CASE OF BELOZOROV v. RUSSIA AND UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Ministry of Justice of Ukraine

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ПЕРША СЕКЦІЯ

СПРАВА «БЄЛОЗОРОВ ПРОТИ РОСІЇ ТА УКРАЇНИ»
(CASE OF BELOZOROV v. RUSSIA AND UKRAINE)

(Заява № 43611/02)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

15 жовтня 2015 року

ОСТАТОЧНЕ

15/01/2016

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Бєлозоров проти Росії та України»

Європейський суд з прав людини (Перша секція), засідаючи Палатою, до складу якої увійшли:

Елізабет Штайнер (Elisabeth Steiner), Голова,
Ханлар Хаджиєв (Khanlar Hajiyev),
Мір’яна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),               Юлія Лаффранк (Julia Laffranque),
Ерік Мьосе (Erik Møse),
Дмітрій Дєдов (Dmitry Dedov), судді,
Станіслав Шевчук (Stanislav Shevchuk), суддя ad hoc
та Сорен Нільсен (Søren Nielsen), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 22 вересня 2015 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 43611/02), яку 10 грудня 2002 року подав до Суду проти Російської Федерації і України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Олександр Бєлозоров (далі – заявник).

2. Заявника, якому була надана правова допомога, представляла пані Є.А. Бугаєнко, юрист, яка практикує у м. Москва. Уряд Росії на початкових етапах провадження представляв пан П. Лаптєв, колишній Уповноважений Російської Федерації в Європейському суді з прав людини, а згодом його Уповноважений – пан Г. Матюшкін. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, пан
Н. Кульчицький з Міністерства юстиції України.

3. Заявник скаржився, серед іншого, що українські і російські органи влади здійснили обшук його квартири в Україні, затримали його, а згодом доправили його до Росії для судового розгляду справи. У зв’язку з діями російських органів влади заявник скаржився, що тривалість його тримання під вартою була надмірною та що він був не в змозі оскаржити до суду тримання його під вартою.

4. Ухвалою від 16 жовтня 2012 року Суд оголосив заяву частково прийнятною.

5. Заявник та Уряд подали додаткові письмові зауваження (пункт 1 Правила 59 Регламенту Суду) щодо суті.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявник народився у 1967 році і проживає у м. Феодосія, Автономна Республіка Крим.

A. Кримінальна справа щодо заявника, його затримання та наступне доправлення до Москви

7. 19 вересня 2000 року прокуратурою Північно-Західного адміністративного округу м. Москва (далі – прокуратура) було порушено кримінальну справу за фактом вбивства бізнесмена.

8. Повісткою 30 жовтня 2000 року прокуратура викликала заявника на допит в якості свідка у цій справі. Оскільки на час подій заявник проживав у м. Феодосія в Автономній Республіці Крим, прокурором було також видано доручення працівникам міліції вжити заходів з метою забезпечення явки заявника. Як видається, відповідні повістки було надіслано на єдину відому адресу проживання заявника у Росії, тобто на адресу його сестри, яка проживала у м. Москва. Заявник заперечив отримання повістки у той час.

9. 1 і 2 листопада 2000 року прокуратурою було винесено постанову про проведення обшуку квартири заявника у м. Феодосія, прокуратура звернулась до органів української влади з проханням надати сприяння у його проведенні, та направила до України групу працівників Управління внутрішнього розшуку ГУ МВС Російської Федерації у м. Москва. У своєму листі від 1 листопада 2000 року прокурор чітко зазначив, що він вирішив надіслати до Феодосії двох працівників управління для проведення «оперативно-розшукових заходів».

10. Проведення операції було доручено двом працівникам російської міліції, Ті. і Го., і їх негайно було направлено до України. Видається, що вони отримали підтримку начальника слідчого відділу Феодосійського МВ ГУМВС України в АР Крим, підполковника Мір., який очевидно дав вказівки своєму підлеглому, працівнику міліції Ков., сприяти працівникам російської міліції у виконанні їх завдання. Точні вказівки, надані працівнику міліції Ков., невідомі.

11. 3 листопада 2000 року працівник міліції Ков. та двоє працівників російської міліції Ті. і Го. встановили місцезнаходження заявника і затримали його. До заявника було застосовано наручники, а у його квартирі було проведено обшук. Обшук відбувся у присутності матері заявника, Б.Н., та її сусідів К.М. та П.Н. в якості понятих, що було зафіксовано у протоколі обшуку, складеному Ков. 3 листопада 2000 року. У протоколі зазначалося, що заявникові було надано копію протоколу у день обшуку.

12. За словами заявника, після обшуку його продовжували тримати під вартою працівники української і російської міліції, які наступного дня доправили його до місцевого аеропорту. Працівники російської міліції і заявник першим рейсом вилетіли до м. Москва. Після прибуття заявника було офіційно затримано тими ж двома працівниками міліції та взято під варту за підозрою у вчиненні вбивства.

13. Заявник надав копію пасажирського маніфесту рейсу «Аерофлоту» Су-200 від 4 листопада 2000 року. У документі було зазначено, що заявник і працівники міліції Го. і Ті. летіли тим самим рейсом та займали місця № 5 (Го.), № 6 (заявник) і
№ 7 (Ti.).

14. За твердженнями російського Уряду, після обшуку заявника було доставлено до відділу української міліції, і невдовзі після цього звільнено. Наступного дня він придбав квиток на літак і вилетів до м. Москва. Двох працівників міліції, Ті. і Го., було попереджено про рішення заявника купити квиток на літак, і їм вдалося придбати квитки на той самий рейс. Коли заявник прибув в Московський аеропорт, його було затримано Ті. і Го. та доставлено до слідчого прокуратури.

15. Уряд України не надав свого викладу цих подій.

B. Спроби заявника оскаржити дії російських і українських органів влади

1. Скарги заявника до органів влади України

16. Після подій 3 і 4 листопада 2000 року батьки заявника подали низку скарг до різних посадових осіб та органів влади України стосовно дій працівників української міліції та просили у Міністерства зовнішніх справ України допомоги у поверненні заявника з Росії до України.

17. Зокрема, 25 листопада 2000 року заявник подав до Генеральної прокуратури України скаргу, стверджуючи про зловживання владою, незаконність обшуку, затримання та тримання під вартою.

18. У відповідь на одну зі скарг батьків заявника 8 грудня 2000 року прокурор прокуратури м. Феодосія порушив адміністративне провадження щодо причетних українських посадових осіб у зв’язку з подіями 3 листопада 2000 року. У постанові зазначалося, що:

«... 3 листопада 2000 року працівники управління Московського карного розшуку прибули до м. Феодосія з постановою про проведення обшуку за [адресою місця проживання заявника], яку було видано прокурором Північно-Західного адміністративного округу м. Москва.

Начальник слідчого відділу Феодосійського МВ ГУМВС України в АР Крим... підполковник міліції Мір. серйозно порушив вимоги статті 177 Кримінально-процесуального кодексу України та статтю 80 Мінської Конвенції... згідно з якою зносини з питань екстрадиції, кримінального переслідування та виконання слідчих доручень... здійснюються генеральними прокуратурами Договірних сторін. Він давав вказівки своїм [підлеглим] надавати допомогу [працівникам російської міліції] при проведенні обшуку.

Перед початком обшуку працівники московської міліції у присутності працівників української міліції Ков., Га. і Бол. заарештували [заявника] та застосували до нього наручники, що було підтверджено [батьками заявника і понятими] К.М. і П.Н.

Після обшуку громадянина України [заявника] було затримано працівниками російської міліції та вивезено у невідомому напрямку...»

19. 9 грудня 2000 року начальник Феодосійського МВ ГУМВС України в АР Крим підполковник міліції Мір. видав наказ № 478, яким на працівника міліції Ков., який брав участь у подіях 3 листопада 2000 року, було накладено дисциплінарне стягнення за «неправомірні та несанкціоновані дії при наданні допомоги працівникам міліції іншої держави».

20. 22 грудня 2000 року той самий посадовець Феодосійського МВ ГУМВС України в АР Крим видав наказ № 501, в якому він зазначив, що первинні вказівки, надані працівнику міліції Ков., стосувалися лише: «встановлення місцезнаходження [заявника] та повідомлення про це місцезнаходження працівників московської міліції».

21. Листом від 30 грудня 2000 року органи влади України повідомили матір заявника, що на працівника міліції Ков. було накладено дисциплінарне стягнення та що питання дисциплінарної відповідальності підполковника Мір. буде вирішено після його повернення з відпустки.

22. 22 січня 2001 року прокурор Генеральної прокуратури України листом повідомив батька заявника, що вони «звернулись до [органів влади Росії] із запитом про надання правової допомоги у вирішенні [скарги заявника] на його незаконне затримання... та... подальше перевезення до [Росії]». Тим самим листом батька заявника було повідомлено про те, що скаргу заявника на незаконні дії працівників української міліції було направлено до прокуратури для проведення подальшого розслідування.

23. Листом від 23 квітня 2001 року, у відповідь на одну зі скарг сім’ї заявника, прокурор прокуратури м. Феодосії повідомив заявника, що правоохоронні органи Росії не звертались до органів влади України з офіційним запитом про проведення обшуку за місцем проживання заявника в Україні.

