ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ТОВ «БУШБМ-ПЛЮС» ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF BUSHBM-PLYUS, TOV v. UKRAINE)
(Заява № 20880/07)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
06 червня 2019 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «ТОВ «БУШБМ-ПЛЮС» проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Сіофра О’Лірі (Síofra O’Leary), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,
після обговорення за зачиненими дверима 14 травня 2019 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 20880/07), яку 16 квітня 2007 року подало до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) ТОВ «БУШБМ ПЛЮС» (далі – підприємство-заявник), зареєстроване в Україні товариство з обмеженою відповідальністю.
2. Підприємство-заявника представляв пан Сабєтов, юрист, який практикує у м. Київ. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений пан І. Ліщина.
3. 24 січня 2018 року про скарги підприємства-заявника на невиконання ухваленого на його користь рішення суду (за пунктом 1 статті 6 Конвенції) та визнання недійсним його права власності (за пунктом 1 Першого протоколу до Конвенції) було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до
пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.
4. Уряд заперечив проти розгляду заяви комітетом, але не навів жодних підстав. Розглянувши заперечення Уряду, Суд відхиляє його.
ФАКТИ
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
A. Події, що передували справі
5. 07 липня 2000 року підприємство-заявник та державне підприємство «Укрвуглегеологія» (далі – ДП «УВГ»), структурний підрозділ Міністерства палива та енергетики України в особі власного структурного підрозділу – розташованого у м. Севастополь «Пансіонату «Ізумруд» (далі – «ПІ»), уклали договір оренди на строк десять років, за яким підприємство-заявник орендувало в ДП «УВГ» будівлю спального корпусу № 3 (далі – корпус № 3) «ПІ».
6. Згодом підприємство-заявник та «ПІ» уклали додатковий договір, за яким перша сторона договору зобов’язувалася здійснити ремонт корпусу № 3, як раніше було погоджено ДП «УВГ». Підприємство-заявник належним чином відремонтувало його.
7. У незазначену дату підприємство-заявник звернулося до Регіонального відділення Фонду державного майна України у місті Севастополі (далі – Фонд) із заявою про приватизацію корпусу
№ 3. Останній, у свою чергу, звернувся з листом на отримання згоди до Міністерства, яке листом від 06 серпня 2003 року поінформувало, що заперечень не мало.
8. Наказом від 08 грудня 2003 року Фонд включив корпус № 3 до переліку майна, яке підлягало приватизації.
9. 26 грудня 2003 року Регіональне відділення Фонду у місті Севастополі прийняло рішення про приватизацію корпусу № 3, уклавши договір купівлі-продажу з підприємством-заявником на суму 552 756 українських гривень (далі – грн). Ця сума становила ринкову вартість корпусу з вирахуванням вартості здійсненого підприємством-заявником ремонту (375 295 грн), як було встановлено експертною оцінкою компанії «І.» від 30 листопада 2003 року за запитом регіонального відділення. Того дня регіональне відділення уклало з підприємством-заявником договір купівлі-продажу, і останнє нотаріально зареєструвало своє право власності на корпус № 3.
10. З огляду на зазначений договір 12 лютого 2004 року підприємство-заявник та «ПІ» розірвали договір оренди від 07 липня 2000 року.
11. Згідно з твердженнями підприємства-заявника, незважаючи на зазначений договір, ДП «УВГ» залишило корпус № 3 на своєму балансі. До того ж у 2005 році корпус від’єднали від мережі електропостачання та водопостачання «ПІ».
B. Провадження, ініційоване підприємством-заявником
12. У серпні 2005 року підприємство-заявник звернулося до Господарського суду Донецької області з позовом до ДП «УВГ» та з проханням зобов’язати ДП «УВГ» зняти корпус № 3 зі свого балансу та повторно підключити до мереж «ПІ». ДП «УВГ», у свою чергу, подало зустрічний позов до підприємства-заявника та Регіонального відділення Фонду у місті Севастополі, вимагаючи визнати недійсним договір від 26 грудня 2003 року і стверджуючи, що «ПІ» та корпус № 3 не підлягали приватизації.
