CASE OF CHEREDNYCHENKO v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Ministry of Justice of Ukraine

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ЧЕРЕДНИЧЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF CHEREDNYCHENKO v. UKRAINE)

(Заява № 33630/17)

РІШЕННЯ
 

СТРАСБУРГ

07 листопада 2024 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Чередниченко проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

 Ладо Чантурія (Lado Chanturia), Голова,
 Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy),
 Уна Ні Райферті (Úna Ní Raifeartaigh), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 33630/17), яку 26 квітня 2017 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Олександр Олександрович Чередниченко (далі – заявник), 1974 року народження, який проживає у м. Свердловськ та якого представляли пан М. Тарахкало, пані В. Лебідь та пані О. Проценко, юристи, які практикують у м. Київ;

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі – Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко з Міністерства юстиції;

зауваження сторін;

після обговорення за зачиненими дверима 10 жовтня 2024 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1.  Справа стосується тривалого тримання заявника під вартою в психіатричній лікарні після пред’явлення йому обвинувачення у вчиненні вбивства та, зокрема, шістнадцятиденного періоду, який не охоплювався рішенням суду. Заявник посилався на пункти 1 і 4 статті 5 та статті 6 і 13 Конвенції.

2.  Заявник, який страждав на шизофренію, перебував в психіатричній лікарні у примусовому порядку з 2011 року, коли було встановлено, що він вчинив убивство у стані недієздатності. Суди періодично переглядали питання тримання його у лікарні та продовжували строк його примусового стаціонарного лікування.

3.  Ухвалою Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 11 квітня 2016 року строк примусового стаціонарного лікування заявника було знову продовжено. Суд посилався, inter alia, на статтю 514 Кримінального процесуального кодексу України, яка у редакції, чинній на момент подій, передбачала, що продовження строку застосування примусового лікування в психіатричній лікарні мало здійснюватися на підставі рішення суду.

4.  На підставі статті 95 Кримінального кодексу України та статті 19 Закону України «Про психіатричну допомогу», які передбачали, що перегляди питання примусового стаціонарного лікування мали проводитися щонайменше кожні шість місяців, заявник вважав, що його примусове стаціонарне лікування, продовжене ухвалою від 11 квітня 2016 року, закінчилося 11 жовтня 2016 року.

5.  29 вересня 2016 року психіатрична лікарня звернулася до національного суду із заявою про подальше продовження строку примусового стаціонарного лікування заявника. Її заява ґрунтувалася на нещодавніх результатах огляду заявника психіатричною медичною комісією, яка вказала, що заявник потребував подальшого психіатричного лікування.

6.  20 жовтня 2016 року захисник заявника подав клопотання habeas corpus до національного суду, в якому вимагав негайного звільнення заявника. Як вбачається, жодного судового рішення у відповідь на це клопотання ухвалено не було.

7.  27 жовтня 2016 року Красногвардійський районний суд міста Дніпропетровська задовольнив заяву лікарні про продовження строку стаціонарного лікування заявника.

8.  Захисник заявника подав апеляційну скаргу, стверджуючи, що лікарня не виписала заявника 11 жовтня 2016 року, коли закінчився строк дії попередньої ухвали про його психіатричне лікування. 07 грудня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області залишив без змін ухвалу суду першої інстанції, зазначивши, що тримання заявника було законним, оскільки заява про продовження строку його тримання була подана до спливу шестимісячного терміну. 03 березня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ повернув касаційну скаргу, подану захисником заявника, на підставі недотримання захисником процесуальних вимог.

9.  Згодом, 06 вересня 2018 року, у зв’язку з поліпшенням стану психічного здоров’я заявника, Самарський районний суд міста Дніпропетровська ухвалив виписати його з лікарні для амбулаторного лікування.

оцінка суду

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

10.  Посилаючись на пункти 1 і 4 статті 5 та статті 6 і 13 Конвенції, заявник скаржився, що його тримання в психіатричній лікарні в період з 11 до 26 жовтня 2016 року було незаконним, оскільки не було санкціоноване рішенням суду, і він не мав у своєму розпорядженні ефективної процедури, щоб оскаржити його. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див. рішення у справі «Радомілья та інші проти Хорватії» [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 та № 22768/12, пункт 114, від 20 березня 2018 року), вважає, що скаргу заявника слід розглядати лише за пунктами 1 і 4 статті 5 Конвенції.

11.  Уряд стверджував, що, не подавши належним чином свою касаційну скаргу, заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту. Крім того, Уряд доводив, що заявник міг подати позов про відшкодування шкоди проти адміністрації лікарні.

12.  Заявник заперечив, стверджуючи, що ці національні засоби юридичного захисту не можна було вважати ефективними, оскільки вони не могли забезпечити його звільнення.

13.  Суд повторює, що згідно з пунктом 1 статті 35 Конвенції заявник має зазвичай звертатися до засобів юридичного захисту, які є доступними і достатніми для забезпечення відшкодування за стверджувані порушення. Коли справа стосується законності позбавлення свободи, ретроспективні засоби юридичного захисту, такі як позов про відшкодування шкоди проти держави, зазвичай не вважаються засобами юридичного захисту, які мали бути використані під час позбавлення свободи, оскільки вони не можуть забезпечити звільнення заявника, якщо його тримання під вартою є незаконним, як того вимагає пункт 4 статті 5 Конвенції (див. рішення у справах «Заїченко проти України (№ 2)» (Zaichenko v. Ukraine (no. 2)), заява № 45797/09, пункти 84 – 88, від 26 лютого 2015 року і, mutatis mutandis, «Селахаттін Демірташ проти Туреччини (№ 2)» [ВП] (Selahattin Demirtaş v. Turkey (no. 2)) [GC], заява № 14305/17, пункт 207, від 22 грудня 2020 року).

