Цей переклад підготовлений Радою Європи в межах Плану дій Ради Європи для України на 2018-2021 роки та фінансований за рахунок коштів на рівні Плану дій, наданих Естонією, Ірландією, Латвією, Литвою, Ліхтенштейном, Люксембургом, Нідерландами, Норвегією, Польщею, Румунією, Туреччиною, Угорщиною, Фінляндією, Чеською Республікою, Швейцарією, Швецією та Канадою.
This translation is produced by the Council of Europe within the framework of the Council of Europe Action Plan for Ukraine 2018-2021 and funded with Action Plan-level funds provided by the Czech Republic, Estonia, Finland, Hungary, Ireland, Latvia, Liechtenstein, Lithuania, Luxembourg, the Netherlands, Norway, Poland, Romania, Sweden, Switzerland, Turkey and Canada.
ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ
СПРАВА BOACĂ І ІНШІ ПРОТИ РУМУНІЇ
(Заява № 40355/11)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
12 січня 2016 року
ОСТАТОЧНЕ
12/04/2016
Це рішення стало остаточним на підставі статті 44 § 2 Конвенції. До нього можуть бути внесені редакційні зміни.
У справі Boacă і Інші проти Румунії,
Європейський суд з прав людини (Четверта Секція) на засіданні Палати у складі:
Андраш Сайо (András Sajó), Голова,
Вінсент А. Де Гаетано (Vincent A. De Gaetano),
Боштян Зупанчічь (Boštjan M. Zupančič),
Кшиштоф Войтичек (Krzysztof Wojtyczek),
Егідіюс Кюріс (Egidijus Kūris),
Юлія Антонелла Моток (Iulia Antoanella Motoc),
Габріеле Куско-Штадльмаєр (Gabriele Kucsko-Stadlmayer), судді,
і Фатош Араджи (Fatoş Aracı), заступник секретаря Секції,
Розглянувши справу на засіданні 1 грудня 2015 року,
Проголошує наступне рішення, ухвалене у вказаний день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справа була відкрита за заявою (№40355/11) ), яку подали проти Румунії, відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод («Конвенція»), сім її громадян (“заявники”) 13 червня 2011 року. Перелік заявників наведено у додатку.
2. Заявників представляла румунська громадська організація Romani Criss. Уряд Румунії (“Уряд”) був представлений уповноваженою особою, пані К. Брумар (C. Brumar), з Міністерства закордонних справ.
3. Заявники стверджували, що I.B. був жертвою жорстокого поводження з боку поліції, що наступне розслідування було помилковим, а жертва була дискримінована на підставі його ромського походження.
4. 29 січня 2013 року заяву було комуніковано Уряду.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявники - всі румунські громадяни ромського походження та спадкоємці I.B., які разом з деякими заявниками ініціювали провадження на національному рівні. Це провадження ще тривало, коли I.B. помер 1 квітня 2010 року.
6. Спадкоємці I.B. підтримували справу у національних судах і подали скаргу до Суду від його імені і від власного імені.
A. Інцидент, що трапився 30 березня 2006 року
1. Версія заявників
7. 30 березня 2006 року приблизно о 17:00. A.N, невістка I.B., зазнала нападу біля його будинку. Троє синів I.B. (заявники № (1) - (3) у додатку) і батько потерпілої C.G.M, звернулись до відділення поліції у селищі Клежань, щоб повідомити про напад.
8. Перед поліцейським відділом нібито на них напала група у складі п’ятдесяти селян. Коли I.B. приїхав туди, зачувши шум, він побачив пораненого C.G.M., його голова була закривавлена. Автомобіль його синів також був пошкоджений (вікна були розбиті, і капот автомобіля був зім’ятий). I.B. також бачив, як селяни гналися за його синами і кидали в них камінням, дубцями і цеглинами.
9. Близько 6 вечора поліцейські T.B. і M.N. з поліцейської дільниці у Клежані в супроводі колег із загону швидкого реагування (Detaşamentul Poliţiei pentru Intervenţie Rapidă) міста Джурджу прибули додому до I.B., щоб взяти його під варту. Наряд поліції в’їхав у двір і привів його силою до поліцейської машини, викрикуючи образи і називаючи його циганом (ţigan). На питання I.B.., чи мають вони постанову про обшук, T.B. вказав на спеціальну бригаду і сказав: «Це мій ордер на обшук!». Потім поліцейські вивели з дому двох дітей, одного віком 13 років, іншого 14 років, поклали їх на живіт і називали їх убогими ганебними циганами (itigani borâţi). Шостого заявника, Маріана Боаке, якому на той час було 13 років, а також невістку I.B, доставили до поліцейської дільниці в тому ж автомобілі.
10. Пізніше перших трьох заявників, інших синів I.B., затримали на вулиці десять співробітників поліції у масках, які кричали їм, щоб вони лягли на землю, а потім били їх ногами у живіт і обличчя, викрикуючи образи і називаючи їх “убогими ганебними циганами”. Вони також були доставлені до відділення поліції в Клежані, де вже був шостий заявник і M.D., які стояли, піднявши руки і обличчям до стіни.
11. Допити відбувалися у кабінеті начальника поліції. I.B. завели туди першим. Його спочатку побив співробітник поліції T.B. і двоє поліцейських у масках. Пізніше до них приєдналися ще двоє співробітників поліції у масках. Вони били I.B. ногами по ребрах, з правого боку; вони били його кулаками і прикладами зброї і викрикували образи. I.B. втратив свідомість. Перших трьох заявників привели до того самого кабінету, один з них перечепився об тіло свого батька, який лежав на підлозі, без жодної допомоги. Їм наказали лягати на підлогу, їх били і кричали на них. T.B. подзвонив начальникові поліцейської дільниці у селищі Летка Ноуа і сказав йому приїхати на «вечірку з хлопцями» (la o partidă cu băieţii). За десять-п’ятнадцять хвилин співробітники поліції з Летка Ноуа приєдналися до допитів і почали бити заявників. За словами заявників, співробітники поліції, які їх побили, вживали алкоголь.
12. На прохання заявників, поліцейські врешті-решт дозволили I.B. покинути поліцейську дільницю, але сказали першим трьом заявникам, що вони повинні підписати зізнання про згвалтування іноземної жінки і крадіжку труб. Співробітники поліції написали ці заяви. Заявникам не дозволили прочитати зміст цих зізнань. Вони заперечували скоєння будь-якого злочину, але зрештою підписали зізнання і отримали дозвіл піти з поліцейської дільниці.
2. Версія Уряду
13. 30 березня 2006 року виникла сварка між сім’єю Боаке і сім’єю G.., обидві сторони вели себе агресивно одна до одної і були озброєні небезпечними предметами. Суперечка відбулася перед поліцейським відділенням у Клежані, де сім’я G. (яка належить до ромської громади урсарів - țigani ursari) збиралася подати скаргу проти сім’ї заявників щодо попередньої суперечки, яка сталася того ж дня. У своїх заявах до поліції члени сім’ї G. посилалися на те, що третій заявник намагався збити їх автомобілем і, небезпечно керуючи машиною, вдарив натомість свого батька, I.B.
14. У зв’язку з цим о 18:30 з Джурджу був викликаний загін оперативного втручання, щоб відновити громадський порядок. Загін у складі чотирьох поліцейських і водія був на місці з 7 вечора до 6 ранку наступного дня. Згідно з висновками представників поліції, під час цієї операції не було жодних інцидентів, оскільки члени сім’ї Боаке охоче дотримувалися наказів поліції, відданих під час їх затримання. Чотири очевидці, всі названі I.B., заявили, що бачили, як він вийшов з поліцейського відділення, почуваючись погано, але без видимих ознак того, що він зазнав нападу.
