Цей переклад підготовлений Радою Європи в межах Плану дій Ради Європи для України на 2018-2021 роки та фінансований за рахунок коштів на рівні Плану дій, наданих Естонією, Ірландією, Латвією, Литвою, Ліхтенштейном, Люксембургом, Нідерландами, Норвегією, Польщею, Румунією, Туреччиною, Угорщиною, Фінляндією, Чеською Республікою, Швейцарією, Швецією та Канадою.
This translation is produced by the Council of Europe within the framework of the Council of Europe Action Plan for Ukraine 2018-2021 and funded with Action Plan-level funds provided by the Czech Republic, Estonia, Finland, Hungary, Ireland, Latvia, Liechtenstein, Lithuania, Luxembourg, the Netherlands, Norway, Poland, Romania, Sweden, Switzerland, Turkey and Canada.
ДРУГА СЕКЦІЯ
СПРАВА ÇAM ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ
(Заява № 51500/08)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
23 лютого 2016
ОСТАТОЧНЕ
23/05/2016
Це рішення стало остаточним на підставі статті 44 § 2 Конвенції. До нього можуть бути внесені редакційні зміни.
У справі Çam проти Туреччини,
Європейський суд з прав людини (Друга секція) на засіданні Палати у складі:
Джулія Лафранк (Julia Laffranque), Голова,
Ишил Каракаш (Işıl Karakaş)
Поль Леман (Paul Lemmens),
Валеріу Гріцко (Valeriu Griţco),
Ксенія Турковічь (Ksenija Turković),
Йон Фрідрік Кйольбро (Jon Fridrik Kjølbro),
Жорж Раварані (Georges Ravarani), судді,
і Абель Кампос (Abel Campos), секретар секції,
Розглянувши справу на закритому засіданні 2 лютого 2016 року,
Проголошує наступне рішення, ухвалене у вказаний день:
процедура
1. Справа була відкрита за заявою (№ 51500/08), поданою проти Республіки Туреччина її громадянкою, пані Джейда Еврім Чам («заявниця»), яка звернулась до Суду 22 жовтня 2008 року, відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод («Конвенція»).
2. У Суді заявницю представляв пан M.Бодуроглу, адвокат зі Стамбула. Уряд Туреччини (“Уряд”) представляла уповноважена особа.
3. Заявниця скаржилась на порушення свого права на освіту (стаття 2 Протоколу № 1 до Конвенції) і на те, що є потерпілою від дискримінаційного ставлення через свою сліпоту (стаття 14 Конвенції).
4. 11 червня 2014 року Суд вирішив комунікувати ці скарги Уряду, і заяву було визнано неприйнятною щодо інших скарг, відповідно до статті 54 § 3 Регламенту Суду.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявниця, незряча особа, народилась 1989 року і живе у Стамбулі.
6. 15 червня 2004 року вона подала заяву на вступний іспит до Національної консерваторії турецької музики при Стамбульському технічному університеті ("Консерваторія") на 2004-2005 навчальний рік.
7. 21 та 31 серпня 2004 року вона пройшла відбіркові іспити, граючи на багламі[1].
8. 7 вересня 2004 року музичний відділ керівництва консерваторії оприлюднив перелік осіб, які успішно склали вступний іспити до консерваторії, де було вказано прізвище заявниці.
9. Після цього заявниця звернулася до медичної комісії при лікарні Бююкчекмедже для отримання медичного висновку про те, що вона здатна бути студенткою консерваторії.
10. 9 вересня 2004 року ця медична комісія склала звіт, згідно з яким у заявниці було встановлено діагноз «далекозоркість» з ністагмом та вираженою двосторонньою амбліопією. Комісія дійшла висновку, що заявницю слід направити до вищого медичного органу.
11. 16 вересня 2004 року медична комісія навчально-дослідної лікарні "Бакиркьой" ("лікарня Бакиркьой") склала медичний звіт, в якому зробила висновок про те, що заявниця може отримати освіту та підготовку у відділеннях консерваторії, де зір не потрібний.
12. Того ж дня директор консерваторії написав заявниці листа:
«Як ми неодноразово пояснювали вашій матері, вашому батькові і вам особисто, без подання звіту з повністю обладнаної лікарні (tam teşekküllü devlet hastanesi[2]), що підтверджує вашу спроможність бути студентом консерваторії (. ..), ваша реєстрація не була здійснена. (...) Ваш звіт із лікарні з відміткою про те, що вас може бути зараховано студентом консерваторії, має бути складено терміново. (...) »
13. 20 вересня 2004 року батько заявниці написав керівництву консерваторії, аби повідомити, що в той же день запитуваний медичний висновок був надісланий до консерваторії.
14. Того ж дня керівництво консерваторії написало головному лікареві лікарні Бакиркьой. Посилаючись на звіт, виданий медичною комісією цієї лікарні 16 вересня 2004 року, воно повідомило головного лікаря, що серед семи відділень консерваторії жодне не може вважатися таким, що не потребує зору. У листі зазначалося, що для того, аби мати змогу проходити навчання на будь-якому факультеті консерваторії, студент повинен надати медичний висновок із зазначенням того, що він підходить для цього. Керівництво консерваторії просило головного лікаря скласти новий медичний звіт із урахуванням того факту, що жоден із факультетів консерваторії не може вважатися таким, що не потребує зору, і, відповідно, уточнити, чи зацікавлена особа спроможна здобути освіту в консерваторії.
15. У невстановлений день консерваторія відмовила заявниці у зарахуванні на навчання.
16. 24 вересня 2004 року батьки заявниці, діючи від її та від власного імені, подали до Стамбульського адміністративного суду («Адміністративний суд») позов проти ректорату Стамбульського технічного університету, щоб «скасувати рішення консерваторії про відмову в зарахуванні на навчання» їхньої дочки. Цей позов супроводжувався клопотанням про припинення дії оскаржуваного рішення. У позовній заяві адвокат заявниці стверджував, що 21 серпня 2004 р. його клієнтка пройшла конкурс на вступ до консерваторії, успішно склала іспит перед комісією у складі восьми викладачів, а 31 серпня 2004 року вона пройшла підсумковий вступний іспит перед комісією у складі двадцяти викладачів і отримала відзнаку журі. Посилаючись на умови вступу до консерваторії, а саме: мати менше 15 років, наявність атестату про завершення середньої освіти, наявність фізичних особливостей, необхідних для гри на обраному інструменті та для навчання грі на якому відбувається зарахування, відсутність у фізичній будові недоліку, який перешкоджає навчанню в обраній секції, успішне складання іспиту на наявність таланту та освіти, - адвокат заявниці стверджував, що вона відповідає всім цим умовам. Він стверджував, що в зарахуванні до консерваторії їй було відмовлено на тій єдиній підставі, що вона сліпа, всупереч закону та принципу рівності. На підтвердження позовних вимог адвокат заявниці посилався на статті 42 Конституції, статті 4, 7, 8 та 27 Основного закону про державну освіту № 1739 («Закон № 1739») та статтю 9 Законодавчого декрету № 573 про спеціальну освіту. Він також навів імена колишніх сліпих студентів, які закінчили ту саму консерваторію.
