CASE OF BOGAY AND OTHERS v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Office of Agent before the European Court of Human Right

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «БОГАЙ ТА ІНШІ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF BOGAY AND OTHERS v. UKRAINE)

(Заява № 38283/18)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

03 квітня 2025 року

ОСТАТОЧНЕ

03.07.2025

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Богай та інші проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

 Маттіас Гуйомар (Mattias Guyomar), Голова,
 Марія Елосегі (María Elósegui),
 Армен Арутюнян (Armen Harutyunyan),

Стефані Моро-Вікстром (Stéphanie Mourou-Vikström),

Ґільберто Фелічі (Gilberto Felici),
 Катержіна Шімачкова (Kateřina Šimáčková),
 Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy), судді,
та Віктор Соловейчік (Victor Soloveytchik), Секретар секції,

з огляду на:

заяву (№ 38283/18), яку 28 липня 2018 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) дванадцять громадян України (далі – заявники), імена і відомості про яких зазначені в таблиці у додатку;

рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд) про скарги за пунктом 1 статті 5, статтями 10, 11 і 13 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними;

зауваження сторін;

після обговорення за зачиненими дверима 11 березня 2025 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ВСТУП

1.  Заявники брали участь у мирному зібранні, присвяченому протесту проти використання тварин у циркових виставах. Справа стосується скарг заявників, що їхні права за пунктом 1 статті 5, статтями 10 і 11 Конвенції були порушені у зв’язку з діями працівників поліції, які зірвали їхнє мирне зібрання, та їхньої подальшої скарги за статтею 13 Конвенції на відсутність у них ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з їхніми скаргами.

ФАКТИ

2.  Заявників представляли пан М. Тарахкало та пані Ю. Коваленко, юристи, які практикують у м. Київ. На момент подання заяви заявників також представляли пані О. Чилутьян, пан О. Мицик та пані В. Лебідь. Першому, третьому, четвертому, сьомому та дев’ятому заявникам було надано правову допомогу.

3.  Уряд представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко з Міністерства юстиції.

4.  Факти справи можуть бути узагальнені таким чином.

5.  Близько 11 год 00 хв 28 січня 2018 року заявники, повідомивши про свій намір Львівську міську раду, почали збиратися на мирне зібрання біля будівлі Львівського державного цирку, аби висловити протест проти використання тварин у циркових виставах. На місці події вже було близько п’ятдесяти працівників поліції.[1]

6.  Зібрання розпочалося близько 11 год 00 хв. Воно було мирним, налічувало близько тридцяти – сорока учасників (далі – протестувальники), які згідно з твердженнями заявників були членами незареєстрованої організації «Екологічна платформа». Згідно з відеодоказом один із протестувальників повідомив медіа, що в мирному зібранні також брали участь члени «Чорного стягу», який у повідомленнях медіа описувався як «анархістське» або «антиавторитарне» угрупування. Протестувальники тримали банери та вигукували гасла через гучномовці. Вхід до цирку залишався вільним.

7.  Невдовзі після початку зібрання група приблизно з двадцяти осіб, яких з огляду на символіку на їхньому одязі заявники вважали пов’язаними з ультраправими угрупуваннями хуліганами, підійшла до протестувальників і стала на певній відстані (далі – опозиційна група). Один із них кинув сніжку в банер протестувальників. Працівник поліції поговорив з цією особою та відвів її вбік.

8.  Близько 11 год 30 хв працівники поліції відвели другого заявника від решти протестувальників та обшукали його. У його рукаві працівники поліції знайшли арматуру (арматурний стрижень, що використовується в бетонних конструкціях) довжиною приблизно від 40 до 50 см. Також у нього виявили ніж.

9.  Згідно з наданими заявниками відеодоказами відбулися такі події: член опозиційної групи запалив димову шашку на певній відстані від них. Працівники поліції вишикувалися між двома групами. Протестувальники почали вигукувати «Антифа» та «Нацисти, поліція, одна коаліція». Чути, як один з протестувальників кричить опозиційній групі: «Ви нацисти [лайка]». Видно, як працівники поліції забирають когось, вочевидь, члена опозиційної групи.

10.  Деяких протестувальників повідомили, що їх обшукають на наявність у них небезпечних предметів. Заявники стверджували, що не було зроблено оголошення за допомогою гучномовця і його не всі почули. Під час провадження на національному рівні деякі з них (восьмий, десятий та дванадцятий заявники) зазначили, що вони почули оголошення. Невдовзі після цього працівники поліції оточили протестувальників і почали по одному витягувати їх з кола та оглядати їхні речі на наявність небезпечних предметів.

11.  В ході подальшого службового розслідування (див. пункти 18 – 21) працівник поліції В., командир одного з двох підрозділів поліції, відповідальних за забезпечення превентивних заходів в ході події, пояснив, що працівники поліції оточили протестувальників, аби запобігти зіткненню між ними та опозиційною групою[2]. Оскільки у другого заявника були виявлені предмети, що становили загрозу життю та здоров’ю інших осіб, працівники поліції провели «поверхневу перевірку» (далі – обшук) на підставі статей 31 і 34 Закону України «Про Національну поліцію» (див. пункти 29 і 30). У багатьох протестувальників були виявлені предмети, що становили загрозу життю та здоров’ю інших осіб, що підтверджувалося твердженнями низки працівників поліції (див. пункт 20).

12.  Усіх заявників обшукали. У деяких із них працівники поліції виявили низку предметів, таких як ножі та арматура (див. Додаток). Протестувальники також викинули на землю низку подібних предметів, звідки їх підібрали працівники поліції (див. пункт 20). Згідно з публічним оголошенням, опублікованим працівниками поліції невдовзі після подій, було виявлено сім ножів, чотирнадцять кусків арматури, три молотки та чотири газові балончики.

13.  До декількох заявників (див. Додаток) застосували кайданки, до інших – пластмасові стяжки.

14.  Від двадцяти до двадцяти п’яти протестувальників (різні документи у матеріалах справи містять різні відомості щодо точної кількості), у тому числі усі заявники, згодом були доправлені на службових автомобілях поліції та автобусах до Галицького районного відділу поліції, де вони перебували приблизно дві-три години з 12 год 30 хв до 16 год 00 хв. Протоколи про адміністративне затримання не складалися. Більшість заявників були зареєстровані в журналі обліку доставлених, відвідувачів та запрошених відділу поліції (див. Додаток). Декілька протестувальників відмовилися реєструватися в журналі.