13. Рішенням від 01 лютого 2006 року суд частково позов задовольнив та відмовив у задоволенні зустрічного позову. Він зазначив, що підприємство-заявник було власником корпусу № 3, отримавши право власності на нього після його приватизації, недійсність якої встановлено не було. Щодо стверджуваної недійсності договору від 26 грудня 2003 року він встановив, що: (1) рішення про приватизацію було прийнято Фондом, а не його Севастопольськім відділенням, і це рішення не оскаржувалося; (2) корпус № 3 був приватизований не як «цілісний майновий комплекс», а як «індивідуально визначене майно – об’єкт нерухомості», яке відповідно до законодавства могло бути приватизовано; та що (3) ДП «УВГ» не довело, що корпус № 3 належав до категорії об’єктів, які становлять культурну, історичну та національну цінність, які відповідно до закону не могли бути приватизовані. Отже, суд зобов’язав ДП «УВГ» зняти корпус № 3 зі свого балансу та підключити його до комунікаційних мереж «ПІ».
14. 21 березня 2006 року Донецький апеляційний господарський суд скасував зазначене рішення, оскільки справу мав розглядати Господарський суд міста Севастополя. 21 червня 2006 року Вищий господарський суд України скасував цю постанову як помилкову та залишив без змін рішення від 01 лютого 2006 року. 23 серпня
2006 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги ДП «УВГ» на постанову від 21 червня 2006 року.
15. Тим часом 20 грудня 2005 року Міністерство вугільної промисловості України (правонаступник Міністерства палива та енергетики України) вирішило провести реорганізацію ДП «УВГ», виділивши з його складу структурний підрозділ «ПІ» та створивши на його основі державне підприємство «Пансіонат «Ізумруд» (далі – державне підприємство «ПІ»). Державне підприємство «ПІ» мало стати правонаступником ДП «УВГ» щодо діяльності, пов’язаної з його колишнім структурним підрозділом «ПІ».
16. 23 жовтня 2006 року Господарський суд Донецької області задовольнив заяву підприємства-заявника та замінив ДП «УВГ» на його правонаступника, державне підприємство «ПІ», у виконавчому провадженні за рішенням від 01 лютого 2006 року, яке залишалося невиконаним.
17. 04 червня 2007 року Державна виконавча служба України поінформувала підприємство-заявника про наявність двох взаємовиключних виконавчих листів: один за рішенням від 01 лютого 2006 року, а іншій – за рішенням від 13 жовтня 2006 року
(див. пункт 21). Державна виконавча служба України надіслала листа до Господарського суду Донецької області з проханням роз’яснити порядок виконання рішення від 01 лютого 2006 року. Вбачається, що вона не отримала відповіді та, отже, зупинила виконавче провадження.
18. 24 квітня 2007 року державне підприємство «ПІ» звернулося до Господарського суду Донецької області із заявою про перегляд рішення від 01 лютого 2006 року за нововиявленими обставинами. Посилаючись на висновки у рішенні від 13 жовтня 2006 року, воно вважало, що рішення від 01 лютого 2006 року втратило законну силу, і просило суд скасувати його.
19. 04 червня 2008 року суд повернув заяву без розгляду, оскільки державне підприємство «ПІ» згодом відкликало свою заяву не вказавши підстав для цього та не відправивши представника в судове засідання.
C. Провадження, ініційоване державним підприємством «ПІ»
20. У вересні 2006 року державне підприємство «ПІ» звернулося до Господарського суду міста Севастополя з позовом до регіонального відділення Фонду у місті Севастополі та підприємства-заявника, вимагаючи визнати недійсним договір від 26 грудня 2003 року. У відповідь підприємство-заявник клопотало про закриття справи, стверджуючи з посиланням на статтю 80 Господарського процесуального кодексу України 1991 року, що той самий спір між тими самими сторонами вже було вирішено рішенням від 01 лютого 2006 року.
