ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «БІГУН ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF BIGUN v. UKRAINE)
(Заява № 30315/10)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
21 березня 2019 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Бігун проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Сіофра О’Лірі (Síofra O’Leary), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,
після обговорення за зачиненими дверима 26 лютого 2019 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 30315/10), яку 12 травня 2010 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
(далі – Конвенція) двоє громадян України, пан В’ячеслав Васильович Бігун (далі – перший заявник) та пані Леся Миколаївна Бігун
(далі – друга заявниця).
2. Заявників представляв пан П.Ф. Букалов, юрист, який практикує у м. Київ. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан Іван Ліщина.
3. 05 січня 2016 року про заяву було повідомлено Уряд.
4. Уряд не заперечував проти розгляду заяви Комітетом.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявники народилися у 1979 та 1983 роках відповідно. Перший заявник відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі у Дніпропетровській виправній колонії № 89. Друга заявниця проживає у м. Обухів.
6. 24 березня 2000 року заявники одружилися.
7. 16 лютого 2001 року першого заявника визнали винним у вчиненні низки злочинів та обрали йому покарання у виді довічного позбавлення волі.
8. Заявники неодноразово просили адміністрацію колонії надати їм дозвіл на тривалі побачення з родичами, зокрема, у 2006 році. Їхні клопотання були залишені без задоволення на підставі того, що
стаття 151 Кримінально-виконавчого кодексу України не передбачала тривалих побачень для засуджених до довічного позбавлення волі.
9. У квітні 2007 року заявники подали адміністративний позов до Державного департаменту України з питань виконання покарань, вимагаючи надання права на тривале подружнє побачення кожні три місяці. Вони стверджували, що хотіли мати спільну дитину, а відмова їм у цьому праві була незаконною та свавільною. Суди трьох інстанцій залишили їхній позов без задоволення як такий, що не мав законних підстав. Остаточна ухвала Вищого адміністративного суду України була винесена 08 грудня 2009 року.
10. Згідно з наданою Урядом інформацією під час тримання заявника під вартою у період з 2001 року до 2016 року до нього тричі застосовувалися дисциплінарні стягнення: у 2001 році, коли в нього було вилучено незареєстровану записку; у 2003 році у зв’язку з його спробою встановити контакт з ув’язненим із сусідньої камери; та у
2013 році у зв’язку з недозволеним володінням мобільним телефоном.
11. У незазначену дату заявники розлучилися. Згідно з твердженнями Уряду це сталося «невдовзі після подання заяви». Згідно з твердженнями заявників вони розлучилися у незазначену дату у 2014 році.
12. Згідно з наданою Дніпропетровською виправною колонією № 89 довідкою від 24 червня 2016 року під час тримання під вартою з 2003 року перший заявник мав сорок короткострокових побачень та дев’ять тривалих побачень з родичами. Зокрема, 10 грудня 2003 року та 10 червня 2004 року в нього були короткострокові побачення з другою заявницею, а також його матір’ю та сестрою. Після цього друга заявниця до нього на побачення не приходила. Протягом 2004 –
2012 років у першого заявника були регулярні короткострокові побачення з матір’ю, сестрою та іншими особами. 13 вересня
2012 року в нього було побачення із сестрою та деякою пані Л., яка була записана у журналі реєстрації як його наречена. З того часу в нього були регулярні короткострокові побаченні з пані Л. 11 липня 2001 року першому заявнику вперше надали дозвіл на тривале побачення з родичами, це було побачення з його сестрою. 05 грудня 2014 року перший заявник одружився з пані Л. і у зв’язку з цим вони отримали дозвіл на тривале подружнє побачення. У подальшому вони мали тривалі подружні побачення кожні три місяці.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
A. Кримінальні кодекси України (1960 та 2001 років)
13. У Кримінальному кодексі України 1960 року покарання у виді довічного позбавлення волі було запроваджено законодавчими змінами, ухваленими Верховною Радою України 22 лютого 2000 року, після винесення 29 грудня 1999 року Конституційним Судом України рішення, яким існуюче до того часу покарання у виді смертної кари було визнано несумісним з Конституцією України. Зазначені зміни набули чинності 29 березня 2000 року.
