CASE OF BURLYA AND OTHERS v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the CoE Action Plan for Ukraine 2018-2021

Цей переклад підготовлений Радою Європи в межах Плану дій Ради Європи для України на 2018-2021 роки та фінансований за рахунок коштів на рівні Плану дій, наданих Естонією, Ірландією, Латвією, Литвою, Ліхтенштейном, Люксембургом, Нідерландами, Норвегією, Польщею, Румунією, Туреччиною, Угорщиною, Фінляндією, Чеською Республікою, Швейцарією, Швецією та Канадою.

This translation is produced by the Council of Europe within the framework of the Council of Europe Action Plan for Ukraine 2018-2021 and funded with Action Plan-level funds provided by the Czech Republic, Estonia, Finland, Hungary, Ireland, Latvia, Liechtenstein, Lithuania, Luxembourg, the Netherlands, Norway, Poland, Romania, Sweden, Switzerland, Turkey and Canada.

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

СПРАВА BURLYA І ІНШІ ПРОТИ УКРАЇНИ

(Заява № 3289/10)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

6 листопада 2018 року

Це рішення стане остаточним на підставі статті 44 § 2 Конвенції. До нього можуть бути внесені редакційні зміни.

У справі Burlya і Інші проти України,

Європейський суд з прав людини (четверта секція) на засіданні Палати у складі:

Пауло Пінто де Альбукерк (Paulo Pinto de Albuquerque), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Фаріс Вегабовічь (Faris Vehabović),
Егідіюс Кюріс (Egidijus Kūris),
Юлія Антонелла Моток (Iulia Antoanella Motoc),
Марко Бошняк (Marko Bošnjak),
Петер Пачолай (Péter Paczolay), судді,
і Маріалена Цірлі (Marialena Tsirli), секретар секції,

Розглянувши справу на закритому засіданні 2 жовтня 2018 року,

Проголошує наступне рішення, ухвалене у вказаний день:

процедура

1.  Справа була відкрита за заявою (№ 3289/10), поданою проти України її дев’ятнадцятьма громадянами, інформація про яких наведена у додатку («заявники»), які звернулись до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод («Конвенція») 11 січня 2010 року.

2.  Заявники були представлені Європейським центром з прав ромів, громадською організацією із Будапешта. Уряд України («Уряд») був представлений уповноваженою особою, паном I. Ліщиною.

3.  Заявники стверджували, що напад на їхні будинки під час антиромського “погрому”, до якого влада була причетна або принаймні не змогла запобігти йому чи ефективно розслідувати, а також неналежні житлові умови після їхнього переселення внаслідок цього нападу, порушували статті 3, 8, 13, 14 Конвенції і статтю 1 Протоколу № 1.

4.  11 лютого 2016 року заява була комунікована Уряду.

5.  Сімнадцятий і вісімнадцятий заявники померли, відповідно, 16 жовтня 2017 року і 24 квітня 2013 року, і певні особи висловили бажання підтримувати заяву від їхнього імені (див. параграфи 64 - 78 нижче).

ФАКТИ

I.  ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6.  Заявники є громадянами України, ромами за етнічним походженням. До 10 вересня 2002 року заявники жили у селі Петрівка Іванівського району Одеської області (далі також “село”). Зараз вони живуть у Березівському районі Одеської області.

A.  Події  7 - 10 вересня 2002 року

7.  7 вересня 2002 року у селі був убитий 17-річний етнічний українець, ніби-то чоловіком-ромом, який потім був визнаний винним у скоєнні цього вбивства. Схоже, це трапилось під час суперечки між чоловіками-ромами та молоддю села у місцевому барі або на дискотеці.

8.  8 вересня 2002 року зібрався натовп мешканців села, які вимагали вигнати ромів з цього села. Відповідно до свідчень сільського голови, пана М.С., зроблених у ході наступного кримінального розслідування, депутати сільради намагались зняти напруження і закликали селян не робити нічого протизаконного.

9.  Того ж дня сільська рада зібралась на засідання. Поміж присутніми були: представник Іванівської районної державної адміністрації (“районна адміністрація”) і керівник Іванівського районного відділення міліції (“районне відділення міліції”). Відповідно до наданого заявниками протоколу засідання, у вступному слові сільський голова сказав, inter alia:

“... сьогодні було скоєно жорстокий злочин [у нашому селі] групою мешканців циганського походження. Один учень [сільської середньої школи] був убитий, а троє інших були поранені і зараз перебувають у лікарні у тяжкому стані. Цей злочин став можливим через те, що не було вжито жодних належних заходів проти них у випадку їх [причетності до злочину]. Кожен знає, що поширення наркоманії, котре відбувається у нашому селі, - це їхня вина. Сьогодні відбулися збори мешканців села, під час яких було висловлено негативну думку щодо бандитизму та інших [видів злочинів] з боку цієї категорії осіб ... Я закликаю членів сільської ради говорити відповідально і висловити свою думку щодо скоєного злочину щодо рішення мешканців села. Я хотів би, щоб це засідання не перетворювалось на щось, що загострить міжетнічні стосунки.”

10.  Перед завершенням засідання сільська рада вирішила, зокрема, “підтримати рішення зборів мешканців села виселити осіб циганської національності з нашого села”.

11.  9 вересня 2002 року сільська рада зібралась знову. Були присутні голова районної адміністрації, керівник районного відділення міліції, головуючий і депутати Іванівської районної ради. Сільська рада розглянула питання щодо “приведення у відповідність до вимог закону рішення сільської ради [від 8 вересня] щодо виселення осіб циганської національності”. Голова районної адміністрації закликав сільську раду уважно розглянути розумність свого рішення, провести чітку межу між проблемами злочинності і міжетнічними стосунками. Депутат сільради, Д. висловився, що яким би не було формулювання рішення, воно не матиме жодних правових наслідків, і правові методи впливу на наркоторговців також будуть неефективними. Дійсно, неможливо було тримати становище під контролем. Далі Д. зазначив, що сусіди ромських мешканців кажуть, що необхідно перерізати їм газові труби і спалити будинки ромів. На завершення засідання сільська рада вирішила просити правоохоронні органи “забезпечити виселення із села соціально небезпечних осіб, незалежно від їхнього етнічного походження”.

12.  Ввечері того ж дня сільський голова і дільничний міліціонер порадили заявникам залишити село, оскільки міг розпочатись погром. Було перерізано електро- і газопостачання до їхніх будинків. Після цього, в ніч з 9 на 10 вересня 2002 року, натовп з кількасот людей, ймовірно, під проводом пана O.M., розгромив будинки, що належали ромам, і знищив їхнє майно. Кілька працівників міліції були при цьому присутні, але не втручались і нічого не робили, щоб стати на перешкоді руйнуванню, а, схоже, зосередились виключно на тому, щоб запобігти людським жертвам. Будинок, де жив перший заявник, був спалений. Як повідомив Уряд, висновки експертизи причин пожежі були безрезультатними (див. параграф 118 нижче).

B.  Повідомлення заявників стосовно їхнього особистого становища

13.  Заявники надали низку письмових звернень від заявників до пані Дудучехава, лідера Асоціації ромів, і пана Стоянова, адвоката, який представляв низку заявників у кримінальному провадженні на національному рівні (див. нижче). У зверненнях, надісланих у 2004 – 2007 роках, наведено опис подій 7‑10 вересня 2002 року і містяться прохання про допомогу у владнанні стосунків з державними органами. Відповідно до загального змісту листів, міліція закликала заявників полишити домівки до погрому, і за їх відсутності їхні будинки були сплюндровані натовпом, зокрема, було вибито двері й вікна, меблі і начиння були знищені або вкрадені.

14.  Відповідно до повідомлення п’ятої заявниці від 17 листопада 2007 року, вона і четвертий заявник (її чоловік) на момент подій були відсутні у селі і дізнались про них тільки після повернення, 20 вересня. Вона мала продати свій дім за півціни, як й інші роми-потерпілі від погрому. Сьомий, восьмий, тринадцятий і шістнадцятий заявники, а також інші колишні мешканці-роми села Петрівка, надали подібні свідчення і казали, що продали будинки за ціну, меншу, ніж звичайна (наприклад, пані M. Бурля, дружина другого заявника, назвала ціну, за яку продала свій будинок, «дуже низькою»).

15.  Заявники надали вісім недатованих фотографій, що відображають руїни одного чи кількох будинків, на деяких фотографіях видно сліди вогню. Походження цих фотографій незрозуміле. У своєму зверненні до пані  Дудучехава у 2004 році шоста заявниця посилалась на певні фотографії, на яких видно шкоду, завдану її будинку і будинкам її родичів.

16.  Сьомий і восьмий заявники повідомили, що перед початком нападу усі роми залишили село.

17.  Заявники, перераховані у Додатку, стверджували у своїх зверненнях до пані Дудучехава, пана Стоянова або до поліції, в ході відповідного кримінального розслідування, що на момент подій і нападу 7-10 вересня 2002 року їх не було в селі, і вони дізнались про них згодом.

18.  У зверненні до пана Стоянова, від 18 листопада 2007 року, дев’ята заявниця повідомила, що вона була вдома з двома онучками (яким було десять і п’ятнадцять років на момент подій), коли розпочався напад. У вікна полетіло каміння, четверо нападників виламали двері і почали стріляти, а старша онучка благала нападників не вбивати їх. Нападники не чіпали ні заявницю, ні її онучок; після цього заявниця втекла.

Проте, у заяві до поліції від 26 вересня 2002 року ця заявниця повідомила, що вона втекла із села до нападу і, коли повернулась наступного дня, то знайшла свій будинок пограбованим. У зверненні (до пані Дудучехава), датованому 13 червня 2004 року, ця заявниця скаржилась, що її вигнали з її будинку, але не згадувала про те, що вона особисто зазнала нападу.

C.  Наслідки подій

19.  Відповідно до звіту, опублікованого 20 вересня 2002 року у обласній газеті Porto Franko, а також інформації, повідомленої на прес-конференції 12 вересня 2002 року державним секретарем Міністерства внутрішніх справ і керівником Одеського обласного управління міліції (“обласна міліція”), на місці події був присутній наряд міліціонерів, які стежили за нападом. Проте вони не намагались запобігти йому або зупинити його, вочевидь переймаючись тільки тим, щоб запобігти людським жертвам.

20.  Про ці події розповідалось у низці обласних і загальнодержавних газет.

21.  Заявники стверджували, що після нападу вони мали переїхати до іншого міста і поселитись разом з родичами і друзями у перенаселених будинками без належних умов.

D.  Кримінальне розслідування

22.  10 вересня 2002 року Іванівське районне відділення міліції розпочало кримінальне провадження проти невідомих осіб за підозрою у хуліганстві вчиненому групою осіб.

23.  10 вересня 2002 року слідчі міліції з Іванівського, Березівського та кількох інших районів провели огляд місця події і пошкоджені будинки у селі Петрівка (включно зі зняттям відбитків пальців). Після цього слідчий обласного управління міліції провів огляд місця події у грудні 2002 і січні 2003 року.

24.  12 вересня 2002 року було вирішено створити слідчу групу у складі головного слідчого обласного управління міліції і слідчих та інших працівників міліції Іванівського району та трьох інших районів.

25.  З 12 вересня до 9 жовтня 2002 року слідчий обласного управління міліції отримав низку висновків експертизи щодо матеріалів, знайдених на місці події (зокрема щодо оцінки розміру шкоди).

26.  20 вересня 2002 року працівник Іванівського районного відділення міліції опитав сусідів деяких заявників. Сусіди повідомили, що у ніч нападу вони бачили біля будинків заявників приблизно 150 -300 осіб.

27.  З 23 вересня 2002 року до 27 січня 2003 року принаймні шістдесят мешканців села, включно з O.М. і P.M. (котрих згодом представниця заявників, пані Дудучехава, звинуватила в участі у нападі ‑ див. параграф 36 нижче), були допитані міліцією: четверо з них працівниками Іванівського районного відділення міліції, а решта - слідчим обласного управління міліції. Загалом мешканці села зазначали, що вже віддавна у селі існувала напруга між ромським і неромським населенням (багато хто пригадував, що це було пов’язано зі стверджуваною причетністю ромських мешканців до наркоторгівлі), і що в ніч на 9 вересня 2002 року кілька сотень осіб сплюндрували будинки ромських мешканців. Це було зроблене для того, аби бути певними у тому, що ромів буде вигнано із села. Дехто висловив схвалення вчинків нападників (котрі були змушені діяти через бездіяльність влади щодо наркоторгівлі), проте заперечував особисту причетність до нападу.

28.  Міліція також опитала низку заявників, котрі надали покази, що переважно узгоджувалися з описом подій, наведених у параграфах 7-17 вище.

29.  14 листопада 2002 року був опитаний певний пан В., очевидно ром і на той час мешканець Петрівки. Він повідомив, що 9 вересня його викликали до Іванівського районного відділення міліції і сказали, що мешканці Петрівки нападуть на будинки ромів. Дізнавшись про це, він повернувся до села і допоміг евакуюватись своїй родині та іншим ромським мешканцям до іншого села.

30.  Поліція офіційно визнала заявників, перерахованих у додатку, потерпілою стороною або цивільними позивачами (див. параграфи 53 і 54 нижче).

