CASE OF BILYAVSKA v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Office of Agent before the European Court of Human Right

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «БІЛЯВСЬКА ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF BILYAVSKA v. UKRAINE)

(Заява № 84568/17)

РІШЕННЯ
 

СТРАСБУРГ

27 березня 2025 року

ОСТАТОЧНЕ

27.06.2025

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Білявська проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

 Маттіас Гуйомар (Mattias Guyomar), Голова,
 Армен Арутюнян (Armen Harutyunyan),
 Стефані Моро-Вікстром (Stéphanie Mourou-Vikström),
 Андреас Зюнд (Andreas Zünd),
 Діана Сирку (Diana Sârcu),
 Катержіна Шімачкова (Kateřina Šimáčková),
 Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy), судді,
та Віктор Соловейчік (Victor Soloveytchik), Секретар секції,

з огляду на:

заяву (№ 84568/17), яку 14 грудня 2017 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянка України, пані Марія Василівна Білявська (далі – заявниця);

рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд) про скарги заявниці за статтями 6 та 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції;

зауваження сторін;

після обговорення за зачиненими дверима 04 березня 2025 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ВСТУП

1.  Заява стосується неуспішних проваджень про виселення, ініційованих заявницею, власницею будинку, проти своїх повнолітніх дітей та їхніх сімей, чия поведінка, як стверджувалося, унеможливила проживання заявниці у цьому будинку. Заявниця посилалася на статті 6 та 8 Конвенції, а також на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

ФАКТИ

2.  Заявниця народилася у 1948 році та проживає у м. Київ. Їй було надано правову допомогу, і її представляли пан М.О. Тарахкало, пані Н.В. Войнова та пані А.Г. Козьменко, юристи, які практикують у м. Київ.

3.  Уряд представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко.

4.  Факти справи можуть бути узагальнені таким чином.

5.  У 1997 році заявниця успадкувала від своєї покійної матері індивідуальний будинок (далі – будинок) у місті Буча Київської області. Будівля складається з двох окремих приміщень, й інша її частина належить особі, яка не є родичем заявниці чи її сім’ї. Згідно з твердженнями заявниці вона проживала в цьому будинку з моменту його будівництва в 1976 році. На підтримку цього твердження заявниця подала довідку Бучанської сільської ради від 01 квітня 1976 року, в якій зазначено, що заявницю було «тимчасово зареєстровано в [будинку]», оскільки він був «на стадії будівництва». У 1982 році заявниця переїхала до м. Київ. Вбачається, що мати заявниці продовжувала проживати в будинку, і у період з 1992 року до 1995 року заявниця доглядала матір до її смерті. У 2010 році заявниця, як стверджувалося, повернулася до будинку.

6.  У м. Київ заявниця володіє квартирою разом зі своєю повнолітньою донькою та сином. Кожен з них володіє 1/3 часткою неподільної квартири.

7.  Згідно з твердженнями заявниці у 2004 році вона дозволила своїй доньці та сину переїхати до будинку в м. Буча разом з їхніми чоловіками/дружинами та малолітніми дітьми. Заявниця стверджувала, що це був тимчасовий захід, доки її син та донька не «вирішать питання про придбання власного житла». Члени сім’ї заявниці ніколи не були офіційно зареєстровані в її будинку.

8.  Згідно з доводами заявниці спільне проживання з моменту її переїзду до будинку у 2010 році виявилося складним. Відбувалися постійні сварки; її діти виділили їй невелику кімнату площею 9 кв. м і не дозволяли їй вільно пересуватися будинком або вільно користуватися кухнею чи ванною кімнатою. Вони, як стверджувалося, без дозволу здійснили перепланування будинку та території навколо нього і встановили замки на всіх дверях. Заявниця також стверджувала, що комунальні платежі не сплачувалися і тому накопичилися борги на її ім’я як власниці будинку.

9.  У 2011 та 2014 роках депутат Бучанської міської ради, А., проводив обстеження матеріально-побутових умов у будинку на незрозумілих підставах. Було встановлено, що заявниця була власницею будинку і в ньому проживали вона та ще вісім осіб. Заявниця мала доступ лише до однієї кімнати в будинку, яка була «не пристосована для проживання», а інші мешканці не впускали її до інших частин приміщення. Відповідні висновки були підписані депутатом ради та скріплені печаткою міської ради.

10.  У 2011 році заявницю, як стверджувалося, змусили повернутися до київської квартири. Згідно з твердженнями заявниці вона не могла мирно проживати і у тій квартирі також, оскільки її син заборгував банку за кредитним договором, і на його частку квартири було накладено арешт й ця частка могла бути продана для покриття цього боргу в будь-який момент. Відповідне виконавче провадження триває з 2010 року.

11.  У період з 2010 року до 2016 року заявниця подала загалом дванадцять скарг до місцевого відділу міліції, стверджуючи про порушення її прав її дітьми та їхніми сім’ями. Вбачається, що вона скаржилася, головним чином, на те, що вони перешкоджали їй увійти до будинку, зокрема шляхом зміни замків, а також на те, що вони погрожували їй. Працівники міліції не порушували кримінального провадження за цими скаргами у зв’язку з відсутністю ознак кримінального правопорушення, але, як вбачається з наявних документів, вони винесли «попередження» доньці та сину заявниці та їхнім чоловікам/дружинам. У вересні 2015 року, після чергової скарги заявниці, щодо доньки та сина заявниці було складено протоколи про адміністративне правопорушення за домашнє насильство (стаття 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Сторони не надали копій відповідних документів, але з інших наявних матеріалів вбачається, що відповідне провадження у справі про адміністративне правопорушення було закрито у зв’язку з відсутністю ознак правопорушення. Згідно з твердженнями заявниці вона досі не може потрапити до свого будинку. Її скарги до поліції, подані у 2019 та 2020 роках, були безрезультатними.