15. M.N., керівник поліцейської дільниці у Клежані, не брав участі в розслідуванні через побоювання переслідувань з боку родини Боаке.
B. Медичний огляд стану I.B.
16. I.B. був доставлений на швидкій допомозі до районної лікарні у Джурджу, де він пройшов рентгенологічне обстеження легенів, але не отримав лікування. Потім він був доставлений до Бухарестської університетської лікарні, де залишався з 31 березня до 4 квітня 2006 року.
17. 11 квітня 2006 року його обстежив лікар, судово-медичний експерт. У медичній довідці вказано, що він переніс травму грудної клітини, завдану «ударом, спричиненим твердим предметом або ударом тіла». Йому потрібно було п’ятнадцять-дев’ятнадцять днів, щоб одужати.
C. Розслідування сутички, що сталась 30 березня 2006 року
18. Поліція міста Міхейлешть розпочала розслідувати події 30 березня 2006 року. Обвинувачення стосувалися крадіжки труб членами сім’ї Боаке та бійки, в якій брали участь двадцять один чоловік, котрі в основному належали до двох сімей (Боаке та G.). Були взяті покази від усіх учасників сварки та від деяких очевидців. У своїх різних заявах, зроблених під час цих розслідувань, I.B. і заявники повідомляли, що їх побили поліцейські. Деякі члени іншої родини заявили, що I.B. вдарив автомобіль, яким керував його син, третій заявник.
19. 9 травня 2007 року прокуратура при окружному суді Джурджу, вирішила не притягати до відповідальності будь-кого з учасників інцидентів. Прокурор зазначив, що труби були повернуті законному власнику, який не бажав вимагати відшкодування збитків від сім’ї заявників; що стосується бійки, прокурор зауважив, що було «взаємне насильство», і тому вирішив накласти адміністративні штрафи на всіх учасників.
20. Схоже, це рішення не було оскаржене.
D. Розслідування повідомлень про жорстокість з боку поліції
21. 1 червня 2006 року I.B. і перші три заявники подали скаргу до прокуратури при окружному суді Джурджу проти працівників поліції, які нібито жорстоко поводилися з ними. У своїй скарзі до поліції I.B. заявив, що начальник поліції дружив з ромами-урсарами з Клежані, з якими ворогувала сім’я Боаке. Вони також скаржилися на дискримінацію, стверджуючи, що через їх ромське походження співробітники поліції були агресивними щодо них і називали їх расистськими прізвиськами.
1. Перше слідче провадження
22. Прокурор розпочав розслідування. Він взяв свідчення від шести співробітників поліції, які брали участь у подіях, включно з T.B. і M.N. Всі вони заперечували, що завдали будь-якої шкоди скаржникам. Прокурор розглянув офіційний рапорт оперативного відділу від 30 березня 2006 року, а також кримінальну справу щодо обвинувачень, висунутих проти членів двох сімей, причетних до бійки 30 березня (див. параграф 18 вище).
23. 18 грудня 2006 року прокуратура відхилила скаргу на тій підставі, що дії працівників поліції не вказували на наявність злочину. Прокурор зауважив, що загін швидкого втручання був викликаний на місце бійки, яку місцева поліція більше не могла стримувати. У офіційному рапорті загону пояснювалося, що потрібно було втручання "через сварку між двома циганськими кланами" (scandal între două grupuri de ţigani). Прокурор вирішив, що заявники не надали медичних свідчень про ті травми, які вони отримали, або про те, що тілесні ушкодження були завдані співробітниками поліції.
24. Заявники оскаржили це рішення до головного прокурора, але їхнє заперечення було відхилене 29 січня 2007 року. Заявники оскаржили це рішення в окружному суді Джурджу, повторивши свої скарги на жорстоке поводження та дискримінацію.
25. 16 квітня 2007 року окружний суд Джурджу залишив рішення прокурора без змін, вважаючи, що заявники не надали докази своїх тверджень.
26. Позивачі подали апеляційну скаргу, і 27 червня 2007 року Бухарестський апеляційний суд скасував вищезгадане рішення і зобов’язав прокурора продовжити розслідування. Суд вважав, що прокурор не врахував судово-медичну довідку, надану I.B., не заслухав ні заявників, ні очевидців, і не дозволив заявникам пред’явити докази (медичні докази або свідчення).
2. Друге слідче провадження
27. 29 серпня 2008 року прокуратура відмовила в порушенні кримінальної справи проти працівників поліції. Прокурор вважав, що скаржники не обґрунтували свої твердження про жорстоке поводження та дискримінацію. Було встановлено, що співробітники поліції діяли законно і намагалися протистояти скаржникам, які використовували газові пістолети та гострі предмети. Один свідок подій був заслуханий прокурором.
28. I.B. і перші троє заявників оскаржили рішення прокурора, але 21 жовтня 2008 року прокурор відхилив їхні заперечення і таким чином підтвердив це рішення. 28 жовтня 2008 року I.B. і перші троє заявників знову подали скаргу до окружного суду Джурджу.
29. 3 лютого 2009 року окружний суд Джурджу задовольнив скаргу, подану чотирма заявниками, скасував рішення прокурора і головного прокурора і повернув справу прокурору на тій підставі, що розслідування, яке суд наказав провести, не було здійснене прокурором.
30. Прокуратура оскаржила це рішення, і 12 червня 2009 року Бухарестський апеляційний суд частково задовольнив апеляцію з питань права. Суд встановив, що кримінальне розслідування має бути продовжене стосовно тілесних ушкоджень I.B. Що стосується перших трьох заявників, він вважав, що кримінальне розслідування має бути закрите, оскільки, не підписавши апеляцію на рішення від 29 серпня 2007 року та 21 жовтня 2008 року, вони фактично не підтримали клопотання про розслідування. Суд вирішив, що, не підписавши клопотання про дозвіл на подання апеляції у встановлений строк, заявники втратили право подати цю апеляційну скаргу.
3. Третє слідче провадження
31. 28 жовтня 2009 року прокуратура відмовила в порушенні кримінальної справи проти працівників поліції на тій підставі, що їхні дії відповідають їхнім професійним обов’язкам. Прокурор заслухав свідчення чотирьох очевидців, які бачили, як I.B. привели до поліцейського відділення, а потім бачили, як він виходив. Вони повідомили, що не побачили над ньому жодних ознак насильства. Один свідок сказав, що він міг чути, як I.B. кричав і стогнав у поліцейському відділенні, і що, коли він вийшов, то попросив їх викликати швидку допомогу, тому що почувався недобре.
32. 4 грудня 2009 року головний прокурор схвалив це рішення. I.B. оскаржив обидва рішення до окружного суду Джурджу, який 22 квітня 2010 року відхилив його скаргу. Суд зазначив, що прокурор заслухав I.B. і чотирьох селян, які знаходилися перед поліцейським відділенням Клежані під час інцидентів. Четверо селян заявили, що на I.B. не було жодних ознак насильства, коли він виходив з поліцейського відділення. Суд відхилив як необґрунтовані заяви про дискримінацію, зроблені I.B.
33. 1 квітня 2010 року I.B. помер від причин, не пов’язаних з даною справою, і перші шість заявників продовжували розгляд справи, порушеної в національних судах.
