CASE OF BOUYID v. BELGIUM - [Ukrainian Translation] by the COE Human Rights Trust Fund

© Рада Європи / Європейський суд з прав людини, 2016. Цей переклад здійснено за дорученням та за підтримки Трастового фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду. Для більш докладної інформації дивіться повне позначення авторського права у кінці цього документу.

© Council of Europe / European Court of Human Rights, 2016. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.

© Conseil de l’Europe / Cour européenne des droits de l’homme, 2016. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.

ВЕЛИКА ПАЛАТА

СПРАВА «БУІД проти БЕЛЬГІЇ»

[CASE OF BOUYID v. BELGIUM]

(Заява № 23380/09)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

28 вересня 2015 року

Дане рішення є остаточним, але до його тексту можуть бути внесені редакційні зміни.

У справі «Буід проти Бельгії» [Bouyid v. Belgium],

Європейський суд з прав людини [надалі також – «Європейський суд», «Суд»], розглядаючи справу Великою Палатою у складі:

Дін Шпільман [Dean Spielmann], Голова,

Гвідо Раймонді [Guido Raimondi],
Ізабель Берро [Isabelle Berro],
Альвіна Гюлумян [Alvina Gyulumyan],
Леді Біанку [Ledi Bianku],
Нона Цоцорія [Nona Tsotsoria],
Небойса Вучініч [Nebojša Vučinić],
Вінсент Етноні Де Гаетано [Vincent A. De Gaetano],
Пауло Пінто де Альбукерке [Paulo Pinto de Albuquerque],
Ерік Мос [Erik Møse],
Хелен Келлер [Helen Keller],
Пол Лемменс [Paul Lemmens],
Пол Махоуні [Paul Mahoney],
Кшиштоф Войтишек [Krzysztof Wojtyczek],
Фаріс Вехабовіч [Faris Vehabović],
Егідюс Куріс [Egidijus Kūris],
Юлія Антонелла Моток [Iulia Antoanella Motoc], судді,
а також Йоган Каллеверт [Johan Callewaert], заступник Секретаря Великої Палати,

провівши 8 жовтня 2014 року і 24 червня 2015 року слухання за зачиненими дверима, виносить наступне рішення, яке було прийнято в останню із зазначених дат:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 23380/09) проти Королівства Бельгія, поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - «Конвенція») двома громадянами Бельгії, паном Саїдом Буід («перший заявник») і паном Мохамедом Буід («другий заявник»), 28 квітня 2009 року.

2. Заявників представляли пан Крістоф Маршан і пан Жуає Чіхаоі, практикуючі юристи з Брюсселю. Бельгійський Уряд (надалі - «Уряд») представляв уповноважений - пан Марк Тисеберт, старший радник з Федерального департаменту юстиції.

3. Стверджуючи, зокрема, що їм обом завдали ляпасів працівники поліції під час перебування у поліцейському відділку, заявники скаржились на принижуюче гідність поводження та доводили, що вони стали жертвами порушення статті 3 Конвенції.

4. Заява була передана до П’ятої Секції Суду (пункт 1 правила 52 Регламенту Суду). У рішенні від 21 листопада 2013 року Палата цієї Секції оголосила заяву прийнятною в частині скарги за статтею 3 Конвенції і неприйнятною в іншій частині, та одностайно визнала, що порушення статті 3 Конвенції допущено не було. Палата складалася з Марка Віллігера (Голова), Енн Пауер-Форд, Ганни Юдківської, Андре Потоцкі, Пола Лемменса, Хелени Єдерблом і Алеша Пейчала (судді), а також Стівена Філліпса (заступник Секретаря Секції). 24 січня 2014 року заявники подали клопотання про передачу справи на розгляд до Великої Палати на підставі статті 43 Конвенції. Колегія Великої Палати задовольнила це клопотання 24 березня 2014 року.

5. Склад Великої Палати був визначений відповідно до положень пунктів 4 і 5 статті 26 Конвенції і правила 24 Регламенту Суду.

6. Заявники та Уряд подали подальші письмові зауваження по суті справи (пункт 1 правила 59).

7. Неурядовій організації Редресс [Redress] та Центру з прав людини Університету м. Гент надано право взяти участь у письмовій процедурі (пункт 2 статті 36 Конвенції та пункт 3 правила 44 Регламенту Суду).

8. Публічні слухання відбулися у Палаці прав людини у Страсбурзі 8 жовтня 2014 року (пункт 3 правила 59).

У засіданні Європейського суду взяли участь:

(a) з боку Уряду
ПаніІ. Нідліспашер, одна з Уповноважених,

(b) з боку заявників:
ПанК. Маршан
ПанЖ. Чіхаоі,Адвокат.

Європейський суд заслухав виступи пана Маршана, пана Чіхаоі та пані Нідліспашер, а також відповіді пана Маршана і пані Нідліспашер на запитання, поставлені суддями.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

9. Заявники народилися у 1986 і 1979 році відповідно і проживають у Сен-Жосс-тен-Ноде (район столичного регіону Брюссель).

10. Заявники є братами та проживали зі своїми батьками, братом і двома сестрами поряд із місцевим відділком поліції Сен-Жосс-тен-Ноде. Вони обидва скаржились, що їм завдали ляпасів по обличчю працівники поліції (ці твердження заперечувались Урядом) – одному з них 8 грудня 2003 року, а другому – 23 лютого 2004 року. Вони стверджували, що ці події мали місце через напружені стосунки між їхньою родиною та деякими офіцерами з поліцейського відділку.

A. Події 8 грудня 2003 року і 23 лютого 2004 року

1. Події 8 грудня 2003 року

11. Заявники стверджували, що 8 грудня 2003 року близько 16.00 години перший заявник знаходився разом з другом на вулиці перед дверима будинку, де він проживав зі своєю родиною, і, оскільки він забув свої ключі, тиснув на дзвінок, щоби батьки могли впустити його додому. В цей час вдягнутий у цивільне поліцейський А.З. попросив його показати документи, які підтверджують його особу. Перший заявник відмовився цьому підкорятись, попросивши офіцера показати документи, що підтверджують його повноваження. Тоді офіцер схопив його за куртку, порвавши її, та доставив до відділку поліції. Першого заявника помістили у кімнату і, коли він був наодинці з А.З., офіцер дав йому ляпаса по обличчю, оскільки він протестував проти свого затримання.

12. Заявники надали медичну довідку, видану о 19.20 годині того ж дня лікарем загальної практики, згідно якої перший заявник був “у стані шоку” і мав на собі наступні ушкодження: “почервоніння на лівій щоці (зникаюче)” і “почервоніння на лівій стороні зовнішнього слухового каналу”.

13. Уряд стверджував, що через відмову першого заявника показати документ, який засвідчував його особу, офіцер А.З. не мав іншого вибору, крім як доправити його до відділку поліції для ідентифікації. Тоді перший заявник влаштував сцену, стверджуючи, що постраждав від свавілля і був підданий незаконній перевірці його особи, та образив офіцера, який просив його заспокоїтись. Йому дозволили залишити поліцейський відділок як тільки його особа була встановлена та після того, як А.З. повідомив його, що проти нього буде оформлено рапорт про насильницький опір представнику влади, образливу поведінку та усні погрози. Буквально через кілька хвилин він повернувся до відділку поліції зі своїми батьками, обвинувачуючи А.З. у побитті, але офіцер завжди це заперечував.

14. О 18 годині А.З. подав офіційний рапорт про вчинення злочину першим заявником, заявивши про насильницький опір представнику влади, образливу поведінку і усні погрози. Складений з цього приводу протокол засвідчив, що А.З. повідомив про події своїх керівників о 17.30 годині, а також “старшого поліцейського офіцера К.”.

2. Події 23 лютого 2004 року

15. Заявники зазначили, що 23 лютого 2004 року, між 9.44 і 10.20 годинами (як випливає з протоколу допиту другого заявника), коли другий заявник перебував у відділку поліції Сен-Жосс-тен-Ноде і офіцер П.П. допитував його з приводу сварки між ним і його мамою та третьою стороною (з приводу чого третя сторона подала скаргу), П.П. дав йому ляпаса по обличчю слідом за проханням не ставити лікті на стіл. Надалі він змусив другого заявника підписати його свідчення, погрожуючи помістити його до камери.

16. Заявники надали медичну довідку, видану того ж дня лікарем загальної практики, який зафіксував “синяк на лівій щоці” другого заявника. У довідці не зазначалося часу її складення, проте це мало бути до 11.20 години, тобто часу, коли вона була подана до Комітету Пі (дивись пункт 25 нижче).

17. Уряд пояснив, що другий заявник поводив себе вкрай зухвало під час допиту: звисав зі стільця, облокочувався час від часу на стіл П.П., сміявся без будь-якої причини та надавав короткі відповіді на запитання. Він також кілька разів казав змінювати текст своїх свідчень, заявляючи, що поліція за це одержує гроші, і погрожував офіцерам по виході, крикнувши, що вони від нього ще одержать звістку. Уряд підкреслив, що попри ставлення, продемонстроване другим заявником, який вочевидь був налаштований на конфлікт, П.П. проявив спокій та терплячість.

B. Передумови до подій

18. За доводами заявників, їхня родина піддавалась систематичним цькуванням з боку поліції Сен-Жосс-тен-Ноде. Вони зазначили, що проблеми почалися ще у 1999 році, коли один з офіцерів запідозрив їхнього брата Н. у тому, що він навмисно подряпав його машину. У подальшому Н. було висунуто обвинувачення у погрозі тому самому офіцеру поліції і вчиненні розбоїв, за цими обвинуваченнями його було виправдано ювенальним судом Брюсселю 21 квітня 2000 року. На думку заявників, справа проти нього була цілковито сфабрикована працівниками поліції Сен-Жосс-тен-Ноде в якості помсти.

19. Вони додали, що 24 червня 1999 року перший заявник (на той час у віці 13 років) був “побитий” іншим офіцером поліції у відділку, куди його було доставлено за вуличну бійку. Йому було пошкоджено барабанну перетинку. Працівники поліції трясли і волокли його мати та одну з його сестер, які перебували у кімнаті очікування.

20. 25 листопада 1999 року одну з їхніх сестер словесно образив офіцер поліції Сен-Жосс-тен-Ноде, а 11 березня 2000 року працівники поліції обшукали, штовхали і словесно образили їхнього брата Н.

21. Вони далі зазначили, що у 2000 році “справа... за ініціативою поліції Сен-Жосс-тен-Ноде була відкрита проти Н. і передана слідчому судді”, але провадження було закрите. Цього ж року другий заявник був поданий “у розшук з метою допиту” і хоча поліція Сен-Жосс-тен-Ноде й заявила 23 липня 2002 року, що його виключено з відповідного списку “розшукуваних”, він все ще змушений був робити різні запити до прокуратури і чекати завершення процесу до березня 2005 року, що спричинило йому багато клопотів.

22. 6 квітня 2001 року і 12 липня 2001 року відповідно їхній брат Н. і другий заявник були піддані словесним образам з боку працівників поліції Сен-Жосс-тен-Ноде.

23. Заявники пояснили, що вони систематично повідомляли судові органи чи поліцію про всі ці інциденти, жертвами яких вони були, і подавали з цього приводу скарги.

C. Скарги щодо подій 8 грудня 2003 року і 23 лютого 2004 року, звернення цивільної сторони, судове розслідування і рішення припинити провадження

24. 9 грудня 2003 року о 9.42 годині перший заявник подав скаргу до Постійного комітету з нагляду за поліцією (відомий як “Комітет Пі”) і був допитаний працівником слідчого департаменту. Копія медичної довідки, складеної попереднього дня, була долучена до початкових матеріалів.

25. Другий заявник наслідував його приклад 23 лютого 2004 року об 11.20 годині. Він вказав, зокрема, що вважає, що “загальне ставлення поліції Сен-Жосс до [його] родини [стало] абсолютно нестерпним і надмірним до тієї межі, [коли вони стали перед вибором] зміни місця проживання”. Копія медичної довідки, складеної того ж дня, була долучена до початкових матеріалів.

26. Мати заявників також була допитана 23 лютого 2004 року слідчим департаментом Комітету Пі щодо скарг другого заявника. Вона підкреслила, що відразу після їхнього повернення додому вона зателефонувала “старшому поліцейському офіцеру К.” (дивись пункт 14 вище) і попросила його переконати П.П. вибачитись. Старший поліцейський офіцер К. негайно прибув до них додому, де побачив лікаря, який виписував медичну довідку. Мати заявників подала також скаргу, у якій, більше того, зазначила, що з нею самою офіцер П.П. поводився з недостатньою повагою.