15.  Стосовно трьох заявників було складено протоколи про адміністративне правопорушення у зв’язку з дрібним хуліганством (стаття 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення), в яких зазначалося, що перший заявник «при масовому заході [мав] при собі ніж та поводив себе неправомірно», що шостий заявник «при масовому заході [мав] при собі битку та поводив себе неправомірно», а восьмий заявник «висловлювався нецензурною лайкою [та] на зауваження не реагував».

16.  Декільком іншим протестувальникам і чоловікові, який, вочевидь, належав до опозиційної групи та запалив димову шашку (див. пункт 7), також було пред’явлено обвинувачення у вчиненні адміністративних правопорушень.

17.  У травні 2018 року Галицький районний суд міста Львова закрив адміністративне провадження щодо шостого та восьмого заявників на підставі закінченням строку накладення адміністративного стягнення у зв’язку з відповідними правопорушеннями. Стосовно першого заявника, вочевидь, постанова не ухвалювалася.

18.  Після скарг, поданих заявниками до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та народного депутата у лютому 2018 року, ГУНП у Львівській області розпочало службове розслідування.

19.  Було опитано сімдесят двох працівників поліції, а також вивчено відеозаписи з нагрудних камер і камер відеоспостереження, журнал обліку доставлених, відвідувачів та запрошених відділу поліції, а також рапорти працівників поліції. Заявників попросили прибути до відділу поліції для надання своїх коментарів і пояснень. Усі, окрім дванадцятої заявниці, відмовилися прийти або не відповіли.

20.  У своїх рапортах з поясненнями деякі працівники поліції зазначили, що обшук заявників та інше втручання в мирне зібрання було обґрунтоване тим, що вони помітили, як другий заявник ховав у рукаві куртки довгий твердий предмет. Після його затримання інші протестувальники почали кидати на землю металеві предмети та ножі. Працівники поліції оточили їх, щоб провести огляд та запобігти можливому використанню (як зброї) цих предметів на землі.

21.  20 квітня 2018 року службове розслідування дійшло таких основних висновків:

(i)  Капітан поліції Л., старший інспектор-черговий, який чергував у відділі поліції в день подій, був визнаний таким, що не виконав свої обов’язки, зокрема, через те, що не забезпечив складання працівниками, які затримували осіб в ході мирного зібрання, протоколів про адміністративного затримання, як того вимагає Кодекс України про адміністративні правопорушення (див. пункт 28), та належним чином не розглянув обставини затримання чи доставлення осіб до територіального підрозділу;

(ii)  Порушень у діях працівників поліції, пов’язаних з проведенням поверхневої перевірки згідно з відповідними положеннями Закону України «Про Національну поліцію» (див. пункт 30), встановлено не було.

22.  Заявники також подали окремі заяви про вчинення кримінального правопорушення у лютому 2018 року, стверджуючи про незаконне втручання в організацію мирного зібрання та перевищення службових повноважень (кримінальні правопорушення за статтею 340 та частиною другою статті 365 Кримінального кодексу України відповідно). Кримінальне провадження було порушено 02 березня 2018 року на підставі ухвали слідчого судді про початок розслідування.

23.  У період з 24 травня до 01 червня 2018 року заявників допитали як потерпілих, окрім другого заявника. Перший заявник пояснив, зокрема, що його обшукали та вилучили в нього газовий балончик та ніж, хоча ці предмети не були заборонені. Другий заявник зазначив, що у нього вилучили кишеньковий ніж та арматуру довжиною сорок-п’ятдесят сантиметрів, заховану у рукаві. Він пояснив, що взяв арматуру, щоб підняти банери. Аналогічне пояснення надав десятий заявник щодо арматури довжиною п’ятдесят сантиметрів, виявленої при ньому та вилученої працівниками поліції. Дванадцята заявниця засвідчила, що в її рюкзаку була арматура довжиною тридцять-сорок сантиметрів, яку вона планувала віднести до притулку для тварин пізніше того дня. Заявники також стверджували, що у відділі поліції їх сфотографували та відібрали відбитки пальців.

24.  29 березня 2019 року розслідування було закрито у зв’язку з відсутністю складу кримінального правопорушення. Слідчий суддя скасував постанову про закриття кримінального провадження. Згодом провадження закривалося та поновлювалося на тих же підстав ще тричі. Станом на 31 жовтня 2023 року досудове розслідування кримінального провадження ще тривало.

ВІДПОВІДНА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА

25.  Стаття 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення 1984 року (зі змінами) (далі – Кодекс України про адміністративні правопорушення) визначає «дрібне хуліганство» як «нецензурна лайка в громадських місцях, образливе чіпляння до громадян та інші подібні дії, що порушують громадський порядок і спокій громадян», що карається накладенням штрафу або громадськими роботами на строк від сорока до шістдесяти годин, із відрахуванням двадцяти процентів заробітку на строк від одного до двох місяців, або адміністративним арештом на строк до п’ятнадцяти діб.

26.  Стаття 259 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає можливість доставлення порушника до відділу поліції з метою складення протоколу про адміністративне правопорушення в разі неможливості скласти його на місці вчинення правопорушення.

27.  Стаття 260 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає, що до осіб допускається адміністративне затримання з метою: (i) припинення адміністративного правопорушення, коли вичерпано інші заходи впливу; (ii) встановлення особи; (iii) складення протоколу про адміністративне правопорушення у разі неможливості складення його на місці вчинення правопорушення; (iv) забезпечення своєчасного і правильного розгляду справ та виконання постанов по справах про адміністративні правопорушення.

28.  Стаття 261 Кодексу України про адміністративні правопорушення вимагає складення протоколу про адміністративне затримання, в якому зазначаються, зокрема, час і мотиви затримання. Стаття 263 передбачає, що адміністративне затримання може тривати не більш як три години.

29.  Стаття 31 Закону України «Про Національну поліцію» 2015 року (зі змінами) (далі – Закон України «Про Національну поліцію») уповноважує працівників поліції застосовувати низку «превентивних заходів», у тому числі перевірку документів особи, «поверхневу перевірку і огляд», вимогу залишити конкретне місце та обмеження доступу до визначеної території.

