CASE OF CENTRE FOR LEGAL RESOURCES ON BEHALF OF VALENTIN CÂMPEANU v. ROMANIA - [Ukrainian Translation] by the COE Human Rights Trust Fund

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2014. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2014. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2014. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.

ВЕЛИКА ПАЛАТА

СПРАВА CENTRE FOR LEGAL RESOURCES ON BEHALF OF VALENTIN CÂMPEANU ПРОТИ РУМУНІЇ

(Заява № 47848/08)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

17 липня 2014 року

Це рішення є остаточним, але до нього можуть бути внесені редакційні зміни

У справі Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu проти Румунії,

Європейський суд з прав людини на засіданні Великої Палати у складі:

Дін Шпільман (Dean Spielmann), Голова,
Гвідо Раймонді (Guido Raimondi),
Інета Зімєлє (Ineta Ziemele),
Ізабель Беро-Лафевр (Isabelle Berro-Lefèvre),
Альвіна Гюлумян (Alvina Gyulumyan),
Давід Тьор Бйорґвісон (David Thór Björgvinsson),
Ян Шікута (Ján Šikuta),
Пяві Гірвеля (Päivi Hirvelä),
Луіс Лопез Ґера (Luis López Guerra),
Леді Біанку (Ledi Bianku),
Нона Цоцоріа (Nona Tsotsoria),
Крістіна Пардалос (Kristina Pardalos),
Вінсент А. де Ґаетано (Vincent A. de Gaetano),
Ангеліка Нусбергер (Angelika Nußberger),
Пауло Пінто де Альбукерк (Paulo Pinto de Albuquerque),
Пол Махоні (Paul Mahoney),
Йоганес Сільвіс (Johannes Silvis), судді,
і Майкл О’Бойль (Michael O’Boyle), заступник секретаря,

Розглянувши справу на засіданнях 4 вересня 2013 року і 26 травня 2014 року,

Проголошує наступне рішення, ухвалене на останньому засіданні:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа була відкрита за заявою № 47848/08, поданою до Суду проти Румунії на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) румунською громадською організацією Центр правових досліджень (Centre for Legal Resources, “CLR”), від імені пана Валентіна Кампяну (Valentin Câmpeanu), 2 жовтня 2008 року.

2. Організацію Interights, діючи до 27 травня 2014 року як юридичний дорадник ради CLR, представляв пан К. Коджокаріу (C. Cojocariu), юрист, який практикує в Лондоні. Уряд Румунії (далі – Уряд) представляла уповноважена особа, пані К. Брумар (C. Brumar) із Міністерства закордонних справ.

3. CLR від імені Валентіна Кампяну стверджував, що останній був жертвою порушень статей 2, 3, 5, 8, 13 і 14 Конвенції.

4. 7 червня 2011 року Уряду було повідомлено про заяву. Було також вирішено постановити водночас щодо прийнятності і суті заяви (стаття 29 § 1).

5. Коментарі у якості третьої особи було отримано від організацій Human Rights Watch, Європейський центр громадських ініціатив (Euroregional Center for Public Initiatives), болгарського Гельсинського комітету і Центру правового захисту психічно неповносправних осіб (Mental Disability Advocacy Center); усім їм Голова дозволив виступити у письмовому провадженні (стаття 36 § 2 Конвенції і правило 44 § 3). Комісар Ради Європи з прав людини використав своє право вступити в провадження і надав письмові коментарі (стаття 36 § 3 Конвенції і правило 44 § 2).

Уряд відповів на ці коментарі (правило 44 § 5).

6. Слухання відбулось в Палаці прав людини у Страсбурзі 4 вересня 2013 року (правило 59 § 3).

Тоді перед Судом з’явились:

(a) від Уряду-відповідача
паніК. Брумар (C. Brumar),             Уповноважена особа,
панҐ. Каіан (G. Caian),                               радник,
панД. Думітраше (D. Dumitrache),     заступник уповноваженої особи;

(b) від CLR
паніҐ. Іорґулеску (G. Iorgulescu), виконавчий директор CLR,
паніҐ. Паску (G. Pascu), програмний менеджер CLR,
панК. Коджокаріу (C. Cojocariu), юрист, Interights, радник;

(c) від Комісара Ради Європи з прав людини
панН. Муйжнієкс (N. Muižnieks), Комісар з прав людини
паніІ. Ґаше (I. Gachet), директор бюро Комісара з прав людини,
паніА. Вебер (A. Weber), радник бюро Комісара з прав людини.

Суд заслухав звернення пані Брумар, пана Каіана, пана Коджокаріу, пані Іорґулеску і пана Муйжнієкса. Потім пані Брумар, пан Коджокаріу і пані Іорґулеску дали відповіді на питання суддів.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A. Смерть Валентіна Кампяну

1. Факти передісторії

7. Валентін Кампяну, етнічний рома, народився 15 вересня 1985 року. Його батько невідомий, а його мати, Флоріка Кампяну, яка померла у 2001 році, залишила його при народженні. Тому пана Кампяну помістили до сиротинця у селі Корлате, де він і виріс.

У 1990 році у пана Кампяну діагностували ВІЛ-позитивність. Згодом у нього діагностували “глибоку розумову відсталість, показник інтелекту 30 і ВІЛ” і віднесли до “тяжкої” групи інвалідності. У той же час у нього розвинулись супутні симптоми, такі як легеневий туберкульоз, пневмонія і хронічний гепатит.

У березні 1992 року його перевели до Центру для дітей-інвалідів у Крайовії, а пізніше до Центру догляду № 7 у Крайові (“Центр догляду”).

2. Обстеження у 2003-2004 роках

8. 30 вересня 2003 року Рада захисту дітей округу Долдж (“Рада”) постановила, що держава більше не опікуватиметься паном Кампяну. Це рішення обґрунтовувалось тим, що панові Кампяну нещодавно виповнилось вісімнадцять років і він на той час не був залучений до жодного навчального процесу.

Хоча соціальний працівник, який опікувався паном Кампяну, рекомендував перевести його до місцевого нейропсихологічного геріатричного і реабілітаційного центру, Рада вирішила, що уповноважений соціальний працівник повинен вжити необхідних заходів для переведення пана Кампяну до нейропсихіатричної лікарні у Пояна Маре (“ПМЛ”). Відповідно до чинного законодавства, це рішення могло бути оскаржене у місцевому суді Крайовії.

Під час засідання Ради пан Кампяну не був особисто присутній і не був представлений.

9. 14 жовтня 2003 року експертна медична комісія дорослої інвалідності округу Долдж вивчила стан здоров’я пана Кампяну. Висновок полягав виключно у встановленні ВІЛ-інфекції, що відповідало “загальній” групі інвалідності. Було також згадано, що пацієнт є “соціалізованим”.

10. Згодом, у невстановлений день у жовтні або листопаді 2003 року, соціальний працівник і лікар Центру опіки здійснили медичне і соціальне обстеження пана Кампяну, котре було передумовою для його допуску до центру медичної і соціальної опіки. У графі “законний представник” вони вказали “залишений при народженні”, а рядок, куди слід було занести “контактна особа у разі надзвичайного випадку” був залишений незаповненим. Діагноз вказував на “глибоку розумову відсталість, ВІЛ-позитивність” без жодного посилання на попередні діагнози (див. вище параграф 9). До звіту про обстеження було включено наступну інформацію: “потребує нагляду і постійної допомоги у особистому догляді”; у звіті містився висновок, що пан Кампяну здатен піклуватись про себе, але водночас потребує значної допомоги.

11. Листом від 16 жовтня 2003 року ПМЛ повідомила Раді, що не може прийняти пана Кампяну, у якого діагностували ВІЛ і розумову відсталість, оскільки ця лікарня не має засобів, необхідних для лікування осіб з таким діагнозом.

12. Після цієї відмови, між жовтнем 2003 і січнем 2004 року, Рада і окружний відділ захисту прав дитини (“відділ захисту прав дитини”) звертались до низки установ, просячи допомогти знайти заклад соціальної або психіатричної допомоги, який міг би прийняти пана Кампяну. Зазначаючи, що ПМЛ відмовилась прийняти цього пацієнта через те, що він мав ВІЛ, вказувалось, що стан пана Кампяну “вимагає не госпіталізації, а швидше постійного нагляду у спеціалізованому закладі”.

3. Прийняття до Центру медичної і соціальної допомоги у Цетате

13. Зрештою Рада знайшла Центр медичної і соціальної допомоги Цетате-Долдж (“ЦМСД”) як належний заклад, до якого можна було помістити Валентіна Кампяну. У запиті до ЦМСД Рада зазначала лише, що пан Кампяну є ВІЛ-позитивним, що відповідає загальній групі інвалідності, не згадуючи про його розумові проблеми.

14. 5 лютого 2004 року пана Кампяну прийняли до ЦМСД. Відповідно до складеного ЦМСД і надісланого до CLR 5 березня 2004 року звіту про стан пана Кампяну, під час оформлення до цього закладу він перебував у прогресуючому стані “психічної і фізичної деменції”, був одягнений у попсутий комбінезон, не мав білизни і взуття, не отримував жодного антиретровірусного (“АРВ”) лікування і не мав жодної інформації про свій медичний стан. Зазначалось також, що пацієнт “не йде на контакт”.

У заяві до прокурора від 22 липня 2004 року, в рамках національного провадження (викладеного нижче у розділі B), M.В., лікар, яка лікувала пана Кампяну у Центрі догляду, виправдовувала ненадання належного лікування або ж інформації тим, що вона не знала, чи, відповідно до результатів останнього обстеження (див. вище параграф 9), потрібно буде змінювати його лікування.

Медичний огляд пана Кампяну, здійснений після поміщення його до ЦМСД, засвідчував, що він страждав від “тяжкої розумової відсталості, ВІЛ-інфекції і поганого харчування”. При зрості 168 сантиметрів він важив 45 кілограмів. Зазначалось, що він “не може орієнтуватись у часі і просторі, не може самостійно їсти і стежити за особистою гігієною”.

15. Ввечері 6 лютого 2004 року пан Кампяну став збудженим. Відповідно до згаданого звіту ЦМСД (див. вище параграф 14), вранці 7 лютого 2004 року він “став агресивним, нападав на інших пацієнтів, розбив вікно, роздер матрас, свій одяг і постіль”. Для заспокоєння йому дали фенобарбітал і діазепам.

4. Огляд у ПМЛ

16. 9 лютого 2004 року пана Кампяну забрали до ПМЛ для обстеження, діагностики і лікування, оскільки це був найближчий психіатричний заклад. У нього знову діагностували “тяжку розумову відсталість”. Проте його стан не визначався як “психіатрично невідкладний”, оскільки “він не був збуджений”. Лікар Л.Ґ. діагностувала у нього “середню розумову відсталість” і прописала седативні препарати (карбамазепін і діазепам).

Відповідно до медичних записів, зроблених у ПМЛ, після його прийняття до лікарні не було можливості отримати жодної інформації про історію лікування пана Кампяну, оскільки він “не йде на контакт”. У заяві до слідчих органів від 8 грудня 2005 року, лікар Д.M. з ПМЛ пояснила, що “пацієнт відрізнявся тим, що з ним неможливо було спілкуватись, і був розумово відсталим”.

5. Повернення до ЦМСД

17. Того ж дня пан Кампяну повернувся до ЦМСД, на той час стан його здоров’я значно погіршився. Тоді ж ЦМСД отримав партію АРВ-медикаментів, і його АРВ-лікування було поновлене. Попри ці заходи, його стан не покращився, медичні записи згадують, що він був “збудженим” і “агресивним”.

18. ЦМСД вирішив, що оскільки в ньому відсутні засоби для лікування стану пана Кампяну, неможливо було надалі тримати його там. Лікарня надіслала запит до Центру догляду з проханням перевести пацієнта до іншого закладу. Проте Центр догляду відмовив у цьому клопотанні на тій підставі, що хворий вже перебуває “поза його юрисдикцією”.

19. 11 лютого 2004 року E.O., директор ЦМСД, нібито подзвонила до відділу охорони здоров’я у Долджі і просила ухвалити рішення, яке дозволило б перевести пана Кампяну до закладу, більш придатного для лікування його проблем зі здоров’ям. Схоже, їй порадили перевести його до ПМЛ на чотири чи п’ять днів для психіатричного лікування.

6. Переведення до ПМЛ

20. 13 лютого 2004 пана Кампяну перевели з ЦМСД до ПМЛ, вважаючи, що його перебування у ПМЛ триватиме три або чотири дні з метою вилікувати його гіперагресивну поведінку. Його помістили до психіатричного V відділення.

21. 15 лютого 2004 року пана Кампяну помістили під догляд лікаря Л.Ґ. З огляду на те, що пан Кампяну був ВІЛ-позитивним, лікар вирішила перевести його до психіатричного VІ відділення. Вона залишалась відповідальною за його психіатричне лікування, оскільки у цьому відділенні було лише два загальних неспеціалізованих лікаря і жодного психіатра.

22. 19 лютого 2004 року пан Кампяну перестав їсти і відмовився приймати ліки. Тому йому прописали внутрівенне лікування, до якого входили глюкоза і вітаміни. Після огляду лікарем, його визнали “у загальному поганому стані”.

7. Відвідання працівниками CLR

23. 20 лютого 2004 року група ревізорів від CLR відвідала ПМЛ і відзначила стан пана Кампяну. Відповідно до інформації, що містилась у звіті працівників CLR за результатами цього відвідання, пан Кампяну був сам у ізольованій неопалюваній і замкненій кімнаті, у якій було тільки ліжко без білизни. На ньому була лише сорочка від піжами. На той час він не міг без допомоги їсти або користуватись туалетом. Проте працівники ПМЛ відмовлялись допомагати йому нібито через страх заразитись ВІЛ. Тому єдиним харчуванням, яке надавалось пану Кампяну, була крапельниця глюкози. У звіті зазначалось, що лікарня не надала йому найнеобхіднішого лікування і догляду.

Представники CLR зазначили, що вони просили негайно перевести його до інфекційної лікарні у Крайовії, де він міг би отримувати належне лікування. Проте керівництво лікарні відмовило у цьому проханні, висловивши переконаність, що пацієнт перебував “не у невідкладному, а у соціальному стані”, і що у кожному випадку він не перенесе подорож.

24. Валентін Кампяну помер ввечері 20 лютого 2004 року. Відповідно до свідоцтва про смерть, виданого 23 лютого 2004 року, безпосередньою причиною смерті була кардіореспіраторна недостатність. У свідоцтві також зазначалось, що ВІЛ-інфекція була “основною передумовою смерті”, і вказувалось, що “розумова відсталість” була “іншою важливою передумовою смерті”.

25. Незважаючи на правову норму обов’язково здійснювати розтин тіла, якщо смерть наступає у психіатричній лікарні (спільний наказ № 1134/255/2000 Міністерства юстиції і Міністерства охорони здоров’я), ПМЛ не здійснила розтин тіла, зазначивши, що “смерть не схожа на підозрілу, беручи до уваги дві серйозні передумови, які були у пацієнта” (а саме, розумова відсталість і ВІЛ-інфекція).

26. Не знаючи про смерть пана Кампяну, 21 лютого 2004 року CLR склав і надіслав кілька термінових листів до низки місцевих і урядових посадових осіб, включно з міністром охорони здоров’я, префектом округу Долдж, мером Пояна Маре і директором відділу охорони здоров’я округу Долдж, підкреслюючи особливо критичний стан пана Кампяну і той факт, що його перевели до закладу, який не міг надати йому належної допомоги з огляду на ВІЛ-інфекцію; CLR також критикував надане йому неналежне лікування і просив вжити невідкладних заходів для вирішення цієї ситуації. CLR також зазначав, що поміщення пана Кампяну до ЦМСД і наступне переведення до ПМЛ відбулись з порушенням його прав людини і вимагав негайно розпочати належне розслідування цієї проблеми.

22 лютого 2004 року CLR випустив прес-реліз, у якому привертав увагу до умов перебування і лікування пацієнтів у ПМЛ, особливо відзначаючи випадок пана Кампяну, і закликав до невідкладних дій.

B. Національне провадження

1. Заяви CLR про порушення кримінальної справи

27. Листом від 15 червня 2004 року до Генерального прокурора Румунії CLR просив повідомити про стан провадження за заявою про порушення кримінальної справи, поданої ним 23 лютого 2004 року стосовно обставин, що призвели до смерті Валентіна Кампяну; у заяві наголошувалось, що пана Кампяну не помістили до належного медичного закладу, як того вимагав його медичний і психічний стан.

28. Того ж дня CLR подав ще дві заяви про порушення кримінальної справи: одну до прокурора, закріпленого за місцевим судом Крайови, іншу – до прокурора, закріпленого за окружним судом Крайови. CLR повторив прохання про порушення кримінального провадження стосовно обставин, що призвели і передували смерті Валентіна Кампяну, стверджуючи, що було скоєно наступні правопорушення:

(i) недбалість з боку працівників відділу захисту прав дітей і Центру догляду (стаття 249 § 1 Кримінального кодексу);

(ii) ненадання допомоги і неналежне надання допомоги всупереч інтересам і на шкоду особі, яка не може опікуватись собою, з боку працівників ЦМСД (статті 246 і 314 Кримінального кодексу); і

(iii) вбивство з необережності або створення небезпеки для особи, яка не може опікуватись собою, з боку працівників ПМЛ (стаття 178 § 2 і стаття 314 Кримінального кодексу).

CLR також стверджував, що експертна медична комісія помилково віднесла пана Кампяну до середньої групи інвалідності, всупереч попереднім і наступним діагнозам (див. вище параграф 9). Водночас, відділ захисту прав дитини, всупереч чинному законодавству, не розпочав провадження з метою призначити опікуна, коли пан Кампяну досяг повноліття.

Окрім того, Центр догляду не передав працівникам ЦМСД необхідні АРВ-медикаменти, коли пана Кампяну перевели туди 5 лютого 2004 року, що могло спричинити його смерть на два тижні раніше.

CLR також стверджував, що не було необхідності у переведенні з ЦМСД до ПМЛ, і воно відбулось неналежно і всупереч чинному законодавству, оскільки відбулось без згоди пацієнта або його представника, всупереч вимогам Закону про права пацієнтів (Закон  № 46/2003).

Зрештою, CLR стверджував, що у ПМЛ пан Кампяну не отримував належного догляду, лікування і харчування.

29. 22 серпня 2004 року Генеральна прокуратура повідомила CLR, що справу передано для розслідування до прокуратури, закріпленої за судом округу Долдж.

31 серпня 2004 року прокуратура, закріплена за судом округу Долдж, повідомила CLR, що за її заявою порушено кримінальну справу, а слідство доручене кримінально-слідчому відділу у відділі поліції округу Долдж (“відділ поліції”).

2. Судово-медичний звіт

30. 14 вересня 2004 року, на прохання прокуратури, Інститут судової медицини у Крайові зробив звіт. Ґрунтуючись на наданих медичних записах, у звіті наводився наступний висновок:

“Медичне лікування було призначено для ВІЛ і психіатричного стану [пацієнта], лікування [було] правильним і належним щодо дозування, у зв’язку з клінічним і імунологічним станом пацієнта.

