П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «БУРОВ ПРОТИ УКРАЇНИ»
CASE OF BUROV v. UKRAINE
(Заява № 14704/03)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
17 березня 2011 року
Це рішення остаточне, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Буров проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи Комітетом, до складу якого увійшли:
Боштьян М. Зупанчіч (Boštjan M. Zupančič), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Ангеліка Нусбергер (Angelika Nußberger), судді,
та Стівен Філліпс (Stephen Phillips), заступник Секретаря секції,
після обговорення за зачиненими дверима 22 лютого 2011 року
постановляє таке рішення, що було ухвалене в той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 14704/03), яку 8 квітня 2003 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України – пан Сергій Миколайович Буров (далі - заявник).
2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, пан Ю. Зайцев.
3. 22 лютого 2010 року Голова П’ятої секції вирішив повідомити Уряд про скарги за пунктом 3 статті 5 та пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо тривалості тримання заявника під вартою та кримінального провадження у його справі. Відповідно до Протоколу № 14 заява була передана на розгляд Комітету в складі трьох суддів.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
4. Заявник народився у 1962 році та проживає у м. Харкові.
A. Кримінальне провадження щодо заявника
5. У червні 1995 року було вбито пана Г., у зв’язку з чим було порушено кримінальну справу.
6. 9 липня 1995 року заявника було затримано за підозрою у вчиненні зазначеного злочину; 11 липня 1995 року йому було пред’явлено обвинувачення у вчиненні зазначеного злочину та взято під варту. Разом із заявником обвинувачення також було пред’явлене трьом іншим особам (пану Б., пану К. та пану Д., які також підозрювалися у вчиненні злочину та які були присутні при вбивстві пана Г.). На пізнішому етапі провадження обвинувачення щодо заявника були виділені в окреме провадження, а результат провадження щодо пана Б., пана К. та пана Д. невідомий.
7. Згідно з твердженнями заявника, на початку досудового слідства він зазнав жорстокого поводження з боку працівників органів влади з метою отримання зізнавальних показань. Залишається нез’ясованим, чи скаржився заявник на жорстоке поводження на національному рівні. Крім того, 10 липня 1995 року, незважаючи на клопотання заявника, йому не було призначено захисника на безоплатній основі. Безсумнівно, що захисник почав представляти інтереси заявника з 18 липня 1995 року.
8. Під час досудового слідства пан Б., пан К. та пан Д. стверджували, що саме заявник вбив пана Г. Пізніше пан Б. та пан К. змінили свої показання на користь заявника, стверджуючи, що саме пан Д. вбив пана Г.
9. До листопада 1995 року досудове слідство було закінчене, а справу було передано на розгляд до Жовтневого районного суду м. Харкова.
10. 6 лютого 1996 року суд повернув справу на додаткове розслідування. 9 квітня 1996 року ця постанова була залишена без змін Харківським обласним судом.
11. До грудня 1996 року досудове слідство було закінчено, а справу було передано на розгляд до Жовтневого районного суду м. Харкова.
12. 4 серпня 1998 року суд повернув справу на додаткове розслідування. 3 листопада 1998 року ця постанова була залишена без змін Харківським обласним судом. 19 лютого 1999 року президія вказаного суду відхилила протест прокурора на повернення справи.
13. 24 березня 1999 року заявник був звільнений з-під варти під підписку про невиїзд. У постанові про звільнення зазначалося, що заявник тримався під вартою більше трьох років, дозволений законодавством строк тримання під вартою вже скінчився та у подальшому триманні заявника під вартою не було необхідності, беручи до уваги постійне місце проживання заявника та інші обставини справи.
14. 5 липня 1999 року досудове слідство було закінчене, а справу було передано для розгляду до Ленінського районного суду м. Харкова.
15. 12 жовтня 2000 року заявника знову було взято під варту. Зазначений суд встановив, що заявник погрожував своєму призначеному на безоплатній основі захиснику, і оскільки останній відмовився захищати його, саме поведінка заявника перешкоджала проведенню слідства у справі. Суд також послався на тяжкість обвинувачень щодо заявника та очікуваного вироку.
16. Декілька разів судові засідання відкладалися у зв’язку з неявкою у судові засідання обвинуваченого, потерпілого, свідків та захисників.
