ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «БУТКЕВИЧ ТА ЗАКРЕВСЬКА ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF BUTKEVYCH AND ZAKREVSKA v. UKRAINE)
(Заява № 59884/13)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
13 березня 2025 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Буткевич та Закревська проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Андреас Зюнд (Andreas Zünd), Голова,
Катержіна Шімачкова (Kateřina Šimáčková),
Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
з огляду на:
заяву (№ 59884/13), яку 12 вересня 2013 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) двоє громадян України, відомості про яких зазначені в таблиці у додатку (далі – заявники), яких представляла пані Ю.В. Науменко, юрист, яка практикує у м. Київ;
рішення повідомити про заяву Уряд України (далі – Уряд), який представляла його Уповноважений, пані Маргарита Сокоренко з Міністерства юстиції;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 13 лютого 2025 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРЕДМЕТ СПРАВИ
ПОДІЇ, ЩО ПЕРЕДУВАЛИ СПРАВІ1. 17 вересня 2012 року Окружний адміністративний суд міста Києва задовольнив позовну заяву міської державної адміністрації та заборонив проведення усіх мирних зібрань перед будівлею Генеральної прокуратури України (далі – Генеральна прокуратура) у період з 17 вересня до 31 грудня 2012 року.
2. 28 лютого 2013 року той же суд заборонив проведення усіх мирних зібрань перед Генеральною прокуратурою у період з 01 березня до 30 квітня 2013 року згідно зі статтею 39 Конституції України та статтею 182 Кодексу адміністративного судочинства України.
ПЕРШИЙ ЗАЯВНИК3. Згідно з твердженнями пана Буткевича (далі – перший заявник) 27 грудня 2012 року він прибув до Генеральної прокуратури з наміром провести біля нього акцію протесту проти обвинувачень, висунутих певному пану Ф. До нього підійшов державний виконавець, який повідомив його про постанову суду від 17 вересня 2012 року (див. пункт 1). Перший заявник пішов. Уряд стверджував про «відсутність інформації щодо спроб [першого] заявника провести згадане мирне зібрання поблизу Генеральної прокуратури України в м. Києві чи в інших місцях».
4. 04 січня 2013 року перший заявник оскаржив постанову від 17 вересня 2012 року, але 14 березня 2013 року його апеляційна скарга була залишена без задоволення як необґрунтована. Він подав касаційну скаргу.
5. 09 березня 2013 року перший заявник повідомив міську державну адміністрацію, що 14 березня 2013 року він збирався провести пікет перед будівлею Генеральної прокуратури на знак протесту проти екстрадиції групи осіб.
6. 13 березня 2013 року йому зателефонував працівник міліції і повідомив, що постановою суду від 28 лютого 2013 року було заборонено проведення усіх мирних зібрань перед будівлею Генеральної прокуратури у період з 01 березня до 30 квітня 2013 року (див. пункт 2).
7. Перший заявник не провів пікет, запланований на 14 березня 2013 року.
8. 20 червня 2013 року апеляційний суд відмовив у задоволенні його апеляційної скарги на постанову суду від 28 лютого 2013 року, встановивши, що його права не були порушені, оскільки йому не перешкоджали у проведенні мирних зібрань в інших місцях в інший час. 20 листопада 2013 року Вищий адміністративний суд України залишив без задоволення касаційну скаргу першого заявника.
9. 11 березня 2014 року міська державна адміністрація подала заяву про відмову від первинного адміністративного позову про заборону проведення всіх мирних зібрань (див. пункт 1). 01 квітня 2014 року касаційний суд скасував судові рішення від 17 вересня 2012 року та 14 березня 2013 року (див. пункти 1 і 4) і закрив провадження.
ДРУГА ЗАЯВНИЦЯ10. 15 березня 2013 року пані Закревська (далі – друга заявниця) повідомила міську державну адміністрацію, що 18 березня 2013 року з 10 год 00 хв до 13 год 00 хв вона разом з 25 іншими особами мала намір провести мирне зібрання перед будівлею Генеральної прокуратури, протестуючи проти порушення прокуратурою кримінального провадження щодо правозахисника Д.
