує систему адміністративної співпраці між органами держав-учасниць, а також режим визнання і виконання рішень і угод у питаннях про аліментні зобов’язання.
25. Нью-Йоркська конвенція про стягнення аліментів за кордоном була укладена і відкрита для підписання 20 червня 1956 року під час конференції ООН щодо аліментних зобов’язань, яка була скликана на підставі резолюції 572 (XIX) Економічної і соціальної ради ООН, ухваленої 17 травня 1955 року.
ПРАВО
I. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 ПРОТОКОЛУ No 4 КОНВЕНЦІЇ
26. Заявник скаржиться на порушення його приватного життя і свободи пересування. Зокрема, він стверджує, що жодна правова норма не забороняє одному з батьків, який не сплачує аліменти, мати паспорт і записувати до нього імена своїх дітей.
Він посилається на статтю 2 Протоколу № 4 Конвенції, яка звучить так:
« 1. Кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання.
2. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.
3. На здійснення цих прав не встановлюються жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку, запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб.
4. Права, викладені в пункті 1, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдовуються суспільними інтересами в демократичному суспільстві. »
27. Уряд спростовує твердження заявника.
A. Щодо прийнятності
28. Суд констатує, що дана заява не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Водночас Суд не вважає її неприйнятною з інших підстав. Отже, її слід визнати прийнятною.
B. Щодо суті
1. Аргументи сторін
29. Заявник стверджує, що не існує жодних правових підстав для того, щоб державні органи відмовились видати йому паспорт. Зокрема, він твердить, що він жодного разу не був засуджений за порушення обов’язку сімейного утримання (violazione degli obblighi di assistenza familiare, правопорушення, каране статтею 570 Кримінального кодексу), і що жоден суд не визнавав його винним у несплаті аліментів. До того ж він стверджує, що ще ніколи не мав судимості.
30. Уряд нагадує, що стаття 16 Конституції каже, що свобода громадянина залишати територію Республіки залежить від виконання передбачених законом обов’язків.
31. Він далі зазначає, що обмеження цього права заявника однозначно передбачене законом, а саме статтею 3 a) і b) Закону № 1185 від 1967 року, і пояснює, що метою є захист дітей: йдеться про забезпечення сплати заявником аліментів і запобігання скоєнню злочину. На думку Уряду, таке втручання відповідає критерію «необхідності у демократичному суспільстві», особливо з огляду на юриспруденцію Суду стосовно несплачених боргів.
32. У зв’язку з цим Уряд нагадує, що суд міста Неаполя вирішив передати своє рішення від 22 жовтня 2008 року прокуророві Республіки, щоб перевірити, чи наявна у розпорядженні суду інформація становить порушення обов’язку сімейного утримання (violazione degli obblighi di assistenza familiare), правопорушення, караного статтею 570 Кримінального кодексу.
33. Уряд зазначає, що Конституційний суд у рішенні 0464 від 1997 року вирішив, що метою згаданої статті закону № 1185 від 1967 року є «забезпечити виконання батьками своїх обов’язків щодо дітей».
Він додає, що відповідно до юриспруденції Касаційного суду рішення судді з опіки у даній справі є заходом «мирового посередництва» (тобто воно не має на меті остаточно вирішити конфлікт між суб’єктивними правами батьків).
34. Уряд нагадує юриспруденцію Суду щодо обмежень свободи пересування у випадку наявного кримінального провадження, банкрутства або ж порушення зобов’язань щодо військової служби.
2. Оцінка Суду
35. Суд по-перше зазначає, що дана справа порушує нове питання, оскільки він ще не мав нагоди вивчати заходи, які обмежують свободу залишати країну через існування особливо важливих боргів щодо третьої особи, таких як аліментні зобов’язання.