31.  У січні 2003 року (схоже, у викладі подій, наданому Урядом, відповідні дати наведені з помилками - як січень 2002 і січень 2007 року) слідчий обласного управління міліції допитав трьох працівників загону спеціального призначення «Беркут». Вони повідомили, що у погромі брали участь приблизно 2000 осіб. Вони просили міліціонерів не втручатися. Вони заходити до будинків, просили їхніх мешканців не чинити опору і йти геть.

32.  У лютому 2003 року міліція отримала висновок експертизи щодо спроби ідентифікувати голоси, зафіксовані на відеокасеті. Виглядає, що на цій касеті записано збори мешканців села перед погромом. Експерти дійшли висновку, що жоден з голосів не може бути ідентифікований через низьку якість запису.

33.  4 лютого 2003 року поліція припинила розслідування через неможливість ідентифікувати правопорушників. 17 лютого 2003 року обласна прокуратура видала постанову про поновлення розслідування.

34.  20 лютого 2003 року Іванівська районна прокуратура (“районна прокуратура”) відмовилась відкривати кримінальне провадження проти посадових осіб сільської ради через відсутність у їхніх діях складу злочину.

35.  1 квітня 2003 року слідчий обласного управління міліції знову припинив розслідування.

36.  27 лютого 2005 року пані Дудучехава, голова громадської організації «Романі Збора» надіслала до Одеської обласної прокуратури листа з проханням відкрити кримінальне провадження проти осіб, які брали участь у нападі, і посадових осіб, які потурали їм. Зокрема, вона перерахувала пана O.M., пана П.M. і пана I.Д., оскільки усі, як стверджувала вона, підбурювали до нападу; вона назвала M.С., сільського голову, і O.В., керівника районного відділення міліції, поміж посадовими особами, які потурали цьому. Вона назвала перших п’ятнадцять заявників і сімнадцятого-дев’ятнадцятого заявників як осіб, чия власність була пошкоджена, і підсумувала їхні звернення до неї (див., зокрема, параграф 13 вище).

37.  28 березня 2005 року Одеська обласна прокуратура повідомила пані Дудучехава, що розслідування хуліганської поведінки було розпочате і припинене 1 квітня 2003 року, але було вжито оперативні заходи для встановлення осіб правопорушників (див. параграф 58 нижче для підсумкового опису законодавчої бази щодо таких заходів). Двадцять три особи, включно з тими, чиї повідомлення були долучені до скарги пані Дудучехава, були визнані потерпілими або цивільними позивачами. Стосовно неспроможності міліції запобігти згаданій хуліганській поведінці, керівник обласного відділення міліції наклав дисциплінарні стягнення на винуватих працівників міліції.

38.  21 листопада 2005 року пан I. Стоянов, адвокат, який представляв низку заявників, подав скаргу до Президента України і Генерального прокурора, стверджуючи, що скоєний злочин був помилково кваліфікований як хуліганство, оскільки його слід розглядати як дискримінацію і масові заворушення. Винні особи були добре відомі.

39.  31 грудня 2005 року керівник обласного управління міліції повідомив пану Стоянову, що розслідування було закрите 1 квітня 2003 року, обласна прокуратура розглянула справу і залишила рішення про її закриття без змін.

40.  25 січня 2006 року районна прокуратура повідомила пану Стоянову рішення про відмову у відкритті кримінального провадження проти посадових осіб сільради (див. параграф 34 вище) і зазначила, що пан Стоянов може отримати інформацію про стан кримінального провадження щодо хуліганських дій у обласному управлінні міліції, котра веде цю справу.

41.  27 січня 2006 року Іванівське районне відділення міліції перебрало на себе розслідування справи щодо хуліганських дій і вирішило поновити розслідування. 5 квітня 2006 року провадження знову було закрите.

42.  22 серпня 2008 року пан Стоянов надіслав до Генеральної Прокуратури листа з проханням повідомити йому про хід оперативних заходів із встановлення правопорушників і про надання дозволу на ознайомлення з матеріалами справи.

43.  25 вересня 2008 року районна прокуратура повідомила пану Стоянову, що розслідування було закрите правомірно, і що потерпілі можуть ознайомлюватись з матеріалами справи тільки після її завершення.

44.  Заявники надали копію листа від районного відділення міліції від 13 липня 2009 року, адресованого панові Стоянову. У листі пану Стоянову, у відповідь на його запит, повідомлялось, що 10 лютого 2009 року розслідування було поновлене, а 2 березня 2009 року знову припинене через неможливість встановити особи правопорушників. Не наводилось жодних підстав для здійсненого поновлення. Уряд стверджує, що цей лист несправжній (див. параграфи 88 - 91 нижче).

E.  Судові провадження

1.  Скасування рішення сільської ради

45.  21 березня 2003 року Іванівський районний суд (“районний суд”), розглянувши подання районної прокуратури, скасував рішення сільської ради від 9 вересня 2002 року на тій підставі, що воно суперечить Конституції і було ухвалене під тиском натовпу розлючених мешканців села з метою заспокоїти їх і запобігти лінчуванню ромів.

2.  Цивільний позов про відшкодування шкоди

46.  23 грудня 2005 заявники (окрім четвертого і шістнадцятого) подали до районного суду позов проти районної адміністрації і сільської ради.

47.  23 листопада 2007 року районний суд залишив позов заявників без задоволення, оскільки він мав бути поданий до Одеського районного адміністративного суду. Заявники не подавали апеляційну скаргу.

3.  Адміністративне провадження з метою визнати бездіяльність слідчих органів незаконною

48.  3 травня 2007 року перші троє і п’ятий-дев’ятнадцятий заявники подали позов з метою визнати незаконною неспроможність районної прокуратури і районного відділення міліції розслідувати інцидент.

49.  9 лютого 2008 року Одеський окружний адміністративний суд залишив цей позов без задоволення, не розглядаючи його щодо суті, оскільки він не підпадав під юрисдикцію адміністративних судів. 17 березня 2008 року Одеський адміністративний апеляційний суд залишив цю ухвалу без змін.

4.  Скарги до судів у рамках кримінального провадження

50.  5 червня 2008 року районний суд розпочав провадження за скаргою, поданою першими трьома і п’ятим-дев’ятнадцятим заявниками відповідно до Кримінально-процесуального кодексу, у якій вони оскаржували рішення про припинення розслідування. 19 серпня 2008 року і 8 квітня 2009 року пан Стоянов у рамках цього провадження подав адміністративну скаргу від імені першого-третього, шостого-п’ятнадцятого і сімнадцятого-дев’ятнадцятого заявників. У цих скаргах заявники стверджували, що їх ніколи не допитували і не визнавали потерпілими. Вони просили суд наказати міліції визнати за ними цей статус. Як стверджують заявники, на момент подання заяви до Європейського суду з прав людини, провадження досі тривало у районному суді і жодного рішення не було ухвалено.

II.  ВІДПОВІДНЕ ВНУТРІШНЄ ПРАВО

A.  Конституція України

51.  Стаття 24 Конституції України каже наступне:

“...Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, ... етнічного та соціального походження ...”

B.  Кримінальний кодекс від 2001, у редакції, чинній на момент подій

52.  Статті 67, 161, 294, 296, 365 і 367 цього кодексу звучать наступним чином:

Стаття 67. Обставини, які обтяжують покарання

“1.  При призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, визнаються:

...

(3)  вчинення злочину на ґрунті расової, національної, релігійної ворожнечі чи розбрату; ...”

Стаття 161. Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань

“1.  Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками – караються штрафом від двохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

2.  Ті самі дії, поєднані з насильством, обманом чи погрозами, а також вчинені службовою особою, караються штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

3.  Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, які були вчинені організованою групою осіб або спричинили тяжкі наслідки, караються позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.”

Стаття 294. Масові заворушення

“1.  Організація масових заворушень, що супроводжувалися насильством над особою, погромами, підпалами, знищенням майна, захопленням будівель або споруд, насильницьким виселенням громадян, ... караються позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.

2.  Ті самі дії, якщо вони призвели до загибелі людей або до інших тяжких наслідків, караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років.”

Стаття 296. Хуліганство

“1.  Хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом ...

2.  ... Ті самі дії, вчинені групою осіб караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на строк до чотирьох років.”

Стаття 365. Перевищення влади або службових повноважень

“1.  Перевищення влади або службових повноважень, тобто умисне вчинення дій, які явно виходять за межі наданих прав чи повноважень, якщо вони завдали істотної шкоди охоронюваним законом правам, інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам, інтересам юридичних осіб, карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

...

3.  Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки, караються позбавленням волі на строк від семи до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.”

Стаття 367. Службова недбалість

“1.  Службова недбалість, тобто невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов’язків через несумлінне ставлення до них, що завдало істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам окремих юридичних осіб, карається штрафом від двохсот п’ятдесяти до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2.  Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та штрафом від двохсот п’ятдесяти до семисот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або без такого.”

C.  Кримінально-процесуальний кодекс від 1960 (чинний на момент подій)

53.  Стаття 28 цього кодексу казала, що особа, яка зазнала матеріальної шкоди внаслідок злочину може подати цивільний позов проти обвинуваченого або особи, винної у діянні скоєному обвинуваченим. Стаття 50 передбачала, що слідчий або суд постановляють офіційне рішення про визнання особи цивільним позивачем або про відмову в цьому.

54.  Стаття 49 передбачала, що особа, яка зазнала моральної, фізичної або майнової шкоди внаслідок злочину може бути визнана потерпілим. Вона передбачала, що слідчий або суд постановляють офіційне рішення про визнання особи потерпілим або про відмову в цьому.

55.  Стаття 206 цього кодексу передбачала, що досудове розслідування кримінальної справи може бути припинене, зокрема, якщо розслідування не встановило особу, яка скоїла правопорушення.

56.  Стаття 121 передбачала, що будь-яке розкриття інформації про досудове розслідування має відбуватися з дозволу слідчого, який веде кримінальну справу, або прокурора.

57.  Відповідно до статтей 234-36 цього кодексу, дії слідчого могли бути оскаржені до прокурора. Дії слідчого і рішення прокурора щодо такої скарги могли також бути оскаржені до суду, котрий, проте, міг розглядати їх під час попереднього слухання даної справи, тобто, після завершення відповідного розслідування, і коли справа передавалась до суду разом з обвинувальним висновком.

D.  Закон про оперативно-розшукову діяльність від 1992 року

58.  Стаття 2 цього закону визначала оперативно-розшукову діяльність як систему гласних і негласних пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних заходів. Стаття 8 каже, що оперативним підрозділам для виконання завдань оперативно-розшукової діяльності надається право опитувати осіб, за їх згодою, проводити контрольовану поставку та контрольовану і оперативну закупку, ознайомлюватися з документами та даними, відвідувати жилі та інші приміщення, проводити операції з контрольованого вчинення відповідних діянь, здійснювати зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, залучати інформаторів, створювати фіктивні підприємства і установи тощо.

III.  ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

59.  Відповідні частини другого звіту щодо України Європейської комісії проти расизму і нетолерантності (ЄКРН), ухваленого 14 грудня 2001 року, звучать наступним чином:

“56.  Як і в деяких європейських країнах, населення рома/циган стикається з ситуацією суворих соціально-економічних негараздів, а також з проявами упередження, дискримінації та насильства з боку більшості населення, а іноді й з боку органів влади, зокрема працівників правоохоронних органів. ЄКРН висловлює занепокоєння з приводу цієї ситуації та вважає, що конче необхідна політика, спрямована на розв’язання проблеми становища громад рома/циган в Україні, аби забезпечити їхнім членам на практиці такі самі права, які має решта населення України. ЄКРН упевнена, що першим необхідним кроком на шляху розробки належної відповіді на проблеми, які постали перед населенням рома/циган в Україні, є визнання органами влади того, що ці проблеми дійсно існують, і що їх слід розв’язувати ...

...

58.  Іншою пріоритетною сферою дій, визначеною ЄКРН, є поведінка працівників правоохоронних органів відносно членів громад рома/циган. У цьому аспекті ЄКРН із занепокоєнням відзначає непоодинокі заяви про надмірне застосування сили, погане поводження, словесні образи та пошкодження майна персоналом правоохоронних органів. Дискримінаційна практика, як нам повідомляють, є дуже поширеною і включає довільні перевірки, несанкціоновані обшуки, конфіскацію документів і, як зазначалось у першій доповіді ЄКРН, дискримінаційне застосування запобіжних кримінальних дій щодо осіб з кримінальним минулим. ЄКРН закликає, аби було вжито заходів задля подолання проявів протиправної поведінки працівників правоохоронних органів загалом, у т. ч. шляхом більш дієвої реакції держави на такі прояви, а також шляхом навчання та підвищення обізнаності. На додаток, звертаючи увагу на повідомлення про те, що реакція міліції на злочини, що їх вчиняють представники основного населення проти рома/циган, є нерідко неадекватною, ЄКРН рекомендує органам влади в Україні вжити заходів задля гарантування швидкого та ефективного реагування міліції на всі злочини, у т. ч. вчинені проти рома/циган, а також, відповідно до рекомендацій, наведених вище, забезпечити, аби расистський елемент образ було належним чином враховано.”