27. 5 травня 2004 року офіцер П.П. був допитаний керівником підрозділу внутрішнього нагляду за місцевою поліцією стосовно скарг другого заявника та його матері. П.П. зазначив, зокрема, що другий заявник був вкрай неввічливим з ним під час свого допиту і що, хоча він схопив юнака рукою, щоби змусити його покинути приміщення, він не давав йому ляпаса по обличчю.

28. 17 червня 2004 року заявники подали клопотання про вступ в якості цивільної сторони у справу за звинуваченням поліцейських у переслідуванні, неправомірному втручанні в їхні основні свободи, свавільному арешті та умисному заподіянні ушкоджень. Вони надали опис всіх своїх ускладнень з поліцією Сен-Жосс-тен-Ноде і зазначили прямо, що бажають вступити як цивільні сторони щодо подій 8 грудня 2003 року і 23 лютого 2004 року.

29. Працівникам поліції А.З. та П.П. було висунуто обвинувачення у застосуванні насильства щодо особи при виконанні своїх обов’язків, зокрема, в умисній агресії і заподіянні ушкоджень, а також у вчиненні свавільних дій у порушення гарантованих Конституцією прав і свобод.

30. 26 червня 2004 року слідчий суддя суду першої інстанції міста Брюсселя дав доручення слідчому департаменту Комітету Пі, у якому попросив розглянути звернення заявників у якості цивільної сторони, допитати їх для з’ясування деталей їхніх скарг, підготувати доповідь про поведінку родини Буід, скласти список порушених проти них справ і поданих ними скарг, та пояснити, яких заходів було вжито у цьому зв’язку.

31. Беручи до уваги той факт, що свідчення від заявників вже були отримані відразу після подання ними відповідних скарг (дивись пункти 24-25 вище), слідчий департамент Комітету Пі вирішив не допитувати їх знову. 26 липня 2004 року він направив слідчому судді доповідь, яка ґрунтувалась на документах від департаменту внутрішнього нагляду поліцейського округу, що охоплював Сен-Жосс-тен-Ноде, із описом розвитку стосунків між родиною заявників та місцевою поліцією. Далі у доповіді перераховувались справи проти родини та зазначалося у цьому зв’язку, що стосовно першого заявника було провадження, відкрите у грудні 2003 року за образливу поведінку, погрози та опір працівнику поліції, а щодо Н. було сім проваджень, відкритих у період жовтня 1997 року - червня 1999 року. Далі у ній було зазначено, що на додаток до розглядуваних у даній справі скарг заявників, три судові скарги було подано членами їхньої родини (дві до Комітету Пі, у червні 1999 року і у липні 2001 року, і одну до “Ювенального Відділу” у 1999 році) та дві скарги розглядалися департаментом внутрішнього нагляду поліцейського округу, що охоплював Сен-Жосс-тен-Ноде. Нарешті, з посиланням на доповідь, підготовлену у контексті справи проти першого заявника та висновки адміністративного розслідування, у ній вказувалось на проблемний характер стосунків між місцевою поліцією і родиною Буід та висловлювалась думка про “загальну поведінку” останньої, відзначаючи наступне:

“У підсумку, за словами працівників поліції, родина Буід (особливо жінки і, зокрема, мати) вочевидь відмовляється визнавати, що діти цієї родини несуть будь-яку відповідальність за розглядувану образливу поведінку. В силу цього подібна поведінка просто заохочується таким захисним ставленням. Кажучи більш загально, членам родини говорять поводитись агресивно і провокативно по відношенню до поліції.

Після інциденту з участю офіцера поліції [Б.], посередник, який намагався налагодити діалог, вочевидь не зміг досягти примирення через непримиренне ставлення з боку жінок родини Буід.

У 1999 та 2000 роках ситуація змусила до призначення курсанта поліції в якості медіатора для цієї родини.”

32. 3 серпня 2004 року слідчий суддя вирішив припинити слідство у даній справі та повернув її до прокуратури.

33. 16 листопада 2004 року працівник поліції А.З. був допитаний слідчим департаментом Комітету Пі про події 8 грудня 2003 року. Він зазначив, зокрема, що не знав першого заявника до того, як доставив його до поліцейського відділку Сен-Жосс-тен-Ноде того дня.

34. У клопотанні від 10 листопада 2005 року Королівський прокурор вимагав припинення справи на тій підставі, що “судове розслідування не встановило, що ці факти становили собою серйозне чи незначне правопорушення, і не були наведені жодні докази, які виправдовували би необхідність вжиття подальших заходів”.

35. Заявників було поінформовано, що справу буде закрито палатою попереднього розгляду суду першої інстанції міста Брюсселя 2 березня 2006 року. 1 березня 2006 року заявники направили слідчому судді клопотання про проведення двадцяти додаткових слідчих заходів. Це клопотання потягло за собою відкладення розгляду справи у палаті попереднього розгляду без призначення нової дати.

36. 7 березня 2006 року слідчий суддя розпорядився провести два із запитуваних слідчих заходів та відмовив у решті клопотання на тій підставі, що воно стосувалось фактів, які передували подіям, на які у ньому посилалися, і що у запитуваних заходах не було необхідності з точки зору встановлення істини. В подальшому, перерахувавши всі свої скарги проти поліції Сен-Жосс-тен-Ноде, заявники та інші члени їхньої родини направили слідчому судді клопотання про “продовження статусу цивільної сторони”, проте їм було відмовлено. Два додаткових заходи були проведені 25 квітня, 15 травня і 24 травня 2006 року.

37. Рішенням від 27 листопада 2007 року палата попереднього розгляду закрила провадження з підстав, викладених у клопотанні Королівського прокурора.

38. Заявники подали апеляцію проти цього рішення.

39. У клопотанні від 3 грудня 2007 року Головний Королівський прокурор просив підтримати рішення про закриття провадження.

40. 5 лютого 2008 року заявники та інші члени їхньої родини подали скаргу як цивільна сторона з приводу всіх фактів, які слідчий суддя визнав такими, що не відносяться до його компетенції (дивись пункти 43-44 нижче).

41. 9 квітня 2008 року обвинувальна палата апеляційного суду міста Брюсселя, відмовившись об’єднувати справу щодо подій 8 листопада 2003 року і 23 лютого 2004 року з новою справою, відкритою після скарги цивільної сторони від 5 лютого 2008 року, підтримала рішення про закриття провадження своїм рішенням, яке викладене наступним чином:

“...

Факти у цій справі можна підсумувати наступним чином:

– 8 грудня 2003 року обвинувачений [А.З.], як стверджується, протиправно діяв як поліцейський проти цивільної сторони Саїда Буід, що було описане останнім таким чином: офіцер поліції [А.З.], перестрівши його перед власною домівкою, як стверджується, схопив його за куртку та порвав її; потім він був доставлений до поліцейського відділку поруч, де той самий працівник поліції, як стверджується, дав йому ляпаса по обличчю правою рукою.

– 23 лютого 2004 року обвинувачений [П.П.], як стверджується, протиправно діяв як поліцейський проти цивільної сторони Мохамеда Буід, що було описане останнім таким чином: припаркувавши свою машину перед своїм будинком таким чином, щоби мати могла занести свої покупки, він вступив у суперечку з водієм наступної за ним машини; він був викликаний до відділку поліції після скарги того водія; під час допиту Мохамед Буід, як стверджується, отримав ляпаса від обвинуваченого [П.П.] (дивись медичну довідку, видану лікарем ...), який погрожував помістити його до камери, якщо він не підпише свої свідчення, коли насправді він хотів їй змінити.

– Родина Буід вочевидь зіткнулася з серйозними труднощами через деяких представників поліцейських сил Сен-Жосс-тен-Ноде з березня 1999 року, коли офіцер поліції [Б.] запідозрив Саїда Буід у тому, що він подряпав його машину, спричинивши певний ступінь напруги і переслідування його родини поліцією.

– Стверджується, що мали місце постійні провокації з боку поліції Сен-Жосс-тен-Ноде, які робили незносним життя родини Буід.

Як департамент внутрішнього нагляду за [відповідним] поліцейським округом, так і слідчий департамент Комітету Пі провели ґрунтовне розслідування фактів, на які скаржились цивільні сторони.

Як випливає з усіх висновків судових розслідувань і, зокрема, суперечливих тверджень зазначених [цивільних] сторін, проти обвинувачених немає доказів, щоби виправдати їх віддання до суду за звинуваченнями, зазначеними у поданні Головного Королівського прокурора, стосовно періоду, коли, як сказано, були вчинені правопорушення.

Свідчення обвинувачених, які заперечують звинувачення, є послідовними; Тому доречним у цьому зв’язку буде послатися на детальну доповідь щодо загальної поведінки родини цивільних сторін, підготовлену Комітетом Пі, що проливає світло на загальний контекст цієї справи.

Цивільні сторони не навели суду, який засідав обвинувальною палатою, якої-небудь нової, релевантної і переконливої інформації, яка не була раніше надана до відома нижчестоящого суду і могла би виявити щонайменший доказ проти обвинувачених, який міг би виправдати віддання їх до суду.

Більше того, проведене розслідування не виявило достатніх доказів того, що обвинувачені вчинили кримінальне правопорушення під час інцидентів, у які вони, як стверджувалось, були втягнуті.

На додаток, з матеріалів справи не вбачається, що положення розділу 37 Закону про поліцію від 5 серпня 1992 року не були дотримані.

Як було підкреслено у поданнях як Королівського прокурора від 10 листопада 2005 року, так і Головного Королівського прокурора, а також у рішенні палати попереднього розгляду, факти у даній справі не становлять собою серйозного чи незначного кримінального правопорушення.

...”

42. Касаційний суд 29 жовтня 2008 року відхилив скаргу з питань права, яка була подана заявниками з посиланням, зокрема, на статті 3, 6 і 13 Конвенції.

D. Скарга цивільної сторони щодо подій, які передували подіям 8 грудня 2003 року і 23 лютого 2004 року

43. 5 лютого 2008 року шість членів родини Буід, включаючи двох заявників, подали скаргу цивільної сторони до слідчого судді суду першої інстанції міста Брюсселя з приводу всіх їх звинувачень проти працівників поліції Сен-Жосс-тен-Ноде, зокрема, стосовно фактів, які передували подіям 8 грудня 2003 року і 23 лютого 2004 року.

44. Скарга цивільної сторони мала наслідком розгляд судом першої інстанції міста Брюсселя справи проти шести офіцерів поліції по суті. У рішенні від 20 травня 2012 року суд проголосив, що кримінальне переслідування відповідних офіцерів неможливе через сплив строків давності. З матеріалів не вбачається, щоби на це рішення подавалася апеляція.

II. МІЖНАРОДНІ ТЕКСТИ, ІНСТРУМЕНТИ І ДОКУМЕНТИ

A. Поняття гідності

45. Преамбула Статуту Організації Об’єднаних Націй від 26 червня 1945 року підтверджує рішучість народів Об’єднаних Націй “знову утвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків та жінок і в рівність прав більших та малих націй”. Поняття гідності згадується і у Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, преамбула до якої говорить, що “визнання гідності, яка властива всім членам людської сім’ї, рівних та невід’ємних їх прав, є основою свободи, справедливості та загального миру”, і стаття 1 якої передбачає, що “всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах”.