14.  Повертаючись до цієї справи, Суд зауважує, що ані позов про відшкодування шкоди, ані касаційна скарга заявника на ухвалу національного суду від 27 жовтня 2016 року не надали б заявнику можливості звільнення, поки він був позбавлений свободи з 11 до 26 жовтня 2016 року. Тому Суд відхиляє попереднє заперечення Уряду.

15.  Суд також вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

16.  Уряд стверджував, що затримка у розгляді заяви лікарні про продовження строку тримання заявника не вплинула на загальну законність позбавлення його свободи. Необхідність тримання заявника під вартою та лікування в психіатричній лікарні ґрунтувалися на консенсусі серед медичних працівників.

17.  Суд нагадує, що будь-яке позбавлення свободи, окрім того, що воно має підпадати під дію одного з винятків, викладених у підпунктах «a» - «f» пункту 1 статті 5 Конвенції, має бути «законним». Коли постає питання про «законність» взяття під варту, у тому числі чи було дотримано «порядок, встановлений законом», Конвенція по суті посилається на національне законодавство та встановлює зобов’язання забезпечувати дотримання його матеріальних і процесуальних норм (див рішення у справі «Ільнзеєр проти Німеччини» [ВП] (Ilnseher v. Germany) [GC], заяви № 10211/12 та № 27505/14, пункт 135, від 04 грудня 2018 року).

18.  Беручи до уваги положення національного законодавства (див. пункти 3 і 4), Суд погоджується із заявником, що строк дії ухвали про його примусове стаціонарне лікування, продовжений 11 квітня 2016 року, автоматично закінчився через шість місяців, а саме, 11 жовтня 2016 року. Суд також зазначає, що з цієї дати і до постановлення ухвали національним судом 27 жовтня 2016 року не було судового рішення, яке б санкціонувало подальше тримання заявника у психіатричній лікарні у примусовому порядку. Тому тримання заявника в лікарні протягом цього періоду було несумісним із процедурою, передбаченою національним законодавством (див. рішення у справах «Сторк проти Німеччини» (Storck v. Germany), заява № 61603/00, пункт 112, ЄСПЛ 2005-V та «Д.Р. проти Литви» (D.R. v. Lithuania), заява № 691/15, пункт 71, від 26 червня 2018 року).

19.  З цього випливає, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

20.  Уряд повторив свої аргументи щодо доступності національних засобів юридичного захисту (див. пункт 11), стверджуючи про відсутність порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

21.  Суд повторює, що пункт 4 статті 5 Конвенції стосується лише тих засобів юридичного захисту, які мають бути доступні під час тримання особи під вартою з метою швидкого судового перегляду законності тримання такої особи під вартою, що у відповідних випадках мало б призвести до її звільнення (див. рішення у справах «Сливенко проти Латвії» [ВП] (Slivenko v. Latvia) [GC], заява № 48321/99, пункт 158, ЄСПЛ 2003-X та «Баталіни проти Росії» (Bataliny v. Russia), заява № 10060/07, пункт 69, від 23 липня 2015 року).

22.  Суд зазначає, що 20 жовтня 2016 року захисник заявника подав клопотання habeas corpus, тобто ініціював процедуру, за допомогою якої можна було перевірити законність тримання заявника під вартою після закінчення строку його примусового стаціонарного лікування. За відсутності судового рішення щодо цього клопотання немає доказів, що національні суди коли-небудь розглядали його, що само собою порушує питання за пунктом 4 статті 5 Конвенції (див. для порівняння рішення у справі «Трофименко проти України» [Комітет] (Trofymenko v. Ukraine) [Committee], заява № 18444/18, пункти 20 – 22, від 04 травня 2023 року).

23.  Однак, навіть припустивши, що 27 жовтня 2016 року Красногвардійський районний суд міста Дніпропетровська, розглядаючи заяву лікарні про продовження строку примусового лікування заявника, також розглянув по суті клопотання habeas corpus захисника, період у сім днів, який минув до того, як національний суд переглянув законність тримання заявника під вартою, не відповідав би вимозі «оперативності» (див. рішення у справі «O.П. проти Республіки Молдова» (O.P. v. the Republic of Moldova), заява № 33418/17, пункт 48, від 26 жовтня 2021 року).

24.  Також беручи до уваги свої попередні висновки щодо неефективності наявних національних засобів юридичного захисту (див. пункти 13 і 14), Суд вважає, що було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

25.  Заявник вимагав 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 3 750 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді.

26.  Уряд заперечив проти цих вимог.

27.  Суд присуджує заявнику 6 200 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

28.  З огляду на наявні в його розпорядженні документи Суд вважає за розумне присудити 1 000 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок його представника, пана М. Тарахкала.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

(a)  упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i)  6 200 (шість тисяч двісті) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii)  1 000 (одна тисяча) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок представника заявника, пана М. Тарахкала;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 07 листопада 2024 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна Келлер

(Martina Keller)

Заступник Секретаря

Ладо Чантурія

(Lado Chanturia)

Голова