ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «БУЧИНСЬКА ПРОТИ УКРАЇНИ»
CASE OF BUCHYNSKA v. UKRAINE
(Заява № 35493/10)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
30 квітня 2015 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Бучинська проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Вінсент А. Де Гаетано (Vincent A. De Gaetano), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Андре Потоцький (André Potocki), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,
після обговорення за зачиненими дверима 7 квітня 2015 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 35493/10), яку 30 травня 2010 року подала проти України до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянка України, пані Ірина Володимирівна Бучинська (далі - заявниця).
2. Інтереси заявниці представляла пані Ткаченко О.В., юрист, яка практикує у м. Київ. Уряд України (далі – Уряд) представляли його Уповноважені, на той час – пан Н. Кульчицький та пані О. Давидчук.
3. 6 лютого 2012 про заяву було повідомлено Уряд.
ФАКТИ
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
4. Заявниця народилася у 1980 році і проживає у м. Житомир.
5. Близько 09 год 7 серпня 2002 року двоє чоловіків, один з яких був у масці, проникли до будинку заявниці, зв’язали її та забрали цінні речі, що належали їй та іншим членам родини. Потім чоловік без маски приклав дуло револьвера до вуха заявниці та вистрілив. Заявниця вижила, залишившись на все життя інвалідом. До сьогоднішнього дня куля залишається в її голові.
6. У день нападу працівники Житомирського МВ УМВС України у Житомирській області порушили кримінальну справу за фактом події, оглянули місце вчинення злочину, зібрали відбитки пальців та інші докази, допитали членів родини заявниці та сусідів, а також призначили проведення кількох експертиз.
7. 9 серпня 2002 року заявницю було визнано потерпілою у справі.
8. Декілька разів заявниця впізнавала осіб, чиї фотографії їй були пред’явлені працівниками міліції для впізнання злочинця без маски. 24 вересня 2002 року серед цих фотографій заявниця впізнала деякого В.П.
9. У невизначену дату І.К., співмешканка В.П., зізналася працівникам міліції, що бачила у нього револьвер. Вона також зазначила, що близько 08 год 7 серпня 2002 року В.П. пішов з їхнього помешкання на зустріч зі своїм другом С.К. Того дня він повернувся додому близько 13 год у новому одязі та з грошима, які, за його словами, йому передав на зберігання С.К.
10. 25 вересня 2002 року А.В., сусід В.П., впізнав С.К. по фотографії як друга В.П.
11. 8 жовтня 2002 року І.К. також впізнала С.K. по фотографії як друга В.П.
12. У жовтні 2002 року працівники органів дізнання і досудового слідства кілька разів допитали С.К. в якості свідка.
13. 18 жовтня 2002 року досудове слідство зупинено на тій підставі, що було вичерпано усі заходи для встановлення осіб, які вчинили злочин.
14. 5 листопада 2002 року прокуратура м. Житомира скасувала цю постанову, встановивши, що існували підстави для вжиття додаткових заходів.
15. Дві наступні постанови про зупинення досудового слідства, ухвалені 26 листопада та 16 грудня 2002 року відповідно, були у свою чергу скасовані прокуратурою 4 грудня 2002 року та 8 січня 2003 року.
16. Відповідно до тверджень заявниці, у січні 2003 року вона повідомила слідчого, у провадженні якого перебувала кримінальна справа, що, за її підозрою, злочинцем у масці був O.M., її двоюрідний брат. Запевнивши її у тому, що він проведе необхідну перевірку, слідчий не вжив подальших заходів.
17. 31 березня 2003 року досудове слідство зупинено на тій підставі, що було вичерпано усі можливі заходи для встановлення осіб, які вчинили злочин. За твердженнями заявниці, її не було повідомлено про цю постанову і вона продовжувала наполегливо звертатися до органів дізнання і досудового слідства із заявами про перевірку її підозр щодо О.M.
18. 24 червня 2003 року заявниця та кілька інших членів її родини поскаржилися до прокуратури Житомирської області на тривалість провадження та ігнорування слідчим підозр заявниці щодо O.M.
19. 25 липня 2003 року прокуратура повідомила скаржників, що досудове слідство зупинене з 31 березня 2003 року. Того ж дня прокуратура скасувала постанову про зупинення досудового слідства, зазначивши, що заходи, вжиті для встановлення осіб злочинців, не були вичерпними, і з метою здійснення нагляду за проведенням подальших слідчих дій передала кримінальну справу до прокуратури Корольовського району м. Житомира
20. 4 вересня 2003 року O.M. було затримано та взято під варту. Того ж дня він зізнався у своїй участі у вчиненні злочину та вказав на С.T. як на свого співучасника.
