Справа «Бурден проти Сполученого Королівства»
(“Burden v. United Kingdom”)
У рішенні, ухваленому 29 квітня 2008 року у справі «Бурден проти Сполученого Королівства», Суд постановив, щоне було порушення ст. 14 Конвенції, взятої у поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.Обставини справи
Заявники Джойс Бурден, 1918 р. н., та Сібіл Бурден, 1925 р. н., є громадянами Сполученого Королівства. Вони – рідні сестри, мешкають у м. Марлборо.
Усе своє життя сестри жили разом. Останні тридцять років вони мешкали у будинку, збудованому на землі, успадкованій від батьків. Сестри зробили заповіт на користь одна одної.
Досягнувши похилого віку, вони почали турбуватися, з приводу того, що якби одна з них померла, іншій довелося би продати цей будинок, аби сплатити податок на спадщину. Відповідно до Закону від 1984 року податок на спадщину становить 40 % вартості успадкованого майна. Така податкова ставка застосовується до будь-якого майна, вартість якого перевищує 300 000 фунтів стерлінгів (442 994 євро) станом на 2007-2008 податковий рік.
З іншого боку, цей податок не застосовується до спадкування у разі смерті одного з подружжя чи «цивільного партнера». Поняття «цивільний партнер» було запроваджено Законом 2004 року «Про цивільне партнерство», і воно вживається також і щодо одностатевих пар, однак не поширюється на членів однієї родини, котрі мешкають разом.Зміст рішення Суду
Заявниці стверджували, що у разі смерті однієї з них другій доведеться зіштовхнутися зі сплатою високого податку на спадщину. Однак, з іншого боку, від сплати такого податку звільняється той з подружжя, хто залишається після смерті іншого, а також особа у разі смерті її цивільного партнера. Вони зазначали про порушення ст. 14 Конвенції, взятої у поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.
Суд спочатку відповів на питання про те, чи заявниці мали право стверджувати, що можуть вважатися потерпілими від порушення Конвенції. Суд відзначив, що, зважаючи на обставини ситуації, а саме: вік заявниць, зміст заповітів та вартість майна, що знаходиться у власності заявниць, вони можуть вважатися потерпілими від можливого порушення. Адже вони перебувають під реальною загрозою необхідності сплати у близькому майбутньому високого податку на спадщину. Тому їх можна вважати потерпілими від можливого дискримінаційного ставлення.
Уряд стверджував, що заявниці не вичерпали усі необхідні засоби правового захисту. Вони не звернулися до національного суду із заявою про визнання відповідного законодавчого положення таким, що суперечить вимогам Конвенції. Натомість Суд відповів, що відповідно до Закону «Про права людини» особа може звертатися із таким твердженням до суду. Однак у випадку визнання Судом невідповідності певних норм вимогам Конвенції немає механізму обов’язкового впровадження рішення суду у практику. Адже у відповідь на зазначене рішення, відповідно до Закону «Про права людини», належний міністр Уряду може на свій розсуд (але не зобов’язаний) вжити заходів до виправлення відповідного положення або через ухвалення наказу, або через внесення відповідної законодавчої ініціативи до парламенту. Суд припустив, що, цілком імовірно, вже у близькому майбутньому буде запроваджений механізм обов’язкового виконання судового рішення про невідповідність певного нормативного положення вимогам Конвенції. Власне у цьому разі заявники могли би бути зобов’язані вичерпати такий засіб правового захисту перед зверненням до Суду. З огляду на дотеперішню відсутність згаданого механізму Суд визнав, що немає підстав вважати заявників відповідальними за невичерпання усіх доступних засобів правового захисту.
Суд далі зауважив, що відносини між сиблінгами насправді є відносинами іншої природи, аніж ті, що виникають між подружньою парою чи гомосексуальними цивільними партнерами в рамках Закону «Про цивільне партнерство». Однією з характерних ознак шлюбу чи соціального партнерства є те, що вони категорично не поширюються на відносини між близькими родичами. Те, що заявниці вирішили проживати спільно усе своє доросле життя, жодним чином не впливає на факт різнорідності зазначених двох типів відносин.
Суд зауважив, що факт вступу у шлюб породжує для двох осіб особливий набір прав та обов’язків. Здійснення права на шлюб гарантується ст. 12 Конвенції та призводить до виникнення нових соціальних, особистих та юридичних наслідків.
Передбачивши для гомосексуальної пари можливість вступати у специфічні юридичні відносини, Парламент у відповідному законі спроектував їх таким чином, щоб якнайповніше приблизити ці відносини до моделі традиційного шлюбу. Суд дійшов висновку, що так само, як укладення шлюбу, установлення форми соціального партнерства передбачає наявність чітко вираженої, цілеспрямованої взаємної згоди двох осіб. А це означає виникнення специфічного комплексу юридичних наслідків. Власне ці риси відрізняють зазначені форми від усіх інших форм співжиття. Для людей, котрі вступають у шлюб чи соціальне партнерство, має значення можливість отримувати постійну взаємопідтримку. Однак поряд із цієї вигодою вирішальною характеристикою шлюбу та соціального партнерства є їх державне підтримання, що виявляється у необхідності виникнення між двома особами взаємних прав та обов’язків договірної природи. Отож, не може бути проведена аналогія між парами, котрі уклали шлюб чи соціальне партнерство, з одного боку, та гетеросексуальними чи гомосексуальними парами, які вирішують жити разом без встановлення формального зв’язку.
Між заявницями також не існувало жодної юридично обов’язкової угоди про характер їх взаємовідносин. Отож, незважаючи на тривалість цих відносин, вони є цілком іншими, аніж ті, що складаються внаслідок шлюбу чи соціального партнерства.
Суд далі зауважив, що цей висновок було зроблено поза зв’язком з тим фактом, що у сорока семи країнах Ради Європи існують різні правила спадкування. Хоча певні країни можна об’єднати у групи, залежно від подібності врегулювання питання про категорії осіб, які звільняються від спалити податку на спадщину у тих чи інших ситуаціях. Суд далі, вказав, що, у принципі, держави є вільними у впровадженні різних підходів у сфері податкової політики.
Суд, таким чином, дійшов висновку про те, що не можна порівнювати заявниць, як двох сестер, що мешкають разом, із особами, котрі перебувають у шлюбі чи у відносинах соціального партнерства. Суд відтак вказав, що у цьому випадку не було дискримінації, а отже, не була порушена ст. 14 Конвенції, взята у поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.
Full & Egal Universal Law Academy