60.  Відповідні частини третього звіту ЄКРН щодо України, ухваленого 29 червня 2007 року, звучать наступним чином:

“76.  Як було зазначено вище, рома/цигани стикаються з численними проблемами у відносинах із міліцією та іншими правоохоронними органами. ЄКРН отримала повідомлення, згідно з якими деякі працівники міліції неправомірно затримують і переслідують представників ромської громади. ... Намагаючись досягти порозуміння між ромськими неурядовими організаціями і Міністерством внутрішніх справ, прокуратура та правоохоронні органи погодилися доповісти про незначні результати. Отже, ЄКРН отримала повідомлення, згідно з якими рома/цигани не одержують адекватної відповіді від міліції, якщо вони стають жертвами злочинів.”

61.  27 листопада 2002 року Консультативний комітет Ради Європи Рамкової Конвенції про захист національних меншин (“Консультативний комітет”) оприлюднив перший висновок щодо дотримання Україною цієї Конвенції. Він стосувався першого моніторингового циклу і ґрунтувався на візиті Консультативного комітету до України у грудні 2001 року. Відповідні частини цього висновку звучать так:

“30.  Консультативний комітет вважає, що Україна не змогла забезпечити повну і ефективну рівність між більшістю населення і ромами, і що становище ромів залишається складним у таких сферах, як працевлаштування і житло... ці проблеми поглиблюються незадовільним становищем ромів у освітній системі... Консультативний комітет вважає, що ці проблеми заслуговують на поглиблену увагу.

...

36.  Консультативний комітет зазначив зі стурбованістю, що ставлення суспільства до ромів залишається негативним, а соціологічні дослідження доводять, що упередження щодо ромів є значно поширенішими, ніж щодо осіб, котрі належать до інших національних меншин. Консультативний комітет переконаний, що буде корисно передбачити наступні ініціативи, спрямовані на просування міжкультурного діалогу між ромами та іншими.

37.  Консультативний комітет зі стурбованістю відзначає, що мали місце інциденти дискримінації і жорстокого поводження щодо ромів, у тому числі з боку працівників правоохоронних органів, про які доповідав, поміж іншими Уповноважений Верховної Ради з прав людини. Комітет також стурбований вірогідними повідомленнями про дискримінацію і вороже ставлення, у тому числі з боку працівників правоохоронних органів, щодо шукачів притулку та інших осіб, котрі відносно недавно приїхали до України ... Консультативний комітет глибоко занепокоєний тим, що правоохоронні органи виявляють певну інертність в усвідомленні цих проблем і їх вирішенні, і закликає владу збільшувати сумлінність, з якою такі інциденти мають розслідуватись і переслідуватись.”

62.  Другий висновок Консультативного комітету щодо України, оприлюднений 30 травня 2008 року, у відповідних частинах звучить так:

“79.  Деякі співрозмовники повідомили Консультативному комітету, що особи, які належать до національних меншин, зазнають невиправданих і/або незаконних затримань і обшуків з боку працівників правоохоронних органів. Роми, а також особи, які належать до видимих меншин і живуть у різних регіонах України, схоже, є головними мішенями такої практики, котра, як стверджується, у деяких випадках супроводжується вимаганням хабарів. Рейди та обшуки помешкань у ромських поселеннях, що іноді супроводжуються надмірним застосуванням сили, як повідомляється, не припинялись. Досі надходять повідомлення про випадки жорстокого поводження з боку міліції, а скарги, подані проти підозрюваних посадових осіб, часто належно не розслідуються.

Окрім того, є повідомлення про притягнення до кримінальної відповідальності і засудження до позбавлення волі ромів без переконливого доведення їхньої вини. Натомість повідомляється, що правоохоронні органи виявляють недбалість у розслідуванні злочинів, скоєних щодо ромів. Схоже, поширені негативні стереотипи щодо ромів превалюють також і у правоохоронних органах і в судах ... і, безсумнівно, поглиблюють ризик нерівного ставлення з боку цих державних органів.”

ПРАВО

I.  ПОПЕРЕДНІ ПИТАННЯ

A.  Смерть двох заявників

63.  Сімнадцятий і вісімнадцятий заявники померли після подання цієї заяви (див. параграф 5 вище).

1.  Подання сторін

64.  Представники заявників спочатку повідомили Суду про це у листі від 23 лютого 2018 року. Вони зазначили, що дружина і син сімнадцятого заявника і дружина і онучка вісімнадцятого заявника бажають підтримувати заяву від їхнього імені. У зв’язку з цим вони також зазначили, що дев’ятнадцятий заявник також помер, і назвали певних осіб, які бажають підтримувати заяву від його імені.

65.  У відповідь на прохання Суду надати докази, представники заявників зазначили, що насправді дев’ятнадцятий заявник не помер. У зв’язку з цим вони також повідомили, що пані Раїса Микитівна Циня і пані Любов Леонтівна Циня – відповідно, дружини сімнадцятого і вісімнадцятого заявників – а також пані Раміна Ніколаєвна і Євгенія Циня – онучки вісімнадцятого заявника, висловили бажання підтримувати заяву від імені відповідних заявників. Вони надали довіреності, підписані цими особами, і свідоцтва про смерть.

66.  Уряд повідомив, що особи, котрі бажають підтримувати заяву від імені померлого, “не надали жодних підтверджуючих документів щодо їхньої спорідненості або пов’язаності з померлим, таких як свідоцтво про народження, свідоцтво про укладення шлюбу і, головне, (sic) свідоцтво про прийняття спадщини”. Уряд запропонував Суду відмовити цим особам у задоволенні клопотання про підтримання заяви від імені померлого.

67.  Представники заявників у відповідь надали копію свідоцтва про укладення шлюбу, котре доводить, що Любов Циня була дружиною вісімнадцятого заявника. Щодо Раїси Циня вони повідомили, що вона була співмешканкою сімнадцятого заявника (тобто вони не були одружені), і тому вона не може надати свідоцтво про укладення шлюбу. Вони зазначили, що у справі Velikova проти Болгарії ((dec.), № 41488/98, ECHR 1999‑V (витяги)) Суд також дозволив неодруженій партнерці підтримувати скаргу після смерті заявника. Представники заявників повідомили, що ці особи є уразливими і бідними і тому не можуть надати свідоцтво про прийняття спадщини.

2.  Оцінка Суду

68.  Суд перш за все зазначає, що заявники померли після того, як подали заяву, і, відповідно до практики Суду, до цієї ситуації слід ставитись інакше, ніж до випадків, коли заявник помирає до цього. Коли заявники помирали після подання заяви, Суд погоджувався, що їхні близькі і спадкоємці в принципі можуть підтримувати заяву, за умови, що вони мають достатній інтерес до справи (див. Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu проти Румунії [ВП], № 47848/08, § 97, ECHR 2014, з наступними посиланнями). У таких випадках вирішальне питання полягає не у тому, чи дані права можуть чи не можуть переходити до спадкоємців, які бажають підтримувати провадження, а у тому, чи спадкоємці можуть в принципі стверджувати, що мають законний інтерес просити Суд розглядати справу на підставі бажання заявника реалізувати своє індивідуальне і особисте право подавати заяву до Суду (див. Singh і Інші проти Греції, № 60041/13, § 26, 19 січня 2017).

69.  Не оспорюється те, що особи, котрі бажають підтримувати заяву від імені померлих заявників, не мають офіційного статусу їхніх спадкоємців. Проте це саме по собі не є вирішальним, якщо вони можуть обґрунтувати своє твердження, що є їхніми близькими (на противагу Malhous проти Республіки Чехія (dec.) [ВП], № 33071/96, ECHR 2000‑XII – у якій Суд погодився, що родич, який не отримав статусу спадкоємця, тим не менш має таке повноваження ‑ з Thévenon проти Франції (dec.), № 2476/02, ECHR 2006‑III, ‑ у якій Суд не визнав locus standi особи, яка не була родичем заявника, незважаючи на те, що він був його другом і мав від нього генеральну довіреність).

70.  Стосовно сімнадцятого заявника Суд не має доказів, які доводили б, що особи, які бажають підтримувати заяву від його імені, є його рідними, і відповідні особи не пояснили, чому не можуть надати такі докази.

71.  Хоча спочатку представники заявників зазначали, що син сімнадцятого заявника бажає підтримувати заяву, проте наступних повідомлень про це не надійшло, і представники заявників наступного разу про нього не згадували після того, як Суд попросив надати докази (див. параграфи 64 і 65 вище).

72.  Щодо неодруженої партнерки сімнадцятого заявника, то вона не брала участі у провадженні на національному рівні від його імені, і її не визнавали як таку ні державні органи, ні Уряд (на противагу, наприклад, Velikova (dec.), цитовано вище, Vogrinčič і Інші проти Словенії (dec.), №№ 15829/05 і 18618/06, 28 червня 2011, і Ivko проти Росії, № 30575/08, § 66, 15 грудня 2015). Навіть після того, як вона пояснила свій статус неодруженої співмешканки, вона не надала детального опису її стосунків із заявником, таких як строк їх співмешкання, спільні діти тощо (на противагу, наприклад, Velikova (dec.), цитовано вище, і Pisarkiewicz проти Польщі, № 18967/02, § 29, 22 січня 2008).

73.  З огляду на ці обставини, Суд робить висновок, що не було доведено, що особи, які бажають підтримувати заяву від імені сімнадцятого заявника, мають для цього законний інтерес. Тому вони не мають повноважень підтримувати провадження.

74.  Оскільки Суд продовжуватиме розглядати скарги інших заявників, що стосуються тих самих фактів, то жодні особливі обставини стосовно поваги до прав, гарантованих Конвенцією або Протоколами до неї, не вимагають, аби Суд продовжував розгляд заяви щодо сімнадцятого заявника (див., наприклад, Grigoryan і Sergeyeva проти України, № 63409/11, § 45, 28 березня 2017).

75.  Тому Суд вважає, що стосовно цього заявника дотримано умови, за яких справа може бути вилучена з переліку, як передбачено статтею 37 § 1 Конвенції, і вирішує вилучити заяву з переліку стосовно сімнадцятого заявника.

76.  Стосовно вісімнадцятого заявника, заява була підтримана його дружиною. Суд не має підстав сумніватись у тому, що вона може підтримувати заяву від його імені. Натомість особи, котрі стверджують, що є онучками цього заявника, не надали жодних доказів на підтримку цієї вимоги і, відповідно, не довели, що мають належні повноваження підтримувати заяву від його імені.

77.  Тому Суд постановляє, що дружина вісімнадцятого заявника має повноваження продовжувати провадження від його імені.

78.  Проте надалі у тексті посилання робитиметься на “вісімнадцятого заявника”.

B.  Статус потерпілого щодо деяких заявників

1.  Подання сторін

79.  Уряд повідомив, що другий, четвертий, восьмий, чотирнадцятий, шістнадцятий і дев’ятнадцятий заявники не були визнані потерпілими в ході кримінального провадження на національному рівні (див. Додаток) і не надали жодних доказів того, що постраждали внаслідок подій, згаданих у справі. До того ж, в ході розслідування на національному рівні поліція не оглядала будинки п’ятого, тринадцятого, чотирнадцятого і дев’ятнадцятого заявників. Уряд вважає, що це є доказом того, що їхні будинки не постраждали під час нападу. Тому вони не можуть стверджувати, що є потерпілими від згаданих порушень Конвенції.

80.  Заявники відповіли, що у цьому контексті важливим є неефективність розслідування на національному рівні, а не формальний статус заявників у провадженні. Окрім того, вони зазначили, що скаржились на неспроможність державних органів визнати за деким з них офіційний статус потерпілого у рамках провадження на національному рівні (див. параграф 50 вище). Заявники також повідомили, що будинки п’ятого, тринадцятого, чотирнадцятого і дев’ятнадцятого заявників, а також завдана їм шкода, не були оглянуті міліцією скоріше через неефективність розслідування, а не через будь-які помилки з боку заявників.

2.  Оцінка Суду

81.  Суд зазначає, у листі до обласної прокуратури від 27 лютого 2005 року (див. параграф 36 вище) представниця громадської організації «Романі Збора», діючи від імені усіх заявників, окрім шістнадцятої (пані Циколан), назвала їх жертвами нападу і додала їхні відповідні свідчення. У відповідь обласна прокуратура не оспорювала їхнє становище як потерпілих; навпаки, виглядає, що всі вони мали офіційний статус у слідчому провадженні (див. параграф 37 вище). З огляду на зауваження Уряду, остання оцінка з боку прокуратури виглядає некоректною, оскільки жодного офіційного рішення про надання статусу потерпілого другому, четвертому, восьмому, чотирнадцятому, шістнадцятому і дев’ятнадцятому заявнику ніколи не ухвалювалось. Проте, не схоже, щоб було ухвалене будь-яке офіційне рішення про відмову у наданні їм цього статусу, хоча національне право вимагає ухвалення такого формального рішення (див. параграфи 53 і 54 вище). Дійсно, немає жодних вказівок на те, що мало місце ухвалення будь-якого рішення або оцінка фактів щодо цих заявників з боку державних органів.