34. 14 грудня 2010 року Бухарестський апеляційний суд залишив без змін рішення, постановлене окружним судом Джурджу, і відхилив апеляційну скаргу з питань права, подану спадкоємцями I.B. Суд нагадав, що чотири свідки не бачили, як поліцейські б’ють потерпілих, і вирішив, що сам факт, що були інші свідки, які могли бути заслухані прокурором, не має значення, враховуючи вже зібрані докази у справі.
II. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ВИСНОВКИ ЩОДО ДИСКРИМІНАЦІЇ РОМІВ У РУМУНІЇ
A. ООН
35. Комітет Організації Об’єднаних Націй з ліквідації расової дискримінації у своїй щорічній доповіді за 2010 рік повідомив наступне:
“(15) Комітет із занепокоєнням відзначає надмірне застосування сили, жорстокого поводження та зловживання службовими повноваженнями з боку працівників поліції та правоохоронних органів щодо осіб, які належать до груп меншин, і зокрема ромів. Він також стурбований використанням расового профілювання співробітниками поліції та посадовими особами судів.”
B. Документи Ради Європи
36. Консультативний комітет Ради Європи щодо Рамкової конвенції про захист національних меншин опублікував свій висновок 23 лютого 2006 року щодо дотримання Румунією цієї Конвенції. Відповідні частини висновку щодо дотримання його статті 6 про толерантність та міжкультурний діалог звучать наступним чином:
“101. Хоча внаслідок зусиль органів влади було досягнуто значного поліпшення, проте продовжують з’являтися повідомлення про неналежну поведінку окремих працівників поліції щодо осіб, які належать до ромської громади, у деяких випадках із застосуванням насильства, хоча такі повідомлення зараз трапляються значно рідше. Недержавні джерела також вказують на наявність недоліків у судових розслідуваннях та притягненні до відповідальності за такі інциденти.
102. Незважаючи на те, що Міністерство внутрішніх справ має спеціальні процедури розслідування та спеціальний орган для розгляду скарг щодо зловживань з боку працівників поліції та застосування санкцій у відповідних випадках, Консультативний Комітет зазначає, що існують проблеми щодо неупередженості таких розслідувань. ...
104. Органи влади повинні визначити найвідповідніші рішення для забезпечення ефективного та неупередженого розслідування скарг проти працівників поліції. Необхідно вжити додаткових заходів для підготовки та інформування представників адвокатури задля забезпечення повного застосування законодавства про дискримінацію та положень Кримінального кодексу щодо боротьби з расизмом та нетерпимістю.”
37. На засіданні Ради Європи на високому рівні щодо ромів у жовтні 2010 року було прийнято «Страсбурзьку декларацію про ромів». У розділі «Доступ до правосуддя» Декларація рекомендує державам-членам:
“(27) Забезпечити своєчасне та ефективне розслідування та належний судовий розгляд у справах про стверджуване расове насильство або інші злочини проти ромів.
(28) Забезпечити належне та цілеспрямоване навчання для судових та поліцейських служб.”
38. У листі, адресованому прем’єр-міністру Румунії 17 листопада 2010 року, Комісар Ради Європи з прав людини висловив особливу стурбованість тим, що в Румунії роми продовжують стикатися з поширеною дискримінацією. Комісар також зазначив, зокрема, що:
“у вітчизняному політичному дискурсі існує антиромська риторика. Деякі політики зробили стигматизуючі заяви, які, серед іншого, пов’язують ромів із злочинністю, звинувачуючи цю групу населення в тому, що вони не намагалися інтегруватися, посилаючись при цьому на популярні стереотипи.”
39. 1 лютого 2012 року Комітет Міністрів Ради Європи ухвалив Декларацію стосовно піднесення антициганського та расистського насильства проти ромів у Європі, в якому висловив глибоке занепокоєння щодо того, що:
“У багатьох країнах роми зазнають расистського насильства, спрямованого проти їхніх осіб та майна. Ці напади іноді призводять до серйозних травм і смертей. Це насильство не є новим явищем і було поширене в Європі протягом століть. Проте спостерігається помітне зростання кількості серйозних інцидентів у низці держав-членів, включно з серйозними випадками расистського насильства, стигматизуючої антиромської риторики та узагальнення злочинної поведінки.”
40. У червневому звіті 2014 року щодо Румунії, CommDH(2014)14, Комісар з прав людини зазначив наступне:
“196. Комісар хотів би підкреслити думку НУО, що роми стикаються в даний час переважно з інституціоналізованим расизмом у поєднанні з надмірним використанням сили правоохоронними органами. Хоча про подібні інциденти часто не повідомляється, вони мають становити актуальну проблему в Румунії, причому деякі з них призводять до смерті або серйозних травм. У 2013 році НУО повідомили про два випадки надмірного застосування сили поліцією під час обшуків, здійснених у будинках ромів у місті Регін, в окрузі Муреш. У попередньому році, 31 травня, 10 червня і 28 липня 2012 року, представники поліції і жандармерії в різних частинах країни вбили трьох ромів під час переслідувань. ”
Він також нагадав, що національні органи влади повинні проявляти особливу старанність у розслідуванні можливих расистських мотивів як джерела насильства, завданого ромам.:
“197. У цьому контексті Комісар відзначає рішення Суду у справі Stoica проти Румунії, у якому Суд встановив, що жорстоке поводження із заявником з боку поліції було мотивоване його етнічним (ромським) походженням. В рішенні Cobzaru проти Румунії, стосовно побиття ромського чоловіка під час перебування у поліції, Суд визнав, що обставини у справі не розкривають жодних prima facie ознак расистських мотивів жорстокого поводження із заявником; проте органи прокуратури повинні були виявляти особливу старанність у розслідуванні можливих расистських мотивів, які породили насильство, завдане заявникові. Проте органи влади не провели розслідування таких мотивів і під час розслідування зробили расово упереджені зауваження щодо етнічного походження заявника. Ці справи є частиною групи справ Barbu Anghelescu, до якої належить 21 заява, стосовно переважно жорстокого поводження, завданого заявникам, коли вони перебували під відповідальністю працівників правоохоронних органів, та неефективності розслідування стверджуваного жорстокого поводження. Виконання Румунією рішень, постановлених у цій групі справ, знаходиться під контролем Комітету Міністрів Ради Європи з 2005 року.”
ПРАВО
I. ПОПЕРЕДНЄ ЗАУВАЖЕННЯ УРЯДУ
41. Уряд оскаржив locus standi сьомої заявниці: вона не була стороною національного провадження і не змогла показати, що є спадкоємцем I.B. Тому Уряд просив Суд відхилити її скаргу як несумісну ratione personae з положеннями Конвенції.
42. Заявники стверджували, що той факт, що сьома заявниця і I.B. були одружені, прожили більшу частину життя разом і виховали шістьох дітей, становить законний інтерес щодо її участі в підтриманні цієї заяви від імені свого померлого чоловіка.
43. Крім того, вони стверджували, що той факт, що вона не була стороною у національному провадженні, не має жодних наслідків для даної заяви, оскільки національне провадження не надало їм ефективного засобу правового захисту.
44. Суд зауважує, що безпосередній потерпілий від стверджуваних порушень Конвенції помер до подання цієї заяви. Таким чином, Суд розгляне право всіх заявників подавати скарги до Суду від імені I.B.