17. 25 грудня 2001 року, незважаючи на невизнання заявником своєї вини, Ленінський районний суд м. Харкова визнав його винним у вчиненні вбивства та інших злочинів і призначив йому покарання у вигляді тринадцяти років позбавлення волі. При винесенні вироку суд керувався показаннями обвинуваченого, свідків, експертними висновками та іншими доказами. Зокрема, судом було встановлено, що 20 червня 1995 року, одразу після опівночі, заявник, пан Б., пан K. та пан Д., посварившись з паном Г., відвели останнього до безлюдного місця та побили його. Після цього заявник завдав пану Г. кілька ударів ножем, і той помер. Пан Б., пан K. та пан Д. з метою приховати злочин поховали тіло пана Г. Суд, серед іншого, заслухавши показання пана Б., пана K. та пана Д., дійшов висновку, що показання Б. та K., які виправдовували заявника, були неправдивими, оскільки не узгоджувалися з іншими непрямими доказами.
18. 7 листопада 2002 року апеляційний суд Харківської області (до червня 2001 року – Харківський обласний суд) скасував зазначений вирок, оскільки суд першої інстанції неправомірно відхилив клопотання про ведення аудіозапису судових засідань та повернув справу на новий розгляд. Суд також зазначив, що під час нового судового розгляду усі клопотання заявника мають бути розглянуті належним чином.
19. Заявник оскаржив рішення про повернення справи на новий розгляд, але 28 січня 2003 року Верховний Суд України відмовив заявнику у відкритті касаційного провадження.
20. У листопаді 2002 року справу було передано на розгляд до Червонозаводського районного суду м. Харкова.
21. Протягом нового судового розгляду заявник продовжував стверджувати, що він невинуватий.
22. Знову, як і під час розгляду справи судом першої інстанції, судові засідання відкладалися декілька разів у зв’язку з неявкою у судові засідання учасників процесу.
23. Згідно з твердженнями заявника, кілька разів він подавав до суду клопотання про виклик певних свідків, які, на його думку, могли довести його невинуватість. Зокрема, 31 березня 2004 року він подав до суду клопотання про виклик більш ніж двадцяти свідків, серед яких були експерти, які складали висновки судової експертизи у справі, прокурори та слідчі, у провадженні яких знаходилась справа. Згодом, 13 квітня 2004 року, він також подав до суду клопотання знову викликати пана Д., одного з осіб, які були присутні при вбивстві пана Г. Згідно з його твердженнями суд відхилив ці клопотання.
24. Протягом судового розгляду справи заявника його інтереси представляли різні захисники, призначені державою або найняті у приватному порядку. Щонайменше тричі (13 листопада 2000 року, через деякий час після 25 вересня 2001 року та 9 квітня 2004 року) він відмовлявся від їхніх послуг, оскільки, згідно з його твердженнями, вони діяли всупереч інтересам його захисту та перебували у змові з обвинуваченням, та клопотав до суду про їхню заміну або на конкретного, або на будь-якого іншого адвоката. Суд відхиляв ці клопотання. Зокрема, в останньому випадку суд, дійшовши висновку, що необхідності у заміні захисника не було, звернув увагу на факт, що заявника захищали декілька адвокатів, що заявник не був задоволений послугами жодного з них, та що суд вже задовольняв клопотання заявника про заміну захисника.
25. Протягом повторного провадження заявник та його захисник подали декілька клопотань про звільнення з-під варти, які не були задоволені (наприклад, у невизначену дату у лютому 2001 року, 2 грудня 2002 року, 22 січня, 18 квітня, 13 та 21 листопада, а також 29 грудня 2003 року), посилаючись, серед іншого, на відсутність будь-якої обґрунтованої підстави для подальшого тримання заявника під вартою, відсутність у заявника будь-якого наміру втекти у період, коли його було звільнено з-під варти (тобто з березня 1999 року до жовтня 2000 року), погіршення стану здоров’я заявника, неможливість для заявника чинити перешкоди кримінальному провадженню, оскільки усі необхідні докази вже були зібрані. У своїх ухвалах від 23 квітня, 17 та 21 листопада, а також 29 грудня 2003 року суд, відхиляючи ці клопотання, здебільшого посилався на тяжкість обвинувачень щодо заявника або передбачене покарання; він також мотивував свої рішення тим, що у нього була відсутня інформація щодо неможливості подальшого тримання заявника під вартою у зв’язку зі станом його здоров’я, або що після отримання висновку судово-медичної експертизи щодо стану здоров’я заявника захворювання заявника можна належним чином лікувати у місці позбавлення волі, або лише тим, що питання вже було розглянуте, а клопотання відхилені.
