ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ЧОРНЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF CHORNENKO v. UKRAINE)
(Заява № 59660/09)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
14 січня 2021 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Чорненко проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Лятіф Гусейнов (Latif Hüseynov), Голова,
Ладо Чантурія (Lado Chanturia),
Маттіас Гуйомар (Mattias Guyomar), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
З огляду на:
заяву (№ 59660/09), яку 26 жовтня 2009 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) троє громадян України, пані Тетяна Миколаївна Чорненко (далі – перша заявниця), пан Микола Васильович Чорненко (далі – другий заявник) та пан Костянтин Миколайович Чорненко (далі – третій заявник);
рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд) про заяву;
рішення відхилити заперечення Уряду проти розгляду заяви комітетом;
після обговорення за зачиненими дверима 03 грудня 2020 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ВСТУП
1. Ця справа стосується твердження, що заявників було незаконно та несправедливо виселено з їхньої кімнати у колишньому державному гуртожитку після того, як він був переобладнаний у приватний житловий будинок. Вони подають скарги за статтями 8 та 6 Конвенції.
ФАКТИПодії, які передували справі
2. Перша заявниця, 1967 року народження, та другий заявник,
1968 року народження, є подружжям і батьками третього заявника, 1991 року народження. Вони проживають у с. Худяки. Заявників, яким була надана правова допомога, представляли пан М. О. Тарахкало та пані О. О. Проценко, юристи, які практикують у м. Київ.
3. Уряд представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.
4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.
5. У 1995 році під час переходу України від радянської до ринкової економіки державне підприємство «Черкасибудматеріали» було перетворене у відкрите акціонерне товариство «Ч.» (далі – ВАТ).
6. У 1996 році родині заявників було виділено кімнату в гуртожитку, який знаходився на вулиці П. у м. Черкаси. З матеріалів справи вбачається, що цей гуртожиток спочатку належав підприємству «Черкасибудматеріали» і призначався для проживання працівників підприємства. Під час перетворення підприємства у ВАТ у невстановлену дату право власності на гуртожиток було передано останньому.
7. 06 грудня 1996 року місцеве управління Міністерства внутрішніх справ України зареєструвало місце проживання заявників за адресою гуртожитку та внесло відомості до їхніх паспортів.
8. 01 лютого 2002 року ВАТ звернулося з листом до Черкаського технічного училища № 21 (далі – училище) з проханням надати тимчасове житло декільком родинам, які проживали у згаданому гуртожитку (у тому числі родині заявників), оскільки воно мало намір провести реконструкцію будівлі гуртожитку. В обмін на цю послугу ВАТ взяло на себе зобов’язання здійснити ремонт студентського гуртожитку училища.
9. До вересня 2002 року родина заявників переїхала до гуртожитку училища на підставі договору найму жилого приміщення строком один рік, про який ВАТ домовилося з училищем. Заявники продовжували бути зареєстрованими за попередньою адресою в гуртожитку ВАТ. Перше провадження щодо виселення та супутні події
10. У лютому 2003 року ВАТ подало цивільний позов проти заявників, вимагаючи визнати їх такими, які втратили право користування його гуртожитком, і, відповідно, зобов’язати Міністерство внутрішніх справ України зняти їх з реєстрації за адресою гуртожитку. У зв’язку з цим ВАТ стверджувало, що у
2002 році заявники за власним бажанням виїхали з його гуртожитку, а їхнє поточне місцезнаходження було невідомим. Таким чином, їх слід було вважати такими, які більше не бажали займати приміщення гуртожитку і відповідно до статті 72 Житлового кодексу України втратили свої права користування ним (див. пункт 39).
11. 10 жовтня 2003 року під час розгляду справи училище видало наказ про звільнення їхнього студентського гуртожитку заявниками та іншими родинами, тимчасово переселеними із гуртожитку ВАТ. У наказі наводилося посилання на закінчення строку дії договорів найму та необхідність збільшення місця для заселення учнів і працівників училища.
12. 22 січня 2004 року ВАТ отримало дозвіл Черкаської міської ради (далі – міська рада) на проведення реконструкції його гуртожитку під житловий будинок; згодом воно почало будівельні роботи з реконструкції.
13. 04 червня 2005 року (субота) декілька родин з числа попередніх мешканців гуртожитку ВАТ проникли на територію будівельного майданчика, де проводилася реконструкція, силою забрали ключі у сторожа будівлі та зайняли свої колишні кімнати, які на той момент були об’єднані з іншими кімнатами, утворивши цілі квартири. Жодної інформації про особисту участь заявників в інциденті надано не було. Однак з матеріалів справи вбачається, що вони разом із декількома іншими родинами вселилися до квартири, яка включала їхню колишню кімнату в гуртожитку.
14. 22 червня 2005 року прокуратура Придніпровського району міста Черкаси порушила кримінальну справу за фактом нападу на сторожа. Згідно з наданою Урядом інформацією згодом провадження у цій справі було зупинене у зв’язку із невстановленням фактичних нападників і зрештою матеріали справи були знищені внаслідок прориву водопровідної труби в приміщенні архіву відділу міліції.
