CASE OF BUZYNA v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Office of the Agent before the European Court of Human Rights

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

 

 

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «БУЗИНА ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF BUZYNA v. UKRAINE)

(Заява № 59562/17)

 

 

 

 

 

 

РІШЕННЯ
 

СТРАСБУРГ

28 травня 2026 року

 

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Бузина проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ґільберто Фелічі (Gilberto Felici), Голова,

Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy),

Ваге Григорян (Vahe Grigoryan), судді,

та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 59562/17), яку 03 серпня 2017 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянка України, пані Валентина Павлівна Бузина (далі – заявниця), 1939 року народження, яку представляв пан А. Захаров, юрист, який практикує у м. Київ;

рішення повідомити про скарги за статтею 2 Конвенції та скарги на тривалість провадження за пунктом 1 статті 6 Конвенції Уряд України (далі – Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними;

зауваження сторін;

після обговорення за зачиненими дверима 07 травня 2026 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1.  Заяву подала пані Валентина Бузина (далі – заявниця). Вона була матір’ю пана Олеся Бузини (далі – потерпілий), відомого письменника та журналіста, якого вважали таким, який мав проросійські погляди, і якого 16 квітня 2015 року застрелили біля власного будинку у м. Київ.

2.  У день вбивства було здійснено огляд місця події та трупа потерпілого. Було знайдено та вилучено автомобіль, використаний під час вбивства. Як вбачається, огляд автомобіля та предметів, знайдених у ньому або навколо нього, зрештою дозволив встановити особи підозрюваних М. та П. Того самого дня та в наступні дні було проведено велику кількість слідчих дій, таких як допити свідків, обшуки, збір біологічних зразків та даних із соціальних мереж і від операторів зв’язку.

3.  У червні 2015 року М. і П. (далі – обвинувачені) затримали, а 18 червня 2015 року Слідче управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у місті Києві (далі – ГУМВС України у м. Київ) висунуло їм обвинувачення у вчиненні вбивства.

4.  Згідно з обвинуваченнями (зі згодом внесеними змінами) із серпня 2014 року М. був офіцером добровольчого батальйону, який входив до ГУМВС України в м. Київ та брав участь в операціях на сході України. З 28 березня 2012 року до 06 листопада 2014 року він був членом націоналістичної політичної партії. Він познайомився з П., який також був членом іншої націоналістичної політичної партії. Вони поділяли погляди членів неформальних радикальних націоналістичних та ультраправих груп, а також знали про соціально-політичні погляди потерпілого, які характеризувалися відданістю тісним відносинам між Україною та Росією, євразійству, монархізму та російсько-українській двомовності української культури. На початку 2015 року М. і П. вступили в змову з іншими невстановленими особами з метою вчинення умисного вбивства потерпілого з мотивів ворожості до його поглядів. Вони незаконно придбали вогнепальну зброю, як стверджується, револьвер «Наган» зразка 1895 року. У березні 2015 року вони придбали імпортований автомобіль, зареєстрований в Італії, задля використання його у вбивстві. Використовуючи автомобіль, з 09 до 16 квітня 2015 року вони стежили за потерпілим на подвір’ї будинку, де він проживав. Зібравши достатньо інформації, обвинувачені та інші невстановлені особи вирішили вчинити вбивство 16 квітня 2015 року. Того дня обвинувачені, одягнені в цивільний одяг та хірургічні маски, спеціально придбані з метою маскування, на смерть застрелили потерпілого на місці.

5.  Слідчі, вочевидь, використовуючи ДНК та докази відстеження даних операторів мобільного зв’язку, відстежили автомобіль з обвинуваченими. Обвинувачені заперечували свою вину протягом усього провадження.

6.  Спочатку розслідування проводило Слідче управління ГУМВС України в м. Київ. У жовтні 2015 року розслідування було передано до прокуратури з огляду на те, що до та під час вбивства М. був членом озброєного формування Міністерства внутрішніх справ України.

7.  Заявниця та вдова потерпілого, пані Наталія Бузина, були визнані потерпілими у провадженні.

8.  У листопаді 2015 року суд зобов’язав соціальні мережі «Фейсбук» та «Скайп» надати певну інформацію з облікових записів обвинувачених. Було призначено почеркознавчу експертизу.