46. Багато прийнятих у подальшому міжнародних текстів з прав людини та інструментів посилаються на це поняття, включаючи такі:

- Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 20 листопада 1963 року, котра “урочисто підтверджує необхідність якнайшвидшої ліквідації расової дискримінації в усьому світі, в усіх її формах та проявах, і забезпечення розуміння та поваги до гідності людини”, і Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 21 грудня 1965 року (ратифікована Бельгією), преамбула якої відсилає до цієї Декларації;

- Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 року (обидва ратифіковані Бельгією), преамбула до яких говорить, що рівні та невід’ємні права всіх членів людської сім’ї “випливають з властивої людській особі гідності”. Більше того, стаття 10 першого передбачає, що “всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і повагу до гідності, властивої людській особі”, а стаття 13 останнього говорить, що “Держави ... визнають право кожної людини на освіту ... [і] погоджуються, що освіта має спрямовуватись на повний розвиток людської особи та усвідомлення її гідності і повинна зміцнювати повагу до прав людини і основних свобод...”;

- Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 18 грудня 1979 року (ратифікована Бельгією), преамбула якої, зокрема, наголошує, що дискримінація жінок “порушує принцип рівноправності та поваги людської гідності”;

- Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 року (ратифікована Бельгією), преамбула якої підкреслює, що рівні та невід’ємні права усіх членів людської спільноти ... випливають із гідності, властивої людській особі”;

- Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 року (ратифікована Бельгією), преамбула якої констатує, що “дитина має бути повністю підготовлена до самостійного життя в суспільстві та вихована в дусі ідеалів, проголошених у Статуті Організації Об’єднаних Націй, і особливо в дусі миру, гідності, терпимості, свободи, рівності і солідарності” (дивись також пункт 1 статті 23, пункт 2 статті 28, статтю 37, статтю 39 і пункт 1 статті 40);

- Міжнародна конвенція про захист усіх осіб від насильницьких зникнень (пункт 2 статті 19 і пункт 5 (с) статті 24) (ратифікована Бельгією);

- Конвенція про права інвалідів (ратифікована Бельгією), преамбула якої говорить, що “дискримінація щодо будь-якої особи за ознакою інвалідності є ущемленням достоїнства й гідності, притаманних людській особистості”, і цілі якої включають заохочення поваги до “невід’ємної гідності” людей з інвалідністю (стаття 1), що є також одним з її головних принципів (стаття 3(а)) (дивись також статтю 8(а), пункт 4 статті 16, пункт 1 статті 24 та статтю 25);

- Другий Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, що стосується скасування смертної кари, від 15 грудня 1989 року (ратифікований Бельгією), преамбула якого висловлює переконання, що “скасування смертної кари сприяє зміцненню людської гідності й прогресивному розвитку прав людини”;

- Факультативний протокол від 19 грудня 2011 року до Конвенції про права дитини щодо процедури повідомлень (ратифікований Бельгією), преамбула якого ще раз підтверджує “статус дитини як суб’єкта прав і як людської особистості з притаманною їй гідністю та з можливостями, що розвиваються”;

- Факультативний протокол до Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права від 10 грудня 2008 року (ратифікований Бельгією) та Факультативний протокол до Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 6 жовтня 1999 року (ратифікований Бельгією).

47. Декілька регіональних текстів з прав людини та інструментів також відсилають до поняття гідності, включаючи наступні:

- Американська конвенція з прав людини від 22 листопада 1969 року (пункт 2 статті 5, пункт 2 статті 6 і пункт 1 статті 11);

- Заключний акт Гельсінської Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року, який передбачає, що Держави “будуть заохочувати та розвивати ефективне здійснення громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних та інших прав і свобод, які випливають із гідності, притаманній людській особистості, та є істотними для її вільного і всебічного розвитку” (принцип VII);

- Африканська хартія прав людини і народів від 28 червня 1981 року, стаття 5 якої встановлює, що “кожна людина повинна мати право на повагу до гідності, притаманної людській особистості, і на визнання її правового статусу”;

- Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини від 4 квітня 1997 року (яку Бельгія не підписала), преамбула якої підтверджує, зокрема, “необхідність поважати людину як окрему особистість та як члена людської спільноти і ... важливість забезпечення [її] гідності”;

- Хартія основних прав Європейського Союзу від 7 грудня 2000 року, преамбула якої підтверджує, що “усвідомлюючи свій духовний та моральний спадок, Європейський Союз ґрунтується на неподільних та загальних цінностях - гідності людини, свободі, рівності і солідарності”, і стаття 1 якої констатує, що “гідність людини є недоторканою [та] має поважатися і захищатися” (дивись також статтю 31 щодо “справедливих та рівних умов праці”);

- Протокол №13 до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари за будь-яких обставин, від 3 травня 2002 року (ратифікований Бельгією), преамбула якого підкреслює, що скасування смертної кари є суттєвим для захисту права кожної людини на життя і для повного визнання “невід’ємної гідності всіх людей”;

- Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми від 16 травня 2005 року (ратифікована Бельгією), преамбула якої наголошує, що “торгівля людьми є порушенням прав людини та порушенням гідності й недоторканості людини” (дивись також статті 6 і 16).

B. Документи Європейського комітету з питань запобігання катуванням і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню

48. У документи під назвою “Стандарти КЗК” (CPT/Inf/E (2002) 1 – Rev. 2015), Європейський комітет з питань запобігання катуванням і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК) констатував наступне:

“... 97. Беручи до уваги свій превентивний мандат, пріоритетним завданням КЗК під час візитів було встановити, чи позбавлені свободи неповнолітні піддавалися жорстокому поводженню. На жаль, умисне жорстоке поводження з неповнолітніми з боку працівників правоохоронних органів в жодній мірі не можна вважати викоріненим і це дійсно викликає серйозне занепокоєння у низці європейських країн. Делегації КЗК все ще отримують достовірні повідомлення про жорстоке поводження з неповнолітніми, які перебувають під вартою. Ці повідомлення часто стосується стусанів, ляпасів, ударів кулаком чи кийком під час затримання (навіть після того, як відповідний неповнолітній вже знаходився під контролем), під час транспортування чи подальшого допиту у приміщеннях правоохоронних органів. Нерідкими є випадки, коли неповнолітні потерпають від погроз і словесних образ (в тому числі расистського характеру) під час перебування під контролем правоохоронних органів.

...

126. ... У низці [центрів тримання неповнолітніх], які відвідав КЗК, працівники нерідко давали так звані ‘ляпаси у виховних цілях’ чи застосовували інші форми фізичного покарання до неповнолітніх, які погано себе поводили. У цьому зв’язку КЗК нагадує, що тілесні покарання можуть прирівнюватись до жорстокого поводження і мають бути суворо заборонені. ...”

КЗК також зазначив наступне у своїй дев’ятій Загальній доповіді (CPT/Inf (99) 12), датованій 30 серпня 1999 року:

“... 24. У низці інших відвіданих установ, [де неповнолітні утримувались під вартою], делегаціям КЗК повідомляли, що працівники давали час від часу ‘ляпаси у виховних цілях’ неповнолітнім, які погано себе поводили. Комітет вважає, що в інтересах запобігання жорстокому поводженню будь-які форми фізичного покарання мають бути як формально заборонені, так і не допускатись на практиці. З особами під вартою, які неналежним чином себе поводять, слід діяти виключно у відповідності до встановлених дисциплінарних процедур. ...”

49. У своїй доповіді на адресу бельгійського Уряду стосовно візиту до Бельгії у період з 18 по 27 квітня 2005 року (CPT/Inf (2006) 15; 20 квітня 2006 року) КЗК зазначив, окрім інших речей:

“... 11. На підставі всієї отриманої під час візиту інформації, КЗК дійшов висновку - як це було і під час перших трьох візитів до Бельгії -, що ризик для осіб під вартою бути підданим жорстокому поводженню з боку працівників правоохоронних органів, не може бути виключений. Як наслідок, КЗК рекомендує бельгійським органам влади і надалі зберігати пильність у цій сфері та докладати зусиль особливо у випадках з неповнолітніми, яких позбавлено свободи.

КЗК додатково рекомендує, щоби працівникам правоохоронних органів на регулярній основі належним чином нагадували, що будь-яка форма жорстокого поводження, включаючи образи, по відношенню до осіб, позбавлених свободи, є неприйнятною, що будь-яка інформація стосовно стверджуваного жорстокого поводження буде належним чином розслідувана і що будь-яка відповідальна за таке поводження особа буде суворо покарана.

12. Що стосується конкретно тверджень про жорстоке поводження з боку працівників правоохоронних органів під час затримання підозрюваного, КЗК ще раз зауважує, що цей процес безперечно іноді становить складне та небезпечне завдання, особливо коли затримувана особа чинить опір чи правоохоронці добросовісно мають підстави вважати, що особа становить безпосередню загрозу. Проте застосування сили у процесі затримання повинно бути зведено до того, що є суворо необхідним. Більше того, жодного виправдання не може бути для застосування сили до затриманих осіб, як тільки вони опинилися під контролем. ...”

Доповідь КЗК стосовно візиту до Бельгії у період з 28 вересня по 7 жовтня 2009 року (CPT/Inf (2010) 24; 23 липня 2010 року) містить, зокрема, наступний уривок:

“... 13. У ході своїх відвідин відділків поліції делегація КЗК зустріла лише кілька осіб, які були позбавлені свободи. Тим не менш під час відвідин тюрем вона зустріла велику кількість людей, які нещодавно перебували під вартою в поліції.

Більшість затриманих, які спілкувалися з делегацією, не повідомили жодних прикладів умисного фізичного жорстокого поводження під час їх перебування під вартою в поліції. Однак делегація чула невелику кількість тверджень про надмірне застосування сили (таке як удари, нанесені вже після того, як особа була взята під контроль, чи надмірно туге стискання кайданок) у процесі затримання (особливо в Брюсселі, Шарлеруа та Марсінель). Як неодноразово визнавав КЗК, затримання підозрюваного безперечно іноді буває складним та небезпечним завданням, особливо коли затримувана особа чинить опір чи поліція має всі підстави вважати, що особа становить безпосередню загрозу. Тим не менш КЗК рекомендує, щоби працівники поліції пам’ятали, що під час затримання застосування сили повинно бути зведено до того, що є суворо необхідним; Більше того, жодного виправдання не може бути для застосування сили до затриманих осіб, як тільки вони опинилися під контролем. ...”

C. Європейський кодекс поліцейської етики

50. У своїй Рекомендації Rec(2001)10 про Європейський кодекс поліцейської етики, ухваленій 19 вересня 2001 року, Комітет Міністрів висловив своє переконання, що “довіра населення до поліції тісно пов’язана з її ставленням та поведінкою з громадськістю, зокрема, з повагою поліції до людської гідності та основоположних прав і свобод особи, закріплених, зокрема, в Європейській конвенції з прав людини”. Він рекомендував, урядам держав-учасниць керуватися у їхньому внутрішньому законодавстві, практиці та кодексах поведінки поліції принципами, викладеними в Європейському кодексу поліцейської етики, який додається до Рекомендації, з метою їх поступового впровадження, і дати якомога ширшого розповсюдження цьому тексту.

51. У Кодексі зазначено, зокрема, що однією з основних цілей поліції є захист і дотримання основоположних прав і свобод людини, закріплених, зокрема, в Конвенції (пункт 1). У розділі про “Керівні принципи діяльності / втручання поліції” він зазначає, що “поліція не повинна за жодних обставин вчиняти, підбурювати або терпимо ставитися до будь-яких форм катування або нелюдського, чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання” (пункт 36) і що вона “може застосовувати силу тільки у разі суворої необхідності і тільки в обсязі, необхідному для досягнення легітимної мети” (пункт37). Більше того, “у своїй діяльності [вона] повинна завжди пам’ятати про основоположні права кожного” (пункт 43) і “персонал поліції повинен діяти чесно і з повагою до суспільства та з особливою увагою до становища осіб, які належать до найбільш уразливих груп” (пункт 44).

D. Вразливість неповнолітніх

52. Преамбула Міжнародної конвенції про права дитини (“дитина” визначається у статті 1 як “кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше”) від 20 листопада 1989 року (ратифікована Бельгією) посилається на вищенаведені декларації і наголошує, що потреба забезпечити дитині особливий захист визнається у Загальній декларації прав людини, в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (зокрема, в статтях 23 і 24), в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (зокрема, в статті 10), а також у відповідних статутах та документах спеціалізованих інституцій і міжнародних організацій, які займаються питаннями благополуччя дітей.

53. Кілька наступних міжнародних і регіональних актів ґрунтуються на визнанні необхідності брати до уваги вразливість неповнолітніх. Наприклад, преамбула Конвенції Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального насильства від 25 жовтня 2007 року (ратифікована Бельгією) зазначає, що “кожна дитина має право на такі заходи захисту з боку її сім’ї, суспільства та держави, яких потребує її статус неповнолітньої особи”, а дитина визначається як “будь-яка особа віком до вісімнадцяти років” (стаття 3 (a)). Можна зробити посилання на Рекомендацію CM/Rec(2008)11 про Європейські правила щодо неповнолітніх правопорушників і Рекомендацію CM/Rec (2009)10 про об’єднані національні стратегії щодо захисту дітей від насильства, схвалені Комітетом Міністрів Ради Європи 5 листопада 2008 року і 18 листопада 2009 року відповідно. Останній документ підкреслює, що “слабкість і вразливість дітей та їхня залежність від дорослих у зростанні та розвитку вимагають більшого внеску з боку родин, суспільства та держави для запобігання насильству та захисту дітей”; перший [документ] підкреслює надзвичайну вразливість тих неповнолітніх, які позбавлені свободи (Додаток до Рекомендації, пункт 52.1). Нещодавно КЗК висвітлив особливу вразливість неповнолітніх у контексті затримання (24-та Загальна доповідь КЗК, 2013-2014, січень 2015 року, неповнолітні, позбавлені свободи за кримінальним законом, пункти 3, 98 та 99).

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

54. Заявники стверджували, що працівники поліції завдали їм ляпасів по обличчю, коли вони перебували у відділку поліції Сен-Жосс-тен-Ноде. Вони заявляли, що постраждали від поводження, яке принижувало гідність. Вони також скаржились на те, що розслідування їхніх скарг було неефективним, неповним, упередженим і надмірно тривалим. Вони посилалися на статтю 3, пункт 1 статті 6 та статтю 13 Конвенції, перша з яких звучить наступним чином:

 “Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.”