12.  У березні 2015 року заявниця та її діти мали намір укласти договір міни будинку в м. Буча на право власності на київську квартиру, але нотаріус, як стверджувалося, відмовився посвідчити цей договір, посилаючись на те, що на частку сина заявниці в квартирі було накладено арешт через його борг.

13.  У березні 2016 року заявниця ініціювала провадження проти своєї доньки та сина та їхніх чоловіків/дружин, вимагаючи їхнього виселення з будинку та зобов’язання їх переїхати до квартири у м. Київ. Заявниця стверджувала, що вона дозволила своєму сину та доньці тимчасово пожити в її будинку, але через їхню поведінку стало неможливо проживати разом. У зв’язку з цим вона посилалася на свої скарги, подані до поліції. Вона також наголошувала, що була літньою жінкою зі слабким здоров’ям і потребувала захисту. Заявниця також стверджувала, що більше не мала родинних відносин зі своїми дітьми та їхніми сім’ями. У зв’язку з цим вона посилалася на постанову поліції про закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення стосовно її доньки та сина (див. пункт 11), стверджуючи, що саме через це – відсутність сімейного життя – у цих справах не було встановлено жодного правопорушення, пов’язаного з домашнім насильством. Заявниця також стверджувала, що її донька та син мали право власності на інше житло, а саме на київську квартиру, яку заявниця була готова звільнити, а її невістка мала право власності на житло у своєму рідному селі в Полтавській області. Загалом заявниця посилалася на статті 116 та 157 Житлового кодексу України 1983 року, які допускали виселення членів сім’ї в певних випадках, та на низку статей Цивільного кодексу України щодо прав власника майна та способів їхнього захисту, у тому числі статті 386 та 405. У своїх подальших доводах у судах, у тому числі на стадіях апеляційного та касаційного оскарження, заявниця також посилалася на статтю 391 Цивільного кодексу України (див. пункт 18).

14.  06 червня 2016 року Ірпінський міський суд Київської області відмовив у задоволенні позову заявниці. Рішення суду першої інстанції було залишено без змін Апеляційним судом Київської області та Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ 15 вересня 2016 року та 21 червня 2017 року відповідно.

15.  Суди встановили, що на підставі статей 64, 116 та 156 Житлового кодексу України (див. пункт 17) особи, які, як і сім’ї дітей заявниці, поселилися в житлі як члени сім’ї власника, набували права користування житлом рівні з правами власника, незалежно від того, чи продовжували існувати родинні відносини. Їх можна було виселити на вимогу власника лише у виняткових випадках, що вимагали доведення обох обставин: (і) систематичного неналежного використання або пошкодження майна, або порушення правил «соціалістичного співжиття» та (іі) безрезультатності заходів запобігання і громадського впливу. Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України (див. пункт 19), заходи, які могли застосовуватися в таких випадках, включали заходи попередження, що застосовувалися судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, а також заходи громадського впливу за місцем роботи або проживання особи.

Суди згадали як скарги заявниці до поліції, так і обстеження, проведені депутатом місцевої ради А. у 2011 та 2014 роках, але дійшли висновку, що заявниця не змогла довести «систематичність» стверджуваних дій або застосування та безрезультатність будь-яких заходів попередження чи інших заходів громадського впливу.

16.  У грудні 2020 року заявниця подала ще один позов проти свого сина та доньки та їхніх сімей. Вона посилалася на статтю 391 Цивільного кодексу України щодо усунення перешкод у користуванні майном. Як вбачається з наявних документів, справа усе ще перебуває на розгляді в місцевому суді.

ВІДПОВІДНі НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА та національна практика

17.  Відповідні положення Житлового кодексу України 1983 року у редакції, чинній на момент подій, передбачали:

Стаття 64. Права і обов’язки членів сім’ї наймача

«Члени сім’ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов’язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. ...

До членів сім’ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. ...

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім’ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов’язки, як наймач та члени його сім’ї...»

Стаття 116. Виселення без надання громадянам іншого жилого приміщення

«Якщо наймач, члени його сім’ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Осіб, які підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення за неможливістю спільного проживання, може бути зобов’язано судом замість виселення провести обмін займаного приміщення на інше жиле приміщення, вказане заінтересованою в обміні стороною.»

Стаття 150. Користування жилим будинком (квартирою), що належить громадянинові

«Громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.»

Стаття 156. Права і обов’язки членів сім’ї власника жилого будинку (квартири)

«Члени сім’ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням...

Члени сім’ї власника будинку (квартири) зобов’язані дбайливо ставитися до [нього]. Повнолітні члени сім’ї власника зобов’язані брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і придомової території та проведенню ремонту. Спори між власником та членами його сім’ї про розмір участі в витратах вирішуються в судовому порядку

До членів сім’ї [власника] належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім’ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.»

