© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015. Цей переклад було замовлено за підтримки Трастового фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Переклад не є обов’язковим для Суду. Для додаткової інформації дивіться повний текст копірайту наприкінці цього документа.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
Інформаційний бюлетень практики Суду № 186
Червень 2015 року
Чірагов та інші проти Вірменії [GC] – заява № 13216/05
Рішення від 16.6.2015 [Велика палата]
Стаття 1
Юрисдикція держави
Юрисдикція Вірменії стосовно Нагірного Карабаху та прилеглих окупованих територій
Стаття 8
Пункт 1 статті 8
Повага до сімейного життя
Повага до житла
Повага до приватного життя
Відмова в доступі до житла громадянам Азербайджану, які були переміщені в контексті нагірнокарабаського конфлікту: порушення
Стаття 13
Ефективний засіб юридичного захисту
Відсутність ефективного засобу юридичного захисту стосовно втрати житла та майна особами, які були переміщені в контексті нагірнокарабаського конфлікту: порушення
Стаття 1 Протоколу № 1
Позитивні обов’язки
Абзац перший статті 1 Протоколу № 1
Мирне володіння майном
Майно
Невжиття Вірменією заходів для гарантування майнових прав громадян Азербайджану, які були переміщені в контексті нагірнокарабаського конфлікту: порушення
Факти – Заявники є азербайджанськими курдами, які проживали в Лачинському районі, в Азербайджані. Вони стверджували, що вони не мали можливості повернутися до свого житла і майна там після того, як вони були змушені залишити місцевість в 1992 році під час вірмено-азербайджанського конфлікту навколо Нагірного Карабаху.
На момент розпаду СРСР в грудні 1991 року, Нагірнокарабаська автономна область (“НКАО”) була автономною областю без виходу до моря в складі Азербайджанської Радянської Соціалістичної Республіки (“Азербайджанська РСР”). У той час не існувало спільного кордону між НКАО та Вірменською Радянською Соціалістичною Республікою (“Вірменська РСР”); їх розділяла територія Азербайджану – у найкоротшій відстані через Лачинський район. У 1989 році в НКАО проживало приблизно 77% етнічних вірмен та 22% етнічних азербайджанців. У Лачинському районі більшість населення становили курди та азербайджанці; лише 5-6% були вірменами. Збройні сутички в Нагірному Карабасі почалися в 1988 році. У вересні 1991 року – невдовзі після того як Азербайджан проголосив свою незалежність від Радянського Союзу – обласна рада НКАО оголосила створення “Нагірнокарабаської Республіки” (“НКР”), що складалася з території НКАО та Шаумянівського району Азербайджану. Після референдуму в грудні 1991 року, який азербайджанське населення бойкотувало і в якому 99,9% тих, хто взяв участь, проголосували на підтримку відділення НКР від Азербайджану, “НКР” підтвердила свою незалежність від Азербайджану в січні 1992 року. Після цього, конфлікт поступово переріс у повномасштабну війну. До кінця 1993 року, сили етнічних вірмен здобули контроль над майже всією територією колишньої НКАО, а також над сімома прилеглими районами Азербайджану. Конфлікт призвів до сотень тисяч внутрішньо переміщених осіб та біженців з обох сторін. У травні 1994 року сторони конфлікту підписали угоду про припинення вогню, яка залишається в силі дотепер. Переговори про мирне врегулювання велися під егідою Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). Проте дотепер остаточного політичного вирішення конфлікту не було досягнено. Самопроголошена незалежність “НКР” не була визнана жодною державою чи міжнародною організацією. Перед своїм приєднанням до Ради Європи в 2001 році, як Вірменія, так і Азербайджан взяли зобов’язання перед Комітетом Міністрів та Парламентською Асамблеєю про мирне врегулювання нагірнокарабаського конфлікту.
Лачинський район, де проживали заявники, багато разів зазнавав атак під час війни. Заявники стверджували, що напади вчиняли як війська Нагірного Карабаху, так і Республіки Вірменія. Уряд Вірменії, проте, запевняв, що Вірменія не брала участі у тих подіях і що військові дії здійснювали сили оборони Нагірного Карабаху та групи волонтерів. У середині травня 1992 року Лачин зазнав повітряного бомбардування, під час якого багато будинків були зруйновані. Заявники були змушені втекти з Лачину до Баку. З того часу вони не мали можливості повернутися до свого житла та майна через вірменську окупацію. На підтримку своїх тверджень про те, що вони жили в Лачині більшу частину свого життя до моменту вимушеного переміщення і що вони мали там будинки та землю, заявники надали Суду різні документи. Зокрема, всі шість заявників надали офіційні свідоцтва (“технічні паспорти”), де вказувалося, що на їхнє ім’я в Лачинському районі були зареєстровані будинки та земельні ділянки; свідоцтва про народження, у тому числі їхніх дітей, та/або свідоцтва про шлюб; а також письмові заяви колишніх сусідів, які підтверджували, що заявники жили в Лачинському районі.