Неможливо встановити, чи пацієнт дійсно приймав призначені ліки, з огляду на його стан глибокої психосоматичної деменції.”

31. 22 жовтня 2004 року тіло Валентіна Кампяну було ексгумоване, і було здійснено розтин. 2 лютого 2005 року було зроблено судово-медичний звіт, у якому зазначалось, що на тілі видно сліди глибокої кахексії, і було зроблено наступний висновок:

“... смерть не була насильницькою. До неї призвела кардіореспіраторна недостатність, спричинена пневмонією як ускладненням, супутнім розвитку ВІЛ-інфекції. За результатами ексгумації не виявлено жодних слідів насилля.”

3. Рішення прокурорів

32. 19 липня 2005 року прокуратура, закріплена за судом округу Долдж, постановила рішення припинити кримінальне провадження, стверджуючи, inter alia, що, відповідно до наданих доказів, надане пацієнту медичне лікування було належним, і що смерть була не насильницькою, а швидше спричиненою ускладненням, котре трапилось протягом прогресування ВІЛ-інфекції у пана Кампяну.

33. 8 серпня 2005 року CLR оскаржив це рішення до головного прокурора прокуратури, закріпленої за судом округу Долдж, стверджуючи, inter alia, що не було перевірено деякі надані ним повідомлення щодо медичного лікування пацієнта, можливе переривання АРВ-лікування і життєві умови у лікарнях.

23 серпня 2005 головний прокурор задовольнив цю скаргу, скасував рішення від 19 липня 2005 року і наказав поновити слідство з метою перевірки усіх обставин справи. Було дано точні вказівки щодо певних медичних документів, які треба було отримати з інфекційної лікарні у Крайові, Центру догляду, ЦМСД і ПМЛ і вивчити. Слід було опитати лікарів, які лікували пана Кампяну. Треба було уточнити обставини, за яких пацієнту було або не було надане АРВ-лікування під час перебування у ЦМСД і ПМЛ, особливо з огляду на те, що медичні записи з ПМЛ нічого не згадують про це.

34. 11 грудня 2006 року прокуратура, закріплена за судом округу Долдж, постановила, що відповідно до нових чинних процесуальних норм вона не має юрисдикції провадити розслідування і передала справу до прокуратури, закріпленої за судом округу Калафат.

4. Дисциплінарне провадження

35. 11 січня 2006 року відділ поліції попросив медичне об’єднання округу Долдж (“медичне об’єднання”) надати свою думку щодо того, “чи терапевтичний підхід був правильним з огляду на діагноз, [встановлений у звіті про ексгумацію] або чи він мав вказівки про лікарську недбалість”.

20 липня 2006 року дисциплінарна комісія медичного об’єднання постановила, що не було підстав вживати дисциплінарні заходи стосовно працівників ПМЛ:

“... психотропне лікування, як зазначено у загальних клінічних записах ПМЛ, було належним ... [і тому] ... на основі отриманої інформації очевидно, що рішення лікарів були правильними, немає жодних вказівок на лікарську недбалість [стосовно] неправильного лікування супутньої інфекції, асоційованої з ВІЛ.”

Відділ поліції оскаржив це рішення, але 23 листопада 2006 року скаргу було залишено без задоволення за строком давності.

5. Нове рішення не порушувати кримінальне провадження і відповідні оскарження

36. 30 березня 2007 року прокуратура, закріплена за судом округу Калафат, постановила нове рішення не порушувати кримінальне провадження. В мотивувальній частині прокурор посилався на зібрані у справі докази, а також на рішення дисциплінарної комісії медичного об’єднання.

37. CLR оскаржив це рішення, стверджуючи, що більшість вказівок, наведених у рішенні головного прокурора від 23 серпня 2005 року (див. вище параграф 33), були проігноровані. 4 червня 2007 року головний прокурор прокуратури, закріпленої за судом округу Калафат, залишив цю скаргу без задоволення. Коротке мотивування цього рішення посилалось на висновки судово-медичного звіту від 14 вересня 2004 року і на рішення медичного об’єднання від 20 липня 2006 року.

10 серпня 2007 року CLR оскаржив це рішення в суді округу Калафат.

38. 3 жовтня 2007 року суд міста Калафат задовольнив скаргу, скасував рішення від 30 березня 2007 року і 4 червня 2007 року і наказав поновити слідство, стверджуючи, що не було досліджено деякі обставини смерті пана Кампяну, і що слід було зібрати більше доказів.

Поміж недоліків, на які вказав суд, були наступні: більшість документів, які слід було отримати від інфекційної лікарні у Крайові і Центру догляду, насправді не були долучені до слідчої справи (медичні висновки, на підставі яких пана Кампяну помістили до ЦМСД і перевели до ПМЛ; проведені клінічні і параклінічні обстеження; протоколи опитування лікарів і медсестер, відповідальних за догляд за паном Кампяну; вказівки щодо перевірки на ВІЛ). Не було вивчено суперечності у свідченнях осіб, причетних до поміщення пана Кампяну до ЦМСД, як і обставини переривання його АРВ-лікування після переведення до ПМЛ. Окрім того, не було досліджено суперечливі твердження медичних працівників ЦМСД і ПМЛ щодо можливого “стану збудження” пана Кампяну.

Слідчі, окрім того, не перевірили, чи медичні працівники ПМЛ здійснили необхідні обстеження після госпіталізації пана Кампяну до цього закладу, і чи він отримував АРВ і інші належні ліки. Слідчі не встановили походження набряків на обличчі і нижніх кінцівках пана Кампяну, а також те, чи терапевтичний підхід, застосований у ПМЛ, був правильним. З огляду на ці недоліки, запит про надання думки медичного об’єднання був передчасним і має бути поданий повторно після завершення слідчої справи.

39. Прокуратура, закріплена за судом округу Калафат, оскаржила це рішення. 4 квітня 2008 року суд округу Долдж задовольнив цю скаргу, скасував рішення суду міста Калафат і залишив без задоволення скаргу CLR щодо рішення від 30 березня 2007 року про відмову порушувати кримінальну справу.

Суд посилався переважно на висновки судово-медичної експертизи і звіту про розтин, а також на рішення медичного об’єднання, які усі вказували, що не було причинно-наслідкового зв’язку між медичним лікуванням пана Кампяну і його смертю.

C. Інші провадження, ініційовані CLR

1. Щодо пана Кампяну

40. У відповідь на подані CLR скарги (див. вище параграф 26), 8 березня 2004 року префект округу Долдж зібрав комісію з метою проведення розслідування обставин смерті Валентіна Кампяну. Комісія складалась з представників відділу охорони прав дитини, відділу охорони здоров’я, відділу кримінального слідства відділу поліції і бюро префекта. Комісія мала за десять днів завершити розслідування і подати звіт про встановлені факти.

У звіті комісії йшлось про те, що усі процедури щодо лікування пана Кампяну після його звільнення з Центру догляду були законними і виправданими з огляду на його діагноз. Комісія встановила тільки одне порушення: розтин тіла, всупереч чинному законодавству, не було здійснено одразу після смерті пана Кампяну (див. вище параграф 25).

41. 26 червня 2004 року CLR подав скаргу до національного органу із захисту і усиновлення дітей (“національний орган”), критикуючи різні порушення, переважно те, що не було призначено опікуна пана Кампяну, і що його не помістили до належного медичного закладу. CLR повторив свою скаргу 4 серпня 2004 року, повідомляючи, що неправильне переведення пана Кампяну до ПМЛ могло становити порушення статті 5 § 1 (e) Конвенції.

У відповідь на ці заяви національний орган 21 жовтня 2004 року видав звіт щодо обставин смерті Валентіна Кампяну. Національний орган визнав, що Рада діяла ultra vires, постановляючи помістити пана Кампяну до ПМЛ. Проте, він зазначив, що у будь-якому випадку цей наказ не мав наслідків, оскільки ця установа спочатку відмовилась приймати пана Кампяну (див. вище параграф 11).

Національний орган дійшов висновку, що відділ охорони прав дитини, переводячи пана Кампяну до ЦМСД, діяв відповідно до принципів професійної етики і оптимальної практики. Водночас, національний орган зазначив, що він не уповноважений робити судження щодо наступного переведення пана Кампяну до ПМЛ.

У такий же спосіб національний орган самоусунувся від висловлення думки щодо можливо помилкового віднесення пана Кампяну до середньої групи інвалідності, а також щодо подій, які трапились після його поміщення до ЦМСД.

42. 24 березня 2004 відділ охорони здоров’я округу Долдж повідомив CLR, що комісія з різних окружних посадовців дійшла висновку, що “не було порушено права людини” у зв’язку зі смертю пана Кампяну, оскільки його послідовні госпіталізації були виправдані відповідно до статті 9 Закону № 584/2002 щодо заходів із запобігання поширенню ВІЛ або захворюванню на СНІД.

2. Стосовно інших пацієнтів

43. 16 березня 2005 року, за результатами кримінального розслідування стосовно смерті сімнадцяти пацієнтів у ПМЛ, Генеральна Прокуратура надіслала лист до Міністерства охорони здоров’я з вимогою вжити адміністративних заходів для покращення становища у цій лікарні. Зазначаючи, що хоча у зв’язку із згаданими смертями не було встановлено жодних кримінальних правопорушень, у листі підкреслювались виявлені у лікарні “адміністративні недоліки” і містився заклик вжити належних заходів щодо наступних проблем:

“недостатнє опалення палат; низькокалорійна їжа; недостатньо персоналу, а наявні працівники погано підготовлені до догляду за розумово неповносправними пацієнтами; недостатньо ефективних ліків; вкрай обмежені можливості для здійснення доклінічних обстежень ..., усі ці чинники сприяють поширенню інфекційних хвороб, а також їх фатальним наслідкам ...”

44. Рішенням від 15 червня 2006 року стосовно кримінальної скарги, поданої CLR від імені іншого пацієнта, P.C., який помер у ПМЛ, Вищий касаційний суд відхилив заперечення прокурора про те, що CLR не має locus standi. Суд вирішив, що CLR має locus standi ініціювати такі провадження з метою висвітлення обставин, за яких у січні-лютому 2004 року у ПМЛ померли сімнадцять пацієнтів, з огляду на поле його діяльності і проголошену мету як фундації із захисту прав людини. Суд постановив наступне:

“Суд вважає, що CLR можна вважати ‘будь-якою іншою особою, законні інтереси якої постраждали’ у розумінні статті 2781 Кримінально-процесуального кодексу. Законність його інтересів полягає у запиті CLR про встановлення і висвітлення обставин, за яких у січні-лютому 2004 року у ПМЛ померли сімнадцять пацієнтів; тож його метою був захист права на життя і заборона катування і жорстокого поводження ... шляхом ініціювання офіційного кримінального розслідування, яке буде настільки ефективним і вичерпним, що встановить відповідальних за порушення згаданих прав, відповідно до статей 2 і 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. [Його метою також було] поширити у суспільстві усвідомлення потреби захищати права людини і основоположні свободи, а також забезпечити доступ до правосуддя, що відповідає заявленій меті цієї громадської організації.

Його законний інтерес був продемонстрований ініціюванням розслідувань, які зараз тривають.

Водночас, здатність CLR подавати скаргу відповідно до статті 2781 ... є судовим засобом, до якого вдався скаржник, також у відповідності до положень статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ...”

D. Експертний звіт, наданий CLR

45. CLR надав експертну думку, датовану 4 січня 2012 року і складену доктором Адріааном ван Ес (Adriaan van Es), членом судово-медичної дорадчої групи і директором Міжнародної федерації організацій з охорони здоров’я і прав людини (IFHHRO), за допомогою Анка Беріу (Anca Boeriu), програмного працівника IFHHRO. Цей висновок ґрунтувався на копіях доказів, які CLR подав також до Суду, включно з медичними записами з ЦМСД і ПМЛ.

У експертній думці відзначаються “дуже скупі, не відповідні стандартам, часто відсутні або пропущені” медичні записи у ПМЛ і ЦМСД, у яких опис клінічного стану пана Кампяну був “обмеженим”. Зазначається, що у ПМЛ пацієнта жодного разу не оглядав спеціаліст з інфекційних хвороб. Також, всупереч законодавству Румунії, негайно після смерті пацієнта не було здійснено розтин тіла.

Стосовно АРВ-лікування, наявні документи не надають достовірної інформації щодо того, чи воно надавалось безперервно. Тож внаслідок неналежного лікування пан Кампяну міг страждати від рецидиву ВІЛ, а також від супутніх інфекцій, таких як пневмококова пневмонія (у звіті про розтин тіла пневмонія названа причиною смерті). У експертній думці зазначається, що під час перебування пацієнта у ПМЛ або ЦМСД пневмонія не була діагностована і не лікувалась, хоча серед ВІЛ-пацієнтів це дуже поширена хвороба. Звичайні лабораторні аналізи для контролю за ВІЛ-станом пацієнта ніколи не здійснювались.

У експертній думці зазначається, що певні поведінкові ознаки, витлумачені як психічні розлади, могли бути спричинені сепсисом.

Отже, ризики переривання АРВ-терапії, можливість супутніх інфекцій і історія хвороби пацієнта на туберкульоз мали бути підставою для госпіталізації пана Кампяну до інфекційного відділення звичайної лікарні, а не до психіатричного закладу.

46. У звіті зроблено підсумок, що смерть пана Кампяну у ПМЛ була наслідком “тяжкої медичної недбалості”. Лікування ВІЛ і супутніх інфекцій не відповідало міжнародним стандартам і медичній етиці, як і надані пацієнту допомога і лікування у зв’язку з його серйозною розумовою неповносправністю. Окрім того, дисциплінарне провадження у дисциплінарній комісії медичного об’єднання не відповідало чинним стандартам і було недбалим, оскільки не спиралось на важливі медичні документи.

E. Факти щодо медичних закладів у Цетате і Пояна Маре

1. Нейропсихіатрична лікарня у Пояна Маре

47. ПМЛ розташована у окрузі Долдж на півдні Румунії, за 80 кілометрів від міста Крайова, на території колишньої військової бази і займає тридцять шість гектарів. ПМЛ може прийняти 500 пацієнтів як на добровільне, так і на примусове лікування, в останньому випадку на підставі судових рішень у цивільних і кримінальних справах. Кілька років тому лікарня мала також відділення для пацієнтів, хворих на туберкульоз. Це відділення було переведене до найближчого міста внаслідок тиску з боку низки національних і міжнародних інституцій, включно з Європейським комітетом із запобігання катуванню (“КЗК”).

На час згаданих подій, а саме, в лютому 2004 року, у ПМЛ було 436 пацієнтів. Медичними працівниками були п’ять психіатрів, п’ять консультуючих психіатрів і шість терапевтів.

Відповідно до звіту КЗК за 2004 рік (див. нижче параграф 77), протягом двох зим підряд у ПМЛ 109 пацієнтів померли за підозрілих обставин: вісімдесят один між січнем і груднем 2003 року і двадцять вісім за перші п’ять місяців 2004 року. КЗК відвідував ПМЛ тричі – у 1995, 1999 і 2004 роках; останній візит був спрямований саме на розслідування загрозливого збільшення показника смертності. Після кожного візиту КЗК оприлюднював дуже критичні звіти, у яких підкреслювались “нелюдські і такі, що принижують гідність, життєві умови” у ПМЛ.

За результатами відвідування кількох медичних закладів, визначених у звітах КЗК як проблематичні, включно з ПМЛ, Міністерство охорони здоров’я 2 вересня 2003 року оприлюднило звіт. У ньому зазначалось, що у ПМЛ надане пацієнтам медикаментозне лікування було неналежним або через відсутність зв’язку між психіатричним діагнозом і наданим лікуванням, або ж через те, що медичне обстеження було дуже обмеженим. Було встановлено низку недоліків у ефективності керівництва і недостатній кількості працівників порівняно з кількістю пацієнтів.

2. Центр медичної і соціальної допомоги у Цетате

48. З наданої CLR інформації видно, що ЦМСД є малим центром медичної і соціальної допомоги, на початок 2004 року з можливістю у двадцять ліжок; на той час у ЦМСД було вісімнадцять пацієнтів. До 1 січня 2004 року, коли його було перетворено на центр медичної і соціальної допомоги, ЦМСД був психіатричною лікарнею.

Відповідно до сертифікату про акредитацію на 2006-2009 рік, ЦМСД має дозвіл надавати допомогу дорослим особам, які мають складне сімейне становище, надаючи увагу соціальному компоненту медичної і соціальної допомоги.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО І ПРАКТИКА

A. Кримінальний кодекс Румунії

49. Відповідні частини Кримінального кодексу Румунії, чинні на час згаданих подій, звучать так:

Стаття 114 – Госпіталізація до медичного закладу

“(1) Якщо правопорушник має психічну хворобу або наркотичну залежність і перебуває у стані, який є загрозливим для суспільства, може бути прийняте рішення про госпіталізацію його або її до спеціалізованого медичного закладу, доки його або її здоров’я не відновиться.

(2) Цей захід може бути також тимчасово застосований під час кримінального провадження або судового розгляду.”

Стаття 178 – Вбивство з недбалості

“(2) Вбивство з недбалості є наслідком недотримання правових норм або превентивних заходів під час здійснення професійної або комерційної діяльності, або внаслідок здійснення певної діяльності, карається негайним позбавленням волі строком від двох до семи років.”

Стаття 246 – Зловживання або недотримання інтересів особи

“Державний службовець, який, здійснюючи свої посадові обов’язки, навмисно не виконує дію або виконує її помилково, і таким чином порушує законні інтереси будь-якої іншої особи, карається негайним позбавленням волі строком від шести місяців до трьох років.”

Стаття 249 – Недбалість у здійсненні посадового обов’язку

“(1) Порушення посадового обов’язку внаслідок недбалості з боку державного службовця, шляхом його невиконання або неправильного виконання, якщо таке порушення спричинило значну шкоду належній діяльності державного органу або закладу, або юридичної особи, або шкоду її власності, або тяжку шкоду законним інтересам іншої особи, карається позбавленням волі строком від одного місяця до двох років або штрафом.”

Стаття 314 – Створення небезпеки для особи, яка не може самостійно піклуватись про себе

“(1) Діяння, що полягає у залишенні напризволяще, відсиланні або залишенні у безпомічному стані дитини або особи, яка не може самостійно піклуватись про себе, скоєне у будь-який спосіб особою, якій довірено нагляд і піклування за ним або за нею, [або у] створенні негайної небезпеки для його або її життя, здоров’я або фізичної недоторканості, карається негайним позбавленням волі строком від одного до трьох років...”

B. Кримінально-процесуальний кодекс Румунії

50. Процедура стосовно скарг, поданих до суду на рішення, ухвалені прокурором під час кримінального розслідування, була закріплена у статтях 275-2781 , чинних на момент згаданих подій. Відповідні частини цих статей звучать так:

Стаття 275

“Будь-яка особа може подати скаргу щодо заходів і рішень, вжитих під час кримінального розслідування, якщо вони зашкодили її законним інтересам ...”

Стаття 278

“Скарги щодо заходів і рішень, вжитих прокурором або застосованих на його прохання, розглядаються ... головним прокурором відповідного відділу. ...”