45. Суд нагадує, що, коли безпосередній потерпілий помирає до подання заяви до Суду, то у таких справах, посилаючись на автономну інтерпретацію поняття «потерпілий», Суд може визнати право на подання заяви за родичами, якщо скарги порушують проблему загального інтересу, що стосується “поваги до прав людини” (стаття 37 § 1 in fine Конвенції), і заявники в якості спадкоємців мають законний інтерес підтримувати заяву, або на підставі прямого наслідку для прав самого заявника. Як видно, останні справи були подані до Суду після національного провадження або у зв’язку з ним, у якому безпосередній потерпілий сам за життя брав участь (див. Tagayeva проти Росії (dec.), № 26562/07, § 476, 9 червня 2015; і Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu проти Румунії [ВП], № 47848/08, § 98, ECHR 2014, з наступними посиланнями).
46. Не залишаючи поза увагою суто особистий характер права, передбаченого статтею 3, Суд не виключив, що він може визнати правомочність у контексті скарг за статтею 3 за заявниками, які скаржилися на жорстоке поводження виключно стосовно свого покійного родича. Такі заявники повинні виявляти або сильний моральний інтерес, окрім простого грошового інтересу до результатів національного провадження, або інших вагомих причин, таких як важливий загальний інтерес, який вимагав розгляду їхньої справи (див. Lambert і Інші проти Франції [ВП], № 46043/14, § 90, ECHR 2015 (витяги); і Kaburov проти Болгарії (dec.), № 9035/06, § 56, 19 червня 2012, і İlhan проти Туреччини [ВП], № 22277/93, §§ 53-55, ECHR 2000‑VII).
47. Суд погодився, що дискримінація може становити важливе питання загального інтересу не тільки для держави-відповідача, але й для інших держав-учасниць Конвенції, котре вимагає продовження розгляду заяви навіть за відсутності спадкоємців безпосереднього потерпілого, аби сприяти роз’ясненню, охороні та розробці стандартів захисту відповідно до Конвенції (див., mutatis mutandis, Karner проти Австрії, № 40016/98, § 27, ECHR 2003‑IX).
48. У справі, що розглядається, Суд зазначає, що заявники скаржилися на жорстоке поводження поліції з I.B. Потерпілий помер пізніше з причин, не пов’язаних зі стверджуваним жорстоким поводженням. Уряд не оскаржив locus standi усіх заявників (див., mutatis mutandis, Rogojină проти Румунії, № 6235/04, § 14, 19 січня 2010). Заявники, крім сьомої заявниці, супроводжували потерпілого відразу після нападу, разом з ним були стороною національного провадження, а згодом продовжували розгляд справи від його імені після його смерті (див. İlhan, цитовано вище, § 54). Окрім того, вони подали заяву від імені I.B.
49. Суд також зауважує, що предмет заяви, а саме жорстокість поліції та дискримінація за етнічною ознакою, викликає серйозні питання відповідно до Конвенції (див. зокрема, Bekos і Koutropoulos проти Греції, № 15250/02, § 63, ECHR 2005‑XIII (витяги), Stoica проти Румунії, № 42722/02, § 126, 4 березня 2008, і Nachova і Інші проти Болгарії [ВП], №№ 43577/98 і 43579/98, § 145, ECHR 2005‑VII, а також параграф 97 нижче). Він нагадує, що в такому випадку ефективність розслідування заяв про жорстокість з боку поліції є найважливішим, якщо не єдиним, питанням загального інтересу (див. Kaburov, цитовано вище, § 57). Процесуальне зобов’язання Договірних Держав щодо розслідування можливих расистських мотивів насильства неодноразово підкреслювалося Судом у справах, подібних до даної (див. параграф 105 нижче). Перші шість заявників, деякі з яких також були учасниками національного провадження з моменту його порушення, і всі підтримували це провадження після смерті I.B., мали глибокий моральний інтерес до справи. Дійсно, вони також стверджували, що були потерпілими від жорстокості поліцейських та дискримінації, а перші три заявники подали свої власні скарги разом з батьком до державних органів влади. Таким чином, вони можуть стверджувати, що були тісно пов’язані з подіями, що породжують цю заяву, і, отже, мають більш ніж простий матеріальний інтерес у справі (див. İlhan, цитовано вище, § 54, і натомість, Kaburov, цитовано вище, §§ 57-58, і Brincat і Інші проти Мальти, №№ 60908/11, 62110/11, 62129/11, 62312/11 і 62338/11, §§ 18-21 і 132, 24 липня 2014).
50. З цих причин Суд вважає, що перші шість заявників мали законні інтереси щодо подання до Суду даної заяви, котра стосується питань, що становлять загальний інтерес стосовно поваги до прав людини. Тому вони можуть вважатися непрямими потерпілими.
51. Проте, з огляду на наведені підстави, сьома заявниця не може вважатись непрямою потерпілою (див. поміж багатьма іншими рішеннями, Ioannis Anastasiadis і Інші проти Греції, № 45823/08, §§ 18-19, 18 квітня 2013; Makri і Інші проти Греції (dec.), № 5977/03, 24 березня 2005; і натомість, Marie-Louise Loyen і Bruneel проти Франції, № 55929/00, §§ 17, 29-30, 5 липня 2005). Тому Суд погоджується із попереднім запереченням Уряду.
52. При подальшому розгляді справи вважатиметься, що «заявники» є посиланнями лише стосовно перших шести заявників, наведених у додатку.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
53. Спираючись на статтю 3 Конвенції, заявники скаржилися від свого імені та від імені I.B., що 30 березня 2006 року I.B. і перші троє заявників зазнали жорстокого поводження в поліцейському відділенні Клежані. Посилаючись на статтю 6 § 1 Конвенції, окремо та в сукупності зі статтею 13 Конвенції, заявники також скаржилися від свого імені та від імені I.B., що не було проведено ефективного розслідування, і що кримінальне провадження було несправедливим.
54. Оскільки Суд має повноваження робити правову кваліфікацію фактів у справі, він не вважає себе зв’язаним кваліфікацією, наданою сторонами. Скарга має кваліфікуватись на підставі фактів, про які йдеться в ній, а не лише правовими підставами чи аргументами, на які посилаються (див. Guerra і Інші проти Італії, 19 лютого 1998, § 44, Reports of Judgments and Decisions 1998‑I; Schwizgebel проти Швейцарії, № 25762/07, § 69, ECHR 2010 (витяги); або Karrer проти Румунії, № 16965/10, § 25, 21 лютого 2012). У цій справі Суд зазначає, що скарга, висунута відповідно до статей 6 і 13 Конвенції, зосереджується в основному на ефективності розслідування. Таким чином, на підставі принципу jura novit curia і відповідно до усталеної практики Суду у цьому питанні, Суд вважає, що цю скаргу слід розглядати лише згідно зі статтею 3 Конвенції, яка звучить наступним чином:
“Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.”
A. Прийнятність
55. Перш за все, Суд зазначає, що, оскільки скарга стосується стверджуваного жорстокого поводження з першими трьома заявниками з боку поліції та розслідування цих повідомлень, заявники не надавали жодних доказів (медичних чи інших) на підтримку своїх тверджень. Більше того, Суд зазначає, що оскільки вони стосуються внутрішнього провадження, яке завершилося 12 червня 2009 року, коли національний суд встановив своїм остаточним рішенням, що вони неналежним чином скаржилися на рішення прокурора (див. параграф 30 вище) і тому вони більше не заперечували проти цього рішення, тож решту провадження продовжував підтримувати I.B., або це було зроблено виключно від його імені.
56. Звідси випливає, що, подаючи свою скаргу до Суду 13 червня 2011 року, заявники не дотрималися шестимісячного строку, встановленого Конвенцією. Таким чином, ця частина скарги була подана невчасно і повинна бути відхилена відповідно до статті 35 §§ 1 і 4 Конвенції.