14. 05 квітня 2001 року Верховна Рада України прийняла новий Кримінальний кодекс України, який набув чинності 01 вересня
2001 року. Його відповідні положення передбачають:
Стаття 64. Довічне позбавлення волі
«Довічне позбавлення волі встановлюється [як покарання] за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк. ...»
B. Кримінально-виконавчий кодекс України (2003 року)
15. Відповідно до статті 110 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – кодекс) короткострокові побачення в колонії тривають до чотирьох годин, а тривалі – до трьох діб. Короткострокові побачення надаються з родичами або іншими особами у присутності представника колонії. Тривалі побачення надаються з правом спільного проживання і тільки з близькими родичами.
16. Згідно зі статтями 138 – 140 кодексу засуджені на певний строк мали право на одне короткострокове щомісяця та одне тривале побачення на три місяці. Відповідно до змін від 07 вересня
2016 року зазначене стало мінімальним правом на побачення засуджених на певний строк, які трималися у «дільниці посиленого контролю». Засуджені, які трималися «у дільниці ресоціалізації» мали право на одне короткострокове побачення на місяць і одне тривале побачення з родичами на два місяці. Зрештою, засуджені на певний строк, які тримались у «дільниці соціальної реабілітації» мали право на короткострокові побачення без обмежень та тривале побачення щомісяця.
17. Відповідно до статті 151 Кодексу засуджені, як відбували покарання у виді довічного позбавлення волі, мали право на одне короткострокове побачення кожні шість місяців. Відповідно до змін від 16 лютого 2010 року їм було надано право на одне короткострокове побачення кожні три місяці.
18. Згодом до статті 151 Кодексу було внесено подальші зміни, які набрали чинності 07 травня 2014 року та надали право засудженим, які відбували покарання у виді довічного позбавлення волі, на одне короткострокове побачення щомісяця та одне тривале побачення з родичами на три місяці.
19. Згідно з черговими змінами, які набрали чинності з 07 вересня 2016 року, засуджені до довічного позбавлення волі наразі мають право на одне тривале побачення з близькими родичами на два місяці.
C. Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджені наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 25 грудня
2003 року (далі – Правила внутрішнього розпорядку) (втратили чинність 29 грудня 2014 року)
20. Відповідні положення наведені в рішенні у справі «Тросін проти України» (Trosin v. Ukraine) (заява № 39758/05, пункт 29,
від 23 лютого 2012 року).
III. відповідні документи Ради європи
21. Документи Ради Європи щодо побачень ув’язнених з близькими родичами наведені в рішенні у справі «Хорошенко проти Росії» [ВП] (Khoroshenko v. Russia) [GC] (заява № 41418/04, пункти 58 ‑ 67, ЄСПЛ 2015).
22. У відповідних витягах з Доповіді Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі – КЗК) Уряду України за результатами візиту до України з 09 до 21 вересня
2009 року (CPT/Inf (2011) 29) зазначено (примітки опущені, оригінальне виділення):
«92. Щодо можливості контактів із зовнішнім світом КЗК вважає, що необхідно докласти особливих зусиль для запобігання розриву сімейних зв’язків засуджених, які відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі. В українському законодавстві продовжують існувати суворі обмеження щодо права на побачення із засудженими до довічного позбавлення волі. Такий підхід суперечить загальноприйнятому принципу, що правопорушники, незалежно від злочину, за який вони були засуджені, відправляються до установи виконання покарань в якості покарання, а не для отримання покарання.
Побачення із засудженими до довічного позбавлення волі відбувалися у захищених кабінах зі скляною перегородкою, яка не дозволяла жодного фізичного контакту між ув’язненими та його відвідувачами. Крім того, деякі засуджені до довічного позбавлення волі у виправній колонії № 89 зазначали, що під час побачень вони залишались у наручниках. Як КЗК зазначав раніше, перебування у наручниках під час побачення беззаперечно могло вважатися поводженням, що принижує гідність як ув’язненого, так і його відвідувачів. Крім того, засуджені до довічного позбавлення волі не мали доступу до телефону.