26. 9 квітня 2004 року заявник також безуспішно звертався до суду із клопотанням про надання йому можливості ознайомитися з матеріалами справи.
27. 27 квітня 2004 року суд визнав заявника винним у вчиненні вбивства та інших злочинів та призначив йому покарання у вигляді семи років та шести місяців позбавлення волі. Суд дійшов тих самих висновків щодо фактів, які містилися у вироку від 25 грудня 2001 року, та знову дійшов висновку, що свідчення пана Б. та пана К., які виправдовували заявника, були неправдивими, оскільки заявник та пан Б. були братами, у той час пан K. скаржився, що пан Б та заявник чинили на нього тиск. Визнаючи заявника винним, суд відповідно ґрунтувався на більш ранніх обвинувачувальних показаннях пана Б. і пана К., а також на свідченнях пана Д., наданих на стадії досудового слідства, та на інших непрямих доказах. Суд також, серед іншого, зазначив, що під час ознайомлення з матеріалами справи заявник двічі намагався знищити певні докази проти нього.
28. Заявник оскаржив вирок, скаржачись, серед іншого, на невиклик судом нижчої інстанції пана Д.
29. 3 травня 2007 року апеляційний суд Харківської області фактично залишив вирок без змін. Суд не прокоментував вищезазначену скаргу заявника. На додаток апеляційний суд виніс дві окремі ухвали, звернувши увагу прокурора Харківської області та голови ради суддів Харківської області на процесуальні недоліки у роботі відповідних органів, у провадженні яких перебувала справа (зокрема на те, що під час досудового слідства були втрачені деякі важливі докази, та що суддя Червонозаводського районного суду м. Харкова неодноразово не дотримувався процесуальних вимог при підготовці матеріалів справи для розгляду в апеляційному суді і, таким чином, затягнув апеляційне провадження на два роки шість місяців).
30. Заявник оскаржив рішення у касаційному порядку. Він не скаржився на невиклик судами нижчих інстанцій пана Д. в якості свідка. Він також не скаржився на жорстоке поводження та непризначення йому захисника на безоплатній основі у 1995 році. 3 грудня 2007 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника.
B. Провадження, пов’язане зі скаргами заявника про привласнення його та його покійних батьків майна
31. Згідно із твердженнями заявника незабаром після взяття його під варту у 1995 році його особисті речі, а також власність заснованих ним компаній були привласнені органами влади. Незважаючи на те, що він швидко подав скарги, розслідування було розпочато тільки у червні 1996 року, та згодом воно було припинено, оскільки не було встановлено винних осіб.
32. 14 лютого 2001 року заявник подав до суду першої інстанції клопотання про вжиття заходів для збереження власності його покійних батьків. Згідно із твердженнями заявника суд відхилив це клопотання через його нечіткість. Усі його наступні, як стверджувалося заявником, уточнені клопотання відхилялися судом першої інстанції.
33. 9 квітня 2004 року заявник подав до суду першої інстанції клопотання про повернення йому певних предметів його власності, вилучених слідчим в якості доказу у кримінальній справі щодо заявника. Згідно із твердженнями заявника суд відхилив це клопотання.
C. Клопотання про надання копій матеріалів справи
34. Листами від 12 травня, 1 липня та 15 грудня 2003 року, 24 вересня 2004 року та 30 липня 2009 року Секретаріат Суду просив заявника надати копії певних документів з матеріалів справи. Заявник, у свою чергу, кілька разів клопотав про надання копій вищезазначених документів, але безрезультатно. Наприклад, 25 лютого 2008 року захисник заявника подав до Червонозаводського районного суду м. Харкова клопотання про виготовлення копії матеріалів справи. 15 квітня 2008 року суд відхилив клопотання як таке, що не має законних підстав. Проте згодом заявник все-таки надав Секретаріату Суду необхідні документи.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
35. Положення Кримінально-процесуального кодексу України від 28 грудня 1960 року щодо запобіжних заходів наведені в рішенні у справі «Невмержицький проти України» (Nevmerzhitsky v. Ukraine, заява № 54825/00, п. 54, ECHR 2005‑II (витяги)).