55. Повторивши, що саме Суд остаточно визначає кваліфікацію, яка повинна надаватися з правової точки зору фактам у справі і дійшовши висновку, що всі ці скарги мають під собою однакові підстави, Палата визнала за належне розглядати твердження заявників суто за статтею 3 Конвенції. Велика Палата погоджується з цим підходом. Тому вона діятиме далі таким же чином.

A. Рішення Палати

56. У своєму рішенні Палата зробила посилання на принципи, які випливають з практики Суду за статтею 3 Конвенції. Вона послалася, зокрема, на принцип, відповідно до якого, коли вся чи значна частина інформації щодо подій, про які йдеться, відома виключно органам влади - як це має місце у ситуації осіб, які перебувають під вартою та під їхнім контролем, сильні презумпції факту виникають, коли у таких осіб з’являються тілесні ушкодження під час перебування під вартою. Тоді на Уряд покладається обов’язок подати задовільні і переконливі пояснення шляхом надання доказів, які встановлювали би факти, що ставлять під сумнів висунуту потерпілим версію подій. Палата також послалася на принцип, згідно якого коли особа була позбавлена свободи чи, кажучи більш загально, стикнулася з правоохоронцями, застосування до неї будь-яких заходів фізичного впливу, які не були однозначно зумовлені її власною поведінкою, є приниженням її гідності та є, в принципі, порушенням права, гарантованого статтею 3 Конвенції. Далі вона послалася на те, що для визнання поганого поводження таким, що потрапляє у сферу дії статті 3, воно має досягти мінімального рівня жорстокості. Більше того, деякі форми насильства, хоча вони могли засуджуватись з моральних підстав і досить широко за національним законодавством Договірних держав, тим не менш не підпадали під дію статті 3. Палата далі зазначила, що Уряд заперечував той факт, що заявники отримали ляпасів від працівників поліції, і стверджував, що надані медичні довідки не засвідчували, що зафіксовані ушкодження були спричинені такими ляпасами. Вона тим не менш не вбачала сенсу робити висновок щодо достовірності тверджень заявників, вважаючи, що навіть якщо припустити, що вони би підтвердилися, діяння, на які скаржилися заявники, не становили би собою за обставинами справи поводження на порушення статті 3 Конвенції. Палата зробила такий висновок (пункт 51):

“Навіть якщо припустити, що завдання ляпасів мало місце, в обох випадках це був один окремо взятий ляпас, завданий спонтанно працівником поліції, якого вивела з себе зухвала і провокативна поведінка заявників, без наміру змусити їх зізнатися. Більше того, це сталося вочевидь в атмосфері напруги між членами родини заявників і працівниками поліції з їхнього району. За таких обставин, навіть зважаючи на те, що одному із заявників було на той час лише 17 років і попри розуміння того, що якщо події у дійсності відбувалися саме так як їх описали заявники, вони мали би відчути глибоке обурення, Суд не може лишити поза увагою той факт, що це були одиничні випадки у ситуації нервової напруги та без будь-якого серйозного чи довготривалого наслідку. Він вважає, що дії такого роду, хоча вони є неприйнятними, не можуть розглядатися як такі, що породжують достатній рівень образи чи приниження, щоб порушення статті 3 Конвенції було встановлено. Іншими словами, в будь-якому разі згаданий вище ступінь жорстокості у даній справі не було досягнуто, тому не виникає питання про порушення цієї норми ні за її матеріальним, ні за процедурним аспектом.”

B. Доводи сторін перед Великою Палатою

1. Заявники

57. В світлі матеріального аспекту статті 3 заявники скаржились, що Палата відступила від принципів, встановлених Великою Палатою. Вони стверджували, що Палата знехтувала застосуванням презумпцій причинного зв’язку і суворості, які притаманні справам про насильство проти осіб, які були позбавлені свободи або були [в інший спосіб] під контролем поліції. У таких справах існувала презумпція причинного зв’язку між залишеними від ударів слідами та причетністю до цього поліції, яка могла бути спростована правдоподібними поясненнями від самих підозрюваних. В інших випадках друга презумпція вступала у дію, коли потерпілий був позбавлений свободи: оскільки застосування фізичної сили в принципі посягає на людську гідність, будь-яке таке діяння могло презюмуватись як серйозне і несумісне зі статтею 3, хоча той, хто, як стверджувалось, вчинив його, міг спростували зазначену презумпцію, доводячи, що застосування сили було суворо необхідним у світлі поведінки потерпілого. Заявники стверджували, що Суд міг дослідити суворість діяння лише “на субсидіарній основі” у частині визначення того, чи могло воно бути кваліфіковано як “катування” чи як “нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження”.

58. Заявники наголошували, що медичні довідки, складені відразу після відповідних подій, свідчили, що в них були сліди від ударів після залишення відділку поліції. Вони виводили з цього висновок, що в дію вступала презумпція причинного зв’язку і зауважували, що ні Уряд, ні служба поліції на національному рівні не надали жодних пояснень, здатних спростувати дану презумпцію, обмежуючись запереченням того, що взагалі були які-небудь ляпаси. Більше того, застосування сили проти них не було ані необхідним, ані пропорційним. Заявники наголосили, що жодних слідів від ударів на працівниках поліції, які давали їм ляпасів, не було виявлено, що вони самі не чинили жодного активного фізичного опору, що поліція та держава Бельгія, які завжди заперечували факт одержання заявниками ляпасів, були просто не в змозі довести необхідність цих ляпасів, і що до уваги необхідно взяти контекст поліцейського насильства в Бельгії. Більше того, атмосфера нервозності і зневаги та конфлікт між місцевою поліцією і родиною Буід не були достатнім обґрунтуванням необхідності у застосуванні сили. Перший заявник додав, що перевірка його особи, задля якої його зупинила поліція, була безпідставною, що приводи для перевірки були незрозумілими, що його куртка була порвана під час інциденту, що він був набагато дрібніший за будовою тіла, ніж поліцейський, який дав йому ляпаса, що він був неповнолітнім на той час, що ляпас залишив його у стані шоку, що його відчуття страху і стресу посилювалось тим фактом, що він вже мав розрив барабанної перетинки внаслідок удару, завданого працівником поліції чотири роки перед тим, і що він вже стикнувся з мовчанням і корпоративним духом поліції. Другий заявник додав, що отримав ляпаса, коли сидів на стільці і не становив жодної безпосередньої загрози.

59. Заявники стверджували, що поліцейське насильство було вкрай актуальним для Бельгії питанням: преса постійно повідомляла про такі випадки і у 2012 році Постійний комітет з нагляду за поліцією (“Комітет Пі”) відзначив збільшення кількості скарг на поліцейське насильство (468 у 2010 році та 576 у 2012 році). Більше того, у своїй доповіді про візит до Бельгії у період з 18 по 27 квітня 2005 року, КЗК підкреслив, що “ризик для осіб під вартою бути підданим жорстокому поводженню з боку працівників правоохоронних органів, не може бути виключений” (20 квітня 2006 року, CPT/Inf(2006)15, пункт 11). До того ж, Комітет ООН проти катувань, нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження в остаточних зауваженнях до третьої періодичної доповіді Бельгії вказав із занепокоєнням на все ще існуючі твердження щодо незаконного застосування насильства з боку правоохоронців та рекомендував проведення “ретельних, незалежних та неупереджених” розслідувань (28 жовтня - 22 листопада 2013 року, CAT/C/BEL/CO/3, пункт 13). Заявники також стверджували, що чотири скарги на насильство в поліції публікувалось щотижня на веб-сайті організації зі спостереження за насильством в поліції, заснованої франкомовною секцією Бельгійської ліги з прав людини (OBSPOL). У них також склалося враження, що працівники поліції постійно подавали скарги як тільки скарга була подана проти них, і що навіть коли справи доходили до суду, винесення рішення відкладалося набагато частіше, ніж щодо звичайного громадянина. Це породжувало у суспільстві відчуття, що мала місце атмосфера безкарності, і багато жертв неохоче подавали скарги.

60. У світлі процедурного аспекту статті 3 заявники стверджували, що проведене у їхній справі розслідування не відповідало вимогам, встановленим у практиці Суду.

61. По-перше, вони стверджували, що це розслідування переважно ґрунтувалося на перевірці поведінки родини, проведеній на основі документів, підготовлених відділком поліції, в якому й несли службу працівники поліції, щодо яких скаржились заявники. Той факт, що кінцевий звіт містив детальний перелік скарг, поданих членами їхньої родини проти працівників поліції цього відділку та констатував, що жодних заходів не було вжито за наслідками їх розгляду, проте не надавав жодної інформації про рапорти, які складалися поліцейськими щодо членів їхньої родини, тоді як у більшості таких випадків жодних матеріалів не існувало чи відповідні провадження були припинені, свідчив про те, що розслідування проводилось з наміром виправдати працівників поліції. Далі заявники зауважували, що розслідування не пролило жодного світла на обставини, за яких відбувалося втручання поліції.

62. По-друге, вони доводили, що мали місце серйозні недоліки у розслідуванні: попри вказівки слідчого судді слідчі на жодній стадії не допитували заявників; документи про інцидент 1999 року з приводу подряпин на машині, яка належала поліцейському з відділку, не були в повному обсязі включені до матеріалів справи; а також слідчого суддю не повідомили про вжиті заходи у різноманітних справах, відкритих проти членів родини Буід (деякі із вказаних у кінцевому звіті справ насправді не існували чи не були насправді справами, де вони виступали в якості потерпілих). Заявники підкреслили, що як тільки вони побачили всі ці недоліки, вони звернулися до слідчого судді з проханням провести двадцять додаткових слідчих дій, з яких задоволено було прохання лише по двох: включення до матеріалів справи електронного листа та допит працівника поліції, якого перший заявник нібито образив 8 грудня 2003 року (більше того, заявникам не надали доступу до цих доказів).

63. По-третє, не було дотримано норму про допит неповнолітніх потерпілих від кримінального правопорушення (вони посилались на статті 911 та 92 Кримінального процесуального кодексу, які надавали право таким особам на присутність дорослого під час допиту в судових органах та передбачали запис допиту технічними засобами).

64. По-четверте, слідчий суддя міг за власною ініціативою вимагати подальшого проведення таких слідчих заходів: допиту друга першого заявника, який був поруч з ним у час, коли його зупинили і допитали; приєднання до справи знімків з камер спостереження на вході і виході з поліцейського відділку; призначення другого медичного обстеження; та проведення ставки віч-на-віч.

65. Тому заявники стверджували, що слідчі органи дійшли висновку про відсутність правопорушень і підстав для притягнення працівників поліції до кримінальної відповідальності на підставі неефективного розслідування, проведеного з наміром виправдати поліцейських.

2. Уряд

66. Уряд заявив, що погоджується з аналізом заявників у частині того, що якщо особа перебувала під вартою в поліції у певний період часу, виникає презумпція причинного зв’язку між слідами ушкоджень та причетністю поліції до цих ушкоджень, яка могла бути спростована правдоподібним поясненням. Він також визнав, що відповідне діяння презюмується як серйозне тоді, коли відповідна особа перебувала під вартою, адже Суд де-факто визнавав, що в такому разі гідність особи перебуває під загрозою, хоча така презумпція могла бути спростована наданням доказів того, що застосування сили було суворо необхідним у світлі поведінки потерпілого. Уряд наголосив, що він не мав жодного наміру нехтувати цими презумпціями, але й вважає обґрунтованим не ставити під сумнів твердження працівників поліції, якщо проведене у даній справі ретельне та всебічне розслідування не виявило нічого, що з розумної точки зору могло б суперечити цим твердженням.

67. Уряд притримувався позиції, згідно якої судові органи мають узгодити презумпцію причинного зв’язку з не менш фундаментальним принципом презумпції невинуватості задіяних представників держави: судові органи не могли відступити від принципу, за яким вони мають засудити обвинувачену особу лише у разі, коли вони переконаються поза розумним сумнівом, що вона вчинила стосовно скаржника діяння, які становлять поводження, що принижує гідність.