30.  Частина перша статті 34 Закону України «Про Національну поліцію» визначає «поверхневу перевірку» як превентивний поліцейський захід, який полягає у здійсненні візуального огляду особи, речі або транспортного засобу, проведенні по поверхні вбрання особи рукою, спеціальним приладом або засобом.

Частина друга передбачає, що поліцейський може зупиняти осіб та/або оглядати їх, якщо існує достатньо підстав вважати, що особа має при собі річ, обіг якої заборонено чи обмежено або яка становить загрозу життю чи здоров’ю такої особи або інших осіб.

Частина сьома передбачає, що при виявленні в ході поверхневої перевірки будь-яких слідів правопорушення поліцейський повинен забезпечити їхню схоронність та огляд згідно з нормами кримінального процесуального законодавства.

31.  Відповідна частина зауважень загального порядку № 37 (2020) Комітету Організації Об’єднаних націй (далі – ООН) з прав людини щодо права на мирні зібрання, передбачає:

«38. Будь-які обмеження участі у мирних зібраннях мають ґрунтуватися на диференційованій або індивідуальній оцінці поведінки учасників відповідного зібрання. Повні обмеження мирних зібрань вважаються заздалегідь несумірними.»

32.  Відповідні частини керівних принципів щодо свободи об’єднань, розроблені Бюро демократичних інститутів та прав людини Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) та Венеціанською комісією (CDL-AD(2019)017rev, 15 липня 2020 року, 3-тя редакція), передбачають:

«87.  Обов’язок розрізняти мирних і немирних учасників. Працівники правоохоронних органів повинні розрізняти мирних та немирних учасників, оскільки лише ті особи, які беруть участь у насильницьких діях, втрачають законну гарантію на своє право на зібрання. Втручання держави має бути спрямоване на окремих правопорушників, а не на всіх учасників загалом... окрім випадків, коли це не є можливим у зв’язку з масовим характером вчинених насильницьких дій.

...

154.  Обмеження або заборона носіння зброї та подібних предметів і речовин. З огляду на те, що міжнародне право прав людини захищає лише мирні зібрання, учасникам зібрань може заборонятися носіння зброї та предметів, схожих на зброю. Органи державної влади можуть встановлювати контрольні пункти для перевірки факту наявності зброї в учасників, у разі існування достатніх доказів, що вони можуть мати її при собі. Однак працівники правоохоронних органів повинні робити це на підставі індивідуальної підозри, не розглядаючи всіх учасників зібрання як підозрюваних, оскільки це може мати негативний вплив на тих осіб, які хочуть скористатися своїм правом на мирні зібрання. ...

...

220.  Поріг для затримання та тримання під вартою учасників під час зібрання. Затримання та/або тримання під вартою учасників під час зібрання (у зв’язку з вчиненням адміністративних, кримінальних чи інших правопорушень) повинні відповідати високому порогу обґрунтованої підозри в кожному окремому випадку, і особливо у випадках щодо виключно адміністративних правопорушень. За можливості, часто може бути доцільнішим відкласти до закінчення заходу затримання учасників зібрання у зв’язку з протиправними діями, що мали місце до або під час зібрання. Крім того, затримання слід застосовувати лише до безпосередньо причетних до вчинення протиправних дій осіб, і вони мають бути звільнені щойно підстави для тримання їх під вартою більше не будуть застосовними ... Таким чином, тримання під вартою слід застосовувати лише у разі існування нагальної потреби запобігання вчиненню серйозних кримінальних правопорушень та у випадках, коли затримання є виключно необхідним (наприклад, у зв’язку з насильницькою поведінкою)...»

ПРАВО

33.  Заявники скаржилися, що працівники поліції позбавили їх свободи, порушивши статтю 5 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:

«1.  Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(b)  законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, встановленого законом;

(c)  законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення ...»

34.  Уряд не оскаржував, що працівники поліції доставили заявників до відділу поліції. Однак вони не були позбавлені свободи у розумінні статті 5 Конвенції.

35.  Уряд наголосив, що він не зміг перевірити певні факти справи у зв’язку зі знищенням конкретних архівів поліції внаслідок російського військового нападу на Україну у 2022 році. Декілька заявників були зареєстровані як «запрошені особи» в журналі обліку доставлених, відвідувачів та запрошених відділу поліції, а записи щодо деяких із них були нерозбірливими у зв’язку з низькою якістю збережених копій.

36.  Посилаючись на рішення у справі «Фока проти Туреччини» (Foka v. Turkey), заява № 28940/95, пункти 74 – 79, від 24 червня 2008 року), Уряд стверджував, що примус був вирішальним елементом під час розгляду питання, чи було когось позбавлено свободи. В ході службового розслідування свідки стверджували, що протестувальники добровільно прибули до відділу для з’ясування обставин, і їхня свобода пересування у відділі не обмежувалася. Службове розслідування поліції та розслідування не встановили, що заявники були затримані незаконно.

37.  Заявники рішуче заперечили, що вони добровільно прибули до відділу, та зазначили, що Уряд не надав жодних доказів на підтвердження їхньої версії подій. Працівники поліції застосували силу, щоб повалити деяких заявників на землю, надягнути на них кайданки, посадити до службових автомобілів поліції та доставити до відділу, де їх змусили перебувати близько трьох годин. Хоча вони могли вільно пересуватися відділом поліції, вони не могли піти.

38.  Суд повторює, що, проголошуючи «право на свободу», пункт 1 статті 5 Конвенції передбачає фізичну свободу особи. Отже, він не стосується виключно обмежень свободи пересування, які регулюються статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції, стосовно осіб, які законно перебувають на території такої держави. Для встановлення того, чи був хтось «позбавлений свободи» у розумінні статті 5 Конвенції, відправним пунктом повинна бути конкретна ситуація та має враховуватися ціла низка критеріїв, таких як вид, тривалість, наслідки і спосіб застосування відповідного заходу. Різниця між позбавленням та обмеженням свободи є питанням ступеня або інтенсивності, а не характеру або суті (див. рішення у справах «Іліас та Ахмед проти Угорщини» [ВП] (Ilias and Ahmed v. Hungary) [GC], заява № 47287/15, пункти 211 і 212, від 21 листопада 2019 року та «З.А. та інші проти Росії» [ВП] (Z.A. and Others v. Russia) [GC], заява № 61411/15 і 3 інші заяви, пункти 133 і 134, від 21 листопада 2019 року).