КЗК закликає органи влади України значно збільшити кількість побачень, на які мають право засуджені до довічного позбавлення волі. Як правило, побачення повинні проходити у відкритих умовах (наприклад, за столом), побачення через перегородку повинні бути винятком. Крім того, тривалі побачення повинні заборонятися засудженим до довічного позбавлення волі лише на підставі індивідуальної оцінки небезпеки. До того ж працівники мають отримати чіткі інструкції, що засуджені до довічного позбавлені волі не повинні перебувати у наручниках під час побачень. Також необхідно вжити заходів для гарантування доступу засуджених до довічного позбавлені волі до телефону.
...
93. Загалом під час візиту 2009 року делегацію поінформували про пропозиції щодо внесення змін до законодавства з метою покращення становища засуджених до довічного позбавлені волі (наприклад, збільшення кількості побачень, на які вони мали право, [...]). Проте повідомлялося, що існував політичний опір цим пропозиціям. КЗК закликає органи влади України негайно втілити зазначені законодавчі пропозиції.»
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
23. Заявники скаржилися, що абсолютна заборона тривалих побачень з родичами, яка до травня 2014 року існувала в Україні для засуджених до довічного позбавлення волі, порушила їхні права за статтею 8 Конвенції, яка передбачає:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.»
A. Прийнятність
24. Уряд не оскаржував застосовність статті 8 Конвенції до обставин цієї справи. Проте він доводив, що навряд чи можна вважати, що відсутність можливості тривалих побачень з родичами негативно вплинула на заявників, оскільки вони навіть не користувалися своїм правом на короткострокові побачення. У зв’язку з цим Уряд зазначив, що друга заявниця відвідувала першого заявника лише двічі у 2003 та 2004 роках та жодного разу після цього.
25. Уряд доводив, що з 2007 рік між заявниками вже не існувало справжніх сімейних відносин, а їхній шлюб став не більше, ніж простою формальністю.
26. Тому Уряд закликав Суд відхилити цю скаргу як явно необґрунтовану.
27. Заявники заперечили проти цих аргументів. Вони стверджували, що короткострокові побачення відбувалися рідко, не дозволяли будь-якого фізичного контакту чи усамітнення, а кількість дорослих відвідувачів була обмеженою. Отже, з огляду на всі ці обмеження заявники стверджували, що їм не можна дорікати відсутністю проявів справжніх сімейних відносин.
28. Заявники також стверджували, що, хоча зрештою їхній шлюб розпався, ця обставина має тлумачитися не як така, що підриває обґрунтованість їхньої скарги, а радше як ознака серйозності негативних наслідків абсолютної заборони на тривалі побачення з родичами для їхнього життя.
29. Перш за все, Суд повинен розглянути, чи є стаття 8 Конвенції застосовною до цієї справи (див. рішення у справі «Денісов проти України» [ВП] (Denisov v. Ukraine) [GC], заява № 76639/11, пункти 93 і 94, від 25 вересня 2018 року).
30. З доводів сторін зрозуміло, що заявники розлучилися у певний момент після подання заяви до Суду (див. пункт 11). Суд погоджується, що не можна вважати, що вони мали сімейне життя після їхнього розлучення (див. для порівняння рішення у справі «Хорошенко проти Росії» [ВП] (Khoroshenko v. Russia) [GC],
заява № 41418/04, пункт 89, ЄСПЛ 2015). Проте дата розлучення Суду невідома. Тоді як Уряд стверджував, що це сталося «невдовзі після подання їхньої заяви», заявники зробили загальну заяву, що їхній шлюб було розірвано у 2014 році, не надавши жодних деталей чи документів. Суд бере до уваги, що починаючи з вересня 2012 року у колонії першого заявника регулярно відвідувала інша жінка в якості його нареченої та зрештою у грудні 2014 року вони одружилися (див. пункт 12). Отже, Суд припускає, що незалежно від офіційного сімейного стану заявників станом на вересень 2012 року вони більше не мали близьких особистих стосунків, притаманних поняттю «сімейне життя» у розумінні статі 8 Конвенції (див. рішення у справі «Парадізо та Кампанеллі проти Італії» [ВП] (Paradiso and Campanelli v. Italy) [GC], заява № 25358/12, пункт 140, від 24 січня 2017 року з подальшими посиланнями).