57. Оскільки скарга стосується I.B., Суд зазначає, що вона не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Щодо суті
1. Зауваження сторін
58. Заявники оскаржили версію подій, надану Урядом, і зазначили, що органи влади наголошували на існуванні попереднього конфлікту з метою дискредитації заявників і представлення їх як осіб, причетних до насильства, хоча розслідуванням було встановлено, що обидві родини були однаково причетні до суперечок, що сталися раніше, 30 березня 2006 року.
59. Вони відхилили пояснення Уряду щодо характеру травм, завданих I.B. Крім того, вони вказали, що з усіх свідків подій, тільки один заявив, що I.B. був поранений автомобілем. Крім того, травма не відповідала такому поясненню: I.B. отримав удар в області грудей, тоді як його син керував звичайною легковою машиною, таким чином, отже недостатньо високою, щоб спричинити таку травму. Це пояснення також суперечило висновкам національних судів, які дійшли висновку, що I.B. був поранений під час суперечки. Вони також відхилили останній пункт, вважаючи, що якщо травми були отримані під час бійки, то співробітники поліції мали помітити ознаки насильства на тілі I.B., коли відвозили його до поліцейської дільниці. Вони вказали, що працівники поліції несуть юридичне зобов’язання перевіряти здоров’я людини під час доставлення її до відділення поліції.
60. Заявники також стверджували, що державні органи не надали значення заявам свідків, які чули, як I.B кричав і стогнав у поліцейському відділенні. Вони пояснили, що, оскільки свідки не були присутні в безпосередній близькості від кімнати для проведення допитів, то вони не могли бачити, як I.B. били поліцейські, але вони чули, як він кричав і повідомляв про це у своїх показах.
61. Заявники дорікали владі за те, що не було докладено зусиль, аби встановити особу тих, хто напав на I.B, і не було надано обґрунтованого пояснення, чому застосування сили було пропорційним у цій справі.
62. Уряд визнав, що між I.B. і працівниками поліції, коли його відвезли до поліцейського відділення, мав місце фізичний контакт. Однак вони вважали, що втручання поліції було пропорційним і необхідним для відновлення громадського порядку. Національні суди підтвердили, що поліція діяла у офіційній якості та в межах своїх повноважень.
63. Крім того, Уряд стверджував, що заявник не довів, що отримані травми були завдані співробітниками поліції. По-перше, він був залучений до бурхливих суперечок до того, як був затриманий, і свідки показали, що його вдарив автомобіль; по-друге, його власні заяви були суперечливі щодо того, де і ким він був побитий (у цьому пункті вони повторювали, наприклад, що M.N, якого заявник звинуватив у тому, що він вдарив його, жодним чином не був причетний до розслідування); по-третє, його заяви суперечили заявам співробітників поліції і не були підтверджені свідками (які не могли стверджувати, що бачили, як його била поліція); і, нарешті, надані медичні докази не відповідали серйозності отриманих ударів, про які стверджував заявник у своїх різних заявах.
64. Уряд зазначив, що органам влади було важко встановити, хто саме вдарив заявника під час сварок, а всі причетні особи отримали адміністративні штрафи.
65. Уряд стверджував, що органи влади провели швидке та ефективне розслідування повідомлень I.B. про жорстокість поліції. Рішення прокурора про відмову від притягнення до відповідальності, підтримане судами, базувалося на великій кількості доказів. Заяви I.B.. не були знехтувані владою, а розглядались в контексті інших доказів (Уряд посилався, на противагу, на справу Stoica, цитовано вище). Уряд повторив, що з практичних причин неможливо було визначити, хто саме завдав поранення I.B. під час суперечки. Уряд вказав на те, що саме кримінальне право визнало труднощі при запровадженні іншої системи покарання для учасників бійки. Нарешті, він вказав на те, що розслідування у справі було проведене цивільним прокурором, і тому не можуть виникати ніякі підозри щодо відсутності незалежності (Уряд посилався, на противагу, на справу Dumitru Popescu проти Румунії(№ 1), № 49234/99, 26 квітня 2007, і Stoica, цитовано вище).
2. Оцінка Суду
(a) Матеріальний аспект статті 3 Конвенції
(i) Поріг тяжкості
66. В численних справах Суд постановляв, що стаття 3 закріплює одну з основних цінностей демократичного суспільства. Навіть за найскладніших обставин, таких як боротьба з тероризмом або злочинністю, Конвенція в абсолютний спосіб забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від поведінки потерпілого (див. поміж багатьма іншими рішеннями, Labita проти Італії [ВП], № 26772/95, § 119, ECHR 2000-IV).
67. Суд нагадує, що жорстоке поводження повинно досягти мінімального ступеня тяжкості для того, щоб підпадати під дію статті 3. Оцінка цього мінімуму залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні чи психічні наслідки та в деяких випадках - стать, вік і стан здоров’я потерпілого. Іншими чинниками, які мають бути враховані, є мета жорстокого поводження і намір або мотив, що лежить в його основі (див. наприклад, El Masri проти Колишньої Югославської Республіки Македонія [ВП], № 39630/09, § 196, ECHR 2012).
68. Стосовно фактів даної справи Суд вважає, що тяжкість тілесних ушкоджень, отриманих потерпілим, незалежно від того, чи з боку представників держави, чи від приватних осіб, є достатньою для того, щоб перевищити поріг, передбачений статтею 3 Конвенції. Уряд не оскаржував це твердження.
(ii) Встановлення фактів
69. Перш за все, Суд зазначає, що сторони не погоджуються щодо причин та виправдань тілесних ушкоджень, завданих потерпілому. Хоча заявники стверджували, що ті травми були спричинені непропорційним втручанням поліції, Уряд стверджував, що втручання було принаймні пропорційним та необхідним для поліції з метою відновлення громадського порядку (див. параграфи 58, 61 і 62 вище).
70. Суд уважно ставиться до субсидіарного характеру своєї ролі і визнає, що повинен бути обережним у прийнятті на себе функції суду першої інстанції, коли це не є неминучим через обставини конкретної справи (див. El-Masri, цитовано вище, § 155). Більше того, зазвичай до повноважень Суду не належить можливість замінювати власною оцінкою фактів ту оцінку, яку зробили національні суди, і, як правило, саме ці суди повинні оцінювати надані їм докази (див. Klaas проти Німеччини, 22 вересня 1993, § 29, Series A № 269).
71. Проте за обставин справи, оскільки факти оскаржуються сторонами, Суд повинен висловити власну думку щодо подій 30 березня 2006 року. Він зазначає, що державні органи встановили у справі, що I.B. доставили до поліцейського відділення з його двору шість співробітників поліції. Немає жодних доказів того, що на цьому етапі він мав ознаки тілесних ушкоджень, і в поліцейському відділенні не було складено жодного медичного звіту. Коли він був через кілька годин звільнений з поліції, то сказав, що погано почувається, і був доставлений до лікарні; пізніше було задокументовано, що він отримав травму грудної клітини, спричинену «ударом, завданим твердим предметом або впливом тіла», і йому потрібно було кілька днів, щоб одужати (див. параграф 17 вище). Суд не може зрозуміти, яким чином співробітники поліції, які його допитували і, таким чином, повинні були перебувати з ним в безпосередній близькості протягом тривалого часу, не побачили таких поранень під час перебування в поліцейському відділенні. Якби вони побачили їх або підозрювали про їх існування, то мали б викликати швидку допомогу або, принаймні, задокументувати стан здоров’я потерпілого на той момент. За відсутності такого запису Суд переконався, що потерпілий не мав тілесних ушкоджень, коли увійшов до поліцейського відділення.