21. Рішенням від 13 жовтня 2006 року суд частково задовольнив позов. Він зазначив, що ДП «УВГ», підприємство геологічної служби, було підприємством загальнодержавного значення. Отже, воно входило до категорії державного майна, яке не підлягало приватизації. На момент укладення договору від 26 грудня 2003 року корпус № 3 був частиною цілісного майнового комплексу ДП «УВГ». «ПІ» було структурним підрозділом ДП «УВГ», і його майно не могло бути приватизовано. Тому включення Фондом корпусу № 3 до переліку об’єктів, які підлягали приватизації, суперечило законодавству. Отже, суд скасував договір від 26 грудня 2003 року, зобов’язав підприємство-заявника повернути корпус № 3 державі та зобов’язав державу сплатити підприємству-заявнику 552 756 грн. Стосовно клопотання підприємства-заявника суд встановив, що на момент вирішення справи Господарським судом Донецької області «ПІ» було реорганізовано в самостійну юридичну особу, а його майнові права перейшли до Державного підприємства «ПІ». Тому ДП «УВГ» було неналежною стороною провадження і не могло висувати жодних зустрічних позовних вимог щодо визнання недійсним договору від
26 грудня 2003 року. Отже, підприємство-заявник не довело, що суди вже розглянули позов Державного підприємства «ПІ» щодо того самого предмету та з тих самих підстав.
22. 10 листопада 2006 року Севастопольський апеляційний господарський суд залишив без змін зазначене рішення. Стосовно заперечень підприємства-заявника він зазначив, що саме Державне підприємство «ПІ», а не ДП «УВГ», мало бути належним відповідачем (позивачем за зустрічним позовом) у справі, коли було винесено рішення від 01 лютого 2006 року, а підприємство-заявник не довело, що суди вже вирішили той самий спір з Державним підприємством «ПІ».
23. 21 грудня 2006 року Вищий господарський суд України частково змінив рішення від 13 жовтня 2006 року та виключив з нього зобов’язання стягнути 552 756 грн на користь підприємства-заявника. Він встановив, що згідно з національним законодавством у випадку визнання недійсним продажу приватизованих об’єктів кошти, сплачені покупцем за такі об’єкти, повинні стягуватися на підставі судового рішення з надходжень від їхнього повторного продажу.
24. 20 лютого 2007 року Верховний Суд України залишив без змін зазначену постанову.
ПРАВО
I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ
25. У своїй відповіді на зауваження Уряду у справі підприємство-заявник висунуло нову скаргу за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективних засобів юридичного захисту у його справі.
26. На думку Суду, ця скарга не є уточненням первинних скарг підприємства-заявника, щодо яких сторони мали можливість надати коментарі. Отже, він вважає, що розглядати зазначене питання у контексті цієї справи недоцільно (див., наприклад, рішення у справі «Терентьєв проти України» (Terentyev v. Ukraine), заява № 39763/02, пункти 32 і 33, від 29 травня 2008 року).
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
27. Підприємство-заявник скаржилося на невиконання рішення
від 01 лютого 2006 року внаслідок ухвалення рішення від 13 жовтня 2006 року. Воно посилалося на пункт 1 статті 6 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:
«Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, … який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру …»
A. Доводи сторін
28. Уряд по суті повторив висновки, наведені у рішенні
від 13 жовтня 2006 року (див. пункт 21). Він стверджував, що було два провадження з двома різними сторонами: у першому провадженні це було ДП «УВГ», а в другому – Державне підприємство «ПІ». Загалом Уряд стверджував, що скарга була явно необґрунтованою та у будь-якому разі зазначене положення порушено не було.
