ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ЧОРНА ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF CHERNAYA v. UKRAINE)
(Заява № 1661/08)
РІШЕННЯ
У текст рішення 25 січня 2017 року було внесено зміни
відповідно до Правила 81 Регламенту Суду
СТРАСБУРГ
15 грудня 2016 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Чорна проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Ерік Мьосе (Erik Møse), Голова
Йонко Грозєв (Yonko Grozev),
Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits), судді,
та Анна-Марія Дуге (Anne-Marie Dougin), в.о. заступника Секретаря секції,
після обговорення за зачиненими дверима 22 листопада 2016 року,
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 1661/08), яку 26 грудня 2007 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
(далі – Конвенція) громадянка України, пані Раїса Степанівна Чорна (далі – заявниця).
2. 07 листопада 2009 року заявниця померла та її син, пан Євген Вадимович Чорний, висловив бажання підтримати заяву. Його інтереси в Суді представляли пан М. Тарахкало та пан. А. Бущенко, юристи, які практикують у м. Харків[1]. З практичних підстав у цьому рішенні пані Раїса Степанівна Чорна іменуватиметься як «заявниця».
3. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан Іван Ліщина з Міністерства юстиції.
4. 14 січня 2010 року про заяву було повідомлено Уряд.
ФАКТИ
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. 09 червня 2004 року заявниця, якій на той час було 69 років, прогулювалась у центрі м. Харків та отримала поранення обличчя металевою кулею з пневматичної зброї.
6. У той же день заявниця була доставлена до лікарні, а куля була видалена з її обличчя. Згодом вона була вилучена міліцією в якості доказу. У медичній картці заявниці лікарі зазначили, що вона отримала вогнепальне поранення інфраорбітальної зони обличчя.
7. Пізніше того ж дня вона звернулась зі скаргою до міліції. Заявниця стверджувала, що постріл був зроблений з конкретної квартири будинку у центрі м. Харків.
8. З 10 до 26 червня 2006 року заявниця пройшла амбулаторне медичне лікування цієї травми.
9. 02 липня 2004 року за вказівкою міліції вона була оглянута експертом, який дійшов висновку, що тілесне ушкодження заявниці було легким та могло бути спричинене пострілом зі зброї. 31 жовтня 2005 року заявниця пройшла додаткове медичне обстеження, яке підтвердило попередній висновок.
10. Постановами від 22 березня та 08 грудня 2005 року, а також 09 серпня 2006 року міліція відмовляла у порушенні кримінальної справи, зазначаючи, що неможливо було встановити особи правопорушників, і що твердження заявниці, що постріли були зроблені з конкретного місця, були необґрунтованими. У них також було встановлено, що у справі заявниці не було серйозного порушення громадського порядку та зазначено, що заявниця могла подати скаргу безпосередньо до суду у формі приватного обвинувачення. Незважаючи на її неодноразові клопотання, заявниці не був наданий доступ до матеріалів розслідування міліції, пов’язаного з подією 09 червня 2004 року.
11. За скаргою заявниці ці постанови були скасовані різними прокурорами та судами, головним чином, на підставі того, що розслідування міліції не відповідало вимогам повної та об’єктивної перевірки обставин справи. Зазначалось, що міліція не перевірила відповідні докази, у тому числі кулю, і що у справі містились елементи складу злочину, визначені статтею 296 Кримінального кодексу України (хуліганство). Зокрема, 21 серпня 2007 року Дзержинський районний суд постановив, що справу слід повернути до прокуратури для додаткового розслідування.
12. З цієї дати подальше розслідування не проводилось.
13. Листом від 21 серпня 2009 року заступник прокурора Дзержинського району м. Харків поінформував заявницю, що матеріали розслідування зникли. Інформації про будь-які подальші події з цього приводу немає.
14. 07 листопада 2009 року заявниця померла. Її смерть не була пов’язана з подією 09 червня 2004 року.
ПРАВО
I. ЩОДО LOCUS STANDI ПАНА Є.В. ЧОРНОГО
15. Перш за все Суд зазначає, що заявниця померла під час розгляду справи Судом. Її син, Є.В. Чорний, поінформував Суд про своє бажання підтримати її заяву. Уряд стверджував, що пан Є.В. Чорний не мав права підтримувати заяву, оскільки він не продемонстрував, що внаслідок події 09 червня 2004 року зазнав яких-небудь збитків або шкоди.