82.  Суд у зв’язку з цим нагадує, що відповідно до усталеної практики Суду поняття “потерпілий” має тлумачитись автономно і незалежно від національно-правових понять, таких як ті, що стосуються інтересу або повноваження (див., наприклад, Vallianatos і Інші проти Греції [ВП], №№ 29381/09 і 32684/09, § 47, ECHR 2013 (витяги)). Тому відсутність визнання заявників на національному рівні саме по собі не перешкоджає тому, щоб вважати їх “потерпілими” у розумінні статті 34 Конвенції, котра каже про особу чи осіб, які безпосередньо потерпіли від стверджуваного порушення (ibid.).

83.  Щодо аргументу Уряду про те, що будинки п’ятого, тринадцятого, чотирнадцятого і дев’ятнадцятого заявників не були оглянуті міліцією, що, на думку Уряду, означає, що ці будинки не були пошкоджені, то Суд не вбачає жодних особливих підстав для такого висновку у наданих матеріалах розслідування на національному рівні. До того ж, що стосується п’ятого і тринадцятого заявників, то цей аргумент суперечить офіційному рішенню державних органів надати їм статус потерпілих.

84.  Оскільки Уряд не надав конкретних доказів, зокрема жодного обґрунтованого рішення державних органів, на спростування твердження заявників про те, що їх було виселено з їхніх будинків, а самі будинки були пошкоджені під час подій 7 - 10 вересня 2002 року, Суд вважає, що всі заявники, окрім шістнадцятого, можуть стверджувати, що є потерпілими від порушень Конвенції, про які вони стверджують.

85.  Що стосується шістнадцятої заявниці, Суд зазначає, що вона не надала жодних доказів (окрім твердження самих заявників), які довели б, що вона постраждала від подій, про які йдеться у даній заяві. У провадженні на національному рівні їй не було надано жодного статусу, і її ім’я не згадувалось ні у скарзі громадської організації «Романі Збора» від 27 лютого 2005 року (див. параграф 36 вище), ні у скарзі адвоката щодо відмови визнати декого із заявників потерпілими (див. параграф 50 вище). Тому шістнадцята заявниця не навела обґрунтованого твердження про те, що вона є потерпілою від стверджуваних порушень Конвенції.

86.  Тому Суд, погоджуючись із запереченням Уряду, вважає, що заява має бути відхилена, відповідно до статті 35 §§ 3 (a) і 4 Конвенції, стосовно шістнадцятої заявниці.

87.  Отже, далі у тексті, якщо не зазначатиметься інше, перший-п’ятнадцятий і вісімнадцятий-дев’ятнадцятий заявники називатимуться разом “заявниками”.

C.  Питання щодо зловживання правом на індивідуальну заяву

88.  Уряд вважає лист від 13 липня 2009 року, адресований пану Стоянову, в якому зазначалось, що розслідування на короткий час поновлювалось у 2009 році, котрий надали заявники (див. параграф 44 вище), не справжній. Зокрема, він написаний не на належному бланку, не має належної печатки і написаний російською мовою (хоча нормально він мав би бути написаний українською мовою), і у реєстрі вихідної кореспонденції районного відділення міліції про нього немає жодних згадок. Тому, схоже, цей лист є підробленим. Тому Уряд пропонує Суду вважати надання цього листа зловживанням правом на індивідуальну заяву, і на цій підставі відхилити заяву.

89.  Заявники наполягали, що лист від 13 липня 2009 року є справжнім. Те, що він написаний російською мовою, не є незвичним, оскільки ця мова широко застосовується у цій області. Він написаний на бланку і має печатку. Вони надали письмове свідчення від їхнього представника пана Стоянова, яким підтверджувалось, що лист справжній. Як стверджує він сам, він також відвідав відділення міліції у Іванівці 7 листопада 2016 року, і завідуючий канцелярією підтвердив йому, що лист від 2009 року насправді був надісланий. Заявники також надали лист від 21 жовтня 2016 року, підписаний заступником начальника слідчого відділу Іванівського відділення міліції, яким, по суті, підтверджувалось, що лист від 2009 року є справжнім.

90.  Щодо листа від 21 жовтня 2016 року Уряд повідомив, що міліція розслідує обставини, за яких його було написано. Окрім того, підстави для написання цього листа є сумнівними, оскільки журнал реєстру вихідної кореспонденції зберігається протягом п’яти років і мав бути знищений у 2014 році, тому неможливо перевірити, чи було написано листа від 13 липня 2009 року.

91.  На підставі наданих матеріалів Суд не може дійти висновку, що лист від 13 липня 2009 року є підробленим, і заявники скоїли зловживання. Дійсно, головне заперечення щодо його справжньості, висунуте Урядом, а саме, що його не можна було віднайти у журналі вихідної кореспонденції відділення міліції, суперечить повідомленню самого Уряду про те, що цей журнал було знищено у 2014 році, до того, як заяву було комуніковано (порівняйте параграфи 88 і 90 вище). До того ж, написання цього листа від 2009 року було підтверджене міліцією ще 21 жовтня 2016 року, після того, як Уряд надіслав свої зауваження. Тому це заперечення слід відхилити.

II.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 ОКРЕМО І в сукупності зі статтею 14 Конвенції

92.  Заявники скаржились відповідно до статті 3 Конвенції, що напад на їхні будинки і їх знищення становили нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження, за яке держава є відповідальною, оскільки державні органи були причетними до цього нападу, і не змогли захистити їх від нього і ефективно розслідувати його. Вони також стверджували, що держава є відповідальною за принизливі житлові умови, у яких вони жили після їх переселення. Окрім того, вони скаржились, що через це вони зазнали дискримінації на підставі свого ромського походження, всупереч статті 14, в сукупності зі статтею 3.

93.  Згадані положення звучать так:

Стаття 3

« Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. »

Стаття 14

« Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою – статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.”

A.  Дві групи заявників

94.  Розглядаючи наведені скарги, Суд вважає за належне розділити заявників на дві групи:

I група заявників – заявники, які були присутні у селі під час здійснення нападу в ніч 9-10 вересня 2002 року і мали тікати з будинків у селі під загрозою нападу. А саме, другий, третій, шостий – дев’ятий, одинадцятий, тринадцятий - п’ятнадцятий, вісімнадцятий і дев’ятнадцятий заявники;

II група заявників – заявники, які, як вони самі стверджують, не були вдома на момент згаданих подій (див. Додаток для посилання на відповідні свідчення), і тому безпосередньо не знали про напад і тільки згодом дізнались про завдану їм шкоду, а саме, перший, четвертий, п’ятий, десятий і дванадцятий заявники.

B.  I група заявників

1.  Прийнятність

(a)  Вичерпання внутрішніх засобів правового захисту

(i)  Подання сторін

95.  На думку Суду, заявники мали розуміти, що кримінальне розслідування не може достатньо чітко встановити кримінальну відповідальність будь-якої конкретної особи за насильство, скоєне натовпом. Натомість, позов про відшкодування шкоди проти сільської ради або відділення міліції був єдиним доступним для них ефективним засобом правового захисту. Дійсно, 23 грудня 2005 року заявники подали проти сільської ради позов про відшкодування шкоди, спричиненої їхнім виселенням (див. параграф 46 вище). Використовуючи цей засіб, вони втратили право стверджувати, що він не був ефективним. Проте, вони не оскаржували у апеляційному порядку рішення суду першої інстанції, яким їм було відмовлено у задоволенні позову (див. параграф 47 вище). Вони також не подавали проти міліції адміністративний позов про відшкодування шкоди. Уряд надав зразки практики національних судів, відповідно до яких такі позови про відшкодування шкоди можна вважати ефективними.

96.  Уряд також вказав, що заявники не оскаржували до вищого прокурора рішення про припинення кримінального розслідування.

97.  Заявники зазначили, що Суд встановив порушення Конвенції, коли держави не змогли провести ефективне розслідування насильства, скоєного натовпом (див. Ouranio Toxo і Інші проти Греції, № 74989/01, § 43, ECHR 2005‑X (витяги); Members of the Gldani Congregation of Jehovah’s Witnesses і Інші проти Грузії, № 71156/01, § 124, 3 травня 2007; і Identoba і Інші проти Грузії, № 73235/12, §§ 75-78, 12 травня 2015). На їхню думку, це є чіткою вказівкою на те, що вони могли очікувати на ефективне кримінальне розслідування нападу. Вони намагалися розпочати таке кримінальне провадження і тому виконали вимоги про вичерпання внутрішніх засобів правового захисту. І тільки після того, як стало очевидним, що розслідування є неефективним, вони звернулись до Суду.

(ii)  Оцінка Суду

98.  Відповідні принципи практики Суду щодо правила про вичерпання внутрішніх засобів правового захисту наведені в рішенні у справі Mocanu і Інші проти Румунії, [ВП], №№ 10865/09 і 2 інші, §§ 120-127, ECHR 2014 (витяги).

99.  У відповідь на подання Уряду, що заявники мали подати цивільний позов про відшкодування шкоди, Суд зазначає, що насправді кримінальне розслідування було розпочате у зв’язку із нападом на будинки заявників, і заявники відігравали у ньому активну роль (див. параграфи 30‑44 вище і 109 нижче). Відповідно, заявники скористались внутрішнім засобом правового захисту, котрий, відповідно до практики Суду, є ефективним внутрішнім засобом правового захисту для таких скарг (див., наприклад, M.C. і A.C. проти Румунії, № 12060/12, § 61, 12 квітня 2016). Оскільки розслідування стосувалось нападу загалом, то його наслідки були важливими для всіх заявників, незалежно від того, чи було їм офіційно надано статус у провадженні на національному рівні (див., mutatis mutandis, D.H. і Інші проти Республіки Чехія [ВП], № 57325/00, §§ 120-22, ECHR 2007‑IV).

100.  Щодо аргументу Уряду, що заявники могли подати до вищого прокурора скаргу на рішення про припинення розслідування, Суд зазначає, що представники заявників насправді направляли звернення до Генерального Прокурора, оскаржуючи правомірність цього припинення, а саме, неспроможність встановити особи правопорушників; обласна прокуратура розглянула цю скаргу щодо суті і залишила без змін рішення про припинення розслідування (див. параграфи 38 і 39 вище). Оскільки заявники не мали доступу до матеріалів справи (див. параграф 43 вище), Суд не переконаний у тому, що вони можуть надати щодо цього детальнішу аргументацію (для порівняння Betayev і Betayeva проти Росії, № 37315/03, § 89, 29 травня 2008).

101.  У світлі наведеного Суд вважає, що заява не може бути відхилена через невичерпання внутрішніх засобів правового захисту. Тому заперечення Уряду має бути відхилене.

(b)  Дотримання шестимісячного строку

(i)  Подання сторін

102.  Уряд повідомив, що скарги заявників були подані поза шестимісячним строком. У зв’язку з цим він навів два аргументи.

103.  По-перше, Уряд стверджував, що кримінальне провадження, розпочате щодо нападу, було остаточно припинене 5 квітня 2006 року; заявникам було повідомлено про це рішення не пізніше 25 вересня 2008 року, і відтоді слідчі дії не провадились. Уряд вважає несправжнім лист від 13 липня 2009 року до пана Стоянова, у якому зазначалось, що розслідування поновлювалось на короткий час у 2009 році (див. параграфи 44 і 91 вище). До того ж, у позові заявників, поданому до адміністративного суду у 2007 році, заявники зазначали, що вже вважали розслідування неефективним. Тобто, заявники не пізніше ніж 25 вересня 2008 року мали розуміти, що кримінальне розслідування було неефективним, і саме тоді мали звертатись до Суду. Проте, насправді заявники звернулись до Суду набагато пізніше ніж через шість місяців після цієї дати.

104.  По-друге, Уряд також стверджував, що рішення сільради стосовно виселення ромів із села було скасовано 21 квітня 2003 року, коли набуло чинності і законної сили рішення суду від 21 березня 2003 року (див. параграф 45 вище). Тому рішення сільради, починаючи від вказаної дати, “не могло бути підставою для будь-яких позовів”. Заявники подали заяву більш ніж через шість років після цієї дати.

105.  Посилаючись на рішення Суду у справі Chiragov і Інші проти Вірменії ([ВП], № 13216/05, § 137, ECHR 2015), заявники повідомили, що вимога до заявників виявити належну сумлінність у підтриманні своїх скарг у даній справі мала меншу нагальність щодо втрати власності, ніж у справах щодо втрати життя, оскільки у перших докази з меншою ймовірністю можуть бути втрачені зі спливом часу. Вони посилались на свої аргументи стосовно листа від 13 липня 2009 року, у якому зазначалось, що розслідування поновлювалось у 2009 році (див. параграфи 44 і 89 вище).

(ii)  Оцінка Суду

106.  Відповідні принципи практики Суду щодо правила про шестимісячний строк наведені в рішенні у справі Mocanu і Інші (цитовано вище, §§ 259‑66). Згідно з цими принципами, у справах, що стосуються розслідування жорстокого поводження, заявники мають вживати заходів для того, щоб відслідковувати процес розслідування, або його відсутність, і подати свої заяви з належною невідкладністю, як тільки їм стане відомо, чи має стати відомо, про відсутність будь-якої ефективності кримінального розслідування (ibid., § 263). Це покладене на заявників зобов’язання щодо сумлінності містить два окремі, але тісно пов’язані аспекти: з одного боку, заявники мають невідкладно контактувати з державними органами стосовно просування згаданого розслідування, що передбачає потребу сумлінно скаржитись до них, якщо виникатимуть строки, котрі можуть стати на перешкоді ефективності розслідування; з іншого боку, вони мають невідкладно подати заяву до Суду, як тільки їм стане відомо, чи має стати відомо, що розслідування є неефективним (ibid., § 264).