9.  04 лютого 2016 року розслідування було передано до Головного управління Національної поліції в Одеській області, а 14 березня 2016 року повернуто до прокуратури міста Києва.

10.  У грудні 2015 року обвинувачених було звільнено з-під варти та поміщено під домашній арешт, який пізніше був скасований.

11.  10 грудня 2015 року суд, за клопотанням сторони захисту, допитав декількох свідків, деякі з яких засвідчили, що у обвинувачених було алібі.

12.  У грудні 2015 року та січні 2016 року суд надав дозвіл на збір інформації щодо почерку П. та інформації, пов’язаної з даними мобільного спілкування з дівчиною М., його командиром та іншою особою.

13.  З квітня до липня 2016 року було постановлено низку ухвал суду про відібрання біологічних зразків у обвинувачених та їхніх матерів, допитано свідків та зібрано документи.

14.  У період з 30 березня 2016 року до 22 червня 2017 року розслідування неодноразово зупинялося з метою отримання інформації від Сполучених Штатів Америки та Італії.

15.  У серпні 2016 року представник заявниці звернувся до прокуратури, стверджуючи, що він дізнався із незазначених джерел, що М. – це особа, яка фігурувала в іншому кримінальному провадженні (із зазначенням конкретного номера провадження) щодо пограбування, яке розслідувало Печерське РУ ГУМВС України в м. Києві. Він зазначив, що зібрані в цьому провадженні матеріали свідчили, що наприкінці березня 2015 року М. організував групу осіб, які повинні були займатися стеженням за певною особою, що М. спілкувався з певним Р. та прагнув забезпечити членів організованої ним групи SIM-картами, які раніше не використовувалися, аби їх неможливо було відстежити. Представник зазначив, що це свідчило, що М. та П. були членами більшої групи, та вимагав проведення розслідування цієї інформації. У вересні 2016 року прокуратура відповіла, що інформацію буде перевірено.

16.  У жовтні та листопаді 2016 року представник заявниці звертався до прокуратури з клопотанням розслідувати інформацію, що містилася в дописі у мережі «Фейсбук», опублікованому 15 жовтня 2016 року паном В., якого заявниця описала як журналіста та блогера. Допис із двох абзаців (який заявниця долучила) був викладених у загальних, полемічних формулюваннях і присвячений повідомленню про призначення незазначеного колишнього керівника управління розвідки на посаду в Адміністрації Президента України. У дописі в загальних формулюваннях стверджувалося, що призначена особа була агентом американських спецслужб, що «його підлеглі» контролювали торгівлю наркотиками спільно з Федеральною службою безпеки Росії, що вони «розстріляли мобільну групу [Служби безпеки України (далі – СБУ)]», «вбили письменника Бузину» (що було єдиним посиланням на вбивство потерпілого в дописі) та підірвали магазин цукерок, пов’язаний з тогочасним Президентом України, і що останній вчинок призвів до їхнього вбивства СБУ. У грудні 2016 року прокуратура відповіла, що розслідування було зупинено, тому жодні дії не могли бути вжиті.

17.  27 червня 2017 року досудове розслідування щодо обвинувачених було завершено, а матеріали провадження надано сторонам для ознайомлення. У листопаді 2017 року справу було направлено до Шевченківського районного суду міста Києва для розгляду.

18.  Уряд надав таку інформацію про судовий розгляд. Оскільки сторона захисту, оскаржуючи докази сторони обвинувачення та суду, подала до суду першої інстанції 184 скарги на дії органу досудового розслідування, розгляд справи було призначено лише на 07 червня 2018 року. У період з 23 жовтня 2018 року до 09 листопада 2021 року сторона захисту подала 20 відводів суддів, присяжних та сторони обвинувачення. Сторона захисту також подала численні клопотання про визнання доказів сторони обвинувачення недопустимими та численні клопотання про відкладення засідань. 11 червня 2019 року у зв’язку зі зміною головуючого судді судовий розгляд було почато спочатку.