29. Підприємство-заявник не погодилося. Воно зазначило, що на момент ініціювання Державним підприємством «ПІ» провадження щодо нього Господарський суд Донецької області вже вирішив своїм остаточним рішенням від 01 лютого 2006 року (див. пункт 13) той самий спір між тими самими сторонами. Державне підприємство «ПІ» було правонаступником ДП «УВГ» і його дії обмежувалися попередніми процесуальними діями ДП «УВГ». Отже, підприємство-заявник стверджувало про порушення у його справі принципу юридичної визначеності.
B. Оцінка Суду
1. Прийнятність
30. Суд вважає, що ця скарга порушує серйозні питання права, які вимагають розгляду по суті. Отже, вона не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
2. Суть
31. Суд зазначає, що у відповідь на аргументи підприємства-заявника про вирішення питання Господарським судом Донецької області Господарський суд міста Севастополя зазначив, що ДП «УВГ» було неналежною стороною провадження у попередньому суді, а відповідний зустрічний позов мало подати Державне підприємство «ПІ» (яке вже стало правонаступником ДП «УВГ»). Так, він дійшов висновку про недоведення підприємством-заявником аргументу, що суди вже розглянули позов Державного підприємства «ПІ» щодо того самого предмету та з тих самих підстав.
32. Суд не переконаний таким висновком. Він вважає, що в обох провадженнях підприємство-заявник мало спір з тією самою стороною, а саме: з державою, представленою двома її підприємствами (спочатку ДП «УВГ», а потім його правонаступником – Державним підприємством «ПІ»), обидва з яких підпорядковувалися Уряду
(див. аналогічний підхід у рішенні в справі «Кехайя та інші проти Болгарії» (Kehaya and Others v. Bulgaria), заяви № 47797/99 та
№ 68698/01, пункти 59 – 67, від 12 січня 2006 року). Суд також вважає, що в обох провадженнях суть спору підприємства-заявника з державою була однаковою: законність приватизації корпусу № 3 та чинність договору від 26 грудня 2003 року. У своєму остаточному рішенні від 01 лютого 2006 року Господарський суд Донецької області ухвалив рішення щодо обох питань. Отже, на думку Суду, наслідком подальшого провадження щодо підприємства-заявника було надання «другого шансу», що дозволило державі повторно розглянути спір, який вже був вирішений зазначеним рішенням. Такий повторний розгляд, у свою чергу, створив юридичну невизначеність, позбавивши перше рішення будь-якої законної сили (див. там само пункти 69 і 70).
33. Суд також вважає, що ситуація, коли факти, які вже були встановлені остаточним рішенням в одній справі, пізніше були відкинуті судами у новій справі між тими самими сторонами, є аналогічною ситуації, коли після відновлення провадження рішення, яке набрало законної сили та підлягало виконанню, було повністю скасовано. Суд вже визнав, що така ситуація порушує принцип юридичної визначеності (див., наприклад, рішення у справі «Есертас проти Литви» (Esertas v. Lithuania), заява № 50208/06, пункт 25,
від 31 травня 2012 року).
34. Суд також повторює, що скасування остаточного рішення з порушенням принципу юридичної визначеності не може бути виправданням його невиконання (див., наприклад, рішення у справі «Желтяков проти України» (Zheltyakov v. Ukraine), заява № 4994/04, пункт 55, від 09 червня 2011 року). Він вважає, що цей принцип також застосовується у випадках, коли, як у цій справі, остаточне рішення було позбавлено будь-якої законної сили внаслідок ухвалення у подальшому іншого рішення.
35. З огляду на зазначене Суд доходить висновку, що у цій справі було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ
36. Підприємство-заявник скаржилося на порушення його майнових прав за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, яка передбачає:
«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.»