Стаття 2781

“(1) Після залишення прокурором без задоволення скарги, поданої відповідно до статей 275-278 стосовно припинення кримінального розслідування ... шляхом ухвалення рішення не порушувати кримінальну справу (neurmărire penală) ..., потерпіла сторона або будь-яка інша особа, чиї законні інтереси було порушено, може подати скаргу протягом двадцяти днів з моменту повідомлення про таке рішення до судді суду, який, як правило, має юрисдикцію розглядати справу у першій інстанції. ...

(4) Особа, відносно якої прокурор вирішив припинити кримінальне розслідування, а також особа, яка подала скаргу на таке рішення, мають бути допитані в суді. Якщо вони вже були допитані відповідно до закону, то пропущення такими особами судового засідання не може перешкоджати розгляду справи. ...

(5) Присутність прокурора під час судового засідання обов’язкова.

(6) Суддя має вислухати скаржника, потім особу, відносно якої було припинене кримінальне провадження, а після цього прокурора.

(7) Під час розгляду справи суддя має оцінити оскаржуване рішення на підставі наявних документів і матеріалів, а також будь-яких інших нових наданих документів.

(8) Суддя постановляє одне з наступних рішень:

(a) залишити скаргу без задоволення як подану з пропуском строку, неприйнятну або необґрунтовану і залишити рішення в силі;

(b) задовольнити скаргу, скасувати рішення і повернути справу до прокуратури з метою порушення або відновлення кримінального розслідування. Суддя має обґрунтувати таке повернення справи і водночас вказати факти і обставини, які необхідно вивчити, а також відповідні докази, які потрібно надати;

(c) задовольнити скаргу, скасувати рішення і, якщо доказів у матеріалах справи достатньо, залишити справу для наступного розгляду, відповідно до процесуальних норм, які застосовуються для розгляду у першій інстанції, і, за необхідності, у апеляційній інстанції. ...

(12) Суддя має розглянути скаргу протягом тридцяти днів з моменту отримання.

(13) Скарга, подана до не того органу, має бути відіслана адміністративним порядком до того органу, який має юрисдикцію розглядати її.”

C. Система соціальної допомоги

51. Стаття 2 Національного закону про соціальну допомогу (Закон №705/2001), чинна у згаданий час, визначає систему соціальної допомоги наступним чином:

“... система установ і заходів, шляхом якої держава, державні органи і громадянське суспільство забезпечують запобігання, обмеження або усунення тимчасових або постійних наслідків становища, що може спричинити маргіналізацію або соціальне вилучення деяких осіб.”

Стаття 3 визначає обсяг системи соціальної допомоги наступним чином:

“... захищати осіб, які з економічних, фізичних, розумових або соціальних причин не мають здатності задовольняти свої соціальні потреби і розвивати свої можливості і навички соціальної інтеграції.”

52. Наказ № 68/2003 щодо соціальних послуг визначає цілі державних соціальних служб і уточнює процедуру ухвалення рішень стосовно надання соціальних послуг.

D. Законодавство стосовно системи охорони здоров’я

53. Детальний опис відповідних правових положень стосовно психічного здоров’я можна знайти у справі B. проти Румунії (№ 2)  (№ 1285/03, §§ 42-66, 19 лютого 2013 року).

Закон № 487/2002 про психічне здоров’я і захист осіб з психологічними порушеннями (“Закон про психічне здоров’я 2002 року”), який набув чинності у серпні 2002 року, запроваджує процедуру обов’язкового лікування особи. Спеціальна психіатрична комісія протягом семидесяти двох годин після госпіталізації особи має схвалити рішення лікуючого психіатра про залишення особи у лікарні для обов’язкового лікування. Окрім того, це рішення протягом двадцяти чотирьох годин має перевірити прокурор, рішення якого, в свою чергу, може бути оскаржене в суді. Імплементація положень цього закону залежала від ухвалення необхідних для його виконання підзаконних актів. Підзаконні акти були ухвалені 2 травня 2006 року.

54. Закон про лікарні (Закон № 270/2003) у статті 4 встановлював, що лікарні зобов’язані “забезпечити надання належного проживання і харчування і запобігати інфекціям”. Це ж було підтверджено 28 травня 2006 року, коли набув чинності Закон 2006 року про реформу системи охорони здоров’я (Закон № 95/2006).

55. Закон про права пацієнтів (Закон № 46/2003) у статті 3 каже, що “пацієнт має право на повагу як людина, без дискримінації”. Стаття 35 каже, що “пацієнт має право на безперервну медичну допомогу, доки (стан) його або її здоров’я не покращиться, або він або вона не видужає”. Окрім того, “пацієнт має право на паліативну допомогу, аби мати можливість гідно померти”. Для будь-якого виду медичного втручання необхідна згода пацієнта.

56. Наказ № 1134/25.05.2000, виданий Міністерством юстиції, і Наказ № 255/4.04.2000, виданий Міністерством охорони здоров’я, підтвердили правила процедур, пов’язаних з медичними експертними думками і іншими судово-медичними послугами, у статті 34 якого сказано, що у випадку, коли смерть настає у психіатричній лікарні, має бути здійснений розтин тіла. Стаття 44 зобов’язує керівництво медичної установи повідомляти органи кримінального розслідування, які мають просити про здійснення розтину тіла.

57. Закон № 584/2002 щодо заходів для запобігання поширенню ВІЛ-інфекції і захворюванню на СНІД у статті 9 каже, що медичні центри і лікарі мають госпіталізувати таких осіб і надавати їм належну медичну допомогу з урахуванням конкретних симптомів.

E. Система опіки

1. Опіка над неповнолітніми

58. Статті 113 - 141 Сімейного кодексу, чинні на момент згаданих подій, регулювали опіку над неповнолітніми, чиї батьки померли, невідомі, позбавлені батьківських прав, недієздатні, зникли безвісті або проголошені судом померлими. Сімейний кодекс регулював умови, за яких опіка була необхідною, призначення опікуна (tutore), обов’язки опікуна, усунення опікуна і закінчення опіки. Установою, яка мала найбільше повноважень у цій галузі, був орган з питань опіки (autoritatea tutelară), уповноважений, inter alia, наглядати за діяльністю опікунів.

Тепер опіка врегульована статтями 110 - 163 Цивільного кодексу. Новий Цивільний кодекс був оприлюднений у офіційній газеті № 511 від 24 липня 2009 року і згодом передрукований у офіційній газеті   № 505 від 15 липня 2011 року. Він набув чинності 1 жовтня 2011 року.

2. Процедура позбавлення дієздатності і опіка над неповносправними особами

59. Статті 142 - 151 Сімейного кодексу, чинні на момент згаданих подій, регулювали процедуру позбавлення дієздатності (interdicţie), коли особа, щодо якої доведено, що вона не може керувати собою, втрачає свою дієздатність.

Наказ про позбавлення дієздатності постановлявся і скасовувався судом відносно осіб, “які не мають здатності піклуватись про свої інтереси через психічні порушення або неповносправність”. Процедура позбавлення дієздатності могла бути ініційована широким колом осіб, поміж якими відповідні державні органи із захисту неповнолітніх, або будь-яка зацікавлена особа. Після позбавлення особи дієздатності для її представництва призначався опікун із повноваженнями, подібними до опікуна неповнолітнього.

Хоча процедура позбавлення дієздатності могла застосовуватись і до неповнолітніх, вона була особливо спрямована на неповносправних дорослих.

Після цього згадані положення з поправками були включені до Цивільного кодексу (статті 164 - 177).

60. Статті 152-157 Сімейного кодексу, чинні на момент згаданих подій, регулювали процедуру тимчасової опіки (curatela), призначеної застосовуватись у випадках, коли особа, навіть не позбавлена дієздатності, не може належним чином захищати свої інтереси або призначити представника. Відповідні частини цих положень звучать так:

Стаття 152

“Окрім інших визначених законом випадків, орган опіки призначає тимчасового опікуна у наступних випадках:

(a) коли через літній вік, хворобу або психічне захворювання особа, яка хоч і зберігає дієздатність, не спроможна особисто керувати своїм майном або належно захищати свої інтереси, а також з поважних причин не може призначити представника;

(b) коли через хворобу або з інших причин особа, яка хоч і зберігає дієздатність, не спроможна особисто або через представника вживати необхідних заходів у ситуаціях, які вимагають невідкладної дії;

(c) коли через хворобу або з інших причин батьки або призначений опікун (tutore) не можуть вчинити таку дію; ...”

Стаття 153

“У згаданих у статті 152 випадках призначення тимчасового опікуна (curator) не впливає на дієздатність особи, представленої опікуном.”

Стаття 154

“(1) Тимчасова опіка (curatela) може встановлюватись на прохання особи, яка бажає бути під опікою, чоловіком або жінкою цієї особи або її родичами, будь-якої особи, згаданої у статті 115, або опікуна (tutore) у випадку, згаданому у статті 152 (c). Орган опіки може також з власної ініціативи встановити опіку.

(2) Опіка може бути встановлена лише за згодою особи, яка має бути представлена, окрім випадків, коли така згода не може бути отримана. ...”

Стаття 157

“Якщо причини, котрі призвели до встановлення тимчасової опіки, зникли, цей захід скасовується органом опіки на прохання опікуна, особи, яка перебувала під опікою або будь-якої особи, згаданої у статті 115, або ж з власної ініціативи.”

Після цього згадані положення з поправками були включені до Цивільного кодексу (статті 178 - 186).

61. Надзвичайний наказ № 26/1997 стосовно дітей у складному становищі, чинний на момент згаданих подій, відступав від положень Сімейного кодексу про опікунство. Стаття 8 (1) цього наказу встановлювала:

“... якщо батьки дитини померли, невідомі, позбавлені дієздатності, проголошені судом померлими, безвісті відсутніми або позбавлені батьківських прав, і якщо опіка не була встановлена, якщо рішенням суду, що набуло законної сили, дитина проголошена залишеною, і якщо суд не постановив віддати дитину у сім’ю або особі відповідно до закону, батьківські права здійснюються окружною радою, ... через раду [захисту прав дитини]”.

Надзвичайний наказ № 26/1997 був скасований 1 січня 2005 року, коли набуло чинності нове законодавство стосовно захисту і посилення прав дітей (Закон № 272/2004).

62. Наказ № 726/2002, на підставі якого встановлено критерії визначення інвалідності дорослих, визначає осіб з “тяжкою розумовою неповносправністю” наступним чином:

“вони мають знижений психомоторний розвиток, мовні навички малі або відсутні; вони можуть навчитись говорити; вони можуть ознайомитись з алфавітом і найпростішим рахунком. Вони можуть під суворим наглядом виконувати найпростіші завдання. Вони можуть адаптовуватись до життя у громаді в будинках догляду або у своїх сім’ях, якщо вони не мають іншої неповноправності, яка вимагає спеціального догляду.”

63. Закон № 519/2002 про спеціальний захист і працевлаштування неповносправних осіб наводить перелік соціальних прав, якими наділені неповносправні особи. Він був скасований Законом про захист неповносправних осіб (Закон № 448/2006), який набув чинності 21 грудня 2006 року. Стаття 23 цього закону, яка раніше була чинною, встановлювала, що неповносправні особи захищаються від недбалості або зловживання, включаючи засоби послуг правової допомоги і, у випадку необхідності, шляхом встановлення опіки. Відповідно до статті 25 цього закону, доповненої у 2008 році, неповносправні особи захищаються від недбалості або зловживання, а також від дискримінації, заснованої на їхньому місці перебування. Особам, які повністю або частково неспроможні керувати своїми справами, надається правовий захист у вигляді повної або часткової опіки, а також правова допомога. Окрім того, якщо неповносправна особа не має родичів або іншої особи, яка погодилася б діяти як її опікун, суд може призначити опікуном місцевий державний орган або юридичну особу приватного права, яка здійснює догляд за цією особою.

III. ВІДПОВІДНЕ МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

A. Питання locus standi

1. Конвенція ООН про права інвалідів, ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН 13 грудня 2006 року (Resolution A/RES/61/106)

 64. Ця конвенція, спрямована на заохочення, захист й забезпечення повного й рівного здійснення всіма інвалідами всіх прав людини й основоположних свобод, а також на заохочення поважання (поваги до) притаманного їм достоїнства, була ратифікована Румунією 31 січня 2011 року. У відповідних частинах вона звучить наступним чином:

Стаття 5 – Рівність і недискримінація

“1. Держави-учасниці визнають, що всі особи є рівними перед законом і мають право на рівний захист закону й рівне користування ним без будь-якої дискримінації.

   2. Держави-учасниці забороняють будь-яку дискримінацію за ознакою інвалідності й гарантують інвалідам рівний та ефективний правовий захист від дискримінації на будь-якому ґрунті.

   3. Для заохочення рівності й усунення дискримінації держави-учасниці вживають усіх належних заходів для забезпечення розумного пристосування.

   4. Конкретні заходи, необхідні для прискорення чи досягнення фактичної рівності інвалідів, не вважаються дискримінацією за змістом цієї Конвенції.”

Стаття 10 – Право на життя

“Держави-учасниці знову підтверджують невід’ємне право кожної людини на життя й уживають усіх необхідних заходів для забезпечення його ефективного здійснення інвалідами нарівні з іншими.”

Стаття 12 – Рівність перед законом

“1. Держави-учасниці підтверджують, що кожний інвалід, де б він не знаходився, має право на рівний правовий захист.

   2. Держави-учасниці визнають, що інваліди мають правоздатність нарівні з іншими в усіх аспектах життя.

   3. Держави-учасниці вживають належних заходів для надання інвалідам доступу до підтримки, якої вони можуть потребувати під час реалізації своєї правоздатності.

   4. Держави-учасниці забезпечують, щоб усі заходи, пов’язані з реалізацією правоздатності, передбачали належні та ефективні гарантії недопущення зловживань відповідно до міжнародного права з прав людини. Такі гарантії повинні забезпечувати, щоб заходи, пов’язані з реалізацією правоздатності, орієнтувалися на повагу до прав, волі та переваг особи, були вільні від конфлікту інтересів і
недоречного впливу, були співмірні з обставинам цієї особи й пристосовані до них, застосовувалися протягом якомога меншого строку й регулярно перевірялися компетентним, незалежним та безстороннім органом чи судовою інстанцією. Ці гарантії повинні бути пропорційні до заходів, які зачіпають права та інтереси цієї особи.

   5. З урахуванням положень цієї статті держави-учасниці вживають усіх належних і ефективних заходів для забезпечення рівних прав інвалідів на володіння майном і його успадкування, на управління власними фінансовими справами, а також на рівний доступ до банківських позик, іпотечних кредитів та інших форм фінансового
кредитування й забезпечують, щоб інваліди не позбавлялися довільно свого майна.

         Стаття 13 - Доступ до правосуддя

1. Держави-учасниці забезпечують інвалідам нарівні з іншими ефективний доступ до правосуддя, зокрема передбачаючи процесуальні та відповідні вікові корективи, які полегшують виконання ними своєї ефективної ролі прямих і опосередкованих учасників, у тому числі свідків, на всіх стадіях юридичного процесу, зокрема на стадії розслідування та інших стадіях попереднього провадження.

   2. Щоб сприяти забезпеченню інвалідам ефективного доступу до правосуддя, держави-учасниці сприяють належному навчанню осіб, які працюють у сфері здійснення правосуддя, зокрема в поліції та пенітенціарній системі.”

2. Відповідні експертні думки Комітету ООН з прав людини

65. Перший факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права наділяє Комітет з прав людини (“КПЛ”) повноваженням розглядати індивідуальні скарги відносно стверджуваних порушень Пакту державами-учасницями протоколу (статті 1 і 2 факультативного протоколу). Цим однозначно обмежується фізичними особами право подавати звернення. Тому скарги, подані громадськими організаціями, асоціаціями, політичними партіями і корпораціями від їхнього власного імені зазвичай визнавались неприйнятними через відсутність особистого представництва (див., наприклад, Disabled and handicapped persons in Italy проти Італії (комунікація № 163/1984)).

66. У виняткових випадках третя особа може подати комунікацію від імені потерпілого. Комунікація, подана третьою особою від імені можливого потерпілого, може розглядатись, лише якщо третя особа може довести своє повноваження подавати комунікацію від його або її імені.

67. Комунікація, подана від імені можливого потерпілого, може також розглядатись, якщо виявляється, що ця особа неспроможна особисто подати комунікацію (див. правило 96 Правил і процедури КПЛ):

Правило 96

“Для ухвалення рішення про прийнятність комунікації Комітет або робоча група, встановлена відповідно до правила 95, параграф 1, цих правил, має переконатись:

...

(b) Що особа у достатньо обґрунтований спосіб заявляє, що є потерпілою від порушення Державою-учасницею будь-якого права, захищеного Пактом. Зазвичай комунікація має подаватись особисто або представником цієї особи; комунікація, подана від імені можливого потерпілого, може бути взята до розгляду у випадку, коли ця особа не має спроможності подати комунікацію особисто;...”

68. Типовими прикладами такої ситуації є випадки, коли потерпілого вважають викраденим, зниклим або ж немає можливості встановити його або її місцезнаходження, або коли потерпілий перебуває в ув’язненні або психіатричному закладі. Третя особа (зазвичай близькі родичі) можуть подати комунікацію від імені померлої особи (див., наприклад, Mr Saimijon і Mrs Malokhat Bazarov проти Узбекистану (комунікація № 959/2000); Panayote Celal проти Греції (комунікація № 1235/2003); Yuliya Vasilyevna Telitsina проти Російської Федерації (комунікація № 888/1999); José Antonio Coronel і Інші проти Колумбії (комунікація № 778/1997); і Jean Miango Muiyo проти Заїру (комунікація № 194/1985)).

3. Спеціальний доповідач ООН з прав інвалідів

69. У своєму моніторинговому звіті, оприлюдненому у 2006 році, спеціальний доповідач зазначила:

“2. Особи з проблемами розвитку є особливо уразливими до порушень прав людини. Так інвалідів рідко беруть до уваги, вони не мають політичного голосу і часто становлять підгрупу вже маргіналізованої соціальної групи і тому не мають можливості впливати на керівництво країни. Вони стикаються зі значними проблемами під час звернення до судової системи для захисту своїх прав або для встановлення засобу для відшкодування порушень; для них доступ до організацій, які могли б захистити їхні права, зазвичай обмежений. В той час як повносправні особи потребують незалежних національних і міжнародних інституцій для захисту своїх людських прав, є тим більші підстави гарантувати особливу увагу інвалідам і їхнім правам шляхом незалежних національних і міжнародних моніторингових механізмів.”

4. Відповідна юриспруденція Міжамериканської комісії з прав людини

70. Стаття 44 Американської конвенції з прав людини наділяє Міжамериканську комісію з прав людини повноваженням отримувати петиції від будь-якої особи або групи осіб, або будь-якої недержавної юридичної особи, законно визнаної в одній або більше країн-учасниць Організації американських держав (ОАД). Вона каже:

“Будь-яка особа або група осіб, або будь-яка недержавна юридична особа, законно визнана в одній або більше Держав-учасниць Організації, можуть подавати до Комісії петиції з повідомленням або скаргою на порушення цієї Конвенції Державою-учасницею.”