72. Судово-медичні докази засвідчують, що в той день потерпілий отримав тілесні ушкодження. Уряд або національні суди не стверджували, що він міг отримати ці ушкодження пізніше, після звільнення з поліцейської дільниці. Суд зазначає, що, виключаючи гіпотезу про насильство з боку поліції, національні органи влади посилалися на заяви свідків, які не бачили ознак травм, коли потерпілий залишив відділення поліції (див. параграфи 14 і 31 вище). Проте Суд не переконаний виключно посиланням на такі докази, особливо на шкоду судово-медичним доказам, які вказують на протилежне, зокрема на те, що отримані травми були в основному на грудній клітині, і тому їх нелегко було виявити непідготовленим оком.
73. З цих причин Суд вважає встановленим для цілей статті 3 Конвенції, що потерпілий увійшов до поліцейської дільниці неушкодженим і залишив її травмованим.
(iii) Виправдання завданих тілесних ушкоджень
74. Суд нагадує, що у випадку, коли особа була поранена під час утримання під вартою або іншим чином знаходилася під контролем поліції, то будь-яке таке тілесне ушкодження призведе до обґрунтованої презумпції, що особа зазнала жорстокого поводження (див. поміж багатьма іншими рішеннями, Mrozowski проти Польщі, № 9258/04, § 26, 12 травня 2009). Суд вважає, що, якщо особа була взята під варту у хорошому стані здоров’я, але на момент звільнення має тілесні ушкодження, то держава зобов’язана надати правдоподібне пояснення того, як були спричинені ці ушкодження, без чого однозначно постає питання за статтею 3 Конвенції (див. Selmouni проти Франції [ВП], № 25803/94, § 87, ECHR 1999‑V).
75. Суд також зазначає, що, оцінюючи докази у справі про порушення статті 3 Конвенції, він дотримується стандарту доказу «поза розумним сумнівом». Такі докази можуть, однак, випливати з співіснування досить сильних, чітких і узгоджених висновків або подібних непереборних презумпцій щодо фактів (див. Farbtuhs проти Латвії, № 4672/02, § 54, 2 грудня 2004; Bazjaks проти Латвії, № 71572/01, § 74, 19 жовтня 2010; і Krivošejs проти Латвії, № 45517/04, § 69, 17 січня 2012).
76. Повертаючись до фактів даної справи, Суд зазначає, що, на думку Уряду, I.B. та заявники добровільно виконували накази поліції під час затримання, але між I.B. і працівниками поліції існував фізичний контакт, необхідний для відновлення громадського порядку (див. параграфи 14 і 62 вище). Не стверджується, що потерпілий виявляв насильницьку поведінку або чинив опір арешту. Крім того, поліція мала велику чисельну перевагу. Тому Суд вважає, що немає аргументів, які б виправдали застосування сили проти I.B.
77. Що стосується гіпотези, висунутої Урядом і відхиленої заявниками, що I.B. вдарила машина, то Суд зазначає, що її не було вивчено під час розслідування, незважаючи на те, що її було представлено прокурору (див. параграф 22 вище). Суд не має підстав проводити глибше розслідування.
78. Що стосується часу, проведеного I.B. у поліцейській дільниці, Суд зазначає, що державні органи відхилили аргументи щодо жорстокого поводження з боку поліції, проте все ж не встановили, хто поранив потерпілого. Суд усвідомлює труднощі, з якими влада могла зіткнутись, враховуючи попередню сварку, у котрій потерпілий міг брати участь. Проте Суд нагадує, що той факт, що неможливо встановити точні обставини, за яких особа отримала поранення під час перебування під контролем органів влади, не перешкоджає встановленню Судом порушення матеріального аспекту статті 3, якщо Уряд не зміг переконливо і задовільно довести, у який спосіб було отримано тілесні ушкодження (див. Rupa проти Румунії (№ 1), № 58478/00, § 100, 16 грудня 2008).
(iv) Висновок
79. Суд дійшов висновку, що той факт, що потерпілий не чинив опору арешту, не був зареєстрований після прибуття до поліцейської дільниці як такий, що отримав тілесні ушкодження, але у якого судово-медичні експерти після звільнення виявили травми (хоча і менш серйозний, ніж ті, про які він стверджував, що зазнав з боку поліції), у поєднанні з неспроможністю органів влади (прокуратури, судів та Уряду) надати правдоподібне пояснення походження цих тілесних ушкоджень, є достатніми доказами, котрі дозволяють Суду зробити висновок, що потерпілий зазнав шкоди від рук представників держави.
80. Відповідно, було порушення статті 3 Конвенції у її матеріальному аспекті.
(b) Процесуальний аспект статті 3
81. Суд нагадує, що коли особа висуває вірогідне твердження, що вона зазнала поводження, котре порушує статтю 3, від рук поліцейських або подібних представників держави, то це положення, в сукупності із загальним обов’язком, покладеним на державу відповідно до статті 1 «гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені у (...) Конвенції», опосередковано вимагає проведення офіційного і ефективного розслідування (див. Mocanu і Інші проти Румунії [ВП], №№ 10865/09, 45886/07 і 32431/08, § 317, ECHR 2014 (витяги); і Labita, цитовано вище, § 131).
82. Обов’язок розслідувати «є обов’язком не щодо результату, а щодо засобів»: не кожне розслідування має обов’язково прийти до висновку, який співпадає з повідомленням заявника про події. Проте, воно має, в принципі, бути здатним призвести до встановлення фактів у справі і, якщо повідомлення виявиться правдивим, до встановлення та покарання винних осіб (див. Mikheyev проти Росії, № 77617/01, § 107, 26 січня 2006).
83. Будь-яке розслідування заяв про жорстоке поводження має бути ретельним. Це означає, що державні органи повинні зробити серйозну спробу з’ясувати, що сталося, і не повинні покладатися на поспішні або необгрунтовані висновки, щоб закрити розслідування або мати підставу для своїх рішень (див. Assenov і Інші проти Болгарії, 28 жовтня 1998, §§ 103 і далі, Reports 1998‑VIII). Вони повинні вживати всіх розумних заходів для забезпечення доказів щодо інциденту, включно з, поміж іншим, свідченнями очевидців і судово-медичними доказами. Будь-який недолік у розслідуванні, що підриває його здатність встановити причину тілесних ушкоджень або винних осіб, ризикує порушити чинний стандарт (див. Mocanu і Інші, цитовано вище, § 322; і Mikheyev, цитовано вище, § 108).
84. Розслідування також має бути ефективним у тому сенсі, що має призвести до визначення того, чи була сила, яку застосувала поліція, виправданою за даних обставин (див. Kaya проти Туреччини, 19 лютого 1998, § 87, Reports 1998-I).
85. Повертаючись до фактів даної справи, Суд зазначає, що розслідування тривало більше чотирьох років, з 1 червня 2006 року до 14 грудня 2010 року, що саме по собі є дуже тривалим для самої лише стадії на рівні прокуратури. Більше того, потрібно було двічі повертати справу до прокуратури для того, щоб вона виконала вказівки, надані судом, і завершила розслідування.