Після початку повномасштабного військового нападу Росії на Україну 24 лютого 2022 року засідання відкладалися на лютий, жовтень та грудень 2022 року з міркувань безпеки або у зв’язку з відключенням електроенергії.

11 квітня 2023 року засідання було відкладено, оскільки обвинувачені були направлені на службу до Збройних сил України.

Двоє присяжних досягли максимального віку для виконання обов’язків присяжного і тому були звільнені від виконання обов’язків у серпні 2022 року та квітні 2023 року, але їх деякий час не могли замінити у зв’язку із браком достатньої кількості резервних присяжних. Попередній відбір нових присяжних відбувся у травні 2023 року.

Тим часом, оскільки обвинувачені були відсутні, а повний склад присяжних не був укомплектований, суд першої інстанції не був впевнений, як діяти далі, і надіслав запит про роз’яснення до Верховного Суду.

16 вересня 2024 року Верховний Суд відповів, що національний суд міг обрати нових присяжних, оскільки відбір присяжних не був одним із питань, які необхідно було вирішити за участю присяжних.

19.  Згідно з останньою наявною інформацією 24 вересня 2024 року судове засідання було відкладено у зв’язку із повітряною тривогою, а наступне засідання було призначено на 04 грудня 2024 року.

20.  У червні 2017 року окреме кримінальне провадження було виділено з провадження щодо М. і П. для розслідування того, чи були причетні до вбивства інші особи. Проведення розслідування було доручено Державному бюро розслідувань (далі – ДБР). 02 серпня 2021 року Генеральна прокуратура України дала ДБР низку вказівок щодо поновлення розслідування; зокрема, вона доручила ДБР допитати матір та вдову потерпілого, відібрати інформацію у працівників поліції та СБУ про будь-які оперативно-розшукові заходи, якщо такі були, стосовно М., П. та двох інших осіб, які могли бути проведені у 2014 та 2015 роках, дослідити матеріали кримінального провадження, на яке посилався представник заявниці у 2016 році, та розглянути питання необхідності допиту В. з огляду на його публікацію, яка могла свідчити, що він мав певну інформацію про вбивство (див. пункти 15 і 16). Згідно з останньою наявною інформацією розслідування тривало.

ОЦІНКА СУДУ         ЩОДО Locus standi ПАНІ НАТАЛІЇ СТАНІСЛАВІВНИ БУЗИНИ

21.  Пані Валентина Бузина померла 17 березня 2025 року. Пані Наталія Станіславівна Бузина, вдова Олеся Бузини, висловила бажання підтримати провадження.

22.  Уряд заперечив, стверджуючи, що права за статтею 2 Конвенції не могли бути передані від небезпосередньої потерпілої особи іншій небезпосередній потерпілій, і що пані Н. Бузина повинна була сама подати заяву зі скаргами, пов’язаними зі смертю свого чоловіка. Крім того, він стверджував, що права за статтею 6 Конвенції не передавалися.

23.  Суд зауважує, що у випадках, коли стверджується про порушення права на життя, Конвенційні установи приймали заяви від близьких родичів померлого, у тому числі від батьків та вдови померлого (див., наприклад, рішення у справах «Айтекін проти Туреччини» (Aytekin v. Turkey), рішення від 23 вересня 1998 року, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-VII; «Райлян проти Молдови» (Railean v. Moldova), заява № 23401/04, від 05 січня 2010 року та «Картер проти Росії» (Carter v. Russia), заява № 20914/07, від 21 вересня 2021 року).

24.  Якщо заяви були подані найближчими родичами померлого, але ці заявники згодом померли під час провадження в Суді, Суд визнавав право їхніх найближчих родичів, які також були родичами померлого або зниклого безвісти, підтримати розгляд заяв (див. рішення у справах «Яновєц та інші проти Росії» [ВП] (Janowiec and Others v. Russia) [GC], заяви № 55508/07 і № 29520/09, пункт 101, від 21 жовтня 2013 року; «Мікієва та інші проти Росії» (Mikiyeva and Others v. Russia), заява № 61536/08 та 4 інші заяви, пункти 112 – 116, від 30 січня 2014 року та «Вазагашвій і Шанава проти Грузії» (Vazagashvii and Shanava v. Georgia), заява № 50375/07, пункт 70, від 18 липня 2019 року).