36. У справах, які розглядались раніше на підставі статті 2 Протоколу № 4, Суд або колишня Європейська комісія з прав людини вивчали заборони, постановлені, наприклад, у контексті:
– наявного кримінального провадження (Schmidt проти Австрії, № 10670/83, рішення Комісії від 9 липня 1985 року, Décisions et rapports (DR) 44, стор. 195; Baumann проти Франції, № 33592/96, CEDH 2001‑V; Földes і Földesné Hajlik проти Угорщини, № 41463/02, CEDH 2006‑XII; Sissanis проти Румунії, № 23468/02, 25 січня 2007 року; Bessenyei проти Угорщини, № 37509/06, 21 жовтня 2008 року; A.E. проти Польщі, № 14480/04, 31 березня 2009 року; Iordan Iordanov і Інші проти Болгарії, № 23530/02, 2 липня 2009 року; Makedonski проти Болгарії, № 36036/04, 20 січня 2011 року; Pfeifer проти Болгарії, № 24733/04, 17 лютого 2011 року; Prescher проти Болгарії, № 6767/04, 7 червня 2011 року; і Miażdżyk проти Польщі, № 23592/07, 24 січня 2012 року);
– виконання покарання (M. проти Німеччини, № 10307/83, рішення Комісії від 6 березня 1984 року, DR 37, стор. 113) ;
– визнання зацікавленої особи винною у злочині, до зняття судимості (Nalbantski проти Болгарії, № 30943/04, 10 лютого 2011 року);
– наявного провадження щодо банкрутства (Luordo проти Італії, № 32190/96, CEDH 2003‑IX);
– відмови сплатити накладений митницею штраф (Napijalo проти Хорватії, № 66485/01, 13 листопада 2003 року);
– несплати податку (Riener проти Болгарії, № 46343/99, 23 травня 2006 року);
– несплати приватній особі боргу, встановленого судовим рішенням (Ignatov проти Болгарії, № 50/02, 2 липня 2009 року, і Gochev проти Болгарії, № 34383/03, 26 листопада 2009 року; Khlyustov проти Росії, № 28975/05, 11 липня 2013 року);
– володіння «державною таємницею» (Bartik проти Росії, № 55565/00, CEDH 2006‑XV);
– невиконання обов’язку військової служби (Peltonen проти Фінляндії, № 19583/92, рішення Комісії від 20 лютого 1995 року, DR 80‑A, стор. 38, і Marangos проти Кіпру, № 31106/96, рішення Комісії від 20 травня 1997 року, неоприлюднене);
– психічної хвороби зацікавленої особи за відсутності умов належного догляду у країні призначення (Nordblad проти Швеції, № 19076/91, рішення Комісії від 13 жовтня 1993 року, неоприлюднене);
– судового рішення, яке забороняє вивозити за кордон неповнолітню дитину (Roldan Texeira і Інші проти Болгарії, (déc.), № 40655/98, 26 жовтня 2000 року, і Diamante і Pelliccioni проти Сан-Маріно, № 32250/08, 27 вересня 2011 року);
– заборони громадянину Болгарії протягом двох років залишати територію своєї держави через порушення імміграційного законодавства США (Stamose проти Болгарії, № 29713/05, CEDH 2012).
Суд вважає, що незважаючи на відмінність між наведеними і даною справою, до них застосовуються однакові принципи.
37. Стаття 2 § 2 Протоколу № 4 гарантує кожному право залишати будь-яку країну, щоб переїхати до будь-якої іншої країни на власний вибір, куди його можуть пустити. Відмова з боку національних судів видати заявнику паспорт і анулювання його посвідчення особи для закордонних подорожей становить втручання у це право (див. цитоване рішення Peltonen, стор. 43, і цитовані рішення Baumann, §§ 62-63, Napijalo, §§ 69-73, і Nalbantski, § 61). Тож слід встановити, чи таке порушення було «передбачене законом», переслідувало одну чи кілька законних цілей, визначених статтею 2 § 3 Протоколу № 4, і чи воно було «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цієї або цих цілей.
38. Стосовно законності даного заходу Суд нагадує свою послідовну юриспруденцію, відповідно до якої вислів «передбачене законом» вимагає не лише наявності у внутрішньому праві підстави для оспорюваного заходу, але й стосується якості такого закону, який має бути розумно доступним і передбачуваним щодо наслідків (Rotaru проти Румунії [ВП], № 28341/95, § 52, CEDH 2000-V). Для того, щоб закон відповідав вимозі передбачуваності, він повинен достатньо чітко наводити умови, за яких захід може бути застосовано, аби дозволити зацікавленим особам врегулювати свою поведінку, за потребою звернувшись за фаховою порадою.
39. Як підкреслює Уряд, втручання спиралось на статтю 12 закону про паспорти від 21 листопада 1967 року (№ 1185), зміненого законом № 3 від 2003 року, через те, що заявник не сплачував аліменти на дітей. Тож вочевидь таке втручання мало правову підставу у внутрішньому праві. З огляду на це Суд також зазначає, що Конституційний суд у рішенні № 0464 від 1997 року вирішив, що метою згаданої статті закону № 1185 від 1967 року є «забезпечити виконання батьками своїх обов’язків щодо дітей».