24. Листом від 7 лютого 2002 року прокурор Генеральної прокуратури України повідомив матір заявника, що перевіркою подій, проведеною прокуратурою Автономної Республіки Крим, було встановлено, що під час обшуку були присутні працівники як російської, так і української міліції. За результатами перевірки було винесено постанову про порушення адміністративного провадження щодо працівників української міліції, які порушили норми кримінально-процесуального законодавства та Мінської конвенції.

25. У липні 2004 року матір заявника подала до Феодосійського міського суду скаргу стосовно подій 3 листопада 2000 року. Скаргу розглянуто не було, і натомість 19 серпня 2004 року її було направлено до прокуратури м. Феодосії. У супровідному листі голови Феодосійського міського суду матері заявника було пояснено, що скаргу передано до прокуратури для розгляду.

26. 29 листопада 2004 року батьки заявника оскаржили до апеляційного суду Автономної Республіки Крим відмову міського суду розглянути по суті доводи матері заявника.

27. 8 грудня 2004 року голова апеляційного суду пояснив, що 6 квітня 2001 року слідчий вже виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи стосовно подій 3 листопада 2000 року.

28. Залишається нез’ясованим, чи отримали заявник або його родина копію постанови від 6 квітня 2001 року. Згідно з довідкою, наданою Урядом України, матеріали перевірки було знищено 4 травня 2006 року у зв’язку з закінченням строку зберігання.

2. Скарги заявника до органів влади Росії

29. 6 грудня 2000 року заявник подав схожу скаргу до Генеральної прокуратури Російської Федерації, зазначаючи, що його затримання в Україні, перевезення до м. Москва та взяття під варту російськими органами влади були незаконними.

30. 22 грудня 2000 року слідчий прокуратури допитав працівника міліції Ті. про обставини затримання заявника в Україні. Ті. пояснив:

«... 1 листопада 2000 року прокуратурою Північно-Західного адміністративного округу м. Москви було складено міжнародне доручення щодо проведення обшуку [квартири заявника] і затримання заявника. Я не знаю, чи дійшло воно до міліції м. Феодосії, але, наскільки я розумію, воно [дійшло]...

Для виконання цього доручення ми з [працівником міліції] Го. виїхали до Феодосії з копією міжнародного доручення.

Прибувши до Феодосії, ми зв’язалися з Феодосійським МВ ГУМВС України в АР Крим та попросили їх дозволити нам бути присутніми при проведенні обшуку та інших слідчих дій в межах виконання доручення. 3 листопада 2000 року ми були присутні при проведенні обшуку за місцем проживання [заявника]. Обшук квартири [заявника] проводився працівниками [Феодосійської] міліції, і вони склали протокол обшуку. Ми з Го. були присутні при проведенні обшуку, але не брали в ньому активної участі. Після обшуку працівники [Феодосійської] міліції запропонували [заявнику] проїхати до приміщення Феодосійського міського відділу МВС України для допиту.

Один з працівників [Феодосійської] міліції повідомив мене, що [заявник] відмовився відповідати на будь-які запитання стосовно цієї справи. Жодних документів мені або Го. надано не було. Нам було надано лише копію протоколу обшуку.

Я знав, що ми не мали права проводити будь-які оперативно-розшукові заходи на території України, тому ми особисто не ставили [заявнику] запитань. Після того, як [заявник] відмовився надати будь-які покази, його відпустили.

Наступного дня, 4 листопада 2000 року, працівник [Феодосійської] міліції – не пам’ятаю, хто саме – повідомив нас з Го., що [заявник] придбав квиток на літак до Москви та повідомив нам номер рейсу і номер місця. Ми негайно поїхали до кас, і, оскільки дуже мало квитків було продано, нам вдалося придбати квитки на місця поруч з [заявником], щоб мати можливість спостерігати за ним. Літак не був заповнений, оскільки до Москви летіло мало людей. Ми не виявляли будь-якої зацікавленості або уваги до [заявника]. Не знаю, чи [заявник] впізнав нас. У будь-якому разі, якщо у нього були будь-які зауваження, він міг висловити їх працівникам [правоохоронних органів в аеропорту]. [Заявник] цього не зробив, з чого я роблю висновок, що він не знав про нас з Го. та не впізнав [нас], і сподівався, що сховається у Москві.

Ми знали про постанову слідчого про затримання [заявника], оскільки у нього не було місця проживання у Москві. По його прибутті до Москви ми вирішили затримати [заявника] та доправити його до [відділу міліції Північно-Західного адміністративного округу] для проведення слідчих дій...»

31. 22 грудня 2000 року слідчий прокуратури допитав працівника міліції Го. щодо обставин затримання заявника в Україні. Го. дослівно повторив покази, надані Ті.

32. Постановою від 26 грудня 2000 року слідчий прокуратури відхилив скаргу заявника на тій підставі, що заявник приїхав до Москви за власної ініціативи та був затриманий по прибутті згідно з національним законодавством. Прокурор посилався, головним чином, на покази, надані двома працівниками російської міліції, які стверджували, що вони випадково опинилися на одному із заявником літаку до Москви. Вони заперечили будь-яку активну участь у подіях в Україні та стверджували, що заявника було звільнено після обшуку і він сам тоді придбав квиток на літак до Москви. Працівників міліції було попереджено про це із невідомих джерел в українській міліції, і їм вдалося придбати квитки на той самий рейс на місця «неподалік від місця заявника». По прибутті до Москви працівники міліції затримали заявника у терміналі аеропорту та доправили його до слідчих органів.

33. 28 грудня 2000 року слідчий прокуратури допитав заявника стосовно обставин його затримання в Україні. Заявник надав такі покази:

«... Мене було затримано 3 листопада 2000 року у місті Феодосія, у Криму. Затримання було здійснено п’ятьма працівниками міліції з Феодосійського міського відділу ГУМВС України та двома іншими працівниками міліції, які, як я згодом дізнався, були з Москви. Як тільки працівники міліції встановили мою особу, до мене застосували наручники. Після цього вони провели обшук моєї квартири. Мені було показано доручення про проведення обшуку, підписане прокурором Північно-Західного адміністративного округу м. Москви, але жодних інших документів пред’явлено не було. Після обшуку мене було доправлено до відділу міліції у Феодосії. Мені не було показано жодних документів, якими санкціонувалося моє затримання. Мені не дозволили зробити телефонний дзвінок. Після цього мене перевезли до готелю «Моряк» у Феодосії, де зупинились працівники московської міліції і де мене прикули наручниками до батареї. У готелі ми провели близько години, але після цього мене перевезли до відділу міліції, тому що адміністратор готелю заперечував проти перебування трьох осіб у кімнаті, призначеної для двох. Решту ночі я провів у кабінеті, що належить відділу міліції, прикутий наручниками до батареї. Наступного ранку працівники московської міліції відвели мене до чергової частини Феодосійського міського відділу ГУМВС України для того, щоб забрати моє посвідчення, а потім ми поїхали на автомобілі до аеропорту. В аеропорті я знаходився в автомобілі разом з працівниками міліції з Феодосії. Працівники міліції придбали квиток на моє ім’я. Потім ми вилетіли з Сімферополя до Москви рейсом 200. Перед посадкою до літака ми пройшли прикордонний та митний контроль. Коли ми проходили контроль, з мене зняли наручники, а міліціонери показали свої дозволи на використання спеціальних засобів. Після посадки у Москві міліціонери зі мною прикордонний та митний контроль не проходили, а пройшли через [спеціальний] вихід. Після цього мене посадили в автомобіль та доправили до [відділу міліції] Північно-Західного адміністративного округу м. Москви...»

34. У постановах від 16 лютого і 16 квітня 2001 року прокурор у відповідь на подальші скарги заявника повторив зроблені раніше висновки.

35. Рішенням від 2 вересня 2002 року Хорошевський районний суд м. Москви підтвердив постанову прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи за фактом стверджуваного незаконного затримання, обшуку і взяття під варту. Суд, серед іншого, послався на Мінську Конвенцію.

36. 31 жовтня 2002 року Московський міський суд скасував це рішення на тій підставі, що питання законності затримання заявника і обшуку його квартири тісно пов’язані із суттю кримінальної справи щодо нього і не можуть вирішуватися до винесення вироку судом першої інстанції.

37. Справу було повернуто на новий розгляд до суду першої інстанції, і 27 листопада 2002 року Хорошевський районний суд м. Москви залишив скаргу заявника без задоволення. 9 січня 2003 року Московський міський суд, діючи як суд апеляційної інстанції, залишив це рішення без змін.

38. Видається, що заявник згодом намагався ініціювати провадження у національних судах щодо тих самих питань. Рішенням від 18 липня 2003 року, постановленим за відсутності заявника, Хорошевський районний суд м. Москви відхилив ці доводи. Суд, зокрема, зазначив, що:

«... як випливає з матеріалів справи, [заявника] було затримано [працівниками міліції] Го. і Ті. 4 листопада 2000 року в аеропорті Шереметьєво згідно з постановою слідчого від 30 жовтня 2000 року...

На допиті у зв’язку з цим Го. і Ті. пояснили, що вони не затримували [заявника] в Україні та не брали участі в обшуку його квартири, а просто були присутніми.

Згідно з протоколом обшуку від 5 листопада 2000 року обшук було проведено у квартирі [заявника] у м. Феодосія працівниками місцевої міліції, а доручення про його проведення було надіслано прокурору м. Феодосія прокурором Північно-Західного адміністративного округу м. Москви.