25.  У таких справах вирішальним є не те, чи передаються спадкоємцям, які бажають підтримати розгляд справи, відповідні права чи ні, а те, чи можуть вони, в принципі, претендувати на наявність у них законного інтересу, звертаючись до Суду з проханням розглянути справу на підставі бажання заявника здійснити своє індивідуальне та особисте право подати заяву до Суду (див. рішення у справі «Сінгх та інші проти Греції» (Singh and Others v. Greece), заява № 60041/13, пункт 26, від 19 січня 2017 року).

 

26.  Таким чином, Суд визнає, що пані Наталія Станіславівна Бузина має право продовжити це провадження замість заявниці; проте далі по тексту посилання робитиметься на заявницю.

       СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ

27.  Заявниця скаржилася за статтями 2 і 6 Конвенції, що держава була відповідальною за вбивство, й вона не захистила життя потерпілого та не провела ефективного розслідування вбивства протягом розумного строку.

28.  Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, вважає, що відповідні скарги мають розглядатися за матеріальним та процесуальним аспектами статті 2 Конвенції (див. рішення у справах «Ігор Шевченко проти України» (Igor Shevchenko v. Ukraine), заява № 22737/04, пункти 37 і 38, від 12 січня 2012 року; «Арская проти України» (Arskaya v. Ukraine), заява № 45076/05, пункти 57 і 58, від 05 грудня 2013 року; «Ніна Куценко проти України» (Nina Kutsenko v. Ukraine), заява № 25114/11, пункт 104, від 18 липня 2017 року та «Тьоршана проти Албанії» (Tërshana v. Albania), заява № 48756/14, пункти 125 і 126, від 04 серпня 2020 року).

   Прийнятність

29.  Уряд доводив, що заявниця не вичерпала ефективні національні засоби юридичного захисту, не подавши цивільний позов про відшкодування шкоди. Заявниця стверджувала, що ефективні національні засоби юридичного захисту були вичерпані. Вона подала цивільний позов про відшкодування шкоди в межах кримінального провадження, і жодного окремого цивільного позову не могло бути подано до ухвалення вироку в кримінальному провадженні.

30.  Суд нагадує, що зобов’язання Договірних Сторін за статтями 2 та 3 Конвенції провести ефективне розслідування могло б стати ілюзорним, якби щодо скарг за цими статтями від заявника вимагалося подавати позов, що призвів би лише до присудження компенсації (див., наприклад, рішення у справі «Мокану та інші проти Румунії» [ВП] (Mocanu and Others v. Romania) [GC], заява № 10865/09 та 2 інші заяви, пункт 234, ЄСПЛ 2014 (витяги)). Таким чином, запропонований Урядом засіб юридичного захисту не здатен забезпечити виправлення оскаржуваної ситуації. З цього випливає, що попереднє заперечення є необґрунтованим і має бути відхилено.

31.  Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

   Суть     Доводи сторін   Процесуальний аспект статті 2 Конвенції

32.  Заявниця стверджувала, що ефективне розслідування проведено не було. Провадження щодо обвинувачених було передано до суду у 2017 році, але в межах судового розгляду не було досягнуто жодного прогресу. Протягом чотирьох років, навіть до повномасштабного нападу Росії на Україну 24 лютого 2022 року, було зачитано лише чотири з 20 томів доказів. Не було допитано жодних свідків. Обвинувачені не з’являлися у засідання. Суд дозволив стороні захисту перешкоджати судовому розгляду шляхом подання численних документів та відводів, а також відсутністю їхніх захисників; суд першої інстанції не відреагував на це. Засідання призначалися з тривалими інтервалами у два-три місяці. У роки після 24 лютого 2022 року суд не міг з упевненістю визначити, чи проходив М. військову службу. Відсутність повного складу суду унеможливила продовження розгляду справи.