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
36. Заявник скаржився на те, що тривалість тримання його під вартою була надмірною. Він посилався на пункт 3 статті 5 Конвенції, відповідні положення якого передбачають таке:
«Кожному, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має... бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.»
A. Прийнятність
37. Уряд доводив, що скарга є частково неприйнятною. Зокрема Уряд стверджував, що для цілей пункту 3 статті 5 Конвенції заявник тримався під вартою (i) з 9 липня 1995 року (з моменту затримання) до 24 березня 1999 року (до моменту звільнення), (ii) з 12 жовтня 2000 року (коли його знову було взято під варту) до 25 грудня 2001 року (винесення заявникові першого вироку) та (iii) з 7 листопада 2002 року (коли перший вирок було скасовано) до 27 квітня 2004 року (коли йому було винесено вирок вдруге). З огляду на те, що заява була подана 8 квітня 2003 року, Уряд стверджував, що перші два проміжки часу були поза межами шестимісячного строку.
38. Суд, по-перше, зауважує, що стосовно України Конвенція набрала чинності 11 вересня 1997 року.
39. Суд також нагадує, що при визначенні тривалості попереднього ув’язнення за пунктом 3 статті 5 Конвенції період, який має бути взято до уваги, починається з дня затримання особи та закінчується днем засудження, навіть якщо лише судом першої інстанції (див. рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, пп. 145 та 147, ECHR 2000‑IV).
40. Суд також нагадує, що, з огляду на суттєвий зв’язок пункту 3 статті 5 Конвенції та підпункту «с» пункту 1 цієї ж статті особа засуджена судом першої інстанції, не може вважатися такою, яку тримають під вартою «з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення», як це зазначено в підпункті «с» пункту 1 статті 5 Конвенції, але має статус, визначений підпунктом «а» пункту 1 статті 5 Конвенції, який дозволяє позбавлення особи свободи «після засудження її компетентним судом» (див. рішення у справах «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, пп. 104 та 105, ECHR 2000‑XI).
41. Повертаючись до цієї справи, Суд погоджується з Урядом, що визначені ним періоди є відповідними періодами для цілей зазначеної практики Суду.
42. Суд також зазначає, що перший період, який стосується тримання заявника під вартою, не підпадає під юрисдикцію Суду за критерієм ratione temporis. Також беручи до уваги звільнення заявника з-під варти та дату подання заяви, Суд вважає, що, як пропонувалося Урядом, скарга, що стосується цього періоду, була подана зі спливом строку та має бути відхилена згідно з пп. 1 та 4 статті 35 Конвенції (див. рішення у справах «Пеков проти Болгарії» (Pekov v. Bulgaria), заява № 50358/99, п. 58, від 30 березня 2006 року та «Тюм проти Туреччини» (Tüm v. Turkey), заява № 11855/04, п. 31, від 17 червня 2008 року).
43. Що стосується решти періодів, Суд нагадує, що послідовні періоди тримання заявника під вартою мають розглядатися в цілому, а період шестимісячного строку починається з дати закінчення останнього періоду досудового ув’язнення (див. рішення у справі «Сольмаз проти Туреччини» (Solmaz v. Turkey), заява № 27561/02, п. 36, ECHR 2007‑II (витяги)), тобто з 27 квітня 2004 року. За цих підстав Суд відхиляє заперечення Уряду у тій частині, що стосується другого періоду тримання заявника під вартою.
44. Отже, здійснюючи загальну оцінку за пунктом 3 статті 5 Конвенції взятих разом другого та третього періодів, Суд доходить висновку, що період, що має враховуватися у цій справі, тривав два роки вісім місяців.
45. Суд зазначає, що скарга стосовно двох останніх періодів тримання під вартою не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Таким чином, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
46. З огляду на вищезазначене заперечення (див. пункт 37 вкінці) Уряд обмежив свої доводи щодо суті лише третім періодом тримання заявника під вартою. Уряд стверджував, що беручи до уваги кількість обвинувачених та заходів, яких мали вжити державні органи для ретельного розгляду справи, тривалість тримання заявника під вартою протягом зазначеного періоду була розумною. Уряд дійшов висновку, що розслідування проводилося з належною ретельністю, та державні органи мали достатні підстави для довготривалого тримання заявника під вартою.