Право
(a) Попередні заперечення
(i) Вичерпання національних засобів юридичного захисту – Уряд-відповідач не довів, що існував засіб юридичного захисту – у Вірменії чи в “НКР” – який був би здатний надати компенсацію відносно скарг заявників. Нормативні положення, на які посилався Уряд, мали загальний характер і не стосувалися особливої ситуації позбавлення майна внаслідок збройного конфлікту чи іншої ситуації, схожої до ситуації заявників. Жодне з наданих рішень національних судів не стосувалося вимог щодо втрати житла або майна особами, які були переміщені в контексті нагірнокарабаського конфлікту. Крім того, оскільки Уряд-відповідач заперечував участь своїх органів в подіях, які призвели до скарг заявників, а також заперечував те, що Вірменія здійснювала юрисдикцію над Нагірним Карабахом та навколишніми територіями, було б нерозумним очікувати від заявників подання вимог щодо реституції або компенсації до органів влади Вірменії. Нарешті, оскільки не було досягнено політичного вирішення конфлікту і з огляду на нарощування військового потенціалу в регіоні в останні роки, було нереалістичним вважати, що будь-який можливий засіб юридичного захисту в невизнаній “НКР” міг на практиці надати компенсацію переміщеним азербайджанцям.
Висновок: попереднє заперечення відхилено (чотирнадцять голосів проти трьох).
(ii) Статус потерпілих – У своїй практиці Суд розробив гнучкий підхід до доказів, які повинні були бути надані заявниками, які стверджували, що вони втратили своє майно та житло в ситуаціях міжнародного або внутрішнього військового конфлікту. Схожий підхід було відображено в Принципах ООН щодо реституції житла та майна біженців та переміщених осіб (Принципи Пінейру). Головними доказами, які надали заявники, були технічні паспорти. Будучи офіційними документами, вони всі містили креслення будинків та визначали, зокрема, їхні розміри та площу. Також були вказані розміри відповідних земельних ділянок. Паспорти були датовані між 1985 та 1990 роками і зазначали імена заявників. Більше того, паспорти містили посилання на відповідні рішення про виділення землі. За обставин справи, вони становили такі prima facie докази титулу на майно, що були прийняті Судом у багатьох попередніх справах. Заявники надали додаткові prima facie докази стосовно майна, у тому числі свідчення колишніх сусідів. Також документи стосовно особи та місця проживання заявників підтримували їхні претензії на майно. До того ж, хоча всі заявники, крім шостого, не надали юридичні документи, що підтверджували б титул, або інші первинні докази, слід було брати до уваги обставини, за яких вони були змушені залишити район, коли він потрапив під військовий напад. Таким чином, заявники достатньою мірою обґрунтували свої твердження про те, що вони жили в Лачинському районі більшу частину свого життя до моменту вимушеного виїзду і що вони були власниками будинків та землі на момент втечі.
Згідно з радянською системою права, не існувало приватної власності на землю, але громадяни могли мати у власності житлові будинки. Земельні ділянки могли виділятися громадянам для конкретних цілей, таких як ведення сільського господарства або будівництво особистого житла. У цьому випадку в особи було “право користування”, яке обмежувалося конкретною метою, захищалося законом і могло бути переданим у спадок. Тому не існувало сумніву, що права заявників стосовно будинків та землі становили істотний економічний інтерес. Отже, на момент свої втечі з Лачинського району, заявники мали права на землю та будинки, які становили “майно” у розумінні статті 1 Протоколу № 1. Не існувало ознак того, що ці права були скасовані пізніше; тому їхні майнові права залишалися в силі. Крім того, їхня земля та будинки повинні були також вважатися “житлом” у цілях статті 8 Конвенції.
Висновок: попереднє заперечення відхилено (п’ятнадцять голосів проти двох).
(iii) Юрисдикція Вірменії – На думку Суду, важко уявити, щоб Нагірний Карабах – утворення з населенням менш ніж 150 тисяч етнічних вірмен – міг бути здатний, без істотної військової підтримки Вірменії, створити на початку 1992 року сили оборони, які, у зіткненні з країною Азербайджан з приблизно сімома мільйонами населення, не тільки встановили контроль над колишньою НКАО, але також – до кінця 1993 року – завоювали повністю або більшу частину семи навколишніх азербайджанських районів. У будь-якому випадку, військова участь Вірменії в Нагірному Карабасі була, в кількох аспектах, формалізована в 1994 році через “Угоду про військове співробітництво між Урядами Республіки Вірменія та Республіки Нагірного Карабаху”, яка передбачала, зокрема, що призовники Вірменії та “НКР” можуть проходити свою військову службу в іншому суб’єкті. Суд також відзначив, що численні звіти та публічні заяви, у тому числі членів та колишніх членів уряду Вірменії, свідчили, що Вірменія, завдяки своїй військовій присутності та шляхом надання військового обладнання та експертів, значною мірою була задіяна в нагірнокарабаському конфлікті від самого його початку. Заяви колишніх високопосадових осіб, навіть колишніх міністрів та службовців, які грали центральну роль в цій суперечці, мали особливе доказове значення, коли вони визнавали факти чи поведінку, які схоже суперечили офіційній позиції, що збройні сили Вірменії не направлялися в “НКР” або навколишні території. Тому їх можна було сприймати як форму зізнання. Вірменська військова підтримка і далі залишалася вирішальною для утримання контролю над відповідними територіями. Крім того, з установлених у справі фактів було очевидно, що Вірменія надавала “НКР” значну політичну та фінансову підтримку; до того ж громадянам “НКР” було потрібно отримати вірменські паспорти для того, щоб мати можливість виїхати за кордон, оскільки “НКР” не була визнана жодною державою чи міжнародною організацією. Отже, Вірменія та “НКР” були глибоко інтегровані одне з одним майже в усіх важливих питаннях, а “НКР” та її адміністрація продовжувала своє існування завдяки військовій, політичній, фінансовій та іншій підтримці з боку Вірменії. Вірменія, таким чином, здійснювала ефективний контроль над Нагірним Карабахом та навколишніми територіями.