21. 5 вересня 2003 року С.T. було затримано. Він заперечував свою причетність до вчинення злочину та надав різні докази того, що у день, коли відбулася подія, він перебував у Москві, Російська Федерація.
22. 6 вересня 2003 року під час проведення пред’явлення для впізнання заявниця ідентифікувала С.T. як другого злочинця.
23. 12 вересня 2003 року O.M. відмовився від своїх визнавальних показів, стверджуючи, що надав їх під примусом. З цього часу він свою вину не визнавав та наводив різні докази того, що у час, коли відбувалася подія, він перебував на роботі в якості продавця морозива.
24. 3 лютого 2004 року кримінальну справу щодо O.M. та С.T. було закрито за недоведеністю їхньої участі у вчиненні інкримінованого їм злочину. Заявниця оскаржила цю постанову, наполягаючи на тому, що O.M. та С.T. вчинили злочин.
25. 28 квітня 2004 року прокуратура скасувала постанову про закриття кримінальної справи та з метою перевірки тверджень заявниці, а також алібі O.M. та С.T призначила проведення подальших слідчих дій.
26. У період з 2004 до 2006 року (а саме 1 та 23 червня 2004 року, 23 лютого, 30 травня та 10 листопада 2005 року) провадження у кримінальній справі щодо О.М. та С. Т. зупинялось п’ять разів, відповідні постанови згодом скасовувались на підставі неповноти заходів, вжитих з метою перевірки певних фактів. Зрештою, 25 квітня 2006 року кримінальну справу щодо С.Т. та O.M. знову було закрито за недоведеністю їхньої участі у вчиненні злочину, який їм інкримінувався. У постанові було зазначено, зокрема, про покази кількох свідків, різні речові докази та висновки судових експертиз, які підтверджували алібі підозрюваних, та наведено численні причини того, чому доводи заявниці вважаються непослідовними та неправдоподібними.
27. 6 липня 2005 року Генеральна прокуратура України повідомила заявницю про те, що за результатами розгляду її скарг на бездіяльність органів дізнання і досудового слідства кримінальну справу для проведення подальшого розслідування було передано до прокуратури Вінницької області.
28. Впродовж досудового розслідування слідчий, у провадженні якого перебувала справа, неодноразово (а саме 14 липня 2004 року, 15 серпня 2005 року, 25 квітня та 26 липня 2006 року, 25 липня 2008 року, 5 березня 2009 року, 21 січня та 20 серпня 2010 року, 11 березня та 22 червня 2011 року) доручав працівникам органів внутрішніх справ встановити місце знаходження С.К. та В.П. та допитати їх в якості свідків у зв’язку із зазначеною справою. Запит з цього приводу також було направлено до Інтерполу та органів поліції Республіки Польща. Сторони не повідомили Суд про жодні результати розгляду цих запитів.
29. У період з серпня 2005 року до квітня 2012 року (а саме 30 травня, 19 серпня, 17 вересня 2005 року, 9 січня, 8 лютого, 7 березня, 27 квітня 2006 року, 31 березня 2008 року, 20 липня 2009 року, 11 жовтня 2010 року та 13 грудня 2011 року) провадження у кримінальній справі зупинялося одинадцять разів на тій підставі, що наявні в органів дізнання і досудового слідства заходи було вичерпано, та особи злочинців не встановлено. Ці постанови було скасовано різними підрозділами прокуратури, які встановлювали, що вжиті заходи не були вичерпними.
30. 27 серпня 2007 року Генеральна прокуратура України у відповідь на скаргу заявниці визнала, що розслідування у справі було надміру тривалим.
31. 22 жовтня 2007 року прокуратура Вінницької області притягнула до дисциплінарної відповідальності працівників слідчого управління УМВС України у Вінницькій області за бездіяльність під час проведення досудового розслідування та доручила працівникам, відповідальним за проведення розслідування, прискорити його хід.
32. 1 липня 2012 року у м. Житомир було вчинено розбійний напад на родину К., кілька її членів застрелено.
33. 7 липня 2012 року у м. Житомир за підозрою у вчиненні злочину щодо родини К. було затримано та взято під варту С.K.
34. До серпня 2012 року С.K. зізнався у причетності до вчинення зазначеного вище злочину, а також вчинення низки інших грабежів, розбійних нападів та вбивств, включаючи напад на заявницю. Він також повідомив, що деякі з цих злочинів, включаючи злочин, вчинений щодо заявниці, він вчинив спільно з В.П.
35. Кримінальну справу щодо В.П. було закрито у зв’язку з його смертю.