107.  Суд погоджується з Урядом, що якби заявники подали скаргу на рішення сільської ради від 9 вересня 2002 року як таке, то така скарга була би подана з пропуском шестимісячного строку. Проте Суд вважає, що заявники посилаються на рішення сільської ради як на доказ причетності влади до нападу на їхні будинки, що стало предметом наступного кримінального розслідування.

108.  Що стосується кримінального розслідування і дотримання заявниками обов’язку щодо сумлінності, то Суд зазначає, що дотримання заявниками першого аспекту цього обов’язку є безспірним (див. параграф 95 вище).

109.  Щодо другого аспекту (див. параграф 106 in fine вище), Суд зазначає, що протягом усього розслідування заявники регулярно контактували з державними органами, виявляли активний інтерес до провадження (для порівняння M.C. і A.C. проти Румунії, цитовано вище, § 78; також на противагу Narin проти Туреччини, № 18907/02, § 46, 15 грудня 2009, і Frandeş проти Румунії (dec.), № 35802/05, § 21, 17 травня 2011). Припинення провадження не було жодним чином зумовлене чи спричинене діяльністю або бездіяльністю заявників (див. M.C. і A.C. проти Румунії, цитовано вище, § 75).

110.  Після первинного припинення у 2003 році, кримінальне розслідування було поновлене на короткий строк у 2006 році (див. параграфи 35 і 41 вище). До того ж, заявників переконали, що заходи із встановлення осіб правопорушників тривали навіть тоді, коли офіційне розслідування було припинене (див. параграф 37 вище). З огляду на таємність, яка супроводжує цю стадію провадження, є цілком розумним, що заявники довіряли таким запевненням (ibid., § 77; див. також параграф 56 вище). Зрештою, 13 липня 2009 року, тобто менш ніж за шість місяців до того, як заяву було подано до Суду, заявникам було повідомлено, що розслідування було знову поновлене (див. параграф 44 вище). Як Суд встановив вище, немає достатніх підстав сумніватись у тому, що згаданий лист є справжнім (див. параграф 91 вище).

111.  За таких обставин Суд не може звинувачувати заявників у тому, що вони довіряли системі (ibid., § 77), витлумачували свої сумніви на користь державних органів і очікували на просування справи, до того, як звернутися до Суду, доки існувала реальна можливість, на підставі інформації, яку заявники отримували з державних органів, що слідчі дії можуть просуватись (для порівняння Mocanu і Інші, цитовано вище, § 280).

112.  У світлі наведеного Суд вважає, що заяву було подано без пропуску строку. Тому заперечення Уряду має бути відхилене.

(c)  Висновок щодо прийнятності

113.  Тому Суд робить висновок, що скарги I групи заявників за статтею 3 Конвенції (як окремо, так і в сукупності зі статтею 14 Конвенції) не є явно необґрунтованими у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. не було встановлено й інших підстав для проголошення їх неприйнятними. Тому слід проголосити їх прийнятними.

2.  Щодо суті

(a)  Аргументи сторін

114.  Заявники стверджували, що було порушення статті 3 через те, що влада потурала нападу (особливо це стосується сільської ради і міліції), не змогла запобігти йому або розслідувати його, і тому заявники після переселення мали жити у принизливих умовах.

115.  Заявники повідомили, що рішення сільської ради становило підбурювання до насильства. У зв’язку з цим вони посилались на рішення у справі Ouranio Toxo і Інші (цитовано вище, § 42). Заявники могли не боятися за своє життя, коли повертались, щоб оглянути свою власність, проте було б нерозумним вимагати від них, щоб вони продовжували жити у місці, де не могли розраховувати на більший захист, ніж попередження про те, що треба тікати. Те, що більшість заявників не стали наочними свідками нападу на свої будинки, не перешкоджає застосуванню статті 3, оскільки, відповідно до рішення Суду у справі M.S.S. проти Бельгії і Греції ([ВП], № 30696/09, §§ 249-64, ECHR 2011), стаття 3 може застосовуватись у випадку, коли члени особливо уразливої групи стали бездомними за обтяжуючих обставин.

116.  Уряд повідомив, що не було досягнуто ступеню тяжкості, необхідного для того, щоб було задіяно статтю 3. Посилаючись, зокрема, на рішення Суду у справах Selçuk і Asker проти Туреччини (24 квітня 1998, § 77, Reports of Judgments and Decisions 1998‑II), і Ayder і Інші проти Туреччини (№ 23656/94, § 109, 8 січня 2004), Уряд стверджував, що відповідно до практики Суду, для спричинення застосування статті 3 щодо зруйнування домівки, є вирішальними два фактори, а саме, (i) фактор несподіванки, і (ii) щоб заявник особисто спостерігав за знищенням свого дому. Жоден з цих факторів не був наявним у даній справі, оскільки роми (i) були попереджені сільським головою і міліцією про можливість погрому і (ii) пішли геть; до того ж, жоден з них не спостерігав за нападом. Це стосується і дев’ятої заявниці, яка у своїх перших свідченнях не згадувала, що була особисто свідком нападу (див. параграф 18 вище).

117.  Немає жодних доказів того, що державні органи підбурювали чи навіть здійснювали знищення власності заявників. Навпаки, сільський голова і працівники міліції попередили заявників про можливість погрому і попросили їх залишити свої будинки. Дійсно, під час погрому були присутні кілька працівників міліції, але немає жодних доказів того, що вони підбурювали до насильства чи навіть брали в ньому участь. Схоже, міліція спочатку стримувала натовп, а як тільки це стало можливим – розсіяла його. Рішення сільської ради щодо виселення було незабаром скасоване. Тобто, немає жодних доказів, що виселення заявників було частиною державної політики (див. також параграф 154 нижче).

118.  Немає також доказів того, що будинки заявників були спалені, що було вирішальним чинником для встановлення порушень у справах Selçuk і Asker і Ayder (обидві цитовано вище) і Moldovan і Інші проти Румунії (№ 2), №№ 41138/98 і 64320/01, ECHR 2005‑VII (витяги)). Було спалено тільки будинок першого заявника, і не було жодних переконливих доказів того, що це було зроблено умисно, а не випадково (див. параграф 12 вище). Інші будинки були пошкоджені, але не знищені, доказом цього є те, що заявники та інші мешканці-роми могли відвідати свої будинки і після цього продати їх. Заявники не надали доказів ні стосовно точного розміру шкоди, завданої їхнім будинкам, ні щодо стверджуваних тяжких житлових умов, яких вони зазнали після переселення.

(b)  Оцінка Суду

(i)  Відповідні загальні принципи

(α)  Покладення відповідальності

119.  Держава-Учасниця є відповідальною згідно до Конвенції за порушення прав людини, спричинені діями її представників, скоєними під час виконання ними своїх обов’язків (див., наприклад, V.K. проти Росії, № 68059/13, § 174, 7 березня 2017). Проте держава може бути визнана відповідальною і тоді, коли її представники діють ultra vires або всупереч посадовим інструкціям (див. Moldovan і Інші, цитовано вище, § 94). Мовчазна згода або потурання органів Держави-Учасниці діям приватних осіб, які порушують передбачені Конвенцією права інших осіб у межах її юрисдикції, також можуть спричиняти відповідальність цієї держави згідно з Конвенцією (див. Cyprus проти Туреччини [ВП], № 25781/94, § 81, ECHR 2001‑IV).

(β)  Мінімальний ступінь тяжкості

120.  Жорстоке поводження має досягнути мінімального ступеню тяжкості, аби підпадати під сферу дії статті 3. Оцінка цього мінімуму залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість цього поводження, його фізичні та психічні наслідки і, у деяких випадках, стать, вік і стан здоров’я потерпілого. Наступні чинники включають мету, з якою було завдане жорстоке поводження, як і наміри та мотивація, що стоять поза ним, хоча відсутність будь-якого наміру принизити чи образити потерпілого не може остаточно унеможливити встановлення порушення статті 3. Слід також взяти до уваги загальні обставини, за яких було скоєно жорстоке поводження, такі як атмосфера напруженого тиску або емоцій. Жорстоке поводження, яке досягає такого мінімального ступеню тяжкості, зазвичай включає фактичні тілесні ушкодження або тяжкі фізичні і психічні страждання. Проте навіть за відсутності таких аспектів, коли поводження принижує або ображає особу, доводить відсутність поваги до неї або принижує її людську гідність, або викликає почуття страху, неспокою або меншовартості, спроможні зруйнувати моральний чи фізичний опір особи, то його можна вважати таким, що принижує людську гідність, що також підпадає під заборону, закріплену у статті 3 (див. Bouyid проти Бельгії ([ВП], № 23380/09, §§ 86 і 87, ECHR 2015, з наступними посиланнями).

121.  Слід також наголосити, що стаття 3 не може бути обмежена актами фізичного жорстокого поводження; вона може також поширюватися на завдання психологічних страждань (див. R.B. проти Угорщини, № 64602/12, § 45, 12 квітня 2016). Тому Суд постановив, що сама погроза катування може становити нелюдське поводження (див. Gäfgen проти Німеччини [ВП], № 22978/05, § 108, ECHR 2010). Суд дійшов такого ж висновку стосовно страху щодо майбутнього нападу, коли вже попередньо існували прецеденти домашнього насильства (див. Eremia проти Молдови, № 3564/11, § 54, 28 травня 2013). Суд також встановив, що стаття 3 застосовується у випадку, коли озброєні поліцейські у масках проникли до будинку заявників (в присутності дитини), навели рушниці на заявників і вигукували погрози вбивства (див. Hristovi проти Болгарії , № 42697/05, § 80, 11 жовтня 2011).

У справі East African Asians проти Сполученого Королівства (звіт Комісії від 14 грудня 1973, Decisions and Reports 78-A, стор. 62, § 207) Європейська комісія з прав людини розглянула значення такого, що принижує гідність, поводження, відповідно до статті 3 Конвенції, і постановила, що “поводження з особою може вважатись таким, що “принижує гідність”, у розумінні статті 3, “якщо воно тяжко принижує людину перед іншими або примушує її діяти всупереч своїй волі або сумлінню” (параграф 195 висновку Комісії). Комісія також постановила, що “... дискримінація за ознакою раси може, за певних обставин, сама по собі становити таке, що принижує гідність, поводження, у розумінні статті 3 Конвенції. ... [П]ублічне виокремлення групи осіб задля диференційованого ставлення за ознакою раси може за певних обставин становити особливу форму заперечення людської гідності...” (ibid., параграф 207).

122.  Проте не кожний різновид погрозливої поведінки, навіть якщо він поширюється на велику групу осіб, спричинить задіяння статті 3 (див., наприклад, Karaahmed проти Болгарії, № 30587/13, §§ 74-77, 24 лютого 2015, де йшлось переважно про словесне залякування ісламських молільників натовпом протестувальників), навіть тоді, коли такі погрози досягають певного ступеню серйозності і спрямовані на потерпілих як членів певної етнічної чи расової групи, вони можуть спричинить задіяння статті 8 (див. Király і Dömötör проти Угорщини, № 10851/13, § 43, 17 січня 2017, у якій заявники, ромські мешканці села, перебували у своїх будинках і мусили спостерігати за погрозливою маніфестацією, під час якої лунали антиромські виступи, у їхні будинки шпурляли різні предмети, а поліція спостерігала за цим, але не стримувала).

123.  Суд також постановив, що у випадку загрозливих дій з боку третіх осіб значна присутність поліції задля захисту заявників відіграє свою роль у зменшенні наслідків, тобто стаття 3 вже не може застосовуватись, а буде задіяна стаття 8 (див R.B. проти Угорщини, цитовано вище, §§ 51 і 52). Натомість в рішенні у справі Identoba і Інші (цитовано вище, § 70), Суд, кваліфікувавши поводження, якого зазнали заявники з боку протестувальників, приватних осіб, як таке, що підпадає під дію статті 3, назвав визначальним чинником неналежний захист заявників з боку поліції. За інших обставин Суд, встановивши, що поводження, якого зазнали заявники, суперечить статті 3 і навіть становить катування, назвав визначальним чинником те, що вони утримувались у місці, де не діяли правові положення (“zone de non-droit”), і були призупинені найелементарніші гарантії прав і де, таким чином, вони не мали жодного захисту від протиправного поводження (див. Azzolina і Інші проти Італії (№№ 28923/09 і 67599/10, §§ 134 і137, 26 жовтня 2017).

(γ)  Позитивні зобов’язання

124.  Зобов’язання Високих Договірних Сторін, відповідно до статті 1 Конвенції, забезпечити кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, визначені у Конвенції права і свободи, в сукупності зі статтею 3, вимагає від держав вживати заходів, спрямованих на забезпечення того, щоб особи, які перебувають під їхньою юрисдикцією, не зазнавали катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження, навіть тоді, коли таке жорстоке поводження здійснено приватними особами. Це позитивне зобов’язання захисту має тлумачитись у такий спосіб, аби не накладати надмірний тягар на державні органи, беручи до уваги, зокрема, непередбачуваність людської поведінки, і оперативні рішення, які мають бути ухвалені з огляду на пріоритети і ресурси. Тому не кожен ризик жорстокого поводження може спричинити для влади вимогу Конвенції вжити заходів задля запобігання втіленню такого ризику. Проте, необхідні заходи повинні принаймні надавати ефективний захист, зокрема дітей та інших уразливих осіб, і мають включати розумні кроки задля запобігання жорстокому поводженню, про яке влада знала чи повинна була знати (див. O’Keeffe проти Ірландії [ВП], № 35810/09, § 144, ECHR 2014 (витяги)).