16. Суд зазначає, що у низці справ, у яких заявник помирав під час розгляду справи, Суд брав до уваги заяви спадкоємців заявника або близьких членів сім’ї, які виявили бажання підтримати розгляд справи (див., серед іншого, рішення у справі «Тотева проти Болгарії» (Toteva v. Bulgaria), заява № 42027/98, пункт 45, від 19 травня 2004 року). У цій справі Суд не вбачає підстави для іншого висновку і, отже, погоджується, що пан Є.В. Чорний може підтримувати заяву, яка спочатку була подана заявницею.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ НЕЕФЕКТИВНЕ РОЗСЛІДУВАННЯ ПОДІЇ 09 ЧЕРВНЯ 2004 РОКУ
17. Заявниця скаржилась на непроведення органами влади ефективного розслідування події 09 червня 2004 року. Вона посилалась на статті 2 та 3 Конвенції, які передбачають таке:
Стаття 2
«1. Право кожного на життя охороняється законом ...»
Стаття 3
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»
A. Прийнятність
18. Уряд стверджував, що заявниця не вичерпала національні засоби юридичного захисту відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції, оскільки у своїх зверненнях до національних органів влади про подію 09 червня 2004 року вона скаржилась на хуліганство
(стаття 296 Кримінального кодексу України), а не на злочин, пов’язаний із втручанням у право на життя або право не бути підданою жорсткому поводженню.
19. Уряд також стверджував, що ця частина заяви була подана з пропущенням шестимісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 35 Конвенції, зазначаючи, що його відлік почався 22 березня 2005 року, коли міліція відмовила у порушенні кримінального провадження у її справі. Згідно з твердженнями Уряду на момент подій заявниця мала знати, що вона скористалась процедурою, яка була недоречною в її справі.
20. Суд зазначає, що заявниця скаржилась до міліції на отримання нею тілесного ушкодження від невідомої особи. Її скарга підтверджувалась відповідними медичними доказами та в цілому була небезпідставною. Аргумент Уряду, що вона скористалась невідповідною процедурою суперечить висновкам прокурорів та судів, які скасували постанову міліції від 22 березня 2005 року та дві аналогічні подальші постанови. Зрештою, у серпні 2007 року було постановлено провести подальше розслідування, але вбачається що не були вжиті жодні заходи, оскільки матеріали справи були загублені (див. пункти 11 – 13). Заявниця подала свою заяву до Суду через чотири місяці, у грудні 2007 року, у той час, коли органи влади все ще були зобов’язані провести розслідування за її скаргою, як було вказано у постанові Дзержинського районного суду м. Харків (див. пункт 11). У світлі зазначеного заявниця дотрималась вимоги вичерпання національних засобів юридичного захисту та правила шестимісячного строку, передбачених пунктом 1 статті 35 Конвенції. Отже, заперечення Уряду з цього приводу мають бути відхилені.
21. Суд також доходить висновку, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
22. Заявниця скаржилася, що було порушення статей 2 та 3 Конвенції, зазначаючи, що органи влади були зобов’язані провести ефективне розслідування небезпечного для її життя нападу 09 червня 2004 року.
23. Уряд доводив, що ні стаття 2, ні стаття 3 не були застосовними до цієї справи, оскільки тілесні ушкодження заявниці були легкими.
24. Перш за все Суд зазначає, що немає доказів або переконливих аргументів, що через подію 09 червня 2004 року життя заявниці було піддано такому ризику, що її скарга мала розглядатись за статтею 2 Конвенції (див., для порівняння, рішення у справі «Ільхан проти Туреччини» [ВП] (İlhan v. Turkey) [GC], заява № 22277/93,
пункти 75 – 77, ЄСПЛ 2000–VII). Проте з огляду на той факт, що заявниця отримала вогнепальне поранення обличчя, тобто вона перенесла хірургічне втручання та більше двох тижнів проходила амбулаторне лікування (див. пункти 5, 6), Суд зазначає, що тілесне ушкодження заявниці було достатньо серйозним, щоб становити жорстоке поводження, яке підпадає під дію статті 3 Конвенції (див. рішення у справі «Денис Васільєв проти Росії» (Denis Vasilyev v. Russia), заява № 32704/04, пункт 95, від 17 грудня 2009 року). Отже, Суд розгляне скаргу заявниці за цим положенням.