47. Суд зазначає, що загальні принципи права на «розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження», гарантованого пунктом 3 статті 5 Конвенції, зазначалися у низці його попередніх рішень (див. серед інших джерел вищезазначені рішення у справах «Кудла проти Польщі» (Kudła v. Poland), п. 110, та «Невмержицький проти України» (Nevmerzhitsky v. Ukraine), п. 130 et seq.).
48. Свої постанови про тримання заявника під вартою державні органи, окрім обгрунтованої підозри щодо заявника, головним чином обґрунтовували трьома підставами, а саме: (1) серйозним характером злочинів, у яких він обвинувачувався, (2) тяжкість покарання, яке могло бути йому призначено; (3) відсутність будь-яких інших підстав, які б могли виправдати звільнення заявника з-під варти (наприклад, погіршення стану здоров’я заявника або відсутність належного лікування під вартою). Проте Уряд не вказав конкретних підстав для обґрунтування своїх висновків (див. пункт 25 вище).
49. Суд погоджується з тим, що обґрунтована підозра щодо вчинення заявником тяжких злочинів могла бути підставою для його першого взяття під варту. Проте зі спливом часу ці підстави ставали все менш відповідними. Таким чином, сама по собі тяжкість можливого покарання не може слугувати виправданням тривалих строків тримання під вартою (див. рішення від 26 липня 2001 року у справі «Ілійков проти Болгарії» (Ilijkov v. Bulgaria), заява № 33977/96, пп. 80-81).
50. Подібним чином аргументи суду першої інстанції при відхиленні клопотань заявника про звільнення за медичних підстав (див. пункт 25 вкінці) не виправдовують тривале тримання заявника під вартою, оскільки презумпція за статтею 5 Конвенції – на користь звільнення (див. рішення у справі «Биков проти Росії» (Bykov v. Russia) [ВП], заява № 4378/02, п. 61, ECHR 2009 року‑...).
51. Насамкінець Суд зазначає, що фактично державні органи не розглядали альтернативних заходів забезпечення явки заявника у суд (див. вищезазначене рішення у справі «Невмержицький проти України» (Nevmerzhitsky v. Ukraine), п. 137, з подальшими посиланнями).
52. З огляду на зазначене Суд доходить висновку, що підстави, наведені державними органами, не могли виправдати увесь період тримання заявника під вартою. За цих підстав немає необхідності розглядати питання, чи проводилося розслідування з особливою ретельністю.
Відповідно було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ (ТРИВАЛІСТЬ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ЗАЯВНИКА)
53. Заявник скаржився на те, що тривалість кримінального провадження щодо нього не відповідала вимозі «розумного строку», передбаченій пунктом 1 статті 6 Конвенції:
«1. Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ... який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.»
54. Хоча зазначене провадження почалося 9 липня 1995 року, період, що має братися до уваги, почався лише 11 вересня 1997 року (див. пункт 38 вище). Проте при оцінці розумності строку, який минув з цієї дати, треба враховувати стан провадження на той час.
Зазначений період закінчився 3 грудня 2007 року. Отже, він тривав у трьох інстанціях десять років та майже три місяці.
A. Прийнятність
55. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Таким чином, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
56. Уряд стверджував, що тривалість провадження у справі заявника була розумною. Зокрема, Уряд доводив, що справа заявника була складною по суті з огляду на кількість учасників (4 обвинувачених, 20 свідків та потерпілий). Ця справа, на думку Уряду, також була складною з точки зору права, оскільки стосувалась вбивства та інших злочинів, вчинених групою осіб. Уряд також зазначив, що заявник та його захисники у повному обсязі використовували свої процесуальні права (вони подавали різні клопотання, надавали додаткові доводи та докази, ознайомлювалися з матеріалами справи, оскаржували рішення, заявляли відводи слідчим та суддям і таке ін.). Внаслідок неодноразової неявки обвинувачених, потерпілого, свідків та захисників у суд першої інстанції, провадження надзвичайно затягнулося. Державні органи, з іншого боку, діяли з належною ретельністю та докладали усіх зусиль для вирішення справи без невиправданих затримок.