Порядок виконання доручення визначається стороною, якій це клопотання було надіслано. Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу РРФСР та Федерального закону «Про оперативно-розшукову діяльність» зазначені норми застосовуються лише на території РРФСР, але вони не містять будь-яких положень, які б забороняли [слідчу і оперативну] діяльність на території іншої держави. [Мінська] Конвенція передбачає можливість правової допомоги та не містить заборону процесуальних дій на території Договірних Сторін, визнаючи законність таких дій, якщо їх санкціоновано законодавством Договірної Сторони, якій адресовано запит (стаття 6 Конвенції). Відповідно до частини 3 статті 8 Конвенції при проведенні таких дій можлива присутність працівників запитуючої Договірної Сторони.

З огляду на зазначене вище суд вважає, що обшук було проведено у повному обсязі та належним чином. У цій справі лише прокуратура була компетентною в оцінці подій, які відбулися на території Росії, оскільки норми Кримінально-процесуального кодексу РРФСР застосовувалися лише тут, а будь-яке рішення стосовно подій, які відбулися в Україні, може бути постановлене лише компетентним органом України, і відповідне розслідування може бути розпочато лише за клопотанням запитуваної Договірної Сторони, тобто України. Проте жодного такого клопотання надіслано не було, та, як випливає з листа прокурора м. Феодосія, клопотання про порушення кримінальної справи у зв’язку з цим було залишено без задоволення...»

39. За твердженнями заявника, він отримав копію рішення лише 28 липня 2003 року та намагався оскаржити його 30 липня 2003 року. У задоволенні клопотання, поданого заявником 31 жовтня 2003 року, про продовження строку подання апеляційної скарги Хорошевським районним судом м. Москви 19 листопада 2003 року було відмовлено у зв’язку з тим, що заявник не обґрунтував порушення встановленого законодавством десятиденного строку подання скарги. 13 січня 2004 року Московський міський суд залишив рішення від 19 листопада 2003 року без змін.

40. Після того, як 30 листопада 2005 року Суд повідомив про справу Уряд Росії, працівники міліції Ті. і Го. 13 березня 2006 року написали своїм керівникам пояснювальні записки стосовно подій 3 і 4 листопада 2000 року такого змісту:

«... Після проведення обшуку [заявник] проїхав до відділення міліції у супроводі [працівників української міліції] для надання додаткових пояснень щодо обставин справи. Згодом [працівники української міліції] повідомили нам, що заявник відмовився надати будь-які додаткові пояснення та був звільнений з-під варти у відділі міліції.

Наступного дня ми з міліціонером Го. вилетіли до Москви. Один з працівників української міліції повідомив нам, що [заявник] придбав квиток до Москви; нам вдалося придбати квитки на той самий рейс.

По прибутті до Москви, пройшовши митний та прикордонний контроль у терміналі аеропорту, ми... наблизились до [заявника і затримали його].

Жодного фізичного та психологічного тиску на [заявника] не чинилось...»

C. Тримання заявника під вартою в Росії та його спроби оскаржити постанови про тримання під вартою

41. Близько 21 год 4 листопада 2000 року слідчий прокуратури у м. Москва склав протокол затримання заявника, пересвідчившись, що заявника оголошено у розшук за підозрою у вбивстві. У протоколі зазначалось, що заявник є обвинуваченим у справі та підтверджувалося, що його було ознайомлено з його правами.

1. Тримання заявника під вартою під час досудового розслідування

42. Видається, що взяття заявника під варту було вперше санкціоновано постановою від 7 листопада 2000 року, винесеною окружним прокурором м. Москви. У постанові зазначалось, що заявника було затримано 4 листопада 2000 року. У постанові також були посилання на тяжкість обвинувачень проти нього, ризик його переховування від слідства та перешкоджання йому, а також на той факт, що у нього не було місця постійного проживання у Московській області. У постанові не встановлювався строк тримання заявника під вартою та не робилося зауважень щодо законності його затримання в Україні, його доправлення до м. Москва та подальшого взяття під варту російськими органами влади.

43. Строк тримання під вартою було згодом продовжено постановою прокурора від 7 грудня 2000 року. У постанові було викладено хід розслідування справи та зазначено про досягнутий на той момент прогрес. Зокрема, слідством було встановлено особи, а також місце перебування См. і Ко., двох інших осіб, які, як стверджувалося, були безпосередньо причетні до вбивства згаданого бізнесмена. Під час слідства було також проведено низку експертиз, судово-медичну експертизу трупа бізнесмена, дві балістичні експертизи та дактилоскопічну експертизу. Слідчий зазначив про необхідність вивчення мережі зв’язків заявника і Ко. та пред’явлення нових обвинувачень заявникові, См. і Ко. Постановою строк тримання заявника під вартою було продовжено до 2 лютого 2001 року.

44. Постановою від 23 січня 2001 року строк тримання заявника під вартою було продовжено до 19 березня 2001 року. Вона посилалася на ті ж підстави, що і постанова про продовження строку тримання під вартою від 7 грудня 2000 року.

45. 22 березня 2001 року прокуратура закінчила розслідування і передала справу до суду для розгляду по суті. Як видається, тримання заявника під вартою у період з 19 березня до 4 квітня 2001 року не санкціонувалося жодним процесуальним рішенням.

2. Тримання заявника під вартою впродовж судового розгляду справи

46. 4 квітня 2001 року Московський міський суд провів попереднє засідання у справі заявника та, не розглянувши питання законності тримання його під вартою у період з 19 березня до 4 квітня 2001 року, продовжив подальше тримання заявника під вартою. Строку тримання під вартою вказано не було.

47. Після цього суд знову продовжував строк тримання заявника під вартою 24 липня, 2 серпня, 4 вересня та 17 грудня 2001 року, а також 1 липня 2002 року, не вказуючи при цьому строків тримання його під вартою. Усі ці судові рішення було ухвалено з посиланням на тяжкість обвинувачень проти заявника та на той факт, що провадження у справі не було завершено.

48. Заявника та його захисника не було запрошено на засідання, яке відбулося 1 липня 2002 року.

49. Як видається, до рішення від 1 липня 2002 року заявник не подавав будь-яких скарг стосовно неодноразового продовження прокурором або судом строків тримання його під вартою. Скарги заявника від 1 і 22 липня 2002 року щодо зазначеного рішення було залишено без задоволення Верховним Судом Російської Федерації 24 жовтня 2002 року.

50. За твердженнями заявника, його та його захисника не було запрошено на засідання, яке відбулося 24 жовтня 2002 року. Проте Уряд доводив, що заявника і його захисника 15 жовтня 2002 року було повідомлено про судове засідання 24 жовтня 2002 року. Захисник заявника не повідомила апеляційному суду жодних причин своєї неявки та не клопотала про перенесення засідання. У той же час, клопотання заявника про особисту участь розглянуто не було.

51. Видається, що 16 вересня і 16 грудня 2002 року суд першої інстанції знову продовжив строк тримання заявника під вартою. Заявник стверджував, що він оскаржив ці рішення 17 вересня і 17 грудня 2002 року відповідно, але відповіді на свої скарги не отримав.

52. Згідно з твердженнями Уряду скарги заявника на рішення від 16 вересня 2002 року були датовані 30 грудня 2002 року і 22 січня 2003 року, при цьому скаргу на рішення від 16 грудня 2002 року було подано 13 січня 2003 року. Уряд був не в змозі вказати причини нерозгляду цих скарг національними судами.

D. Судове провадження у кримінальній справі щодо заявника в Росії

53. 22 березня 2001 року досудове розслідування було завершено, і прокурор передав матеріали кримінальної справи щодо заявника до Московського міського суду для розгляду по суті.

54. 4 квітня 2001 року суддя Н. призначив справу до розгляду на 16 квітня 2001 року.

55. 16 квітня 2001 року суд переніс засідання на 21 червня 2001 року. В останню дату засідання було перенесено на 25 липня 2001 року у зв’язку з неявкою захисника одного з інших обвинувачених.

56. 24 липня 2001 року справу було передано до розгляду судді М., який призначив наступне засідання на 1 серпня 2001 року.

57. 1 серпня 2001 року суд переніс слухання справи на 2 серпня 2001 року, а тоді розгляд справи було знов перенесено на 3 вересня 2001 року у зв’язку з неявкою кількох свідків.

58. 4 вересня 2001 року слухання у справі було відкладено до 8 жовтня 2001 року з тих самих підстав.

59. Рішенням від 8 жовтня 2001 року суд призначив наступне судове засідання на 30 листопада 2001 року.

60. У період з 30 листопада до 17 грудня 2001 року судові засідання проводилися регулярно.

61. 17 грудня 2001 року суд відклав розгляд справи у зв’язку з неявкою свідків та необхідністю проведення психіатричної експертизи заявника. Експертизу було проведено 4 квітня 2002 року.

62. У липні 2002 року справу було передано судді З. Наступне засідання відбулось у серпні 2002 року, коли розгляд справи знову було відкладено до 17 жовтня 2002 року у зв’язку неявкою свідків.

63. 30 січня 2003 року Московський міський суд визнав заявника винним у змові з метою вбивства та призначив йому покарання у вигляді восьми років і шести місяців позбавлення волі. Суд не розглядав питання законності затримання заявника та тримання його під вартою до його прибуття до Москви 4 листопада 2000 року.

64. 27 листопада 2003 року Верховний Суд Російської Федерації залишив рішення без змін.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Відповідні положення національного кримінально-процесуального законодавства

1. Застосовне законодавство України

65. Стаття 30 Конституції України передбачає:

«Кожному гарантується недоторканність житла.

Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку..»

66. Статтею 177 Кримінально-процесуального кодексу України передбачалося, що обшук житла може проводитися за вмотивованою постановою відповідного органу слідства, погодженою прокурором. У невідкладних випадках від цієї вимоги можна було відступити, але відповідна посадова особа була зобов’язана повідомити прокурора про обшук, його обсяг та результати.

67. Стаття 2361 Кодексу передбачає:

«Скарга на постанову... органу дізнання, слідчого, прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи..., подається особою, інтересів якої вона стосується, або її представником до районного (міського) суду... протягом семи днів з дня отримання повідомлення прокурора про відмову в скасуванні постанови.»

68. Стаття 2362 Кодексу передбачає:

«Скарга на постанову прокурора, слідчого, органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи розглядається суддею одноособово не пізніше десяти днів з дня її надходження до суду.

Суддя витребовує матеріали, на підставі яких було відмовлено в порушенні справи, знайомиться з ними і повідомляє прокурора та особу, яка подала скаргу, про час її розгляду. В разі необхідності суддя заслуховує пояснення особи, яка подала скаргу. При розгляді скарги ведеться протокол судового засідання.

...суддя... приймає одне з таких рішень:

1) скасовує постанову про відмову в порушенні справи і повертає матеріали для проведення додаткової перевірки;

2) залишає скаргу без задоволення.

На постанову судді прокурором, особою, яка подала скаргу, протягом семи діб з дня її винесення може бути подана апеляція до апеляційного суду. ...»

69. Відповідні положення Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 року передбачали:

Стаття 1

« Відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок:

... 3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів...

Стаття 2

«Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках:

постановлення виправдувального вироку суду;

закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину;

відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи з підстав, зазначених у пункті 2 частини першої цієї статті;

закриття справи про адміністративне правопорушення.»

Стаття 3

«У наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються...

5) моральна шкода.»

Стаття 4

«...Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв’язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

70. Стаття 106 Кримінально-процесуального кодексу України (1960 року) регулює затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину. Вона передбачає:

«Стаття 106: Затримання органом дізнання підозрюваного у вчиненні злочину

Орган дізнання вправі затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, лише при наявності однієї з таких підстав:

1. коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

2. коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин;

3. коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.

Про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання зобов’язаний скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, дня, години, року, місяця, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколу про роз’яснення підозрюваному в порядку, передбаченому частиною другою статті 21 цього Кодексу, права мати побачення із захисником до першого допиту... Протокол затримання підписується особою, яка його склала, і затриманим.

Копія протоколу з переліком прав та обов’язків негайно вручається затриманому і направляється прокурору... На вимогу прокурора йому також надсилаються матеріали, що стали підставою для затримання.

Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання сповіщає її сім’ю...

Протягом сімдесяти двох годин після затримання орган дізнання:

(1) звільняє затриманого – якщо не підтвердилась підозра у вчиненні злочину, вичерпався встановлений законом строк затримання або затримання було здійснено з порушенням вимог, передбачених частинами першою і другою цієї статті;

(2) звільняє затриманого і обирає щодо нього запобіжний захід, не зв’язаний з триманням під вартою;

(3) доставляє затриманого до судді з поданням про обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

У разі оскарження затримання до суду, скарга затриманого негайно надсилається начальником місця попереднього ув’язнення до суду. Скарга розглядається суддею одночасно з поданням органу дізнання про обрання запобіжного заходу. Якщо скарга надійшла після обрання запобіжного заходу, вона розглядається суддею протягом трьох діб з часу надходження. Якщо подання не надійшло або коли скарга надійшла після закінчення сімдесятидвогодинного строку після затримання, скарга на затримання розглядається суддею протягом п’яти діб з часу надходження.

Скарга розглядається з додержанням вимог, передбачених статтею 1652 цього Кодексу. За результатами розгляду суддя виносить постанову про законність затримання чи про задоволення скарги і визнання затримання незаконним.

На постанову судді протягом семи діб з дня її винесення може бути подана апеляція прокурором, особою, щодо якої прийнято рішення, або її захисником чи законним представником. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови суду.

Затримання підозрюваного у вчиненні злочину не може тривати більше сімдесяти двох годин.

Якщо у встановлений законом строк затримання постанова судді про застосування до затриманої особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або постанова про звільнення затриманого не надійшла до установи для попереднього ув’язнення, начальник місця попереднього ув’язнення звільняє цю особу, про що складає протокол і направляє повідомлення про це посадовій особі чи органу, який здійснював затримання.

71. Стаття 148 Кодексу передбачає, що запобіжні заходи можуть бути застосовані до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного або засудженого.

72. Стаття 1652 Кодексу стосується порядку застосування запобіжного заходу у кримінальному провадженні. У ній зазначено:

«Стаття 1652: Порядок обрання запобіжного заходу

На стадії попереднього розслідування справи запобіжний захід, не пов’язаний з триманням під вартою, обирає орган дізнання, слідчий, прокурор.

Якщо орган дізнання, слідчий вважає, що є підстави для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, він вносить за згодою прокурора подання до суду. Таке ж подання вправі внести прокурор. При вирішенні цього питання прокурор зобов’язаний ознайомитися з усіма матеріалами, що дають підстави для взяття під варту, перевірити законність одержання доказів, їх достатність для обвинувачення.

Подання має бути розглянуто протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання підозрюваного чи обвинуваченого.

Якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, суддя вправі своєю постановою дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його в суд під вартою. Затримання в цьому випадку не може продовжуватися більше сімдесяти двох годин; а в разі коли особа перебуває за межами населеного пункту, в якому діє суд, – не більше сорока восьми годин з моменту доставки затриманого в цей населений пункт.

Після одержання подання суддя вивчає матеріали кримінальної справи, представлені органами дізнання, слідчим, прокурором, допитує підозрюваного чи обвинуваченого, а при необхідності бере пояснення в особи, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з’явився, і виносить постанову:

(1) про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання немає підстав;

(2) про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Відмовивши в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, суд вправі обрати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід, не пов’язаний із триманням під вартою.

На постанову судді до апеляційного суду прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція.. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді.»

2. Застосовне законодавство Росії

73. Конституція Російської Федерації від 12 грудня 1993 року передбачає, що взяття особи під варту і тримання її під вартою допускаються лише за рішенням суду (стаття 22).

74. До 1 липня 2002 року кримінально-процесуальні правовідносни регулювались Кримінально-процесуальним кодексом Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (Закон РРФСР від 27 жовтня 1960 року). З 1 липня 2002 року той Кодекс було замінено Кримінально-процесуальним кодексом Російської Федерації (Федеральний закон № 174-ФЗ від 18 грудня 2001 року, далі – КПК).

75. «Запобіжні заходи» включають підписку про невиїзд, особисту поруку, заставу та взяття під варту (стаття 98 КПК).

76. КПК визнає обов’язковими рішення районного або міського суду, винесеного на підставі обґрунтованого клопотання прокурора, підтвердженого відповідними доказами (пп. 1, 3-6 статті 108).

77. При вирішенні питання про взяття обвинуваченого під варту компетентний орган зобов’язаний встановити, чи є «достатні підстави вважати», що зазначена особа може переховуватися від слідства або суду, перешкоджати провадженню у кримінальній справі або продовжувати злочинну діяльність (стаття 97). Орган влади також має врахувати тяжкість обвинувачення, відомості про особу обвинуваченого, рід його занять, вік, стан здоров’я, сімейне становище та інші обставини (стаття 99).

78. КПК передбачає загальну норму про те, що обвинуваченого може бути взято під варту, якщо санкція відповідної статті передбачає щонайменше два роки позбавлення волі. У виняткових випадках Кодекс дозволяє взяття особи під варту, якщо санкція статті, за якою її обвинувачено, передбачає строк, менший за два роки позбавлення волі, у випадку, коли особа попередньо переховувалась від слідства, або не має місця постійного проживання в Росії, або її особу встановити неможливо. Особа не має поміщатись під варту, якщо можливо застосувати менш суворий запобіжний захід (частина 1 статті 97 і частина 1 статті 108).

79. Судове рішення про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або продовження тримання під вартою може бути оскаржене до суду вищої інстанції впродовж трьох днів. Суд апеляційної інстанції зобов’язаний постановити рішення щодо апеляційної скарги впродовж трьох днів з дати її отримання (частина 10 статті 108). Право на оскарження судового рішення мають обвинувачений або підозрюваний, його/її захисник або опікун, прокурор, потерпілий або його представник (частина 1 статті 127, частина 4 статті 354).

80. У будь-який час впродовж судового провадження суд може обрати, змінити або скасувати запобіжний захід, включаючи тримання під вартою (частина 1 статті 255). Будь-яке таке рішення виноситься у нарадчій кімнаті і підписується усім складом колегії суддів (стаття 256).

81. Скарга на таке рішення має подаватися до вищестоящого суду. Вона повинна бути розглянута впродовж такого ж строку, що й скарга на рішення щодо суті (пункт 4 статті 255).

B. Мінська Конвенція 1993 року

82. Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (підписана у м. Мінськ 22 січня 1993 року зі змінами, внесеними 28 березня 1997 року, далі – Мінська Конвенція), сторонами якої є як Росія (ратифікована 11 листопада 1994 року, набрала чинності 10 грудня 1994 року), так і Україна (ратифікована 10 листопада 1994 року, набрала чинності 14 квітня 1995 року). Конвенція діє в обох державах. Вона передбачає:

Стаття 56. Обов’язок видачі

«1. Договірні Сторони зобов’язуються відповідно до умов, передбачених цією Конвенцією, за вимогою видавати одна одній осіб, що знаходяться на їх території, для притягнення до кримінальної відповідальності...»

