Цей переклад підготовлений Радою Європи в межах Плану дій Ради Європи для України на 2018-2021 роки та фінансований за рахунок коштів на рівні Плану дій, наданих Естонією, Ірландією, Латвією, Литвою, Ліхтенштейном, Люксембургом, Нідерландами, Норвегією, Польщею, Румунією, Туреччиною, Угорщиною, Фінляндією, Чеською Республікою, Швейцарією, Швецією та Канадою.
This translation is produced by the Council of Europe within the framework of the Council of Europe Action Plan for Ukraine 2018-2021 and funded with Action Plan-level funds provided by the Czech Republic, Estonia, Finland, Hungary, Ireland, Latvia, Liechtenstein, Lithuania, Luxembourg, the Netherlands, Norway, Poland, Romania, Sweden, Switzerland, Turkey and Canada.
Burlya і Інші проти України - 3289/10
Рішення від 6.11.2018 [Секція IV]
Стаття 14
Дискримінація
Неспроможність міліції захистити ромських мешканців від спланованого нападу на їхні будинки натовпом, керованим антиромськими почуттями: порушення
Стаття 3
Поводження, що принижує гідність
Ефективне розслідування
Неспроможність міліції захистити ромських мешканців від спланованого нападу на їхні будинки натовпом, керованим антиромськими почуттями: порушення
Стаття 8
Стаття 8-1
Повага до сімейного життя
Повага до житла
Повага до приватного життя
Неспроможність міліції захистити ромських мешканців від спланованого нападу на їхні будинки натовпом, керованим антиромськими почуттями: порушення Факти – Після вбивства, що сталось у селі, де жили заявники, зібрався натовп мешканців, які вимагали виселити ромів із села. Сільська рада зібралась на засідання і вирішила, зокрема, підтримати рішення мешканців виселити із села «осіб циганської національності». Сільський голова і дільничний міліціонер порадили заявникам, громадянам України, ромам за етнічним походженням, залишити село, оскільки мав розпочатись погром. Після цього натовп з кількох сотень осіб сплюндрував будинки ромів і знищив їхнє майно. Заявники скаржились на напад на їхні будинки і стверджували, що влада була причетна до нападу чи принаймні не змогла запобігти йому чи ефективно розслідувати його. Право – Суд вважав за належне розділити заявників на дві групи. I група заявників, які були присутні у селі під час здійснення нападу і II група заявників, які не були вдома на момент згаданих подій. Стаття 3 (матеріальний аспект) в сукупності зі статтею 14: Не оскаржувалось те, що напад на будинки заявників був мотивований антиромськими почуттями мешканців села. Не лише місцева, але й районна міліція знала про приготування до погрому за стільки часу наперед, що мала можливість скликати ромських мешканців на зустріч і попередити їх, щоб вони поїхали геть. Немає жодної інформації про те, чому міліція не втрутилась, аби захистити будинки заявників. Зокрема, у жодному з рішень державних органів не стверджувалось, що насильство вибухнуло настільки раптово або настільки перевищувало ресурс міліції, аби виправдати рішення обмежити втручання міліції і лише намагатись мінімізувати шкоду, порадивши заявникам тікати. Представники держави однозначно попередили заявників, щоб вони залишили село, оскільки вони або не бажали, або вважали себе неспроможними захистити їх від насильства натовпу. Працівники міліції були присутніми під час плюндрування будинків заявників, але не зробили жодного помітного втручання. Така присутність, в сукупності з рішенням сільської ради, яким було постановлено про виселення із села, створили видимість офіційного схвалення дій нападників. Заявники, котрих повідомили про напад, були поставлені у ситуацію, коли могли зробити висновок, що через свої родинні зв’язки чи етнічну приналежність вони не можуть розраховувати на захист з боку закону у місці, де вони мешкали у постійному житлі протягом тривалого часу. Тому рішення залишити свої будинки до нападу було не реалізацією їхнього волевиявлення, а способом захисту своєї фізичної недоторканності. Їхні почуття страху, неспокою, безпомічності і меншовартості були поглиблені розумінням того, що їхні будинки ймовірно будуть сплюндровані, і що вони не можуть захистити їх, не створюючи загрози для свого життя. Усе це разом мало підірвати їхню гідність. Роль міліції, котра вирішила не захищати заявників, а порадила поїхати геть до погрому, а також те, що ці події включали напад на будинки заявників і їх плюндрування великим натовпом, яким керувало почуття, спрямоване на них як на ромів, було таким, що становило настільки тяжку зневагу до гідності заявників, аби бути кваліфікованим як поводження, що принижує гідність. Суд не погоджується з оцінкою Уряду, що для того, аби стаття 3 могла застосовуватись у контексті завдання шкоди