A. Доводи сторін
37. Уряд зазначав про незаконність договору від 26 грудня
2003 року, оскільки ДП «УВГ» не могло бути приватизовано. Крім того, як тільки Державному підприємству «ПІ» стало відомо про цей договір, воно звернулося з позовом про визнання його недійсним, а рішення, яким цей позов було задоволено, набрало законної сили через два роки та одинадцять місяців після укладення договору. У зв’язку з цим Уряд посилався на рішення у справі «Романкевіч проти Литви» (Romankevič v. Lithuania), заява № 25747/07, пункти 43 – 46,
від 02 грудня 2014 року), в якому Суд не встановив порушення, зазначивши, що період у два роки не був неприйнятним для виправлення органами влади своєї помилки, а заявник у цій справі не звертався до судів за відшкодуванням шкоди. У справі, що розглядається, підприємство-заявник також не вимагало відшкодування шкоди. Отже, його скарга була явно необґрунтованою та у будь-якому разі зазначене положення порушено не було.
38. Підприємство-заявник вказувало на позбавлення його права власності на корпус № 3 за рішенням від 13 жовтня 2006 року, хоча питання щодо його права на це майно вже було попередньо вирішено рішенням від 01 лютого 2006 року. Воно також стверджувало, що корпус № 3 не був частиною цілісного майнового комплексу
ДП «УВГ», а тому був приватизований законно. Стосовно відшкодування шкоди підприємство-заявник вважало, що це питання мали вирішити суди, тоді як воно зробило все, що від нього вимагалося.
B. Оцінка Суду
1. Прийнятність
39. Суд вважає, що ця скарга порушує серйозні питання права, які вимагають розгляду по суті. Отже, вона не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
2. Суть
40. Суд вважає, що на підставі остаточного рішення від 01 лютого 2006 року, яким підприємство-заявника було визнано власником корпусу № 3, воно володіло «майном» у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Рішення від 13 жовтня 2006 року, внаслідок якого було скасовано зазначене рішення, становило втручання у володіння цим майном. Оскільки рішення від 13 жовтня 2006 року позбавило рішення від 01 лютого 2006 року будь-якої законної сили у порушення принципу юридичної визначеності (див. пункти 31 – 35), не можна стверджувати, що відповідне втручання було законним. Також не можна вважати, що суспільний інтерес, який би переважав над основоположним принципом юридичної визначеності та правами підприємства-заявника, виправдовував повторний розгляд спору та в результаті подальше визнання недійсним права власності підприємства-заявника (див. аналогічний підхід у згаданому рішенні у справі «Кехайя та інші проти Болгарії» (Kehaya and Others v. Bulgaria), пункт 76 та рішення у справі «Соломун проти Хорватії» (Solomun v. Croatia), заява № 679/11, пункти 60 – 63, від 02 квітня 2015 року). З огляду на цей висновок Суд не вважає за необхідне розглядати інші аргументи Уряду.
41. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
42. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
A. Шкода
43. У своїх зауваженнях від 10 липня 2018 року у відповідь на зауваження Уряду підприємство-заявник зазначило, що підтримувало висунуті у його заяві вимоги. Посилаючись в заяві, у свою чергу, на експертну оцінку 2003 року (див. пункт 9), підприємство-заявник вимагало в якості відшкодування матеріальної шкоди суму у розмірі 1 003 110 грн[1], яка складалась з 552 756 грн[2] – коштів, сплачених за корпус № 3 за договором від 26 грудня 2003 року, та 450 354 грн[3] – ринкової вартості здійсненого підприємством-заявником ремонту. Підприємство-заявник також вимагало 6 600 000 грн[4] відшкодування втраченого прибутку внаслідок втрати права власності на корпус № 3. Насамкінець, воно вимагало 300 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди, посилаючись на втрату своєї репутації та спричинені членам правління незручності.
44. Уряд стверджував, що підприємство-заявник не деталізувало своїх вимог щодо відшкодування матеріальної та моральної шкоди, і встановлення порушення становитиме достатню справедливу сатисфакцію.