11. 18 березня 2013 року друга заявниця прибула до будівлі Генеральної прокуратури. До неї звернувся працівник міліції, який пояснив, що проведення мирних зібрань в цьому місці було заборонене постановою суду від 28 лютого 2013 року (див. пункт 2). Другу заявницю доставили до відділу міліції, звідки її відпустили через три години. Перебуваючи у відділі міліції, вона написала пояснення стосовно того, що сталося перед будівлею Генеральної прокуратури. У поясненні, копія якого міститься в матеріалах справи, вона вказала, що подати письмове пояснення вимагали працівники міліції в межах кримінального провадження, порушеного щодо неї за частиною першою статті 382 Кримінального кодексу України («Невиконання судового рішення»). Вона також зауважила, що працівники міліції порушили статтю 340 Кримінального кодексу України («Незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів і демонстрацій» – далі стаття 340), перешкодивши їй провести мирне зібрання, і вона просила їх порушити кримінальне провадження у зв’язку з цим.
12. Того ж дня працівники міліції вручили другій заявниці повістку про виклик до відділу міліції на 21 березня 2013 року для допиту в якості свідка.
13. 20 березня 2013 року працівник міліції зателефонував їй і повідомив, що не було потреби прибувати до відділу, оскільки працівники міліції розглядали питання про закриття кримінального провадження щодо неї.
14. Друга заявниця подала запит до відділу міліції щодо повідомлення їй про хід кримінального провадження щодо неї. 25 березня 2013 року працівники міліції повідомили її, що 19 березня 2013 року кримінальне провадження було закрите у зв’язку з відсутністю corpus delicti.
15. Друга заявниця оскаржила постанову суду від 28 лютого 2013 року. 20 червня 2013 року було відмовлено у задоволенні її апеляційної скарги як необґрунтованої. 20 листопада 2013 року Вищий адміністративний суд України залишив без задоволення її касаційну скаргу.
16. Тим часом 30 серпня 2013 року друга заявниця звернулася до прокуратури Печерського району, поскаржившись, що тримання її під вартою суперечило статті 5 Конвенції. У матеріалах справи наявне повідомлення про отримання скарги з відтиском печатки, яка засвідчує отримання скарги адресатом. Подальша процедура щодо розгляду скарги залишилася невідомою.
17. Згідно з наданою Урядом інформацією розслідування скарги другої заявниці від 18 березня 2013 року за статтею 340 (див. пункт 11) ще тривало станом на 10 березня 2023 року.
ОЦІНКА СУДУ
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 11 КОНВЕНЦІЇ18. Заявники скаржилися, посилаючись на статті 10 і 11 Конвенції, що органи державної влади перешкоджали їм у проведенні публічних заходів, які вони запланували на 27 грудня 2012 року, 14 і 18 березня 2013 року відповідно.
19. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, вважає, що ця скарга підлягає розгляду лише за статтею 11 Конвенції, розтлумаченої, де це доречно, у контексті статті 10 Конвенції (див. рішення у справі «Лашманкін та інші проти Росії» (Lashmankin and Others v. Russia), заява № 57818/09 та 14 інших заяв, пункти 363 – 365, від 07 лютого 2017 року), оскільки за обставин цієї справи статтю 10 Конвенції слід розглядати як lex generalis щодо статті 11 Конвенції, яка є lex specialis (див. рішення у справах «Езелін проти Франції» (Ezelin v. France), від 26 квітня 1991 року, пункт 35, Серія A № 202 та «Кудревічюс та інші проти Литви» [ВП] (Kudrevičius and Others v. Lithuania) [GC], заява № 37553/05, пункт 91, ЄСПЛ 2015).
ПрийнятністьМирне зібрання 27 грудня 2012 року20 Уряд стверджував, що скарга першого заявника щодо випадку 27 грудня 2012 року мала бути подана до Суду протягом шести місяців від цієї дати, оскільки національний засіб юридичного захисту був недоступним у зв’язку з цією скаргою.