86. Що стосується ефективності розслідування в цілому, Суд зазначає, що прокурор заслухав лише чотирьох свідків-очевидців, хоча заявник просив, щоб заслухали їх усіх; жоден член родини Боаке не був допитаний, навіть перші троє заявників, які також були стороною розслідування. Хоча прокурор і взяв до уваги кримінальну справу щодо бійки між двома сім’ями (див. параграф 22 вище), Суд не може не відзначити, що ці розслідування не стосувалися передбачуваних актів насильства, вчинених поліцією проти I.B., і не встановили жодної особи, винної у заподіянні йому травм (див. параграф 19 вище). У своїх заявах, висловлених у цій справі, заявники послідовно згадували, що I.B. і вони самі були побиті поліцією (див. параграф 18 вище), проте це не було далі розслідувано державними органами.
87. Суд останньої інстанції вирішив, що той факт, що кілька свідків не були допитані прокурором, не має значення в контексті вже зібраних доказів (див. параграф 34 вище). Суд не може погодитись із таким висновком, оскільки органи влади не змогли встановити, яким чином потерпілий зазнав тілесних ушкоджень.
88. Вищевказані міркування є достатніми для того, щоб Суд міг зробити висновок, що розслідування заяв про жорстокість з боку поліції не були ефективними.
Тому мало місце порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.
III. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 14 В СУКУПНОСТІ ЗІ СТАТТЕЮ 3 КОНВЕНЦІЇ
89. Заявники стверджували, що жорстоке поводження, якого зазнали перші троє заявників та I.B., а також рішення не притягати до кримінальної відповідальності працівників поліції, які їх побили, пояснюються переважно їхньою ромською етнічною приналежністю, що суперечить принципу недискримінації, викладеному у статті 14 Конвенції, в сукупності зі статтею 3.
90. Стаття 14 Конвенції каже:
“Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою – статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.”
A. Прийнятність
91. Суд повторює, що вже було встановлено, що стосовно перших трьох заявників національне провадження закінчилося 12 червня 2009 року (див. параграф 55 вище). Тому, подаючи свою скаргу до Суду 13 червня 2011 року, заявники не дотрималися шестимісячного строку, встановленого Конвенцією (див. параграф 56 вище). Таким чином, ця частина скарги була подана невчасно і повинна бути відхилена відповідно до статті 35 §§ 1 і 4 Конвенції.
92. Оскільки ця скарга стосується I.B., Суд зазначає, що вона не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Щодо суті
1. Зауваження сторін
93. Заявники стверджували, що саме використання слова “цигани” у поліцейських рапортах означало стереотипний підхід до будь-якої ситуації, що стосується ромів. Вони відхилили аргументи Уряду про те, що органи влади повторювали слова, які використовували самі заявники, зазначивши, що це слово було використано у поліцейському рапорті до того, як самі заявники подали будь-які заяви у справі. Більше того, вони підтвердили, що той факт, що населення використовує принизливий термін для ідентифікації членів групи, не виправдовує використання такого терміну органами влади.
94. Нарешті, вони стверджували, що їхні скарги про дискримінацію були відхилені національними судами, що порушує норми, встановлені Судом у цьому питанні.
95. Уряд стверджував, що втручання поліції не було расово мотивованим. Поліція мала втрутитися, щоб захистити життя і здоров’я і відновити громадський порядок. Те, що учасниками сварки були переважно роми, не мало жодного впливу на обсяг чи характер втручання.
96. Уряд стверджував, що той факт, що у поліцейському рапорті містилося слово «роми», не є достатньою підставою для виявлення расових мотивів операції. Більше того, Уряд зазначив, що сім’ї, які належать до ромської громади в Клежані, ідентифікували себе як “țigani ursari” (цигани-урсари).
2. Оцінка Суду
(a) Чи Уряд-відповідач є відповідальним за насильство з боку поліції за ознакою расової чи етнічної приналежності потерпілого
97. Суд встановив, що представники держави-відповідача несуть відповідальність за ті тілесні ушкодження, яких зазнав I.B, в порушення статті 3 Конвенції. Відповідно, факти справи підпадають під дію статті 3, і стаття 14 застосовується.
У практиці Суду за статтею 14 встановлено, що дискримінація полягає у інакшому ставленні, без об’єктивного і розумного виправдання, до осіб, котрі перебувають у подібному становищі. Расове насильство є особливим посяганням на людську гідність і, беручи до уваги небезпечні наслідки, воно вимагає особливої уваги і енергійної реакції з боку влади. Тому державні органи повинні вживати усіх наявних засобів для подолання расизму і расистського насилля, таким чином, зміцнюючи концепцію демократії в суспільстві і сприймаючи різноманітність не як загрозу, а як скарб (див. Nachova і Інші, цитовано вище, § 145).
98. Розглядаючи скаргу заявників за статтею 14, завдання Суду полягає у тому, аби встановити, чи був расизм причинним фактором у жорстокому поводженні з боку поліції, жертвою якого став I.B., щоб привести до порушення статті 14 Конвенції, в сукупності зі статтею 3 (матеріальний аспект).
99. Суд у зв’язку з цим уточнює, що для оцінки доказових елементів він застосовує критерій доказу «поза розумним сумнівом». Водночас Суд ніколи не мав наміру запозичати підхід, який використовують національні правові системи, застосовуючи цей критерій. Суд має постановляти рішення не щодо наявності вини відповідно до кримінального права і не щодо цивільної відповідальності, а щодо відповідальності держав-учасниць з точки зору Конвенції. Специфіка його завдання, відповідно до статті 19, полягає у забезпеченні дотримання Державами-учасницями своїх зобов’язань гарантувати основоположні права, закріплені у Конвенції, і саме це зумовлює його підхід до питання щодо доказів і доказування. У рамках провадження у Суді не існує жодних процесуальних перешкод ні щодо прийнятності доказів, ні щодо наперед визначених формул, що застосовуються до їх оцінки. Суд ухвалює висновки, які, на його думку, підтверджуються незалежною оцінкою сукупності доказів, включно з висновками, які він може зробити з фактів і подань сторін. Відповідно до усталеної практики Суду, доказ може бути наслідком сукупності ознак або неспростованих, достатньо вагомих, точних і узгоджених припущень. Водночас, ступінь переконаності, необхідної для досягнення певного висновку і, у зв’язку з цим, розподілення тягаря доказування, невід’ємно пов’язаний зі специфікою фактів, характером висловлених тверджень і задіяним правом, захищеним Конвенцією. Суд також особливо уважно ставиться до серйозності висновку, що держава-учасниця порушила основоположні права (див. поміж іншими, Ciorcan і Інші проти Румунії, №№ 29414/09 і 44841/09, § 157, 27 січня 2015; та Nachova і Інші, цитовано вище, § 147).
100. Заявники висловили кілька тверджень про те, що правоохоронці застосували до них протиправні та расистські мотиви, і стверджують, що з цього можна зробити висновок про расистське діяння (див. параграфи 9, 10 і 11 вище). Суд зазначає, що єдиним задокументованим використанням слова “ţigani” з боку органів влади є рапорт про виконане завдання щодо втручання поліції з метою припинити бійку (див. параграф 23 вище). Окрім зауважень, зроблених у рапорті поліції, твердження про те, що державні органи використовують образливі слова, залишається необґрунтованим. Дійсно, Суд усвідомлює, що головною причиною того, що ці твердження не можуть бути обґрунтовані, є те, що під час розслідування їх взагалі не розглядали. Проте це питання слід розглядати в рамках процесуальних аспектів статті 3 в сукупності зі статтею 14 (див. параграфи 107 -109 нижче).