Стаття 23 Регламенту Міжамериканської комісії з прав людини зазначає, що такі петиції можуть подаватись від імені третіх осіб. Вона звучить наступним чином:

“Будь-яка особа або група осіб, або будь-яка недержавна юридична особа, законно визнана в одній або більше Держав-учасниць Організації, можуть подавати до Комісії петиції від свого імені або від імені третіх осіб стосовно можливого порушення прав людини, визнаних, відповідно до випадку, Американською декларацією про права і обов’язки людини, Американською конвенцією з прав людини «Пакт Сан-Хосе, Коста-Ріки» ..., відповідно до їхніх положень, Статуту Комісії і цього Регламенту. Заявники можуть призначити адвоката або іншу особу для представництва у Комісії як у самій петиції, так і в окремому документі.”

71. Міжамериканська комісія розглядала справи, порушені громадськими організаціями від імені безпосередніх потерпілих, включно зі зниклими і померлими особами. Наприклад, у справі Gomes Lund і Інші (“Guerrilha do Araguaia”) проти Бразилії (звіт № 33/01) заявником був Центр правосуддя і міжнародного права, який діяв від імені зниклих осіб і їхніх родичів. Стосовно їхнього повноваження ratione personae, Комісія підтвердила, що організація-заявник у цьому випадку могла подавати петиції від імені безпосередніх потерпілих, відповідно до статті 44 Американської конвенції з прав людини. У справі Teodoro Cabrera Garcia і Rodolfo Montiel Flores проти Мексики (звіт № 11/04), Комісія підтвердила свою юрисдикцію ratione personae розглядати скарги, подані різними організаціями і особами, які стверджують, що дві інші особи були незаконно позбавлені волі і піддані катуванню, а після несправедливого суду ув’язнені. У справі Escher і Інші проти Бразилії (звіт № 18/06) Комісія підтвердила свою юрисдикцію ratione personae розглядати петицію, подану двома організаціями (Національна мережа народних юристів і Центр всесвітнього правосуддя) із заявою про порушення прав на належний судовий розгляд, на повагу до особистої честі і гідності, а також на доступ до суду, на шкоду членам двох кооперативних організацій, пов’язаних з Рухом безземельних робітників, шляхом незаконного прослуховування і стеження за їхніми телефонними лініями.

72. Справи, спочатку подані громадськими організаціями, потім можуть бути передані Комісією до Міжамериканського суду з прав людини, після того, як Комісія схвалить звіт за суттю (див., наприклад, Справа “Las Dos Erres” Massacre проти Ґватемали, порушена Бюро з прав людини архієпископства Ґватемали і Центром правосуддя і міжнародного права; див. також Escher і Інші проти Бразилії).

5. Звіт Агенції Європейського Союзу з основоположних прав (“FRA”): Доступ до правосуддя у Європі: огляд проблем і можливостей

73. Звіт, оприлюднений FRA у березні 2011 року, наголошує, що здатність вдаватись до ефективного захисту прав уразливих осіб на національному рівні часто ускладнена, inter alia, через судові витрати і вузькі межі юридичного представництва (див. сторінки 37-54 звіту).

B. Відповідні звіти стосовно умов у ПМЛ

1. Європейський комітет із запобігання катуванню і нелюдському і такому, що принижує гідність, поводженню і покаранню (КЗК), звіти стосовно Румунії

74. КЗК задокументував становище у ПМЛ протягом трьох візитів: у 1995, 1999 і 2004 роках.

75. У 1995 році життєві умови у ПМЛ були визнані такими жахливими, що КЗК вирішив застосувати статтю 8 § 5 Європейської конвенції із запобігання катуванню і нелюдському і такому, що принижує гідність, поводженню і покаранню, яка у виняткових випадках дозволяє йому робити відповідному уряду певні зауваження під час самого візиту. Зокрема, КЗК зазначив, що протягом семи місяців 1995 року помер шістдесят один пацієнт, двадцять один з них отримував “вкрай погане харчування” (див. параграф 177 звіту за 1995 рік). КЗК вирішив просити уряд Румунії вжити невідкладних заходів для забезпечення “елементарних життєвих умов” у ПМЛ.

Іншими проблемними питаннями, встановленими у цьому випадку КЗК, були практика замикання пацієнтів у ізольованих кімнатах як вид покарання і брак гарантій стосовно примусової госпіталізації.

76. У 1999 році КЗК повернувся до ПМЛ. Найбільшими недоліками, встановленими у цьому випадку, був той факт, що кількість працівників – як спеціалізованих, так і допоміжних – порівняно з 1995 роком скоротилась, а також відсутність поліпшення відносно примусової госпіталізації.

77. У червні 2004 року КЗК втретє відвідав ПМЛ, цього разу у відповідь на звіти щодо збільшення кількості пацієнтів, які померли. На момент візиту лікарня зі здатністю у 500 ліжок приймала 472 пацієнтів, 246 з них були госпіталізовані на підставі статті 114 Кримінального кодексу Румунії (обов’язкова госпіталізація за наказом карного суду).

КЗК у своєму звіті зазначив, що у 2003 році помер вісімдесят один пацієнт, а протягом перших п’яти місяців 2004 року – двадцять вісім. Збільшення показника смертності трапилось незважаючи на переведення з цієї лікарні у 2002 році пацієнтів, хворих на відкриту форму туберкульозу. Головними причинами смерті були серцева недостатність, інфаркт міокарда і бронхопневмонія.

Середній вік померлих пацієнтів становив п’ятдесят шість років, а шістнадцять з них мали менше сорока років. КЗК зазначив, що “такі передчасні смерті не можна пояснити виключно на підставі симптомів пацієнтів на момент госпіталізації” (див. параграф 13 звіту за 2004 рік). КЗК також зазначив, що деякі з цих пацієнтів “вочевидь не отримували достатньої допомоги” (параграф 14).

КЗК зі стурбованістю відзначив “убогість людських і матеріальних ресурсів” у цій лікарні (параграф 16). Він вказав на серйозні недоліки у якості і кількості їжі, яка видається пацієнтам, а також на відсутність опалення у лікарні.

З огляду на виявлені у ПМЛ недоліки, КЗК зробив наступну заяву у параграфі 20 свого звіту:

“... ми не можемо відхилити можливість того, що сукупний вплив складних життєвих умов – зокрема недостатнє харчування і опалення – спричинили прогресуюче погіршення загального стану здоров’я деяких найслабших пацієнтів, і що наявне убоге медичне оснащення не могло у більшості випадків запобігти їхнім смертям.

На думку КЗК, ситуація, виявлена у лікарні Пояна Маре, викликає глибоку стурбованість і вимагає вжиття невідкладних заходів, спрямованих на поліпшення життєвих умов, а також допомоги, яка надається пацієнтам. За наслідками третього візиту КЗК до лікарні Пояна Маре менше ніж за десять років, влада нарешті повинна зрозуміти всю загрозливість становища, яке панує у цьому закладі.”

Зрештою, стосовно примусової госпіталізації внаслідок судових рішень у цивільних справах КЗК зазначив, що Закон про психічне здоров’я від 2002 року, котрий нещодавно набув чинності, не був належно втілений в життя, оскільки Комітет зустрічав пацієнтів, примусово госпіталізованих всупереч гарантіям, які містить цей закон (параграф 32).

2. Спеціальний доповідач ООН з права на здоров’я

78. 2 березня 2004 року Спеціальний доповідач з права на здоров’я, разом із Спеціальним доповідачем ООН з права на харчування і Спеціальним доповідачем ООН з катувань листовно звернулись до уряду Румунії, висловлюючи стурбованість загрозливими повідомленнями, отриманими стосовно життєвих умов у ПМЛ, і просячи надати роз’яснення з цього питання. Відповідь уряду була наступною (див. підсумок, викладений Спеціальним доповідачем з права на здоров’я у документі ООН E/CN.4/2005/51/Add.1):

“54. Листом 8 березня 2004 року Уряд відповів на комюніке, надіслане Спеціальним доповідачем стосовно становища у психіатричній лікарні Пояна Маре. Уряд підтвердив, що державні органи Румунії повністю усвідомлюють і поділяють стурбованість стосовно цієї лікарні. Забезпечення захисту інвалідів залишається пріоритетом Уряду, а Міністерство охорони здоров’я розпочне перевірки у подібних медичних закладах, аби переконатись, що становище у Пояна Маре є поодиноким випадком. Стосовно лікарні у Пояна Маре було вжито невідкладних заходів для поліпшення життєвих умов пацієнтів, і ці заходи триватимуть, доки лікарню не буде повністю реабілітовано. 25 лютого 2004 року міністр охорони здоров’я здійснив розслідування щодо лікарні у Пояна Маре. Було виявлено недостатність опалення і водопостачання, приготування їжі, вивезення сміття, життєвих і санітарних умов, а також медичної допомоги. Більшість проблем, пов’язаних з медичною допомогою, були спричинені недостатністю фінансування і поганим управлінням. Уряд підтвердив, що необхідно вжити наступні заходи: встановлення судово-медичними експертами причини смерті пацієнтів, які померли безвідносно до раніше наявних хвороб або літнього віку; втілення в життя плану діяльності лікарні на 2004 року; прийом на роботу додаткових спеціалістів з медицини; реорганізація робочого графіку лікарів, щоб передбачити нічні зміни; забезпечення регулярної спеціалізованої медичної допомоги; надання додаткового фінансування для поліпшення життєвих умов. Уряд також підтвердив, що державний секретар Міністерства охорони здоров’я, а також державний секретар Національної агенції з питань інвалідів були звільнені внаслідок порушень, виявлених у психіатричній лікарні у Пояна Маре, а директора цієї лікарні було звільнено, а на його місце призначено тимчасово виконуючого обов’язки, доки не буде завершено відкритий конкурс на цю посаду. Уряд підтвердив, що лікарня перебуватиме під пильним наглядом представників Міністерства охорони здоров’я протягом 2004 року, і що представники місцевої адміністрації будуть безпосередньо залучені до поліпшення становища у лікарні. Зрештою, Уряд підтвердив, що Міністерство охорони здоров’я вже незабаром розпочне незалежне розслідування в усіх подібних закладах і вживатиме усіх необхідних засобів, аби таке трагічне становище ніколи більше не склалось.”

Під час офіційного візиту до Румунії у серпні 2004 року Спеціальний доповідач з права на здоров’я здійснив перевірку кількох психіатричних закладів, включно з ПМЛ. Звіт Спеціального доповідача за наслідками цього візиту, оприлюднений 21 лютого 2005 року, у відповідних частинах звучить так:

“61. Проте, під час візиту у Спеціального доповідача склалось враження, що попри правові і політичні зобов’язання Уряду користування правом на охорону психічного здоров’я в Румунії залишається все ще сподіванням, а не реальністю для багатьох людей, які мають психічну інвалідність .

Психіатрична лікарня у Пояна Маре

...

63. Під час візиту Спеціальний доповідач мав нагоду відвідати ПМЛ і обговорити зміни, які відбулись починаючи з лютого 2004 року, а також призначення нового директора лікарні. Директор повідомив Спеціальному доповідачу, що для здійснення вдосконалень від Уряду було отримане фінансування (5,7 мільярди лей). Було збільшено виділення харчування, відремонтовано опалення, палати й інші приміщення лікарні були наново умебльовані. Вітаючи ці поліпшення і відзначаючи усіх відповідальних за них, Спеціальний доповідач закликає Уряд забезпечити виділення належних коштів для підтримання і запровадження цих змін на безперервній основі. Уряд має також підтримати інші необхідні заходи, включно з: достатнім виділенням необхідних ліків, наданням пацієнтам належної реабілітації, забезпеченням пацієнтам доступу до ефективної системи подання скарг, а також проведенням навчання правам людини працівників лікарні. Спеціальний доповідач розуміє, що кримінальне розслідування смертей ще триває. Він продовжуватиме безпосередньо моніторити усі зміни у ПМЛ. Спеціальний доповідач використовує цю нагоду для відзначення важливої ролі, яку відіграли ЗМІ і громадські організації у випадку лікарні у Пояна Маре.”

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 2, 3 І 13 КОНВЕНЦІЇ

79. CLR, діючи від імені пана Кампяну, скаржився, що його протиправно позбавили життя внаслідок спільних дій і бездіяльності низки працівників державних органів, всупереч їхнім правовим зобов’язанням надати йому догляд і лікування. Окрім того, влада не запровадила ефективний механізм захисту прав інвалідів, які тривалий час перебувають у лікувальних закладах, включно з ініціюванням розслідування підозрілих смертей.

Окрім того, CLR скаржився, що серйозні недоліки у догляді і лікуванні пана Кампяну у ЦМСД і ПМЛ, життєві умови у ПМЛ, а також загальне відношення державних органів і осіб, причетних до його догляду і лікування протягом останніх місяців його життя, в сукупності або окремо становили нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження. До того ж, офіційне розслідування цих заяв про жорстоке поводження не відповідало процесуальному зобов’язанню держави за статтею 3.

Відповідно до статті 13, в сукупності зі статтями 2 і 3, CLR повідомив, що у румунській національній правовій системі не існує ефективних засобів у випадку смертей і/або жорстокого поводження у психіатричних лікарнях.

Статті 2, 3 і 13 у відповідних частинах звучать наступним чином:

Стаття 2

“1. Право кожного на життя охороняється законом. ...”

Стаття 3

“Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.”

Стаття 13

“Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.”

A. Прийнятність

80. Уряд стверджував, що CLR не має locus standi для подання даної заяви від імені покійного Валентіна Кампяну; тому справа є неприйнятною як несумісна ratione personae з положеннями статті 34 Конвенції, яка звучить наступним чином:

“Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або Протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.”

1. Подання до Суду

(a) Уряд

81. Уряд стверджував, що умови, передбачені статтею 34 для застосування в Суді, у даній справі не були дотримані: з одного боку, CLR не має статусу потерпілого, а з іншого боку, ця організація не довела, що є чинним представником безпосередньо потерпілого.

Усвідомлюючи динамічне і прогресивне тлумачення Конвенції Судом у своїй юриспруденції, Уряд все ж підкреслює, що хоча судове тлумачення допустиме, проте будь-яка нормотворчість з боку судового органу шляхом внесення змін до тексту Конвенції неприпустима; тому статтю 34 і зараз слід розуміти як таку, що встановлює, що суб’єктами індивідуальної заяви можуть бути лише особи, громадські організації або групи осіб, які стверджують, що є потерпілими або представниками можливих потерпілих.

82. Уряд сперечався з тим, що CLR можна вважати безпосереднім потерпілім або непрямим, або потенційним потерпілим.

По-перше, у даній справі CLR не повідомляв, що були порушені його власні права, і тому його не можна вважати безпосереднім потерпілим (Уряд цитував справу Čonka і Інші і the Human Rights League проти Бельгії (dec.), № 51564/99, 13 березня 2001 року).

По-друге, відповідно до юриспруденції Суду, непрямий або потенційний потерпілий має з достатньою кількістю доказів довести або існування ризику порушення, або вплив на нього від порушення прав третьої особи внаслідок існування попереднього безпосереднього зв’язку, природнього (наприклад, у випадку члена родини) або правового (наприклад, внаслідок встановлення опіки). Тому Уряд повідомив, що лише той факт, що вразливі особисті обставини пана Кампяну потрапили до поля уваги CLR, який потім вирішив порушити цю справу у національних судах, не є достатнім для перетворення CLR на непрямого потерпілого; за відсутності будь-якого переконливого зв’язку між безпосереднім потерпілим і CLR, або ж будь-якого рішення, яке уповноважувало б CLR представляти пана Кампяну або піклуватись про нього, CLR не може стверджувати, що є потерпілим, як безпосереднім, так і непрямим, незважаючи на беззаперечну уразливість пана Кампяну, або ж на той факт, що він був сиротою і не мав призначеного законного представника (Уряд посилався натомість на справу Becker проти Данії, № 7011/75, рішення Комісії від 3 жовтня 1975 року).

83. Окрім того, за відсутності будь-яких доказів існування будь-якого виду дозволу CLR не може також стверджувати, що є представником безпосереднього потерпілого (Уряд цитував справу Skjoldager проти Швеції, № 22504/93, рішення Комісії від 17 травня 1995 року).

Уряд стверджував, що причетність CLR до провадження на національному рівні стосовно смерті пана Кампяну не означає визнання державними органами його locus standi діяти від імені безпосереднього потерпілого. CLR виступав перед національними судами як особа, чиї інтереси були заторкнуті рішенням прокурора, а не як представник потерпілого. У зв’язку з цим національне право, інтерпретоване румунським Вищим касаційним судом у рішенні від 15 червня 2006 року (див. вище параграф 44), становило визнання actio popularis у провадженні на національному рівні.

84. Уряд стверджував, що дану справу Суд має залишити без задоволення як actio popularis, зазначаючи, що Суд приймав подібні справи виключно в контексті статті 33 Конвенції у зв’язку з повноваженнями держав наглядати одна за одною. Хоча міжнародні організації однозначно не відкидають actio popularis (цитуючи статтю 44 Американської конвенції з прав людини), Уряд доводив, що кожен механізм має власні межі, переваги і недоліки, а узгоджена модель є лише результатом переговорів між державами-учасницями.

85. Уряд далі стверджував, що румунські державні органи звернули особливу увагу на конкретні рекомендації КЗК, внаслідок чого у періодичному звіті ООН за 2013 рік визнано позитивні зміни у становищі інвалідів у Румунії. Зроблено наступні поліпшення національного законодавства щодо опіки і захисту неповносправних осіб.

Окрім того, посилаючись на кілька рішень Суду відносно проблеми прав уразливих пацієнтів, госпіталізованих до великих закладів (Уряд цитував справу C.B. проти Румунії, № 21207/03, 20 квітня 2010 року, і Stanev проти Болгарії [ВП], № 36760/06, ECHR 2012), Уряд стверджував, що немає особливих підстав, пов’язаних з повагою до визначених Конвенцією прав людини, які вимагали б продовження розгляду цієї заяви.

(b) CLR

86. CLR повідомив, що виняткові обставини цієї заяви вимагають розгляду за суттю; Суд може дійти такого висновку або погодившись з тим, що CLR був непрямим потерпілим, або вирішивши, що він діє як представник пана Кампяну.

87. З огляду на принцип Суду про гнучке тлумачення критеріїв прийнятності, якщо того вимагають інтереси прав людини і потреба забезпечити практичний і ефективний доступ до його провадження, CLR повідомив, що Суд має погодитись з його locus standi діяти від імені пана Кампяну. У такому рішенні слід звернути увагу на виняткові обставини справи, на той факт, що для пана Кампяну було неможливо отримати доступ до правосуддя, безпосередньо або через представника, на той факт, що національні суди визнали повноваження CLR діяти від його імені, і, врешті-решт, на тривалий досвід CLR діяти від імені інвалідів.