21. Суд зауважує, що апеляційна скарга першого заявника на постанову суду від 17 вересня 2012 року, подана 04 січня 2013 року (див. пункт 4), не могла стосуватися мирного зібрання, яке мало відбутися, як планувалося спочатку, 27 грудня 2012 року, і тому не могла вважатися ефективним засобом юридичного захисту у справі першого заявника (див. рішення у справі «Бьончковський та інші проти Польщі» (Bączkowski and Others v. Poland), заява № 1543/06, пункти 83 і 84, від 03 травня 2007 року). Аналогічно, скасування постанови суду від 17 вересня 2012 року (див. пункт 9) також не могло вважатися ефективним засобом юридичного захисту.
22. Отже, оскільки ця заява була подана до Суду 12 вересня 2013 року, скарга щодо мирного зібрання 27 грудня 2012 року була подана поза межами встановленого шестимісячного строку.
23. З цього випливає, що ця частина заяви є неприйнятною згідно з пунктом 1 статті 35 Конвенції та має бути відхилена на підставі пункту 4 статті 35 Конвенції.
Мирні зібрання 14 і 18 березня 2013 року24. Суд вважає, що ця частина заяви не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вона має бути визнана прийнятною.
Суть25. Стосовно обмежень, накладених на проведення мирних зібрань заявниками, запланованих на 14 та 18 березня 2013 року, Уряд зазначив, що вони були законними, переслідували законну мету та були необхідними в демократичному суспільстві. До того ж Уряд зазначив про відсутність доказів того, що перший заявник намагався провести свій пікет 14 березня 2013 року. Заявники підтримали свої скарги.
26. Сторони не заперечували, що заявникам було заборонено проводити мирні зібрання 14 і 18 березня 2013 року (див. пункти 6 і 11), і це становило втручання в їхнє право на свободу зібрань. Тому Суд оцінить, чи було це втручання виправданим, зокрема, чи відповідала постанова суду від 28 лютого 2013 року, яка була законною підставою для втручання (див. пункт 2), вимогам статті 11 Конвенції.
27. Суд зауважує, що коли органи державної влади перешкодили заявникам провести мирні зібрання 14 і 18 березня 2013 року відповідно, вони справді посилалися на постанову суду від 28 лютого 2013 року (див. пункти 2, 6 і 11). Суд зазначає, що він детально розглянув законодавчі положення, на яких ґрунтувалася ця постанова, і встановив, що вони не відповідали вимогам Конвенції щодо якості закону (див. рішення у справі «Черемський проти України» (Cheremskyy v. Ukraine), заява № 20981/13, пункти 29 – 40, від 07 грудня 2023 року). Зокрема, стаття 39 Конституції України та стаття 182 Кодексу адміністративного судочинства України, взяті окремо чи у сукупності, не були достатньою законною підставою для встановлення обмежень права на свободу зібрань (див. згадане рішення у справі «Черемський проти України» (Cheremskyy v. Ukraine), пункти 29 – 40). Суд не вбачає підстав відходити від своїх висновків у цій справі. Отже, немає потреби перевіряти, чи було дотримано дві інші вимоги (законна мета та необхідність втручання), наведені в пункті 2 статті 11 Конвенції.
28. Отже, було порушено статтю 11 Конвенції щодо обох заявників.
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 11 КОНВЕНЦІЇ29. Заявники скаржилися на відсутність у них ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з їхніми скаргами за статтями 10 і 11 Конвенції.
30. Уряд стверджував, що оскільки не було порушено прав заявників за статтями 10 і 11 Конвенції, стаття 13 Конвенції була незастосовною до цієї справи. Заявники підтримали свої скарги.
31. З огляду на свої висновки за статтею 11 Конвенції Суд вважає, що заявники подали небезпідставну скаргу щодо їхніх прав за статтею 13 Конвенції.
32. Суд зазначає, що подані заявниками після дат, на які були заплановані їхні мирні зібрання, апеляційні скарги не могли виправити ситуацію і з цієї причини не могли вважатися ефективним засобом юридичного захисту (див. згадане рішення у справі «Бьончковський та інші проти Польщі» (Bączkowski and Others v. Poland), пункти 83 і 84). Суд також зауважує, що заявники дізналися про існування постанови суду від 28 лютого 2013 року 13 і 18 березня 2013 року відповідно (див. пункти 6 і 11). З цього випливає, що вони не мали ефективної можливості оскаржити цю постанову до запланованих мирних зібрань. Крім того, оскільки розслідування скарги другої заявниці за статтею 340 триває уже понад 10 років (див. пункт 17), цей засіб юридичного захисту також не може вважатися ефективним.