15. У незазначену дату після повторного вселення заявників до колишнього гуртожитку ВАТ внесло зміни до свого цивільного позову, поданого проти заявників (див. пункт 10), вимагаючи їхнього виселення.
16. 25 травня 2006 року Придніпровський районний суд
міста Черкаси задовольнив позов ВАТ. Він встановив, що заявники самовільно зайняли приміщення, яке знаходилося на реконструкції, та ухвалив їх виселити.
17. Заявники подали апеляційну скаргу, стверджуючи, що їхнє виселення зробить їх безпритульними. Вони також доводили, що на підставі договору найму перебували у цивільно-правових відносинах з ВАТ, і це означало, що останнє мало права виселити їх у зв’язку з проведенням реконструкції, лише за умови надання їм іншого жилого поміщення, чого не відбулося.
18. 05 липня 2006 року Апеляційний суд Черкаської області задовольнив апеляційну скаргу заявників. Посилаючись на положення Глави 2 Розділу ІІІ Житлового кодексу України 1983 року, що регулювали питання користування жилими приміщеннями в будинках громадського житлового фонду (див. пункт 39), він встановив, що заявникам було законно виділено приміщення в гуртожитку ВАТ на підставі договору найму на невизначений строк. Цей договір не був розірваний сторонами до тимчасового переїзду відповідачів у
2002 році, і тому він все ще діяв на момент подій. Враховуючи, що переселення заявників відбулося з ініціативи позивача як тимчасовий захід, обумовлений проведенням будівельних робіт щодо реконструкції, їх не можна було вважати такими, що втратили право користування (у розумінні статті 72 Житлового кодексу України) приміщенням у гуртожитку, як стверджував позивач. Таким чином, договір найму не міг бути розірваний на підставах, наведених останнім. З тих самих причин згідно зі статтями 100 – 102 Житлового кодексу України виселення заявників у зв’язку з проведенням реконструкції будівлі було можливим, лише якщо у випадку такого виселення їм надавалося інше відповідне жиле приміщення.
19. ВАТ звернулося з касаційною скаргою на це рішення.
20. 20 грудня 2007 року Апеляційний суд Чернігівської області, діючи як суд касаційної інстанції, відхилив касаційну скаргу ВАТ, і рішення від 05 липня 2006 року набрало законної сили.
21. Тим часом 27 березня 2007 року після завершення реконструкції колишнього гуртожитку ВАТ було зареєстроване власником усіх квартир, які знаходилися у будинку, у тому числі квартири, de facto зайнятої заявниками. друге провадження щодо виселення заявників
22. 07 лютого 2008 року ВАТ подало новий позов проти заявників, вимагаючи виселити їх з реконструйованого будинку, оскільки вони самовільно туди вселилися та не уклали з ним договір найму.
23. Заявники заперечували та стверджували, що цей позов був по суті таким самим, як уже залишений без задоволення під час попереднього провадження про виселення.
24. 02 червня 2008 року Придніпровський районний суд
міста Черкаси задовольнив позовні вимоги ВАТ та виніс рішення про виселення заявників. Він встановив, що попередній спір стосувався проживання заявників у гуртожитку, де проводилася реконструкція, тоді як цей спір був про їхнє виселення з квартири, яка перебувала у приватній власності. Суд вирішив, що проживання у такій квартирі регулювалося Главою 6 Розділу III Житлового кодексу України, який стосується жилих приміщень приватного житлового фонду (див. пункт 40). Після проведення реконструкції колишнього гуртожитку попереднє жиле приміщення заявників не зберіглося. Попереднє провадження про виселення не могло стосуватися квартири, яка стала предметом розгляду у цьому новому провадженні, оскільки право власності ВАТ на квартиру було зареєстровано лише у березні
2007 року, тоді як рішення, яким було відхилено його позов, датувалося 05 липня 2006 року. Всупереч статті 158 Житлового кодексу України (див. пункт 40) заявники вселилися до спірної квартири, не уклавши договір найму, і мали бути виселені для захисту інтересів законного власника. Згідно зі статтею 165 Житлового кодексу (див. там само) ВАТ не було зобов’язане надавати заявникам жиле приміщення після реконструкції будинку, який йому належав.
25. Заявники звернулися з апеляційною скаргою, стверджуючи, inter alia, що розгляд справи стосувався того самого жилого приміщення, що і під час попереднього провадження стосовно виселення, за результатами якого було ухвалено рішення на їхню користь. Їхнє право користування жилим приміщенням ґрунтувалося на укладеному з ВАТ договорі найму, який згідно з висновками судів у попередньому провадженні проти них був укладений законно і залишався чинним. Ухвалюючи рішення про їхнє виселення під час нового провадження, суд першої інстанції суперечив висновкам судів, зробленим під час попереднього провадження, та не вказав жодних правових підстав, у зв’язку з якими раніше існуючі між заявниками та ВАТ цивільно-правові відносини щодо найму могли вважатися припиненими.