CLR також зазначив, що Суд міг би адаптувати свої правила для того, щоб забезпечити доступ до свого провадження для потерпілих, для яких вкрай важко або навіть неможливо дотриматись певних критеріїв прийнятності через чинники, які перебувають поза їхнім контролем, але пов’язані з оскаржуваними порушеннями: доказові труднощі для потерпілих від заходів секретного стеження або ж уразливість через такі фактори, як вік, стать або інвалідність (цитуючи, наприклад, S.P., D.P. і A.T. проти Сполученого Королівства, № 23715/94, рішення Комісії від 20 травня 1996 року; Storck проти Німеччини, № 61603/00, ECHR 2005‑V; і Öcalan проти Туреччини [ВП], № 46221/99, ECHR 2005‑IV).

Суд вже відступав від правила про “статус потерпілого” на підставі “інтересів прав людини”, постановляючи, що його рішення служать не лише розгляду поданих справ, але й, загальніше, “роз’ясненню, захисту і розвитку запроваджених Конвенцією норм, сприяючи таким чином дотриманню державами зобов’язань, котрі вони взяли на себе як держави-учасниці” (CLR посилався на справу Karner проти Австрії, № 40016/98, § 26, ECHR 2003‑IX).

CLR далі повідомив, що держава має певні обов’язки за статтею 2, наприклад, незважаючи на наявність родичів або їхнє бажання здійснювати провадження від імені заявника; окрім того, нагляд за дотриманням державами своїх зобов’язань за статтею 2 за умови наявності родичів може спричинити ризик нехтування вимогами статті 19 Конвенції.

88. CLR посилався на міжнародну практику Міжамериканської комісії з прав людини і Африканської комісії з прав людини і народів, які за виняткових обставин дозволяли подавати заяви іншим особам від імені ймовірних потерпілих, якщо самі потерпілі були неспроможні подати звернення. У таких випадках громадські організації були поміж найактивнішими захисниками прав людини; окрім того, їхні повноваження подавати справи до суду від імені або на підтримку таких потерпілих широко визнається багатьма державами-учасницями Ради Європи (відповідно до звіту за 2011 рік Агенції ЄС з основоположних прав «Доступ до правосуддя у Європі: огляд проблем і можливостей»).

89. Повертаючись до особливостей даної справи CLR підкреслив, що важливим чинником у оцінці питання locus standi є те, що його ревізори під час візиту до ПМЛ встановили короткий візуальний контакт з паном Кампяну і засвідчили його труднощі; після цього CLR вжив негайних заходів і звертався до різних державних органів, закликаючи їх вирішити цю критичну ситуацію. У зв’язку з цим тривалий досвід організації у захисті прав людини інвалідів відіграє ключову роль.

Вказуючи, що на національному рівні було визнано його locus standi, CLR стверджував, що Суд часто брав до уваги національні процесуальні норми щодо представництва, аби вирішити, хто має locus standi подавати заяви від імені інвалідів (він цитував Glass проти Сполученого Королівства, № 61827/00, ECHR 2004‑II). Окрім того, Суд встановив порушення у справах, коли національні органи негнучко застосовували процесуальні норми, що обмежувало доступ інвалідів до правосуддя (наприклад, X і Y проти Нідерландів, 26 березня 1985 року, Series A № 91).

У зв’язку з цим CLR стверджував, що кроки, вжиті ним перед національними органами, суттєво відрізняли його від громадської організації-заявника у недавній справі Nencheva і Інші проти Болгарії (№ 48609/06, 18 червня 2013 року), яка стосувалась смерті п’ятнадцяти дітей і молодих осіб-інвалідів у будинку соціального догляду. У тій справі, зазначаючи загалом, що можуть бути необхідні виняткові заходи для забезпечення доступу до представництва для осіб, які не можуть самі захистити себе, Суд відзначив, що Асоціація європейської інтеграції і прав людини попередньо не підтримувала справу на національному рівні. Тому Суд залишив заяву без розгляду як несумісну ratione personae з положеннями Конвенції стосовно згаданої громадської організації (ibid., § 93).

90. Посилаючись на коментарі Комісара Ради Європи з прав людини, у яких підкреслено труднощі, з якими стикаються інваліди у забезпеченні доступу до правосуддя, а також на висловлену Спеціальним доповідачем ООН з катувань стурбованість тим, що випадки зловживань щодо інвалідів, замкнених у державних закладах, часто “залишаються непомітними”, CLR повідомив, що “інтереси прав людини” вимагають розгляду даної справи за суттю.

CLR далі вказав на кілька критеріїв, які вважає корисними для визначення locus standi у справах, подібних до даної: уразливість потерпілого, яка спричиняє потенційну абсолютну неспроможність скаржитись; практичні або природні перешкоди для потерпілого вичерпати національні засоби захисту, такі як позбавлення волі або неможливість контактувати з юристом або родичами; характер порушення, особливо у випадку статті 2, коли безпосередній потерпілий ipso facto не може надати письмову довіреність третій особі; відсутність належних альтернативних інституційних механізмів для забезпечення ефективного представництва потерпілого; характер зв’язку між заявою третьої особи щодо locus standi і безпосереднім потерпілим; сприятливі національні норми щодо locus standi; якщо заявлені скарги порушують серйозні проблеми загального значення.

91. У світлі наведених критеріїв і стосовно того, що він діяв від імені безпосереднього потерпілого, пана Кампяну, як до його смерті, закликаючи перевести його з ПМЛ, і одразу після цього і протягом наступних чотирьох років, намагаючись встановити у національних судах винних у його смерті, CLR стверджував, що має право порушувати цю справу в Суді.

CLR підсумовував, що невизнання його повноваження діяти від імені пана Кампяну дозволить Уряду скористатись його сумними обставинами і уникнути контролю з боку Суду, тим самим заблокувавши доступ до Суду найуразливішим членам суспільства.

(c) Відповідні подання третіх осіб

(i) Комісар Ради Європи з прав людини

92. Комісар Ради Європи з прав людини, чий виступ перед Судом обмежувався прийнятністю даної заяви, повідомив, що доступ до правосуддя для інвалідів залишається великою проблемою, особливо з огляду на неналежні правові процедури надання повноважень на представництво і обмежені норми щодо можливості представництва. Через це непоодинокі зловживання відносно інвалідів часто не доводяться до відома влади і ігноруються, а самі порушення оточує атмосфера безкарності. Громадські організації відіграють важливу роль у запобіганні таким зловживанням і їх припиненні, включно з полегшенням доступу до правосуддя для уразливих осіб. З огляду на такі обставини, надання громадським організаціям можливості подавати заяви до Суду від імені інвалідів цілковито відповідатиме основоположному у Конвенції принципу ефективності, а також змінам, які існують на національному рівні у багатьох європейських країнах, і юриспруденції інших міжнародних судів, таких як Міжамериканський суд з прав людини, який визнав locus standi за громадськими організаціями, які діяли від імені можливих потерпілих, навіть коли потерпілі не призначали ці організації своїми представниками (наприклад, у справі Yatama проти Нікарагуа, рішення від 23 червня 2005 року).

На думку Комісара, суворий підхід до вимог locus standi стосовно інвалідів (у даній справі розумових) матиме небажаний наслідок – позбавлення цієї уразливої групи можливості шукати і отримати відшкодування за порушення їхніх прав людини, що суперечитиме основоположним цілям Конвенції.

93. Комісар також заявив, що за виняткових обставин, які має визначити Суд, громадські організації повинні мати можливість подавати заяви до Суду від імені конкретних потерпілих, які прямо постраждали від стверджуваного порушення. Такі виняткові обставини можуть стосуватись вкрай уразливих потерпілих, наприклад осіб, які перебувають у психіатричних і соціальних закладах, не мають родини і жодного альтернативного засобу представництва, чиї заяви, подані від їхнього імені особою або організацією, з якою було встановлено достатній зв’язок, торкаються важливих питань, що мають загальний інтерес.

Такий підхід відповідатиме європейській тенденції до розширення правового представництва і визнання неоціненного внеску громадських організацій у галузі прав людини для інвалідів; водночас, це відповідатиме також останній юриспруденції Суду, яка значно розвинулась протягом останніх років, і не востаннє внаслідок втручання громадських організацій.

(ii) Болгарський Гельсинський комітет

94. Болгарський Гельсинський комітет на підставі свого великого досвіду правозахисної громадської організації стверджував, що постійно госпіталізовані інваліди позбавлені кримінально-правового захисту, якщо громадська організація не виступає від їхнього імені, використовуючи правові засоби на додаток до громадських кампаній, і навіть за таких обставин практичні наслідки лишаються недостатніми, оскільки залишається брак основного доступу до судів для таких потерпілих, які і зараз часто позбавлені правосуддя на процесуальних підставах. Внаслідок цього злочини проти постійно госпіталізованих осіб з розумовою інвалідністю залишаються захищеними від застосування законів, спрямованих на їхнє запобігання, покарання і відшкодування.

(iii) Центр правового захисту психічно неповносправних осіб

95. Центр правового захисту психічно неповносправних осіб повідомив, що фактична або правова неспроможність осіб з розумовою інвалідністю мати доступ до правосуддя, яка вже вивчалась Судом у кількох справах (наприклад, Stanev, цитовано вище), призводить зрештою до безкарності за порушення їхніх прав. У ситуаціях, коли уразливі потерпілі позбавлені дієздатності і/або перебувають у державних закладах, держава може “уникнути” будь-якої відповідальності за захист їхнього життя, не надаючи їм жодної допомоги у правових питаннях, включно з тими, які стосуються захисту їхніх прав людини. Центр цитував юриспруденцію канадського Верховного суду, ірландського Верховного суду, Верховного суду Англії і Уельсу, яка надавала право представництва громадським організаціям у випадках, коли більше ніхто не був здатен порушити в судах питання громадського інтересу. Згадані рішення судів з питання locus standi громадських організацій ґрунтувались переважно на оцінці того, чи справа стосується серйозної проблеми, чи заявник мав дійсний інтерес у порушенні справи, на досвіді заявника у даній галузі і чи були будь-які інші розумні і ефективні засоби порушити цю проблему в суді.

2. Оцінка Суду

(a) Підхід Суду у попередніх справах

(i) Безпосередні потерпілі

96. Для того, щоб мати можливість подати заяву відповідно до статті 34, особа повинна довести, що він чи вона були “безпосередньо уражені” оскаржуваним заходом (див. Burden проти Сполученого Королівства [ВП], № 13378/05, § 33, ECHR 2008, і İlhan проти Туреччини [ВП], № 22277/93, § 52, ECHR 2000‑VII). Це необхідно для запуску захисного механізму Конвенції, хоча цей критерій не повинен застосовуватись у суворий, механічний і негнучкий спосіб протягом провадження (див. Karner, цитовано вище, § 25, і Fairfield і Інші проти Сполученого Королівства (dec.), № 24790/04, ECHR 2005‑VI).

Окрім того, відповідно до практики Суду і статті 34 Конвенції, заяви можуть подаватись лише особами, які є живими, або від їхнього імені (див. Varnava і Інші проти Туреччини [ВП], №№ 16064/90, 16065/90, 16066/90, 16068/90, 16069/90, 16070/90, 16071/90, 16072/90 і16073/90, § 111, ECHR 2009). Тому у низці справ, у яких безпосередній потерпілий помер до подання заяви, Суд не погоджувався, що безпосередній потерпілий, навіть через представника, може вважатись заявником у розумінні статті 34 Конвенції (див. Aizpurua Ortiz і Інші проти Іспанії, № 42430/05, § 30, 2 лютого 2010 року; Dvořáček і Dvořáčková проти Словаччини, № 30754/04, § 41, 28 липня 2009 року; і Kaya і Polat проти Туреччини (dec.), №№ 2794/05 і 40345/05, 21 жовтня 2008 року).

(ii) Непрямі потерпілі

97. Згадані справи слід відрізняти від справ, у яких спадкоємцям заявника було дозволено підтримувати вже подану заяву. Взірцевою з цієї проблеми є справа Fairfield і Інші (цитовано вище), у якій дочка подала заяву після смерті батька, стверджуючи про порушення його права на свободу думки, релігії і слова (статті 9 і 10 Конвенції). Хоча національні суди дозволили пані Феафілд подати апеляцію після смерті батька, Суд не визнав за дочкою статус потерпілої і відокремив цю справу від ситуації у справі Dalban проти Румунії ([ВП], № 28114/95, ECHR 1999‑VI), у якій заява була подана самим заявником, а вдова підтримала її після його смерті.

У зв’язку з цим Суд розрізняє заяви, у яких безпосередні потерпілі померли після подання заяви, від тих, у яких вони померли раніше.

Якщо заявник помирає після подання заяви, Суд погоджується з тим, що його родичі або спадкоємці в принципі можуть підтримувати заяву за умови, що вони мають достатній інтерес до справи (див., наприклад, відносно вдови і дітей у справі Raimondo проти Італії, 22 лютого 1994 року, § 2, Series A № 281‑A, і Stojkovic проти “Колишньої Югославської Республіки Македонія”, № 14818/02, § 25, 8 листопада 2007 року; батьки у справі X проти Франції, № 18020/91, § 26, 31 березня 1992 року; племінник і потенційний спадкоємець у справі Malhous проти Чехії (dec.), № 33071/96, ECHR 2000‑XII; або неодружений або de facto партнер у справі Velikova проти Болгарії (dec.), № 41488/98, 18 травня 1999 року; і, навпаки, загальний спадкоємець, не пов’язаний з померлим, у справі Thévenon проти Франції (dec.), № 2476/02, ECHR 200–III; три племінниці у справі Léger проти Франції (викреслення з переліку справ) [ВП], № 19324/02, § 50, 30 березня 2009 року; і дочка однієї з первинних заявниць у справі щодо прав, які не передаються у спадок, відповідно до статей 3 і 8, у якій не було питання загального інтересу, M.P. і Інші проти Болгарії, № 22457/08, §§ 96-100, 15 листопада 2011 року).

98. Проте, ситуація змінюється, коли безпосередній потерпілий помирає до подання заяви до Суду. У таких справах, посилаючись на автономну інтерпретацію поняття «потерпілий», Суд може визнати право на подання заяви за родичами, якщо скарги порушують проблему загального інтересу, що стосується “поваги до прав людини” (стаття 37 § 1 in fine Конвенції) і заявники в якості спадкоємців мають законний інтерес підтримувати заяву, або на підставі прямого наслідку для прав самого заявника (див. Micallef проти Мальти [ВП],        № 17056/06, §§ 44-51, ECHR 2009, і Marie-Louise Loyen і Bruneel проти Франції, № 55929/00, §§ 21-31, 5 липня 2005 року). Як видно, останні справи були подані до Суду після національного провадження або у зв’язку з ним, у якому безпосередній потерпілий сам за життя брав участь.

Тому Суд визнав повноваження рідних потерпілого подавати заяву, коли потерпілий помирав або зникав за обставин, які могли спричинити відповідальність держави (див. Çakıcı проти Туреччини [ВП], № 23657/94, § 92, ECHR 1999‑IV, і Bazorkina проти Росії (dec.), № 69481/01, 15 вересня 2005 року).

99. У справі Varnava і Інші (цитовано вище) заявники подали заяву як від свого імені, так і від імені зниклих родичів. Суд визнав недоцільним вирішувати, чи зниклі особи повинні або не повинні отримувати статус заявників, оскільки у будь-якому випадку близькі родичі зниклих осіб мають право порушувати скарги стосовно їхнього зникнення (ibid., § 112). Суд розглянув справу на тій підставі, що родичі зниклих осіб є заявниками у розумінні статті 34 Конвенції.

100. У справах, де стверджуване порушення Конвенції не було тісно пов’язане зі зникненнями чи смертями, що порушують питання за статтею 2, підхід Суду був більш обмежувальним, як у справі Sanles Sanles проти Іспанії ((dec.), № 48335/99, ECHR 2000‑XI), яка стосувалась заборони самогубства з чужою допомогою. Суд вирішив, що права, про які стверджувала заявниця за статтями 2, 3, 5, 8, 9 і 14 Конвенції, належать до категорії особистих нематеріальних прав, які не успадковуються, і тому постановив, що заявниця, зовиця і спадкоємець померлого, не може стверджувати, що є потерпілою від порушення від імені свого покійного швагра. Такий же висновок було зроблено щодо скарг за статтями 9 і 10, порушеними дочкою можливого потерпілого (див. Fairfield і Інші, цитовано вище).

У інших справах стосовно скарг за статтями 5, 6 або 8 Суд надавав статус потерпілих близьким родичам, дозволяючи їм подавати заяву, якщо вони доводили моральний інтерес виправдати померлого потерпілого від будь-яких обвинувачень (див. Nölkenbockhoff проти Німеччини, № 10300/83, § 33, 25 серпня 1987 року, і Grădinar проти Молдови, № 7170/02, §§ 95 і 97-98, 8 квітня 2008 року) або захистити свою репутацію і репутацію своєї сім’ї (див. Brudnicka і Інші проти Польщі, № 54723/00, §§ 27-31, ECHR 2005‑II; Armonienė проти Литви, № 36919/02, § 29, 25 листопада 2008 року; і Polanco Torres і Movilla Polanco проти Іспанії, № 34147/06, §§ 31-33, 21 вересня 2010 року), або якщо вони доводили матеріальний інтерес на підставі прямих наслідків їхніх матеріальний прав (див. Ressegatti проти Швейцарії,  № 17671/02, §§ 23-25, 13 липня 2006 року; і Marie-Louise Loyen і Bruneel, §§ 29-30; Nölkenbockhoff, § 33; Grădinar, § 97; і Micallef, § 48, усі цитовані вище). Існування загального інтересу, яке робить обов’язковим провадження стосовно скарг, також береться до уваги (див. Marie-Louise Loyen і Bruneel, § 29; Ressegatti, § 26; Micallef, §§ 46 і 50, усі цитовані вище; і Biç і Інші проти Туреччини, № 55955/00, §§ 22-23, 2 лютого 2006 року).

Участь заявника у національному провадження визнається лише одним з кількох належних критеріїв (див. Nölkenbockhoff, § 33; Micallef, §§ 48-49; Polanco Torres і Movilla Polanco, § 31; і Grădinar,  §§ 98-99, усі цитовані вище; і Kaburov проти Болгарії (dec.), № 9035/06, §§ 52-53, 19 червня 2012 року).

(iii) Потенційні потерпілі і actio popularis

101. Стаття 34 Конвенції не допускає скарги in abstracto із твердженнями про порушення Конвенції. Конвенція не передбачає інституту actio popularis (див. Klass і Інші проти Німеччини, 6 вересня 1978 року, § 33, Series A № 28; The Georgian Labour Party проти Грузії (dec.), № 9103/04, 22 травня 2007 року; і Burden, цитовані вище, § 33), означаючи, що заявники не можуть скаржитись на положення національного законодавства, національної практики або державних актів тільки тому, що вони нібито суперечать Конвенції.

Аби заявники могли стверджувати, що є потерпілими, вони повинні навести розумні і переконливі докази можливості того, що трапиться порушення, яке торкнеться їх особисто; сама підозра або здогад для цього недостатні (див. Tauira і 18 Інших проти Франції, заява       №. 28204/95, рішення Комісії від 4 грудня 1995 року, Decisions and Reports (DR) 83-B, стор. 131, і Monnat проти Швейцарії, № 73604/01, §§ 31-32, ECHR 2006-X).

