ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «БАЗ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF BAZ v. UKRAINE)
(Заява № 40962/13)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
05 листопада 2020 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Баз проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits), Голова,
Лятіф Гусейнов (Latif Hüseynov),
Маттіас Гуйомар (Mattias Guyomar), судді,
та Анна-Марія Дуге (Anne-Marie Dougin), в.о. заступника Секретаря секції,
З огляду на:
заяву, яку 15 червня 2013 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин Туреччини, пан Мехмет Тахір Діно Баз (далі –заявник);
рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд) про скаргу за пунктом 1 статті 5 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними;
зауваження сторін;
рішення Уряду Туреччини не використовувати своє право брати участь у цій справі відповідно до пункту 1 статті 36 Конвенції;
після обговорення за зачиненими дверима 06 жовтня 2020 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ВСТУП
1. Справа стосується скарги заявника, що тримання його під вартою в Україні у контексті розгляду запиту органів державної влади Туреччини щодо його видачі було порушенням підпункту «f» пункту 1 статті 5 Конвенції.
ФАКТИ
2. Заявник народився у 1976 році і проживає у м. Миколаїв. Заявника, якому була надана правова допомога, представляв
пан О. Овчинников, юрист, що практикує у м. Страсбург.
3. Уряд представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.
4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.Прибуття заявника до України та провадження щодо визнання його біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту
5. У вересні 1998 року заявник виїхав з Туреччини до незазначеної країни. У 2004 році він прибув до України, а 23 березня 2011 року йому було надано статус біженця.
6. 18 жовтня 2012 року Державна міграційна служба України скасувала рішення про визнання його біженцем на підставі надання ним неправдивої інформації. Заявник зазначив, що його переслідували в Туреччині за ознаками його політичних переконань, приховавши факт його розшуку правоохоронними структурами за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення.
7. Українські суди трьох інстанцій залишили без задоволення позов заявника, яким він оскаржував скасування рішення про визнання його біженцем. Остаточне рішення було ухвалене Вищим адміністративним судом України 03 квітня 2013 року.
8. Тим часом 14 березня 2013 року заявник звернувся до органу міграційної служби із заявою про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту.
9. 13 серпня 2013 року Головне управління Державної міграційної служби України в Харківський області відмовило у прийнятті його заяви про визнання особою, яка потребує додаткового захисту, на тій підставі, що рішення про визнання його біженцем було скасовано.
10. 27 лютого 2014 року за адміністративним позовом заявника Одеський окружний адміністративний суд скасував цей наказ і зобов’язав орган міграційної служби розглянути по суті його заяву про визнання особою, яка потребує додаткового захисту.
11. Міграційна служба подала апеляційну скаргу. У матеріалах справи відсутня інформація щодо подальшого руху справи.Кримінальне провадження щодо заявника в Україні
12. 25 вересня 2012 року заявника затримали за підозрою у використанні завідомо підроблених документів (додаткові відомості в матеріалах справи відсутні). У незазначену дату він був звільнений під підписку про невиїзд.
13. 14 березня 2013 року Ленінський районний суд міста Харкова визнав заявника винним за всіма пунктами обвинувачення та обрав йому покарання у виді арешту на строк два місяці.
14. Заявник звернувся зі скаргою. У матеріалах справи відсутня інформація про результати цього провадження.Процедура екстрадиції та тримання заявника під вартою з метою видачі
15. 20 червня 2011 року 13-ий Вищий Кримінальний Суд
міста Стамбула (далі – Стамбульський суд) видав ордер на арешт заявника у зв’язку з підозрою щодо його участі у сепаратистських терористичних діях 05 серпня 1998 року.
16. 03 жовтня 2012 року Стамбульський суд направив доручення до «уповноважених судових органів України» з проханням про екстрадицію заявника до Туреччини у зв’язку з кримінальним провадженням щодо нього. У дорученні було зазначено, що строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за цими обвинуваченнями закінчувався 15 серпня 2013 року. Турецький суд запевнив органи державної влади України у дотриманні прав і свобод заявника за Конвенцією.
