CASE OF BRYG-A, TOV v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Ministry of Justice of Ukraine

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

 

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ТОВ «БРИГ-А» ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF BRYG-A, TOV v. UKRAINE)

(Заяви № 75237/10 та № 75295/10)

 

 

 

РІШЕННЯ

(По суті)

СТРАСБУРГ

09 грудня 2021 року

 

 

 

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «ТОВ «Бриг-А» проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

 Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits), Голова,
 Йован Ілієвський (Jovan Ilievski),
 Івана Джеліч (Ivana Jelić), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

З огляду на:

заяви (№ 75237/10 та № 75295/10), які 02 грудня 2010 року подало до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) зареєстроване в Україні товариство з обмеженою відповідальністю, ТОВ «Бриг-А» (далі – підприємство-заявник);

рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд) про скарги за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на хід і результати провадження стосовно права власності підприємства-заявника на земельну ділянку та визнати решту скарг у заяві неприйнятними;

зауваження сторін;

рішення відхилити заперечення Уряду щодо розгляду заяв комітетом;

після обговорення за зачиненими дверима 18 листопада 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ВСТУП

1.  Заяви стосуються стверджувано неналежного судового розгляду справи, який призвів до, як стверджувалося, незаконного та непропорційного позбавлення підприємства-заявника права власності на земельну ділянку, помилково передану йому органом державної влади. Підприємство-заявник скаржилося на порушення пункту 1 статті 6 і статті 13 Конвенції, а також статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

ФАКТИ

2.  Підприємство-заявника представляли різні захисники, на останніх етапах провадження пан І. Кравцов, юрист, який практикує у м. Київ.

3.  Уряд України представляла виконувач обов’язків Уповноваженого, пані О. Давидчук з Міністерства юстиції.

4.  Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5.  У листопаді 1999 року Севастопольська міська державна адміністрація надала підприємству-заявнику в постійне користування земельну ділянку для будівництва на ній рекреаційного комплексу, яке підприємство-заявник розпочало у 2001 році, отримавши офіційний дозвіл Державної архітектурно-будівельної інспекції.

6.  12 вересня 2003 року міська адміністрація продала більшу частину цієї земельної ділянки підприємству-заявнику за 436 372 українських гривень (далі – грн, еквівалентно приблизно 70 000 євро на момент подій). Решта (непродана) частина земельної ділянки залишилася у власності підприємства-заявника згідно зі згаданим актом на право постійного користування (див. пункт 5). Ці права власності були належним чином зареєстровані у 1999 та 2003 роках відповідно.

7.  У грудні 2003 року та лютому 2004 року прокуратура міста Севастополя оскаржувала договір купівлі-продажу від 12 вересня 2003 року до господарських судів, але її позови були залишені без задоволення як необґрунтовані.

8.  У червні 2006 року державне підприємство «I.», підконтрольне Міністерству вугільної промисловості України, оскаржило до Господарського суду міста Севастополя договір купівлі-продажу, а згодом і правові заходи щодо передачі земельної ділянки підприємству-заявнику у 1999 та 2003 роках відповідно до положень Кодексу адміністративного судочинства України 2004 року. У серпні 2006 року до провадження на стороні підприємства «І.» приєдналася прокуратура міста Севастополя. Зрештою, вимога про визнання договору недійсним у межах цього провадження не розглядалася. Це провадження закінчилося постановленням остаточної ухвали Вищим адміністративним судом України 01 липня 2010 року, якою було залишено без змін рішення судів нижчих інстанцій від 22 серпня та
29 вересня 2008 року стосовно скасування вжитих правових заходів щодо передачі земельної ділянки підприємству-заявнику у 1999 та 2003 роках.

9.  У квітні 2008 року перший заступник прокурора міста Севастополя звернувся від імені Міністерства вугільної промисловості України та підприємства «І.» до Господарського суду міста Києва з позовною заявою про визнання договору купівлі-продажу недійсним. Це провадження закінчилося ухваленням остаточної постанови Вищим господарським судом України від 17 серпня 2010 року, якою було залишено без змін рішення судів нижчих інстанцій від 20 жовтня та
18 грудня 2008 року про визнання договору купівлі-продажу недійсним.

10.  В обох провадженнях суди задовольняли позовні вимоги переважно з таких підстав: до передачі у 2003 році спірна земельна ділянка належала державному підприємству «У»., яке було підконтрольне Міністерству вугільної промисловості України; Севастопольська міська державна адміністрація не мала повноважень нею розпоряджатися; продаж земельної ділянки відбувся з порушенням відповідних процедур; земельна ділянка належала до особливо цінних земель і не могла бути передана приватним особам; а втручання прокурора у провадження було необхідним для захисту пов’язаних з цим державних інтересів. Суди також встановили, що відповідні однорічні та трирічні строки позовної давності були пропущені підприємством «І.» та прокурорами з поважних причин – підприємства «І.» не існувало до його створення у грудні 2005 року Міністерством вугільної промисловості України у результаті реорганізації підприємства «У.», а прокурори мусили чекати результатів першого провадження (див. пункт 8), яке мало вирішальне значення для їхнього позову, поданого у квітні 2008 року (див. пункт 9).