68. Уряд підкреслив, що у даній справі, незважаючи на надання заявниками медичних довідок, які засвідчили ушкодження, що могли співпадати з подіями, на які вони скаржились, були лише твердження заявників про те, що ці ушкодження були наслідком ляпаса і що дані ляпаси були завдані кожному із заявників працівниками поліції. Крім того, відповідні працівники поліції весь час рішуче заперечували факт вчинення таких діянь і жоден зібраний під час розслідування доказ не спростував їхні твердження. Уряд також зауважив, що члени родини Буід подавали кілька інших скарг проти працівників поліції місцевого відділку, кожного разу на фоні конфронтації з поліцією після того, як їх зупиняли та допитували. Уряд зробив висновок, що з огляду на поведінку родини Буід існувала ймовірність того, що скарги заявників мали на меті дискредитувати відповідних працівників поліції, навіть якщо жодних ударів завдано не було. Під час слухання Уряд висунув версію, що заявники самі завдали собі ляпасів для того, щоб ініціювати справу проти їх муніципальної поліції, з якою в них роками виникали труднощі. За позицією Уряду, напруга була настільки великою, що такий варіант розвитку подій не можна було відкидати.

69. Тому у даній справі існував “більш ніж розумний сумнів щодо встановлення стверджуваних фактів”.

70. Уряд зауважив, що останнє твердження не суперечило принципу про те, що коли особа позбавляється свободи чи коли нею опікуються правоохоронці, застосування фізичної сили, яка не була необхідною через власну поведінку цієї особи, принижує людську гідність та буде у принципі становити порушення статті 3.

71. Уряд також стверджував, що заявники мали доступ до офіційного ефективного розслідування, яке проаналізувало всі наявні дані у вигляді звітів, протоколів, свідчень. Він додав, однак, що це розслідування не виявило, що стверджувані заявниками факти дійсно мали місце і, як наслідок, не встановило одного чи кількох можливих правопорушників.

72. Нарешті Уряд констатував, що не може погодитись з тим, що ця справа має бути показовою у боротьбі з поліцейським насильством, оскільки факти у ній не були в належній мірі встановлені.

B. Доводи третіх сторін

1. Центр з прав людини Університету м. Гент

73. Ця третя сторона зауважила, що на обґрунтування свого рішення стосовно недосягнення ступеня жорстокості для статті 3 Палата навела нібито зухвалу і провокативну поведінку заявників, атмосферу напруги між членами родини заявників і працівниками поліції з їхнього району, той факт, що ляпаси не мали на меті домогтися зізнання і що це були одиничні дії без будь-яких серйозних чи довготривалих наслідків. На її думку, у світлі практики Суду перші три з цих чотирьох факторів не мали братися до уваги. Хоча вона й вважала правомірним четвертий фактор, вона стверджувала, що існував лише один критерій, який був кардинально важливим у визначенні того, чи було досягнуто ступеня жорстокості у контексті діяння, вчиненого щодо особи, позбавленої свободи поліцією, а саме – факт зловживання працівниками поліції своєю владою щодо осіб, які перебували під повним їхнім контролем. У таких випадках ступінь жорстокості має знижуватись. Посилаючись на рішення «Салман проти Туреччини» [Salman v. Turkey] ([Велика Палата], заява № 21986/93, ECHR 2000‑VII), «Денис Васильєв проти Росії» [Denis Vasilyev v. Russia] (заява № 32704/04, рішення від 17 грудня 2009 року) і «Валіулєнє проти Литви» [Valiulienė v. Lithuania] (заява № 33234/07, рішення від 26 березня 2013 року) третя сторона підкреслила, що Суд вважав осіб, які перебували під вартою в поліції, такими, що були у вразливому становищі, і що стаття 3 покладала на держави обов’язок захищати фізичне благополуччя таких осіб, і що Суд брав до уваги відчуття страху і безпорадності жертви при оцінці того, чи було досягнуто ступінь [жорстокості] в контексті статті 3. Третя сторона вважала, що той самий підхід застосовувався навіть ще більшою мірою до неповнолітніх, яких було позбавлено свободи, беручи до уваги їхню особливу вразливість. У цьому контексті навіть звичайний ляпас міг мати серйозні психологічні наслідки, які були не сумісними з вимогами статті 3, особливо з огляду на те, що цей ляпас міг розглядатися як загроза більш серйозного насильства при відмові від співпраці або навіть як покарання.

74. Третя сторона закликала Суд взяти до уваги той факт, що у своїх доповідях по Бельгії за 2006 та 2010 роки КЗК рекомендував органам влади Бельгії нагадувати “працівникам поліції..., що застосування сили у процесі затримання повинно бути зведено до того, що є суворо необхідним, [і що] жодного виправдання не може існувати для застосування сили до затриманих осіб, як тільки вони опинилися під контролем” (CPT/Inf(2010)24 та CPT/Inf(2006)15).

75. Третя сторона далі підкреслила, що у рішенні «Давидов та інші проти України» [Davydov and Others v. Ukraine] від 1 липня 2010 року (заяви №№ 17674/02 і 39081/02, пункт 268) Суд постановив, що стаття 3 вимагає від держав проводити навчання для правоохоронців таким чином, щоби у своїй професійній діяльності вони виявляли високий рівень компетентності і не допускали жодних випадків поводження всупереч вимогам цієї статті.

76. Нарешті, третя сторона виділила той факт, що використання насильства поліцією не було чимось незвичним в Бельгії. Так само як і заявники, вона послалася на статистику, опубліковану Комітетом Пі та OBSPOL. Вона додала, що бельгійські поліцейські сили були втягнуті в останні роки у кілька справ стосовно поліцейського насильства, і було визнано, що у деяких поліцейських дільницях в регіоні Брюссель ляпаси витягнутою долонею (щоби залишити якомога менше слідів) були насправді звичайною практикою.

2. РЕДРЕСС

77. Ця третя сторона підкреслила, що міжнародне право в галузі прав людини дозволяло правоохоронцям застосовувати силу лише в тій мірі, в якій це було необхідно і пропорційно законній цілі. Вона послалася на статтю 10 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Загальний коментар № 20 Комітету ООН з прав людини, Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку (прийнятий в рамках ООН), Основні принципи застосування сили та вогнепальної зброї посадовими особами з підтримання правопорядку (прийняті в рамках ООН), Європейський кодекс поліцейської етики (Комітет Міністрів, Rec(2001)10) та Європейські в’язничні правила (на які Суд та КЗК посилалися в своїй діяльності), а також на Керівництво з демократичних основ поліцейської діяльності (прийняте в рамках ОБСЄ). Вона вивела з цих документів наступні принципи: кожен має право не бути підданим катуванням, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, водночас прийнятий в рамках ООН Звід принципів захисту всіх осіб, що піддаються будь-якій формі затримання чи ув’язнення уточнює, що ці терміни повинні тлумачитись таким чином, щоби розширити сферу захисту від зловживань до найбільш можливої межі; початково мають робитись спроби застосування ненасильницьких заходів; силу слід застосовувати лише тоді, коли це суворо необхідно і винятково для законних правоохоронних цілей; у відносинах з особами під вартою працівники правоохоронних органів не повинні застосовувати силу, крім випадків коли це суворо необхідно для підтримання безпеки та порядку всередині установи або ж коли під загрозу постає їх особиста безпека; неприпустимі жодні винятки чи виправдання для незаконного застосування сили; застосування сили завжди має бути пропорційним законним цілям; стриманість має проявлятися при застосуванні сили; завдана шкода повинна бути зведена до мінімуму; має бути у наявності вибір засобів для диференційованого застосування сили; працівники правоохоронних органів повинні пройти навчання щодо використання різних засобів для диференційованого застосування сили; і всі вони повинні пройти навчання із застосування ненасильницьких методів.

78. Третя сторона зазначила, що встановлений Судом принцип про те, що будь-яке застосування представником держави сили до особи, позбавленої свободи, яке не було спричинено суворою необхідністю через поведінку цієї особи, принижує людську гідність і у принципі є посяганням на передбачене у статті 3 право, також знайшов втілення у практиці Міжамериканського суду з прав людини (вона послалася на рішення «Лоайза Тамайо проти Перу» [Loayza Tamayo v. Peru] від 17 вересня 1997 року, пункт 57). Більше того, Суд відзначав, що у разі, коли була встановлена відсутність такої суворої необхідності, не було потреби оцінювати суворість спричиненого страждання для того, щоби визнати порушення статті 3 (вона послалася на рішення «Кінан проти Сполученого Королівства» [Keenan v. the United Kingdom], заява № 27229/95, пункт 113, ECHR 2001‑III); а коли така необхідність була встановлена – всі вирішальні фактори бралися до уваги, включаючи тривалість поводження, його фізичні і/чи психічні наслідки, а у деяких випадках - стать, вік та стан здоров’я потерпілого, а також його чи її особливу вразливість; а затримані відносились до категорії вразливих, оскільки перебували під абсолютним контролем поліції чи в’язничного персоналу. Третя сторона додала, що у своєму рішенні від 2 червня 2010 року (№ 543/2010) Верховний суд Іспанії, взявши до увагу таку вразливість, постановив, що ляпас, якого працівник поліції завдав затриманому, був образливим і принижуючим, попри відсутність будь-якого видимого ушкодження. Цей підхід було прийнято і призначеним раніше на певний період Спеціальним доповідачем ООН зі сприяння та захисту прав людини і основних свобод у ході боротьби з тероризмом, КЗК та Комітетом ООН з прав людини.

79. Третя сторона наголосила, що затримані діти удвічі вразливіші, як було підкреслено Спеціальним доповідачем ООН з питань катувань та іншого жорстокого, нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Посилаючись на Правила ООН стосовно захисту неповнолітніх, позбавлених волі, та на роботу Комітету ООН з прав дитини, третя сторона додала як добре усталений принцип те, що застосування сили проти неповнолітніх було заборонене, за винятком вкрай обмеженого переліку цілей. Ця заборона стосувалася всіх форм насильства, включаючи нефізичне чи ненавмисне насильство, не мала значення його частота чи суворість, і навіть те, чи воно мало на меті спричинити шкоду. Як і КЗК у своїй дев’ятій загальній доповіді, він засуджував, зокрема, “застосування сили у виховних цілях” (особливо “ляпаси у виховних цілях”), яке полягало у насильстві у відповідь на відмову співпрацювати чи погану поведінку, тоді як КЗК зауважував також, що поліцейські дільниці були тими місцями, де молоді люди піддавалися найбільшому ризику умисного жорстокого поводження.

80. Нарешті, третя сторона підкреслила, що національні правові системи відображали міжнародні та регіональні стандарти. Заборона використання сили крім випадків суворої необхідності зн айшла також втілення у Сполученому Королівстві, Швеції, Австралії, Канаді та Сполучених Штатах.

C. Оцінка Суду

1. Матеріальний аспект скарги

(a) Загальні принципи

81. Стаття 3 Конвенції втілює одну з найбільш фундаментальних цінностей демократичних спільнот (дивись серед інших джерел рішення «Селмуні проти Франції» [Selmouni v. France] [Велика Палата], заява № 25803/94, пункт 95, ECHR 1999‑V; «Лабіта проти Італії» [Labita v Italy] [Велика Палата], заява № 26772/95, пункт 119, ECHR 2000‑IV; «Гафген проти Німеччини» [Gäfgen v. Germany] [Велика Палата], заява № 22978/05, пункт 87, ECHR 2010; «Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія» [El Masri v. “the former Yugoslav Republic of Macedonia”] [Велика Палата], заява № 39630/09, пункт 195, ECHR 2012; і «Мокану та інші проти Румунії» [Mocanu and Others v. Romania] [Велика Палата], заяви №№ 10865/09, 45886/07 і 32431/08, пункт 315, ECHR 2014 (витяги)). Дійсно заборона катування, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання є надбанням цивілізації, тісно зв’язаної з повагою до людської гідності.

На відміну від більшості інших матеріальних норм Конвенції, стаття 3 не передбачає жодних винятків, а згідно з пунктом 2 статті 15 від неї не допускається відступ навіть у випадку надзвичайної ситуації, що загрожує життю нації (там само). Навіть за найскладніших обставин, таких як боротьба проти тероризму та організованої злочинності, Конвенція в абсолютній формі забороняє катування та нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання, незалежно від поведінки відповідної особи (дивись серед інших джерел рішення «Чахал проти Сполученого Королівства» [Chahal v. the United Kingdom] від 15 листопада 1996 року, пункт 79, Збірка рішень та ухвал 1996‑V; і згадані вище «Лабіта», «Гафген» і «Ель-Масрі»; дивись також рішення «Грузія проти Росії (І)» [Georgia v. Russia (I)] [Велика Палата], заява № 13255/07, пункт 192, ECHR 2014 (витяги); і рішення «Свінарєнко і Сляднєв проти Росії» [Svinarenko and Slyadnev v. Russia] [Велика Палата], заяви №№ 32541/08 та 43441/08, пункт 113, ECHR 2014 (витяги)).