Стаття 157. Виселення членів сім’ї власника жилого будинку (квартири)

«Членів сім’ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.»

18.  Відповідні положення Цивільного кодексу України 2004 року у редакції, чинній на момент подій, передбачали:

Стаття 386. Засади захисту права власності

«...

2.  Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити право [власника], або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню..»

Стаття 391. Захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння

«1.  Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном..

...»

Стаття 405. Право членів сім’ї власника житла на користування цим житлом

«1.  Члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке [члени сім’ї] мають право займати, визначається його власником.

2.  Член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім’ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.»

19.  Відповідна частина Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 року про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України, передбачала:

«17.  При вирішенні справ про виселення [ініційованих] на підставі статті 116 [Житлового кодексу України] осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Маються на увазі, зокрема, заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ [або] адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача ...»

20.  Відповідні частини Постанови № 5 від 07 лютого 2014 року Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав передбачали:

«1.  ... Відповідно до статті 41 Конституції України та ... статті 321 Цивільного кодексу України ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом. Ураховуючи, що згідно зі статтею 92 Конституції України правовий режим власності визначається виключно законами України, то інші нормативно-правові акти, які обмежують права власника і не мають ознак закону, не підлягають застосуванню.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та може вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, проте при здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник не може завдавати шкоди правам, свободам інших осіб, інтересам суспільства і зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства.

...

3.  ... Ухвалюючи рішення, суд згідно з частиною першою статті 214 Цивільного процесуального кодексу України має визначити, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. При цьому суд має навести у рішенні мотиви, з яких не застосував норми права, що на них посилалися особи, які беруть участь у справі. У зв’язку із цим посилання позивача у позовній заяві на норми права, які не підлягають застосуванню у даній справі, не є підставою для відмови в задоволенні пред’явленого позову, оскільки при вирішенні справи суд враховує підставу (обґрунтування) та зміст позовних вимог (стаття 119 Цивільного процесуального кодексу України).

...

39.  Члени сім’ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут, частина перша статті 405 Цивільного кодексу України). Суди повинні мати на увазі, що таким законом не може бути Житловий кодекс УРСР, а застосуванню підлягають норми, передбачені главою 32 Цивільним кодексом України.

З урахуванням зазначеного суди повинні виходити з того, що стосовно права членів сім’ї власника житлового приміщення на користування ним підлягають застосуванню положення статті 405 Цивільного кодексу України.»

21.  Відповідні частини постанови Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/186 передбачають:

«У даній справі спір виник між власником житлового будинку, який є одночасно і його користувачем, та особами, які не зареєстровані у ньому, але тимчасово користуються зазначеним нерухомим майном за попередньою домовленістю з власником ... на час його відсутності, у зв’язку з тимчасовим його проживанням за кордоном.

...

Встановлені судами обставини свідчать про те, що [відповідачі] вселилися та набули права користування житловим будинком, що належить на праві власності [позивачу] тимчасово, підтвердженням чого є той факт, що відповідачі не змінювали зареєстроване їх постійне місце проживання, та відсутність будь-яких документальних підтверджень правових підстав постійного користування спірним житловим приміщенням, зокрема договорів оренди, безоплатного користування тощо.

...

Відповідачі не є членами сім’ї позивача, а тому на них не розповсюджуються положення статті 156 Житлового кодексу Української РСР, якою визначені права членів сім’ї власника житлового будинку.

Застосовуючи до регулювання до спірних правовідносин положення статті 116 Житлового кодексу Української РСР, та відмовляючи у задоволенні позовних вимог позивача, суди [нижчих інстанцій] не звернули увагу на те, що він обґрунтовував позовні вимоги не тільки тим, що [відповідачі] систематично порушують правила співжиття та роблять неможливим їх спільне проживання з позивачем у спірному житловому приміщенні, а й посилаючись на те, що він як власник майна відповідно до статті 391 Цивільного кодексу України має право вимагати усунення перешкод у користуванні його власністю, зокрема вимагати виселення відповідачів, яким він надав право користування зазначеним житловим приміщенням тимчасово, на період його проживання за межами України.

З огляду на підстави заявленого позову, застосуванню [у цій справі] підлягають положення статей 391, та глави 32 ... Цивільного кодексу України, оскільки застосування до регулювання житлових відносин положень Житлового кодексу Української РСР, прийнятого 30 червня 1983 року не відповідає реаліям сьогодення та змісту нинішніх суспільних відносин. Натомість Цивільний кодекс України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше, а тому темпоральна колізія норм права має вирішуватися саме на користь норм Цивільного кодексу України (правовий висновок, викладений Верховним Судом у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20)).

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401 – 406 Цивільного кодексу України.

Статтею 406 Цивільного кодексу України унормовано питання припинення сервітуту, зокрема відповідно до пункту 4 частини першої зазначеної норми, сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Установивши, що [позивач], як власник житлового будинку, категорично заперечує проти проживання у ньому відповідачів, які за його згоди вселилися у спірне житлове приміщення на період його проживання за кордоном, тобто тимчасово, тоді як обставини, які надавали їм право на проживання у зазначеному житловому приміщенні припинилися з поверненням позивачу на постійне місце проживання до України, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про необґрунтованість заявлених позивачем вимог про усунення йому перешкод у користуванні житловим будинком, шляхом виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення.»