39.  Оцінка або відсутність оцінки з боку держави фактичної ситуації не може вирішальним чином вплинути на висновок Суду про існування позбавлення свободи (див. рішення у справі «Крянге проти Румунії» [ВП] (Creangă v. Romania) [GC], заява № 29226/03, пункт 92, від 23 лютого 2012 року).

40.  Суд повторює, що уже неодноразово постановляв у багатьох випадках, що доставлення осіб до відділу поліції та їхня присутність там становить «позбавлення свободи» (див., наприклад, рішення у справах «Осипенко проти України» (Osypenko v. Ukraine), заява № 4634/04, пункт 49, від 09 листопада 2010 року; «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункт 83, від 07 листопада 2013 року; «Халікова проти Азербайджану» (Khalikova v. Azerbaijan), заява № 42883/11, пункт 102, від 22 жовтня 2015 року; «Джабаров та інші проти Болгарії» (Dzabarov and Others v. Bulgaria), заяви № 6095/11, № 74091/11 та № 75583/11, пункт 66, від 31 березня 2016 року та «Цвєткова та інші проти Росії» (Tsvetkova and Others v. Russia), заява № 54381/08 та 5 інших заяв, пункт 107, від 10 квітня 2018 року з подальшими посиланнями).

41.  У низці справ перебування у відділі поліції протягом таких періодів, як сорок п’ять хвилин (див. рішення у справі «Шимоволос проти Росії» (Shimovolos v. Russia), заява № 30194/09, пункти 48 – 50, від 21 червня 2011 року), дві години (див. рішення у справі «Дуан проти Туреччини» (Duğan v. Türkiye), заява № 84543/17, пункти 35 – 37, від 07 лютого 2023 року) або три години тридцять хвилин (див. рішення у справі «Емін Хусейнов проти Азербайджану» (Emin Huseynov v. Azerbaijan), заява № 59135/09, пункти 82 і 83, від 07 травня 2015 року), було визнано таким, що становило «позбавлення свободи».

42.  У цій справі немає підстав для іншого висновку. Зауваження Уряду не пояснюють, чому вважалося, що заявники добровільно вирішили прибути до відділу поліції та залишатися там (див. рішення у справі «Салаєв проти Азербайджану» (Salayev v. Azerbaijan), заява № 40900/05, пункт 42, від 09 листопада 2010 року, в якому Уряд також не надав пояснень у зв’язку з цим). Навпаки, заявники послідовно стверджували у національних органах влади та у Суді, що працівники поліції змусили їх прибути до відділу, де вони були позбавлені свободи (див. пункт 14).

43.  Матеріали справи свідчать, що низка заявників була також закута в кайданки (див. Додаток), що було особливо показовим елементом примусу, хоча й не вирішальним самим собою (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Урсулет проти Франції» (Ursulet v. France), заява № 56825/13, пункт 37, від 08 березня 2016 року та рішення у справі «Чаманс та Тимофєєва проти Латвії» (Čamans and Timofejeva v. Latvia), заява № 42906/12, пункти 111 – 113, від 28 квітня 2016 року).

44.  Відеозаписи також свідчать, що працівники поліції повалили деяких осіб на землю, вдягнули на них кайданки та забрали. На відміну від того, про що намагався стверджувати Уряд (див. пункт 36), ситуація містила елемент примусу.

45.  Суд доходить висновку, що заявників було позбавлено свободи у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції.

46.  Ця частина заяви не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

47.  Заявники стверджували, що їм не було надано пояснення, чому їх слід було доставити до відділу поліції, і чому протоколи про вчинення адміністративного правопорушення не могли бути складені на місці. Позбавлення свободи не відповідало жодному з підпунктів пункту 1 статті 5 Конвенції, і навіть припустивши, що воно переслідувало мету, передбачену підпунктом «c» пункту 1 статті 5 Конвенції, воно все одно суперечило національному законодавству: органи державної влади не пояснили причин для затримання та не склали відповідних протоколів усупереч вимогам Кодексу України про адміністративні правопорушення (див. пункт 28). У зв’язку з цим заявники зазначили, що до працівника поліції, який чергував у відділі, було застосовано дисциплінарне стягнення через незабезпечення дотримання цих вимог (див. пункт 21).

48.  Стосовно питання прийнятності Уряд стверджував, що скарга заявників була необґрунтованою (див. пункти 34 – 36), та не навів окремих доводів щодо суті.

49.  Уряд не стверджував, що позбавлення свободи заявників було виправданим за будь-яким підпунктом пункту 1 статті 5 Конвенції (див., наприклад, згадане рішення у справі «Дуан проти Туреччини» (Duğan v. Türkiye), пункти 40 – 46 та рішення у справі «С., В. та А. проти Данії» [ВП] (S., V. and A. v. Denmark) [GC], заява № 35553/12 та 2 інші заяви, пункти 51 – 174, від 22 жовтня 2018 року).

50.  Суд зазначає, що позбавлення свободи не підпадає під дію підпунктів «a», «d», «e» чи «f» пункту 1 статті 5 Конвенції.

51.  Хоча Уряд доводив, що заявники перебували у відділі поліції для «з’ясування обставин» (див. пункт 36), ніщо не свідчить, що така їхня присутність охоплювалася підпунктом «b», оскільки не було конкретного обов’язку чи наказу, який би вони повинні були виконувати (див. для порівняння згадані рішення у справах «С., В. та А. проти Данії» (S., V. and A. v. Denmark), пункти 79 – 87 та «Емін Хусейнов проти Азербайджану» (Emin Huseynov v. Azerbaijan), пункт 87).

52.  Щодо тих заявників, які були обвинувачені у вчиненні адміністративних правопорушень (див. Додаток), позбавлення свободи могло бути виправдане за підпунктом «c» пункту 1 статті 5 Конвенції. Проте затримання як цих заявників, так і інших не було задокументоване.

53.  Національні органи влади встановили порушення національного законодавства у зв’язку з тим, що не було складено протоколи про адміністративне затримання щодо тих протестувальників, яких доставили до відділу за підозрою у вчиненні адміністративних правопорушень (див. пункт 21). Незрозуміло, чи це стосувалося всіх заявників, чи лише тих, кому були висунуті обвинувачення у вчиненні адміністративних правопорушень. Проте не оскаржується той факт, що не було складено жодного протоколу щодо заявників.