82. Твердження про жорстоке поводження всупереч статті 3 повинні бути підтверджені відповідними доказами. Для оцінки цих доказів Суд застосовує стандарт доведення “поза розумним сумнівом”, але додає, що така доведеність може випливати із сукупності досить чітких, вагомих і узгоджених між собою висновків чи подібних неспростовних презумпцій факту (дивись серед інших джерел рішення «Ірландія проти Сполученого Королівства» [Ireland v. the United Kingdom] від 18 січня 1978 року, пункт 161 в кінці, Series A no. 25; згадане вище «Лабіта», пункт 121; «Яллох проти Німеччини» [Jalloh v. Germany] [Велика Палата], заява № 54810/00, пункт 67, ECHR 2006‑IX; «Рамірез Санчез проти Франції» [Ramirez Sanchez] [Велика Палата], заява № 59450/00, пункт 117, ECHR 2006‑IX; і згаданий вище «Гафген», пункт 92).

83. З цього останнього приводу Європейський суд пояснив, що тоді, коли інформація про відповідні події відома виключно чи в переважній мірі органам влади, як це має місце у випадку осіб, які знаходяться під їхнім контролем під вартою, то виникають сильні презумпції факту стосовно ушкоджень, які сталися під час такого тримання під вартою. Тягар доведення у такому випадку покладається на Уряд, який має представити задовільне та переконливе пояснення шляхом надання доказів на підтвердження фактів, котрі ставлять під сумнів викладений потерпілим перебіг подій (дивись згадане вище рішення «Салман», пункт 100; рішення «Рівас проти Франції» [Rivas v. France] від 1 квітня 2004 року, заява № 59584/00, пункт 38; і також серед інших джерел рішення «Туран Чакір проти Бельгії» [Turan Çakır v. Belgium] від 10 березня 2009 року, заява № 44256/06, пункт 54; «Мете та інші проти Туреччини» [Mete and Others v. Turkey] від 4 жовтня 2012 року, заява № 294/08, пункт 112; згадані вище «Гафген», пункт 92 та «Ель-Масрі», пункт 152). За відсутності такого пояснення Суд може зробити висновки, які можуть бути несприятливими для Уряду-відповідача (дивись серед інших джерел згадане вище рішення «Ель-Масрі», пункт 152). Це пояснюється тим фактом, що особи під вартою перебувають у вразливому становищі і органи влади мають обов’язок захищати їх (дивись серед інших джерел згадане вище рішення «Салман», пункт 99).

84. Палата вирішила у даній справі, що такий самий принцип також діяв як у контексті перевірки особи у відділку поліції (як у випадку з першим заявником), так і звичайного допиту у такому приміщенні (як у випадку з другим заявником). Велика палата погоджується з цим, наголошуючи, що викладений вище у пункті 83 принцип поширюється на всі ситуації, коли особа перебуває під контролем поліції чи іншого подібного органу.

85. Суд також підкреслив у згаданому вище рішенні «Ель-Масрі» (пункт 155), що хоча він визнавав, що повинен бути обережним і не перебирати на себе роль суду першої інстанції, що встановлює факти, якщо тільки це не є неминучим з огляду на обставини конкретної справи (дивись ухвалу у справі «Мак Керр проти Сполученого Королівства» [McKerr v. the United Kingdom] (dec.) від 4 квітня 2000 року, заява № 28883/95), він має здійснювати “особливо ретельний нагляд”, коли робляться твердження про порушення статті 3 Конвенції (дивись з урахуванням відповідних відмінностей рішення «Рібіч проти Австрії» [Ribitsch v. Austria] від 4 грудня 1995 року, пункт 32, Series A no. 336; і «Георгій Биков проти Росії» [Georgiy Bykov v. Russia] від 14 жовтня 2010 року, заява № 24271/03, пункт 51), навіть якщо вже були проведені певні процедури та розслідування на національному рівні (дивись рішення «Кобзару проти Румунії» [Cobzaru v. Romania] від 26 липня 2007 року, заява № 48254/99, пункт 65). Іншими словами, за такого контексту Суд готовий бути більш критичним по відношенню до висновків національних судів. Досліджуючи їх, Суд може взяти до уваги якість національного провадження та будь-які можливі недоліки в процесі прийняття рішень (дивись рішення «Денисенко і Богданчіков проти Росії» [Denisenko and Bogdanchikov v. Russia] від 12 лютого 2009 року, заява № 3811/02, пункт 83).

86. Для того, щоби погане поводження потрапило до сфери дії статті 3, воно повинно досягнути мінімального ступеню жорстокості. Оцінка цього мінімуму залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров’я потерпілого (дивись серед інших джерел рішення «Ірландія проти Сполученого Королівства», пункт 162; «Яллох», пункт 67; «Гафген», пункт 88; «Ель-Масрі», пункт 196; «Свінарєнко і Сляднєв», пункт 114, всі згадані вище). Інші чинники включають мету, з якою поводження було застосовано, разом з його наміром чи мотивацією (порівняйте серед іншого з рішеннями «Аксой проти Туреччини» [Aksoy v. Turkey] від 18 грудня 1996 року, пункт 64, Збірка рішень і ухвал 1996‑VI; «Егмез проти Кіпру» [Egmez v. Cyprus], заява № 30873/96, пункт 78, ECHR 2000‑XII; і «Крастанов проти Болгарії» [Krastanov v. Bulgaria] від 30 вересня 2004 року, заява № 50222/99, пункт 53; дивись також серед інших джерел згадані вище «Гафген», пункт 88; і «Ель-Масрі», пункт 196), хоча відсутність наміру принизити або образити потерпілого не може повністю виключати можливість встановлення порушення статті 3 (дивись серед інших джерел рішення «V. проти Сполученого Королівства» [V. v. the United Kingdom] [Велика Палата], заява № 24888/94, пункт 71, ECHR 1999‑IX; і згадане вище «Свінарєнко і Сляднєв», пункт 114). До уваги повинен прийматися контекст, у якому жорстоке поводження було застосоване, такий як атмосфера підвищеної напруги та емоцій (порівняйте, для прикладу, згадані вище рішення «Селмуні», пункт 104; і «Егмез», пункт 78; дивись також серед інших джерел згадане вище рішення «Гафген», пункт 88).

87. Погане поводження, яке досягає такого мінімального ступеню жорстокості, як правило, включає фактичні тілесні ушкодження або ж інтенсивне фізичне чи психічне страждання. Але навіть за відсутності цих ознак, у разі коли поводження принижує або ображає людину, виявляючи неповагу до людської гідності або принижуючи її, або коли воно викликає почуття страху, занепокоєння або неповноцінності, що здатне зламати психічний та фізичний спротив людини, воно може вважатися таким, що принижує гідність і теж підпадати під заборону, встановлену у статті 3 (дивись серед інших джерел рішення «Васюков проти Росії» [Vasyukov v. Russia] від 5 квітня 2011 року, заява № 2974/05, пункт 59; згадані вище «Гафген», пункт 89; «Свінарєнко і Сляднєв», пункт 114; «Грузія проти Росії (І)», пункт 192). Також слід підкреслити, що достатнім є той факт, що потерпілий принижений у своїх власних очах, навіть якщо не в очах інших (дивись серед інших джерел рішення «Тайрер проти Сполученого Королівства» [Tyrer v. the United Kingdom] від 25 квітня 1978 року, пункт 32, Series A no. 26; та «M.S.S. проти Бельгії і Греції» [M.S.S. v. Belgium and Greece] [Велика Палата], заява № 30696/09, пункт 220, ECHR 2011).

88. Більше того, з огляду на обставини справи Суд вважає особливо важливим підкреслити, що коли йдеться про особу, яка позбавлена свободи чи, кажучи більш загально, стикнулася з правоохоронцями, застосування до неї будь-яких заходів фізичного впливу, які не були однозначно спричинені її власною поведінкою, є приниженням її гідності та є, в принципі, порушенням права, передбаченого у статті 3 (дивись серед інших джерел згадані вище рішення «Рібіч», пункт 38; «Мете та інші», пункт 106; і «Ель-Масрі», пункт 207).

89. Термін “гідність” згадується у багатьох міжнародних текстах та інструментах (дивись пункти 45-47 вище). Хоча Конвенція не згадує цього поняття, яке, тим не менш, з’являється у преамбулі Протоколу 13 до Конвенції, що стосується скасування смертної кари за будь-яких обставин, Суд підкреслював, що повага до людської гідності становить частину самої суті Конвенції (дивись згадане вище «Свінарєнко і Сляднєв», пункт 118), поряд із людською свободою (дивись рішення «C.R. проти Сполученого Королівства» [C.R. v. the United Kingdom] від 22 листопада 1995 року, пункт 42, Series A no. 335‑C; «S.W. проти Сполученого Королівства» [S.W. v. the United Kingdom] від 22 листопада 1995 року, пункт 44, Series A no. 335‑B; дивись також серед інших джерел рішення «Прітті проти Сполученого Королівства» [Pretty v. the United Kingdom], заява № 2346/02, пункт 65, ECHR 2002‑III).

90. Більше того, існує дуже тісний зв’язок між поняттям поводження чи покарання, що “принижує гідність” у розумінні статті 3 Конвенції і повагою до “гідності”. У 1973 році Європейська комісія з прав людини наголосила, що у контексті статті 3 Конвенції поняття “поводження, що принижує гідність” свідчило про те, що загальною метою цього положення було запобігти особливо серйозному втручанню у людську гідність (дивись «Східно-африканські азіати проти Сполученого Королівства» [East African Asians v. the United Kingdom], заяви №№ 4403/70, 4404/70, 4405/70, 4406/70, 4407/70, 4408/70, 4409/70, 4410/70, 4411/70, 4412/70, 4413/70, 4414/70, 4415/70, 4416/70, 4417/70, 4418/70, 4419/70, 4422/70, 4423/70, 4434/70, 4443/70, 4476/70, 4477/70, 4478/70, 4486/70, 4501/70, 4526/70, 4527/70, 4528/70, 4529/70 і 4530/70, доповідь Комісії від 14 грудня 1973 року, Рішення і доповіді 78-A, пункт 192). Суд, у свою чергу, зробив перше чітке посилання на цю концепцію у рішенні «Тайрер» (згадане вище), яке стосувалося не “поводження”, а “покарання, що принижує гідність”. Прийнявши рішення про те, що відповідне покарання було таким, що принижує гідність, у розумінні статті 3 Конвенції, Суд взяв до уваги той факт, що “хоча заявник і не зазнав якихось серйозних чи довготривалих фізичних наслідків, його покарання (при виконанні якого з ним повелися як з об’єктом у руках органів влади) становило посягання саме на те, що було основною метою захисту статті 3 - гідність людини та іі фізичну недоторканість” (пункт 33). Багато наступних рішень висвітлювало тісний зв’язок між поняттям “поводження, що принижує гідність” і повагою до “гідності” (дивись для прикладу рішення «Кудла проти Польщі» [Kudła v. Poland] [Велика Палата], заява № 30210/96, пункт 94, ECHR 2000‑XI; «Валашинас проти Литви» [Valašinas v. Lithuania], заява № 44558/98, пункт 102, ECHR 2001‑VIII; «Янков проти Болгарії» [Yankov v. Bulgaria], заява № 39084/97, пункт 114, ECHR 2003‑XII (витяги); та згадане вище «Свінарєнко і Сляднєв», пункт 138.

 (b) Застосування у даній справі

(i) Встановлення фактів

91. Уряд не заперечував проти вищенаведеного принципу, згідно з яким коли в особи виявлялися сліди від ударів після перебування під контролем поліції і вона скаржилась, що дані сліди були результатом жорстокого поводження, виникала спростовна презумпція, що дійсно це було так (дивись пункти 83-84 вище). Він також погоджувався з тим, що вказаний принцип був застосовним у даній справі. Однак він стверджував, що надані заявниками медичні довідки не свідчили ані про те, що зазначені у них ушкодження були спричинені ляпасом, ані про те, що останні були завдані працівниками поліції, особливо з огляду на те, що відповідні поліцейські завжди заперечували такі дії. Він додавав, що жодні зібрані під час розслідування докази зазначене заперечення не спростовували.

92. Суд зауважує, що для того, щоби скористатися відповідною презумпцією, особи, які стверджують, що стали жертвами порушення статті 3 Конвенції, повинні продемонструвати, що в них було виявлено сліди від жорстокого поводження після перебування під контролем поліції чи іншого подібного органу. У багатьох з розглянутих Судом справ такі особи зазвичай надавали з цією метою медичні довідки, які описували ушкодження чи сліди від ударів та яким Суд надає значної доказової ваги.

93. Суд далі зауважує, що надані у даній справі медичні довідки, справжність яких не заперечується, засвідчують у випадку першого заявника його “стан шоку”, “почервоніння на лівій щоці (зникаюче)” і “почервоніння на лівій стороні зовнішнього слухового каналу” (дивись пункт 12 вище) і у випадку другого заявника “синяк [на] лівій щоці” (дивись пункт 16 вище). Це можливі наслідки ляпасів по обличчю.