57. Суд нагадує, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватися у світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів (див., серед багатьох інших прикладів, рішення у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» (Pélissier and Sassi v. France) [ВП], заява № 25444/94, п. 67, ECHR 1999-II).
58. Суд неодноразово встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, що стосувались питань, подібних до тих, що розглядаються у цій справі (див. зазначене вище рішення у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» (Pélissier and Sassi v. France) та рішення від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine), заява№ 66561/01, п. 76).
59. Розглянувши усі надані йому документи, Суд вважає, що Уряд не навів жодного факту або аргументу, здатних переконати його дійти іншого висновку у цій справі. Зважаючи на свою практику з цього питання, Суд дійшов висновку, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку».
Відповідно, було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
III. РЕШТА ЗАЯВИ
60. Заявник разом з тим скаржився на те, що у 1995 році він зазнав жорстокого поводження з боку державних органів. Посилаючись на статтю 5 Конвенції, заявник також оскаржував законність постанов про взяття його під варту, винесених у 1995 та 2000 роках, а також законність його тримання під вартою у період з 1995 до 1999 року. Заявник також скаржився за пунктами 1, 2 та підпунктами «b», «c», «d» пункту 3 статті 6 та за статтею 7 Конвенції на те, що вироки щодо нього від 25 грудня 2001 року та 27 квітня 2004 року були незаконними, а провадження щодо нього мало численні недоліки. Заявник також скаржився за статтею 1 Першого протоколу на те, що його власність та власність його покійних батьків була незаконно присвоєна, придбана власність його батьків була у нього розкрадена, та національні органи не повернули йому певні об’єкти його власності, конфісковані як докази у кримінальному провадженні щодо нього. Насамкінець, заявник скаржився за статтею 34 Конвенції на те, що 15 квітня 2008 року Червонозаводський районний суд м. Харкова незаконно відхилив клопотання його захисника про надання копій матеріалів справи.
61. Уважно розглянувши аргументи заявника у світлі всіх наявних матеріалів та в тій мірі, в якій оскаржувані питання належать до його компетенції, Суд дійшов висновку, що вони не виявляють будь-яких ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією.
62. Отже, ця частина має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
63. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
A. Шкода
64. Заявник вимагав 3 750 000 доларів США відшкодування матеріальної шкоди (наприклад, втрата його особистих речей та власності, заснованих ним компаній, втрата прибутку та ін.), а також 5 650 000 доларів США – за усі порушення, які, як він стверджував, були вчинені державними органами в його справі. Окрім цього, він також вимагав 1 840 000 доларів США відшкодування моральної шкоди.
65. Уряд заперечив ці вимоги.
66. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та заявленою матеріальною шкодою, тому він відхиляє цю вимогу. З іншого боку, здійснюючи оцінку на засадах справедливості, він присуджує заявникові 5400 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
67. Заявник також вимагав 611 гривень (приблизно 56 євро) компенсації поштових витрат на листування з Судом.
68. Уряд залишив це питання на розсуд Суду.
69. З огляду на наявні документи та свою практику Суд вважає, що сума, яка вимагається, має бути присуджена у повному обсязі.
C. Пеня
70. Суд вважає за потрібне призначити пеню, виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткових пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує скарги за пунктом 3 статті 5 Конвенції стосовно тривалості тримання заявника під вартою з 12 жовтня 2000 року до 25 грудня 2001 року та з 7 листопада 2002 року до 27 квітня 2004 року, а також за пунктом 1 статті 6 Конвенції стосовно тривалості кримінального провадження щодо нього прийнятними, а решту скарг у заяві – неприйнятною;
2. Постановляє, що мало місце порушення пункту 3 статті 5 Конвенції;
3. Постановляє, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції;
4. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач має виплатити заявнику 5400 (п’ять тисяч чотириста) євро відшкодування моральної шкоди та 56 (п’ятдесят шість) євро відшкодування судових витрат разом з будь-яким податком, що може нараховуватись; ці суми мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на ці суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
5. Відхиляє решту вимог заявника стосовно справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 17 березня 2011 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Стівен ФілліпсБоштьян М. Зупанчіч
(Stephen Phillips)(Boštjan M. Zupančič)
Заступник СекретаряГолова
Full & Egal Universal Law Academy