право

22.  Суд зазначає, що у своїй заяві заявниця скаржилася на те, що держава «не виконала своїх позитивних зобов’язань щодо захисту її права на мирне володіння своїм житлом та майном» і що правоохоронні органи «не визнали неправомірних дій її дітей». Вона також зазначила, що держава повинна поважати її бажання проживати у власному будинку без перешкод з боку будь-яких третіх осіб. У зв’язку з цим вона посилалася на рішення Суду у справі «Ірина Смірнова проти України» (Irina Smirnova v. Ukraine), заява № 1870/05, від 13 жовтня 2016 року). Вона також стверджувала, що національні суди не вжили всіх необхідних заходів для захисту її прав, вирішивши справу на підставі положень Житлового кодексу України, які по суті вимагали від неї розміщувати небажаних осіб, з якими вона більше не мала жодних родинних відносин, що покладало на неї непропорційний тягар. Крім того, суди не розглянули її справу у контексті положень Цивільного кодексу України щодо захисту прав власників майна. У зв’язку із зазначеними скаргами заявниця посилалася на статті 6 та 8 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

23.  Уряд було повідомлено про заяву за всіма зазначеними статтями.

24.  Стосовно статті 8 Конвенції сторонам було запропоновано надати свої зауваження щодо питання, чи був відповідний будинок «житлом» заявниці, і якщо так, чи були порушені права заявниці на повагу до її житла всупереч статті 8 Конвенції.

25.  У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду заявниця стверджувала, що національні органи влади «не встановили наявності систематичного жорстокого поводження із заявницею з боку її родичів, яке de facto становило домашнє насильство, і не вжили ефективних заходів для його припинення», а також, що національні суди «не провели всебічного аналізу ситуації та загрози психологічного та економічного насильства, з якими зіткнулася заявниця». Заявниця стверджувала, що всі ці фактори «вплинули на її фізичну та моральну недоторканість, а тому [підпадали] під сферу приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції».

26.  Суд зазначає, що зауваження заявниці виходять за межі її первинних скарг за статтею 8 Конвенції, які були зосереджені на стверджуваних обмеженнях її доступу до свого будинку та його використання, а поведінка її співмешканців згадувалася як аргумент щодо причин, чому вона вимагала їхнього виселення. Тому Суд вважає, що нові доводи заявниці не можуть розглядатися як уточнення її первинних скарг. Тому вони виходять за межі розгляду цієї заяви (див., наприклад, рішення у справі «Пиряник проти України» (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, пункт 20, від 19 квітня 2005 року).

27.  Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, також вважає, що скарги заявниці стосовно обмежень її майнових прав за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та підходу національних судів до її справи за статтею 6 Конвенції підлягають розгляду лише за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі «Радомілья та інші проти Хорватії» [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 і № 22768/12, пункт 126, від 20 березня 2018 року).

28.  Насамкінець Суд зазначає, що у своїх зауваженнях заявниця висунула скарги за статтею 6 Конвенції щодо тривалості першого провадження, яке завершилися постановленням ухвали від 21 червня 2017 року, та другого провадження, яке було ініційоване у 2020 році та усе ще триває. Суд зазначає, що ці нові скарги, висунуті після того, як сторони надали свої зауваження щодо первинних скарг заявниці, не можуть вважатися уточненням цих первинних скарг у Суді. Тому Суд вважає недоцільним розглядати зазначені питання в контексті цієї справи (див. згадані рішення у справах «Пиряник проти України» (Piryanik v. Ukraine), пункт 20 та «Ірина Смірнова проти України» (Irina Smirnova v. Ukraine), пункти 60 і 61).

29.  З іншого боку, Суд вважає, що аргументи заявниці щодо загального періоду часу, який минув з моменту її першого звернення до органів державної влади у зв’язку з предметом скарги – понад дванадцять років згідно з її твердженнями – підлягають розгляду в межах скарги заявниці за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

30.  Заявниця скаржилася, що держава не виконала своїх позитивних зобов’язань щодо захисту її права на мирне володіння своїм майном без перешкод з боку будь-яких третіх осіб, навіть якщо вони були членами її сім’ї.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції передбачає:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.»

31.  Уряд стверджував, що національні суди у своїх рішеннях не створювали жодних обмежень прав заявниці, а лише констатували відсутність підстав для виселення відповідачів. Судові рішення були належним чином обґрунтовані, а заявниця не змогла довести свою правоту. У зв’язку з цим Уряд посилався на рішення Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року (справа № 569/4373/16-ц), в якому цей суд відмовив у виселенні після продажу квартири родича колишнього власника квартири, особи з інвалідністю, яка проживала в цій квартирі десятиліттями. Суд мотивував це тим, що національне законодавство не передбачало можливості виселення члена сім’ї колишнього власника без надання іншого житла. Уряд стверджував, що завдання Суду не полягало у переоцінці фактичних чи правових аспектів цієї справи, що, на думку Уряду, могла вважатися класичним прикладом «справи до четвертої інстанції». Уряд також зазначив, що якби національні суди ухвалили рішення про виселення дітей заявниці та їхніх сімей, це могло б порушити баланс між правом відповідачів на повагу до їхнього житла за статтею 8 Конвенції та правами заявниці.

32.  Уряд також зазначив, що провадження, ініційоване заявницею у грудні 2020 року з метою усунення перешкод у користуванні майном, було належним способом захисту її прав. Оскільки провадження все ще перебувало на розгляді, Уряд стверджував, що скарги заявниці були передчасними.