26. 07 травня 2009 року Апеляційний суд Черкаської області відхилив апеляційну скаргу заявників і залишив без змін рішення районного суду від 02 червня 2008 року. Він зазначив, що у 1996 році заявникам не могло бути виділено спірне жиле приміщення як захищеним наймачам, оскільки вони не були працівниками ВАТ. Таким чином, їхній договір найму був розірваний після їхнього виселення з гуртожитку у 2002 році, і позивач не був зобов’язаний надавати їм жиле приміщення.
27. У червні 2009 року заявники подали касаційну скаргу на цю ухвалу. Вони стверджували, що статті 158 та 165 Житлового кодексу України не могли застосовуватися у їхній справі, оскільки ці положення стосувалися найму жилих приміщень «громадян», тоді як відповідний будинок був частиною громадського житлового фонду. Вони стверджували, що передача державою гуртожитку приватній юридичній особі була порушенням чинного законодавства (замість цього його слід було передати органам місцевого самоврядування). Крім того, заявники стверджували, що вони законно вселилися у спірне жиле приміщення в 1996 році як захищені наймачі, і це вже було встановлено в остаточних судових рішеннях, винесених під час попереднього провадження, і не могло встановлюватися повторно під час розгляду цього провадження. Таким чином, вони мали право на захист, гарантований статтями 101 і 102 Житлового кодексу України.
28. 23 червня 2009 року прокуратура Черкаської області долучилася до провадження, також подавши касаційну скаргу від імені заявників. Вона стверджувала, що, встановивши відсутність у заявників підстав проживати у спірній квартирі, суди не врахували раніше наявні між заявниками та ВАТ цивільно-правові відносини у зв’язку з договором найму, чинність якого була підтверджена судовими рішеннями, ухваленими під час попереднього провадження про виселення. Факти, встановлені під час попереднього провадження, не могли встановлюватися повторно під час цього провадження, а також у цій справі застосовувалися гарантії щодо забезпечення житлом, передбачені статтями 101 і 102 Житлового кодексу України.
29. 28 вересня 2009 року Верховний Суд України, засідаючи одноосібно, відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційними скаргами заявників і прокурора.
30. 15 грудня 2009 року заявників було виселено з колишнього гуртожитку ВАТ, реконструйованого під житловий будинок.
31. Згідно з твердженнями Уряду незабаром після виселення заявники знову самовільно вселилися до тієї самої квартири, і їх довелося виселяти вдруге. Уряд не надав жодних документів на підтвердження цієї версії подій. Згідно з твердженнями заявників після виселення вони переїхали до с. Худяки.
32. У 2010 році заявники безуспішно намагалися домогтися визнання недійсним свідоцтва ВАТ про право власності на реконструйований будинок. інші відповідні фактиСкасування дозволу на проведення реконструкції та подальше провадження
33. 09 лютого 2006 року у відповідь на численні скарги, подані колишніми мешканцями гуртожитку, Черкаська міська рада вирішила скасувати рішення, яким ВАТ надавався дозвіл на проведення реконструкції гуртожитку під житловий будинок, посилаючись на те, що ВАТ не забезпечило мешканців гуртожитку належним житлом. Крім того, він зобов’язав директора ВАТ, пана П., вжити термінових заходів для забезпечення житлом усіх родин, які в червні 2005 року самовільно вселилися до будинку, в якому проводилася реконструкція.
34. 22 березня 2006 року Господарський суд Черкаської області задовольнив позов, поданий ВАТ проти міської ради, в якому воно вимагало скасування рішення від 09 лютого 2006 року. Суд встановив, що відповідним мешканцям було надано житло у студентському гуртожитку училища та вони добровільно виїхали з гуртожитку ВАТ до початку проведення реконструкції.
35. Як вбачається, міська рада не оскаржувала цю постанову і, таким чином, вона набрала законної сили. Заявників та інших колишніх мешканців до участі у цій справі не залучали.Придбання будинку
36. У серпні 2007 року другий заявник взяв кредит у банку на строк двадцять років з відсотковою ставкою 11% річних і придбав будинок площею 66 квадратних метрів у с. Худяки, розташованому приблизно за двадцять п’ять кілометрів від м. Черкаси. Наразі заявники проживають у цьому будинку.
ВІДПОВІДНА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА конституція україни
37. Стаття 47 Конституції України передбачає:
Стаття 47
«Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.
Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.» житловий кодекс української радянської соціалістичної республіки від 1983 року
38. Відповідні положення Розділу І («Загальні положення») Житлового кодексу у редакції, чинній на момент подій, передбачали:
Стаття 4. Житловий фонд
«Жилі будинки... утворюють житловий фонд.