40. Суд також вважає, що застосування оспорюваного заходу має на меті гарантувати інтереси дітей заявника, і що воно в принципі переслідує законну мету захисту прав інших осіб, у даній справі – права дітей, які мають отримувати аліменти.
41. Що стосується пропорційності обмеження, застосованого через несплачені борги, Суд нагадує, що даний захід може бути виправданим лише тією мірою, якою переслідує мету гарантувати сплату згаданих боргів (Napijalo, цитовано, §§ 78 - 82). Водночас, захід, що обмежує свободу пересування особи, який спочатку був виправданим, може стати непропорційним і порушуватиме права такої особи, якщо автоматично продовжуватиметься протягом тривалого часу (Luordo, цитовано, § 96, і Földes et Földesné Hajlik, цитовано, § 35)
42. У кожному випадку, державні органи зобов’язані стежити, щоб будь-яке втручання у право особи залишити свою країну, як від початку, так і протягом усього застосування, було виправданим і пропорційним відносно обставин. Вони не можуть продовжувати на тривалий строк заходи, що обмежують свободу пересування особи, без здійснення періодичної перевірки їх виправданості (Riener, цитовано, § 124, і Földes і Földesné Hajlik, цитовано, § 35). Такий контроль має зазвичай здійснюватись, принаймні у останній інстанції, судовим органом, оскільки це надає кращі гарантії незалежності, неупередженості і регулярності провадження (Sissanis проти Румунії, № 23468/02, § 70, 25 січня 2007 року). Обсяг судового контролю має дозволяти суду брати до уваги усі складові, включно з тими, які пов’язані з пропорційністю обмежувального заходу (див., mutatis mutandis, Le Compte, Van Leuven і De Meyere проти Бельгії, 23 червня 1981 року, § 60, série A № 43).
43. Повертаючись до обставин даної справи Суд зазначає, що заявник від 2008 року не має ані паспорта, ані посвідчення особи для закордонних подорожей. Суд відмічає, що заявнику відмовили у отриманні паспорта і посвідчення особи для закордонних подорожей через несплату аліментів. Національні суди (параграфи 11-12 вище) підкреслювали, що заявник не сплатив аліменти на дітей, і що існував ризик того, що він остаточно перестане їх сплачувати після виїзду за кордон.
44. Як видно з матеріалів справи і зокрема із чинних рішень державних органів, внутрішні суди не вважали за необхідне вивчити особисте становище заявника або його спроможність сплачувати встановлені суми і автоматично застосували оспорюваний захід. У даній справі не було здійснено збалансування жодних задіяних прав. До уваги було взято тільки майнові інтереси отримувачів аліментів.
45. Водночас Суд констатує, що стягнення заборгованості за аліментами є предметом співпраці у цивільних справах на європейському і міжнародному рівні. Суд нагадує, що існують засоби, спрямовані на стягнення заборгованості поза національними кордонами, зокрема норматив (ЄС) № 4/2009 Європейської ради від 18 грудня 2008 року щодо компетенції, чинного законодавства, визнання і виконання рішень, а також співпраці у питаннях про сплату аліментів, Гаазька конвенція від 23 листопада 2007 року про міжнародне стягнення аліментів на дітей та інші форми сімейного утримання і Нью-Йоркська конвенція про стягнення аліментів за кордоном. Державні органи не взяли до уваги ці документи під час застосування оспорюваного заходу. Вони обмежились посиланням на те, що заявник із паспортом може виїхати за кордон і таким чином уникнути свого обов’язку.
46. Окрім того, Суд зазначає, що у даній справі застосоване до заявника обмеження не гарантувало сплату аліментів.
47. Тому Суд вважає, що до заявника захід було застосовано автоматично, без жодного обмеження ні щодо обсягу, ні щодо тяжкості (Riener, цитовано, § 127). Водночас національні суди не здійснили жодного перегляду виправданості і пропорційності заходу з огляду на обставини справи починаючи з 2008 року.
48. На підставі наведеного Суд вирішує, що автоматичне застосування такого заходу на невизначений строк і без врахування становища самого заявника не можна вважати необхідним у демократичному суспільстві.