(iv) Представництво

102. Відповідно до встановленої юриспруденції Суду (див. вище параграф 96), заява до нього може бути подана лише живою особою або від її імені.

Якщо заявники бажають бути представленими за правилом 36 § 1 Регламенту Суду, а не подавати заяву самостійно, то правило 45 § 3 вимагає надати належно підписану письмову довіреність на це. Важливо, аби представники показали, що вони отримали конкретні і вичерпні вказівки від можливого потерпілого у розумінні статті 34, від чийого імені вони мають намір діяти в Суді (див. Post проти Нідерландів (dec.), № 21727/08, 20 січня 2009 року; стосовно чинності довіреності див. Aliev проти Грузії, № 522/04, §§ 44-49, 13 січня 2009 року).

103. Проте, встановлені відповідно до Конвенції органи вирішували, що особливі міркування можуть виникати у випадках потерпілих від порушень статей 2, 3 і 8, які перебували під контролем державних органів.

Заяви, подані фізичними особами від імені жертв(и), навіть не надаючи чинної довіреності, були проголошені прийнятними. Особливу увагу було надано уразливості потерпілих через їхній вік, стать або інвалідність, що робило їх неспроможними подати заяву з цієї проблеми до Суду, а також зв’язку між особою, яка подає заяву, і потерпілим (див., mutatis mutandis, İlhan, цитовано вище, § 55, у якій скарги було подано заявником від імені брата, який зазнав жорстокого поводження; Y.F. проти Туреччини, № 24209/94, § 29, ECHR 2003–IX, у якій чоловік скаржився, що його дружину зобов’язали пройти гінекологічне обстеження; і S.P., D.P. і A.T. проти Сполученого Королівства, цитовано вище, де скаргу було подано адвокатом від імені дітей, яких він представляв протягом національного провадження, у якому він був призначений опікуном ad litem).

Натомість у справі Nencheva і Інші (цитовано вище, § 93) Суд не погодився із статусом потерпілого організації-заявника, яка діяла від імені безпосередніх потерпілих, зазначаючи, що вона не підтримувала справу у національних судах, а також що факти, на які вона скаржилась, не мають прямого наслідку для її діяльності, оскільки організація могла продовжувати працювати відповідно до своєї мети. Суд, визнаючи процесуальні повноваження родичів деяких потерпілих, залишав, проте, відкритим питання про представництво потерпілих, які доти були неспроможні діяти від власного імені, погоджуючись, що виняткові обставини можуть вимагати виняткових заходів.

(b) Чи має CLR процесуальні повноваження у даній справі

104. Дана справа стосується вкрай уразливої особи, позбавленої родичів, пана Кампяну, молодого рома з тяжкою розумовою інвалідністю, зараженого ВІЛ, який усе життя провів під опікою державних органів і помер у лікарні, можливо, внаслідок недбалості. Після його смерті, і без існування будь-якого помітного контакту з ним за його життя (див. вище параграф 23), не отримавши від нього або від будь-якої уповноваженої особи жодної довіреності або вказівки, організація-заявник (CLR) тепер намагається порушити перед Судом скаргу стосовно, поміж іншим, обставин його смерті.

105. На думку Суду, дана справа не підпадає однозначно під жодну категорію, якої торкалась його юриспруденція, і тому порушує складне питання тлумачення Конвенції стосовно процесуальних повноважень CLR. Розглядаючи це питання, Суд врахує той факт, що Конвенція має тлумачитись як гарант прав, що є практичними і ефективними, на противагу теоретичним і примарним (див. Artico проти Італії, 13 травня 1980 року, § 33, Series A № 37 і цитовані рішення). Слід також пам’ятати, що рішення Суду “служать не лише вирішенню порушених перед Судом справ, але й, загалом, висвітленню, захисту і розвитку встановлених Конвенцією правил, роблячи таким чином внесок у дотримання державами зобов’язань, котрі вони взяли на себе як держави-учасниці” (див. Ireland проти Сполученого Королівства, 18 січня 1978 року, § 154, Series A № 25, і Konstantin Markin проти Росії [ВП], № 30078/06, § 89, ECHR 2012). Водночас, як видно із згаданої юриспруденції стосовно статусу потерпілого і поняття “процесуальні повноваження”, Суд має забезпечити, щоб умови прийнятності щодо доступу до нього тлумачились послідовно.

106. Суд вважає безспірним те, що пан Кампяну був безпосереднім потерпілим, у розумінні статті 34 Конвенції, від обставин, які зрештою призвели до його смерті і які знаходяться у осерді головної скарги, порушеної перед Судом у даній справі, а саме, скарги, поданої за статтею 2 Конвенції.

107. З іншого боку, Суд, у світлі своєї юриспруденції, не вбачає достатніх підстав для того, щоб розглядати CLR як непрямого потерпілого. Важливо те, що CLR не продемонстрував достатньо “тісного зв’язку” з безпосереднім потерпілим; він не стверджував також, що має “особистий інтерес” у підтриманні скарг перед Судом, з огляду на визначення цих понять у юриспруденції Суду (див. вище параграфи 97-100).

108. За життя пан Кампяну не порушував у національних судах жодного провадження зі скаргами на своє клінічне або правове становище. Хоча формально його вважали особою з повною дієздатністю, очевидно, що в дійсності з ним поводились як з особою, що її не має (див. вище параграфи 14 - 16). У будь-якому випадку, з огляду на стан його крайньої уразливості Суд вважає, що він не був здатен самостійно розпочати жодне провадження без належної юридичної підтримки і поради. Тому він перебував у цілком відмінному і менш сприятливому становищі, ніж ті, які Суд розглядав у попередніх справах. Згадані справи стосувались дієздатних осіб або принаймні тих, які не мали перешкод у порушенні провадження за життя (див. вище параграфи 98 і 100), і від чийого імені заяви були подані після їхньої смерті.

109. Після смерті пана Кампяну CLR порушив різноманітні провадження на національному рівні, спрямовані на висвітлення обставин, які призвели і оточували його смерть. Зрештою, коли розслідування дійшло висновку, що у зв’язку зі смертю пана Кампяну не було кримінального правопорушення, CLR подав до Суду дану заяву.

110. Суд надає значної ваги тому факту, що ні здатність CLR діяти від імені пана Кампяну, ні його представництво з боку цієї організації у національних медичних і судових органах у жоден спосіб не оспорювались і не оскаржувались (див. вище параграфи 23, 27-28, 33, 37-38 і 40-41); такі заходи, які зазвичай є обов’язком опікуна або представника, були вжиті CLR без жодного заперечення з боку відповідних органів, які погоджувались на такі процедури і розглядали подані їм заяви.

111. Суд також зазначає, як згадувалось вище, що на момент смерті пан Кампяну не мав відомих родичів, і що коли він досяг повноліття держава не призначила жодної відповідальної особи або законного чи іншого опікуна, який би піклувався про його інтереси, незважаючи на законодавчу вимогу щодо цього. На національному рівні CLR був залучений як представник лише незадовго до смерті пана Кампяну – у той час, коли він сам був вочевидь нездатен висловити будь-які бажання або думки щодо власних потреб і інтересів, залишений напризволяще у лікарні. Через те, що державні органи не призначили законного опікуна або іншого представника, не існувало жодного виду представництва для його захисту або для його представництва перед керівництвом лікарні, національними судами і Судом (див., mutatis mutandis, P., C. і S. проти Сполученого Королівства (dec.), № 56547/00, 11 грудня 2001 року, і B. проти Румунії (№ 2), цитовано вище, §§ 96-97). Важливо також те, що головна скарга за Конвенцією стосується заяв за статтею 2 (“право на життя”), яку пан Кампяну, хоч і був безпосереднім потерпілим, вочевидь не міг підтримувати самостійно через свою смерть.

112. З огляду на наведене Суд переконаний, що за виняткових обставин даної справи, а також беручи до уваги серйозний характер заяв, CLR повинен мати можливість діяти як представник пана Кампяну, незважаючи на той факт, що не мав довіреності діяти від його імені, а також те, що пан Кампяну помер до того, як було подано заяву відповідно до Конвенції. Протилежний висновок перешкоджав би вивченню на міжнародному рівні таких серйозних повідомлень про порушення Конвенції, що спричинило б ризик того, що держава-відповідач може уникнути відповідальності за Конвенцією внаслідок власної недбалості призначити законного представника, всупереч вимогам національного права (див. вище параграфи 59 і 60; див. також, mutatis mutandis, P., C. і S. проти Сполученого Королівства, цитовано вище, і The Argeş College of Legal Advisers проти Румунії, № 2162/05, § 26, 8 березня 2011 року). Дозволити державі-відповідачу уникнути відповідальності у такий спосіб суперечило б загальному духу Конвенції і зобов’язанню Високої договірної сторони за статтею 34 Конвенції у жодний спосіб не перешкоджати ефективному здійсненню права подавати заяву до Суду.

113. Надання CLR процесуального повноваження діяти у якості представника пана Кампяну співзвучне застосуванню цього заходу відносно права на судовий контроль за статтею 5 § 4 Конвенції у справі “психічно хворої особи” (стаття 5 § 1(e)). У зв’язку з цим слід нагадати важливість того, щоб така особа мала доступ до суду і можливість бути почутою особисто або, за потреби, завдяки певному представництву, без чого вона не матиме “основоположних процесуальних гарантій, які застосовуються у випадках позбавлення свободи” (див. De Wilde, Ooms і Versyp проти Бельгії, 18 червня 1971 року, § 76, Series A № 12). Психічна хвороба спричиняє обмеження або зміни способу реалізації такого права (див. Golder проти Сполученого Королівства, 21 лютого 1975 року, § 39, Series A № 18), але не може виправдати порушення самої суті цього права. У таких випадках можуть бути необхідні спеціальні процесуальні гарантії захисту інтересів осіб, які через психічну інвалідність не здатні повноцінно діяти самостійно (див. Winterwerp проти Нідерландів, 24 жовтня 1979 року, § 60, Series A № 33). Згадане ускладнення може суперечити Конвенції як правова перешкода (див. Golder, цитовано вище, § 26).

114. Тому Суд відхиляє заперечення Уряду стосовно відсутності locus standi у CLR, з огляду на процесуальну роль останнього як de facto представника пана Кампяну.

Суд також зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції або неприйнятними з інших підстав. Отже, їх слід визнати прийнятними.

B. Щодо суті

1. Подання до Суду

(a) CLR

115. CLR повідомив, що внаслідок неналежних рішень щодо переведення пана Кампяну до закладів, яким бракувало належних навичок і обладнання для догляду за ним, в сукупності з неналежними медичними діями і недбалістю, державні органи прямо і опосередковано спричинили його смерть.

CLR наголосив, що хоча медичні обстеження пана Кампяну протягом кількох місяців до госпіталізації його до ЦМСД, а потім і ПМЛ, засвідчили його “загалом задовільний стан” без жодних значних проблем зі здоров’ям, його здоров’я різко погіршилось протягом двох тижнів перед смертю, коли він перебував під наглядом державних органів. Відповідно до значної юриспруденції Суду за статтею 2, яка стосується даної справи, держава мала надати пояснення наданому медичному догляду і причинам смерті пана Кампяну (CLR цитував, поміж іншими прецедентами, Kats і Інші проти України, № 29971/04, § 104, 18 грудня 2008 року; Dodov проти Болгарії, № 59548/00, § 81, 17 січня 2008 року; Aleksanyan проти Росії, № 46468/06, § 147, 22 грудня 2008 року; Khudobin проти Росії, № 59696/00, § 84, ECHR 2006‑XII; і Z.H. проти Угорщини, № 28973/11, §§ 31-32, 8 листопада 2012 року).

Уряд не дотримався цього зобов’язання і, з одного боку, не надав важливі медичні документи стосовно пана Кампяну, а також, з іншого боку, подав Суду копію медичних записів перебування пацієнта у ПМЛ, у яких важлива інформація була змінена. У той час, як у оригіналі медичної картки, наведеної на різних рівнях національного провадження, не згадано про надання пану Кампяну жодних АРВ-ліків, новий документ, заповнений різними почерками, включає посилання на АРВ-терапію, даючи зрозуміти, що пацієнт отримував ці ліки. Оскільки Уряд спирався на новий документ, щоб оскаржити перед Судом подання CLR стосовно відсутності АРВ-терапії (див. нижче параграф 122), CLR повідомив, що найімовірніше цей документ був виготовлений після цієї події і на підтримання аргументів Уряду в Суді.

116. CLR також повідомив, що кілька наданих у справі документів, особливо пов’язаних з візитами КЗК, доводять, що влада чудово знала про життєві умови і надання допомоги і лікування у ПМЛ як до 2004 року, так і приблизно у той же час (див. вище параграфи 47, 74 і 78).

117. Ненадання панові Кампяну належного догляду і лікування підтверджуються вкрай незадовільним станом медичних записів і неправильно зафіксованими переведеннями пацієнта з одного відділення лікарні у інше. Такий недогляд був вирішальним, оскільки було зрозуміло, що стан здоров’я пацієнта погіршився протягом згаданого періоду і тому було необхідне невідкладне лікування. Як згадувалось вище, в той час як АРВ-терапію пацієнта було перервано протягом короткочасного перебування у ЦМСД, дуже ймовірно, що протягом перебування у ПМЛ пан Кампяну також не отримував жодних АРВ-ліків. Водночас, незважаючи на необхідність низки медичних аналізів, їх так і не було проведено. Офіційне розслідування не висвітлило ці важливі аспекти справи, незважаючи на те, що могли існувати вірогідніші пояснення ймовірно психотичної поведінки пацієнта, такі як сепсис або примусове поміщення до ізольованої палати.

З огляду на наведене CLR повідомив, що матеріальні зобов’язання за статтею 2 вочевидь не були виконані державою-відповідачем.

118. CLR також стверджував, що життєві умови у ПМЛ і поміщення пацієнта до ізольованої палати становили окреме порушення статті 3.

Переконливі докази у справі, включно з документами, наданими румунськими державними органами, такими, як Уряд, прокуратура при Вищому суді, Національний інститут судової медицини і працівники самого ПМЛ, вказують на той час на умови нижче за допустимі стандарти у ПМЛ, особливо стосовно браку харчування, відсутності опалення і наявності інфекційних хвороб.

Не оспорювався той факт, що пана Кампяну одного помістили до ізольованої палати; ревізори від CLR під час візиту відмітили, що пацієнт не був належно одягнений, кімната була холодна, а персонал відмовлявся допомагати йому задовольнити елементарні особисті потреби. Хоча Уряд стверджував, що цей захід було вжито без наміру дискримінувати пацієнта, він не надав цьому жодного вірогідного підтвердження. Твердження про те, що згадана палата була єдиною вільною на той час, спростовується численними звітами, які доводять, що на той час лікарня не була повністю завантажена.

119. CLR стверджував, що проведене у справі офіційне розслідування не відповідало вимогам Конвенції з наступних підстав: його обсяг був занадто обмеженим, зосереджувався лише на двох лікарях, одному з ЦМСД, іншому – з ПМЛ, і не взяло до уваги інших причетних працівників або установ; було проаналізовано тільки безпосередню причину смерті і період часу безпосередньо перед нею; державні органи вчасно не зібрали докази і не висвітлили оспорювані факти, включно з причиною смерті. Відмова провести розтин тіла одразу після смерті пацієнта і ненадання медичної допомоги були недоліками, підкресленими у рішенні суду першої інстанції, яке, проте, було скасоване апеляційним судом.

CLR у підсумку повідомив, що розслідування не відповідало вимогам статей 2 і 3 Конвенції, оскільки не встановило факти і причину смерті і не призвело до покарання винних.

120. CLR стверджував, що у випадку інвалідів, госпіталізованих до державних установ, стаття 13 вимагає, аби держави вжили заходів для забезпечення того, щоб такі особи мали доступ до правосуддя, включно зі створенням незалежного моніторингового механізму, який би отримував скарги у таких справах, розслідував зловживання, накладав санкції і передавав справу до належного державного органу.

121. CLR повідомив, що у кількох попередніх справах проти Румунії Суд встановив порушення щодо відсутності належних засобів для інвалідів, які скаржаться за статтями 3 і 5 Конвенції (цитуючи Filip проти Румунії, № 41124/02, § 49, 14 грудня 2006 року; C.B. проти Румунії, цитовано вище, §§ 65-67; Parascineti проти Румунії,        № 32060/05, §§ 34-38, 13 березня 2012 року; і B. проти Румунії (№ 2), цитовано вище, § 97).

Такі ж висновки постають із послідовних документів міжнародних громадських організацій, таких як Human Rights Watch або Міжнародного правозахисту інвалідів (Mental Disability Rights International), як і зі звітів самого CLR, котрий також повідомляв про відсутність гарантій від жорстокого поводження і про той факт, що пацієнти психіатричних закладів загалом не знають про свої права, у той час як персонал не навчений розглядати заяви про зловживання.

CLR далі стверджував, що наскільки йому відомо, незважаючи на дуже вірогідні повідомлення про підозрілі смерті у психіатричних закладах, остаточне рішення про кримінальну або цивільну відповідальність персоналу за правопорушення у зв’язку з цими смертями так і не було ухвалене. У справі про 129 смертей у ПМЛ, про які повідомлялось протягом 2002 – 2004 років, кримінальне слідство не призвело до жодного встановлення правопорушення, а суди схвалили рішення не висувати обвинувачення.

У підсумку, у румунській правовій системі відсутні ефективні засоби правового захисту у розумінні статті 13 щодо осіб з розумовою інвалідністю загалом і, конкретно, щодо прав пана Кампяну, захищених статтями 2 і 3.

(b) Уряд

122. Уряд стверджував, що оскільки ВІЛ є дуже серйозною хворобою, що прогресує, той факт, що пан Кампяну помер від нього, ще сам по собі не доводить, що його смерть була спричинена недоліками медичної системи.

Окрім того, не було надано жодних доказів на доведення того, що державні органи не надали панові Кампяну АРВ-терапію; натомість Уряд надав копію медичної картки пацієнта у ПМЛ, яка підтверджує, що він отримував у лікарні АРВ-терапію.

Висновок дисциплінарної комісії медичної асоціації також підтверджує належність лікування, наданого панові Кампяну (див. вище параграф 35). Стаття 2 у матеріальному контексті у даній справі, отже, не застосовується.

123. За статтею 3 Уряд повідомив, що як у ЦМСД, так і у ПМЛ загальні умови (гігієна, харчування, опалення, а також людські ресурси) були належними і відповідали чинним на той час стандартам.

Медична допомога, надана панові Кампяну, була відповідною до його стану здоров’я; його госпіталізували до ЦМСД у “загалом задовільному стані” і перевели до ПМЛ як тільки з’явились “напади агресивності”. Пацієнта помістили самого у палаті ПМЛ не з метою ізолювати його, а тому що це була єдина вільна палата. Незважаючи на лікування шляхом внутрівенного вливання, пацієнт помер 20 лютого 2004 року від кардіо-респіраторної недостатності.

У зв’язку з цим Уряд стверджував, що з огляду на короткий строк, який пан Кампяну провів у ПМЛ, стаття 3 не застосовується до матеріальних умов у цій лікарні.