33.  Заявниця також стверджувала, що не було досягнуто жодного прогресу в розслідуванні, ініційованому для встановлення додаткових третіх осіб, які, ймовірно, були причетні до вбивства (див. пункт 20). Це провадження активно не розслідувалося та передавалося між різними органами державної влади з формальних підстав. Лише 29 жовтня 2021 року слідчим було надано тимчасовий доступ до кримінального провадження, в межах якого, як стверджувала заявниця у 2016 році (див. пункт 15), М. перебував під спостереженням поліції приблизно в той момент, коли було вчинено вбивство. Подальших дій у зв’язку з цим вжито не було. Мати та вдова потерпілого не були допитані, всупереч вказівкам Генеральної прокуратури України (див. пункт 20).

34.  Уряд доводив, що розслідування було повним та ефективним з огляду на складність справи, і воно відповідало всім вимогам Конвенції. Досудове розслідування було розпочато оперативно та включало велику кількість слідчих дій. Після проведення всіх необхідних слідчих дій, органи державної влади встановили двох причетних до вбивства осіб. Саме національні суди повинні були вирішити питання щодо їхньої провини. Ніщо не свідчило, що розслідуванню бракувало незалежності. Заявниці було надано статус потерпілої сторони, і вона мала доступ до матеріалів провадження. Її належним чином інформували про перебіг розслідування, і вона постійно отримувала відповіді на свої клопотання та запити. Було вжито всіх необхідних заходів для забезпечення своєчасного судового розгляду. Проте у зв’язку зі складністю провадження, яке вимагало великої кількості слідчих дій, та поведінкою сторони захисту, національний суд не зміг розглянути справу у належний строк.

   Матеріальний аспект статті 2 Конвенції

35.  У формулярі заяви заявниця стверджувала, що держава не захистила потерпілого, хоча знала про небезпеку для його життя з огляду на (i) статистику злочинів проти журналістів в Україні та (ii) публічні твердження потерпілого про загрозу його життю. Стосовно першого, заявниця зазначила, що 1 093 працівників медіакомпаній були потерпілими внаслідок злочинів з 2013 до 2017 роки, а 19 журналістів загинули, у тому числі 11 осіб у 2014 році, а також щонайменше чотири журналісти були вбиті у період 2014 – 2015 роки в результаті бойових дій на сході України. Заявниця стверджувала, що потерпілий заявляв, що йому загрожує небезпека, як в шоу Володимира Соловйова на російському телебаченні 30 січня 2014 року, так і «за місяць до своєї смерті» в інтерв’ю, наданому російському державному виданню «Российская газета». Заявниця також стверджувала, що персональні дані потерпілого, у тому числі його адреса, були опубліковані на вебсайті «Миротворець» безпосередньо перед вбивством, 14 квітня 2015 року.

36.  Заявниця не повторила ці твердження у зауваженнях, поданих у відповідь на зауваження Уряду.

37.  Уряд доводив, що держава не могла нести відповідальність за порушення права на життя. Хоча М. був працівником міліції, він не діяв як представник держави і не виконував своїх службових обов’язків. Натомість, досудове розслідування встановило, що він замаскувався, щоб його не ідентифікували та не притягнули до відповідальності. Він не діяв під командуванням інших представників держави. Уряд порівняв цю справу зі справою «Енукідзе та Гіргвліані проти Грузії» (Enukidze and Girgvliani v. Georgia), заява № 25091/07, від 26 квітня 2011 року), зазначивши, що, як і у вказаній справі, смерть не настала в контексті операції міліції, і М. не діяв в ході виконання своїх службових обов’язків. Крім того, він діяв, будучи замаскованим у цивільний одяг.

     Оцінка Суду   Процесуальний аспект статті 2 Конвенції

38.  Відповідні загальні принципи були наведені в рішенні у справі «Мустафа Тунч та Феджіре Тунч проти Туреччини» [ВП] (Mustafa Tunç and Fecire Tunç v. Turkey) [GC], заява № 24014/05, пункти 169 – 182, від 14 квітня 2015 року).

39  Зокрема, після виникнення зобов’язання провести розслідування, дотримання процесуальних вимог за статтею 2 Конвенції оцінюється на підставі декількох основних критеріїв: належність слідчих дій, оперативність розслідування, залучення членів родини померлого та незалежність розслідування. Ці елементи є взаємопов’язаними і кожен з них окремо не може бути самоціллю (там само, пункт 225).