33.  Суд вважає, що заперечення Уряду щодо неприйнятності, зокрема щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту, тісно пов’язане із суттю скарг заявниці. Тому заперечення Уряду має бути долучено до розгляду скарги заявниці по суті.

34.  Суд також зазначає, що ця частина заяви не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вона має бути визнана прийнятною.

35.  Уряд не подав жодних зауважень щодо суті скарги заявниці.

36.  Заявниця стверджувала, що протягом понад дванадцяти років вона не могла відновити повне володіння та вільно користуватися своїм майном – будинком у м. Буча. Її діти та члени їхніх сімей не лише перешкоджали їй у доступі до будинку, а й здійснили без дозволу певні структурні зміни в ньому, а також на прилеглій земельній ділянці. Також на ім’я заявниці накопичилася значна сума заборгованості за несплачені комунальні послуги і ця сума могла бути стягнута з неї в будь-який момент, загрожуючи поставити її у скрутне фінансове становище. Таким чином, заявниця стверджувала, що відмова національних судів задовольнити її позов про виселення становила втручання в її майнові права у формі «контролю за користуванням». Заявниця також зазначила, що таке втручання не могло вважатися законним, оскільки національні суди віддали перевагу застарілим положенням Житлового кодексу України – надаючи членам сім’ї власника, які проживали у його житлі, більш-менш рівні права з правами власника – а не положенням Цивільного кодексу України, які були прийняті пізніше і забезпечували належний захист прав власника, а також не надали жодного пояснення такому підходу. У зв’язку з цим вона посилалася на рішення Верховного Суду від 2020 року (див. пункт 21), яке підтверджувало, що саме Цивільний кодекс України мав застосовуватися у подібних до її справи випадках.

37.  Заявниця також стверджувала, що питання «загальних інтересів» щодо стверджуваного втручання ніколи не розглядалося судами і єдиними вигодонабувачами від цих судових рішень були діти заявниці та їхні сім’ї.

38.  Насамкінець заявниця стверджувала, що втручання не було пропорційним, оскільки національні суди не провели належного розгляду всіх пов’язаних з цим інтересів, зокрема того факту, що заявниця дозволила своїм дітям тимчасово переїхати до будинку, доки вони не вирішать свої житлові питання, і на момент ухвалення рішення щодо позову заявниці про виселення вони володіли іншою житловою нерухомістю. Сама заявниця була змушена жити у стані страху та невизначеності як щодо свого будинку, так і київської квартири, на яку було покладено обтяження у зв’язку з боргом її сина. Згідно з твердженнями заявниці така ситуація поклала на неї надмірний тягар.

39.  Суд зазначає, що провадження, ініційовані заявницею, мали цивільний характер і стосувалися спору між приватними сторонами: її донькою та сином та їхніми чоловіками/дружинами як відповідачами (див. для порівняння рішення у справі «Касмі проти Албанії» (Kasmi v. Albania), заява № 1175/06, пункт 71, від 23 червня 2020 року). У зв’язку з цим він повторює, що держава несе позитивне зобов’язання вживати необхідних заходів для захисту майнових прав, особливо коли існує прямий зв’язок між заходами, які заявник може законно очікувати від органів державної влади, та його або її ефективним мирним володінням своїм майном, навіть у справах, що стосуються судових спорів між приватними сторонами (див. рішення у справі «Плеханов проти Польщі» (Plechanow v. Poland), заява № 22279/04, пункт 100, від 07 липня 2009 року). Це позитивне зобов’язання спрямоване на забезпечення того, щоб у правовій системі держави майнові права були достатньо захищені законом, а також передбачалися належні засоби юридичного захисту, за допомогою яких потерпіла сторона зможе домогтися відновлення своїх прав, у тому числі, де це доречно, вимагати відшкодування будь-якої завданої шкоди. Тому можуть бути необхідні відповідні превентивні заходи та засоби юридичного захисту (див. рішення у справах «Блумберга проти Латвії» (Blumberga v. Latvia), заява № 70930/01, пункт 67, від 14 жовтня 2008 року та «Котов проти Росії» [ВП] (Kotov v. Russia) [GC], заява № 54522/00, пункт 113, від 03 квітня 2012 року). Щодо можливих превентивних заходів, то свобода розсуду, якою користується законодавчий орган під час впровадження соціальної та економічної політики, є широкою, особливо в ситуації, коли держава повинна враховувати конкуруючі приватні інтереси (див. згадане рішення у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), пункт 131). Щодо засобів юридичного захисту держави зобов’язані забезпечити судові процедури, які пропонують необхідні процесуальні гарантії і таким чином дозволяють національним судам та трибуналам ефективно та справедливо вирішувати будь-які спори між приватними особами (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Каневська проти України» (Kanevska v. Ukraine), заява № 73944/11, пункт 45, від 17 листопада 2020 року з подальшими посиланнями). Завдання Суду полягає саме в оцінці, чи був розгляд національними судами провадження щодо майнового спору між приватними сторонами здійсненим відповідно до національного законодавства, та визначенні, чи не були їхні рішення свавільними або явно необґрунтованими (див., наприклад, рішення у справах «Кушоглу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пункти 47 та 48, від 10 травня 2007 року та «Міндек проти Хорватії» (Mindek v. Croatia), заява № 6169/13, пункт 78, від 30 серпня 2016 року). Хоча саме національні органи влади, зокрема суди, мали вирішувати проблеми тлумачення національного законодавства, роль Суду полягає у перевірці того, чи були наслідки такого тлумачення сумісні з Конвенцією. Тому, хоча він має лише обмежені повноваження щодо перегляду дотримання національного законодавства, Суд може зробити відповідні висновки за Конвенцією, якщо він зауважує, що національні суди застосували закон у конкретній справі явно помилково або таким чином, що це призвело до свавільних висновків (див. згадане рішення у справі «Кушоглу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), пункт 50).