125.  До того ж, стаття 3 вимагає, аби державні органи провели ефективне розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження було заподіяне приватними особами (див. T.M. і C.M. проти Молдови , № 26608/11, § 38, 28 січня 2014).

126.  Розслідування серйозних тверджень про жорстоке поводження має бути як невідкладним, так і сумлінним. Це означає, що державні органи повинні завжди серйозно намагатись встановити те, що трапилось, і не повинні покладатись на квапливі чи необґрунтовані висновки, щоб закрити розслідування, або використовувати їх як підставу для своїх рішень. Вони мають вжити усіх доступних для них розумних кроків, аби зберегти докази, що стосуються інциденту, включно з, inter alia, свідченнями очевидців і висновками експертизи (див. El-Masri проти Колишньої Югославської Республіки Македонія [ВП], № 39630/09, §§ 183 і 184, ECHR 2012, з наступними посиланнями).

127.  Загалом, аби розслідування було ефективним, організації і особи, відповідальні за його проведення, мають бути незалежними від тих, кого воно стосується. Це означає не лише відсутність будь-якого ієрархічного чи інституційного зв’язку, але й незалежність на практиці. Який би спосіб не застосовувався, державні органи мають діяти за власною ініціативою. До того ж, розслідування, щоб бути ефективним, має бути спроможним призвести до ідентифікації та покарання винних осіб. Також воно має бути достатньо широким, аби дозволити слідчим органам врахувати не лише дії представників держави, які безпосередньо застосовували силу, але й усі супутні обставини. Хоча це і не є обов’язком щодо результату, якого потрібно досягнути, а щодо заходів, яких потрібно вжити, проте будь-який недолік розслідування, котрий підриває його спроможність встановити причину поранень або встановити винних осіб, становитиме ризик недотримання необхідних стандартів ефективності (див. Bouyid, цитовано вище, §§ 118-20).

128.  Розслідуючи насильницькі інциденти, такі як діяння, що становлять жорстоке поводження, державні органи повинні нести обов’язок вжити усіх розумних кроків, аби виявити будь-який расистський мотив і встановити, чи міжетнічна ненависть і упередження могли відіграти роль у даних подіях. Звичайно, на практиці часто дуже важко довести расистський мотив. Обов’язок держави-відповідача розслідувати можливе расистське підґрунтя насильницького діяння є зобов’язанням вжити найбільших зусиль і не є абсолютним. Державні органи повинні зробити все, що є розумним за даних обставин, аби зібрати і зберегти докази, дослідити усі практичні засоби встановлення істини і постановити повністю мотивовані, безсторонні і об’єктивні рішення, не уникаючи підозрілих фактів, котрі можуть бути вказівкою на расистськи мотивоване насильство (див. mutatis mutandis, Nachova і Інші проти Болгарії [ВП], №№ 43577/98 і 43579/98, § 160, ECHR 2005‑VII). Ставитись до насильства і жорстокості, що мають дискримінаційний намір, так само, як і до справ, які не мають такого підґрунтя, - це те ж саме, що заплющувати очі на особливий характер діянь, що є особливо руйнівними для основоположних прав. Неспроможність провести відмінність у ставленні до ситуацій, які за своєю суттю є відмінними, може становити невиправдане поводження, несумісне зі статтею 14 Конвенції (див. Identoba і Інші, цитовано вище, § 67).

(ii)  Застосування цих принципів у даній справі

(α)  Матеріальний аспект статті 3, в сукупності зі статтею14

129.  На цьому етапі Суд вважає за необхідне (i) прокоментувати мотиви, що стоять за нападом на будинки заявників, і (ii) оцінити роль влади у виселенні заявників.

130.  Щодо першого, то Суд вважає за достатнє відзначити, що ні на національному рівні, ні у Суді не оскаржувалось щодо суті те, що напад на будинки заявників був мотивований антиромськими почуттями мешканців села. Ймовірно, натовп був частково мотивований бажанням помститись родинам тих, хто був причетний до вбивства, яке спричинило оспорювані події (для порівняння Fedorchenko і Lozenko проти України, № 387/03, § 68, 20 вересня 2012, у якій будинки ромів були спалені під час нападу, як стверджувалось, спрямованого проти будинків наркоторговців).

131.   Стосовно ролі державних органів щодо нападу, то виглядає, що не лише місцева міліція у селі, але й міліція на районному рівні знала про приготування до погрому за стільки часу наперед, що мала можливість скликати ромських мешканців на зустріч і попередити їх, щоб вони поїхали геть (див. параграф 29 вище). У такому випадку, немає жодної інформації про те, чому міліція не втрутилась, аби захистити будинки заявників. Зокрема, у жодному з рішень державних органів не стверджувалось, що насильство вибухнуло настільки раптово або настільки перевищувало ресурс міліції, аби виправдати рішення обмежити втручання міліції і лише намагатись мінімізувати шкоду, порадивши заявникам тікати (на противагу Király і Dömötör, цитовано вище, §§ 63-69, і P.F. і E.F. проти Сполученого Королівства (dec.), № 28326/09, §§ 40-47, 23 листопада 2010).

132.  З матеріалів справи видно, що представники держави однозначно попередили заявників, щоб вони залишили село, оскільки вони або не бажали, або вважали себе неспроможними захистити їх від насильства натовпу. Суд також вважає доведеним, що працівники міліції були присутніми під час плюндрування будинків заявників, але не зробили жодного помітного втручання. Така присутність, в сукупності з рішенням сільської ради від 9 вересня 2002 року, яким було постановлено виселити “соціально небезпечних осіб” із села (див. параграф 11 вище), створили видимість офіційного схвалення дій нападників.

133.  Хоча є позитивним фактом те, що це рішення сільської ради було скасоване через кілька місяців (див. параграф 45 вище), проте це не має значення для оцінки тяжкості нападу і його наслідків для заявників у той час, коли він відбувся, а також одразу після цього. Хоча у рішення сільради від 9 вересня 2002 року не згадується про етнічну приналежність осіб, які мають бути виселені, немає сумніву, з огляду на обставини і її попереднє рішення від 8 вересня 2002 року, що ціллю його були ромські мешканці.

134.  Тому заявники, котрих повідомили про напад, були поставлені у ситуацію, коли могли зробити висновок, що через свої родинні зв’язки чи етнічну приналежність вони не можуть розраховувати на захист з боку закону у місці, де вони мешкали у постійному житлі протягом тривалого часу (див. Додаток). Тому рішення залишити свої будинки до нападу було не реалізацією їхнього волевиявлення, а способом захисту своєї фізичної недоторканності. Їхні почуття страху, неспокою, безпомічності і меншовартості були поглиблені розумінням того, що їхні будинки ймовірно будуть сплюндровані, і що вони не можуть захистити їх, не створюючи загрози для свого життя. Усе це разом мало підірвати їхню гідність. Суд робить висновок, що роль міліції, котра вирішила не захищати заявників, а порадила поїхати геть до погрому (див. параграф 12 вище), а також те, що ці події включали напад на будинки заявників і їх плюндрування великим натовпом, яким керувало почуття, спрямоване на них як ромів (тобто, членів уразливої групи), було таким, що становило настільки тяжку зневагу до гідності заявників, аби бути кваліфікованим як поводження, що принижує гідність. З огляду на цю оцінку, Суд не вважає за потрібне вирішувати суперечку між сторонами щодо того, чи була дев’ята заявниця вдома під час нападу і чи стикалась вона з нападниками (див. параграф 18 вище).

135.  Тому Суд не погоджується з оцінкою Уряду (див. параграф 118 вище), що для того, аби стаття 3 могла застосовуватись у контексті завдання шкоди власності, важливо, щоб заявники мали спостерігати за тим, як було зруйновано їхні будинки. Належність наявності або відсутності будь-якої конкретної обставини має розглядатись не окремо, а натомість у контексті усіх обставин справи (див., mutatis mutandis, Gäfgen, цитовано вище, § 88). З огляду на наведені висновки, Суд не вважає у даній справі цей чинник вирішальним.

136.  На підставі цієї дискусії Суд вважає доведеним, що:

(i) напад на будинки заявників був мотивований антиромськими почуттями;

(ii) міліція не вжила жодних засобів задля захисту будинків заявників від нападу і не надала жодних об’єктивних причин своєї бездіяльності;

(iii) рішення сільської ради і, зокрема, присутність і пасивність міліції на місці нападу створили видимість офіційного схвалення цього нападу; і

(iv) напад становив таке, що принижує гідність, поводження, зокрема стосовно поведінки державних органів.

137.  Тому мало місце порушення матеріального аспекту статті 3, в сукупності зі статтею 14 Конвенції, стосовно I групи заявників.

(β)  Процесуальний аспект статті 3, в сукупності зі статтею14

138.  Суд зазначає, що внутрішнє розслідування нападу мало низку недоліків.

139.  Для початку Суд зазначає, що слідчі органи мали численні докази того, що місцеві органи влади, включно з місцевою міліцією, знали, що готується напад, не вжили жодних заходів, щоб запобігти йому, і залишались бездіяльними, коли він відбувався, явно обмежившись тим, щоб запобігти людським жертвам (див., наприклад, свідчення працівників міліції у параграфі 31 вище). Проте, вочевидь не було вжито жодних заходів для розслідування цього аспекту справи. Згадаймо лише один приклад, злочин, який розслідувався – хуліганство (тобто немотивоване насильство), не поширювалось на будь-яку причетність представників держави до цих подій. Хоча існували інші положення Кримінального кодексу України, котрі могли бути належнішою підставою для початку кримінального розслідування цих подій (див., наприклад, статті 365 і 367 Кримінального кодексу, параграф 52 вище, і порівняйте Identoba і Інші, цитовано вище, § 76).

140.  До того ж, незважаючи на наявність великого обсягу інформації, яка вказувала на те, що місцева міліція і сільський голова знали про приготування нападу (див., наприклад, параграфи 13 і 29 вище), не було вжито жодних зусиль для встановлення того, про що саме і коли вони знали, яким було джерело їхньої інформації, чи знали вони організаторів нападу, чи спілкувались вони з ними, і чому вони обмежилися тим, що попередили заявників, аби вони тікали, а не вжили жодних кроків, аби запобігти нападу.

141.  Суд також зазначає, що місцева міліція, яка вочевидь відіграла роль у подіях, котрі розслідувались, брала активну роль у самому розслідуванні. Так районна міліція відіграла активну роль у огляді пошкоджених будинків і зібрала свідчення на першій стадії розслідування (див. параграфи 23 і 26 вище), а потім формально контролювала розслідування після того, як була завершена його активна фаза, і воно було призупинене (див. параграф 41 вище). Дійсно, особа, котра відповідала за ключову і активну частину розслідування, була старшим слідчим обласної міліції. Проте цьому слідчому допомагала слідча група, до якої входили представники місцевої міліції (див. параграф 24 вище).

142.  Обмежуючи розслідування у такий спосіб, а також неспроможність дослідити таку явно необхідну версію розслідування, вочевидь без розумного обґрунтування, вказує не тільки на неналежність і відсутність сумлінності розслідування (для порівняння Identoba і Інші, цитовано вище, § 75), але й на відсутність незалежності (див., mutatis mutandis, Mustafa Tunç і Fecire Tunç проти Туреччини [ВП], № 24014/05, § 222, 14 квітня 2015).

143.  Навіть якщо не брати до уваги роль державних органів у цих подіях, заходи, вжиті для того, щоб встановити винних осіб, які є приватними особами, також були недостатніми. З трьох осіб, конкретно встановлених, як підбурювачів погрому – O.M., П.M. і I.Д. (див. параграф 36 вище) – схоже, були допитані тільки двоє – O.M. і П.M. Відповідно до резюме їхніх свідчень, наданого Урядом, вони заперечували будь-яку особисту причетність до нападу на будинки ромів. Проте, немає жодних згадок про те, чи були вони допитані щодо їхньої можливої ролі у підбурюванні до нападів. До того ж, очевидно, що хоча свідки одностайно заперечували те, що особисто брали участь у нападі на будинки ромів, виглядає, що жоден зі свідків, навіть O.M. і П.M., не були допитані щодо того, чи знали вони когось із нападників. Це особливо вражає у випадку працівників міліції, які були присутні на місці події і особисто стежили за нападом і нападниками (див. параграф 31 вище).

144.  Зрештою, незважаючи на чіткі докази того, що напад був спрямований проти членів конкретної етнічної групи, він розслідувався як звичайне хуліганство, а відповідне положення Кримінального кодексу, конкретно спрямоване на подолання ненависті на ґрунті расових чи інших упереджень (стаття 161 цього кодексу, параграф 52 вище), ніколи не згадувалось. Навіть коли розглядався злочин хуліганства, єдиний, на який посилались державні органи, вочевидь не було приділено жодної уваги антиромському упередженню як можливій обтяжуючій обставині (див. статтю 67 Кримінального кодексу, у параграфі 52 вище). Коротше кажучи, немає жодних доказів того, що державні органи провели будь-яке розслідування антиромського упередження як можливого мотиву цього злочину (для порівняння Fedorchenko і Lozenko, цитовано вище, § 69).