Житловий фонд включає:
жилі будинки ..., що належать державі (державний житловий фонд);
жилі будинки ..., що належать колгоспам та іншим кооперативним організаціям, їх об’єднанням, профспілковим та іншим громадським організаціям (громадський житловий фонд);
жилі будинки, що належать житлово-будівельним кооперативам (фонд житлово-будівельних кооперативів);
жилі будинки (частини [таких] будинків), [та] квартири, що належать громадянам на праві приватної власності (приватний житловий фонд);
квартири в багатоквартирних жилих будинках..., а також жилі приміщення в інших будівлях усіх форм власності, що надаються громадянам, які відповідно до закону потребують соціального захисту (житловий фонд соціального призначення).
До житлового фонду включаються також жилі будинки, що належать державно-колгоспним та іншим державно-кооперативним об’єднанням, підприємствам і організаціям. Відповідно до Основ житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік до цих будинків застосовуються правила, встановлені для громадського житлового фонду ...»[1]
Стаття 9. Житлові права громадян
«Громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або в будинках житлово-будівельних кооперативів...
Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. ...»[2]
39. Відповідні положення Глави 2 Розділу ІІІ («Користування жилими приміщеннями в будинках державного і громадського житлового фонду») Житлового кодексу у редакції, чинній на момент подій, передбачали:
Стаття 71. Збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами
«При тимчасовій відсутності наймача або членів його сім’ї за ними зберігається [відповідне] жиле приміщення протягом шести місяців.
Якщо наймач або члени його сім’ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору – судом. ...[3]
Стаття 72. Порядок визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням
«Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.»[4]
Стаття 100. Переобладнання і перепланування жилого будинку і жилого приміщення
«...Переобладнання і перепланування жилого приміщення допускаються за згодою наймача, членів сім’ї, які проживають разом з ним, та наймодавця і з дозволу виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів..
...
Якщо проектом капітального ремонту жилого будинку передбачено переобладнання чи перепланування квартир, з цим проектом повинні бути ознайомлені наймачі та члени їх сімей. Зауваження і пропозиції [подані] зазначеними особами, [які] не враховані проектною організацією, розглядаються органами, які здійснюють управління відповідним житловим фондом, а також виконавчим комітетом місцевої Ради народних депутатів, який затверджує проект капітального ремонту будинку ...»[5]
Стаття 101. Надання громадянам жилих приміщень у зв’язку з капітальним ремонтом жилого будинку
«При проведенні капітального ремонту жилого будинку державного або громадського житлового фонду, [та] коли ремонт не може бути проведено без виселення наймача, наймодавець зобов’язаний надати наймачеві та членам його сім’ї на час проведення капітального ремонту інше жиле приміщення, не розриваючи при цьому договору найму на ремонтоване приміщення. ...
... Після закінчення капітального ремонту ... наймач вселяється у жиле приміщення, яке він раніше займав. ...»[6]
Стаття 102. Надання громадянам іншого жилого приміщення, якщо в результаті капітального ремонту займане ними жиле приміщення не може бути збережене або його розмір істотно зміниться
«У тих випадках, коли жиле приміщення, яке займають наймач та члени його сім’ї, в результаті капітального ремонту не може бути збережене або істотно збільшиться і у наймача утворяться надлишки жилої площі, наймачеві та членам його сім’ї повинно бути надано інше благоустроєне жиле приміщення до початку капітального ремонту. Якщо в результаті капітального ремонту жиле приміщення істотно зменшиться, на вимогу наймача йому та членам його сім’ї повинно бути надано інше благоустроєне жиле приміщення до початку капітального ремонту. Спори, що виникають у зв’язку з цим, вирішуються в судовому порядку.»[7]
40. Відповідні положення Глави 6 Розділу ІІІ («Користування жилими приміщеннями в будинках (квартирах) приватного житлового фонду») Житлового кодексу у редакції, чинній на момент подій, передбачали:
Стаття 158. Договір найму жилого приміщення в будинку (квартирі), що належить громадянинові
«Наймач користується жилим приміщенням у будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, відповідно до договору найму жилого приміщення.
Договір найму жилого приміщення укладається між власником будинку (квартири) і наймачем у письмовій формі з наступною реєстрацією у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів або в органі управління, що ним утворюється. Договір повинен містити вказівку на предмет договору, строк, на який він укладається, визначати права і обов’язки наймодавця і наймача та інші умови найму.»[8]
Стаття 165. Виселення наймача на час капітального ремонту жилого будинку (квартири), що належить громадянинові
« ... Після закінчення ремонту власник будинку (квартири) зобов’язаний надати наймачеві займане ним раніше або інше рівноцінне жиле приміщення в належному йому будинку (квартирі), за винятком випадків, коли відповідно до затвердженого виконавчим комітетом місцевої Ради народних депутатів проекту переобладнання чи перепланування будинку (квартири) жиле приміщення, займане наймачем, не може бути збережено.»[9]
ПРАВО СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
41. Заявники скаржилися, що судове рішення про їхнє виселення становило незаконне та несправедливе втручання в їхнє право на повагу до житла. Вони посилалися на статтю 8 Конвенції, яка передбачає:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.»ПрийнятністьДоводи сторін
(a) Уряд
42. Уряд стверджував, що стаття 8 Конвенції не застосовувалася у справі заявників, оскільки спірне жиле приміщення не було їхнім «житлом». У вересні 2002 року заявники добровільно переїхали до студентського гуртожитку училища та зробили його своїм житлом. Тому вони втратили зв’язок з попереднім місцем проживання. Причиною їхнього переїзду у 2005 році став не захист їхнього житла, а прагнення заволодіти квартирою, більшою за жиле приміщення, в якому вони раніше проживали, – іншими словами, вони прагнули до безпідставного збагачення.