31. Щодо того, чи існували такі близькі особисті стосунки між заявниками до цього, Суд відзначає тривалі спроби заявників до грудня 2009 року отримати можливість тривалих побачень, які дозволяли фізичний контакт і близькість з метою зачаття дитини
(див. пункт 9). У зв’язку з цим, всупереч доводам Уряду, їхнє рішення не бачитися взагалі, замість короткострокових побачень без фізичного контакту через скляну перегородку та у присутності працівника установи виконання покарань (див. пункт 35, а також рішення у справі «Тросін проти України» (Trosin v. Ukraine), заява № 39758/05, пункт 46, від 23 лютого 2012 року) не може тлумачитися як таке, що заперечувало існування їхнього сімейного життя.
32. Навіть якщо, як припускав Уряд, заявники розірвали свій шлюб одразу після подання заяви у травні 2010 року, Суд зазначає, що вони не могли мати тривалі подружні побачення упродовж дев’яти років до цього.
33. З огляду на свою практику та зазначені обставини справи Суд доходить висновку, що відповідні заходи становили втручання у «приватне» та «сімейне життя» заявників у розумінні статті 8 Конвенції.
34. Крім того, всупереч доводам Уряду, зазначена скарга не є явно необґрунтованою у розмінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також не вбачає причин для оголошення цієї частини заяви неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
(a) Заявники
35. Заявники доводили, що понад тринадцять років після засудження першого заявника вони могли бачити один одного лише під час рідкісних короткострокових побачень через скляну перегородку у присутності працівника установи виконання покарань без можливості будь-якого фізичного контакту чи найменшого усамітнення. Тоді як засуджені на певний строк мали право на тривалі побачення з родичами (до трьох днів), які надавали можливість фізичного контакту та близькості, засуджені до довічного позбавлення волі були позбавлені такої можливості до травня 2014 року. Заявники стверджували, що таке суворе обмеження щодо побачень з родичами для засуджених до довічного позбавлення волі зруйнувало їхнє сімейне життя. Зокрема, вони зазначили, що втратили будь-яку надію мати спільну дитину, і тому їхній шлюб розпався.
36. Заявники стверджували, що оскаржуване обмеження не мало законної мети. Тоді як офіційно воно виправдовувалося міркуваннями безпеки, на практиці не існувало жодних офіційних досліджень або статистичних даних, які б демонстрували, як такий надмірно обмежувальний захід міг посилити безпеку установи виконання покарань. На думку заявників, фактичні обставини, а саме законодавчі зміни, внесені у травні 2014 року та у подальшому, доводили протилежне.
37. Заявники також зазначили, що той факт, що відповідна заборона була жорсткою та прямо закріпленою у законодавстві, унеможливив використання індивідуального підходу до унікальних обставин справи кожного засудженого. У зв’язку з цим вони зауважили, що в установі виконання покарань перший заявник ніколи не проявляв жорстокості або іншої поведінки, що загрожувала безпеці. Так, упродовж майже чотирнадцяти років позбавлення волі до нього лише тричі застосовували дисциплінарні стягнення у зв’язку з незначними порушеннями. Проте він не мав права на тривалі побачення з родичами так само, як і інші найбільш небезпечні та найжорстокіші ув’язнені колонії.
(b) Уряд
38. Уряд стверджував, що оскаржуване втручання у права заявників за статтею 8 Конвенції було законним, оскільки ґрунтувалося на
статті 151 Кримінально-виконавчого кодексу України у редакції, чинній на момент подій.
39. Посилаючись на обов’язок держави гарантувати безпеку в установах виконання покарань, як шляхом запобігання заворушенням та конфліктам між засудженими, так і гарантуванням безпеки працівників установи виконання покарань та відвідувачів, Уряд стверджував, що заборона для засуджених до довічного позбавлення волі на тривалі побачення з родичами переслідувала законну мету запобігання заворушенням чи злочинам, а також захисту здоров’я та прав інших осіб. У зв’язку з цим Уряд посилався на згадане рішення Суду у справі «Тросін проти України» (Trosin v. Ukraine), в якому Суд розглядав різні обмеження на побачення для заслужених до довічного позбавлення волі як такі, що переслідували «законну мету» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції (згаданий пункт 40).