17. 14 листопада 2012 року заявник був затриманий Службою безпеки України з метою його видачі.
18. 15 листопада 2012 року Управління Державної міграційної служби України в Миколаївській області повідомило Службу безпеки України, що заявник не звертався з питання набуття громадянства України (відповідно до українського законодавства видача громадян України забороняється).
19. 16 листопада 2012 року Центральний районний суд
міста Миколаєва за поданням прокуратури помістив заявника під варту до здійснення його видачі.
20. 17 червня 2013 року Стамбульський суд видав ще один ордер на арешт заявника у зв’язку з тим самим кримінальним обвинуваченням, що і раніше.
21. Заявника було переведено з м. Миколаїв до м. Харків у зв’язку з кримінальним провадженням щодо нього в Україні (див. пункти 12 та 13), внаслідок чого Жовтневий районний суд міста Харкова (далі – Жовтневий суд) став відповідальним судовим органом щодо питань, пов’язаних з триманням його під вартою.
22. 17 липня 2013 року Жовтневий суд перевірив наявність підстав для тримання заявника під вартою та визнав виправданим його подальше тримання під вартою. Суд послався на два ордери на арешт і доручення щодо екстрадиції, видані Стамбульським судом. Прокуратура Харківської області отримала відповідні документи від Міністерства юстиції України. Крім того, прокуратура провела екстрадиційну перевірку і дійшла висновку про відсутність перешкод для видачі заявника. Суд також зауважив, що заявника було визнано винним відповідно до вироку від 14 березня 2013 року, але вказав, що вирок ще не набрав законної сили.
23. 30 серпня 2013 року Жовтневий суд звільнив заявника з-під варти. Суд зазначив, що строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за злочини, у вчиненні яких обвинувачувався заявник, закінчився 15 серпня 2013 року. У зв’язку з цим суд посилався на статтю 10 Європейської конвенції про видачу правопорушників, згідно з якою за таких обставин видача не могла бути здійснена (див. пункт 29).
24. 23 вересня 2013 року Міністерство юстиції України відхилило запит про видачу особи від 03 жовтня 2012 року.
відповіднА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗАВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВОКримінально-процесуальний кодекс України 1960 року (втратив чинність і з 19 листопада 2012 року замінений Кримінальним процесуальним кодексом України 2012 року)
25. Відповідні положення Кодексу наведені в рішенні Суду у справі «Молочко проти України» (Molotchko v. Ukraine), заява № 12275/10, пункт 91, від 26 квітня 2012 року).Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року
26. Стаття 584 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року передбачає, що клопотання про екстрадиційний арешт має подаватися прокурором після надходження запиту компетентного органу іноземної держави про видачу особи. Екстрадиційний арешт застосовується на період часу необхідного для вирішення питання про видачу особи та її фактичної видачі, але цей період не може тривати більше дванадцяти місяців (частина десята статті 584). У випадку звернення зі скаргою особи, до якої застосовано екстрадиційний арешт, або її захисника слідчий суддя має перевірити наявність підстав для звільнення особи з-під варти (частина дванадцята статті 584), однак не частіше одного разу на місяць.
27. Частина друга статті 589 передбачає, що забороняється екстрадиція особи, якій надано статус біженця, статус особи, яка потребує додаткового захисту, або їй надано тимчасовий захист.
28. Відповідно до частини четвертої статті 590 рішення про видачу особи не може бути прийнято, якщо така особа подала заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і жодного остаточного рішення щодо цього ще не ухвалювалося.відповідні міжнародні матеріали
29. Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 року набрала чинності для Туреччини 18 квітня 1960 року, а для України – 09 червня 1998 року. Стаття 10 цієї Конвенції передбачає:
Строк давності
«Видача не здійснюється, якщо відповідна особа, згідно із законодавством запитуючої або запитуваної Сторони, не підлягає переслідуванню чи покаранню у зв’язку із закінченням строку давності.»