124. Уряд стверджував, що кримінальна скарга, подана CLR у зв’язку з обставинами пана Кампяну, була ретельно вивчена державними органами – судами, комісіями і слідчими органами, – які усі надали детальні і вичерпні мотивування своїх рішень. Тому відповідальність держави за статтями 2 або 3 не може настати.

125. Стосовно статті 13 Уряд повідомив, що оскільки ця скарга стосується інших порушених CLR скарг, немає потреби у її окремому розгляді; у будь-якому випадку, скарги за цієї статтею є необґрунтованими.

Натомість Уряд стверджував, що національне законодавство надає ефективні засоби у розумінні статті 13 щодо скарг, порушених у даній заяві.

Уряд вказав, що одним із наявних засобів є румунський Омбудсмен. Відповідно до статистики, наведеної на веб-сайті Омбудсмена, він був залучений до кількох справ стосовно можливих порушень прав людини між 2003 і 2011 роками.

Посилаючись на два внутрішні судові рішення, надані на запит Суду, Уряд запевнив, що розглядаючи справи стосовно осіб з розумовою інвалідністю, румунські суди діяли дуже обережно і регулярно постановляли рішення щодо суті.

126. Що стосується саме статті 2, Уряд повідомив, що після скарг на життєві і медичні умови у ПМЛ становище у цій лікарні значно поліпшилось. Тому скаргу слід вважати ефективним засобом у розумінні стандартів Конвенції.

Посилаючись на статтю 3, Уряд стверджував, що CLR міг також подати позов про стягнення відшкодування за медичні помилки.

З наведених причин Уряд повідомив, що пан Кампяну особисто або через представника мав різні ефективні засоби стосовно кожної з порушених у заяві скарг; тому скарга за статтею 13 є неприйнятною.

(c) Виступи від третіх осіб

(i) Центр правового захисту психічно неповносправних осіб

127. Центр правового захисту психічно неповносправних осіб (The Mental Disability Advocacy Center - MDAC) стверджував, що повсюди у Європі задокументовано загрозливі для життя умови у закладах, у яких перебувають діти з розумовою інвалідністю або ВІЛ, і повідомлення вказують на те, що хворих дітей часто не госпіталізують, незважаючи на серйозність їхнього стану, і що їх залишають помирати у цих закладах. У звіті Державного департаменту США за 2009 рік стосовно прав людини у Румунії привертається увага до збереження поганих умов у ПМЛ через перезавантаженість, недостатність персоналу і ліків, низький рівень гігієни і поширене застосування седативних препаратів і засобів обмеження.

Посилаючись на міжнародно-правові прецеденти стосовно права на життя (наприклад, рішення Міжамериканського суду з прав людини у справах Villagrán Morales і Інші проти Ґватемали, від 19 листопада 1999 року, стосовно п’яти безпритульних дітей, і Velásquez Rodríguez проти Гондурасу, від 29 липня 1988 року), MDAC повідомив, що зобов’язання держави захищати життя передбачає надання необхідної медичної допомоги, вжиття необхідних превентивних заходів і запровадження механізму, здатного моніторити, розслідувати і переслідувати винних; водночас, потерпілі повинні мати ефективну і реальну можливість шукати захисту свого права на життя. Неспроможність держави надати таку можливість вкрай уразливим особам за життя не повинна призводити до безкарності держави після їхньої смерті.

(ii) Європейський центр громадських ініціатив

128. Європейський центр громадських ініціатив (The Euroregional Center for Public Initiatives - ECPI) повідомив, що в Румунії один з найвищих у Центральній і Східній Європі показник осіб, які живуть з ВІЛ, переважно через те, що між 1986 і 1991 роками приблизно 10000 дітей, поміщених у державні лікарні і сиротинці, зазнавали ризику передачі ВІЛ шляхом багаторазового використання шприців і мікропереливань неперевіреної крові. У грудні 2004 року поміж дітьми було зареєстровано 7088 випадків СНІДу і 4462 випадків ВІЛ-інфікування. З-поміж них на кінець 2004 року від СНІДу померли 3482 дітей.

ECPI стверджував, що високий показник інфікованості дітей ВІЛ був спричинений лікуванням, яке їм було надане у сиротинцях і лікарнях, через те, що дітей-інвалідів вважали “невиліковними” і “неперспективними”, а також тому, що медперсоналу бракувало кваліфікації і мотивування надавати їм належну медичну допомогу.

ECPI посилався на той факт, що у 2003 році Комітет ООН з прав дитини висловив стурбованість тим, що АРВ-терапія доступна в Румунії лише обмеженій кількості осіб, а безперервність у її наданні зазвичай порушувалась через брак коштів. Окрім того, навіть наприкінці 2009 року запаси АРВ-медикаментів були обмеженими через відсутність джерел фінансування від Національного фонду страхування здоров’я і погане управління національною ВІЛ-програмою.

ECPI також повідомив, що у випадках, коли ВІЛ-позитивні особи тривалий час перебувають у закритих установах або лікарнях, доступ до АРВ-терапії великою мірою залежить від заходів, вжитих таким закладом для отримання ліків від лікаря-інфекціоніста, у якого зареєстрований пацієнт. Зазвичай ВІЛ-інфіковані пацієнти не мають необхідної інформації для захисту своїх законних прав і оцінки медичних послуг.

У 2009 році Комітет ООН з прав дитини висловив стурбованість тим, що діти, уражені ВІЛ, часто зустрічають перешкоди у доступі до медичних послуг.

Стосовно ВІЛ-інфікованих осіб, які мають також психічні проблеми, ECPI стверджував, що психіатричні лікарні іноді відмовляються лікувати ВІЛ-позитивних дітей і молодь через страх перед інфекцією. У зв’язку з цим було згадано повідомлення Human Rights Watch за 2007 рік стосовно цієї ситуації (Life Doesn’t Wait. Romania’s Failure to Protect and Support Children and Youth Living with HIV).

(iii) Human Rights Watch

129. Human Rights Watch посилався на свої письмові подання і висновки Комітету ООН з економічних, соціальних і культурних прав, заявляючи, що охорона здоров’я і медичні послуги повинні бути доступними для всіх, особливо для найуразливіших осіб, і що неспроможність держав надати такі послуги була зумовлена відсутністю національної політики охорони здоров’я, спрямованої на забезпечення кожному права на здоров’я, поганим керівництвом у виділенні наявних державних ресурсів і неспроможністю зменшити показники дитячої і материнської смертності.

2. Оцінка Суду

(a) Стаття 2 Конвенції

(i) Загальні принципи

130. Перше речення статті 2 § 1 зобов’язує держави не лише утримуватись від умисного або незаконного позбавлення життя, але й вживати належних кроків для захисту життя тих, хто перебуває під їхньою юрисдикцією (див. L.C.B. проти Сполученого Королівства, 9 червня 1998 року, § 36, Reports of Judgments and Decisions 1998‑III).

Позитивні зобов’язання за статтею 2 слід тлумачити як такі, що застосовуються у контексті будь-якої діяльності, як публічної, так і ні, яка може стосуватись права на життя. Це стосується, наприклад, галузі охорони здоров’я щодо дій або бездіяльності медичних працівників (див. Dodov, цитовано вище, §§ 70, 79-83 і 87, і Vo проти Франції [ВП], № 53924/00, §§ 89‑90, ECHR 2004‑VIII, з наступними посиланнями), оскільки держава зобов’язана слідкувати за тим, щоб лікарні, як державні, так і приватні, неухильно вживали належних заходів для захисту життя пацієнтів (див. Calvelli і Ciglio проти Італії [ВП],     № 32967/96, § 49, ECHR 2002‑I). Це особливо стосується випадків, коли здатність пацієнта доглядати за собою обмежена (див. Dodov, цитовано вище, § 81); організації небезпечних видів діяльності (див. Öneryıldız проти Туреччини [ВП], № 48939/99, § 71, ECHR 2004‑XII); стосовно шкільного керівництва, яке зобов’язане захищати здоров’я і добробут учнів, особливо маленьких дітей, які є особливо уразливими і перебувають виключно під його контролем (див. Ilbeyi Kemaloğlu і Meriye Kemaloğlu проти Туреччини, № 19986/06, § 35, 10 квітня 2012 року); або ж, подібним чином, стосовно медичного догляду і допомоги, які надаються маленьким дітям, котрі постійно перебувають у державних закладах (див. Nencheva і Інші, цитовано вище, §§ 105-116).

Такі позитивні зобов’язання виникають, коли державним органам відомо або, з огляду на обставини, мало бути відомо, що потерпілий зазнавав реального і негайного ризику від злочинних діянь третіх осіб (див. Nencheva і Інші, цитовано вище, § 108), і у такому випадку вони в межах своїх повноважень не вжили заходів, які, розумно міркуючи, могли б допомогти уникнути цього ризику (див. A. і Інші проти Туреччини, № 30015/96, §§ 44-45, 27 липня 2004 року).

131. З огляду на важливість захисту, який надає стаття 2, Суд має піддавати позбавлення життя найретельнішому розгляду, беручи до уваги не лише дії представників держави, але й інші супутні обставини. Особи, позбавлені волі, перебувають в уразливому становищі, і влада зобов’язана захищати їх. Якщо державні посадові особи вирішують вжити і зберігати позбавлення волі стосовно інваліда, вони повинні виявити особливу турботу щодо гарантування таких умов, які відповідали б його особливим потребам, спричиненим інвалідністю (див. Jasinskis проти Латвії, № 45744/08, §59, 21 грудня 2010 року, з наступними посиланнями). Кажучи ширше, Суд постановляв, що держава зобов’язана вживати особливих заходів для надання уразливим особам ефективного захисту від жорстокого поводження, про які влада знала або повинна була знати (Z і Інші проти Сполученого Королівства [ВП], № 29392/95, § 73, ECHR 2001‑V). Тому якщо особа була позбавлена волі, маючи хороший стан здоров’я, але пізніше помирає, на державу покладається обов’язок надати достатнє і переконливе пояснення подій, які призвели до смерті (див. Carabulea проти Румунії, № 45661/99, § 108, 13 липня 2010 року), і надати докази, які дозволили б сумніватись у правдивості тверджень потерпілого, особливо якщо такі твердження спираються на медичні повідомлення (див. Selmouni проти Франції [ВП], № 25803/94, § 87, ECHR 1999‑V, і Abdülsamet Yaman проти Туреччини, № 32446/96, § 43, 2 листопада 2004 року).

Оцінюючи докази, Суд застосовує стандарт доказу “понад розумний сумнів”. Проте, такий доказ може полягати у співіснуванні достатньо вагомих, чітких і узгоджених висновків або подібних неспростованих презумпцій факту (див. Orhan проти Туреччини, № 25656/94, § 264, 18 червня 2002 року, § 264, і Ірландія проти Сполученого Королівства, цитовано вище, § 161).

132. Обов’язок держави захистити право на життя має передбачати не лише вжиття розумних заходів для гарантування безпеки особи у громадських місцях, але й у випадку серйозного поранення або смерті забезпечити існування ефективної незалежної судової системи, яка б гарантувала наявність правових засобів, за допомогою яких можна швидко встановити факти, притягнути до відповідальності винних і надати потерпілому належне відшкодування (див. Dodov, цитовано вище, § 83).

Це зобов’язання не обов’язково вимагає забезпечення у кожному випадку кримінально-правового засобу. Наприклад, якщо було виявлено недбалість, це зобов’язання може бути дотримане, якщо, скажімо, правова системи надає потерпілим відшкодування шляхом цивільно-правового судочинства, як окремо, так і в сукупності з відшкодуванням в межах кримінального судочинства. Проте, стаття 2 Конвенції не буде дотримана, якщо передбачений національним правом захист існує тільки теоретично: перш за все, він має ефективно діяти на практиці (див. Calvelli and Ciglio, цитовано вище, § 53).

133. З іншого боку, національні суди не повинні допускати, щоб небезпечні для життя правопорушення залишалися непокараними. Це необхідно для підтримання громадської довіри і забезпечення відповідності верховенству права, а також для запобігання терпимості до протиправних діянь або згоди з ними (див., mutatis mutandis, Nikolova і Velichkova проти Болгарії, № 7888/03, § 57, 20 грудня 2007 року). Тому завдання Суду полягає у перевірці того, чи суди здійснили, і якою мірою, ретельних розгляд, як того вимагає стаття 2 Конвенції, аби підтримати існування превентивного впливу судової системи і забезпечити розгляд і відшкодування порушень права на життя (див. Öneryıldız, цитовано вище, § 96).

(ii) Застосування цих принципів у даній справі

(α) Матеріальний аспект

134. Повертаючись до фактів справи, Суд перш за все зазначає, що пан Кампяну усе життя прожив під наглядом державних органів: залишений при народженні, він виріс у сиротинці, потім був переведений до Центру догляду, після цього – до ЦМСД, і зрештою – до ПМЛ, де передчасно помер 20 лютого 2004 року.

135. Протягом усіх цих етапів, коли панові Кампяну виповнилось вісімнадцять років, не було призначеного жодного опікуна – ні постійного, ні тимчасового; тому слід припускати, що попри глибоку розумову інвалідність він зберігав повну дієздатність.

Якщо це дійсно так, то Суд зазначає, що спосіб, у який державні органи охорони здоров’я розглядали справу пана Кампяну, суперечив вимогам Закону про психічне здоров’я стосовно пацієнтів з повною дієздатністю: після того, як йому виповнилось вісімнадцять років, жодного разу не було отримано згоди пацієнта на неодноразове переведення з одного медичного закладу до іншого; не було отримано згоди на його госпіталізацію до психіатричного закладу ПМЛ; пацієнта не повідомляли і не питали щодо наданої йому медичної допомоги, йому не повідомили про можливість оскаржити будь-який із згаданих заходів. Державні органи виправдовувались тим, що пацієнт “не йшов на контакт”, або що “було неможливо спілкуватись з ним” (див. вище параграфи 14 і 16).

У зв’язку з цим Суд нагадує, що у справі B. проти Румунії (№ 2) (цитовано вище, §§ 93-98) він підкреслив серйозні недоліки у способі імплементації державними органами Закону про психічне здоров’я стосовно уразливих пацієнтів, яких у Румунії під час госпіталізації до психіатричних закладів полишають без будь-якої правової допомоги або захисту.

136. Окрім того, Суд зазначає, що рішення державних органів про переведення пана Кампяну і поміщення його спочатку до ЦМСД, а згодом до ПМЛ ґрунтувались переважно на тому, чи заклад бажає прийняти пацієнта, а не на тому, чи останній отримуватиме належну медичну допомогу і підтримку (див. вище параграфи 12-13). У зв’язку з цим Суд не може ігнорувати той факт, що пана Кампяну спочатку помістили до ЦМСД – закладу, який не був пристосований до прийому пацієнтів з психічними проблемами, а потім госпіталізували до ПМЛ незважаючи на те, що ця сама лікарня перед тим відмовлялась прийняти його на тій підставі, що у ній були відсутні належні умови для лікування ВІЛ (див. вище параграф 11).

137. Тому Суд вважає, що переведення пана Кампяну з одного закладу до іншого відбувались без жодної належної діагностики і медичного супроводу, а також з повним ігноруванням фактичного стану його здоров’я і елементарних медичних потреб. Слід особливо відзначити недбалість у забезпеченні належного здійснення курсу АРВ-терапії пацієнта, по-перше, через ненадання йому ліків протягом перших днів перебування у ЦМСД, а згодом – через ненадання йому ліків протягом усього перебування у ПМЛ (див. вище параграфи 14 і 115).

Роблячи такі висновки, Суд спирається на подання CLR, підтверджені медичними документами, поданими до національних судів, і висновками експерта, якого запросили висловити думку щодо методів лікування, вжитого у випадку пана Кампяну (див. вище параграфи 33, 38 і 45), а також на надану ECPI інформацію стосовно загальних умов, за яких ВІЛ-інфікованим дітям надається АРВ-терапія (див. вище параграф 128), що підтверджує оцінку CLR. З огляду на ці елементи, Суд вважає, що супротивні твердження Уряду є непереконливими, оскільки не підтверджені будь-якими іншими доказами, вищими за розумні сумніви.

138. Окрім того, факти справи вказують на те, що, зіткнувшись з різкою зміною у поведінці пацієнта, який став гіперагресивним і збудженим, медичне керівництво вирішило перевести його до психіатричного закладу, а саме, ПМЛ, де його госпіталізували до відділення, поміж персоналу якого не було психіатрів (див. вище параграф 21). Як згадано вище, на той час у ПМЛ не було належних умов для лікування ВІЛ-інфікованих пацієнтів; більш того, під час перебування у ПМЛ пацієнта так і не оглянув спеціаліст з інфекційних хвороб.

Єдиним лікуванням, наданим панові Кампяну, були седативні препарати і вітаміни, і не було проведено жодного значного медичного огляду з метою встановлення причин психічного стану пацієнта (див. вище параграфи 16 і 22). Дійсно, влада не надала жодних належних медичних документів, які фіксували б клінічний стан пана Кампяну під час перебування у ЦМСД і ПМЛ. Інформації про вірогідні причини смерті пана Кампяну також вочевидь бракує подробиць: у свідоцтві про смерть згадано ВІЛ і розумову відсталість як важливі фактори, що призвели до смерті, що, ймовірно, виправдовувало рішення державних органів не здійснювати обов’язковий розтин тіла (див. вище параграфи 24 і 25).

139. Суд посилається на висновки медичного звіту, складеного залученим CLR експертом, стверджуючи про “дуже скупі, не відповідні стандартам” медичні записи про стан здоров’я пана Кампяну (див. вище параграф 45). Відповідно до цього звіту, медичний нагляд у обох закладах був “обмеженим”, а медичні органи, зіткнувшись із погіршенням стану здоров’я пацієнта, вжили заходів, які можна назвати не більше ніж паліативними. Експерт вказував також на кілька потенційних причин смерті, включно з пневмококовою пневмонією (про яку згадано також у звіті про розтин тіла), які ніколи не досліджувались і не діагностувались, не кажучи вже про лікування, ні у ЦМСД, ні у ПМЛ (ibid.). У звіті зроблено підсумок, що смерть пана Кампяну у ПМЛ була наслідком “тяжкої медичної недбалості” (див. вище параграф 46).

140. У зв’язку з цим Суд нагадує, що оцінюючи надані йому докази слід звернути особливу увагу на уразливе становище пана Кампяну (див. вище параграф 7) і на той факт, що протягом усього життя він перебував під наглядом державних органів, які, таким чином, зобов’язані звітувати про його лікування і надати обґрунтовані пояснення такому лікуванню (див. вище параграф 131).

По-перше, Суд зазначає, що подання CLR щодо подій, які призвели до смерті пана Кампяну, знаходять переконливе підтвердження у існуванні серйозних недоліків у рішеннях державних медичних органів. Ці недоліки перелічені у мотивувальній частині рішення головного прокурора від 23 серпня 2005 року (див. вище параграф 33); у рішенні суду першої інстанції від 3 жовтня 2007 року, яким вирішено повернути справу на додаткове розслідування (див. вище параграф 38); і у висновках медичного звіту, наданого у справі CLR.