17. У відповіді на позовну заяву від 12 жовтня 2004 року ректорат Стамбульського технічного університету стверджував, що батько заявниці не подав під час реєстрації жодного документа, що стосується сліпоти його дочки. Його звинуватили в тому, що він приховував це і поводився як батько дитини без інвалідності і, таким чином, намагався обдурити адміністрацію університету. Зазначалось, що стаття 4 правил, що регулюють прийом документів та вступ, передбачає умову "відсутність інвалідності". Далі стверджувалось, що заявниця не подала медичний висновок, який засвідчував би, що вона може бути учнем консерваторії, і така вимога висувається до всіх кандидатів. Тому стверджувалось, що відмова заявниці в зарахуванні відбулася не через її сліпоту, а через те, що вона протягом передбаченого строку не подала всі документи, необхідні для реєстрації. Уточнювалось, що, хоча медичний висновок, поданий заявницею, каже, що вона може навчатися в секціях консерваторії, які не потребують зору, проте таких відділень немає. Нарешті, стверджувалось, що через брак відповідного обладнання та педагогічних працівників, які мають необхідний досвід, консерваторія не може запропонувати освіту сліпим учням або, крім того, будь-якій іншій особі, яка має будь-яку іншу інвалідність. У зв’язку з цим уточнювалось, що в 1976 році, на початку своєї діяльності, консерваторія хотіла зробити спроби в галузі освіти для сліпих учнів, але, за відсутності вчителів, які знають алфавіт Брайля, цей намір був полишений.
18. 14 жовтня 2004 року адміністративний суд відхилив клопотання про призупинення виконання, встановивши, що умови, перелічені у статті 27 § 2 Закону про адміністративне провадження № 2577 («закон № 2577») зі змінами, внесеними згідно з законом № 4001, не були виконані.
19. 26 жовтня 2004 року батьки заявниці, діючи від її і від свого імені, оскаржили це рішення в Стамбульському окружному адміністративному суді. Вони стверджували, що, відповідно до статті 27 § 2 Закону № 2577, для призупинення виконання зобов’язань існують дві умови: наявність шкоди, яку важко відшкодувати чи усунути, та очевидна невідповідність до закону відповідного адміністративного акту. На їхню думку, за даних обставин було очевидно, що відмова в зарахуванні їхньої дочки до консерваторії призведе до збитків, які важко буде усунути. Вони також стверджували, що ця відмова суперечить закону. У своєму поданні вони зазначили, що заявниця закінчила середню школу і, окрім сліпоти, відповідає всім фізичним вимогам для гри на багламі. Крім того, вона склала вступний іспит до консерваторії, і медичним висновком було встановлено, що у неї немає інвалідності, яка перешкоджала б їй отримати освіту на музичному відділенні. Вони стверджували, що достовірність медичного висновку не можна оскаржувати, що інші учні подавали медичні висновки із закладів, подібних до того, який склав висновок для заявниці, і що консерваторія їх прийняла. За їхніми словами, той факт, що у звіті не було конкретно зазначено, що заявниця може бути студенткою консерваторії, не може зробити цей звіт недійсним. Вони також стверджували, що аргумент адміністрації-відповідача про те, що медичний звіт не був наданий вчасно, є хибним, і стверджували, що цей звіт був переданий до консерваторії в понеділок 20 вересня 2004 року, в перший робочий день після отримання листа консерваторії із запитом. Батьки також стверджували, що заявниця виконала всі умови, необхідні для її зарахування, і вчасно подала документи, які від неї вимагали. Вони стверджували, що єдиною причиною, через яку їй відмовили у зарахуванні, є її сліпота. Відповідаючи адміністрації-відповідачу, яка на свій захист стверджувала, що в консерваторії немає відділень, для навчання в яких зір не потрібний, батьки заявниці вказали імена чотирьох колишніх студентів, які закінчили консерваторію і були незрячими. Вони стверджували, що сліпота не є перешкодою для гри на музичному інструменті, що є багато сліпих музикантів, і що аргументація консерваторії про те, що жоден учитель не знає алфавіт Брайля, не може вважатись вагомим з огляду на досягнення технологічних та інформаційних систем у конвертації тексту в алфавіт Брайля. Нарешті, батьки заявниці стверджували, що оскаржуваний захід суперечить принципу конституційної рівності та міжнародним документам.
20. 28 жовтня 2004 року Стамбульський окружний адміністративний суд відхилив цю апеляційну скаргу, встановивши, що умови призупинення виконання рішень, передбачені статтею 27 § 2 Закону № 2577, не були дотримані, оскільки виконання оскаржуваного рішення не могло спричинити непоправну або таку, що важко усунути, шкоду, і що це рішення не суперечить законодавству.
21. 29 листопада 2004 року головний лікар лікарні Бакиркьой написав керівництву консерваторії, аби повідомити про перегляд медичного звіту від 16 вересня 2004 року. Первинну примітку «може проходити навчання і підготовку у відділеннях консерваторії, де зір не потрібний», було замінено приміткою: «не може проходити навчання і підготовку».
22. 11 березня 2005 року батьки заявниці, діючи від її і від свого імені, подали до прокуратури Бакиркьоя скаргу на освітню та дослідницьку лікарню Бакиркьой, її головного лікаря та інших лікарів, які змінили медичний звіт від 16 вересня 2004 року, з приводу зловживання службовим становищем. Вони стверджували, що лікарі свавільно, не оглядаючи їхню доньку, змінили цей медичний висновок. Вони заявили, що метою поправки було те, що провадження проти ректората Стамбульського університету має бути закінчене на його користь.
23. Того ж дня вони звернулися до комісії з лікарської етики Стамбула, просячи про розслідування цього інциденту.
24. 23 травня 2005 року окружна служба охорони здоров’я при префектурі Стамбула прийняла рішення про відмову в притягненні до відповідальності головного лікаря. У цьому рішенні зазначалось, що висновки звіту були змінені на вимогу керівництва консерваторії, і що в цій справі не було жодної провини чи зловживання службовим становищем.
25. 4 липня 2005 року батьки заявниці, діючи від її та від свого імені, звернулися до Стамбульського окружного адміністративного суду, просячи скасувати це рішення та видати дозвіл на притягнення до відповідальності згаданого головного лікаря. За своїми заявами, в рамках цього провадження вони не досягли успіху.
26. 18 липня 2005 року вони подали до адміністративного суду Стамбула заяву, вимагаючи скасувати рішення про відмову в зарахуванні заявниці до консерваторії. Вони посилалися на статтю 15 Закону № 5378 від 1 липня 2005 року про осіб із інвалідністю («Закон № 5378»), який, на їхню думку, припиняє всі форми дискримінації в освіті.