54.  Суд неодноразово зазначав у справах проти України, що вчасне недокументування позбавлення свободи шляхом складання протоколу становило порушення пункту 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Грубник проти України» (Grubnyk v. Ukraine), заява № 58444/15, пункти 70 – 73, від 17 вересня 2020 року з подальшими посиланнями). Такі висновки були зроблені в контексті тримання під вартою згідно з Кримінальним процесуальним кодексом України, а не Кодексом України про адміністративні правопорушення. Однак вони не менш актуальні і у цій справі.

55.  Відсутність протоколу про затримання сама собою має розглядатися як найсерйозніше порушення, адже незмінна точка зору Суду полягає у тому, що незадокументоване затримання особи є повним запереченням фундаментально важливих гарантій, закріплених статтею 5 Конвенції, та вказує на найбільш серйозне порушення цього положення. Відсутність фіксації такої інформації, як дата, час та місце затримання, ім’я затриманого, підстави для затримання та ім’я особи, яка здійснила затримання, повинні розглядатися як недотримання вимоги щодо законності та невідповідність самій меті статті 5 Конвенції (див., згадане рішення у справі «Чаманс і Тимофєєва проти Латвії» (Čamans and Timofejeva v. Latvia), пункт 129).

56.  Запис деяких заявників у журналі обліку доставлених, відвідувачів та запрошених відділу поліції не можна вважати достатнім для документування затримання з декількох причин. По-перше, національне законодавство вимагало складення протоколу про затримання (див. пункт 28). По-друге, сам журнал був фрагментарним і ненадійним, зокрема у зв’язку з відсутністю достовірної інформації про підстави затримання: хоча всі заявники були фактично позбавлені свободи, дехто був записаний як «затриманий», інші – як «запрошені», а частина взагалі не була записана, або записи були нечитабельними (див. Додаток).

57.  Оскільки не проводилося належного обліку затримання заявників, не було зазначено і підстав такого затримання.

58.  Цих міркувань достатньо для висновку Суду, що затримання заявників було «незаконним».

59.  Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції щодо всіх заявників.

60.  Заявники скаржилися, що вжиті працівниками поліції щодо них заходи порушили їхнє право на свободу вираження поглядів та свободу мирних зібрань, гарантовані статтями 10 та 11 Конвенції відповідно, які передбачають:

Стаття 10 Конвенції (Свобода вираження поглядів)

«1.  Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2.  Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.»

Стаття 11 Конвенції (Свобода зібрань і об’єднань)

«1.  Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.

2.  Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави.»

61.  Уряд доводив, що скарги заявників за статтями 10 і 11 були явно необґрунтованими. Муніципальні органи влади були повідомлені про мирне зібрання заявників і не намагалися його заборонити. Протестувальники принесли із собою небезпечні предмети, такі як арматура і ножі, що дало працівникам поліції законну підставу вважати, що ці предмети могли бути застосовані для порушення громадського порядку. Оточення працівників поліції довкола протестувальників не мало на меті перешкоджати заявникам у вираженні їхніх ідей і поглядів, а було необхідним заходом для забезпечення їхньої безпеки в умовах можливого нападу на мирне зібрання з боку невідомих осіб. Дії працівників поліції були спрямовані не на обмеження мирного зібрання, а на запобігання реальній загрозі серйозних поранень або пошкоджень. Уряд вказав, що держава мала позитивні зобов’язання за статтями 2 і 3 Конвенції. Слід було врахувати труднощі, пов’язані з підтриманням правопорядку в сучасних суспільствах, непередбачуваність людської поведінки та оперативні рішення, які мали бути ухвалені з урахуванням пріоритетів і ресурсів.

62.  Заявники стверджували, що вони та інші протестувальники поводилися мирно, що підтверджується, зокрема, наявними відеодоказами. Органи державної влади були зобов’язані сприяти проведенню мирного зібрання, про яке було належним чином повідомлено, але замість цього розігнали його, перешкоджаючи заявникам у висловленні їхніх поглядів. Складення протоколів про вчинення адміністративного правопорушення стосовно деяких заявників (див. Додаток) також становило втручання у їхні права, оскільки вони могли бути потенційно покарані за законні дії.

63.  Працівники поліції не відреагували на дії провокаторів, які діяли з умислом зірвати захід і змусити протестувальників вчинити незаконні дії.

64.  Дії працівників поліції були свавільними. Застосовані заходи не були передбачуваними для заявників. Жодних повідомлень чи розпоряджень не оголошувалось до застосування сили. Працівники поліції оточили протестувальників у момент, коли не було ознак неминучого спалаху насильства чи загострення напруги.

65.  Заявники також зазначили, що незаконність їхнього затримання за пунктом 1 статті 5 Конвенції означала, що втручання не було «встановлене законом» у розумінні пункту 2 статті 10 і пункту 2 статті 11 Конвенції.

66.  Втручання також не було необхідним у демократичному суспільстві. Зокрема, застосування сили й засобів стримування (кайданків) не було необхідним і пропорційним стверджуваним порушенням, яким згідно з твердженням працівників поліції намагалися запобігти. Ніщо не свідчило, що менш жорсткі заходи такі, як поверхнева перевірка і огляд речей чи вимога залишити захід, які працівники поліції могли застосувати згідно із Законом України «Про Національну поліцію» (див. пункт 29), були недостатніми. Факт наявності певних предметів у протестувальників не означав, що вони мали намір їх застосувати для завдання тілесних ушкоджень. Навіть припустивши, що їх вважали загрозою, ці предмети можна було вилучити в ході поверхневої перевірки, як превентивного заходу, і дозволити мирному зібранню проходити далі. Оскільки кількість правоохоронців перевищувала кількість протестувальників, можна було вважати, що органи державної влади зберегли б повний контроль над ситуацією після вилучення небезпечних предметів.

67.  Навіть якщо працівники поліції підозрювали окремих протестувальників в умислі вчинити правопорушення, вони могли ізолювати «небезпечних» або «підозрілих» осіб і надати можливість іншим учасникам продовжити захід. Не було проведено диференційованої або індивідуальної оцінки поведінки учасників мирного зібрання усупереч зауваженням загального порядку № 37 Комітету ООН з прав людини та керівним принципам ОБСЄ і Венеціанської комісії щодо свободи мирних зібрань (див. пункти 31 і 32).