45. Щодо заперечення Уряду Суд, перш за все, зазначає, що у своїх зауваженнях підприємство-заявник чітко зазначило, що підтримувало висунуті у заяві вимоги. За таких обставин не можна вважати відсутніми підстави для присудження відшкодування за статтею 41 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Черняєв проти України» (Chernyayev v. Ukraine), заява № 15366/03, пункт 28,
від 26 липня 2005 року та «Чаловскіс проти Латвії» (Čalovskis v. Latvia), заява № 22205/13, пункти 235 і 236, від 24 липня 2014 року). Водночас Суд погоджується, що матеріальна шкода, яка має бути сплачена підприємству-заявнику, відповідає вартості корпусу № 3 та його ремонту. Він також зазначає, що, вимагаючи відшкодування матеріальної шкоди, підприємство-заявник посилалося на експертну оцінку 2003 року, та вважає її прийнятним джерелом, на підставі якого може ґрунтуватися вимога підприємства-заявника про відшкодування матеріальної шкоди. Отже, Суд ґрунтуватиме своє рішення на підставі наведених у цій оцінці сум. Згідно з оцінкою ринкова вартість корпусу № 3 становила 552 756 грн, що відповідає сумі, яку вимагає підприємство-заявник. Проте стосовно вартості ремонту в оцінці зазначено 375 295 грн[5] (а не 450 354 грн, які вимагало підприємство-заявник). Тому Суд керуватиметься зазначеними в оцінці сумами. Отже, вартість корпусу № 3 разом зі здійсненим підприємством-заявником ремонтом становить 928 051 грн[6]. Суд вважає за доцільне присудити підприємству-заявнику зазначену суму, яка є еквівалентом 29 824 євро. Присуджуючи відшкодування матеріальної шкоди підприємству-заявнику, Суд також зазначає, що не вбачається, що останнє мало можливість отримати таке відшкодування на національному рівні, оскільки у випадку визнання недійсним продажу приватизованих об’єктів кошти, сплачені покупцем за такі об’єкти, повинні повертатися з надходжень від їхнього повторного продажу (див. пункт 23). Уряд не стверджував, та не вбачається інакше, що корпус № 3, продаж якого підприємству-заявнику національні суди визнали недійсним, оскільки він не підлягав приватизації, міг бути проданий повторно. Щодо вимоги підприємства-заявника про відшкодування втраченого доходу Суд зазначає, що жодного документального підтвердження в обґрунтування вимоги за цим пунктом надано не було, а тому відхиляє її як необґрунтовану. Насамкінець, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує підприємству-заявнику 3 900 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
46. Підприємство-заявник вимагало 13 841,39 грн[7] в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час проваджень в національних судах. Воно надало документ, який підтверджував сплату ним 5 552,75 грн[8] судового збору, стягнутого Господарським судом міста Севастополя рішенням від 13 жовтня 2006 року.
47. Уряд не надав жодних коментарів за цим пунктом.
48. З огляду на наявні в нього документи та свою практику Суд присуджує підприємству-заявнику 178 євро в якості компенсації судових та інших витрат.
C. Пеня
49. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною;
2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції;
3. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції;
4. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити підприємству-заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 29 824 (двадцять дев’ять тисяч вісімсот двадцять чотири) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування матеріальної шкоди;
(ii) 3 900 (три тисячі дев’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;
(iii) 178 (сто сімдесят вісім) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися підприємству-заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
5. Відхиляє решту вимог підприємства-заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 06 червня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мілан Блашко
(Milan Blaško)
Заступник Секретаря
Сіофра О’Лірі
(Síofra O’Leary)
Голова
[1] На момент подій приблизно 32 236 євро
[2]. На момент подій приблизно 17 763 євро
[3]. На момент подій приблизно 14 473 євро
[4]. На момент подій приблизно 212 100 євро
[5]. На момент подій приблизно 12 061 євро
[6]. На момент подій приблизно 29 824 євро
[7]. На момент подій приблизно 445 євро
[8]. На момент подій приблизно 178 євро
Full & Egal Universal Law Academy