27. 14 жовтня 2005 року адміністративний суд відхилив скаргу заявниці. Мотивування суду у відповідних частинах звучить наступним чином:
« (...)
Принципи, що регулюють вступні іспити та зарахування до Національної консерваторії турецької музики Стамбульського університету, були прийняті сенатом університету (...) на вимогу загальних зборів секції після того, як вони мали були обговорені на загальних зборах консерваторії, та викладацький комітет університету оцінив їхню відповідність. (...) Серед цих принципів є умова, що кандидати, які пройшли конкурс на зарахування до консерваторії, не повинні мати фізичну інвалідність, що заважає їм навчатись у секції [до якої вони були прийняті]. Крім того, ця умова викладена у формулярі, який надається абітурієнтам, і в якому перераховано документи, необхідні для остаточної реєстрації. Подання довідки, складеної повністю обладнаною лікарнею, із зазначенням "може бути студентом консерваторії", є обов’язковим.
Після закінчення розгляду матеріалів справи було встановлено, що [зацікавлена особа] склала вступний іспит та отримала право на зарахування. Однак, хоча у звіті лікарні Бююкчекмедже було зроблено висновок про необхідність отримання звіту вищої медичної комісії, вона звернулася для отримання звіту до подібної медичної комісії, а саме, до освітньої і дослідницької лікарні Бакиркьой. Із подання адміністрації-відповідача випливає, що в 1970-х роках, під час утворення, згадана вище школа в порядку експерименту зарахувала декількох сліпих учнів, але через відсутність викладацького складу, який знає алфавіт Брайля, а також зважаючи на різні труднощі, цей процес було припинено. Сліпих студентів більше не приймали. Встановлено, що адміністрація звернулася до головного лікаря лікарні Бакиркьой, щоб отримати інформацію про те, як слід тлумачити складений нею медичний звіт, і що згодом висновки цього звіту були змінені. У рішенні адміністрації-відповідача про відмову в зарахуванні заявниці не було суперечності закону, оскільки вона не змогла подати звіт із повністю обладнаної лікарні, який містив би примітку про те, що вона може бути студенткою консерваторії. Протилежні твердження позивача є необґрунтованими. (...) »
28. Адміністративний суд ухвалив це рішення більшістю голосів, на противагу думці голови суду, який дійшов протилежного висновку, у якому, посилаючись на статтю 42 Конституції та Закон № 1739, заявив, що ніхто може бути позбавлений права на освіту та навчання. За його словами, не було сумнівів у тому, що відповідальність адміністрації полягала у створенні освітнього та навчального середовища, яке б відповідало потребам сліпих осіб. Посилаючись на аргументи захисту адміністрації-відповідача, яка спробувала інтегрувати сліпих студентів у 1976 році, він зазначив, що можна забезпечити музичну освіту для сліпих осіб. У зв’язку з цим він зазначив, що було багато відомих сліпих музикантів. За його словами, позбавлення таких осіб права на освіту та навчання не можна примирити з вимогами соціального права. Тому він вважав, що відповідний адміністративний захід не відповідає законодавству.
29. 9 листопада 2005 року адміністративна рада стамбульської медичної асоціації написала батькові заявниці, у відповідь на його клопотання від 11 березня 2005 року (див. параграф 23 вище). Цей лист у відповідних частинах звучить наступним чином:
« 1. Два звіти, щодо яких було проведене розслідування, мають подібний зміст.
2. Однак той факт, що адміністрація лікарні не підтвердила перший звіт і внесла зміни за обов’язковою вказівкою адміністрації консерваторії (...), не може вважатися правильним.
3. З листа від 22.10.2004 № 5821, адресованого керівництвом консерваторії (...) до головного лікаря лікарні (...), випливає, що, "оскільки у цих відділеннях викладання орієнтовано на зрячих учнів, у нас немає пристосувань для сліпих учнів (засоби, матеріал, технічна структура, викладацький склад). Ось чому не виникає питання про те, що зрячі та сліпі учні можуть відвідувати спільні уроки».
(...) Беручи до уваги міжнародні конвенції та законодавчі положення, очікувана поведінка адміністрації не могла призвести до зміни висновків звіту, складеного лікарнею, і, тим самим, ставати на перешкоді права на освіту та навчання сліпого громадянина. (...) На закінчення, головний лікар змінив форму звіту, [але] його зміст лишився однаковим, тож на головного лікаря лікарні не можна покладати жодної провини. Для підтвердження заявленого права слід використовувати адміністративні та судові засоби захисту (...). »
30. 18 квітня 2006 року батьки заявниці, діючи від її та від свого імені, подали апеляцію до Державної ради на рішення адміністративного суду від 14 жовтня 2005 року (див. параграф 27 вище). У своїй скарзі вони стверджували, що це рішення суперечить Конституції, Закону № 1739, Закону № 5378 та низці міжнародних документів та декларацій. Вони стверджували, що аргумент відповідача про те, що в консерваторії немає відділення, де не потрібен зір, був помилковим, і назвав імена колишніх сліпих студентів-музикантів, випускників консерваторії. Вони просили скасувати рішення першої інстанції відповідно до аргументів, викладених у окремій думці голови адміністративного суду.
31. 4 січня 2007 року ректорат Стамбульського технічного університету подав свою відповідь на касаційну скаргу. Він стверджував, що в медичному висновку стосовно заявниці зазначалося, що вона може здобувати освіту в тих відділеннях консерваторії, які не потребують зору, але таких відділень у консерваторії немає. Нарешті, він стверджував, що заявниця не виконала всі умои, необхідні для її зарахування.
32. Рішенням від 19 лютого 2008 року, повідомленим адвокатові заявниці 28 квітня 2008 року, Державна рада відхилила касаційну скаргу та підтвердила оскаржуване рішення, після того як зазначила, що воно не виходить за межі юрисдикції адміністративних судів, не суперечить закону і не містить процесуальних порушень. З рішення Державної ради також випливає, що суддя-доповідач виступив на користь задоволення касаційної скарги. У своїй думці щодо касації прокурор Державної ради, посилаючись на статтю 42 Конституції та статті 4, 7 та 8 Закону № 1739, також зазначив, що установи, відповідальні за освіту та навчання, зобов’язані забезпечити умови для людей, які потребують спеціальної освіти, та вживати необхідних заходів для їх навчання. З огляду на обставини справи, він вважав, що відмова в зарахуванні заявниці, яка успішно склала вступний іспит до консерваторії та виконала умови, передбачені законом, суперечить конституційним та законодавчим положенням і тому має бути скасована.