25. Суд повторює, що стаття 3 Конвенції вимагає від органів влади проведення офіційного ефективного розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження було здійснене приватними особами (див. рішення у справі «М.С. проти Болгарії» (M.C. v. Bulgaria), заява № 39272/98, пункт 151, ЄСПЛ 2003–ХІІ, та згадане рішення у справі «Денис Васільєв проти Росії» (Denis Vasilyev v. Russia), пункт 99). Мінімальні стандарти ефективності, встановлені практикою Суду, вимагають, щоб розслідування було незалежним, безстороннім і підлягало громадському контролю, а компетентні національні органи влади діяли зі зразковою ретельністю та оперативністю (див., наприклад, рішення у справі «Мута проти України» (Muta v. Ukraine), заява № 37246/06, пункт 61, від 31 липня 2012 року).
26. Процесуальні вимоги статті 3 виходять за межі стадії досудового слідства, коли слідство призводить до вчинення юридичних дій у національних судах: провадження в цілому, у тому числі стадія судового розгляду, має відповідати вимогам статті 3. Це означає, що національні суди за жодних обставин не повинні допускати випадків, за яких завдані тілесні та моральні страждання залишатимуться безкарними. Це важливо для забезпечення громадської впевненості у принципі верховенства права і його підтримки, а також у попередженні будь-якої ознаки толерантності органів влади до незаконних дій або співучасті у них (див. згадане рішення у справі «Мута проти України» (Muta v. Ukraine), пункт 62).
27. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що згідно з висновками прокурорів та судів повного та об’єктивного розслідування обставин справи проведено не було (див. пункт 11). Більше того, зрештою органи влади втратили матеріали справи, що розглядалась на національному рівні, та не зробили жодної спроби розслідувати подію 09 червня 2004 року (див. пункти 12, 13).
28. Наведених міркувань достатньо, щоб Суд міг дійти висновку про невідповідність розслідування скарги заявниці на жорстоке поводження вимогам процесуального аспекту статті 3 Конвенції. Отже, було порушено це положення.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ
29. Заявниця скаржилась, що у цій справі вона не мала ефективних національних засобів юридичного захисту. Вона посилалась на статтю 13 Конвенції, яка передбачає:
«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.»
30. Уряд заперечив проти цього аргументу.
31. Суд зазначає, що ця скарга пов’язана з розглянутою скаргою за статтею 3 Конвенції і, отже, також має бути визнана прийнятною.
32. З огляду на висновки, пов’язані зі статтею 3 (див. пункт 28), Суд вважає, що немає необхідності розглядати, чи було у цій справі порушення статті 13 Конвенції (див., серед інших джерел, рішення у справі «Олександр Ніконенко проти України» (Aleksandr Nikonenko v. Ukraine), заява № 54755/08, пункт 51, від 14 листопада 2013 року).
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
33. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
A. Шкода
34. Заявниця вимагала 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
35. Уряд заперечив проти цієї вимоги.
36. Суд, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, присуджує заявниці 7 500 євро, які мають бути виплачені сину заявниці в якості відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
37. Заявниця також вимагала 2 000 євро в якості компенсації судових та інших витрат.
38. Уряд заперечив проти цієї вимоги.
39. З огляду на те, що в обґрунтування цієї вимоги не були надані жодні деталі або документи, Суд відхиляє її.
C. Пеня
40. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО,
1. Вирішує, що син заявниці, пан Є.В. Чорний, має право брати участь у цій справі замість заявниці;
2. Оголошує заяву прийнятною;
3. Постановляє, що було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції;
4. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за
статтею 13 Конвенції;
5. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити сину заявниці 7 500 (сім тисяч п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу,
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
6. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 15 грудня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Анна-Марія Дуге
(Anne-Marie Dougin)
В.о. заступника Секретаря
Ерік Мьосе
(Erik Møse)
Голова
[1] Виправлено 25 січня 2017 року: у тексті було «Його інтереси в Суді представляв пан М. Тарахкало, юрист, який практикує у м. Харків.»
Full & Egal Universal Law Academy