68.  Мирне зібрання заявників привернуло увагу суспільства в той момент, але їхня позиція проти використання тварин у циркових виставах первинно мала небагато прихильників. Ця ситуація погіршилася внаслідок негативного впливу дій працівників поліції, зокрема затримання заявників і притягнення їх до відповідальності за вчинення адміністративних правопорушень, які каралися арештом до п’ятнадцяти діб, хоча зрештою це покарання не було накладено з об’єктивних причин.

69.  Стаття 11 Конвенції захищає тільки право на «мирне зібрання», поняття, яке не охоплює демонстрацію, якщо її організатори та учасники мають насильницькі наміри. Тому гарантії статті 11 Конвенції застосовуються до всіх зібрань, окрім випадків, коли організатори та учасники мають такі наміри, підбурюють до насилля або іншим чином виступають проти основ демократичного суспільства (див. рішення у справі «Кудревічюс та інші проти Литви» [ВП] (Kudrevičius and Others v. Lithuania) [GC], заява № 37553/05, пункт 92, ЄСПЛ 2015).

70.  Навіть якщо існує реальний ризик, що масова демонстрація може призвести до заворушень внаслідок подій, що не залежать від її організаторів, така демонстрація, як така, охоплюється пунктом 1 статті 11 Конвенції, і будь-які обмеження, накладені на неї, повинні відповідати умовам пункту 2 цього положення (там само, пункт 94).

71.  Для встановлення того, чи може заявник вимагати захисту за статтею 11 Конвенції, слід взяти до уваги, (i) чи мало зібрання намір бути мирним або чи мали організатори насильницькі наміри; (ii) чи продемонстрував заявник насильницькі наміри, приєднавшись до зібрання; та (iii) чи завдав заявник кому-небудь тілесних ушкоджень (див. рішення у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), заява № 15367/14 та 13 інших заяв, пункт 491, від 21 січня 2021 року).

72.  Ніщо в матеріалах справи не дає Суду підстав вважати, що мирне зібрання проти поводження з тваринами у цирках не було вмотивоване мирними намірами.

73.  Ніщо не свідчить, що заявники завдали кому-небудь тілесних ушкоджень. Не було зіткнень протестувальників із працівниками поліції або інших насильницьких дій з боку протестувальників (див. у якості протилежного прикладу рішення у справі «Чічек та інші проти Туреччини» (Çiçek and Others v. Türkiye), заява № 48694/10 та 4 інші заяви, пункти 130 – 142, від 22 листопада 2022 року та наведені у ньому справи, у яких стаття 11 Конвенції була визнана застосовною, незважаючи на зіткнення між протестувальниками та працівниками поліції й іншими насильницькими діями, що відбулися в ході мирного зібрання). Сторони також не надали відомості про попередні акти насильства з боку заявників або груп, до яких вони належали (див. для порівняння рішення у справі «Швабе та М.Г. проти Німеччини» (Schwabe and M.G. v. Germany), заяви № 8080/08 і № 8577/08, пункт 105, від 01 грудня 2011 року, у якому Суд визнав статтю 11 Конвенції застосовною, посилаючись, зокрема, на той факт, що жоден із заявників не мав попередніх судимостей у зв’язку з насильницькою поведінкою в ході мирних зібрань або в подібних ситуаціях, незважаючи на твердження, що один із заявників чинив опір перевірці документів працівниками поліції із застосуванням сили). Суд зауважує, що у декількох заявників було виявлено потенційно небезпечні предмети (див. Додаток), а інші, вочевидь, були викинуті до того, як їх виявили працівники поліції (див. пункти 12 і 20). Заявники стверджували, що ці предмети були принесені з мирними цілями, наприклад, для підняття банерів або їхнього використання в будівельних роботах (див. пункт 23). Першочергово саме національні органи влади мали оцінити достовірність цих пояснень. Однак, вочевидь, висновків на національному рівні щодо цього питання не було.

74.  Якою б не була їхня мета, у матеріалах справи відсутні докази того, що заявники чи інші протестувальники намагалися використати ці предмети для завдання ушкоджень особам чи майну в ході мирного зібрання, а також відсутня інформація (наприклад, дані поліцейської розвідки) стосовно того, що хтось із протестувальників мав такі плани. У зв’язку з цим ця справа відрізняється від таких справ, як, наприклад, рішення у справі «Мушег Сагателян проти Вірменії» (Mushegh Saghatelyan v. Armenia), заява № 23086/08, пункти 230 і 232, від 20 вересня 2018 року, у якому, на відміну від цієї справи, Уряд Вірменії посилався на певну розвідувальну інформацію, яка нібито свідчила, що протестувальники озброювалися для провокації масових заворушень, але Суд не вважав цю інформацію достовірною та постановив, що не було доказів, які б пов’язували зброю, як стверджувалося, знайдену на місці мирного зібрання, з будь-ким із протестувальників, і не стверджувалося, що заявник використав складний ніж, який він мав при собі; а також згадане рішення у справі «Швабе та М.Г. проти Німеччини» (Schwabe and M.G. v. Germany), пункти 97, 105 і 106), у якому Уряд Німеччини стверджував, що заявники прямували до міста, в якому напередодні відбулося насильство, і мали намір використати свої банери для підбурювання протестувальників до силового звільнення напередодні затриманих працівниками поліції осіб, але Суд частково посилався на той факт, що у жодного з двох заявників не було виявлено зброї, щоб встановити, що тримання заявників під вартою порушувало їхні права за статтею 11 Конвенції.

75.  Суд повторює, що тягар доведення наявності насильницьких намірів організаторів мирних зібрань лежить на органах державної влади (див. рішення у справі «Християнсько-демократична народна партія проти Молдови (№ 2)» (Christian Democratic People’s Party v. Moldova (no. 2)), заява № 25196/04, пункт 23, від 02 лютого 2010 року). Уряд не намагався довести, що стаття 11 Конвенції не застосовувалася, що організатори демонстрації мали насильницькі наміри, і не надав конкретних, обґрунтованих тверджень, які б свідчили, що заявники мали насильницькі наміри, приєднавшись до мирного зібрання.

76.  Питання, як слід було відреагувати на наявність небезпечних предметів у деяких заявників, підлягає розгляду по суті (див. пункти 82 – 89).