43. Уряд також стверджував, що подання цієї заяви становило зловживання правом на звернення до Суду. У зв’язку з цим Уряд зазначив, що у формулярі заяви заявники не повідомили Суд, що у 2007 році придбали будинок у с. Худяки. До того ж під час провадження на національному рівні щодо виселення вони неправдиво стверджували, що гуртожиток був їхнім єдиним житлом.
(b) Заявники
44. Заявники заперечили проти аргументів Уряду.
45. Вони стверджували, що їхній зв’язок з гуртожитком ВАТ був постійним та істотним протягом усього періоду їхнього проживання (1996 – 2009 роки). Їхній переїзд до студентського гуртожитку училища у 2002 році був тимчасовим заходом, вжитим за проханням ВАТ у зв’язку з необхідністю ремонту їхнього звичного місця проживання. Протягом усього періоду їхнього тимчасового переїзду заявники залишалися зареєстрованими за адресою гуртожитку ВАТ та очікували на своє повернення після закінчення строку дії однорічного договору тимчасового найму. Натомість ВАТ ввело їх та усіх мешканців гуртожитку в оману, отримавши дозвіл на перетворення гуртожитку на житловий будинок (з порушенням вимог статей 100 – 102 Житлового кодексу України) після виселення з гуртожитку всіх його мешканців. Таким чином, після закінчення строку дії тимчасового договору найму, укладеного з училищем, заявники – разом з іншими колишніми мешканцями гуртожитку – не мали куди йти та були змушені піти на такий відчайдушний крок і повернутися до будинку, в якому вони раніше проживали та який все ще перебував на реконструкції. На момент подій з огляду на їхнє становище така тактика була єдиним шляхом уникнути втрати житла і захистити свої житлові права від нечесного та недобросовісного власника будинку. Після повернення до гуртожитку у 2005 році, який все ще знаходився на реконструкції, заявники не залишали його до виконання рішення про виселення у кінці 2009 року.
46. На думку заявників, придбання будинку у с. Худяки у 2007 році не мало суттєвого значення для розгляду їхньої скарги за Конвенцією, яка стосувалася незаконного та несправедливого позбавлення їх права користування іншим жилим приміщенням. Насправді придбання будинку було відчайдушною спробою забезпечити себе хоча би якимось житлом, аби не стати безпритульними. Переїзд до с. Худяки після виселення заявників призвів до значних витрат для родини у зв’язку з виплатою кредиту. Це також порушило соціальні зв’язки родини та вимагало повної реорганізації їхнього повсякденного життя, яке тепер мало включати тривалі щоденні поїздки до м. Черкаси, де працював другий заявник, а третій заявник (на той момент неповнолітній) ходив до школи. Таким чином, збереження житла в гуртожитку було надзвичайно важливим для заявників. Вони переїхали до с. Худяки лише у 2010 році, втративши останню надію на перемогу в житловому спорі.Оцінка Суду
(a) Застосовність статті 8 Конвенції
47. Суд зазначає, що, як вбачається з матеріалів справи, у 1996 році заявникам було виділено кімнату в гуртожитку ВАТ. Згодом вони почали проживати там родиною. У свою чергу, органи державної влади офіційно зареєстрували їхнє місце проживання за адресою гуртожитку (див. пункт 7). У 2002 році заявники переселилися до іншого місця проживання на підставі тимчасового договору найму строком один рік, про який домовився власник їхнього житла, ВАТ, у зв’язку з необхідністю проведення реконструкції гуртожитку (див. пункт 8). Ніщо в матеріалах справи не свідчить, що заявники на той момент планували відмовитися від попереднього житла. Упродовж переїзду вони також залишались зареєстрованими за адресою гуртожитку ВАТ. Також очевидно, що у 2005 році після закінчення строку дії договору найму житла у тимчасовому місці проживання заявники знову вселилися до гуртожитку ВАТ, який на той момент перебував на реконструкції, і продовжували користуватися ним для проживання родиною до виселення у 2009 році. За цих обставин Суд вважає, що незалежно від того, чи відповідало закону проживання заявників у гуртожитку ВАТ, їхні зв’язки зі спірним приміщень були достатньо міцними та постійними, аби стаття 8 Конвенції була застосовною (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Лазаренко та інші проти України» (Lazarenko and Others v. Ukraine), заява № 27427/02, пункт 53, від 11 грудня 2012 року з подальшими посиланнями та рішення у справі «Брежец проти Хорватії» (Brežec v. Croatia), заява № 7177/10, пункти 35 і 36, від 18 липня 2013 року). Тому відповідне заперечення Уряду має бути відхилене.