33. Відповідно до інформації, яку заявниця подала до Суду, після відхилення її прохання про зарахування до консерваторії, вона продовжила освіту в звичайній школі, а потім вступила на музичне відділення факультету образотворчих мистецтв університету у Мармара.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ І МІЖНАРОДНЕ ПРАВО
A. Відповідне національне право
34. Стаття 42 Конституції Туреччини передбачає, що ніхто не може бути позбавлений права на освіту та навчання.
35. Основний закон від 17 червня 1973 р. № 1739 про національну освіту, опублікований в Офіційному віснику 26 червня 1973 р., зокрема, передбачає:
«Другий розділ
Основоположні принципи турецької державної освіти
I. Загальність та рівність
(...)
Стаття 4. Навчальні заклади відкриті для всіх, без дискримінації за ознакою мови, раси, статі, інвалідності[3] чи релігії.
(...)
II. Право на освіту
(...)
Стаття 7. Кожен громадянин Туреччини має право на середню освіту.
Громадяни користуються вищими навчальними закладами, як і закладами середньої освіти, залежно від своїх інтересів, можливостей та схильності.
(...)
V. Рівність можливостей і засобів
Стаття 8. У питаннях освіти (...) кожен користується рівними можливостями та засобами.
(...)
Вживаються спеціальні заходи для навчання дітей, які потребують спеціалізовану освіту та захист. »
36. 1 липня 2005 р. було прийнято Закон № 5378 про внесення змін до Закону про осіб із інвалідністю, деяких інших законів та деяких указів. Стаття 15 цього закону в редакції, що діяла на момент ухвалення, зокрема, передбачає:
«Доступ до освіти для людей із інвалідністю не може зазнавати перешкод за жодних обставин. Дітям, молоді та дорослим інвалідам пропонуються, враховуючи їхні конкретні обставини та відмінності, однакові можливості отримати освіту в спільному середовищі разом із тими, хто не є інвалідом.
Створюється інформаційно-координаційний центр для [осіб] із інвалідністю, який займатиметься такими питаннями, як надання у вузах засобів та обладнання [призначених] сприяти навчальному життю студентів-інвалідів, підготовка конкретних навчальних матеріалів, [підготовка] умов для навчання, науково-дослідницької роботи та прийому, адаптованих до [інвалідів].
(...)
Міністерству народної освіти та Міністерству культури і туризму необхідно спільно вжити заходи з видання книг мовою Брайля, аудіо[книг], електронних [книг], фільмів із субтитрами та подібних матеріалів, призначених для задоволення (...) освітніх та культурних потреб [осіб] із інвалідністю. »
Закон № 6518 був прийнятий 6 лютого 2014 року. Стаття 73 цього закону внесла зміни до статті 15 Закону № 5378, її відповідні частини кажуть:
«Доступ до освіти для людей із інвалідністю не може зазнавати перешкод за жодних обставин. Дітям, молоді та дорослим інвалідам пропонуються протягом усього життя, без дискримінації, з урахуванням їх конкретної ситуації та їхніх відмінностей, можливості навчання в спільному середовищі та на основі [принципу] рівності.
Планування (...) проводиться в загальноосвітній системі, що дозволяє [людям] із інвалідністю отримувати освіту на всіх рівнях.
Вживаються необхідні заходи для інтеграції [людей] із інвалідністю, які з різних причин пізно розпочали освітні програми (...).
Інформаційно-координаційні центри створені для вирішення таких питань, як надання в межах вищих навчальних закладів, засобів та матеріалів (...) курсів, адаптованих для людей із інвалідністю, адаптовані рамки освіти, досліджень та прийому, а також вирішення проблем, із якими вони стикаються під час навчання, з метою забезпечення ефективної участі університетських студентів-інвалідів (...).
(...)
Заходи, необхідні для виготовлення книг мовою Брайля, аудіо [книг], електронних [книг], фільмів із субтитрами, перекладених на мову жестів (...) та подібного матеріалу, призначеного для відповіді на (. ..) освітні, соціальні та культурні потреби [людей] із інвалідністю, здійснюються спільно Міністерством народної освіти та Міністерством культури і туризму. »
B. Відповідні європейські та міжнародні тексти
1. Європейська соціальна хартія
37. Європейська соціальна хартія в її переглянутій версії від 3 травня 1996 р., ратифікована Туреччиною 27 червня 2007 р., зокрема, передбачає:
« Стаття 15.
З метою забезпечення особам із інвалідністю, незалежно від їх віку та характеру і походження їхньої інвалідності, ефективного здійснення права на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у житті суспільства, Сторони зобов’язуються, зокрема:
1. вжити необхідні заходи для забезпечення особам із інвалідністю орієнтування, освіти та професійної підготовки, коли це можливо, у межах загальних програм або, коли це видається неможливим, у державних або приватних спеціалізованих закладах;
(...) »
Пояснювальний звіт до Європейської соціальної хартії, (переглянутої) у відповідних частинах, каже:
«Стаття 15 - Право людей із інвалідністю на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у житті громади
(...)
64. Згідно з цим положенням, Сторони повинні прагнути розробити цілісну політику щодо людей із інвалідністю. Це положення ґрунтується на сучасному підході, який відповідає Рекомендації № R (92) 6 Комітету Міністрів Ради Європи щодо забезпечення захисту людей із інвалідністю, наприклад, передбачаючи, що профорієнтація, освіта та навчання повинні організовуватися, коли це можливо, в рамках загальних планів, а не спеціалізованими установами. Стаття не тільки передбачає можливість Сторін вживати позитивні заходи щодо осіб із інвалідністю, але значною мірою зобов’язує їх це робити.
(...). »
2. Конвенція ООН про права осіб із інвалідністю
38. Відповідні частини Конвенції ООН про права осіб із інвалідністю, ухваленої Генеральною Асамблеєю ООН 13 грудня 2006 року, кажуть наступне:
« (...)
Стаття 2
Визначення
Для цілей цієї Конвенції :
(...)
"дискримінація за ознакою інвалідності" означає будь-яке розрізнення, виключення чи обмеження з причини інвалідності, метою або результатом якого є применшення або заперечення визнання, реалізації або здійснення нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, цивільній чи будь-якій іншій сфері. Вона включає всі форми дискримінації, у тому числі відмову в розумному пристосуванні;
"розумне пристосування" означає внесення, коли це потрібно в конкретному випадку, необхідних і підхожих модифікацій і коректив, що не становлять непропорційний чи невиправданий тягар, для цілей забезпечення реалізації або здійснення особами із інвалідністю нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод;
(...)
Стаття 24
Освіта
1. Держави-учасниці визнають право осіб із інвалідністю на освіту. Для цілей реалізації цього права без дискримінації й на підставі рівності можливостей, держави-учасниці забезпечують інклюзивну освіту на всіх рівнях і навчання протягом усього життя, прагнучи при цьому:
a) до повного розвитку людського потенціалу, а також почуття гідності та самоповаги та до посилення поваги до прав людини, основоположних свобод і людської різноманітності;
b) до розвитку особистості, талантів і творчості осіб із інвалідністю, а також їх розумових і фізичних здібностей у найповнішому обсязі;
c) до надання особам із інвалідністю можливості брати ефективну участь у житті вільного суспільства.