145.  Наведені висновки у цій конкретній справі слід також розглядати на тлі міжнародних звітів, які повідомляють про збереження в Україні стійких антиромських упереджень, зокрема з боку певних працівників правоохоронних органів (див. параграфи 59-62 вище; див. також Fedorchenko і Lozenko, цитовано вище – зокрема §§ 33 і 68).

146.  Наведених міркувань достатньо для того, аби Суд встановив, що розслідування цього інциденту не може вважатись таким, що було ефективним.

147.  Тому мало місце порушення процесуального аспекту статті 3, в сукупності зі статтею 14, щодо I групи заявників.

(γ)  Решта скарг

148.  З огляду на наведені висновки Суд вважає, що немає потреби розглядати інші аспекти скарги I групи заявників за статтею 3 Конвенції, як окремо, так і в сукупності зі статтею 14, тому що ці аспекти підпадають під дію вже розглянутих скарг відповідно до цих положень.

C.  II група заявників

Прийнятність

149.  II група заявників (див. параграф 94 вище і Додаток), як вони повідомили самі, не були вдома під час згаданих подій і тому не знали про неминучий напад і їх не попереджали про те, що вони мають тікати з дому, тобто, вони дізнались про завдання шкоди тільки згодом (див., mutatis mutandis, Kolyadenko і Інші проти Росії, №№ 17423/05 і 5 інших, § 152, 28 лютого 2012). З огляду на аналіз і висновки щодо I групи заявників, Суд вважає, що становище II групи заявників не підпадає під дію статті 3 і може бути належно досліджене з точки зору статті 8 Конвенції (див.нижче).

150.  Тобто скарги першого, четвертого, п’ятого, десятого і дванадцятого заявників за статтею 3, окремо або в сукупності зі статтею 14, є несумісними з Конвенцією ratione materiae і мають бути відхилені, відповідно до статті 35 §§ 3 (a) і 4 Конвенції.

III.  ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ, ОКРЕМО І В СУКУПНОСТІ ЗІ СТАТТЕЮ 14 КОНВЕНЦІЇ

151.  Відповідно до статті 8 Конвенції заявники (як I, так і II група) скаржились, що держава-відповідач є відповідальною за напад на їхні будинки, не змогла захистити їх від нього і ефективно розслідувати його, і що держава є відповідальною за неналежні житлові умови, яких вони зазнали після їхнього переселення. Вони також скаржились, у зв’язку з наведеним, що вони постраждали від дискримінації через своє ромське походження, всупереч статті 14, в сукупності зі статтею 8.

152.  Стаття 8 Конвенції каже:

“1.  Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2.  Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі, або для захисту прав і свобод інших осіб.”

A.  Аргументи сторін

1.  Уряд

153.  На підставі тих же аргументів, що були надані стосовно скарг за статтею 3, Уряд стверджував, що заявники не вичерпали наявні засоби внутрішньо-правового захисту і не дотримались правила про шестимісячний строк (див. параграфи 95, 96, 103 і 104 вище). Заявники не погодилися з цим.

154.  Уряд також повідомив, що немає жодних доказів того, що виселення ромів із села було частиною державної політики. Зокрема, рішення сільської ради було ухвалене під тиском натовпу і негайно було оскаржене прокурором і скасоване, тобто, воно жодним чином не віддзеркалювало державну політику. Немає жодних доказів того, що після 9 вересня 2002 року ромам у селі погрожували, хоча могло лишатись певне роздратування щодо них. Багато хто з них міг безпечно повернутися до своїх будинків, доки вони не продали їх. Вони не надали достатніх доказів того, що продали свої будинки за ціною, нижчою за ринкову, або що вони не змогли отримати житло деінде. Уряд вважає, що ці фактори, як той факт, що вони могли продати будинки і переїхати, вирішальними для оцінки скарги заявників за статтею 8. У зв’язку з цим Уряд порівняв висновки Суду у справах (i) Fadeyeva проти Росії (№ 55723/00, § 121, ECHR 2005‑IV) (у якій заявниця не могла переїхати, і через це було встановлено порушення) і (ii) Hatton і Інші проти Сполученого Королівства ([ВП], № 36022/97, § 127, ECHR 2003‑VIII) (у якій ціна на будинки заявників і, відповідно, їх спроможність переїхати не залежали від шуму літаків). На думку Уряду, ця практика є належною, тому що у даній справі заявники переважно реалізували своє право переселитись із оточення (у селі), яке вони вважали пригноблюючим. До того ж, не було доказів того, що умови життя заявників погіршились після того, як вони переїхали з села, і вони не просили про жодну допомогу, щоб поліпшити їх.

155.  Тому Уряд вважав, що скарга заявників є явно необґрунтованою, і, як інша можливість, що не було порушення положення, на яке посилались заявники.

2.  Заявники

156.  Заявники вважали, що той факт, що рішення сільради було ухвалене під тиском натовпу, не усуває відповідальність держави. Вони цитували у зв’язку з цим справу Sampanis і Інші проти Греції (№ 32526/05, §§ 82-83, 5 червня 2008), у якій насильницький спротив неромських батьків зарахуванню ромських дітей до школи не звільняв державу від відповідальності за забезпечення рівних умов навчання для їхніх дітей.

157.  Те, що деякі заявники були змушені жити у своїх зруйнованих будинках, доки вони вирішували, що їм робити, жодним чином не применшує той факт, що від них не можна було очікувати, аби вони залишались за таких умов у своїх будинках. Порівняння, зроблене Урядом між становищем заявників і звичайним зниженням вартості будинку, доводив постійну неспроможність оцінити тяжкість травми, якої вони зазнали.

B.  Оцінка Суду

1.  Прийнятність

158.  Вище Суд вже розглянув і відхилив заперечення Уряду стосовно вичерпання внутрішніх засобів правового захисту і дотримання шестимісячного строку. Він вважає, що ці заперечення також мають бути відхилені, оскільки вони стосуються скарг заявників за статтею 8, окремо і в сукупності зі статтею 14.

159.  До того ж, на противагу тому, що повідомив Уряд, ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Вони не є неприйнятними з жодних інших підстав. Тому їх слід проголосити прийнятними.

2.  Щодо суті

(a)  Відповідні загальні принципи

160.  Суд нагадує, що хоча мета статті 8 – це головним чином захист особи від свавільного втручання з боку державних органів, проте вона не лише вимагає від держави, аби вона утримувалась від такого втручання: окрім цього первинного негативного зобов’язання, можуть існувати позитивні зобов’язання, невід’ємні від ефективної поваги до приватного і сімейного життя. Такі зобов’язання можуть передбачати ухвалення заходів, спрямованих на забезпечення поваги до приватного життя навіть у сфері стосунків індивідів між собою (див. X і Y проти Нідерландів, рішення від 26 березня 1985, § 23, Series A № 91).

161.  До того ж, Суд не виключає можливість того, що позитивне зобов’язання держави, відповідно до статті 8, гарантувати фізичну недоторканність особи, може поширюватись на питання щодо ефективності кримінального розслідування (див. Moldovan і Інші, цитовано вище, § 96, де цитовано Osman проти Сполученого Королівства, рішення від 28 жовтня 1998, § 128 Reports 1998-VIII).

162.  Незалежно від того, чи справа має аналізуватись з точки зору (i) позитивного зобов’язання держави вжити розумних і належних заходів для забезпечення прав заявників, відповідно до частини 1 статті 8 чи (ii) “втручання з боку державного органу”, яке має бути виправданим відповідно до частини 2, принципи, що мають застосовуватись, є переважно подібними. У обох випадках слід брати до уваги справедливу рівновагу, котра має бути забезпечена між конкуруючими інтересами особи і громадськості в цілому; і у обох випадках держава має певну можливість розсуду у визначенні заходів, які мають бути вжиті для забезпечення відповідності до Конвенції. До того ж, навіть стосовно позитивного зобов’язання, яке випливає з першої частини статті 8, задля забезпечення справедливої рівноваги, цілі, згадані у другій частині, можуть мати певну належність (див. Powell і Rayner проти Сполученого Королівства, рішення від 21 лютого 1990, § 41, Series A № 172).

163.  Суд вже розглядав справи, що стосуються мотивованого расизмом переслідування, яке не передбачало фізичного насильства. Він встановив, що спосіб, у який було імплементовано кримінально-правові механізми, є належним чинником для оцінки того, чи захист прав заявників був настільки недосконалим, що спричинив порушення позитивного зобов’язання держави відповідно до статті 8 Конвенції (див. Király і Dömötör, цитовано вище, § 72).

(b)  Застосування згаданих принципів до даної справи

164.  Суд визнав встановленим, що була тяжка неспроможність з боку державних органів захистити I групу заявників від нападу на їхні будинки, на підставі чого було встановлено порушення статті 3, в сукупності зі статтею 14 Конвенції.

165.  Такий же висновок є чинним для II групи заявників, тому що єдиною відмінністю між ними і першою групою є те, що вони були відсутні у селі на момент подій 7-10 вересня 2002 року і повернулись до села тільки пізніше і тоді дізнались про пошкодження своїх будинків. Цей фактор був вирішальним для Суду у встановленні того, що ступінь тяжкості, необхідний для задіяння статті 3, стосовно цих заявників не був досягнений. Проте це не перешкоджає задіянню статті 8 (див. Wainwright проти Сполученого Королівства, № 12350/04, § 43, ECHR 2006‑X).

166.  Суд вважає доведеним, що будинки заявників, окрім шістнадцятого, стали мішенню нападу (див. параграф 84 вище), і внаслідок цього заявники мали виселятися зі своїх помешкань.

167.  Суд вважає непереконливим аргумент Уряду, що внаслідок нападу заявники мали переселитись лише на короткий час, оскільки вони могли після цього повернутися до села і потім з власної волі вирішили продати свої будинки і переїхати. Суд визнає, що у даній справі, на відміну від справи Moldovan і Інші (цитовано вище, §§ 22, 25 і 26), немає жодних особливих фактів, які вказували б на те, що заявникам активно перешкоджали повертатись до села. Дійсно, заявники, схоже, мовчазно погодилися з тим, що насправді деякі з них змогли повернутись і жити у своїх будинках, доки вони не продали їх. Водночас, Суд вважає, що було б нерозумним очікувати від заявників, аби вони постійно проживали у пошкоджених будинках у місцевості, де представники держави однозначно повідомили їм, що вони не матимуть жодного захисту від натовпу, зокрема за обставин, коли не було проведено жодного розслідування, і за напад не було притягнуто до відповідальності жодної особи.

168.  Тому не може бути жодних сумнівів, що шкода, завдана будинкам заявників, становить тяжке і невиправдане втручання у право заявників на повагу до приватного і сімейного життя і житла.

169.  Суд нагадує вище наведені висновки стосовно:

(i)  відсутності будь-яких об’єктивних причин неспроможності влади захистити заявників;

(ii)  ролі влади у нападі;

(iii)  відсутності ефективного розслідування на національному рівні і

(iv)  загального контексту упередженості проти ромів в Україні на момент подій, зокрема з боку певних працівників правоохоронних органів (див. параграфи 59-62 вище).

170.  Ці міркування є достатніми, аби Суд встановив, що мало місце порушення статті 8, в сукупності зі статтею 14 Конвенції, стосовно ролі, яку відіграли державні органи до і під час нападу на будинки заявників, і їх неспроможності провести ефективне розслідування нападу.

171.  З огляду на наведені висновки Суд вважає, що немає потреби вивчати решту аспектів прав заявників за цим положенням Конвенції, тому що ці аспекти підпадають під вже розглянуті скарги відповідно до цих положень.

IV.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПРОТОКОЛУ № 1, ОКРЕМО І В СУКУПНОСТІ ЗІ СТАТТЕЮ 14

172.  Заявники (як I, так і II група) скаржились на порушення статті 1 Протоколу № 1, окремо і в сукупності зі статтею 14 Конвенції стосовно шкоди, завданої їхнім будинкам і знищення їхнього майна, що було в будинках. Стаття 1 Протоколу № 1 звучить так:

Стаття 1 Протоколу № 1

“Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.”

A.  Подання сторін

173.  На основі тих же аргументів, що були наведені стосовно скарг за статтею 3 і 8, Уряд стверджував, що заявники не використали наявні засоби внутрішньо-правового захисту і не виконали правило щодо шестимісячного строку (див. параграфи 95, 96, 103, 104 і 153 вище). Заявники не погодилися з цим.

174.  Уряд також повідомив, що заявники не обґрунтували свої аргументи. У зв’язку з цим вони посилались на рішення Суду у справі Lisnyy і Інші проти України і Росії ((dec.), №№  5355/15, 44913/15 і50853/15, 5 липня 2016). Уряд стверджував, що пояснення заявників, що вони ніби-то втратили документи на право власності через напад на їхні будинки, є непереконливим, оскільки (i) заявників заздалегідь повідомили про напад, (ii) деякі будинки були продані (отже, їхні власники мали відповідні правоустановчі документи), (iii) у державних реєстрах і архівах можна було отримати копії правоустановчих документів, і (iv) у цивільних позовах, поданих у рамках кримінальної справи, деякі заявники стверджували про цілком конкретні суми (тобто вони могли мати деякі документи, якими обґрунтовували свої вимоги). Тому Уряд вважав, що скарга заявників за статтею 1 Протоколу № 1 є явно необґрунтованою.