40. Уряд також зазначив, що довічне позбавлення волі, до якого був засуджений перший заявник, було найсуворішим покаранням, яке застосовувалося у справах про особливо тяжкі злочини. Отже, режим такого ув’язнення за своєю суттю передбачав значні обмеження.
41. Уряд також посилався на накладені адміністрацією установи виконання покарань на першого заявника дисциплінарні стягнення (див. пункт 10), як на підтвердження «його нахилів до девіантної поведінки».
2. Оцінка Суду
42. Суд встановлював у своїй практиці, що тримання під вартою або будь-який інший захід, яким особа позбавляється свободи, призводить до невід’ємних обмежень приватного та сімейного життя ув’язненого. Проте важливим елементом права ув’язненого на повагу до його сімейного життя є надання йому органами влади можливості, а за необхідності допомоги, у підтриманні зв’язків зі своїми близькими родичами (див. згадане рішення у справі «Хорошенко проти Росії» (Khoroshenko v. Russia), пункт 106).
43. На європейському рівні відправною точкою у регулюванні прав ув’язнених на побачення, у тому числі засуджених до довічного позбавлення волі, є зобов’язання національних органів влади запобігати розриву сімейних зв’язків та забезпечувати засуджених до довічного позбавлення волі достатньо хорошим рівнем контакту з їхніми родинами, з побаченнями, організованими максимально часто та у максимально звичайній обстановці (див. згадане рішення у справі «Хорошенко проти Росії» (Khoroshenko v. Russia), пункт 134 з подальшими посиланнями на відповідні документи Ради Європи).
44. Суд зазначає, що у цій справі оскаржуване обмеження застосовувалося до заявників відповідно до статті 151 Кримінально-виконавчого кодексу України, яка на момент подій передбачала лише короткострокові побачення для засуджених до довічного позбавлення волі, тоді як інші категорії засуджених мали право на тривалі побачення (див. пункти 16 – 19). Отже, оскаржуване втручання мало підґрунтя у законодавстві України, а саме законодавство було чітким, доступним і достатньо точним.
45. Навіть припустивши, що це втручання переслідувало законну мету у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції, залишається встановити, чи було воно пропорційним та чи забезпечило справедливий баланс між конкуруючими приватними і суспільними інтересами (див. згадані рішення у справах «Тросін проти України» (Trosin v. Ukraine),
пункт 40 та «Хорошенко проти Росії» (Khoroshenko v. Russia),
пункт 139).
46. Суд усвідомлює, що в Україні покарання у виді довічного позбавлення волі може застосовуватися лише щодо обмеженого кола надзвичайно тяжких та небезпечних діянь та що у цій справі органи влади мали, серед іншого, встановити делікатний баланс між низкою приватних та суспільних інтересів (див. пункти 13 і 14 та для порівняння згадане рішення у справі «Хорошенко проти Росії» (Khoroshenko v. Russia), пункт 131).
47. Проте оскаржуване обмеження було прямо встановлено законодавством та стосувалося першого заявника виключного через його довічне позбавлення волі та незалежно від інших факторів
(див. пункти 17 – 19). Суд встановлював, що держава не має повної свободи дій у встановленні загальних обмежень без надання певної гнучкості для визначення того, чи є обмеження у конкретних справах належними та дійсно необхідними, особливо щодо засуджених ув’язнених (див. «Хорошенко проти Росії» (Khoroshenko v. Russia), пункт 126).
48. Слід зазначити, що зрештою до відповідного законодавства було внесено зміни, а оскаржуване обмеження було скасовано. Проте на момент подій заявники не мали підстав сподіватися, що це може статися. Також слід зазначити, що КЗК рекомендував, щоб заборона на тривалі побачення для засуджених до довічного позбавлення волі ґрунтувалася лише на індивідуальній оцінкі небезпеки
(див. пункт 22).