36. 7 листопада 2012 року заступник прокурора Житомирської області підписав обвинувальний акт, яким С.К. обвинувачено у вчиненні численних епізодів злочинної діяльності. Докази його збройного нападу С.К. на заявницю включали, перш за все, його визнавальні покази, а також докази, зібрані у 2002 році (див. пункти 8-11).
37. 9 листопада 2012 року Корольовський районний суд м. Житомира розпочав розгляд кримінальної справи щодо С.К.
38. Станом на червень 2014 року справа перебувала на розгляді суду першої інстанції.
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНА НЕЕФЕКТИВНІСТЬ РОЗСЛІДУВАННЯ НАПАДУ НА ЗАЯВНИЦЮ
39. Заявниця стверджувала, що відповідні органи влади не провели ефективного та оперативного розслідування замаху на її життя. Вона посилалася на статті 2, 6 та 13 Конвенції.
40. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, вважає, що зазначена скарга має бути розглянута за статтею 2 Конвенції, що є відповідним положенням (див., наприклад, рішення у справі «Дудник проти України» (Dudnyk v. Ukraine), заява № 17985/04, п. 27, від 10 грудня 2009 року). У відповідній частині цього положення зазначено таке:
«1. Право кожного на життя охороняється законом ...»
A. Прийнятність
41. Уряд не надав зауважень щодо прийнятності цього аспекту справи.
42. Суд вважає, що заявниці було завдано тілесного ушкодження, що загрожувало її життю, тому її скарга є предметом розгляду за статтею 2 Конвенції (у якості нещодавнього джерела див. рішення у справі «Ігор Шевченко проти України» (Igor Shevchenko v. Ukraine), заява № 22737/04, пп. 42-44, від 12 січня 2012 року). Суд також зазначає, що зазначена скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
43. Заявниця стверджувала, що зазнала нападу С.Т. та O.M. Тривала неспроможність слідчих органів зібрати докази на підтвердження вчиненого та притягти цих осіб до відповідальності вказувала на їх непрофесійність та корумпованість. Вона також стверджувала, що розслідування в цілому було поверховим, характеризувалося періодами бездіяльності, неповідомленням заявниці органами дізнання і досудового слідства про ухвалені ними рішення, що стало повсякденною практикою, та неврахуванням її інтересів і процесуальних прав.
44. Уряд стверджував, що порушення Конвенції не було, оскільки компетентні органи влади ретельно відпрацювали усі можливі версії. Той факт, що O.M. та С.Т. не постали перед судом, не може вважатися провиною органів влади, оскільки їх відповідне рішення ґрунтувалося на достатній кількості виправдувальних доказів, тоді як відповідні доводи заявниці були неправдоподібними та плутаними. Більше того, інших осіб було ідентифіковано як злочинців, один з яких помер, а інший постав перед судом.
45. Суд повторює, що позитивний обов’язок держави за статтею 2 Конвенції вимагає існування ефективної незалежної судової системи для забезпечення належного відшкодування шкоди, завданої внаслідок тілесного ушкодження, що загрожує життю, або загибелі. Така система має передбачати порядок проведення незалежного та неупередженого офіційного розслідування, здатного встановити причину тілесних ушкоджень та визначити винних осіб з метою їх покарання (див. серед багатьох інших джерел вищезазначене рішення у справі «Ігор Шевченко проти України» (Igor Shevchenko v. Ukraine), п. 56).
46. Стосовно скарг заявниці на відмову органів влади притягнути С.Т. та O.M. до кримінальної відповідальності Суд зазначає, що останню пов’язану з цим постанову від 25 квітня 2006 року було ухвалено після проведення низки слідчих дій, включаючи судові експертизи, очні ставки та допити, під час яких було підтверджено алібі підозрюваних, а доводи заявниці щодо них було визнано непослідовними та неправдоподібними. Заявниця не оскаржила цю постанову до національних органів влади. За цих обставин, Суд, пам’ятаючи субсидіарний характер своєї ролі, вважає, що до його завдання не належить визначення того, чи були висновки органів дізнання і досудового слідства щодо невинуватості O.M. та С.Т. правильними за своєю суттю (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Лобач проти України» (Lobach v. Ukraine), заява № 9276/02, від 22 вересня 2009 та рішення у справі «Качурка проти України» (Kachurka v. Ukraine), заява № 4737/06, п. 49, від 15 вересня 2011 року). Суд також зазначає, що твердження заявниці про упередженість та корумпованість органів дізнання і досудового слідства не підтверджено жодними доказами, окрім відмов цих органів притягнути до кримінальної відповідальності вищезазначених осіб, а отже вони є безпідставними.