Стаття 57. Відмова у видачі

«1. Видача не проводиться, якщо:

а) особа, видача якої вимагається, є громадянином запитуваної Договірної Сторони;...»

Стаття 61. Взяття під варту або затримання до одержання вимоги про видачу

«1. Особа, видача якої вимагається, за клопотанням (ходатайство) може бути взята під варту і до одержання вимоги про видачу. Клопотання повинне містити посилання на постанову про взяття під варту або на вирок, що вступив у законну силу, і вказівку на те, що вимогу про видачу буде надано додатково...»

Стаття 62. Звільнення затриманої або взятої під варту особи

«1. Особа, взята під варту відповідно до пункту 1 статті 61, повинна бути звільнена, якщо вимога про її видачу не надійшла протягом 40 днів з дня взяття під варту...»

Стаття 80. Порядок зносин

«Зносини з питань видачі, кримінального переслідування, а також виконання слідчих доручень, що торкаються прав громадян і потребують санкцій прокурора, здійснюються генеральними прокурорами (прокурорами) Договірних Сторін.»

ПРАВО

I. ПИТАННЯ ЮРИСДИКЦІЇ ЩОДО ПОДІЙ 3 ТА 4 ЛИСТОПАДА 2000 РОКУ У ФЕОДОСІЇ

83. Суд зауважує, що скарги заявника про обшук у його квартирі у м. Феодосія, його затримання та подальше примусове перевезення до Росії були спрямовані як проти Уряду України, так і проти Уряду Росії.

84. У зв’язку з цим Суд зазначає, що держави-учасниці повинні нести відповідальність за будь-яке порушення гарантованих Конвенцією прав та свобод громадян, які перебувають під їхньою юрисдикцією. Наявність юрисдикції є необхідною умовою для відповідальності Договірної держави за дії або бездіяльність, щодо яких надійшли скарги та які порушують питання про недотримання прав та свобод, викладених в Конвенції.

85. Суд посилається на свою практику для того, щоб нагадати, що концепція «юрисдикції» у розумінні статті 1 Конвенції вважається такою, що відображає значення цього терміну у міжнародному публічному праві (див. рішення у справі «Жентійом та інші проти Франції» (Gentilhomme and Others v. France), заяви №№ 48205/99, 48207/99 і 48209/99, п. 20, від 14 травня 2002 року; ухвалу щодо прийнятності у справі «Банковіч та інші проти Бельгії та інших держав» (Banković and Others v. Belgium and Others) [ВП], заява № 52207/99, пп. 59-61, ECHR 2001‑XII; і рішення у справі «Ассанідзе проти Грузії» (Assanidze v. Georgia) [ВП], заява № 71503/01, п. 137, ECHR 2004-II).

86. Суд раніше встановлював, що з точки зору міжнародного публічного права слова «під їхньою юрисдикцією» у статті 1 Конвенції повинні розумітися як такі, що означають, що юрисдикційна компетенція держав є перш за все територіальною (див. згадане рішення у справі «Банковіч та інші проти Бельгії та інших держав» Banković and Others v. Belgium and Others), п. 59). У той же час, Суд у своїй практиці визнав існування низки виняткових обставин, здатних призвести до наявності юрисдикції Договірної держави поза межами її кордонів. У кожному випадку питання про наявність виняткових обставин, які вимагають і виправдовують висновок Суду про те, що держава здійснювала юрисдикцію за межами своєї території, має вирішуватися з огляду на конкретні факти (див. рішення у справі «Аль-Скеїні та інші проти Сполученого Королівства» (Al-Skeini and Others v. the United Kingdom) [ВП], заява № 55721/07, пп. 132-137, ECHR 2011).

87. Вони включають у себе дії працівників дипломатичних і консульських представництв, які знаходяться на території іноземної держави відповідно до положень міжнародного права; дії держави, коли на підставі згоди, запрошення або мовчазної згоди Уряду певної країни вона здійснює всі або деякі з владних повноважень, які зазвичай мають виконуватися згаданим Урядом (див. згадане рішення у справі «Банковіч та інші проти Бельгії та інших держав» (Banković and Others v.Belgium and Others), п. 71); а також за певних обставин, коли, наприклад, застосування сили представниками держави, які діють поза межами її території, може перевести взяту внаслідок цього під контроль особу під юрисдикцію держави згідно зі статтею 1 Конвенції (див. рішення у справі «Оджалан проти Туреччини» (Öcalan v. Turkey) [ВП], заява № 46221/99, п. 91, ECHR 2005‑IV).

88. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що сторони не заперечують, що оскаржувані події мали місце на території України та що впродовж відповідного проміжку часу до посадки на літак до Москви 4 листопада 2000 року заявник перебував під юрисдикцією зазначеної держави. Уряд України не заперечував (див. пункти 18-21 та 24), що з самого початку українським посадовим особам було відомо про неофіційний характер російського клопотання про допомогу, що запитувана допомога була незаконною відповідно до законодавства України (див. пункт 18) та що вона виходила за межі його зобов’язань за Мінською Конвенцією (див. пункти 12, 18-20 та 33 та див. в якості протилежного прикладу рішення у справі «Стівенс проти Мальти (№1)» (Stephens v. Malta (no. 1)), заява № 11956/07, пп. 50-54, від 21 квітня 2009 року). Крім того, очевидним є те, що органи влади України могли відмовити у виконанні клопотання, але вони вирішили провести операцію. Більше того, незважаючи на присутність російських посадових осіб у м. Феодосія та їх стверджувану участь у подіях 3-4 листопада 2000 року, у матеріалах справи немає доказів того, що органи влади України не здійснювали контролю всіх епізодів, включаючи затримання заявника (див. пункти 18 і 33), обшук у його квартирі (див. пункти 11, 18 і 33), його подальше тримання під вартою вночі у відділі міліції (див. пункт 33) та перевезення до аеропорту і проведення через контроль безпеки в аеропорту (див. пункт 33).

89. З огляду на такі фактичні обставини Суд вважає, що події 3 і 4 листопада 2000 року у м. Феодосія охоплювалися виключно юрисдикцією України.

II. ПОПЕРЕДНІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ УКРАЇНИ

90. Суд також зазначає, що у своїх зауваженнях щодо прийнятності справи Уряд України доводив стосовно скарг заявника за статтями 5 і 8 Конвенції, що заявник не вичерпав національних засобів правового захисту у зв’язку з цим та що у будь-якому випадку цю частину заяви було подано з порушенням строку.

91. Заявник не погодився і звернув увагу Суду на неодноразові спроби його родини довести його скарги до відома різних органів влади та посадових осіб України та на їх неприховане небажання розглядати його аргументи по суті. Він доводив, що органи влади України були достатньою мірою сповіщені про його проблеми, але належним чином його скарги не розглянули.

92. Суд зазначає, що у своїй ухвалі щодо прийнятності від 16 жовтня 2012 року він вирішив долучити заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів правового захисту та дотримання шестимісячного строку до розгляду по суті. Отже, розглядаючи ці заперечення, Суд нагадує, що згідно з пунктом 1 статті 35 Конвенції він «може брати справу до розгляду лише... впродовж шести місяців від дати постановлення остаточного рішення на національному рівні».

93. Суд послідовно тлумачить цю норму таким чином, що відлік шестимісячного строку починається з моменту, коли заявник дізнався або повинен був дізнатися про остаточне рішення, постановлене на національному рівні, або за відсутності засобу правового захисту – про дію, на яку він або вона скаржиться (див. у зв’язку з цим ухвали щодо прийнятності у справах «Хілтон проти Сполученого Королівства» (Hilton v. the United Kingdom), заява № 12015/86, від 6 липня 1988 року і «Сутяжнік проти Росії» (Sutyazhnik v. Russia), заява № 8269/02, від 2 березня 2006 року). Саме державі, яка висуває твердження про недотримання шестимісячного строку, належить встановити дату, в яку заявник дізнався про рішення, постановлене на національному рівні (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Кьоксаль проти Нідерландів» (Köksal v. the Netherlands), заява № 31725/96, від 19 вересня 2000 року).

94. Суд зазначає, що у цій справі сторони не заперечують, що заявник та його родина робили неодноразові спроби порушити кримінальну справу щодо питань, про які йдеться (див. пункти 16-18, 23, 25 і 26). Невдовзі після подій, 8 грудня 2000 року українські посадові особи визнали, що їхні працівники міліції провели обшук у квартирі заявника та затримали його, та що згадані дії суперечили національному законодавству і Мінській Конвенції (див. пункт 18).

95. З документів, наданих сторонами, випливає, що українська прокуратура провела за фактом подій перевірку, яка, як видається, закінчилась відмовою в порушенні кримінальної справи 6 квітня 2001 року (див. пункт 27). Заявник заперечив факт отримання копії цієї постанови, а Уряд держави-відповідача не надав її Суду, і тим більше не надав жодного належного повідомлення заявника про згадане рішення. В якості причини ненадання Суду копії постанови Уряд України посилався на знищення матеріалів відповідної справи (див. пункт 28).