77.  З огляду на ці міркування Суд погоджується, що заявники можуть вимагати захисту за статтею 11 Конвенції.

78.  Суд вважає, що скарги порушують серйозні питання факту та права за Конвенцією, вирішення яких вимагає розгляду справи по суті. Суд зазначає, що ця частина заяви не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вона має бути визнана прийнятною.

(a)   Юридична класифікація скарг

79.  Суд зазначає, що за обставин цієї справи статтю 10 Конвенції слід розглядати як lex generalis щодо статті 11 Конвенції. З іншого боку, незважаючи на її автономну роль і конкретну сферу застосування, стаття 11 Конвенції у цій справі також має розглядатися в контексті статті 10 Конвенції. Захист особистих поглядів, гарантований статтею 10 Конвенції, є однією з цілей свободи мирних зібрань, як закріплено у статті 11 Конвенції (див., наприклад, рішення у справах «Чхартишвілі проти Грузії» (Chkhartishvili v. Georgia), заява № 31349/20, пункт 46, від 11 травня 2023 року; «Оре та інші проти Франції» (Auray and Others v. France), заява № 1162/22, пункт 97, від 08 лютого 2024 року з подальшими посиланнями).

(b)   Відповідні загальні принципи

80.  Право на свободу зібрань є основоположним правом у демократичному суспільстві та, як і право на свободу вираження поглядів, є однією з основ такого суспільства. Таким чином, його не слід тлумачити вузько (див. згадане рішення у справі «Кудревічюс та інші проти Литви» (Kudrevičius and Others v. Lithuania), пункт 91 та рішення у справі «Навальний проти Росії» [ВП] (Navalnyy v. Russia) [GC], заява № 29580/12 та 4 інші заяви, пункт 98, від 15 листопада 2018 року).

81.  Втручання у право на свободу зібрань не обов’язково має становити пряму юридичну чи de facto заборону, але може полягати в застосуванні різних інших заходів органами державної влади. Поняття «обмеження» у пункті 2 статті 11 Конвенції слід тлумачити як таке, що охоплює заходи, як вжиті до, так і під час зібрання, а також ті, які мають каральну мету та вживаються згодом. Наприклад, попередня заборона може мати негативний вплив на тих осіб, які можуть мати намір взяти участь у мирному зібранні, і таким чином становити втручання, навіть якщо мирне зібрання згодом відбудеться без перешкод з боку органів державної влади. Відмова у дозволі особі подорожувати з метою участі у мирному зібранні вважається втручанням. Аналогічно розглядаються заходи, вжиті органами державної влади в ході мирного зібрання такі, як розгін мирного зібрання або затримання учасників, а також стягнення, що накладаються у зв’язку з участю у мирному зібранні (див. згадане рішення у справі «Кудревічюс та інші проти Литви» (Kudrevičius and Others v. Lithuania), пункт 100).

(c)   Застосування зазначених принципів у цій справі

(i)      Поверхнева перевірка речей заявників працівниками поліції

82.  Суд зауважує, що заявники, як вбачається, визнали, що поверхнева перевірка працівників поліції з метою пошуку потенційно небезпечних предметів була виправданою (див. пункт 66). Навіть припустивши, що така перевірка становила втручання у права заявників за статтею 11 Конвенції – питання, яке не обговорювалося сторонами у цій справі – Суд вважає, що вона мала підстави у національному законодавстві (див. пункти 29 і 30), яке не вбачається проблемним з точки зору якості, та переслідувало законні цілі громадської безпеки, запобігання заворушенням чи злочинам, а також захисту прав і свобод інших осіб.

83.  З огляду на обставини цієї справи Суд переконаний, що існували достатні підстави для проведення поверхневої перевірки другого заявника, оскільки працівники поліції побачили довгу арматуру у його рукаві – місці, з якого нею можна було легко скористатися як зброєю (див. пункти 11 і 20). Стосовно інших заявників, то поверхнева перевірка їхніх речей була виправдана у зв’язку з тим, що після виявлення схожих на зброю предметів у другого заявника, інші протестувальники почали en masse викидати на землю небезпечні предмети (див. пункти 12 і 20). Крім того, у деяких протестувальників, зокрема у першого, десятого і дванадцятої заявників, також було виявлено низку подібних небезпечних предметів.

84.  У цьому контексті Суд посилається на керівні принципи ОБСЄ та Венеціанської комісії щодо свободи мирних зібрань, які передбачають заборону учасникам зібрань мати при собі зброю або предмети, схожі на зброю, а також право здійснювати перевірку на наявність таких предметів (див. пункт 32). На думку Суду, у зазначених обставинах така перевірка була належним інструментом підтримання мирного характеру зібрання, захисту безпеки присутніх осіб та запобігання ризикам провокації застосування насильства.

85.  З огляду на виявлення небезпечних предметів у протестувальників і напружену атмосферу між ними та опозиційною групою, не виникає сумнівів у тому, що цей захід був необхідним у демократичному суспільстві.

86.  Отже, порушення статті 11 Конвенції, розтлумаченої у контексті статті 10 Конвенції, щодо поверхневої перевірки речей заявників працівниками поліції не було.

(ii)    Затримання та тримання заявників під вартою

87.  Затримання та тримання заявників під вартою становило втручання в їхню свободу мирних зібрань (див. згадане рішення у справі «Кудревічюс та інші проти Литви» (Kudrevičius and Others v. Lithuania), пункт 100). Хоча межі розгляду цієї справи не охоплюють затримання інших учасників мирного зібрання, доречно зазначити, що оскаржуване втручання, оскільки воно супроводжувалося затриманням більшості протестувальників, полягало у фактичному припиненні мирного зібрання невдовзі після його початку.

88.  З огляду на наведені висновки Суду за пунктом 1 статті 5 Конвенції та, зокрема, його висновок, що не було вказано підстав для затримання та тримання заявників під вартою, важко погодитися з тим, що втручання в їхні права за статтею 11 Конвенції, було «встановлене законом» у розумінні пункту 1 статті 11 Конвенції (див. рішення у справі «Хакім Айдин проти Туреччини» (Hakim Aydın v. Turkey), заява № 4048/09, пункт 51, від 26 травня 2020 року та, mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Оре та інші проти Франції» (Auray and Others v. France), пункти 108 і 109).