47. З іншого боку, оскільки заявниця загалом скаржиться на те, що розслідування характеризувалося непотрібними затримками та численними випадками бездіяльності, Суд зазначає, що кримінальна справа, розпочата 7 серпня 2002 року (у день, коли відбулася подія), станом на червень 2014 року все ще перебувала на розгляді суду першої інстанції. На той час загальна тривалість провадження у справі становила майже дванадцять років. Суд повторює, що істотна затримка у розслідуванні замаху на життя може сама по собі підірвати громадську впевненість у дотриманні органами влади принципу верховенства права та порушити питання за статтею 2 Конвенції, окрім випадків, коли така затримка виправдана об’єктивними обставинами (див., наприклад, рішення у справі «Меркулова проти України» (Merkulova v. Ukraine), заява № 21454/04, пп. 50-51 та 61, від 3 березня 2011 року, та вищезазначене рішення у справі «Качурка проти України» (Kachurka v. Ukraine), п. 50).
48. Розглядаючи матеріали справи з урахуванням своєї практики (див., наприклад, вищенаведені рішення у справах «Меркулова проти України» (Merkulova v. Ukraine), пп. 52-62, від 3 березня 2011 року; «Ігор Шевченко проти України» (Igor Shevchenko v. Ukraine), пп. 57-62, від 12 січня 2012 року, та «Качурка проти України» (Kachurka v. Ukraine), пп. 51-57), Суд вважає, що у цій справі Уряд не надав достатніх аргументів для виправдання дванадцятирічної тривалості провадження. У зв’язку з цим Суд зазначає, що національні органи влади самі визнавали численні випадки бездіяльності та затримки, а також помилки у своїх листах до заявниці та дорученнях про повернення справи для подальшого розслідування після повторюваних постанов про зупинення досудового слідства або закриття кримінальної справи (див. пункти 14-15, 19, 25-26 та 29-31). Суд також зазначає, що з матеріалів справи незрозуміло, чому органи влади так і не допитали В.П., якого у вересні 2002 року заявниця впізнала як злочинця, і виключили цю версію без проведення допиту С.К. в якості підозрюваного (див. пункти 8-13). Також незрозуміло, яких заходів, якщо такі були, окрім неодноразових вказівок працівникам міліції встановити місцезнаходження С.K. та В.П., фактично було вжито для встановлення їх місця перебування до затримання С.К. у його рідному місті у 2012 році.
49. Загалом, ґрунтуючись на матеріалах справи, Суд не може дійти висновку, що органи влади зробили усе від них залежне для забезпечення оперативного та всебічного вжиття заходів для збору доказів, встановлення місцезнаходження та притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні замаху на життя заявниці.
50. Отже, було порушення статті 2 Конвенції.
II. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
51. Крім цього, заявниця скаржилася, що спосіб, у який органи влади розглядали її справу, становив нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження у розумінні статті 3 Конвенції, зокрема у зв’язку з їхнім ставленням до її вимог притягнути до відповідальності О.М. та С.Т. Вона також скаржилася за статтею 1 Першого протоколу, що відмовившись притягнути вказаних нею злочинців до суду, органи влади також позбавили її родину можливості вимагати повернення викраденого майна або отримати відшкодування його вартості.
52. Розглянувши доводи заявниці з огляду на усі наявні у нього документи та тією мірою, якою питання, щодо яких подано скаргу, охоплюються його компетенцією, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї.
53. Із цього випливає, що ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
54. Статтею 41 Конвенції передбачено:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
A. Шкода
55. Заявниця вимагала 100 000 євро відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
56. Уряд доводив, що ця вимога є надмірною та необґрунтованою.
57. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та заявленою матеріальною шкодою. З іншого боку, Суд визнає, що заявниця вочевидь зазнала страждань і тривоги у зв’язку з подіями, що призвели до встановлення порушення у цій справі. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявниці 6000 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
58. Заявниця не подавала жодної окремої вимоги за цим пунктом. Тому Суд не вбачає жодних підстав для присудження будь-якої компенсації.
C. Пеня
59. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує скаргу щодо неефективного розслідування замаху на життя заявниці прийнятною, а решту скарг у заяві – неприйнятними;
2. Постановляє, що було порушення статті 2 Конвенції;
3. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці 6000 (шість тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися; ця сума має бути конвертована у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
4. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 30 квітня 2015 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мілан Блашко
(Milan Blaško)
Заступник Секретаря
Вінсент А. Де Гаетано
(Vincent A. De Gaetano)
Голова
Full & Egal Universal Law Academy