11.  З лютого 2007 року підприємство «І.», як стверджувалося, відмовило підприємству-заявнику у доступі до відповідної земельної ділянки та котеджів, будівництво яких не було завершено, але право власності на які збереглося за підприємством-заявником, про що свідчить рішення Господарського суду міста Севастополя від
07 листопада 2013 року, ухваленого в межах іншого провадження, безпосередньо не пов’язаного з цією справою. Відповідно до наданих підприємством-заявником експертних висновків у лютому 2007 року земельну ділянку було оцінено в 16 860 290 грн (еквівалентно близько 2 468 000 євро на момент події), а недобудовані котеджі – у 3 843 900 грн (еквівалентно близько 563 000 євро на момент подій).

12.  Згідно з рішенням Господарського суду Харківської області від 11 березня 2008 року в ще одному провадженні, безпосередньо не пов’язаному з цією справою, у лютому 2008 року земельна ділянка була оцінена приблизно в 9 000 000 грн (еквівалентно близько 1 200 000 євро на момент подій).

ПРАВО

ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

13.  Беручи до уваги схожість предмету заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

14.  Підприємство-заявник скаржилося на незаконне та непропорційне позбавлення його земельної ділянки, отриманої від держави у 1999 та 2003 роках, внаслідок якого воно не могло отримати доступ або використовувати незакінчені котеджі, які воно будувало на цій земельній ділянці. Воно посилалося на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, яка передбачає:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.»

Прийнятність

15.  Суд відхиляє заперечення Уряду, що підприємство-заявник не вичерпало національні засоби юридичного захисту у зв’язку з його скаргою на позбавлення його земельної ділянки, оскільки воно не вимагало повернення грошових коштів, сплачених за неї згідно з договором купівлі-продажу 2003 року, на підставі статті 48 Цивільного кодексу України 1963 року. Ця процедура не могла призвести до відновлення втраченого права власності на відповідну земельну ділянку, проте могла мати значення для оцінки, чи не порушило стверджуване позбавлення власності необхідний справедливий баланс за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. пункт 22 і рішення у справах «Україна-Тюмень» проти України» (Ukraine-Tyumen v. Ukraine), заява № 22603/02, пункт 57, від 22 листопада 2007 року та «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), заява № 5876/15, пункт 47, від 09 жовтня 2018 року з подальшими посиланнями).

16.  Суд також відхиляє те саме заперечення Уряду щодо скарги підприємства-заявника на втрату доступу до недобудованих на цій земельній ділянці котеджів, оскільки Уряд не продемонстрував, що процедура, на яку він посилався, могла призвести до надання якого-небудь відшкодування шкоди у зв’язку з цим.

17.  Крім того, Суд вважає, що стверджувана відсутність доступу до недобудованих котеджів, право власності на які зберігалося за підприємством-заявником (див. пункт 11), невід’ємно пов’язана і не може бути відділена від згаданого питання про позбавлення його земельної ділянки, на якій розташовані недобудовані котеджі. За обставин цієї справи це слід розглядати як частину негативних наслідків, до яких призвело таке позбавлення власності.

18.  Загалом Суд вважає, що скарги підприємства-заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції не є ні явно необґрунтованими, ні неприйнятними з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

Суть

19.  Відповідні загальні принципи, передбачені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, застосовні до випадків позбавлення майна, який, як погодилися сторони, мав місце у цій справі, наведені, серед багатьох інших джерел, в рішенні у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07, пункти 41, 42 і 45, від 16 лютого 2017 року).

20.  У цій справі позбавлення підприємства-заявника земельної ділянки, у тому числі частини, яку заявник придбав у 2003 році, та частини, щодо якої мав право постійного користування (див. пункт 6), мало підґрунтя у національному законодавстві, посилання на конкретні положення законодавства були наведені у відповідних судових рішеннях (див. пункт 10). Крім того, воно переслідувало законні цілі, також наведені в цих судових рішеннях: зокрема, суспільний інтерес у виправленні помилки органу державної влади, який діяв поза межами своєї компетенції з огляду на доктрину ultra vires, а також екологічні інтереси, пов’язані зі статусом особливо цінних земель.

21.  Стосовно пропорційності такого позбавлення Суд зазначає, що підприємство-заявник добросовісно купило та володіло земельною ділянкою, не знаючи, що Севастопольська міська державна адміністрація не мала повноважень передавати її, а тому на підприємство-заявника не мали покладатися всі негативні наслідки за помилку, допущену цим органом (див. рішення у справі «Томіна та інші проти Росії» (Tomina and Others v. Russia), заява № 20578/08 та 19 інших, пункт 39, від 01 грудня 2016 року). Як вбачається з наданих Суду матеріалів, втручання мало серйозні наслідки для, якщо цілком не виключало, виконання бізнес-плану підприємства-заявника щодо будівництва та використання котеджів на цій земельній ділянці як рекреаційного комплексу (див. пункти 5 і 11).