40.  Повертаючись до цієї справи, Суд зауважує, що, ініціюючи провадження про виселення, заявниця посилалася на положення як Житлового, так і Цивільного кодексів України (див. пункт 13). Національні суди зосередилися лише на положеннях Житлового кодексу України та ухвалили рішення не на користь заявниці. У судових рішеннях не було надано жодного пояснення, чому суди не розглянули позов заявниці у контексті положень Цивільного кодексу України, на які заявниця прямо та послідовно посилалася. Не було зазначено, чи слід було вважати один із цих кодексів lex specialis щодо іншого або незастосовним з якоїсь причини.

41.  У зв’язку з цим Суд зауважує, що відповідно до Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2014 року (див. пункт 20), суди повинні досліджувати правову природу справи, яка перебуває на їхньому розгляді, і не можуть відхиляти позов на тій підставі, що позивач посилається на положення законодавства, які не є застосовними у його справі. У цій же Постанові також зазначалося, що правовідносини, що виникають у зв’язку з проживанням власника житла разом із членами його сім’ї, слід розглядати як сервітут, а тому застосовувати норми Цивільного, а не Житлового кодексу України. Враховуючи, що в українській правовій системі Постанови Пленуму Верховного Суду є авторитетними рекомендаціями для судів нижчих інстанцій і зазначена Постанова була чинною на момент розгляду позову заявниці, вбачається, що національні суди повинні були належним чином врахувати Цивільний кодекс України, незалежно від того, чи посилалася на нього заявниця, чи ні. Однак ні національні суди (ні Уряд у своїх зауваженнях) не надали жодного пояснення того, чому такий підхід не був застосований. У зв’язку з цим Суд зауважує, що, як свідчить нещодавня практика Верховного Суду, на яку посилалася заявниця (див. пункт 21), підхід, викладений у Постанові 2014 року, залишається актуальним. Це не заперечувалося і Урядом.

42.  Суд також зазначає, що у грудні 2020 року заявниця ініціювала ще одне провадження, цього разу виключно за положеннями Цивільного кодексу України. Це провадження наразі перебуває на розгляді в місцевому суді, і рішення по суті ще не ухвалено.

43.  У зв’язку з цим та щодо заперечення Уряду стосовно невичерпання національних засобів юридичного захисту заявницею, Суд повторює, що метою правила вичерпання національних засобів юридичного захисту є надання національним органам влади, насамперед судам, можливості запобігти або виправити стверджувані порушення Конвенції (див. короткий виклад принципів в ухвалі щодо прийнятності у справі «Гергіна проти Румунії» [ВП] (Gherghina v. Romania) [GC], заява № 42219/07, пункти 84 – 89, від 09 липня 2015 року), і правило вичерпання національних засобів юридичного захисту має застосовуватися з певною гнучкістю та без надмірного формалізму, враховуючи контекст захисту прав людини (там само, пункт 87). Зокрема, якщо доступно більше одного потенційно ефективного засобу юридичного захисту, від заявника вимагається використання лише одного з них (див., наприклад, рішення у справі «Акіліна проти Мальти» [ВП] (Aquilina v. Malta) [GC], заява № 25642/94, пункт 39, ЄСПЛ 1999-III). Справді, якщо один засіб юридичного захисту було вичерпано, використання іншого засобу, який має по суті ту саму мету, не є обов’язковим (див., наприклад, рішення у справах «Мікаллеф проти Мальти» [ВП] (Micallef v. Malta) [GC], заява № 17056/06, пункт 58, ЄСПЛ 2009 та «Ніколае Вірджіліу Тенасе проти Румунії» [ВП] (Nicolae Virgiliu Tănase v. Romania) [GC], заява № 41720/13, пункт 177, від 25 червня 2019 року).

44.  Зважаючи на те, що первинний позов заявниці про виселення був поданий як за положеннями Житлового, так і Цивільного кодексів України, але був залишений без задоволення без будь-якого пояснення щодо незастосування Цивільного кодексу України, і враховуючи, що друга спроба заявниці домогтися виселення не призвела до ухвалення рішення протягом більше чотирьох років, не можна стверджувати, що заявниця не вичерпала національні засоби юридичного захисту, як доводив Уряд. Тому попереднє заперечення Уряду у зв’язку з цим питанням має бути відхилено.

45.  Повертаючись до твердження заявниці про необґрунтованість судових рішень, Суд зазначає, що, вирішивши застосувати положення Житлового кодексу України, а саме, статтю 116, національні суди виходили з того, що для виселення необхідне одночасне виконання двох умов: систематичне порушення правил співжиття та застосування заходів запобігання чи інших заходів громадського впливу, які виявилися безрезультатними. У зв’язку з цим суди посилалися на скарги заявниці до поліції та неуспішні провадження у справах про адміністративні правопорушення, але дійшли висновку, що заявниця не довела, що обставини відповідали зазначеним умовам для виселення.