(b) Зловживання правом на подання заяви
48. Суд повторює, що якщо заява явно не підкріплена доказами або навмисно ґрунтується на недостовірних чи оманливих доводах, або містить виклад фактів, в якому не зазначено про події, що мають ключове значення, вона може, в принципі, становити зловживання правом на подання заяви у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції (див. рішення у справі «Віннійчук проти України» (Vinniychuk v. Ukraine), заява № 34000/07, пункт 42, від 20 жовтня
2016 року з подальшими посиланнями). Однак намір заявника ввести Суд в оману завжди має бути встановлений з достатньою достовірністю (див. рішення у справі «Гросс проти Швецйарії» [ВП] (Gross v. Switzerland) [GC], заява № 67810/10, пункт 28, ЄСПЛ 2014 з подальшими посиланнями).
49. Беручи до уваги обставини цієї справи та аргументи, висловлені заявниками для обґрунтування своєї скарги до Суду, він не може встановити, що придбання будинку у с. Худяки у 2007 році мало ключове значення для розгляду скарги або що, не поінформувавши Суд про це придбання у формулярі заяви, заявники мали намір ввести його в оману. Тому Суд не може дійти висновку про зловживання заявниками своїм правом на подання заяви. Отже, відповідне заперечення Уряду слід відхилити.
(c) Загальний висновок щодо прийнятності
50. Крім того, Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.Суть
51. Заявники стверджували, що їхнє виселення не було ані законним, ані необхідним у демократичному суспільстві.
52. Уряд заперечив. Він визнав, що виселення заявників становило втручання у їхнє право на житло, припустивши, що Суд міг розглядати спірне приміщення як «житло» заявників для цілей статті 8 Конвенції. Крім того, він стверджував, що таке втручання було законним. Зокрема, під час другого провадження стосовно виселення національні суди встановили, що на момент виділення їм жилого приміщення в гуртожитку заявники не працювали у ВАТ. Таким чином, найм ними цього приміщення не охоплювався гарантіями, передбаченими Житловим кодексом України. Відповідно до статті 165 Житлового кодексу України власник будинку звільнявся від обов’язку надавати колишньому наймачу жиле приміщення у випадку, якщо в результаті проведення реконструкції жиле приміщення, займане наймачем, не було збережене. Уряд також стверджував, що спірний гуртожиток був законно переобладнаний його власником у житловий будинок відповідно до дозволу, наданого органом місцевого самоврядування. Таким чином, не було законних підстав зобов’язувати його надавати заявникам жиле приміщення в реконструйованій будівлі.
53. Уряд також стверджував, що втручання переслідувало законну мету, а саме: захист права власності приватного власника. У демократичному суспільстві також було необхідно уникнути покладання на цього власника непропорційного зобов’язання забезпечувати житлом небажаних наймачів.Оцінка Суду
54. Суд повторює, що втрата житла є крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед інших джерел, рішення у справах «МакКанн проти Сполучного Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50, від 13 травня 2008 року та «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), заява № 30856/03, пункт 41, від 02 грудня 2010 року). Втручання порушує статтю 8 Конвенції за винятком випадків, коли воно здійснюється «згідно із законом», переслідує одну або декілька законних цілей, наведених у пункті 2 і, крім того, є «необхідним в демократичному суспільстві» для досягнення цих цілей (див., серед інших джерел, рішення у справ «Федоров та Федорова проти України» (Fyodorov and Fyodorova v. Ukraine), заява № 39229/03, пункт 83,
від 07 липня 2011 року). Принцип законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та принципу верховенства права (див. рішення у справі «Роман Захаров проти Росії» [ВП] (Roman Zakharov v. Russia) [GC], заява № 47143/06, пункт 228, ЄСПЛ 2015). Хоча Суд має лише обмежені повноваження щодо перевірки дотримання національного законодавства, він може сформулювати відповідні висновки за Конвенцією, якщо встановить, що під час застосування закону в конкретній справі національні суди припустилися явної помилки або застосували його так, щоб ухвалити свавільне рішення чи прийти до непередбачуваних висновків (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine),
заява № 4909/04, пункт 40, від 10 лютого 2011 року з подальшими посиланнями; згадане рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), пункт 43 та рішення у справі «Алтай проти Туреччини (№ 2)» (Altay v. Turkey (no. 2), заява № 11236/09, пункти 54 – 55 та 57, від 09 квітня
2019 року).
55. Розглядаючи обставини цієї справи у контексті вказаних принципів, Суд зазначає, що сторони не оскаржують наявність втручання у права заявників за Конвенцією. Суд вважає, що, хоча рішення про виселення у цій справі було ухвалене на користь юридичної особи, ухвалення такого рішення становило дію держави, яка становила втручання у право заявників на повагу до їхнього житла (див., наприклад, рішення у справах «Брежец проти Хорватії» (Brežec v. Croatia), заява № 7177/10, пункти 37 – 40, від 18 липня 2013 року та «Вржіч проти Хорватії» (Vrzić v. Croatia), заява № 43777/13, пункт 59, від 12 липня 2016 року).