49. Отже, Суд доходить висновку, що втручання у сімейне життя заявників внаслідок абсолютної заборони для засуджених до довічного позбавлення волі на тривалі побачення з родичами лише з огляду на тяжкість покарання засудженого без індивідуальної оцінки небезпеки було, як таке, непропорційним цілям, на які посилався Уряд. Ця ситуація ще більше погіршувалася різними правилами щодо умов побачень в установах виконання покарань, таких як заборона на прямий фізичний контакт, відгородження скляною перегородкою або металевими ґратами, постійна присутність працівника охорони установи виконання покарань упродовж побачень та обмеження максимальної кількості дорослих відвідувачів (див. згадане рішення у справі «Тросін проти України» (Trosin v. Ukraine), пункти 43 – 46).
50. Наведених міркувань достатньо для висновку Суду, що було порушено статтю 8 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 8 КОНВЕНЦІЇ
51. Заявники також скаржилися на відсутність ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з їхньою скаргою за статтею 8 Конвенції. Вони посилалися на статтю 13 Конвенції, яка передбачає:
«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.»
A. Прийнятність
52. Суд зазначає, що скарга заявників за статтею 13 Конвенції, пов’язана з їхніми скаргами, щодо яких Суд встановив порушення статті 8 Конвенції (див. пункт 50), не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
53. Суд повторює, що стаття 13 Конвенції не може тлумачитися як така, що вимагає наявності юридичного засобу захисту від недосконалості національного законодавства, оскільки в такому випадку Суд вимагатиме від Договірних держав імплементації положень Конвенції в національне законодавство (див. рішення у справах «Крістін Гудвін проти Сполученого Королівства» [ВП] (Christine Goodwin v. the United Kingdom) [GC], заява № 28957/95, пункт 113, ЄСПЛ 2002‑VI та «Титаренко проти України» (Titarenko v. Ukraine), заява № 31720/02, пункт 110, від 20 вересня 2012 року з подальшими посиланнями). За цих обставин Суд доходить висновку, що у цій справі статтю 13 Конвенції порушено не було.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 12 КОНВЕНЦІЇ
54. Заявники також скаржилися, що заборона тривалих побачень з родичами для засуджених до довічного позбавлення волі порушила їхні права за статтею 12 Конвенції, яка передбачає:
«Чоловік і жінка, що досягли шлюбного віку, мають право на шлюб і створення сім’ї згідно з національними законами, які регулюють здійснення цього права.»
55. З огляду на факти справи, доводи сторін та свої висновки за статтями 8 і 13 Конвенції (див. пункти 50 і 53) Суд вважає, що він розглянув основне юридичне питання, порушене у цій заяві, і немає потреби виносити окреме рішення щодо прийнятності та суті зазначеної скарги (див., наприклад, рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
56. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
A. Шкода
57. Заявники вимагали 100 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
58. Уряд заперечив проти цієї вимоги як надмірної.
59. Суд вважає за належне присудити кожному заявнику 3 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
60. Заявники також вимагали 655 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді. Вони надали акт виконаних робіт від пана Букалова від 17 жовтня 2016 року, відповідно до якого ця сума становила розмір оплати його роботи. У ньому зазначалася погодинна ставка у розмірі 17,2 євро та вказувалося, що загалом він працював над справою тридцять вісім годин. Як підтверджено квитанціями про оплату від 10 та 15 жовтня 2016 року, ця сума була сплачена пану Букалову у повному обсязі.
61. Уряд зазначив, що хоча заявники надали відповідні квитанції для підтвердження зазначеної вимоги, вони не надали укладеного з паном Букаловим договору про надання правової допомоги. Тому Уряд закликав Суд відхилити вимогу заявників за цим пунктом.
62. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії Суд вважає за розумне задовольнити вимогу заявників про компенсацію судових та інших витрат у повному обсязі та присудити їм суму у розмірі 655 євро.
C. Пеня
63. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятними скарги заявників за статтями 8 та 13 Конвенції;
2. Постановляє, що немає необхідності розглядати питання прийнятності та суті їхньої скарги за статтею 12 Конвенції;
3. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції;
4. Постановляє, що не було порушено статтю 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції;
5. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 3 000 (три тисячі) євро кожному заявнику в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись;
(ii) 655 (шістсот п’ятдесят п’ять) євро спільно та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявникам, в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
6. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 21 березня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мілан Блашко
(Milan Blaško)
Заступник Секретаря
Сіофра О’Лірі
(Síofra O’Leary)
Голова
Full & Egal Universal Law Academy