94. Суд далі відзначає, що ці довідки були видані в день відповідних подій, незабаром після того як заявники залишили відділок поліції Сен-Жосс-тен-Ноде, що посилює їхню доказову вагу. Довідка щодо першого заявника була складена 8 грудня 2003 року о 19.20 годин, тоді як перший заявник перебував у відділку поліції з 16 до 17.30 годин (дивись пункти 12 і 14 вище). Довідка щодо другого заявника датована 23 лютим 2004 року та була складена до 11.20 годин, коли вона була надана до Комітету Пі (дивись пункт 25 вище), тоді як другий заявник перебував у відділку поліції між 9.44 і 10.20 годинами (дивись пункти 15 і 16 вище).

95. Суд зазначає, що не є предметом спору той факт, що заявники не мали жодних таких слідів, коли зайшли до відділку поліції Сен-Жосс-тен-Ноде.

96. Нарешті, під час національних проваджень відповідні офіцери поліції наполегливо заперечували факт завдання ляпасів заявникам. Проте заявники стверджували протилежне не менш наполегливо. Більше того, беручи до уваги недоліки розслідування (дивись пункти 124-134 нижче), немає змоги дійти висновку, що твердження офіцерів [поліції] були правдивими в силу лише того факту, що розслідування не змогло встановити жодних доказів зворотного.

97. Що ж стосується версії Уряду, озвученої на слуханнях, про те, що заявники самі завдали собі ляпасів по обличчю, щоби ініціювати справу проти поліції (дивись пункт 68 вище), Суд зауважує, що немає жодних доказів на її підтримку. Більше того, враховуючи представлені сторонами докази, зазначена версія жодного разу не згадувалась у національних судах.

98. У світлі вищенаведеного Суд вважає встановленим у достатній мірі, що ушкодження, описані у наданих заявниками довідках, були спричинені під час їхнього перебування під контролем поліції у відділку Сен-Жосс-тен-Ноде. Він зазначає на додаток, що Уряд не зміг надати будь-яких доказів, які могли б поставити під сумнів твердження заявників про те, що ці ушкодження були наслідком ляпаса, завданого працівником поліції. Тому Суд вважає цей факт доведеним.

99. Залишається визначити, чи виправданою є вимога заявників, що поводження, на яке вони скаржились, порушувало статтю 3 Конвенції.

(ii) Визначення форми поводження із заявниками

100. Як Суд раніше зазначав (дивись пункт 88 вище), коли йдеться про особу, яка позбавлена свободи чи, кажучи більш загально, стикнулася з правоохоронцями, застосування до неї будь-яких заходів фізичного впливу, які не були однозначно спричинені її власною поведінкою, є приниженням її гідності та є, в принципі, порушенням права, передбаченого у статті 3 Конвенції

101. Суд підкреслює, що слова “в принципі” не можуть тлумачитись таким чином, що можуть бути ситуації, за яких виявлення порушення у цьому разі не матиме місця через те, що зазначений вище ступінь жорстокості (дивись пункти 86-87 вище) не був досягнутий. Будь-яке посягання на гідність людини підриває саму сутність Конвенції (дивись пункт 89 вище). З цієї причини будь-яка поведінка працівника правоохоронного органу по відношенню до особи, яка принижує її людську гідність, становить порушення статті 3 Конвенції. Зокрема, це стосується використання ними фізичної сили проти особи, коли це не було однозначно зумовлено її власною поведінкою , якими би не були при цьому наслідки для відповідної особи.

102. У даній справі Уряд не стверджував, що ляпаси, на які заявники скаржилися, становили застосування фізичної сили, яка була суворо необхідною з огляду на їхню поведінку; Уряд просто заперечував, що будь-які ляпаси взагалі завдавалися. Насправді, з матеріалів справи вбачається, що кожен ляпас був імпульсивним актом у відповідь на ставлення, що сприймалося як неввічливе, чого вочевидь недостатньо для встановлення такої необхідності. Як наслідок, Суд доходить до висновку, що гідність заявників була підірвана і що в силу цього було допущено порушення статті 3 Конвенції.

103. У будь-якому випадку Суд підкреслює, що ляпас, завданий працівником правоохоронного органу особі, яка перебуває під його контролем, становить серйозне посягання на гідність людини.

104. Будь-який ляпас має серйозні наслідки для особи, яка його отримує. Ляпас по обличчю завдається у ту частину тіла людини, яка виражає її індивідуальність, відображає її суспільну ідентичність та є центром її відчуттів – зору, мови та слуху, які використовуються для спілкування з іншими. Дійсно, Суд вже мав привід відзначити роль, яку відіграє обличчя у соціальній активності людини (дивись рішення «S.A.S. проти Франції» [S.A.S. v. France] [Велика Палата] з приводу заборони носити одяг, що має на меті приховати обличчя у публічних місцях; заява № 43835/11, пункти 122 і 144, ECHR 2014 (витяги)). Він врахував специфіку цієї частини тіла й у контексті статті 3 Конвенції, постановивши, що “зокрема з огляду на місце розташування” удар по голові особи під час затримання, що спричинив гулю і синяк розміром 2 см на її лобі, був достатньо серйозним, щоби постало питання за статтею 3 (дивись рішення «Самют Карабулут проти Туреччини» [Samüt Karabulut v. Turkey] від 27 січня 2009 року, заява № 16999/04, пункти 41 і 58).

105. Суд ще раз повторює, що може бути цілком достатнім, щоби потерпілий відчув приниження у своїх власних очах, для того, щоби поводження було визнано таким, що принижує гідність, у розумінні статті 3 Конвенції (дивись пункт 87 вище). Дійсно, немає сумнівів в тому, що навіть один заздалегідь не спланований ляпас, який за собою не потягнув якихось серйозних чи довготривалих наслідків для особи, якій він був завданий, може бути сприйнятий цією особою як такий, що її принижує.

106. Це особливо стосується випадків, коли такий ляпас завдається працівником правоохоронного органу особі, яка знаходиться під його контролем, тому що він висуває на перший план вищість і підлеглість положення, які за визначенням характеризують стосунки між першим і другою за таких обставин. Той факт, що потерпілі знають, що ця дія є незаконною і становить порушення моралі та професійної етики з боку цих посадовців і, як правильно підкреслила Палата у своєму рішенні, є неприпустимою, може викликати у них ще більше почуття свавільного поводження, несправедливості та безпорадності (такий тип відчуття в контексті статті 3 Конвенції описаний, наприклад, у рішенні «Петро Петков проти Болгарії» [Petyo Petkov v. Bulgaria] від 7 січня 2010 року, заява № 32130/03, пункти 42 і 47).

107. Більше того, особи, які утримуються під вартою в поліції або просто доставлені чи викликані до відділку поліції для перевірки їх особи або допиту, як заявники у цій справі, і, кажучи більш широко, всі особи, які знаходяться під контролем поліції чи подібного органу, перебувають в уразливому становищі. Тому на органах влади лежить обов’язок захищати їх (дивись пункти 83-84 вище). Приниженням їх через завдання ляпасів одним зі своїх працівників вони зневажають цей свій обов’язок.

108. Той факт, що ляпас може завдаватись спонтанно працівником, який роздратований неввічливою чи провокативною поведінкою з боку потерпілого, значення не матиме. Тому Велика Палата відступає від підходу Палати з цього приводу. Як Суд перед цим зазначав, навіть за найскладніших обставин Конвенція в абсолютній формі забороняє катування і нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання, незалежно від поведінки відповідної особи (дивись пункт 81 вище). У демократичному суспільстві жорстоке поводження ніколи не є адекватною відповіддю на проблеми, з якими стикаються органи влади. Зокрема, поліція не повинна “вчиняти, підбурювати або терпимо ставитися до будь-яких форм катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання” (Європейський кодекс поліцейської етики, пункт 36, дивись пункт 51 вище). Більше того, стаття 3 Конвенції покладає на держави позитивне зобов’язання проводити навчання для правоохоронців таким чином, щоби у своїй професійній діяльності вони виявляли високий рівень компетентності з тим, щоби жодна особа не була піддана катуванню чи поводженню, яке суперечить цій нормі (дивись згадане вище рішення «Давидов та інші», пункт 268).

109. Нарешті, Суд зауважує як друге за значенням міркування, що перший заявник народився 22 серпня 1986 року і мав 17 років станом на 8 грудня 2003 року. Тому він був неповнолітнім на час відповідних подій. Жорстоке поводження завдає, особливо у психологічному сенсі, серйозніших наслідків для неповнолітніх осіб (дивись для прикладу згадане вище рішення «Рівас», пункт 42; «Дарраж проти Франції» [Darraj v. France] від 4 листопада 2010 року, заява № 34588/07, пункт 44), ніж для дорослих. У більш широкому сенсі Європейський суд неодноразово наголошував на уразливості неповнолітніх у контексті статті 3 Конвенції. Це він робив, наприклад, у рішеннях «Оккалі проти Туреччини» [Okkalı v. Turkey] (заява № 52067/99, ECHR 2006‑XII (витяги)); «Язгюл Їлмаз проти Туреччини» [Yazgül Yılmaz v. Turkey] від 1 лютого 2011 року (заява № 36369/06); і «Юрку проти Республіки Молдови» [Iurcu v. the Republic of Moldova] від 9 квітня 2013 року (заява № 33759/10). Потребу брати до уваги уразливість неповнолітніх було чітко визнано на міжнародному рівні (дивись пункти 52-53 вище).

110. Суд підкреслює, що працівникам правоохоронних органів, які при виконанні своїх обов’язків контактують з неповнолітніми, вкрай важливо належним чином враховувати уразливість, яка притаманна їх молодому віку (Європейський кодекс поліцейської етики, пункт 44; дивись пункт 51 вище). Поведінка поліції щодо неповнолітніх може бути несумісною з вимогами статті 3 Конвенції просто тому, що вони є неповнолітніми, тоді як така сама поведінка могла би розглядатись як прийнятна у випадку з дорослими. Тому працівники правоохоронних органів мають демонструвати більшу пильність і самоконтроль, коли мають справу з неповнолітніми.

111. Звідси випливає висновок, що, ляпас, завданий поліцейськими кожному із заявників, коли вони перебували під їхнім контролем у відділку поліції Сен-Жосс-тен-Ноде, не був застосуванням фізичної сили, яка була однозначно зумовлена їхньою поведінкою, і в силу цього принижував їхню гідність.

112. Беручи до уваги, що заявники посилалися лише на незначні тілесні ушкодження і не засвідчили, що зазнали серйозних фізичних чи психічних страждань, розглядуване поводження не може бути оцінене як нелюдське чи тим більше як катування. Тому Суд вважає, що у цій справі мало місце поводження, що принижувало гідність.

113. Відповідно було допущено порушення матеріального аспекту статті 3 щодо кожного із заявників.

2. Процедурний аспект скарги

(a) Загальні принципи

114. Суд посилається на загальні принципи, викладені, зокрема, у згаданих вище рішеннях «Ель-Масрі» (пункти 182-185) і «Мокану та інші» (пункти 316-326).

115. Ці принципи вказують на те, що загальна юридична заборона катування, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання з боку зокрема представників держави виявилась би неефективною на практиці, якби не існувало жодної процедури для розслідування тверджень про жорстоке поводження з особами, які перебували під їхнім контролем.

116. Тому, враховуючи загальне зобов’язання держави за статтею 1 Конвенції “гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені Конвенцією”, положення статті 3 за своїм змістом вимагають проведення в тій чи іншій формі ефективного офіційного розслідування, у кожному випадку коли особа робить правдоподібне твердження про те, що вона зазнала поводження всупереч статті 3 Конвенції в руках, зокрема, поліції чи інших подібних органів влади.

117. Важливою метою такого розслідування є забезпечення ефективного застосування національного законодавства, яке забороняє катування і нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання, у разі причетності представників держави чи її органів, а також забезпечення їхньої відповідальності за випадки жорстокого поводження, у яких вони винні.

118. Загалом кажучи, для того, щоб розслідування було ефективним, органи та особи, відповідальні за його проведення, повинні бути незалежними від тих, щодо кого воно здійснюється. Це означає не лише відсутність ієрархічного чи інституціонального зв’язку, але й практичну незалежність.

119. Який би спосіб не було обрано, органи влади повинні діяти за власною ініціативою. На додаток, для того, щоби бути ефективним, розслідування має бути здатним привести до встановлення і покарання винних осіб. Воно також має бути достатньо широким, щоб дати змогу слідчим органам охопити не лише дії представників державної влади, які безпосередньо застосовували силу, але й всі супутні обставини.