46.  Суд зауважує, що відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду від 1985 року «систематичним» могло вважатися навіть «повторне» порушення – тобто двічі – правил співжиття, і при розгляді цієї категорії справ могли враховуватися різні заходи попередження та заходи громадського впливу (див. пункт 19). Хоча національні суди посилалися на цю Постанову у своїх рішеннях, із наведеного ними обґрунтування незрозуміло, чому численні скарги заявниці до поліції не могли вважатися ознакою «систематичного» порушення. Так само немає пояснення, чому попередження, оголошені поліцією, не могли вважатися доказом застосування превентивних заходів чи інших заходів громадського впливу, або чому сам факт ініціювання провадження у справі про адміністративне правопорушення – навіть якщо воно було згодом закрито – не міг розглядатися як доказ неефективності цих превентивних заходів. Хоча завданням Суду не є розгляд окремих помилок у фактах чи праві, допущених національними судами у їхніх рішеннях, у цій справі вони вбачаються явно необґрунтованими за відсутності навіть стислого обґрунтування зазначених пунктів.

47.  Насамкінець Суд не може не зазначити, що положення Житлового кодексу України, застосовані у справі заявниці, були прийняті – і залишалися практично незмінними опісля – у 1983 році, коли Україна була частиною Радянського Союзу та перебувала під політичним та соціальним режимом, який не визнавав захищеного Конвенцією права на мирне володіння майном. Протягом більшої частини історії Радянського Союзу житло розподілялося між особами державними органами з незначним урахуванням прав приватної власності. У зв’язку з цим Суд вказує на думку Верховного Суду у його постанові від 2020 року (див. пункт 21) про те, що застосування положень Житлового кодексу України 1983 року до регулювання житлових правовідносин «не відповідає реаліям сьогодення та змісту нинішніх суспільних відносин» і має бути застосовним Цивільний кодекс України як більш сучасний, кодифікований акт законодавства. Слід також зазначити, що своїми рішеннями національні суди по суті узаконили дуже тяжкий тягар для заявниці, незважаючи на її безспірне право власності та подані нею докази щодо її житлових потреб та поведінки відповідачів, і зробили це без будь-якої спроби оцінити баланс, який слід було встановити між відповідними інтересами.

48.  Зважаючи на зазначене, Суд вважає, що складно погодитися з тим, що у цій справі національні суди виконали свій позитивний обов’язок за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції щодо вирішення майнових спорів приватних осіб у спосіб, який не є свавільним або явно необґрунтованим.

49.  Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

50.  Заявниця також скаржилася за статтею 8 Конвенції на те, що неможливість отримати доступ та мирно проживати у своєму будинку становила втручання в її право на повагу до її житла та приватного життя. Стаття 8 передбачає:

«1.  Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2.  Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.»

51.  Уряд стверджував, що відповідний будинок не становив «житло» заявниці у розумінні статті 8 Конвенції, оскільки вона проживала в ньому протягом коротких періодів. Він також висунув ті ж самі аргументи, включаючи аргументи щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту, описані у пунктах 31 – 32.

52.  Заявниця не погодилася. Вона зазначила, що відповідний будинок становив її житло, в яке вона «вкладала [свої] гроші та душу», і що вона проживала в ньому «час від часу з 1976 року». З 2010 року вона намагалася повернутися до проживання в будинку, але не змогла цього зробити через поведінку своїх дітей.

53.  Насамперед Суд зазначає, що його висновки за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції щодо заперечення Уряду про невичерпання національних засобів юридичного захисту (див. пункт 44) так само застосовні до цієї скарги. Тому попереднє заперечення Уряду з цього питання має бути відхилено.

54.  Суд також повторює, що поняття «житло» за статтею 8 Конвенції є автономним. Чи становить конкретне майно «житло», залежатиме від фактичних обставин кожної конкретної справи, зокрема, від наявності достатніх та постійних зв’язків з конкретним місцем (див. рішення у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» [ВП] (Chiragov and Others v. Armenia) [GC], заява № 13216/05, пункт 206, ЄСПЛ 2015 та «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ЄСПЛ 2004-XI (витяги)). Крім того, тривалість тимчасового чи постійного перебування в ньому, часта відсутність у ньому або його використання на тимчасовій основі для короткочасного проживання або навіть зберігання в ньому речей не виключають збереження достатніх постійних зв’язків з конкретним місцем проживання, яке все ще може вважатися «житлом» для цілей статті 8 Конвенції (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Мак-Кей-Копецка проти Польщі» (McKay-Kopecka v. Poland), заява № 45320/99, від 19 вересня 2006 року). У зв’язку з цим Суд визнавав, що навіть додаткові місця проживання підпадають під сферу дії поняття «житло», хоча зв’язок між заявниками та відповідним житлом може бути слабшим, ніж у випадку заявників, які постійно проживають у житлі (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Лазаренко та інші проти України» (Lazarenko and Others v. Ukraine), заява № 27427/02, пункти 54 і 55, від 11 грудня 2012 року та «Саган проти України» (Sagan v. Ukraine), заява № 60010/08, пункти 51 – 54, від 23 жовтня 2018 року).