По-друге, Уряд не надав достатніх доказів, які дозволили б сумніватись у правдивості заяв, зроблених від імені потерпілого. Погоджуючись із тим, що ВІЛ може бути дуже серйозною прогресуючою хворобою, Суд не може ігнорувати чіткі і узгоджені висновки, які вказують на серйозні недоліки у прийнятті рішень стосовно надання панові Кампяну належного лікування і догляду (див. вище параграфи 137-138). Уряд також не зміг заповнити прогалини у відсутності належних медичних документів, які б відображали стан пана Кампяну перед смертю, а також у відсутності чітких пояснень справжньої причини його смерті.

141. Окрім того, розглядаючи особисте становище пана Кампяну у загальному контексті, Суд зазначає, що на той час у ПМЛ вже трапилось кілька десятків смертей (вісімдесят одна у 2003 році і двадцять вісім на початку 2004 року); як згадується у звіті КЗК за 2004 рік, у той час було виявлено серйозні недоліки щодо харчування пацієнтів, недостатнього опалення і загалом тяжких життєвих умов, що призвело до поступового погіршення здоров’я пацієнтів, особливо найуразливіших (див. вище параграф 77). Про жахливі умови у ПМЛ повідомляли й інші міжнародні органи, про що згадано вище (див. вище параграф 78); тому державні органи чудово знали про складну ситуацію у цій лікарні.

Незважаючи на запевнення Уряду, що життєві умови у ПМЛ були належними (див. вище параграф 123), Суд зазначає, що на той час державні органи визнали перед різними міжнародними організаціями труднощі у ПМЛ щодо опалення і водопостачання, життєвих і санітарних умов, а також у наданні медичної допомоги (див. вище параграф 78).

142. Суд зазначає, що у справі Nencheva і Інші (цитовано вище) Болгарія була визнана порушницею своїх зобов’язань за статтею 2 через невжиття достатньо швидких дій на забезпечення ефективного і достатнього захисту життя молодих осіб, які перебували у будинку соціального догляду. Суд взяв до уваги той факт, що смерть дітей не була несподіваною подією, оскільки влада вже знала про жахливі життєві умови в будинку соціального догляду і про збільшення показника смертності у місяці, що передували цим подіям (ibid., §§ 121‑123).

143. Суд вважає, що у даній справі також реакція державних органів на загалом складне становище у ПМЛ на той час була неналежною, з огляду на те, що влада чудово знала про те, що відсутність опалення і належного харчування, недостатність медичного персоналу і медичних ресурсів, включно з ліками, призвели до збільшення кількості смертей протягом зими 2003 року.

Суд вважає, що за таких обставин тим паче очевидно, що вирішуючи госпіталізувати пана Кампяну до ПМЛ, незважаючи на його стан підвищеної уразливості, державні органи необґрунтовано поставили його життя у небезпеку. Постійна неспроможність медичного персоналу надати панові Кампяну належну допомогу і лікування були ще одним вирішальним чинником, що призвів до його передчасної смерті.

144. Наведені міркування є достатніми для того, щоб Суд дійшов висновку, що державні органи не дотримались матеріальних вимог статті 2 Конвенції, не надавши життю пана Кампяну захисту необхідного рівня.

(β) Процесуальний аспект

145. Суд також вважає, що державні органи не лише не задовольнили найелементарніших медичних потреб пана Кампяну за його життя, але й не висвітлили обставини його смерті, включно з встановленням відповідальних осіб.

146. Суд зазначає, що на той час у різних актах державних органів було вказано на процесуальні недоліки, поміж якими непроведення розтину тіла негайно після смерті пана Кампяну, всупереч положенням національного законодавства, а також відсутність ефективного розслідування застосованого у його випадку медичного лікування (див. вище параграфи 33, 38 і 40).

Окрім того, у рішенні суду округу Калафат було вказано на серйозні процесуальні недоліки, включно з неспроможністю зібрати основні медичні докази і на надати пояснення суперечливим свідченням медичних працівників (див. вище параграф 38). Проте, оскільки це рішення було скасоване апеляційним судом, вказані недоліки ніколи не вивчались і не були виправлені. У короткому мотивуванні апеляційний суд спирався переважно на рішення медичного об’єднання і судово-медичну експертизу, які не виявили у справі жодної недбалості і робили висновок, що пацієнту було надане належне лікування.

Суд вважає ці висновки вражаюче короткими, з огляду на встановлену скупість медичної інформації, яка задокументувала б надане панові Кампяну лікування (див. вище параграф 45) і на об’єктивне становище у ПМЛ щодо наявних людських і медичних ресурсів (див. вище параграфи 77-78).

Суд також відзначає повідомлення CLR про те, що у справі про 129 смертей у ПМЛ, які трапились між 2002 і 2004 роками, кримінальне розслідування було завершене без встановлення жодної особи, яка була б визнана цивільно або кримінально відповідальною за правопорушення.

147. З огляду на наведені елементи Суд робить висновок, що державні органи не здійснили ретельної перевірки справи пана Кампяну, всупереч вимогам статті 2 Конвенції, і не провели ефективне розслідування обставин його смерті.

Тому було порушення статті 2 Конвенції у її процесуальному аспекті.

(b) Стаття 13 в сукупності зі статтею 2

(i) Загальні принципи

148. Стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні правового засобу для втілення суті гарантованих Конвенцією прав і свобод, у якому б вигляді вони б не були захищені у національній правовій системі.

Тож наслідком статті 13 є вимога надати на національному рівні засіб для розгляду суті “обґрунтованої скарги” відповідно до Конвенції і гарантувати належне відшкодування, хоча державам-учасницям і надано певні повноваження щодо способу, у який вони дотримуватимуться зобов’язання за Конвенцією відповідно до цього положення.

Обсяг зобов’язань за статтею 13 змінюється залежно від характеру скарги заявника за Конвенцією. Проте захист, якого вимагає стаття 13, має бути “ефективним” як на практиці, так і в законі. Зокрема, його застосування не повинно зазнавати невиправданих перешкод через дії або бездіяльність органів держави-відповідача (див. Paul і Audrey Edwards проти Сполученого Королівства, № 46477/99, §§ 96-97, ECHR 2002‑II).

149. Коли йдеться про право такої основоположної ваги, як право на життя або заборона катування, нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження, стаття 13 вимагає, окрім виплати, у випадку необхідності, компенсації, ще й сумлінного і ефективного розслідування, яке дозволило б встановити і покарати винних осіб, включно з ефективним доступом потерпілого до процедури розслідування. Що стосується неспроможності влади захистити особу від дій інших, то стаття 13 може не завжди вимагати від влади брати на себе відповідальність за розслідування заяв. Проте, потерпілий або його родина повинні мати доступ до механізму, який дозволив би встановити відповідальність державних посадовців або органів за дії або бездіяльність, які спричинили порушення їхнього гарантованого Конвенцією права (див. Z і Інші проти Сполученого Королівства, [ВП], цитовано вище, § 109).

На думку Суду, державний орган, про який йдеться у статті 13, не у всіх випадках має бути обов’язково судовим органом у прямому розумінні. Проте, повноваження і процесуальні гарантії, надані цьому органу, допомагають встановити, чи звернення до нього є ефективним (див. Klass і Інші, цитовано вище, § 67). Суд раніше постановляв, що судові засоби надають вагомі гарантії незалежності, доступності для потерпілого і родини, а також можливості отримання відшкодування відповідно до вимог статті 13 (див. Z і Інші проти Сполученого Королівства, цитовано вище, § 110).

(ii) Застосування цих принципів у даній справі

150. Як було згадано вище, стаття 13 має тлумачитись як така, що гарантує “ефективний захист у національному органі” кожному, хто заявляє, що його або її гарантовані Конвенцією права і свободи були порушені. Основоположна вимога до такого засобу полягає у можливості ефективного доступу до нього для потерпілого.

151. У даній справі Суд вже встановив, що уразливість пана Кампяну, в сукупності з неспроможністю державних органів імплементувати чинне законодавство і надати йому належну правову підтримку, були чинниками, що утворили правові підстави для виняткового визнання locus standi CLR (див. вище параграф 112). Якби не CLR, державні і міжнародні органи ніколи б не звернули увагу на справу пана Кампяну.

Проте, Суд зазначає, що вжиті CLR заходи від імені пана Кампяну мали більше характер sui generis, аніж підпадали під чинні правові рамки стосовно прав розумових інвалідів, з огляду на той факт, що ці рамки не були пристосовані до специфічних потреб таких осіб, зокрема стосовно практичної можливості для них мати доступ до будь-якого наявного засобу правового захисту. Дійсно, Суд раніше визнавав державу-відповідача порушницею статей 3 або 5 Конвенції стосовно відсутності належних засобів правового захисту для інвалідів, включно з обмеженням для них доступу до будь-якого з цих потенційних засобів (див. C.B. проти Румунії, §§ 65-67; Parascineti, §§ 34-38; і B. проти Румунії (№ 2), § 97, усі цитовано вище).

152. На підставі наданих у даній справі доказів Суд вже встановив, що держава-відповідач є відповідальною за статтею 2 за неспроможність захистити життя пана Кампяну, коли він перебував під наглядом державних медичних органів, і за неспроможність провести ефективне розслідування обставин, що призвели до його смерті. Уряд не згадував про будь-яку іншу процедуру, шляхом якої можна було встановити відповідальність державних органів у незалежний, відкритий і ефективний спосіб.

Суд також вважає, що наведені Урядом приклади як показник існування належних засобів правового захисту за статтею 13 (див. вище параграф 125) є або недостатніми або недостатньо ефективними через обмеженість наслідків і відсутність процесуальних гарантій, які вони надавали б.

153. З огляду на наведені міркування Суд вважає, що держава-відповідач не забезпечила належного механізму, який надавав би захист особам з розумовою інвалідністю, які стверджують, що є потерпілими за статтею 2 Конвенції.

А саме, Суд встановлює порушення статті 13 в сукупності зі статтею 2 Конвенції через неспроможність держави забезпечити і імплементувати правовий механізм, який зробив би можливим розгляд незалежним органом скарг пана Кампяну щодо порушення його права на життя.

(c) Стаття 3, окремо і в сукупності зі статтею 13 Конвенції

154. З огляду на висновки, зроблені в параграфах 140 - 147, і висновок у параграфі 153, Суд вважає, що не виникає окремого питання щодо можливого порушення статті 3, окремо і в сукупності зі статтею 13 (див., mutatis mutandis, Nikolova і Velichkova проти Болгарії, цитовано вище, § 78, і Timus і Tarus проти Республіки Молдова,     № 70077/11, § 58, 15 жовтня 2013 року).

II. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

155. CLR також повідомив, що пан Кампяну страждав від порушення прав, захищених статтями 5, 8 і 14 Конвенції.

156. Проте, з огляду на факти справи, подання сторін і висновки за статтями 2 і 13 Конвенції, Суд вважає, що він вже розглянув основні правові питання, порушені у даній заяві, і що немає потреби постановляти окреме рішення щодо решти скарг (див., поміж іншими рішеннями, Kamil Uzun проти Туреччини, № 37410/97, § 64, 10 травня 2007 року; The Argeş College of Legal Advisers, цитовано вище, § 47; Women On Waves і Інші проти Португалії, № 31276/05, § 47, 3 лютого 2009 року; Velcea і Mazăre проти Румунії, № 64301/01, § 138, 1 грудня 2009 року; Villa проти Італії, № 19675/06, § 55, 20 квітня 2010 року; Ahmet Yıldırım проти Туреччини, № 3111/10, § 72, ECHR 2012; і Mehmet Hatip Dicle проти Туреччини, № 9858/04, § 41, 15 жовтня 2013 року; див. також Varnava і Інші, цитовано вище, §§ 210-211).

IV. СТАТТІ 46 І 41 КОНВЕНЦІЇ

A. Стаття 46 Конвенції

157. Відповідні частини статті 46 Конвенції звучать наступним чином:

“1. Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.

2. Остаточне рішення Суду передається Комітету Міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням. ...”

158. Суд нагадує, що відповідно до статті 46 Конвенції договірні сторони зобов’язались виконувати остаточні рішення Суду у кожній справі, стороною якої вони є, а за виконанням наглядає Комітет Міністрів. Відповідно, inter alia, рішення, у якому Суд встановлює порушення Конвенції або Протоколів до неї, накладає на державу-відповідача правове зобов’язання не лише сплатити відповідним особам присуджені суми справедливої сатисфакції, але й під наглядом Комітету Міністрів обрати загальні і/або, за потреби, індивідуальні заходи, які мають бути застосовані в межах її правової системи для припинення встановленого Судом порушення і за можливості відшкодування його наслідків (див. Scozzari і Giunta проти Італії [ВП], №№ 39221/98 і 41963/98, § 249, ECHR 2000‑VIII, і Stanev, цитовано вище, § 254). Суд далі зазначає, що перш за все сама держава, під наглядом Комітету Міністрів, обирає засоби, які мають бути застосовані у її національній правовій системі для виконання зобов’язання за статтею 46 Конвенції (див. Scozzari і Giunta, цитовано вище, і Brumărescu проти Румунії (справедлива сатисфакція) [ВП],  № 28342/95, § 20, ECHR 2001‑I).

159. Проте, щоб допомогти державі-відповідачу виконати свої зобов’язання за статтею 46, Суд може вирішити вказати вид індивідуальних і/або загальних заходів, які можна вжити з метою припинення становища, існування якого було встановлене (див., поміж багатьма іншими рішеннями, Vlad і Інші проти Румунії, №№ 40756/06, 41508/07 і 50806/07, § 162, 26 листопада 2013 року).

160. У даній справі Суд нагадує, що через неспроможність влади призначити законного представника або іншого опікуна, не існувало жодної форми представництва для захисту пана Кампяну або для представництва його інтересів перед керівництвом лікарні, національними судами і Судом (див. вище параграф 111). За виняткових обставин, які змусили дозволити CLR діяти від імені пана Кампяну (див. вище висновки у параграфі 112), Суд також встановив порушення статті 13 в сукупності зі статтею 2 Конвенції щодо нездатності держави забезпечити і імплементувати належний правовий механізм, який зробив би можливим розгляд незалежним органом скарг пана Кампяну (див. вище параграфи 150-153; див. також параграф 154 стосовно скарг за статтею 3 окремо і в сукупності зі статтею 13). Отже, факти і обставини, стосовно яких Суд встановив порушення статей 2 і 13, розкривають існування глибшої проблеми і вимагають вказати загальні заходи для виконання цього рішення.

161. З огляду на це Суд рекомендує державі-відповідачу передбачити необхідні загальні заходи для забезпечення того, щоб особи з розумовою інвалідністю, які перебувають у становищі, подібному до пана Кампяну, отримали незалежне представництво, що дозволило б розглядати в суді або іншому незалежному органі їхні скарги відповідно до Конвенції, пов’язані зі здоров’ям або лікуванням (див., mutatis mutandis, вище параграф 113 і Stanev, цитовано вище,   § 258).

B. Стаття 41 Конвенції

162. Стаття 41 Конвенції каже:

“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”

1. Шкода

163. CLR не подав жодних вимог стосовно моральної або матеріальної шкоди.

2. Видатки і витрати

164. CLR вимагав 11455,25 євро на відшкодування видатків і витрат, які мав у національних судах у зв’язку із розслідуванням щодо ПМЛ і в Суді; Interights, діючи як правовий радник CLR, вимагав 25800 євро на відшкодування видатків і витрат, які мав у Палаті, що відповідає 215 годинам роботи, а також додатково 14564 євро у зв’язку із провадженням у Великій Палаті, що відповідає 111 годинам роботи. Було надано детальний підрахунок цих витрат.

165. Уряд стверджував, що не всі видатки і витрати були належно задокументовані і розписані і що, у кожному випадку, вони є надмірними.

166. Відповідно до юриспруденції Суду, заявнику надається відшкодування видатків і витрат лише якщо він доведе, що вони дійсно і необхідно мали місце і є розумними щодо обсягу. У даній справі Суд переконаний, що звернення CLR до Interights з метою залучення останнього до провадження, як зазначалось вище, було виправданим (див., наприклад, Yaşa проти Туреччини, 2 вересня 1998 року, § 127, Reports 1998‑VI; і Menteş і Інші проти Туреччини, 28 листопада 1997 року, § 107, Reports 1997‑VIII). З огляду на наявні документи, кількість і складність фактологічних і правових питань, а також на згадані критерії Суд вважає розумним присудити 10000 євро CLR, а 25000 євро - Interights.

3. Пеня

167. Суд вважає за доречне, щоб пеня за несвоєчасну сплату була в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, яка діє упродовж прострочення періоду виплати, плюс три відсотки.

З ЦИХ ПРИЧИН СУД

1. Проголошує, одноголосно, прийнятними скарги за статтями 2, 3 і 13 Конвенції;

2. Постановляє, що було порушення статті 2 Конвенції як у матеріальному, так і у процесуальному аспекті;

3. Постановляє, що було порушення статті 13 в сукупності зі статтею 2 Конвенції;

4. Постановляє, чотирнадцятьма голосами проти трьох, що немає потреби перевіряти скаргу за статтею 3, окремо або в сукупності зі статтею 13 Конвенції;

5. Постановляє, одноголосно, що немає потреби перевіряти прийнятність і суть скарг за статтями 5 і 8 Конвенції;

6. Постановляє, п’ятнадцятьма голосами проти двох, що немає потреби перевіряти прийнятність і суть скарг за статтею 14 Конвенції;

7. Постановляє, одноголосно,

(a) що Держава-відповідач протягом трьох місяців має виплатити наступні суми стосовно витрат і видатків, переведені у грошову одиницю держави-відповідача за курсом на день виплати, включно з будь-якими податками, які треба буде сплатити:

(i) 10000 євро (десять тисяч євро) CLR; і

(ii) 25000 євро (двадцять п’ять тисяч євро) Interights;

(b) що, зі спливом вищезгаданих трьох місяців і до остаточного розрахунку, на названу суму мають нараховуватися відсотки у розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, яка діє упродовж прострочення періоду виплати, плюс три відсотки;

8. Відхиляє одноголосно решту вимог щодо справедливої сатисфакції.

Складено англійською і французькою мовою і постановлено на відкритому слуханні у Палаці Прав Людини у Страсбурзі 17 липня 2014 року.

 Майкл О’Бойль                                   Дін Шпільман
заступник секретаряГолова

Відповідно до статті 45 § 2 Конвенції і Правила 74 § 2 Регламенту Суду, до цього рішення додано окремі думки:

(a) Думка, що не збігається з позицією більшості, судді Пінто де Альбукерк;

(b) Думка, що частково не збігається з позицією більшості, суддів Шпільмана, Біанку і Нусбергер;

(c) Думка, що частково не збігається з позицією більшості, суддів Зімєлє і Біанку.

Окремі думки не перекладались, але викладені у англійській і/або французькій офіційних версіях рішення, з якими можна ознайомитись у базі даних юриспруденції Суду HUDOC.

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2014.

Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2014.

The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2014.

Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.

 

Full & Egal Universal Law Academy