40.  До того ж це зобов’язання не є обов’язком досягнення результатів, а обов’язком вжиття заходів. Суд погоджується, що не кожне розслідування обов’язково має бути успішним або дійти висновку, який збігається з викладом подій скаржника. Проте воно, у принципі, має бути здатним призвести до встановлення фактів справи, а якщо твердження виявляться правдивими – до встановлення та покарання винних осіб (див. рішення у справі «Пол та Одрі Едвардс проти Сполученого Королівства» (Paul and Audrey Edwards v. the United Kingdom), заява № 46477/99, пункт 71, ЄСПЛ 2002-II).

41.  Суд зауважує, що досудове розслідування було розпочато швидко та було оперативно проведено значну кількість складних слідчих дій, що призвело до висунення обвинувачень двом особам. Враховуючи складність завдання, з яким зіткнулися органи досудового розслідування, ніщо не свідчило про існування будь-яких проблем з ефективністю розслідування на стадії досудового розслідування щодо ідентифікації осіб, проти яких були висунуті обвинувачення.

42.  Дійсно, спочатку розслідування проводили слідчі міліції, підпорядковані Міністерству внутрішніх справ України, як і підрозділ, у якому на той момент проходив службу М. Однак ніщо не свідчить, що це підривало незалежність розслідування. Хоча добровольчий підрозділ, у якому служив М., підпорядковувався тому самому Управлінню Міністерства внутрішніх справ України, він виконував зовсім інші функції, і ніщо не свідчить на існування будь-якого зв’язку між цим підрозділом та Слідчим управлінням (див. згадане рішення у справі «Мустафа Тунч та Феджіре Тунч проти Туреччини» (Mustafa Tunç and Fecire Tunç v. Turkey), пункти 222 – 225).

43.  Проте ніщо не пояснює значну затримку, яка мала місце на стадії судового розгляду.

44.  Обставини справи вказують, що судовий розгляд нещодавно було відкладено у зв’язку із мобілізацією обвинувачених до збройних сил. Хоча Суд не ставить під сумнів рішення держави-відповідача мобілізувати обвинувачених у кримінальних провадженнях до збройних сил, обставини цієї справи вказують, що це вимагало впровадження гарантій для належного дотримання прав інших учасників провадження. Однак важливіше те, що провадження вже значно затягнулося до початку повномасштабного нападу Росії на Україну 24 лютого 2022 року, яке на той момент тривало чотири роки та три місяці у суді першої інстанції.

45.  Суд повторює, що у справах за статтею 2 Конвенції тривалість провадження є вагомою ознакою того, що провадження є недосконалим такою мірою, що становить порушення позитивних зобов’язань держави-відповідача за Конвенцією, якщо держава не навела вкрай переконливих та правдоподібних причин для виправдання тривалості провадження (див. рішення у справі «Лопез де Соуза Фернандеш проти Португалії» (Lopes de Sousa Fernandes v. Portugal), заява № 56080/13, пункт 219, від 19 грудня 2017 року).

46.  За обставин цієї справи Суд не переконаний, що Уряд навів переконливі та правдоподібні причини для виправдання тривалості кримінального провадження.

47.  До того ж Уряд не спростував твердження заявниці, що органам державної влади знадобилося щонайменше п’ять років, аби розслідувати дуже конкретні твердження заявниці про перебування М. під спостереженням міліції приблизно у момент відповідних подій (див. пункт 20).

48.  У цьому контексті Суд повторює, що недотримання очевидного напрямку розслідування дійсно вирішальною мірою підірвало його здатність встановити обставини справи та особи винних (див. згадане рішення у справі «Мустафа Тунч та Феджіре Тунч проти Туреччини» (Mustafa Tunç and Fecire Tunç v. Turkey), пункт 175).

49.  Суд вважає, що для органів державної влади було життєво важливим перевірити цю зачіпку, навіть якщо вона зрештою могла б виявитися необґрунтованою (див. згадане рішення у справі «Колєви проти Болгарії» (Kolevi v. Bulgaria), пункти 200 – 201).