101. Більше того, хоча потерпілого затримали шість співробітників поліції, що здається досить надмірним, Суд повинен розглянути цей акт у контексті подій 30 березня 2006 року, які безперечно почалися з бійки між двадцятьма особами, включно з потерпілим та заявниками. У цьому контексті масова присутність поліції не може бути непропорційною.
102. За відсутності конкретніших доказів, неможливо розмірковувати про те, чи ромське походження потерпілого має якесь відношення до ставлення з боку поліцейських (див. Ciorcan і Інші, цитовано вище, § 163; і Nachova і Інші, цитовано вище, § 152).
103. В цілому, оцінивши всі відповідні докази, Суд не вважає, що було доведено, що расистське ставлення відігравало роль у діях поліції 30 березня 2006 року щодо потерпілого.
104. Таким чином, Суд вважає, що не було порушення статті 14 Конвенції, в сукупності зі статтею 3 у її матеріальному аспекті.
(b) Чи держава-відповідач виконала зобов’язання розслідувати можливі расистські мотиви
105. Суд нагадує, що державні органи, розслідуючи насильницькі інциденти, несуть додаткове зобов’язання вжити усіх розумних заходів для з’ясування того, чи існував расистський мотив, і для встановлення того, чи почуття ненависті або упередженості, зумовлене етнічною приналежністю, відіграло певну роль у подіях. Якщо до насильства і жорстокості, що мали під собою расистські мотиви, ставитись так само, як і до інших справ без расистського підтексту, це є тим самим, що заплющувати очі на специфічний характер діянь, особливо руйнівних для основоположних прав. Відсутність розрізнення у способі вирішення засадово відмінних випадків може становити невиправдане ставлення, непримириме зі статтею 14 Конвенції (див. Ciorcan і Інші, цитовано вище, § 158; Nachova і Інші, цитовано вище, § 160, і Makhashevy проти Росії, № 20546/07, §§ 138 і 144, 31 липня 2012).
106. Звичайно, часто вкрай важко довести на практиці расистський мотив. Зобов’язання держави-відповідача розслідувати можливість існування расистського підтексту у насильницькій дії не є абсолютним зобов’язанням; влада повинна зробити все, що є розумним за обставин конкретної справи, щоб зібрати і зберегти докази, дослідити практичні засоби встановлення істини і постановити повністю мотивовані, безсторонні і об’єктивні рішення, не оминаючи підозрілі факти, котрі можуть вказувати на расово мотивоване насильство (ibid.).
107. Щодо фактів справи, Суд нагадує, що він виявив недоліки у розслідуванні заяв про жорстоке поводження, що призвело до порушення статті 3 Конвенції. Суд також зазначає, що, хоча заявники скаржилися саме на дискримінацію, національні органи влади відхилили їхні скарги як необґрунтовані. Проте причини, наведені національними судами у своїх рішеннях або Урядом у поданні до Суду, не є достатніми для об’єктивного та обґрунтованого виправдання відсутності дій держави в цьому відношенні.
108. Всі згадані докази, розглянуті на тлі численних оприлюднених повідомлень про існування в Румунії загального упередження і ворожості щодо ромів, а також про повторення інцидентів жорстокості з боку поліції щодо членів цієї спільноти (див. параграфи 35- 40 вище), вимагали перевірки. Дійсно, державні органи були зобов’язані розслідувати можливий причинно-наслідковий зв’язок між стверджуваним расистським ставленням, вчиненим співробітниками поліції, і жорстокістю, від якої у їхніх руках постраждав I.B. (див. B.S. проти Іспанії, № 47159/08, § 60, 24 липня 2012).
109. Вищезгадані міркування дозволяють Суду зробити висновок, що відсутність будь-якого очевидного розслідування скарги про дискримінацію становить порушення статті 14, в сукупності зі статтею 3 Конвенції в її процесуальному аспекті.
Тому мало місце порушення цих двох статтей в сукупності.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
110. Відповідно до статті 41 Конвенції,
« Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”
A. Шкода
111. Заявники вимагали 215 000 євро (EUR) на відшкодування моральної шкоди, котра розподіляється наступним чином:
(a) 25 000 EUR кожному з перших трьох заявників за жорстокість, від якої вони постраждали самі в руках поліції 30 березня 2006 року;
(b) 140 000 EUR просили разом усі заявники і пані Ніна Нікулае за жорстокість, від якої постраждав потерпілий I.B.
Вони також просили уряд ухвалити план заходів, що становлять загальний інтерес, спрямованих на попередження подібних випадків у майбутньому.
112. Уряд зазначив, що прохання, викладене у пункті (а) вище, не має відношення до стверджуваних порушень, розглянутих Судом у цій заяві. Що стосується прохання, зробленого відповідно до пункту (b), Уряд стверджував, по-перше, що заявники не довели існування причинно-наслідкового зв’язку між імовірними стражданнями I.B. та діями поліцейських. По-друге, він вважав, що, якщо Суд дійде висновку про порушення Конвенції у справі, то рішення, ухвалене Судом, може становити достатню справедливу сатисфакцію. Нарешті, він стверджував, що у будь-якому випадку це прохання є надмірним, у порівнянні з практикою Суду у цій галузі.
113. Суд нагадує, що він встановив порушення статтей 3 і 14 Конвенції у зв’язку із жорстокістю, від якої постраждав I.B. тому він присуджує заявникам спільно 11 700 EUR на відшкодування моральної шкоди.
B. Видатки і витрати
114. Заявники не висунули з цього приводу жодних вимог.
115. Тому немає потреби призначати відшкодування.
З ЦИХ ПРИЧИН СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Проголошує заяву прийнятною щодо скарг, порушених стосовно I.B. першими шістьма заявниками, наведеними у додатку, а решту заяви неприйнятною;
2. Постановляє, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у її матеріальному аспекті;
3. Постановляє, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у її процесуальному аспекті;
4. Постановляє, що не було порушення статті 14 Конвенції в сукупності зі статтею 3 у матеріальному аспекті;
5. Постановляє, що мало місце порушення статті 14 Конвенції в сукупності зі статтею 3 у процесуальному аспекті;
6. Постановляє
(a) що держава-відповідач має сплатити заявникам спільно протягом трьох місяців від дати, коли це рішення стане остаточним відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, 11 700 EUR (одинадцять тисяч сімсот євро), включно з будь-якими податками, які заявникам у зв’язку з цим потрібно буде сплатити, на відшкодування моральної шкоди;
(b) по закінченні зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку, на названу суму нараховуватимуться відсотки в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, яка діє упродовж прострочення періоду виплати, плюс три відсотки;
7. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Складено англійською мовою і повідомлено письмово 12 січня 2016 року, відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 регламенту Суду.
Фатош АраджиАндраш Сайо
заступник секретаряГолова
ДОДАТОК
ПЕРЕЛІК ЗАЯВНИКІВ
1. Леон БОАКЕ народився 14 грудня 1979 і живе у Клежані;
2. Крістіан БОАКЕ народився 25 вересня 1984 і живе у Клежані;
3. Нікушор БОАКЕ народився 16 травня 1988 і живе у Клежані;
4. Тенціка БОАКЕ народилася 23 травня 1986 і живе у Бухаресті;
5. Костел НІКУЛАЕ народився 22 листопада 1981 і живе у Клежані;
6. Маріан БОАКЕ народився 2 червня 1993 і живе у Клежані;
7. Ніна НІКУЛАЕ народилася 12 травня 1956 і живе у Клежані.
Full & Egal Universal Law Academy