33. У контексті наведеного Суд вважає, що у заявників не було ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з їхніми скаргами за статтею 11 Конвенції. Отже, було порушено статтю 13 Конвенції щодо обох заявників.
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ34. Друга заявниця також скаржилася, що тримання її під вартою 18 березня 2013 року не було виправданим за підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції.
Прийнятність35. Уряд стверджував, що друга заявниця не вичерпала національні засоби юридичного захисту у зв’язку з цією скаргою, оскільки вона подала скаргу за статтею 340 на перешкоджання їй у проведенні мирного зібрання, але не подала скаргу, що тримання її під вартою як таке було незаконним. Друга заявниця підтримала свою скаргу.
36. Суд погоджується, що у своїй скарзі за статтею 340 друга заявниця прямо не посилалася на тримання її під вартою як на незаконне. Проте з матеріалів справи вбачається, що вона подавала скаргу стосовно цього до прокуратури (див. пункт 16), але жодних дій у зв’язку з нею вжито не було. Таким чином, Суд відхиляє заперечення Уряду та вважає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вона має бути визнана прийнятною.
Суть37. Суд зазначає, що сторони не заперечували, що тримання другої заявниці у відділі міліції становило позбавлення свободи у розумінні статті 5 Конвенції. Суд зауважує, що у відділі міліції другій заявниці пояснили, що щодо неї було порушено кримінальне провадження за частиною першою статті 382 Кримінального кодексу України. Однак саме собою існування кримінального провадження щодо заявниці не могло виправдати тримання її під вартою. Суд зауважує, що Уряд не зазначив законних підстав і обґрунтування для тримання її під вартою, а також не надав Суду жодних документів у зв’язку з цим.
38. У контексті цих обставин Суд вважає, що тримання заявниці під вартою не мало законних підстав. Отже, було порушено це положення.
ІНШІ СКАРГИ39. Друга заявниця також скаржилася за статтею 13 Конвенції на відсутність у неї ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з її скаргою за пунктом 1 статті 5 Конвенції.
40. З огляду на факти справи, доводи сторін і свої попередні висновки Суд вважає, що немає потреби ухвалювати окреме рішення щодо питання прийнятності та суті цієї скарги (див. рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
41. Перший заявник вимагав 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Друга заявниця вимагала 25 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 3 200 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження на національному рівні та у Суді.
42. Уряд заперечив проти цих вимог.
43. Суд присуджує першому заявнику 5 900 євро, а другій заявниці – 9 800 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
44. Беручи до уваги наявні в нього документи, Суд вважає за розумне присудити другій заявниці 2 400 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися другій заявниці.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
Оголошує прийнятними скарги обох заявників за статтями 11 і 13 Конвенції щодо мирних зібрань 14 і 18 березня 2013 року відповідно, а також скаргу другої заявниці за підпунктом «c» пункту 1 статті 5 Конвенції, а решту скарг у заяві – неприйнятними;Постановляє, що було порушено статтю 11 Конвенції щодо обох заявників;Постановляє, що було порушено статтю 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 11 Конвенції щодо обох заявників;Постановляє, що було порушено підпункт «с» пункту 1 статті 5 Конвенції щодо другої заявниці;Постановляє, що немає потреби розглядати питання прийнятності та суть скарги другої заявниці за статтею 13 Конвенції щодо відсутності ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з її скаргою за підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції;Постановляє, що:(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) першому заявнику – 5 900 (п’ять тисяч дев’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;
(ii) другій заявниці – 9 800 (дев’ять тисяч вісімсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;
(iii) другій заявниці – 2 400 (дві тисячі чотириста) євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може їй нараховуватися;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 13 березня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Андреас Зюнд
(Andreas Zünd)
Голова
ДОДАТОК
Перелік заявників:
Заява № 59884/13
№
П.І.Б. заявника
Рік народження
Громадянство
Місце проживання
1.
Максим Олександрович БУТКЕВИЧ
1966
Україна
м. Київ
2.
Євгенія Олександрівна ЗАКРЕВСЬКА
1980
Україна
м. Київ