49. Тому є порушення статті 2 Протоколу № 4 Конвенції.
II. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
50. Заявник стверджує, що відмова видати йому паспорт становить порушення права на повагу до приватного життя, передбаченого статтею 8 Конвенції, яка звучить так:
« 1. Кожен має право на повагу до його приватного та сімейного життя, до свого
житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно з законом і є необхідним в демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі, або для захисту прав і свобод інших осіб. »
51. Суд вважає, що ця скарга заявника тісно пов’язана із розглянутою вище скаргою за статтею 2 Протоколу № 4, і тому також має бути проголошена прийнятною.
52. З огляду на зроблені вище висновки (параграфи 48 і 49 вище), Суд не вважає за потрібне досліджувати її окремо.
III. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
53. Заявник стверджує про порушення статті 5 Протоколу № 7, тому що мати його дітей скористалась переважним ставленням, оскільки на відміну від нього отримала дозвіл на внесення імен дітей до її паспорта.
54. Суд по-перше зазначає, що цю скаргу не було обґрунтовано. Постільки, поскільки вона порушує окреме питання, порівняно із вивченим вище, і постільки, поскільки Суд має компетенцію вивчати сформульовані скарги, він не вбачає наявності жодних порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією. Тому Суд проголошує цю скаргу неприйнятною.
IV. ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
55. Стаття 41 Конвенції каже:
“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”
A. Шкода
56. Заявник вимагає 30000 євро (EUR) на відшкодування моральної і матеріальної шкоди, якої він зазнав особисто, а також від імені своїх дітей, через неможливість поїхати за кордон.
57. Уряд заперечує проти цієї вимоги. Він вважає, що сума, яку вимагає заявник, у кожному випадку є надмірною і не відповідає критеріям оцінки Суду.
58. Суд вважає, що належить присудити заявнику 5000 EUR на відшкодування моральної шкоди.
B. Видатки і витрати
59. Не наводячи документальних підтверджень, заявник просить також 20000 EUR на покриття видатків і витрат, яких він зазнав у національних судах і у Суді.
60. Уряд вважає цю суму надмірною і стверджує, що заявник не довів необхідність і розумність наведених видатків і витрат.
61. Відповідно до юриспруденції Суду, заявнику надається відшкодування видатків і витрат, лише якщо він доведе, що вони дійсно і необхідно мали місце і є розумними щодо обсягу. У даній справі Суд вважає, що заявник не навів документальних підтверджень свого прохання, і вирішує нічого не присуджувати йому за цією вимогою.
C. Пеня
62. Суд вважає за доречне, щоб пеня за несвоєчасну сплату була в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, яка діє упродовж прострочення періоду виплати, плюс три відсотки.
З ЦИХ ПРИЧИН СУД
1. Проголошує, одноголосно, прийнятними скарги за статтями 2 Протоколу № 4 і 8 Конвенції,
2. Проголошує, більшістю голосів, решту заяви неприйнятною;
3. Постановляє, одноголосно, що було порушення 2 Протоколу № 4 Конвенції;
4. Постановляє, одноголосно, що немає потреби розглядати скаргу за статтею 8 Конвенції;
5. Постановляє, одноголосно,
(a) що Держава-відповідач протягом трьох місяців після набуття цим рішенням чинності відповідно до статті 44 § 2 Конвенції має виплатити заявнику 5000 EUR (п’ять тисяч євро) на відшкодування моральної шкоди, включно з будь-якими податками, які треба буде сплатити
b) що, зі спливом вищезгаданих трьох місяців і до остаточного розрахунку, на названу суму мають нараховуватися відсотки у розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, яка діє упродовж прострочення періоду виплати, плюс три відсотки;
6. Відхиляє, шістьма голосами проти одного, решту вимог щодо справедливої сатисфакції.
Складено французькою мовою і повідомлено письмово 2 грудня 2014 року відповідно до статті 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.
Абель КампосИшил Каракаш
Заступник секретаряГолова
Відповідно до статті 45 § 2 Конвенції і Правила 74 § 2 Регламенту Суду, до цього рішення додано окрему думку судді Кюріс.
Окрема думка не перекладалась, однак її викладено англійською та французькою мовами в офіційних мовних версіях рішення, яке можна знайти в базі рішень Суду HUDOC.
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.
Full & Egal Universal Law Academy