22.  Сторони погодилися, що підприємство-заявник могло вимагати повернення грошових коштів, сплачених ним за земельну ділянку у 2003 році, на підставі статті 48 Цивільного кодексу 1963 року. Проте ніщо не свідчить про існування законних підстав, які б виправдовували в цьому випадку обмеження розміру відшкодування шкоди поверненням суми, сплаченої за договором купівлі-продажу, а не надання суми, розумно пов’язаної з вартістю земельної ділянки, яка на момент розгляду справи про припинення права власності підприємства-заявника у 2008 року була значно вищою за суму, сплачену підприємством-заявником у 2003 році (див. пункти 11 і 12 та, серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Скордіно проти Італії (№ 1)» [ВП] (Scordino v. Italy (no. 1)) [GC], заява № 36813/97, пункти 95 – 98, ЄСПЛ 2006-V з подальшими посиланнями).

23.  Суду також не було надано інформації, яка б свідчила, що за обставин цієї справи підприємство-заявник мало реальну можливість вимагати відшкодування додаткових збитків, понесених ним у зв’язку з оскаржуваним позбавленням власності, зокрема збитків, пов’язаних зі зробленими ним інвестиціями у будівництво котеджів на цій земельній ділянці. Аргумент Уряду, що це було можливим відповідно до загальних положень статті 56 Конституції України та статті 1166 Цивільного кодексу України 2003 року, які гарантують відшкодування шкоди, завданої неправомірними рішеннями чи діями, inter alia, органів державної влади (ці положення наведені в рішенні у справі «Гусєв проти України» (Gusev v. Ukraine), заява № 25531/12, пункт 16, від 14 січня 2021 року та згаданому рішенні у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), пункт 37 відповідно), викладено у загальних формулюваннях і не підкріплено відповідними прикладами з національної практики. До того ж в аналогічній справі Суд встановив, що використання процедури, передбаченої статтею 1166 Цивільного кодексу України 2003 року, поклало б на заявника надмірний тягар у зазначеній справі, а будь-яке відшкодування шкоди, яке міг отримати заявник, потенційно мало би значення для оцінки його збитків для цілей статті 41 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), пункт 63).

24.  Отже, Суд вважає, що позбавлення підприємства-заявника земельної ділянки поклало на нього непропорційний тягар, і у зв’язку з цим було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

25.  За цих обставин немає необхідності окремо розглядати наслідки такого позбавлення, у тому числі питання втрати підприємством-заявником доступу до недобудованих котеджів.

ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

26.  Підприємство-заявник скаржилося за пунктом 1 статті 6 Конвенції на порушення принципів юридичної визначеності та рівності сторін під час судового провадження та ненаведення судами обґрунтування для своїх рішень.

27.  Підприємство-заявник також скаржилося за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку з його скаргам у цій справі.

28.  З огляду на свої висновки за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. пункт 24) Суд вважає, що він уже розглянув основні юридичні питання, порушені у цій справі, і немає потреби у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті інших скарг заявника (див., наприклад, рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

29.  Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

Шкода, судові та інші витрати

30.  Стосовно матеріальної шкоди підприємство-заявник вимагало 3 193 668 євро, що становить вартість земельної ділянки, якої його позбавили, згідно з оцінкою в експертному висновку від 22 серпня 2010 року; 378 709 євро, що становить вартість недобудованих котеджів підприємства-заявника згідно зі звітом Державного бюро технічної інвентаризації від 29 квітня 2009 року; та 16 800 000 євро втраченої вигоди згідно з оцінкою у звіті від 25 квітня 2019 року.

31.  Підприємство-заявник також вимагало 35 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

32.  Уряд заперечив проти вимоги про відшкодування матеріальної шкоди, повторивши свої доводи про стверджуване існування компенсаційного засобу у справі підприємства-заявника (див. пункт 23) та зазначивши про відсутність причинно-наслідкового зв’язку між стверджуваним порушенням Конвенції та вимогою про відшкодування втраченої вигоди. Уряд також доводив, що вимога підприємства-заявника щодо відшкодування моральної шкоди була необґрунтованою та надмірною.

33.  Суд вважає, що за обставин цієї справи питання застосування статті 41 Конвенції не готове до вирішення. Отже, вирішення цього питання має бути відкладено, має бути призначено додатковий розгляд і належним чином враховано будь-яку угоду, якої можуть досягти Уряд та заявник (пункти 1 та 4 Правила 75 Регламенту Суду).

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

Вирішує об’єднати заяви;Оголошує прийнятними скарги підприємства-заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції;Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції;Постановляє, що немає необхідності розглядати скарги за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції;Постановляє, що питання про застосування статті 41 Конвенції не готове для вирішення, а тому:

(a)  відкладає розгляд цього питання;

(b)  закликає Уряд і заявника упродовж трьох місяців надати свої письмові зауваження з цього питання та, зокрема, повідомити Суд про будь-яку угоду, якої вони можуть досягти; і

(c)  відкладає подальший розгляд цього питання та делегує Голові комітету повноваження вирішити його за необхідності.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 09 грудня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря

Мартіньш Мітс
(Mārtiņš Mits)
Голова

 

Full & Egal Universal Law Academy