96. Суд перш за все зауважує, що не може прийняти пояснення Уряду України щодо неможливості надати вищезгадані документи. Суд зазначає, що матеріали справи заявника було знищено 4 травня 2006 року, тобто більш ніж через п’ять місяців після того, як 30 листопада 2005 року про справу було повідомлено Уряд України. Уряд України мав доступ до цих документів, коли ним було надіслано перші зауваження щодо прийнятності справи 1 березня 2006 року, і він міг надати Суду усі необхідні копії, але цього не зробив.

97. З огляду на наявні у Суду матеріали справи, Суд доходить висновку про недостатність доказів того, що заявник дійсно отримав копію постанови від 6 квітня 2001 року. Таким чином, Суд доходить висновку, що заявник вперше дізнався про існування згаданої постанови з листа голови апеляційного суду від 8 грудня 2004 року.

98. Зважаючи на обставини справи та, зокрема, на об’єктивні труднощі, що виникли перед заявником, який на той час перебував під вартою в Росії, у спілкуванні з органами влади України, а також неповідомлення його Урядом України про постанову від 6 квітня 2001 року, неодноразові скарги заявника до органів влади України, включаючи суди, з проханням провести розслідування цієї справи, і висновки української прокуратури щодо подій 3 та 4 листопада 2000 року, Суд доходить висновку, що заявник належним чином довів свої скарги до відома органів влади України та що за обставин цієї справи засоби правового захисту, запропоновані Урядом України, виявилися неефективними. Отже, Суд відхиляє твердження Уряду про те, що заявник мав подавати до судів подальші скарги у зв’язку зі зловживаннями з боку держави (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Новак проти України» (Nowak v. Ukraine), заява
№ 60846/10, пп. 45-47, від 31 березня 2011 року).

99. З огляду на висновок про те, що заявник дізнався про постанову від 6 квітня 2001 року з листа від 8 грудня 2004 року, Суд також зазначає, що заявник не може вважатися таким, що пропустив шестимісячний строк подання заяви до Суду.

100. Зважаючи на зазначене вище, Суд відхиляє попередні заперечення Уряду.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ ІЗ ЗАТРИМАННЯМ ЗАЯВНИКА ТА ТРИМАННЯМ ПІД ВАРТОЮ У ФЕОДОСІЇ ТА НАСТУПНИМ ПЕРЕВЕЗЕННЯМ ДО МОСКВИ

101. Посилаючись на статтю 5 Конвенції, заявник скаржився на дії органів влади України 3 і 4 листопада 2000 року. Він доводив, що його затримання у м. Феодосія, подальше тримання під вартою та примусове перевезення до м. Москва були незаконними та свавільними. Відповідні частини цього положення Конвенції передбачають:

Пункт 1 статті 5 Конвенції

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом: ...

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення. ...

(f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в’їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.»

A. Доводи сторін

102. Уряд України не надав своїх зауважень щодо суті скарг заявника.

103. Заявник підтримував свою позицію і зазначив, що його було незаконно затримано, взято під варту, а потім фактично екстрадовано до Росії.

B. Оцінка Суду

1. Встановлення фактів

104. Суд нагадує, що у справах, коли існує можливість встановити, що особу було офіційно викликано органами державної влади, вона увійшла до приміщення, яке знаходилося під їх контролем, і зникла, саме Урядові належить надати правдоподібне і переконливе пояснення того, що трапилось у цьому приміщенні, та довести, що зазначену особу органами влади не було взято під варту, вона залишила приміщення і згодом не була позбавлена свободи (див. рішення у справах «Таніш та інші проти Туреччини» (Tanış and Others v. Turkey), заява № 65899/01, п. 160, ECHR 2005–VIII; «Юсупова та Заурбеков проти Росії» (Yusupova and Zaurbekov v. Russia), заява № 22057/02, п. 52, від 9 жовтня 2008 року, і «Матаєва та Дадаєва проти Росії» (Matayeva and Dadayeva v. Russia), заява № 49076/06, п. 85, від 19 квітня 2011 року). Крім того, Суд нагадує, що у контексті скарги за пунктом 1 статті 5 Конвенції перед тим, як перекласти тягар доведення на Уряд, він вимагає доведення у формі узгоджених між собою висновків (див. згадане рішення у справі «Оджалан проти Туреччини» (Öcalan v. Turkey), п. 90, і «Крянгі проти Румунії» (Creangă v. Romania) [ВП], заява № 29226/03, п. 89, від 23 лютого 2012 року).

105. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що сторони не заперечують, що 3 листопада 2000 року заявника було затримано працівником української міліції Ков., якому допомагали двоє працівників російської міліції Ті. і Го., та що 4 листопада 2000 року заявник вилетів літаком до м. Москва. Що залишається нез’ясованим, так це те, що відбулося між цими двома подіями та чи заявник вилетів до м. Москва за власною волею чи був примушений це зробити.

106. Суд зауважує, що наявні у нього відомості складаються з таких доказів:

- копія пасажирського маніфесту рейсу «Аерофлоту» Су-200 від 4 листопада 2000 року, в якому показано, що заявник і працівники міліції Го. і Ті. летіли одним рейсом і займали місця №№ 5 (Го.), 6 (заявник) і 7 (Ti.) (див. пункт 13);

- постанова прокуратури м. Феодосії від 8 грудня 2000 року, в якій зазначається, що «після обшуку [заявника] було затримано працівниками російської міліції і відвезено у невідомому напрямку...» (див. пункт 18);

- пояснення працівників російської міліції Ті і Го. від 22 грудня 2000 року, в яких вони стверджували, що після обшуку 3 листопада 2000 року заявника було допитано у приміщенні міського відділу ГУМВС України в АР Крим, а потім – звільнено. За словами працівників міліції, наступного дня заявник за власним бажанням вилетів до м. Москва. Працівники міліції дізналися про виліт від невідомого джерела в українській міліції, придбали квитки на той самий рейс та летіли разом із заявником, який не здогадувався про це (див. пункти 30 і 31);

- покази заявника, надані ним під час допиту 28 грудня 2000 року, в яких він докладно описав операцію та стверджував, що українські посадові особи після допиту 3 листопада 2000 року його не відпускали, а дозволили працівникам російської міліції тримати його під вартою, а наступного дня взяли участь у його примусовому перевезенні до м. Москва (див. пункт 33).

107. Суд перш за все зауважує, що опис заявником обставин подій впродовж усього провадження був дуже докладним, конкретним і послідовним. Крім цього, існують інші аспекти справи, які підтверджують правдивість тверджень заявника. Його пояснення підтверджуються пасажирським маніфестом від 4 листопада 2000 року, який беззаперечно підтверджує його версію подій в частині недобровільного характеру його перевезення до м. Москва, а також твердженнями української прокуратури 8 грудня 2000 року стосовно неофіційного характеру допомоги, наданої працівникам російської міліції органами влади України. Судові було б важко погодитись з тим, що заявник і працівники міліції Ті. і Го. могли пройти через прикордонний контроль і контроль безпеки в аеропорту 4 листопада 2000 року без відома та допомоги української міліції, особливо після того, як працівники російської міліції звинуватили заявника у вчиненні вбивства та висловили свою зацікавленість у проведенні слідчих дій щодо нього 3 листопада 2000 року.

108. З огляду на наведене вище, Суд доходить висновку про існування достатніх доказів на користь версії заявника щодо перебігу подій, а тому тягар доведення має бути покладено на Уряд.

109. Уряд України не надав жодного правдоподібного і переконливого пояснення того, як відбувалися зазначені події. Уряд також не надав правдоподібного пояснення щодо того, що трапилося із заявником після його допиту 3 листопада 2000 року. Суд доходить висновку, що Урядом не було надано правдоподібного і обґрунтованого пояснення для спростування презумпції відповідальності органів влади за долю заявника з моменту його затримання 3 листопада 2000 року.

110. За таких обставин Суд вважає, що може з наявних матеріалів і поведінки органів влади робити висновки (див. рішення у справі «Кадирова та інші проти Росії» (Kadirova and Others v. Russia), заява № 5432/07, пп. 87 і 88, від 27 березня 2012 року) та вважає твердження заявника достатньо переконливими та встановленими поза розумним сумнівом.

2. Загальні принципи, встановлені практикою Суду

111. Суд перш за все зазначає про фундаментальну важливість гарантій, закріплених у статті 5 Конвенції, для забезпечення права осіб у демократичному суспільстві на захист від свавільного позбавлення свободи органами влади. Саме тому Суд у своїй практиці неодноразово наголошував на тому, що позбавлення заявника свободи повинно не тільки здійснюватися виключно відповідно до матеріальних і процесуальних норм національного законодавства, але і має відповідати самій цілі статті 5 Конвенції, а саме захисту особи від свавілля (див. рішення у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom), від 15 листопада 1996 року, п. 118, Reports of Judgments and Decisions 1996‑V). Цю наполегливу вимогу щодо захисту особи від зловживання владою наочно продемонстровано тим фактом, що пункт 1 статті 5 Конвенції чітко окреслює обставини, за яких особу може бути законно позбавлено свободи, при цьому слід наголосити, що ці обставини повинні тлумачитися вузько з огляду на той факт, що вони становлять винятки з найбільш фундаментальної гарантії особистої свободи (див. рішення у справі «Куінн проти Франції» (Quinn v. France), від 22 березня 1995 року, п. 42, Series A № 311).