2. Під час реалізації цього права держави-учасниці забезпечують, щоб:
a) особи з інвалідністю не виключалися через інвалідність із системи загальної освіти, а діти з інвалідністю - із системи безплатної та обов’язкової початкової або середньої освіти;
b) особи з інвалідністю мали нарівні з іншими доступ до інклюзивної, якісної та безплатної початкової й середньої освіти в місцях свого проживання;
c) забезпечувалося розумне пристосування, що враховує індивідуальні потреби;
d) особи з інвалідністю отримували всередині системи загальної освіти необхідну підтримку для полегшення свого ефективного навчання;
e) в умовах, які максимально сприяють засвоєнню знань і соціальному розвиткові, відповідно до мети повного охоплення, вживались ефективні заходи з організації індивідуалізованої підтримки.
3. Держави-учасниці надають особам із інвалідністю можливість засвоювати життєві та соціалізаційні навички, щоб полегшити їхню повну й рівну участь у процесі освіти і як членів місцевої спільноти. Держави-учасниці вживають у цьому напрямку належні заходи, зокрема:
a) сприяють засвоєнню абетки Брайля, альтернативних шрифтів, підсилювальних та альтернативних методів, способів і форматів спілкування, а також навичок орієнтації та мобільності й сприяють підтримці з боку однолітків і викладачів;
b) сприяють засвоєнню жестової мови (мови жестів) та заохоченню мовної самобутності глухих;
c) забезпечують, щоб навчання осіб, зокрема дітей, які є сліпими, глухими чи сліпоглухими, здійснювалося за допомогою найбільш підхожих для особи з інвалідністю мов, методів і способів спілкування і в обстановці, яка максимально сприяє засвоєнню знань і соціальному розвиткові.
4. Щоб сприяти забезпеченню реалізації цього права, держави-учасниці вживають належні заходи для залучення до роботи вчителів, зокрема й учителів із інвалідністю, які володіють мовою жестів та (чи) абеткою Брайля, та для навчання спеціалістів і персоналу, що працюють на всіх рівнях системи освіти. Таке навчання охоплює освіту в питаннях інвалідності й використання підхожих підсилювальних і альтернативних методів, способів та форматів спілкування, навчальних методик і матеріалів для надання підтримки особам із інвалідністю.
5. Держави-учасниці забезпечують, щоб особи з інвалідністю могли мати доступ до загальної вищої освіти, професійного навчання, освіти для дорослих і навчання протягом усього життя без дискримінації та нарівні з іншими. Із цією метою держави-учасниці забезпечують, щоб для осіб із інвалідністю забезпечувалося розумне пристосування.
(...) »
Ця Конвенція була підписана 30 березня 2007 року та ратифікована Туреччиною 28 вересня 2009 року.
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 14 КОНВЕНЦІЇ В СУКУПНОСТІ ЗІ СТАТТЕЮ 1 ПРОТОКОЛУ № 1
39. Заявниця стверджує про порушення свого права на освіту. У зв’язку з цим вона заперечує той факт, що треба бути зрячою, аби можна було вступити до консерваторії, і вважає, що така вимога суперечить праву на освіту. Далі вона стверджує, що держава не виконала своє позитивне зобов’язання запропонувати людям з інвалідністю ті ж можливості, що й усім іншим. Вона спирається на статтю 2 Протоколу № 1, викладену так:
« Нікому не може бути відмовлено в праві на освіту. Держава при виконанні будь-яких функцій, узятих нею на себе в галузі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати таку освіту і навчання відповідно до своїх релігійних і світоглядних переконань. »
40. Заявниця також стверджує, що вона стала жертвою дискримінаційного ставлення через сліпоту, всупереч статті 14 Конвенції, згідно з якою:
« Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою – статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою.»
41. Уряд спростував ці твердження.
A. Щодо застосування статті 2 Протоколу № 1
42. У цьому випадку Уряд констатує, що школа, до якої бажала вступити заявниця, має статус вищого навчального закладу при консерваторії і забезпечує чотири роки вищої освіти. Він також уточнює, що в цій школі передбачені такі курси, як математика, фізика, історія та факультативні курси, тож він погоджується, що стаття 2 Протоколу № 1 може застосовуватися до цього випадку.
43. Суд не бачить підстав відступати від цього висновку. Дійсно, хоча статтю 2 Протоколу № 1 не можна тлумачити як таку, що зобов’язує Договірні Держави створювати або субсидувати спеціальні навчальні заклади, проте держава, яка створила такі заклади, зобов’язана запропонувати ефективний доступ до них. Іншими словами, доступ до навчальних закладів, що існують на даний момент, є невід’ємною частиною права, закріпленого у першому реченні статті 2 Протоколу № 1 (Catan і Інші проти Молдови і Росії [ВП], №№ 43370/04, 8252/05 і 18454/06, § 137, CEDH 2012 (витяги), з цитованими у ній посиланнями на практику Суду). Це положення стосується одночасно початкового, середнього та вищого рівня освіти (Leyla Şahin проти Туреччини [ВП], № 44774/98, §§ 134-136, CEDH 2005‑XI). Той факт, що школа, про яку йдеться, в основному забезпечує освіту в галузі мистецтва, не здатний перешкодити перевірці умов, за яких можливий доступ до неї у сфері дії статті 2 Протоколу № 1. Отже, скарга заявниці підпадає під цю правову норму.
B. Прийнятність
44. Суд констатує, що скарги заявниці не є явно необґрунтованими, у розумінні статті 35 § 3 a) Конвенції, та що вони, крім того, не відповідають будь-якій іншій підставі неприйнятності. Тому Суд проголошує їх прийнятними.
C. Щодо суті
1. Аргументи сторін
a) Аргументи заявниці
45. Заявниця стверджує, що, відмовивши їй у зарахуванні до консерваторії лише тому, що вона сліпа, адміністрація поставилася до неї несправедливо та дискримінаційно. За її словами, твердження Уряду про відсутність відповідної інфраструктури у 2004-2005 роках для забезпечення освіти для сліпих, і що її реєстрацію було б завершено, якби вона надала всі запитувані документи (параграфи 48-51 нижче), є суперечливими.
46. Заявниця також стверджує, що надала усі необхідні документи вчасно. Медичний звіт, поданий до консерваторії, передбачав, що вона може отримати освіту в тих відділеннях консерваторії, які не потребують зору. За її словами, інші студенти були зараховані, навіть якщо в їх медичному висновку було вказано лише "може ходити до школи", "може вступати до університету" або "може бути студентом консерваторії", тож відмова їй у реєстрації базувалася не на поважних причинах, а лише на тому, що вона сліпа, що доводить дискримінацію.