55.  У цій справі заявниця є зареєстрованим власником відповідного будинку. Вона проживала в ньому з моменту його будівництва у 1976 році до 1982 року, коли переїхала до м. Київ. Пізніше вона проживала в ньому у період з 1992 року до 1995 року, коли доглядала за своєю матір’ю. З 2010 року вона намагалася відновити доступ до будинку та повне володіння ним, щоб використовувати його як своє основне місце проживання, але не змогла цього зробити, оскільки її діти та їхні сім’ї, які тим часом поселилися в ньому, перешкоджали їй мирно проживати там. Крім того, заявниця продовжувала отримувати рахунки за комунальні послуги, які накопичувалися на її ім’я як офіційного власника (див. пункти 8 та 36). За цих обставин було б парадоксально погодитися з тим, що сама ситуація, на яку заявниця скаржилася – стверджуване порушення прав заявниці через те, що органи державної влади не вжили заходів, щоб дозволити їй на постійно повернутися жити до будинку, який вона вважала своїм житлом – мала б наслідком заперечення того, що будинок був її «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції.

56.  З огляду на зазначене, і навіть якщо зв’язок між заявницею та відповідним будинком може вважатися слабшим через події, на які вона скаржилася, Суд вважає, що за конкретних обставин цієї справи будинок у м. Буча можна вважати «житлом» заявниці для цілей статті 8 Конвенції. Тому заперечення Уряду з цього питання має бути відхилено.

57.  Суд також зазначає, що ця частина заяви не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вона має бути визнана прийнятною.

58.  Заявниця стверджувала, що дії її дітей та пасивність органів державної влади перешкодили їй назовсім переїхати до будинку в м. Буча, який був її «житлом». Вона також стверджувала, що національні суди не провели всебічного аналізу її позову про виселення.

59.  Уряд не подав жодних зауважень щодо суті цієї скарги.

60.  Суд повторює, що гарантії, передбачені статтею 8 Конвенції, і, зокрема, право на повагу до житла, мають першочергове значення для особистісної ідентичності, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримання відносин з іншими, а також усталеного та безпечного місця в суспільстві. Житло зазвичай є місцем, де особа повинна почуватися в безпеці та захищеною від небажаної уваги та втручань. Це стосується не лише фізичних втручань, таких як проникнення без дозволу, а й різних порушень, таких як шум або запахи та інші форми втручання, які перешкоджають спокійному, вільному користуванню зручностями їхнього житла. Спільне проживання у власному житлі з непроханими особами створює дуже значні наслідки для приватного життя особи та інших інтересів, захищених статтею 8 Конвенції. Таким чином, якщо держава-учасниця приймає нормативно-правову базу, яка зобов’язує фізичну особу з тих чи інших причин проживати спільно з особами, які не є її родичами, держава має прийняти чіткі нормативні акти та забезпечити необхідні процесуальні гарантії з метою надання відповідним сторонам можливості захистити свої інтереси, охоронювані Конвенцією (див. згадане рішення у справі «Ірина Смірнова проти України» (Irina Smirnova v. Ukraine), пункти 93 та 94 з подальшими посиланнями).

61.  У зв’язку з цим Суд посилається на свої висновки, викладені у пунктах 40 – 41 та 45 – 49, зокрема, що розгляд справи заявниці на національному рівні не забезпечив ефективного та справедливого вирішення відповідного спору, і зазначає, що ці висновки так само стосуються скарг заявниці за статтею 8 Конвенції. Суд також зазначає, що під час провадження на національному рівні суди не врахували вразливість заявниці – літньої жінки, яка намагалася повернути доступ до свого житла.

62.  Тому Суд доходить висновку, що було порушено статтю 8 Конвенції.

63.  Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

64.  Заявниця вимагала 50 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

65.  Уряд заперечував проти цієї вимоги, наполягаючи на своїй позиції щодо неприйнятності заяви.

66.  Суд вважає, що заявниця повинна була зазнати тривоги та страждань через встановлені у цій справі порушення, і тому присуджує їй 5 900 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

67.  Заявниця також вимагала 4 350 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді. Вони включали винагороду захиснику за підготовку її заяви до Суду (дванадцять годин) та зауважень у відповідь на зауваження Уряду (сімнадцять годин) з погодинною ставкою у розмірі 150 євро. Відповідний договір про надання правової допомоги передбачав, що оплата зазначеної суми відкладалася до ухвалення рішення Судом. Заявниця просила перерахувати зазначену суму безпосередньо на банківський рахунок її захисника.

68.  Уряд вважав цю вимогу надмірною та необґрунтованою.

69.  Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії, а також беручи до уваги, що заявниці вже було виплачено 850 євро у межах правової допомоги Суду, Суд вважає за розумне присудити 2 600 євро в якості компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці. На прохання заявниці, суму, присуджену за цим пунктом, має бути сплачено безпосередньо на банківський рахунок пана М. Тарахкала (див., наприклад, рішення у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункти 116 і 117, від 07 листопада 2013 року).

70.  Суд також вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

(a)  упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i)  5 900 (п’ять тисяч дев’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii)  2 600 (дві тисячі шістсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок представника заявниці, пана Тарахкала;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 27 березня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Віктор Соловейчік

(Victor Soloveytchik)

Секретар секції

Маттіас Гуйомар

(Mattias Guyomar)

Голова