175.  Заявники не погодилися з Урядом щодо ступеню шкоди, завданої їхнім будинкам, і посилаються на надані ними фотографії (див. параграф 15 вище) і власні свідчення. Вони вважають порівняння зі справою Lisnyy і Інші оманливим, оскільки, на відміну від цієї справи, сам той факт, що їхні будинки були пошкоджені, не оспорювався. Окрім того, вони належать до особливо уразливої групи через їхнє ромське походження і перебування у становищі, подібному до становища внутрішньо переміщених осіб. Посилаючись, зокрема, на свідчення тринадцятого і шістнадцятого заявників (див. параграф 14 вище), вони зазначали, що тільки «деякі» з них продали свої будинки за «малу суму грошей». Вони вважають, що саме Уряд має перевіряти реєстри і архіви у пошуках доказів власності заявників. Вони також вважають висновок Уряду (що їхня скарга є явно необгрунтованою через відсутність доказів) заснований на расистському стереотипі про ромів як волоцюг.

B.  Оцінка Суду

176.  Суд зазначає, що Уряд також порушив заперечення щодо неспроможності заявників вичерпати внутрішні засоби правового захисту і дотриматись правила про шестимісячний строк. Однак Суд не вважає за необхідне розглядати ці заперечення, оскільки ця частина заяви у кожному випадку є неприйнятною з наступних підстав.

177.  Суд зазначає, що заявники не надали жодних доказів на підтвердження своїх тверджень (див. Lisnyy і Інші (dec.), цитовано вище, §§ 28-32, і натомість Kerimova і Інші проти Росії, №№ 17170/04 і 5 інших, §§ 292-93, 3 травня 2011). Заявники не спростували подання Уряду, підтримане свідченнями деяких заявників, зробленими під час провадження на національному рівні (див. параграф 14 вище), що колишні ромські мешканці Петрівки могли продати свої будинки у цьому селі після нападу, що є вагомим доказом того, що вони мали правоустановчі документи.

178.  Проте, заявники не надали жодних деталей щодо цих договорів або будь-якої відповідної документації. Вони не надали також детального опису втраченої власності, включно з будинками і майном, яке в них знаходилось, або не уточнили, хто із заявників були їхніми власниками. Вони не згадують про жодні конкретні зусилля, вжиті ними або їхніми представниками для отримання доказів із державних реєстрів, котрі можуть лишатись доступними, навіть попри те, що Суд готовий погодитися з їхнім твердженням, що вони втратили свої документи внаслідок переселення. Останнє стосується і першого заявника. Справді, безспірним є те, що будинок, у якому він доти жив, був серйозно пошкоджений вогнем (див. параграф 118 вище) і тому, ймовірно, не міг бути проданий. Проте, лишається фактом те, що він не надав жодних доказів наявності правоустановчих документів або спроб отримати такі докази з державних реєстрів, або принаймні детальний опис його майна.

179.  За таких обставин Суд вважає, що заявники не змогли розвинути і обґрунтувати свою скаргу або надати розумне пояснення своєї неспроможності зробити це. Тому їхня скарга за статтею 14, в сукупності зі статтею1 Протоколу № 1, також є необґрунтованою.

180.  Суд робить висновок, що ця частина заяви є явно необґрунтованою і має бути відхилена, відповідно до статті 35 §§ 3 (a) і 4 Конвенції.

V.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

181.  Заявники скаржились, що вони не мали жодного ефективного правового захисту щодо їхніх скарг. Вони покладались на статтю 13 Конвенції, котра каже:

“Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.”

182.  Уряд оспорив цей аргумент.

183.  Суд, проголосивши неприйнятними деякі скарги за статтею 3 і статтею 1 Протоколу № 1 (окремо і в сукупності зі статтею 14, див. параграфи 150 і 180 вище), робить висновок, що немає обґрунтованої скарги з точки зору статті 13 щодо цих скарг (див., наприклад, Valeriy Fuklev проти України, № 6318/03, § 98, 16 січня 2014); тому скарга за статтею 13 у цій частині має бути відхилена як несумісна ratione materiae з положеннями Конвенції, відповідно до статті 35 §§ 3 (a) і 4.

184.  Решта скарги за статтею 13 не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Вона не є неприйнятною з жодних інших підстав. Тому її слід проголосити прийнятною.

185.  Проте, з огляду на наведені висновки, Суд не вважає за необхідне розглядати її окремо, тому що вона входить до вже розглянутих скарг за статтями 3 і 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, Sergey Savenko проти України, № 59731/09, § 48, 24 жовтня 2013).

VI.  ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

186.  Відповідно до статті 41 Конвенції,

« Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”

A.  Шкода

187.  Перші три, п’ятий-п’ятнадцятий, вісімнадцятий і дев’ятнадцятий заявники вимагали 85984,52 євро (EUR) кожному на відшкодування моральної шкоди. Їхні вимоги щодо матеріальної шкоди наведені у Додатку. Четвертий заявник вимагав EUR 36684 на відшкодування моральної шкоди, але повідомив, що не має вимог щодо матеріальної шкоди.

188.  Уряд вважав, що не існує причинно-наслідкового зв’язку між заявленою шкодою і встановленими порушеннями. У будь-якому випадку, він вважає, що ця сума є надмірною.

189. З огляду на наведені висновки щодо скарги заявників за статтею 1 Протоколу № 1, Суд відхиляє вимогу заявників щодо матеріальної шкоди. З іншого боку, судячи за справедливістю, Суд вважає розумним присудити наступні суми на відшкодування моральної шкоди:

(i)  11000 євро другому, третьому, шостому-дев’ятому, одинадцятому, тринадцятому-п’ятнадцятому, вісімнадцятому і дев’ятнадцятому заявникам кожному, включно з будь-якими податками, які заявники у зв’язку з цим мають сплатити; і

(ii)   9000 євро першому, четвертому, п’ятому, десятому і дванадцятому заявникам кожному, включно з будь-якими податками, які заявники у зв’язку з цим мають сплатити.

B.  Видатки і витрати

190.  Заявники не висловили вимоги щодо видатків і витрат. Тому Суд не присуджує жодних відшкодувань з цього приводу.

C.  Пеня

191.  Суд вважає за доречне, щоб пеня за несвоєчасну сплату була в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, яка діє упродовж прострочення періоду виплати, плюс три відсотки.

З ЦИХ ПРИЧИН СУД, ОДНОГОЛОСНО,

1.  Вирішує вилучити заяву з переліку справ стосовно сімнадцятого заявника;

2. Проголошує, що дружина вісімнадцятого заявника, пані Любов Леонтівна Циня, має повноваження продовжувати дане провадження від його імені;

3.  Проголошує заяву у частині, що стосується шістнадцятого заявника, неприйнятною;

4.  Проголошує:

прийнятними

(a)  скарги за статтею 3, окремо і в сукупності зі статтями 13 і 14 Конвенції, подані другим, третім, шостим-дев’ятим, одинадцятим, тринадцятим-п’ятнадцятим, вісімнадцятим і дев’ятнадцятим заявниками; і

(b)  скарги за статтею 8, окремо і в сукупності зі статтями 13 і 14 Конвенції;

5.  Проголошує решту заяви неприйнятною;

6.  Постановляє, що було порушення матеріального аспекту статті 3, в сукупності зі статтею 14 Конвенції, стосовно другого, третього, шостого-дев’ятого, одинадцятого, тринадцятого-п’ятнадцятого, вісімнадцятого і дев’ятнадцятого заявників;

7.  Постановляє, що було порушення статті 3 у процесуальному аспекті, в сукупності зі статтею 14 Конвенції , стосовно другого, третього, шостого-дев’ятого, одинадцятого, тринадцятого-п’ятнадцятого, вісімнадцятого і дев’ятнадцятого заявників;

8.  Постановляє, що було порушення статті 8, в сукупності зі статтею 14 Конвенції, стосовно ролі, яку відіграли державні органи до і під час нападу на будинки заявників, і їх неспроможності провести ефективне розслідування цього нападу;

9.  Постановляє, що немає потреби розглядати решту скарг заявників;

10.  Постановляє

(a)  що держава-відповідач має сплатити заявникам протягом трьох місяців, починаючи з дня, коли дане рішення стане остаточним відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, наступні суми, конвертовані у грошову одиницю держави-відповідача за курсом, чинним на момент розрахунку:

(i)  11000 євро (одинадцять тисяч євро) другому, третьому, шостому-дев’ятому, одинадцятому, тринадцятому-п’ятнадцятому, вісімнадцятому і дев’ятнадцятому заявникам кожному, включно з будь-якими податками, які заявники у зв’язку з цим мають сплатити, на відшкодування моральної шкоди;

(ii)   9000 євро (дев’ять тисяч євро) першому, четвертому, п’ятому, десятому і дванадцятому заявникам кожному, включно з будь-якими податками, які заявники у зв’язку з цим мають сплатити, на відшкодування моральної шкоди;

(b)  по закінченні зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку, на названу суму нараховуватимуться відсотки в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, яка діє упродовж прострочення періоду виплати, плюс три відсотки;

11.  Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Складено англійською мовою і письмово повідомлено 6 листопада 2018 року, відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту.

Маріалена ЦірліПауло Пінто де Альбукерк
секретарГолова

ДОДАТОК

№

Група (див. § 94)

Ім’я, по-батькові, ПРІЗВИЩЕ

Рік народження

Жили у Петрівці починаючи з

Отримали статус у внутрішньому провадженні (§ 30)?

Якщо ні, то чи скаржи-лись на це
(§ 50)?

Сума на відшкоду-вання матеріаль-ної шкоди, EUR

Чи був заявник присутній у селі на момент подій 7-10 вересня 2002 (джерело інформації)?

1.  

II

Борис Трофимович БУРЛЯ

1951

1973

Так

n/a

10414.45

Ні (повідомлення до міліції, 14/11/02)

2.  

I

Анатолій Георгійович БУРЛЯ

1954

n/i1

Ні

Так

4068.79

Схоже так (повідомлення до пані Дудучехава, 13/06/04)

3.  

I

Артур Леонідович БУРЛЯ

1980

1997

Так

n/a

4256.23

Так (повідомлення до міліції, 2/12/02)

4.  

II

Іван Макарович БУРЛЯ

1958

n/i

Ні

Ні

Немає вимоги

Ні (повідомлення п’ятого заявника пану Стоянову, 17/11/07)

5.  

II

Наталія Яковлівна БУРЛЯ

1957

1986

Так

n/a

4148.75

Ні (повідомлення пану Стоянову, 17/11/07)

6.  

I

Валентина Іванівнa БУРЛЯ

1966

1979

Так

n/a

5288.05

Так (повідомлення до міліції, 7/10/02)

7.  

I

Єкатерина Трофимівна БУРЛЯ

1936

1975

Так

n/a

2773

Так (повідомлення до міліції, 9/10/02)

8.

I

Іван Іванович ЧУБЕЙ

1963

n/i

Ні

Так

5117.80

Так (повідомлення пану Стоянову, 18/11/07)

9.

I

Валентина Яковлівна ЧУБЕЙ

1937

n/i

Так

n/a

5104.90

Так (повідомлення до міліції, 26/09/02)

10.

II

Федір Федорович ЛУПАЩЕНКО

1955

1980

Так

n/a

5743.77

Ні (повідомлення до міліції, 10/10/02)

11.

I

Іван Георгійович ЛУПАЩЕНКО

1944

1981

Так

n/a

6124.68

Так (повідомлення до міліції, 10/10/02)

12.

II

Іван Іванович ЛУПАЩЕНКО

1959

1981

Так

n/a

4128.98

Ні (повідомлення до міліції, 24/10/02)

13.

I

Ніколай Федорович ЛУПАЩЕНКО

1968

1990

Так

n/a

5184.01

Так (повідомлення до міліції, 30/10/02)

14.

I

Сніжана Федорівна ЛУПАЩЕНКО

1974

n/i

Ні

Так

4471.20

Так (повідомлення пану Стоянову, 18/11/07)

15.

I

Владімір Іванович ЛУПАЩЕНКО

n/i

1981

Так

n/a

5687.02

Так (повідомлення до міліції, 10/10/02)

16.

n/a

Наталія Владимирівна ЦИКОЛАН

1978

n/i

Ні

Ні

Немає вимоги

Відповідно до її свідчень, надісланих до пані Дудучехава 18/11/07, так

17.

n/a

Федор Яковлевич ЦИНЯ

1944

1980

Так

n/a

4507.31

Ні (повідомлення до міліції, 10/10/02)

18.

I

Іван Яковлевич ЦИНЯ

1942

1960

Так

n/a

6085.98

Так (повідомлення до міліції, 30/09/02)

19.

I

Яков Федорович ЦИНЯ

1970

n/i

Ні

Так

5004.30

Схоже так (повідомлення до пані Дудучехава, 16/06/04)

1 інформація відсутня

Full & Egal Universal Law Academy