89.  У будь-якому випадку, і це тісно пов’язано із зазначеним, ніколи належним чином не пояснювалося, чому працівники поліції вирішили припинити мирне зібрання та затримати всіх заявників, замість того, щоб застосувати менш обмежувальні заходи.

90.  З огляду на факти справи, зокрема, враховуючи значну кількість присутніх працівників поліції, яка приблизно дорівнювала кількості протестувальників та членів опозиційної групи разом узятих (див. пункти 5 – 7), вбачається, що працівники поліції цілком контролювали ситуацію. За цих обставин і за відсутності пояснень з боку Уряду держави-відповідача Суд не може не вважати, що мали існувати менш обмежувальні альтернативи, але працівники поліції навіть не розглянули їх.

91.  Таким чином, навіть припустивши, що дії працівників поліції мали законні підстави та переслідували законні цілі такі, як перелічені у пункті 82, не було доведено, що вони були пропорційними, а тому «необхідними в демократичному суспільстві».

92.  Отже, було порушено статтю 11 Конвенції, розтлумачену у контексті статті 10 конвенції, щодо затримання та тримання заявників під вартою.

93.  Заявники також скаржилися на відсутність у їхньому розпорядженні ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з їхньою скаргою за статтею 11 Конвенції, що становило порушення статті 13 Конвенції.

94.  Уряд стверджував, що стаття 13 Конвенції застосовувалася лише тоді, коли особа подавала «небезпідставну скаргу», що стала потерпілою від порушення гарантованого Конвенцією права. Уряд вважав неприйнятними скарги за статтями 10 і 11 Конвенції. Тому стаття 13 Конвенції застосовною не була.

95.  Беручи до уваги факти справи, доводи сторін і свої попередні висновки за статтями 5 і 11 Конвенції, Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені в цій заяві, і тому немає потреби у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті зазначеної скарги (див., наприклад, рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

96.  Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

97.  Заявники вимагали суми, зазначені в Додатку, в якості відшкодування моральної шкоди й компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді.

98.  Уряд заперечив проти цих вимог. Він вважав, що різниця в розмірі сум, які вимагали різні заявники в якості відшкодування моральної шкоди, свідчила про необґрунтований характер цих вимог. Вимоги були надмірними та необґрунтованими, як і скарги заявників. Стосовно судових та інших витрат Уряд зазначив, що згідно з наданою документацією на підготовку заяви та зауважень у справі кожного заявника було витрачено однакову кількість годин (двадцять п’ять), хоча справа стосувалася тих же подій. Вимога була надмірною та необґрунтованою.

99.  Суд, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, присуджує заявникам по 1 200 євро кожному в якості відшкодування моральної шкоди.

100.  Суд присуджує першому, другому, третій, четвертій, шостому, сьомій, дев’ятій та десятому заявникам спільно 6 350 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження в Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися відповідним заявникам, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок захисника заявників, пана Тарахкала.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

(a)  упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникам такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i)  1 200 (одна тисяча двісті) євро кожному заявнику та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii)  6 350 (шість тисяч триста п’ятдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися їм, першому, другому, третій, четвертій, шостому, сьомій, дев’ятій та десятому заявникам спільно, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок захисника заявників, пана Тарахкала;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 03 квітня 2025 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Віктор Соловейчік

(Victor Soloveytchik)

Секретар

Маттіас Гуйомар

(Mattias Guyomar)

Голова

ДОДАТОК

Перелік заявників:

№

П.І.Б. заявника

Рік народження

Місце проживання

Речі, виявлені у заявника

Застосування кайданків

Складено протокол про вчинення правопорушення

Журнал відділу поліції

Вимоги щодо відшкодування моральної шкоди та компенсації судових витрат, у євро

1

БОГАЙ Тарас Петрович

1989

м. Львів

Перцевий балончик, складний ніж

Так

Так

«Затриманий»

6 000 – шкода,

3 750 – судові витрати

2

БАГАЄВ Родіон Олексійович

1994

м. Червоноград

Два ножі (кишеня штанів), арматура (прут приблизно 50 см у правому рукаві)

Так

Ні

«Запрошений»

6 000 – шкода,

3 750 – судові витрати

3

БРЕЗІНА Анастасія Юріївна

1996

м. Львів

Жодної

Ні

Ні

Без запису

6 000 – шкода,

3 750 – судові витрати

4

ХОМ’ЯК Оксана Андріївна

1995

м. Стрий

Жодної

Ні

Ні

Без запису

6 000 – шкода,

3 750 – судові витрати

5

КОРДИЯКА Олег Васильович

1996

м. Львів

Жодної

Ні

Ні

«Затриманий»

6 000 – шкода,

компенсація судових витрат не вимагалася

6

КОЦЮБИНСЬКИЙ Віктор Володимирович

2000

м. Львів

Жодної

Так

Так

«Затриманий»

6 000 – шкода,

3 750 – судові витрати

7

КУЦІЛЬ Іванна Миколаївна

1999

м. Львів

Жодної

Ні

Ні

Запис нерозбірливий

10 000 – шкода,

3 750 – судові витрати

8

ЛИТВИН Владислав Сергійович

1998

м. Стрий

Жодної

Так

Так

«Затриманий»

3 000 – шкода,

компенсація судових витрат не вимагалася

9

ОСТРОВСЬКА Марта Андріївна

1993

м. Стрий

Жодної

Ні

Ні

Без запису

6 000 – шкода,

3 750 – судові витрати

10

РАЗУМОВСЬКИЙ Герхард Олегович

2001

м. Львів

Арматура (прут приблизно 50 см)

Ні

Ні

«Затриманий»

5 000 – шкода,

3 750 – судові витрати

11

ВЕРЕЩАГІНА Єлизавета Олегівна

1997

м. Львів

Жодної

Ні

Ні

Без запису

6 000 – шкода,

компенсація судових витрат не вимагалася

12

ЯБЛОНСЬКА Вероніка Олександрівна

1996

смт. Підволочиськ

Шматок металевого прута
30 – 40 см

Ні

Ні

Жодного, заявниця відмовилася

6 000 – шкода,

компенсація судових витрат не вимагалася

[1] Згідно з подальшим службовим розслідуванням Національної поліції (див. далі), до заходу загалом було залучено близько сімдесяти працівників патрульної поліції та батальйону спецпризначення.

[2] «З метою недопущення протистояння між вказаними вище групами осіб…»