120. Хоча це не є зобов’язанням результату, а є обов’язком вжити заходів, будь-який недолік розслідування, який підриває його здатність встановити причини ушкоджень або особу винних, ризикує порушити необхідний стандарт ефективності.

121. Вимога невідкладності і розумної швидкості є безумовною у цьому контексті. Хоча й можуть існувати перешкоди і труднощі, які перешкоджають прогресу у розслідуванні в окремій ситуації, швидка відповідь властей у вигляді розслідування тверджень про жорстоке поводження може загалом розглядатись як ключовий аспект у підтриманні довіри суспільства до їх відданості верховенству права та в уникненні враження наявності змови чи терпимості до незаконних діянь.

122. Потерпілий повинен мати змогу приймати ефективну участь у розслідуванні.

123. Нарешті, розслідування повинно бути ретельним, тобто органи влади мають завжди робити серйозну спробу з’ясувати те, що сталося, і не повинні покладатися на поспішні чи необґрунтовані висновки для припинення свого розслідування.

(b) Застосування у даній справі

124. Суд вважає, що твердження заявників, як вони були викладені у поданих до національних органів скаргах, про те, що вони були піддані поводженню всупереч статті 3 Конвенції з боку працівників поліції відділку Сен-Жосс-тен-Ноде, були правдоподібними. Тому стаття 3 вимагала від органів влади провести ефективне розслідування.

125. Уряд стверджував, що розслідування було проведено у спосіб, який відповідав критеріям, встановленим вищенаведеною практикою Суду.

126. Проте Суд не поділяє позицію Уряду.

127. Він зауважує, що після того як заявники подали скаргу в якості цивільної сторони, було розпочате розслідування і два офіцери поліції, на яких вказали заявники, були звинувачені у застосуванні насильства щодо особи при виконанні своїх обов’язків, зокрема, в умисній агресії і заподіянні ушкоджень, та у вчиненні свавільних дій на порушення гарантованих Конституцією прав і свобод. Розслідування проводилось у відповідності з вимогами закону під керівництвом слідчого судді. Тому воно перебувало під контролем незалежного органу. Більше того, не було свідчень того, що заявники не могли брати у ньому участь.

128. Тим не менш, слідчий суддя, який, як виявилось, особисто не призначив жодних слідчих дій, обмежився тим, що попросив слідчий департамент Комітету Пі взяти до уваги звернення заявників в якості цивільної сторони, допитати їх з метою встановити обставини їхньої скарги, підготувати доповідь про поведінку родини Буід, скласти список порушених проти них справ та поданих ними скарг, а також пояснити, які заходи були вжиті у цьому зв’язку. Він не спромігся провести чи організувати ставку віч-на-віч між цими працівниками поліції та заявниками, допитати чи наказати провести допит лікарів, які склали медичні довідки, надані заявниками, чи особи, яка була з першим заявником, коли офіцер А.З. зупинив його і задавав запитання на вулиці 8 грудня 2003 року (дивись пункт 11 вище), чи старшого поліцейського офіцера К., який застав другого заявника у нього вдома 23 лютого 2004 року, відразу після того як останній залишив відділок поліції Сен-Жосс-тен-Ноде (дивись пункт 26 вище). Проте вжиття цих заходів могло би допомогти встановити факти.

129. Відтак розслідування переважно зводилось до допитів офіцерів поліції, причетних до інцидентів, іншими працівниками поліції, які були відряджені до слідчого департаменту Комітету Пі, та підготовки цими працівниками доповіді, у якій було узагальнено докази, зібрані знову ж таки працівниками поліції (підрозділу внутрішнього нагляду поліцейського округу, що охоплював місце проживання заявників), яка переважно описувала “загальну поведінку” родини Буід.

130. Більше того, жодних доводів не було надано ані у клопотанні Королівського прокурора, ані у рішенні палати попереднього розгляду суду першої інстанції міста Брюсселя про припинення справи. Окрім того, залишаючи у силі рішення про припинення справи, обвинувальна палата апеляційного суду міста Брюсселя поклалася майже виключно на вищенаведену доповідь про поведінку родини Буід і на заперечення обвинувачених, не надавши оцінку правдоподібності та серйозності тверджень заявників про те, що відповідні працівники поліції завдали їм ляпасів. Слід також відзначити, що рішення обвинувальної палати від 9 квітня 2008 року, яке містить лише дуже коротке посилання на медичну довідку, надану другим заявником, взагалі не містить жодної згадки про довідку, надану першим заявником.

131. Ці фактори вказують на те, що слідчі органи не спромоглися приділити необхідну увагу твердженням заявників, незважаючи на те, що вони підтверджувались медичними довідками, які були надані для долучення до матеріалів справи, а також природі діяння, що полягало у завданні поліцейським ляпаса особі, яка перебувала під його повним контролем.

132. Нарешті, Суд відзначає незвичну тривалість розслідування, з приводу якої Уряд не надав жодних пояснень. Ці події трапилися 8 грудня 2003 року у випадку з першим заявником і 23 лютого 2004 року у випадку з другим, і заявники подали свої скарги до Комітету Пі відповідно 9 грудня 2003 року та 23 лютого 2004 року, перед тим як подати звернення в якості цивільної сторони 17 червня 2004 року. Але рішення про припинення справи було прийнято лише 27 листопада 2007 року. Що стосується рішень обвинувальної палати апеляційного суду міста Брюсселя та касаційного суду, вони були винесені 8 квітня 2008 року і 29 жовтня 2008 року відповідно. Тому минуло майже п’ять років між скаргою першого заявника і рішенням касаційного суду, яке позначало завершення провадження, і минув період понад чотири роки і вісім місяців у випадку другого заявника.

133. Як Суд вже підкреслював раніше, хоча й можуть існувати перешкоди і труднощі, які перешкоджають прогресу у розслідуванні в окремій ситуації, швидка відповідь властей у вигляді розслідування тверджень про жорстоке поводження може загалом розглядатись як ключовий аспект у підтриманні довіри суспільства до їх відданості верховенству права і в уникненні будь-якого враження наявності змови чи терпимості до незаконних діянь (дивись серед інших джерел рішення «Мак Керр проти Сполученого Королівства» [McKerr v. the United Kingdom], заява № 28883/95, пункт 114, ECHR 2001‑III; і згадане вище рішення «Мокану та інші», пункт 323).

134. У світлі вищенаведеного Суд вважає, що заявникам не було забезпечено ефективного розслідування. Як наслідок, він знаходить порушення процедурного аспекту статті 3 Конвенції.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

135. Стаття 41 Конвенції передбачає:

“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”

A. Шкода

136. Як і перед Палатою, заявники спільно просили 5,000 Євро в якості відшкодування моральної шкоди за порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції, і 48,110 в якості відшкодування моральної шкоди за порушення процедурного аспекту цієї ж статті. Цю останню суму вони обґрунтовували тим, що відчуття розчарування, якого вони зазнали унаслідок недоліків розслідування, розпочалося 7 березня 2006 року із рішення про відмову у проведенні додаткових слідчих дій та тривало до 14 листопада 2012 року; вони вважали за належне присудити кожному з них відшкодування з розрахунку 15 Євро на день за період до 29 жовтня 2008 року, коли касаційний суд виніс своє рішення (загалом 952 дні), та 5 Євро на день за наступний період (загалом 1,455 Євро).

137. Уряд, який не надав своїх коментарів з цього приводу Великій Палаті, зазначив у своїх зауваженнях перед Палатою, що він лишив би вищенаведену суму у 5,000 Євро на розсуду Суду. Він також закликав Суд не брати до уваги грошову оцінку заявниками шкоди, завданої порушенням процедурного аспекту статті 3, стверджуючи, що вона була необґрунтована та нереалістична. Він також додав, що якби Суд визнав, що поновлення прав заявників внаслідок факту констатації порушення не було достатньою сатисфакцією, сума відшкодування за порушення мала бути зменшена до справедливого рівня.

138. Суд вважає беззаперечним той факт, що заявники зазнали моральної шкоди через порушення матеріального та процедурного аспекту статті 3 Конвенції, жертвами яких вони стали. Здійснюючи оцінку на справедливій основі, як того вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує кожному з них суму у 5,000 Євро на цій підставі.

B. Судові та інші витрати

139. Як і перед Палатою, заявники просили суму 4,088.71 Євро в якості їхніх судових та інших витрат в рамках національних судових процедур. Далі вони просили 25,167.04 Євро в якості судових та інших витрат, які вони понесли у зв’язку з розглядом справи в Суді, а саме 7,051.42 Євро за послуги пана Маршана і 18,115.62 Євро за послуги пана Чіхаоі. Вони пояснили, що погодились на погодинні ставки у 85 та 125 Євро відповідно для двох юристів. До того ж, пан Маршан порахував їм 35 годин на підготовку їхньої заяви, приблизно 30 годин на підготовку клопотання про передачу справи до Великої Палати і приблизно 9 годин на підготовку детального викладення фактів для Великої Палати, а пан Чіхаоі нарахував їм 51 годину на підготовку зауважень перед Палатою, 69 годин на підготовку клопотання про передачу справи до Великої Палати і приблизно 9 годин на підготовку детального викладення фактів для Великої Палати. Вони надали різноманітні документи на підтвердження цих вимог.

140. Уряд, який не надав своїх коментарів з цього приводу Великій Палаті, зазначив у своїх зауваженнях перед Палатою, що він вважає погодинну ставку у 85 Євро обґрунтованою. З другого боку, Уряд заявив, що консультація другого юриста з погодинною ставкою у 125 Євро видається невиправданою і, як наслідок, просив, щоби вимоги в цій частині були відхилені або, у крайньому випадку, щоби така сама погодинна ставка у 85 Євро була застосована.

141. Згідно практики Суду заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише тоді, коли продемонструє, що вони були дійсно і необхідно зроблені та що їхній обсяг є розумним (дивись для прикладу рішення «Женесс проти Нідерландів» [Jeunesse v. the Netherlands] [Велика Палата] від 3 жовтня 2014 року, заява № 12738/10, пункт 135. Беручи до уваги наявні у його розпорядженні документи і вищевказані критерії, Суд вважає за необхідне присудити у даній справі заявникам спільно 10,000 Євро в якості відшкодування судових та інших витрат, які вони понесли у зв’язку з її розглядом у національних судах та Європейському суді.

C. Пеня

142. Суд вважає, що пеня у разі несвоєчасної виплати має визначатися на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, плюс три відсоткові пункти.

З ЦИХ ПІДСТАВ СУД

1. Постановляє, чотирнадцятьма голосами проти трьох, що мало місце порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції;

2. Постановляє одностайно, що мало місце порушення процедурного аспекту статті 3 Конвенції;

3. Постановляє, п’ятнадцятьма голосами проти двох,

(a) що Держава-відповідач має заплатити на протязі трьох місяців наступні суми:

(i) 5,000 Євро (п’ять тисяч Євро) кожному заявнику в якості відшкодування моральної шкоди і суму будь-якого податку, який може бути стягнуто з цієї суми;

(ii) 10,000 Євро (десять тисяч Євро) спільно заявникам в якості відшкодування судових та інших витрат і суму будь-якого податку, який може бути стягнуто з цієї суми

(b) що по спливу згаданого вище тримісячного строку і до моменту розрахунку на вищевказані суми будуть нараховуватись прості відсотки у розмірі, що дорівнюють граничній позичковій ставці Європейського центрального банку, чинній на період невиплати, плюс три відсоткові пункти;

4. Відхиляє одностайно решту вимог заявників з приводу справедливої сатисфакції.

Складено англійською мовою і французькою мовою та оголошено у відкритому засіданні у Палаці прав людини у Страсбурзі 28 вересня 2015 року.

Йоган Каллеверт        Дін Шпільман

Заступник Секретаря       Голова

У відповідності до пункту 2 статті 45 Конвенції і пункту 2 Правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додається спільно викладена окрема думка суддів Де Гаетано, Лемменса і Махоуні, яка частково не збігається з позицією більшості.

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2016.

Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька. Цей переклад здійснено за дорученням та за підтримки Трастового фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є для Суду обов’язковим і Суд не несе відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази даних HUDOC, де розміщена практика Європейського суду з прав людини () або з будь-якої іншої бази даних, у якій він розміщений зі згоди Суду. Він може бути відтворений з некомерційною метою за умови зазначення повної назви справи разом із вищенаведеним позначенням авторського права та посиланням на Трастовий фонд з прав людини. При потребі використати будь-яку частину цього перекладу з комерційною метою, будь-ласка, зверніться за електронною адресою: publishing@.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2016.

The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2016.

Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.

Full & Egal Universal Law Academy