56. Оцінюючи, чи було це втручання «згідно із законом», Суд бере до уваги відповідний історичний контекст. З наявних у Суду матеріалів справи вбачається, що на момент подій, які стали підставою для подання цієї заяви, Україна перебувала в процесі швидкого переходу від радянської моделі управління ресурсами до вільної ринкової економіки, який включав серйозну реструктуризацію житлового сектору. У радянський період будинків, які належали «громадянам», було обмаль, а у більшій частині житлових будинків, які належали до «громадського» житлового фонду, мешкали захищені («постійні») наймачі (див. для порівняння згадане рішення у справі «Брежец проти Хорватії» (Brežec v. Croatia), пункт 48). Такі договори найму могли бути розірвані лише за обмеженого переліку обставин, прямо передбачених законом (див. статтю 9 Житлового кодексу України, наведену у пункті 38).
57. Перехід до ринкової економіки призвів, inter alia, до збільшення можливостей отримання житла у приватну власність та вимагав серйозного перегляду відповідної державної політики та супровідної нормативно-правової бази.
58. Тим часом формулювання статті 4 Житлового кодексу України, яка була ухвалена у 1983 році і після внесення певних змін досі залишається чинною, передбачає, що поняття «приватний житловий фонд» обмежується будинками, які належать «громадянам» (див. пункт 38). Житловий кодекс України прямо не посилається на будинки, що належать юридичним особам на праві приватного користування.
59. За конкретних обставин цієї справи вбачається, що зазначений гуртожиток ВАТ, який колись перебував у державній власності, був у певний момент переданий Фондом державного майна України підприємству під час перетворення останнього з державного підприємства у ВАТ. Матеріали справи не містять інформації щодо точного часу або умов передачі гуртожитку у приватну власність.
60. Однак з наявних документів вбачається, що до кінця проведення реконструкції гуртожитку та його реєстрації як житлового будинку, права заявників на користування житлом послідовно розглядалися як органами державної влади, так і самим ВАТ як безстроковий найм, який охоплювався положеннями Глави 2 Розділу III Житлового кодексу України, застосовної до державного та громадського житлового фонду (див. пункти 8, 9, 10, 18, 20 та 33). Відмовляючи у задоволенні позову про виселення заявників під час першого провадження, національні суди у своїх остаточних рішеннях вирішили, що питання щодо найму жилого приміщення заявниками, inter alia, охоплювалося статтями 100 – 102 Житлового кодексу України (застосовними до «громадського житлового фонду», див. пункт 39). Відповідно до цих висновків ані тимчасове переселення заявників, ані реконструкція колишнього гуртожитку не позбавили їх прав користування цим житлом.
61. На противагу цим висновкам, під час другого провадження, яке призвело до виселення заявників, судові органи вирішили, що питання щодо найму ними жилого приміщення регулювалося Главою 6 Розділу ІІІ Житлового кодексу України, застосовною до «приватного житлового фонду» (див. пункт 40). Таким чином, відповідно до статей 158 та 165 цієї Глави переобладнання приміщень звільнило ВАТ від обов’язку надавати заявникам житло. У рішенні районного суду
від 02 червня 2008 року не було наведено жодних правових підстав, згідно з якими статті 100 – 102 ставали незастосовними, як це було встановлено під час першого провадження. Апеляційний суд у своїй ухвалі від 07 травня 2009 року та Уряд у своїх зауваженнях спробували обґрунтувати цей висновок, зазначивши, що від самого початку найму цього жилого приміщення заявники, які не працювали у ВАТ, не могли мати право на гарантії «безстрокового найму». Однак така позиція суперечить висновкам, зробленим в остаточних рішеннях, винесених судами під час першого провадження про виселення (див. пункти 18 та 20).
62. Суд також зазначає, що прокуратура оскаржила цю позицію, звернувшись із касаційною скаргою від імені заявників та вважаючи, що у їхній справі були застосовними гарантії щодо безстрокового найму житла. Заявники також звернулися з касаційною скаргою, стверджуючи, що статті 158 та 165 Житлового кодексу України могли застосовуватися лише до жилих приміщень, що належали «громадянам», тоді як власником їхнього жилого приміщення було «відкрите акціонерне товариство». Однак Верховний Суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за обома цими касаційними скаргами.
63. З огляду на очевидно суперечливі рішення національних судів і, крім того, враховуючи ненадання Верховним Судом України пояснення, чому він відмовився розглядати аргументи, висунуті заявниками та прокуратурою в їхніх касаційних скаргах, виселення не могло бути сумісним із принципом верховенства права та вважатися позбавленим свавілля. Таким чином, воно не могло задовольнити вимогу законності, передбачену статтею 8 Конвенції.
64. Цей висновок усуває необхідність розгляду інших аргументів, наведених сторонами.