112. Варто також наголосити на тому, що автори Конвенції посилили захист особи від свавільного позбавлення свободи за допомогою гарантування зводу матеріальних прав, спрямованого на мінімізацію ризику свавілля шляхом позбавлення свободи лише за умови незалежного судового контролю, а також шляхом забезпечення відповідальності органів влади за вжиття таких заходів. Особливого значення у цьому контексті набувають вимоги пунктів 3 і 4 статті 5 Конвенції, які наголошують на негайності та на судовому розгляді. Негайне втручання судових органів може призвести до виявлення та запобігання небезпечних для життя заходів або фактів серйозного жорстокого поводження, які порушують основоположні гарантії статей 2 і 3 Конвенції (див. рішення у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), від 18 грудня 1996 року, п. 76, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI). Захист фізичної свободи осіб та їх особиста безпека опиняться під загрозою у ситуаціях, в яких наслідком відсутності гарантій може стати порушення принципу верховенства права, а особи, які знаходяться під вартою, опиняться поза межами дії базових форм правового захисту.

113. У зв’язку з цим Суд наголошує на тому, що таємне затримання особи є абсолютним запереченням цих гарантій та найтяжчим порушенням статті 5 Конвенції. Взявши особу під свій контроль, органи влади зобов’язані відповідати за її місцезнаходження. З цієї причини стаття 5 Конвенції повинна вважатися такою, що вимагає від органів влади вжиття ефективних заходів захисту від ризику зникнення та проведення ефективного розслідування небезпідставного твердження про те, що особу було взято під варту та вона зникла (див. рішення у справі «Курт проти Туреччини» (Kurt v. Turkey), від 25 травня 1998 року, пп. 123-24, Reports 1998-III).

3. Застосування наведених вище принципів у цій справі

114. Враховуючи опис подій заявника, Суд доходить висновку, що після допиту заявника 3 листопада 2000 року він залишався під вартою в міліції до наступного дня і був примусово перевезений до м. Москва. Суд зазначає, що як російські, так і українські органи влади відверто знехтували (див. пункти 9 і 18) положеннями статті 80 Мінської конвенції, в якій передбачено конкретний порядок видачі (див. пункт 82). Очевидно, що клопотання про видачу було неофіційним та що посадові особи України не могли про це не знати (див. пункти 12, 18-20 і 33 і в якості протилежного прикладу – згадане рішення у справі «Стівенс проти Мальти (№1)» (Stephens v. Malta (no. 1)), пп. 50-54).

115. Враховуючи зазначені вище висновки та той факт, що Уряд не надав ані пояснення стосовно перебування заявника під вартою з 3 до 4 листопада 2000 року та наступного за цим перевезення його до Москви, ані будь-яких підтверджуючих документів, Суд доходить висновку, що впродовж зазначеного проміжку часу заявника таємно тримали під вартою та перевезли до Росії, відверто знехтувавши при цьому правовими гарантіями, втіленими у статті 5 Конвенції, та що такі дії становлять особливо тяжке порушення його права на свободу та особисту недоторканість, закріплене у статті 5 Конвенції (див. рішення у справах «Чітаєв проти Росії» (Chitayev v. Russia), заява № 59334/00, п. 173, від 18 січня 2007 року; «Гісаєв проти Росії» (Gisayev v. Russia), заява № 14811/04, пп. 152-53, від 20 січня 2011 року, і згадане рішення «Кадирова та інші проти Росії» (Kadirova and Others v. Russia), пп. 127‑30).

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ОБШУКОМ КВАРТИРИ ЗАЯВНИКА В УКРАЇНІ

116. Посилаючись на статтю 8 Конвенції, заявник скаржився на дії органів влади Росії і України 3 листопада 2000 року. Він доводив, що обшук його квартири був незаконним та свавільним.

Стаття 8

«1. Кожен має право на повагу до свого... житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.»

117. Уряди України і Росії не надали своїх зауважень щодо суті скарг заявника.

118. Заявник стверджував, що він доводив свої скарги щодо стверджуваного незаконного обшуку до відома різних органів і посадових осіб України та що органи влади України були достатньою мірою поінформовані про його проблеми, але відмовились розглядати це питання.

119. Враховуючи попередні висновки Суду стосовно незаконності допомоги, яку 3 і 4 листопада 2000 року надали працівникам російської міліції посадові особи України (див. пункти 114 і 115), разом з твердженнями української прокуратури у листі від 8 грудня 2000 року щодо порушення статті 177 Кримінально-процесуального кодексу України та статті 80 Мінської Конвенції (див. пункти 18, 66 і 82), Суд доходить висновку, що обшук, проведений 3 листопада 2000 року, не мав підстав ані згідно із законодавством України (див. пункт 66), ані згідно з Мінською Конвенцією (див. пункт 82), та що, таким чином, втручання органів влади України у права заявника за статтею 8 Конвенції не було «згідно із законом».

120. Відповідно, у цій справі було порушення статті 8 Конвенції.

V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ТРИМАННЯМ ЗАЯВНИКА ПІД ВАРТОЮ У РОСІЇ

121. Заявник скаржився на дії органів влади Росії за пунктом 3 статті 5 Конвенції стосовно тривалості його досудового тримання під вартою. Відповідні частини цього положення Конвенції передбачають:

«... 3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання. ...»

A. Доводи сторін

122. Уряд Росії погодився з тим, що тримання заявника під вартою було доволі тривалим, але доводив, що воно було необхідним з огляду на те, що заявник не мав в Росії постійного місця проживання, а також з огляду на певні аспекти його характеру та кримінальної справи щодо нього.

123. Заявник наполягав на своїх попередніх скаргах і зауваженнях.

B. Оцінка Суду

1. Загальні принципи

124. Суд нагадує, що питання про розумність проведеного під вартою періоду часу не може вирішуватись абстрактно. Наявність підстав для залишення обвинуваченого під вартою слід оцінювати в кожній справі на підставі відповідних фактів та із врахуванням її особливостей. Продовжуване тримання під вартою може бути виправданим заходом у тій чи іншій справі лише за наявності чітких ознак того, що цього вимагає справжній інтерес суспільства, який, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважує інтереси забезпечення права на свободу, закріпленого у статті 5 Конвенції (див., серед інших джерел, рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudła v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, пп. 110 et seq., ECHR 2000‑XI).

125. Наявність і тривале існування обґрунтованої підозри у вчиненні затриманою особою злочину є обов’язковою і неодмінною умовою законності її продовжуваного тримання під вартою. Але зі спливом певного часу така підозра перестає бути достатньою. У таких випадках Суд має встановити, чи інші наведені судами підстави продовжують виправдовувати позбавлення свободи. Якщо такі підстави є «відповідними» і «достатніми», Суд має також з’ясувати, чи виявили відповідні органи державної влади «особливу ретельність» під час цього провадження (див. рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, пп. 152-153, ECHR 2000-IV). Обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке, має бути переконливо продемонстровано органами влади (див. рішення у справі «Шишков проти Болгарії» (Shishkov v. Bulgaria), заява № 38822/97, п. 66, ECHR 2003-I (витяги). Вирішуючи питання про звільнення або подальше тримання особи під вартою, органи влади зобов’язані розглянути альтернативні заходи забезпечення її явки до суду (див. рішення у справі «Яблонський проти Польщі» (Jablonski v. Poland), заява № 33492/96, п. 83, від 21 грудня 2000 року).

126. Відповідальність за забезпечення неперевищення розумної тривалості тримання обвинуваченого під вартою у кожному випадку у першу чергу покладається на національні суди. З цією метою вони повинні, належним чином враховуючи принцип презумпції невинуватості, розглянути усі факти, які свідчать «за» і «проти» існування суспільного інтересу, який виправдовує відступ від норми статті 5 Конвенції, та повинні навести їх у своїх рішеннях щодо клопотань про звільнення з-під варти. По суті, саме на підставі причин, наведених у цих рішеннях, та встановлених фактів, про які стверджував заявник у своїх скаргах, Суд має дійти висновку про наявність або відсутність порушення пункту 3 статті 5 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Маккей проти Сполученого Королівства» (McKay v. the United Kingdom) [ВП], заява № 543/03, п. 43, ECHR 2006‑X).

2. Застосування наведених вище принципів у цій справі

(a) Період, що має враховуватися

127. Суд зауважує, що тримання заявника під вартою у розумінні підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції тривало з дати його затримання 4 листопада 2000 року до дати його засудження 30 січня 2003 року (див. пункти 12 і 63). Отже, впродовж судового провадження він провів під вартою два роки, один місяць і двадцять шість днів. Тривалість тримання його під вартою є для Суду приводом для занепокоєння. При існуванні презумпції на користь звільнення з-під варти саме органам влади Росії належало запропонувати переконливі підстави для подальшого тримання заявника під вартою впродовж такого тривалого часу (див. «Артьомов проти Росії» (Artemov v. Russia), заява № 14945/03, п. 74, від 3 квітня 2014 року).

128. Суд погоджується з тим, що підставою для первинного затримання заявника могла бути розумна підозра у вчиненні ним вбивства. Проте з плином часу таке обґрунтування ставало дедалі менш доречним. Відповідно, Суд повинен встановити, чи продовжували інші підстави, наведені судами, виправдовувати позбавлення заявника свободи (див. згадане рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy), пп. 152 і 153). Отже, Суд розгляне аргумент Уряду про те, що довготривале тримання заявника під вартою було виправдане тим фактом, що у заявника не було місця постійного проживання у Росії, а також відповідними аспектами його характеру та кримінальної справи щодо нього (див. пункт 122).