Вона стверджує, що держава зневажила суть її права на освіту. Вона також доводить, з огляду на спробу консерваторії забезпечити освіту для сліпих у 1976 - 2004 роках, що Уряд не забезпечив рівні можливості для всіх членів суспільства і не виконав свої позитивні зобов’язання з цього приводу.
b. Аргументи Уряду
47. Зацитувавши практику Суду (Справа «щодо певних аспектів мовного режиму освіти у Бельгії» (щодо суті), 23 липня 1968, §§ 3-5, série A № 6, Golder проти Сполученого Королівства, 21 лютого 1975, 38, série A № 18, Kjeldsen, Busk Madsen і Pedersen проти Данії, 7 грудня 1976, §§ 21 і 52, série A № 23, Campbell і Cosans проти Сполученого Королівства, 25 лютого 1982, § 41, série A № 48, Yanaşɪk проти Туреччини, № 14524/89, рішення Комісії від 6 січня 1993, Décisions et rapports (DR) 74, стор. 14, Costello-Roberts проти Сполученого Королівства, 25 березня 1993, § 27, série A № 247‑C, Fayed проти Сполученого Королівства, 21 вересня 1994, § 65, série A № 294‑B і, mutatis mutandis, Podkolzina проти Латвії, № 46726/99, § 36, CEDH 2002‑II), Уряд заявляє, що положення, котрі стосуються критеріїв прийому та реєстрації на вступні іспити до відділення інструментальної музики, вимагають, щоб вступники мали "фізичні характеристики, необхідні для гри на обраному інструменті, для навчання на якому здійснюється вступ" та "не мати обмежень у своїй фізичній будові, що заважає навчанню на [обраному] відділенні". На підставі цих положень адміністрація школи нібито просила заявницю надати медичний висновок, щоб зареєструвати її. Однак, вона не подала звіт, в якому було б сказано, що вона "придатна для того, щоб бути студентом консерваторії".
48. На думку Уряду, відповідні постанови були законними та передбачуваними, школа, до якої вступала заявниця, приймає обдарованих учнів та людей із певними талантами. Крім того, ці критерії були загальнодоступними та оголошеними. До того ж, нормативно-правові акти прямо не містять положень, що виключають сліпих, так що це не є явною дискримінацією щодо них.
49. Уряд вважає, що відхилення шкільною адміністрацією звіту, поданого заявницею, який мав підтвердити, що вона здатна проходити навчання у відділенні, яке не потребує зору, слід оцінювати так, щоб встановити, чи, і якою мірою, це порушує суть права заявниці на освіту та знижує його ефективність.
50. Уряд також стверджує, що у 2004 році в школі не було інфраструктури (засобів, обладнання та педагогічного персоналу) для учнів-інвалідів, і школа не мала правил, які мають застосовуватись у подібній ситуації. Що стосується твердження про те, що заявниця зазнала дискримінаційного ставлення, Уряд стверджував, що дискримінація полягає в тому, щоб поводитися з особами в подібних ситуаціях по-різному, без об’єктивного та розумного обґрунтування. Далі йдеться про те, що не може бути об’єктивного та розумного обґрунтування за відсутності законної мети, або коли немає розумного співвідношення пропорційності між використаними засобами та ціллю, що переслідується (Sejdić і Finci проти Боснії і Герцеговини [ВП], №№ 27996/06 і 34836/06, § 42, CEDH 2009, і Ali проти Сполученого Королівства, № 40385/06, § 53, 11 січня 2011). Уряд процитував також практику Суду щодо можливості розсуду, яка має бути надана державам (Andrejeva проти Латвії [ВП], № 55707/00, § 82, CEDH 2009). Нарешті, він зробив висновок, що йому добре відомо про практику Суду, пов’язану зі скаргами заявниці, та що він поважає рішення, яке ухвалить Суд.
2. Оцінка Суду
a. Загальні принципи
51. Стосовно права на освіту, Суд повторює, що вже мав можливість підкреслити, що в демократичному суспільстві це право є важливим для реалізації прав людини і займає засадове місце (Velyo Velev проти Болгарії, № 16032/07, § 33, CEDH 2014 (витяги)). У зв’язку з цим, повторюючи, що освіта є однією з найважливіших державних послуг у сучасній державі, Суд визнає, що це "комплексна послуга" стосовно організації та дорога в управлінні, і ресурси, які влада може виділити на неї, неминуче обмежені. Правда також, що, приймаючи рішення про регулювання доступу до освіти, держава повинна досягти балансу між, з одного боку, освітніми потребами людей, які перебувають під її юрисдикцією, а з іншого - її обмеженою здатністю відповідати на них. Однак, Суд не може ігнорувати той факт, що, на відміну від деяких інших послуг, які надаються державними службами, освіта є правом, яке безпосередньо захищається Конвенцією (ibidem).
52. Суд повторює, що при тлумаченні та застосуванні статті 2 Протоколу № 1 слід враховувати будь-яке правило та принцип міжнародного права, які застосовуються до відносин між договірними сторонами, і Конвенція, наскільки це можливо, повинна тлумачитися так, аби узгоджуватися з іншими нормами міжнародного права, невід’ємною частиною яких вона є (див. Catan і Інші, цитовано, § 136). Тому повинні бути враховані положення, що стосуються права на освіту, викладені в таких документах, як Європейська соціальна хартія або Конвенція Організації Об’єднаних Націй про права осіб з інвалідністю. Нарешті, Суд підкреслив, що предмет та мета Конвенції, інструменту захисту людини, вимагають тлумачити та застосовувати її положення таким чином, щоб їхні вимоги були конкретними та ефективними (ibidem).
53. Стосовно заборони дискримінації Суд повторює, що дискримінація полягає у різному ставленні до людей, які перебувають у подібних ситуаціях, без об’єктивного та розумного обґрунтування, а також у диференційованому ставленні, позбавленому "об’єктивного та розумного обгрунтування", коли воно не переслідує "законну мету", або коли немає "розумного співвідношення пропорційності між використаними засобами та ціллю, що досягається" (Sejdić і Finci, цитовано, § 42). Однак стаття 14 Конвенції не забороняє державі-члену по-різному ставитися до груп осіб з метою виправлення "фактичної нерівності" між ними; насправді, за певних обставин саме відсутність диференційованого ставлення для виправлення нерівності може без об’єктивного та розумного обґрунтування призвести до порушення відповідного положення (між іншими, D.H. і Інші проти Чехії [ВП], № 57325/00, § 175, CEDH 2007‑IV). Договірні Держави мають певну свободу розсуду при визначенні того, чи, і якою мірою, відмінності в ситуаціях, що в іншому є подібними, виправдовують відмінності у ставленні (Vallianatos і Інші проти Греції [ВП], №№ 29381/09 і 32684/09, § 76, CEDH 2013 (витяги)).
b. Застосування цих принципів у даній справі
54. Суд вважає, що можливе дискримінаційне ставлення до заявниці лежить в основі її скарги. Отже, він вважає, що справу слід розглядати спочатку з точки зору статті 14 Конвенції, в сукупності зі статтею 2 Протоколу № 1 (подібний підхід, Oršuš і Інші проти Хорватії [ВП], № 15766/03, §§ 143-145, CEDH 2010). У зв’язку з цим він нагадує, що вже було доведено, що сфера застосування статті 14 Конвенції включає заборону розмежування за ознакою інвалідності (Glor проти Швейцарії, № 13444/04, § 80, CEDH 2009).