власності, важливо, щоб заявники мали спостерігати за тим, як було зруйновано їхні будинки. Належність наявності або відсутності будь-якої конкретної обставини має розглядатись не окремо, а натомість у контексті усіх обставин справи. З огляду на наведені висновки, Суд не вважає у даній справі цей чинник вирішальним. Висновок: порушення (одноголосно) щодо першої групи заявників; неприйнятне (неприйнятне ratione materiae) щодо другої групи заявників. Стаття 3 (процесуальний аспект) в сукупності зі статтею 14: Розслідування нападу було позначене низкою серйозних недоліків. Слідчі органи мали численні докази того, що місцеві органи влади, включно з місцевою міліцією, знали, що готується напад, не вжили жодних заходів, щоб запобігти йому, і залишались бездіяльними, коли він відбувався, явно обмежившись тим, щоб запобігти людським жертвам. Проте, не було вжито жодних заходів для розслідування цього аспекту справи. Не було вжито жодних зусиль для встановлення того, про що саме і коли вони знали, яким було джерело їхньої інформації, чи знали вони організаторів нападу, чи спілкувались вони з ними, і чому вони обмежилися тим, що попередили заявників, аби вони тікали, а не вжили жодних кроків, аби запобігти нападу. Місцева міліція, яка вочевидь відіграла роль у подіях, котрі розслідувались, брала активну роль у самому розслідуванні. Обмежуючи розслідування у такий спосіб, а також неспроможність дослідити таку явно необхідну версію розслідування, вочевидь без розумного обґрунтування, вказує не тільки на неналежність і відсутність сумлінності розслідування, але також на відсутність незалежності. Заходи, вжиті для того, щоб встановити винних осіб, які є приватними особами, також були недостатніми. З трьох осіб, конкретно встановлених, як підбурювачів погрому, були допитані тільки двоє. Вони заперечували будь-яку особисту причетність до нападу на будинки ромів. Проте, немає жодних згадок про те, чи були вони допитані щодо їхньої можливої ролі у підбурюванні до нападів. До того ж, очевидно, що хоча свідки одностайно заперечували те, що особисто брали участь у нападі на будинки ромів, виглядає, що жоден зі свідків не був допитаний щодо того, чи знали вони когось із нападників. Це особливо вражає у випадку працівників міліції, які були присутні на місці події і особисто стежили за нападом і нападниками. Зрештою, незважаючи на чіткі докази того, що напад був спрямований проти членів конкретної етнічної групи, він розслідувався як звичайне хуліганство. Немає жодних доказів того, що державні органи провели будь-яке розслідування антиромського упередження як можливого мотиву цього злочину. Наведені висновки у цій справі слід також розглядати на тлі міжнародних звітів, які повідомляють про збереження в Україні стійких антиромських упереджень, зокрема з боку певних працівників правоохоронних органів. Висновок: порушення (одноголосно) щодо першої групи заявників; неприйнятне (неприйнятне ratione materiae) щодо другої групи заявників. Стаття 8 в сукупності зі статтею 14: Становище другої групи заявників не підпадає під сферу дії статті 3 і може бути належно досліджене відповідно до статті 8. Як було встановлено, мала місце глибока неспроможність з боку державних органів захистити першу групу заявників від нападів на їхні будинки, на підставі чого Суд встановив порушення статті 3, в сукупності зі статтею 14 Конвенції. Такий же висновок є чинним для II групи заявників, тому що єдиною відмінністю між ними і першою групою є те, що вони були відсутні у селі на момент подій і повернулись до села пізніше і тільки тоді дізнались про пошкодження своїх будинків. Заявники мали виселитися зі своїх будинків внаслідок нападу. Хоча немає жодних особливих фактів, які вказували б на те, що заявникам активно перешкоджали повертатись до села, проте було б нерозумним очікувати від заявників, аби вони постійно проживали у пошкоджених будинках у місцевості, де представники держави однозначно повідомили їм, що вони не матимуть жодного захисту від натовпу, зокрема за обставин, коли не було проведено жодного розслідування, і за напад не було притягнуто до відповідальності жодної особи. Тому не може бути жодних сумнівів, що шкода, завдана будинкам заявників, становить тяжке і невиправдане втручання у право заявників на повагу до приватного і сімейного життя і житла. Висновок: порушення (одноголосно). Стаття 41: 11 000 EUR кожному заявнику із першої групи і 9000 EUR кожному заявнику із другої групи на відшкодування моральної шкоди; вимога щодо матеріальної шкоди відхилена. (див. також Moldovan і Інші проти Румунії (№ 2), 41138/98, 12 липня 2005, Інформаційний бюлетень 77)
Full & Egal Universal Law Academy