(b) Обґрунтування тримання заявника під вартою

(i) Тяжкість та характер обвинувачень

129. При продовженні досудового тримання заявника під вартою національні суди неодноразово посилались на тяжкість обвинувачень проти нього та зауважували, що його було обвинувачено у вчиненні тяжкого злочину (див. пункти 42-44 і 47).

130. Суд вважає, що хоча це важливо для оцінки існування ризику того, що заявник переховуватиметься від слідства і суду або продовжуватиме злочинну діяльність, необхідність продовження строку позбавлення свободи не може оцінюватися з суто абстрактної точки зору, яка враховує лише тяжкість злочину. Хоча Суд може погодитися з тим, що тяжкість обвинувачення може бути підставою для тримання під вартою на початкових етапах провадження (див. рішення у справах «Целеєвський проти Польщі» (Celejewski v. Poland), заява № 17584/04, пп. 37-38, від 4 травня 2006 року, і «Кучера проти Словаччини» (Kučera v. Slovakia), заява № 48666/99, п. 95, ECHR 2007 (витяги)), він не може погодитися з тим, що така підстава є прийнятною на пізніших етапах провадження в якості головної причини для тримання особи під вартою.

131. Відповідно, самі по собі зазначені вище обставини не є достатніми підставами для тримання заявника під вартою впродовж такого тривалого часу.

(ii) Небезпека переховування від слідства і суду

132. Що стосується ризику переховування заявником від слідства і суду, його слід оцінювати із врахуванням різних чинників, особливо таких, що стосуються характеру зазначеної особи, її моральності, її житла, роду її занять, її засобів, родинних зв’язків та усіх видів зв’язків з країною, в якій здійснюється її кримінальне переслідування (див. рішення у справі «Ноймайстер проти Австрії» (Neumeister v. Austria), від 27 червня 1968 року, п. 10, Series A № 8).

133. У цій справі Суд погоджується з тим, що відсутність місця постійного проживання в Росії могла обґрунтовано виправдати побоювання національних судів щодо можливого переховування заявника від слідства і суду, як було вказано Урядом Росії у його зауваженнях. Проте Суд зауважує, що національні органи влади не посилалися на цей аргумент у жодному, за винятком одного, своєму відповідному рішенні (див. пункт 42). Не видається, що національні суди дійсно розглядали особисте становище заявника або будь-які обставини, пов’язані з можливою небезпекою його переховування від слідства і суду.

134. Отже, Суд вважає, що посилання Уряду держави-відповідача на вказані вище причини не було виправданим.

(iii) Необхідність проведення подальшого розслідування та ознайомлення заявника з матеріалами справи

135. Суд зауважує, що слідчі органи та суди стверджували, що продовження тримання заявника під вартою було необхідне, оскільки вимагалося проведення подальших слідчих дій (див. пункти 43, 44 і 47).

136. Суд не може погодитися з тим, що причини, наведені національними органами, були дійсними для продовження тримання заявника під вартою, оскільки після січня 2001 року ані слідчі органи, ані суди не конкретизували, які саме слідчі дії мають бути проведені. Більше того, ані міський суд, ані Верховний Суд не здійснили належної оцінки ретельності слідчих органів при проведенні розслідування.

(c) Висновок Суду

137. Підсумовуючи зазначене вище, Суд вважає, що хоча на початкових етапах розслідування тримання заявника під вартою ґрунтувалося на відповідних і достатніх підставах, причин, наведених національними судами, було недостатньо для виправдання тримання його під вартою впродовж більше двох років.

138. Відповідно, Суд встановлює, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

VI. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 4 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ПОДІЯМИ В РОСІЇ

139. Заявник скаржився за пунктом 4 статті 5 Конвенції на те, що був не в змозі з’явитися на судові засідання 1 липня і 24 жовтня 2002 року, на яких вирішувалося питання продовження тримання його під вартою, на надмірні затримки розгляду його скарг від 1 і 22 липня 2002 року та що національні суди не розглянули його скарги від 17 вересня і 12 грудня 2002 року. Це положення Конвенції передбачає:

«4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.»

140. Уряд визнав, що національні суди не повідомили заявника про засідання 1 липня 2002 року, на якому вирішувалося питання про подальше тримання його під вартою, та не забезпечили його явку на вказане засідання, та що його клопотання про особисту участь у засіданні 24 жовтня 2002 року було залишено без розгляду. Уряд заперечив порушення конвенційних прав заявника у зв’язку з іншими стверджуваними заявником обставинами.

141. Заявник наполягав на своїх попередніх скаргах і зауваженнях.

142. Суд зауважує, що Уряд підтвердив, що ані заявник, ані його захисник не змогли з’явитися на засідання 1 липня 2002 року, на якому вирішувалося питання продовження тримання під вартою, та що його клопотання про особисту участь у засіданні 24 жовтня 2002 року було залишено без розгляду (див. пункти 49 і 50). Суд також зазначає, що в матеріалах справи наявні документи, які підтверджують, що апеляційні скарги заявника від 1 і 22 липня 2002 року на рішення суду від 1 липня 2001 року про продовження тримання його під вартою не розглядалися до 24 жовтня, тобто протягом трьох місяців (див. пункт 49). Що стосується стверджуваного нерозгляду апеляційних скарг заявника від 17 вересня та 17 грудня 2002 року, Суд зазначає, що Уряд заперечив дати, в які було подано скарги, але не сам факт їхнього нерозгляду (див. пункти 51 і 52).

143. Суд неодноразово встановлював порушення пункту 4 статті 5 Конвенції у справах, які порушували питання, подібні до тих, що розглядаються у цій справі (див рішення у справах «Соловйови проти Росії» (Solovyevy v. Russia), заява № 918/02, пп. 134-38, від 24 квітня 2012 року; «Ідалов проти Росії» (Idalov v. Russia) [ВП], заява № 5826/03, пп. 161-64, від 22 травня 2012 року; «Пятков проти Росії» (Pyatkov v. Russia), заява № 61767/08, пп. 128-33, від 13 листопада 2012 року, та «Корольова проти Росії» (Koroleva v. Russia), заява № 1600/09, пп. 107-10, від 13 листопада 2012 року).

144. Враховуючи свою практику з цього питання та визнані Урядом факти, Суд не вбачає жодних підстав для іншого висновку у цій справі. Відповідно, Суд встановлює, що було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю у заявника можливості взяти участь у судових засіданнях 1 липня і 24 жовтня 2002 року, затримками розгляду апеляційних скарг заявника від 1 та 22 липня 2002 року та нерозглядом апеляційних скарг заявника від 17 вересня і 17 грудня 2002 року.

VII. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

145. Статтею 41 Конвенції передбачено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Шкода

146. Заявник вимагав 20 000 євро відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів влади України, та 5 000 євро відшкодування моральної шкоди, завданої органами влади Росії.

147. Уряди Росії і України доводили, що вимоги відшкодування моральної шкоди є необґрунтованими та що встановлення порушення становитиме достатню сатисфакцію.

148. Враховуючи наявні у нього документи, Суд вважає, що заявник вочевидь зазнав стресу і відчаю внаслідок встановлених порушень, які не можуть бути відшкодовані самим лише встановленням порушення. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявникові:

(a) 12 500 євро відшкодування моральної шкоди, що мають бути сплачені Україною, та додатково суму будь-якого податку, що може стягуватися.

((b) 5 000 євро відшкодування моральної шкоди, що мають бути сплачені Росією, та додатково суму будь-якого податку, що може стягуватися.

B. Судові та інші витрати

149. Заявник також вимагав 380 євро компенсації судових та інших витрат, понесених під час проваджень у національних судах та у Суді.

150. Уряд вважав вимоги заявника необґрунтованими.

151. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявну інформацію та зазначені вище критерії, а також зважаючи на те, що заявнику було надано 850 євро на правову допомогу, Суд відхиляє його вимоги.

C. Пеня

152. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Постановляє, що заявник знаходився під юрисдикцією України під час подій у м. Феодосія 3 і 4 листопада 2000 року;

2. Відхиляє попередні заперечення Уряду України;

3. Постановляє, що було порушення Україною пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку із затриманням заявника у м. Феодосія, триманням його під вартою та наступним за цим примусовим перевезенням до м. Москва;

4. Постановляє, що було порушення Україною статті 8 Конвенції у зв’язку з обшуком у квартирі заявника у м. Феодосія;

5. Постановляє, що було порушення Російською Федерацією пункту 3 статті 5 Конвенції у зв’язку з тривалістю досудового тримання заявника під вартою;

6. Постановляє, що було порушення Російською Федерацією пункту 4 статті 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю у заявника можливості взяти участь у судових засіданнях 1 липня і 24 жовтня 2002 року, тривалими затримками розгляду його апеляційних скарг від 1 та 22 липня 2002 року та нерозглядом судами апеляційних скарг заявника від 17 вересня і 17 грудня 2002 року;

7. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, Україна повинна сплатити заявникові 12 500 (дванадцять тисяч п’ятсот) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись; цю суму має бути конвертовано в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, Російська Федерація повинна сплатити заявникові 5 000 (п’ять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись; цю суму має бути конвертовано в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(c) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

8. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 15 жовтня 2015 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Сорен Нільсен

(Søren Nielsen)

Секретар

Елізабет Штайнер

(Elisabeth Steiner)

Голова

 

Full & Egal Universal Law Academy