55. У даній справі заявниця стверджує, що відмова їй у проханні вступити до музичної консерваторії була дискримінаційною, оскільки ґрунтувалася на її сліпоті. У зв’язку з цим Суд зауважує, що різні законодавчі положення, чинні на момент подій, закріплювали право на освіту для дітей з інвалідністю без дискримінації (див. відповідне внутрішнє право, параграфи 35-36 вище).
56. Однак, Суд також зазначає, що серед різних умов, котрі регулювали зарахування до консерваторії, було надання медичної довідки про фізичний стан для здобуття освіти в цьому закладі. Отже, джерело виключення заявниці з доступу до освіти в консерваторії знаходилось не в законі, а в шкільному регламенті. У зв’язку з цим Суд додатково зазначає, що, зважаючи на аргументи захисту, надані ректоратом Стамбульського технічного університету до національних органів влади (див. паргараф 17 вище), консерваторія не мала змоги приймати людей з інвалідністю, незалежно від її характеру.
57. У цьому випадку слід встановити, чи може держава, яка вирішила запропонувати спеціальну музичну освіту, відмовити у доступі до неї певній групі осіб, оскільки дискримінація включає випадки, коли особа чи група осіб без об’єктивних та розумних обґрунтувань зазнають менш сприятливого ставлення, ніж інші, навіть якщо Конвенція не потребує більш сприятливого ставлення (Glor, цитовано, § 73).
58. Справді, як стверджує Уряд (див. параграф 49 вище), положення, що регулюють зарахування до консерваторії, не містять положень, що виключають незрячих осіб. Правда також, що всі претенденти на зарахування до консерваторії зобов’язані надати медичну довідку, що засвідчує їх фізичний стан. Однак, Суд не може ігнорувати наслідки такої вимоги для осіб, таких як заявниця, які мають фізичні проблеми, враховуючи, зокрема, тлумачення цієї вимоги відповідною школою
59. Суд зауважив, що заявниця подала адміністрації школи медичний висновок про фізичний стан, який, однак, містив застереження, враховуючи її сліпоту (див. параграф 11 вище). Однак, консерваторія відмовилася приймати цю довідку, і навіть вимагала від лікаря, який її видав, змінити її (див. параграфи 14 та 29 вище). Отже, незважаючи на те, що консерваторія прагнула обґрунтувати відмову зарахувати заявницю невиконанням необхідних у зв’язку з цим адміністративних формальностей, зокрема, відсутністю медичного висновку, який був би виданий повністю обладнаною лікарнею, Суд вважає, з урахуванням зазначеного, а також листа, який керівництво адміністрації консерваторії надіслало головному лікареві лікарні Бакиркьой (див. параграф 29 вище), що немає сумнівів у тому, що сліпота заявниці була єдиною причиною цієї відмови.
60. Більше того, відзначаючи легкість, з якою консерваторія змогла отримати перегляд медичного висновку, котрий спочатку був складений головним лікарем лікарні Бакиркьой (див. параграф 21 вище), Суд вважає, що в будь-якому випадку заявниця не могла би відповідати вимогам фізичної спроможності, визначення яких залишається на розсуд консерваторії. У зв’язку з цим Суд також посилається на критику, висловлену з цього приводу адміністративною радою стамбульської медичної асоціації (параграф 29 вище).
61. Суд зауважив, що Уряд виправдовував правила зархування до консерваторії насамперед тим, що цей заклад призначений для навчання лише студентів із певними талантами (див. вище параграф 49). Однак, хоча Суд і вважає, що державні органи влади, безперечно, мають певну можливість розсуду у визначенні якостей, необхідних вступникам до консерваторії, проте, за обставин даної справи, цей аргумент не може переважати. Дійсно, хоча призначенням консерваторії є здобуття освіти студентами, які мають певну обдарованість, проте заявниця, яка успішно пройшла вступний конкурс, котрий передував поданню будь-якої заяви на зарахування (див. параграфи 16 та 32 вище), довела, що вона мала всі необхідні для цього якості.
62. Уряд також стверджує, що на той час у консерваторії не було належної інфраструктури для зарахування студентів із інвалідністю.
63. У зв’язку з цим Суд повторює, що Конвенція має на меті гарантувати права, які є не теоретичними чи ілюзорними, а конкретними та ефективними (див. поміж іншими, Del Río Prada проти Іспанії [ВП], № 42750/09, § 88, CEDH 2013 і Dvorski проти Хорватії [ВП], № 25703/11, § 82, 20 жовтня 2015 ; див. також параграф 54 вище). У контексті даної справи Суд також нагадує, що він повинен враховувати розвиток міжнародного і європейського права та реагувати, наприклад, на консенсус, який може скластися на цих рівнях щодо стандартів, котрих слід досягти (див., mutatis mutandis, Konstantin Markin проти Росії [ВП], № 30078/06, § 126, CEDH 2012 (витяги), і Fabris проти Франції [ВП], № 16574/08, § 56, CEDH 2013 (витяги)). У цьому сенсі Суд зазначає важливість основоположних принципів універсальності та недискримінації в реалізації права на освіту, які неодноразово закріплювалися в міжнародних документах (див. відповідне міжнародне право, параграфи 37-38 вище, і Catan і Інші, цитовано, §§ 77-81). Він також підкреслює, що, згідно з цими міжнародними документами, інклюзивна освіта визнана найбільш пристосованим засобом гарантування цих основоположних принципів.
64. У зв’язку з цим Суд вважає, що статтю 14 Конвенції слід читати з урахуванням вимог цих текстів щодо розумного пристосування, котрі слід розуміти як "необхідні та відповідні зміни та коригування, що не нав’язують непропорційний чи неправомірний тягар, залежно від потреб у тій чи іншій ситуації", і що люди з інвалідністю мають право очікувати їх з метою "задоволення чи реалізації, на основі рівності з іншими особами, усіх прав людини та усіх основоположних свобод» (стаття 2 Конвенції про права людей із інвалідністю, див. параграф 38 вище). Таке розумне пристосування дозволяє виправити фактичні нерівності, які не можуть бути виправдані і становлять дискримінацію (див. параграф 54 вище).