ПРАВОСТВЕРДЖУВАНе ПОРУШЕННЯ пункту 1 СТАТТі 5 КОНВЕНЦІЇ
30. Заявник скаржився, що тримання його під вартою у зв’язку з розглядом органами державної влади України запиту органів державної влади Туреччини щодо його видачі було порушенням підпункту «f» пункту 1 статті 5 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
(f) законний арешт або затримання особи ..., щодо якої провадиться процедура ... екстрадиції»Доводи сторін
31. Заявник стверджував, що тримання його під вартою суперечило підпункту «f» пункту 1 статті 5 Конвенції з таких підстав:
(i) до 03 квітня 2013 року його скарги на скасування рішення про визнання його біженцем все ще розглядались (див. пункт 7), і це означало неможливість здійснення його видачі; (ii) 14 березня
2013 року він звернувся із заявою про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, і тому його видача не могла бути здійснена, поки це провадження тривало; та (iii) з 15 серпня 2013 року тримання його під вартою також стало незаконним, оскільки строк притягнення його до кримінальної відповідальності в Туреччині закінчився.
32. Уряд не подав жодних зауважень щодо прийнятності та суті справи у встановлені строки.Прийнятність
33. Суд зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.Суть
34. Стислий виклад відповідних загальних принципів практики Суду наведений в рішенні у справі «Хомулло проти України» (Khomullo v. Ukraine), заява № 47593/10, пункти 51 – 53,
від 27 листопада 2014 року).
35. Насамперед Суд зазначає про відсутність ознак, що нормативно-правова база, згідно з якою заявник був затриманий до здійснення його видачі, була якимось чином недостатньою або що органи державної влади не проводили процедуру його видачі з належною ретельністю.
36. Стосовно висунутих заявником аргументів (див. пункт 31) Суд зазначає, що він не вказав на жодне положення національного законодавства, яке підтверджувало б твердження про збереження його статусу біженця в Україні під час розгляду його скарг на скасування рішення про визнання його біженцем. Так само жодне положення національного законодавства не перешкоджало застосуванню до нього екстрадиційного арешту під час розгляду його заяви про визнання особою, яка потребує додаткового захисту. Хоча, поки ці два провадження тривали, вони цілком могли становити перешкоду для його фактичної видачі Туреччині, щойно у результаті розгляду заяв було зроблено висновок не на користь заявника, заборони на здійснення видачі більше не було. Отже, сам факт, що ці провадження тривали, не ставить під сумнів відповідність тримання заявника під вартою вимогам національного законодавства та пункту 1 статті 5 Конвенції.
37. Водночас з 15 серпня 2013 року (коли строк давності притягнення заявника до кримінальної відповідальності в Туреччині закінчився) екстрадиція заявника стала остаточно неможливою відповідно до Європейської конвенції про видачу правопорушників, яка є обов’язковою для України. Незважаючи на цей факт заявника не звільняли до 30 серпня 2013 року (див. пункти 23 та 29). Суд уже встановлював порушення пункту 1 статті 5 Конвенції за подібних обставин (див., наприклад, рішення у справах «Дубовик проти України» (Dubovik v. Ukraine), заяви № 33210/07 та № 41866/08, пункти 61 та 62, від 15 жовтня 2009 року; «Гарькавий проти України» (Garkavyy v Ukraine), заява № 25978/07, пункти 70 та 75, від 18 лютого 2010 року та «Мокаллал проти України» (Mokallal v. Ukraine),
заява № 19246/10, пункт 44, від 10 листопада 2011 року). Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі.
38. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою у період з 15 до 30 серпня 2013 року.ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
39. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
40. Заявник вимагав 50 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
41. Уряд не надав жодних коментарів.
42. Суд, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, присуджує заявнику 4 800 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику.
43. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНООголошує заяву прийнятною;Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою у період з 15 до 30 серпня 2013 року;Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 4 800 (чотири тисячі вісімсот) євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
4.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 05 листопада
2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
{Анна-Марія Дуге
(Anne-Marie Dougin)
В.о. заступника Секретаря
Мартіньш Мітс
(Mārtiņš Mits)
Голова
Full & Egal Universal Law Academy