50.  Непроведення заходів щодо публікації В. не мало такого самого значення, оскільки твердження В. були досить розпливчастими, очевидно сенсаційними за своїм характером та містили мало відповідної інформації. Однак навіть Генеральна прокуратура України у 2021 році вважала, що цю зачіпку слід щонайменше розслідувати, чого, вочевидь, на той момент ще зроблено не було, хоча це питання вперше було порушено у 2016 році (див. пункти 16 і 20). Таким чином, хоча це непроведення саме собою може бути недостатнім, аби поставити під сумнів ретельність розслідування, воно все ж дає додаткову підставу для загального висновку, що розслідування не було ретельним щодо подальших дій стосовно доказів потенційної причетності до вбивства додаткових третіх осіб.

51.  На думку Суду, його умовиводів щодо належності розслідування, його оперативності та розумної швидкості достатньо для висновку, що розслідування не було ефективним, як того вимагає стаття 2 Конвенції.

52.  Отже, було порушено процесуальний аспект цього положення.

   Матеріальний аспект статті 2 Конвенції      Негативні зобов’язання

53.  Суд повторює, що Договірна Держава нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов’язків. Проте держава також може нести відповідальність навіть тоді, коли її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. рішення у справі «Басенко проти України» (Basenko v. Ukraine), заява № 24213/08, пункт 78, від 26 листопада 2015 року з подальшими посиланнями). Якщо поведінка представника держави є незаконною, питання про те, чи може відповідальність за оскаржувані дії бути покладена на державу, вимагає оцінки сукупності обставин і врахування характеру та обставин відповідної поведінки (див. рішення у справі «Сашо Гордієв проти колишньої Югославської Республіки Македонія» (Sašo Gorgiev v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), заява № 49382/06, пункти 47 і 48, ЄСПЛ 2012 (витяги)).

54.  Беручи до уваги обставини цієї справи, Суд не переконаний, що стверджувані приватні дії слід вважати такими, за які несе відповідальність держава-відповідач в цілому, лише тому, що ця особа була її представником. Справді, оскаржувані дії настільки становили кричуще зловживання та настільки були далекими від офіційного статусу правопорушників, що їхня серйозна злочинна поведінка не може тягнути за собою матеріальну міжнародну відповідальність держави (див. для порівняння згадане рішення у справі «Енукідзе та Гіргвліані проти Грузії» (Enukidze and Girgvliani v. Georgia), пункт 290).

55.  У цій справі, хоча М. був військовослужбовцем у збройному формуванні Міністерства внутрішніх справ України, ніщо не свідчить про зв’язок між його роллю у складі цього формування та вбивством. Він не використовував жодних спеціальних повноважень, інструментів чи інформації, наданих йому у зв’язку з його посадою (див. для порівняння рішення у справі «Котельніков проти Росії» (Kotelnikov v. Russia), заява № 45104/05, пункт 93, від 12 липня 2016 року). Ніщо не свідчить про існування будь-якої згоди чи потурання з боку органів державної влади стосовно його дій.

56.  Аналогічно немає жодних достовірних тверджень, що у вбивстві було використано службову зброю чи інше службове спорядження, або що воно було вчинено, коли М. брав участь у будь-якій операції міліції, перебував на службі або був у формі (див. для порівняння рішення у справі «Фергеч проти Хорватії» (Fergec v. Croatia), заява № 68516/14, пункт 36, від 09 травня 2017 року; в якості протилежного прикладу, наприклад, згадане рішення у справі «Сашо Гордєв проти колишньої Югославської Республіки Македонія» (Sašo Gorgiev v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), пункт 49 та рішення у справі «Горовенки та Бугара проти України» (Gorovenky and Bugara v. Ukraine), заяви № 36146/05 і № 42418/05, пункт 34, від 12 січня 2012 року). Навпаки, згідно з обвинуваченнями (див. пункт 4) у їхньому сучасному варіанті, які заявниця не заперечувала у цій частині, обвинувачені, як стверджується, використовували приватно придбаний автомобіль з іноземною реєстрацією та незаконно придбану нестандартну антикварну зброю, а також маскувалися у звичайний цивільний одяг, аби приховати свою особу.