65. Суд усвідомлює, що кожна дитина має свої освітні потреби, та що особливо це стосується дітей з інвалідністю. У галузі освіти він визнає, що розумне пристосування може мати різні форми, як матеріальні, так і нематеріальні, освітні чи організаційні, або з точки зору архітектурної доступності до шкіл, підготовки вчителів, адаптації відповідних програм та обладнання. Зважаючи на це, Суд підкреслив, що він жодним чином не повинен визначати засоби, які слід застосовувати для задоволення освітніх потреб дітей з інвалідністю. Дійсно, державні органи влади, завдяки безпосередньому та постійному контакту з активними силами своєї країни, в принципі, перебувають у кращому становищі, ніж міжнародний суд, аби висловлюватись щодо ситуації та відповідних місцевих потреб.
66. Однак для Суду важливо, щоб держави були особливо уважними до свого вибору в цій галузі, враховуючи наслідки для дітей з інвалідністю, особливу уразливість яких не можна ігнорувати. Тому він вважає, що дискримінація за ознакою інвалідності також включає відмову від розумного пристосування.
67. У цій справі, на підставі наявних документів, Суд зазначає, що компетентні державні органи не прагнули жодним чином визначити потреби заявниці, а також не встановили, наскільки її сліпота може стати перешкодою для доступу до музичної освіти. Вони також не намагалися передбачити пристосування для забезпечення конкретних освітніх потреб, яких може вимагати сліпота заявниці (для порівняння McIntyre проти Сполученого Королівства, № 29046/95, рішення Комісії від 21 жовтня 1998, не оприлюднена). Суд може лише зазначити, що, починаючи з 1976 року, консерваторія не робила спроб адаптувати своє навчання, щоб воно було доступним і для сліпих дітей.
68. З огляду на все наведене, Суд зазначає, що відмова заявниці в зарахуванні до консерваторії ґрунтувалася виключно на тому, що вона сліпа, і що національні органи влади ніколи не передбачали можливість, що розумні пристосування могли б дати їй можливість навчатися в цьому закладі. Тому Суд вважає, що заявниці було відмовлено без об’єктивних та обґрунтованих підстав у можливості здобути освіту в музичній консерваторії виключно через її вади зору. Отже, Суд робить висновок, що було порушення статті 14 Конвенції в сукупності зі статтею 2 Протоколу №1.
69. З огляду на цей висновок, немає потреби розглядати скаргу за статтею 2 Протоколу № 1 окремо (подібний висновок див. у справі Oršuš і Інші, цитовано, § 186).
II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
70. Стаття 41 Конвенції каже:
“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”
A. Шкода
71. Заявниця вимагала 50000 євро (EUR) на відшкодування матеріальної шкоди, якої вона нібито зазнала, і яка, за її словами, відповідає витратам, котрі вона зробила для здобуття приватної музичної освіти, а також за чотири роки, які вона, як стверджує, втратила, перш ніж мати можливість займатися професією музиканта. Вона також вимагає 100000 євро на відшкодування моральної шкоди, якої вона нібито зазнала.
72. Уряд стверджує, що причинного зв’язку між виявленим порушенням та передбачуваною матеріальною шкодою немає.
73. Суд вважає, що, хоча у цій справі може бути встановлений причинно-наслідковий зв’язок між виявленим порушенням та передбачуваною матеріальною шкодою, ця шкода, тим не менш, не є обґрунтованою. Тому прохання заявниці з цього предмету має бути відхилене. З іншого боку, Суд вважає, що заявниці слід призначити 10000 євро на відшкодування моральної шкоди.
B. Видатки і витрати
74. Заявниця вимагала 508,90 турецьких лір (TRY) на витрати, зроблені у національних судах, та 7000 TRY на витрати, зроблені під час провадження в Суді. В якості підтверджуючих документів вона надала договір про оплату адвокатського гонорару за провадження у Суді, що стосується суми 5000 TRY, рахунки для сплати цих гонорарів та поштові накладні. Заявниця також вимагає 6830 євро на відшкодування адвокатського гонорару за провадження у Суді та витрат, пов’язаних із поданням заяви. В якості доказу вона подає виписку про витрати, згідно з якою 7750 EUR відповідають погодинній вартості роботи, здійсненої її адвокатом для підготовки справи, 55 EUR відповідають поштовим витратам, а 25 EUR - фотокопіювальним витратам та на транспорт, щоб отримати копію справи у національних органах.
75. Уряд заперечив проти цих вимог, підкресливши, що вони не відображають реальність щодо подібних процедур та недостатньо обґрунтовані.
76. Відповідно до практики Суду, заявник має право на відшкодування видатків та витрат за умови доведення їх реальності, необхідності та, крім того, розумності їх розміру. У цій справі, з огляду на надану інформацію та зазначені критерії, Суд вважає розумним присудити заявниці відшкодування видатків і витрат лише у розмірі, що є доведеним, необхідним і розумним щодо обсягу. У даній справі, з урахуванням наданих документів та практики, Суд вважає розумною суму у розмірі 3000 EUR і присуджує її заявниці.
C. Пеня
77. Суд вважає за доречне, щоб пеня за несвоєчасну сплату була в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, яка діє упродовж прострочення періоду виплати, плюс три відсотки.
З ЦИХ ПРИЧИН СУД, ОДНОГОЛОСНО,
1. Проголошує заяву прийнятною;
2. Постановляє, що мало місце порушення статті 14 Конвенції, в сукупності зі статтею 2 Протоколу № 1;
3. Постановляє, що немає потреби розглядати скаргу за статтею 2 Протоколу № 1;
4. Постановляє
a) що держава-відповідач має сплатити заявниці протягом трьох місяців, починаючи з дня, коли дане рішення стане остаточним відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, наступні суми, конвертовані у турецькі ліри за курсом, чинним на момент розрахунку:
i) 10000 EUR (десять тисяч євро), на відшкодування моральної шкоди, включно з будь-якими можливими податками;
ii) 3000 EUR (три тисячі євро), включно з будь-якими можливими податками, на відшкодування видатків та витрат;
b) по закінченні зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку, на названу суму нараховуватимуться відсотки в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, яка діє упродовж прострочення періоду виплати, плюс три відсотки;
5. Відхиляє решту вимог щодо справедливої сатисфакції.
Складено французькою мовою і письмово повідомлено 23 лютого 2016 року, відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.
Абель КампосДжулія Лафранк
секретарГолова
[1]. Турецька ліра, різновид саза, але трохи менша за нього.
[2]. Мається на увазі державний лікарняний центр, що забезпечує доступ до всіх медичних спеціальностей, та укомплектований персоналом і обладнаний для надання повної допомоги.
[3]. Згадка про "інвалідність" була включена у статтю 4 закону № 1739 законом № 6518 від 6 лютого 2004 року про внесення змін до деяких законів та декретів- законів.
Full & Egal Universal Law Academy