65. Отже, у цій справі було порушено статтю 8 Конвенції. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ статті 6 КОНВЕНЦІЇ
66. Посилаючись на статтю 6 Конвенції, заявники також скаржились, що висновки національних судів під час другого провадження проти них становили порушення принципу правової визначеності і суди не розглянули ключові аргументи, висунуті заявниками на свій захист.
67. Беручи до уваги конкретні обставини справи та доводи сторін, Суд вважає, що у цій заяві основне юридичне питання стосувалося законності виселення заявників. Розглянувши це питання за статтею 8 Конвенції, Суд вважає, що немає потреби у винесенні окремого рішення щодо цієї частини заяви (див. рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014 з подальшими посиланнями). ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
68. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
69. Заявники вимагали 40 000 доларів США (далі – доларів) та 2 520,83 гривень (далі – грн) в якості відшкодування матеріальної шкоди. 40 000 доларів США становили суму іпотечного кредиту, який взяв другий заявник для придбання будинку у с. Худяки. 2 400 грн становили суму, витрачену заявником на правову допомогу під час провадження на національному рівні. Решта 120,83 грн становили витрати, пов’язані з листуванням із Судом. Заявники надали квитанції як доказ своїх витрат на листування та сплату судових зборів у національних судах.
70. Крім того, заявники вимагали 50 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
71. Уряд стверджував, що суми, які вимагалися, були надмірними та необґрунтованими, за винятком частково обґрунтованих заявниками витрат на листування.
72. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленими порушенням і сумою іпотечного кредиту, який взяв другий заявник. Тому він відхиляє цю вимогу. Стосовно решти вимог, висунутих за цим пунктом, Суд вважає за доцільне розглянути їх далі у пункті «судові та інші витрати».
73. Суд також вважає за належне присудити заявникам спільно 4 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.Судові та інші витрати
74. Окрім сум, які вимагалися, у зв’язку зі сплатою судового збору та витратами на листування (див. пункт 69), заявники також вимагали 3 450 євро компенсації витрат на правову допомогу, які підлягали сплаті їхньому захиснику, пану М. Тарахкалу, за представництво їхніх інтересів у Суді. Вони просили сплатити цю суму безпосередньо на його банківський рахунок. Заявники надали копію договору про надання правової допомоги та акти виконаних робіт, з яких вбачається, що пан М. Тарахкало витратив двадцять три години на підготовку відповіді на зауваження Уряду в їхній справі.
75. Уряд не прокоментував цю вимогу.
76. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим.
77. У цій справі з огляду на зазначені критерії, надані Суду документи і той факт, що заявникам вже було надано 850 євро правової допомоги, Суд вважає за доцільне присудити заявникам спільно 2 600 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених у зв’язку з провадженням у Суді, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок захисника заявників,
пана М. Тарахкала. Крім того, Суд присуджує заявникам спільно 200 євро в якості компенсації поштових та різних інших витрат, понесених у зв’язку з ініціюванням провадження на національному рівні та у Суді.Пеня
78. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНООголошує прийнятною скаргу за статтею 8 Конвенції;Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції;Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за статтею 6 Конвенції;Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам спільно такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;
(ii) 2 600 (дві тисячі шістсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам, в якості компенсації витрат на правову допомогу, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок захисника заявників пана М. Тарахкала;
(iii) 200 (двісті) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам, в якості компенсації судових та інших витрат.
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 14 січня
2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
{ Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Лятіф Гусейнов
(Latif Hüseynov)
Голова
додаток
Перелік заявників
№
П.І.Б. заявника
Дата народження
Громадянство
Місце проживання
1.
Тетяна Миколаївна ЧОРНЕНКО
12.05.1967
Україна
с. Худяки
2.
Костянтин Миколайович ЧОРНЕНКО
01.09.1991
Україна
с. Худяки
3.
Микола Васильович ЧОРНЕНКО
17.05.1968
Україна
с. Худяки
[1] Стаття процитована зі змінами, внесеними у травні 1993 року та січні 2006 року; жодних інших змін не вносилося.
[2] Стаття процитована зі змінами, внесеними у травні 1993 року. Подальші зміни були внесені у грудні 2008 року та у декілька наступних дат.
[3] Стаття процитована зі змінами, внесеними у травні 1993 – січні 2005 року. Подальші зміни були внесені у липні 2010 року.
[4] До процитованої статті зміни не вносилися.
[5] До процитованої статті не вносилися зміни та вона була чинною до лютого
2015 року. Зокрема, змінами, внесеними у 2015 році, було скасовано обов’язок власника консультуватися з наймачем у випадку переобладнання.
[6] До процитованої статті зміни не вносилися.
[7] До процитованої статті зміни не вносилися.
[8] Стаття процитована зі змінами, внесеними у травні 1993 року. Жодних інших змін не вносилося.
[9] Стаття процитована зі змінами, внесеними у травні 1993 року. Жодних інших змін не вносилося.
Full & Egal Universal Law Academy