    Позитивні зобов’язання

57.  Відповідні принципи наведені в рішенні у справі «Курт проти Австрії» [ВП] (Kurt v. Austria) [GC], заява № 62903/15, пункти 157 – 160, від 15 червня 2021 року). Зокрема, перше речення пункту 1 статті 2 Конвенції зобов’язує державу не лише утримуватися від навмисного та незаконного позбавлення життя, але й вживати належних заходів для захисту життя осіб, які перебувають під її юрисдикцією (там само, пункт 157). Для виникнення цього позитивного зобов’язання необхідно встановити, що на момент подій органи державної влади знали або повинні були знати про існування реального та прямого ризику для життя встановленої особи чи осіб у результаті злочинних дій третіх осіб, і вони не вжили заходів у межах своїх повноважень, які, розумно їх оцінюючи, могли допомогти уникнути цього ризику (там само, пункт 158).

58.  Заявниця не підтримала свої твердження, наведені у пункті 35, у коментарях, поданих після повідомлення Уряду про заяву. Однак Суд виходитиме з презумпції відсутності підстав для вилучення цієї частини заяви згідно з підпунктом «а» пункту 1 статті 37 Конвенції (див. в якості протилежного прикладу рішення у справах «Микола Кучеренко проти України» (Nikolay Kucherenko v. Ukraine), заява № 16447/04, пункти 39 – 41, від 19 лютого 2009 року; «Віслогузов проти України» (Visloguzov v. Ukraine), заява № 32362/02, пункти 98 – 100, від 20 травня 2010 року; «М. проти України» (M. v. Ukraine), заява № 2452/04, пункт 93, від 19 квітня 2012 року та «Лазаренко та інші проти України» (Lazarenko and Others v. Ukraine), заява № 70329/12 та 5 інших заяв, пункти 22 – 25, від 27 червня 2017 року).

59.  Заявниця не надала доказів щодо стверджуваних публічних тверджень потерпілого стосовно погроз на його адресу або детальної інформації про їхній точний зміст. У будь-якому разі, ніщо не свідчить, що ці виступи в медіа були достатніми, аби попередити органи державної влади України про існування конкретної небезпеки для нього на той момент (див. пункт 35).

60.  Стосовно публікації на вебсайті «Миротворець», Суд уже встановив в ухвалі щодо прийнятності у справі «Україна та Нідерланди проти Росії» [ВП] (Ukraine and the Netherlands v. Russia) [GC], заява № 8019/16 та 2 інші заяви, пункт 498, від 30 листопада 2022 року), що ніщо не свідчило про існування доказів участі України у функціонуванні цього вебсайту або контролю над ним. Крім того, як зазначив Суд у вказаній справі (там само, пункт 499), на вебсайті було зазначено тисячі людей. Сам факт публікації не міг тлумачитися як вказівка на те, що органи державної влади знали або повинні були знати про особливу небезпеку для потерпілого. Навіть якщо прийняти твердження заявниці про дати публікації на вебсайті (14 квітня 2015 року), обвинувачення проти підсудних свідчать, що змова з метою вбивства вже була в розробці на цю дату, і адреса потерпілого вже була їм відома (див. пункт 4).

   Висновок

61.  З огляду на всі ці міркування Суд вважає, що не було порушено матеріальний аспект статті 2 Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

62.  Заявниця вимагала 100 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

63.  Уряд заперечив проти цієї вимоги, стверджуючи, що вона була необґрунтованою та що заявниця не звернулася з позовом про відшкодування шкоди на національному рівні у зв’язку з надмірною тривалістю кримінального провадження.

64.  Суд, постановляючи рішення на засадах справедливості, присуджує заявниці 12 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНОПостановляє, що пані Наталія Станіславівна Бузина має право продовжувати це провадження замість заявниці;Оголошує заяву прийнятною;Постановляє, що було порушено процесуальний аспект статті 2 Конвенції;Постановляє, що не було порушено матеріальний аспект статті 2 Конвенції;Постановляє, що:  упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити пані Наталії Станіславівні Бузині 12 000 (дванадцять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 28 травня 2026 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

 

Мартіна Келлер

(Martina Keller)

Заступник Секретаря

Ґільберто Фелічі

(Gilberto Felici)

Голова

 

Full & Egal Universal Law Academy