Висновок: попереднє заперечення відхилено (чотирнадцять голосів проти трьох).
(b) Суть справи
Стаття 1 Протоколу № 1: Заявники мали права на земельні ділянки та будинки, які становили “майно” в цілях цього положення. Хоча примусове переміщення заявників з Лачину виходило за межі часової юрисдикції Суду, Суд повинен був визначити, чи було їм відмовлено в доступі до їхнього майна після набрання чинності Конвенції по відношенню до Вірменії у квітні 2002 року і чи, відповідно, зазнали вони триваючого порушення їхніх прав.
Ефективні національні засоби юридичного захисту були відсутні для заявників стосовно їхніх скарг як у Республіці Вірменія, так і в “НКР”. Відповідно, заявники не мали доступу до будь-яких юридичних засобів, за допомогою яких вони могли б отримати компенсацію за втрату майна або отримати фізичний доступ до майна і житла, які вони залишили. Більше того, на думку Суду, на практиці для азербайджанців було нереалістично повернутися в Нагірний Карабах та навколишні території за обставин, які існували впродовж двадцяти років після укладення угоди про припинення вогню. Ці обставини включали, зокрема, триваючу присутність вірменських та підтримуваних Вірменією військ, порушення припинення вогню на контактній лінії, загалом ворожі відносини між Вірменією та Азербайджаном і відсутність перспективи політичного врегулювання. Таким чином, мало місце триваюче втручання у права заявників на мирне володіння їхнім майном.
Якщо доступ до майна був неможливий, держава мала обов’язок вжити альтернативні заходи для гарантування майнових прав, як це було визнано відповідними міжнародними стандартами, виданими ООН та Радою Європи. Те, що мирні переговори під егідою ОБСЄ ще тривали (і включали проблеми стосовно переміщених осіб), не звільняло Уряд від обов’язку вжити інші заходи, особливо беручи до уваги той факт, що переговори тривали вже більше двадцяти років. Тому було важливим створити механізм подання майнових вимог, який повинен був би легко доступним та включати процедури, що передбачали гнучкий стандарт доведення та дозволяли заявниками та іншим особам у схожій ситуації відновити свої майнові права і отримати компенсацію за втрату можливості користування ними. Хоча Уряд-відповідач повинен був надати допомогу сотням тисяч вірменських біженців та внутрішньо переміщених осіб, захист цієї групи не звільняв Уряд від його обов’язків по відношенню до громадян Азербайджану, які, як заявники, були вимушені втекти внаслідок конфлікту. У підсумку, що стосується періоду, який аналізувався, Уряд не обґрунтував відмову заявникам в доступі до їхнього майна та відсутність компенсації їм за таке втручання. Відповідно, мало місце триваюче порушення прав заявників за статтею 1 Протоколу № 1.
Висновок: порушення (п’ятнадцять голосів проти двох).
Стаття 8 Конвенції: Усі заявники народилися в Лачинському районі. До своєї втечі в травні 1992 року вони проживали та працювали там все або більшу частину свого життя. Майже всі вони одружилися та народили дітей там. Крім того, вони заробляли собі там на життя і там жили їхні предки. Також вони побудували та володіли будинками, у яких вони проживали. Тому очевидно, що заявники мали усталене життя та житло в районі. Заявники не переїхали в інше місце проживання добровільно, але вимушено жили як внутрішньо переміщені особи в Баку та в інших місцях. За обставин справи, їхнє примусове переміщення та недобровільна відсутність у Лачинському районі не могли вважатися такими, що припинили їхній зв’язок з районом, незважаючи на тривалість часу, що минув з моменту їхньої втечі. З тих же причин, що були наведені для визнання порушення за статтею 1 Протоколу № 1, Суд вирішив, що відмова в доступі заявників до їхнього житла становила триваюче необґрунтоване втручання у їхнє право на повагу до їхнього приватного і сімейного життя, а також їхнього житла.
Висновок: порушення (п’ятнадцять голосів проти двох).
Стаття 13 Конвенції: Уряд Вірменії не зміг довести наявність засобу юридичного захисту, який міг би надати відшкодування заявникам стосовно їхніх скарг за Конвенцією та надавав би розумну перспективу успіху.
Висновок: порушення (чотирнадцять голосів проти трьох).
Стаття 41: розгляд відкладено.
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини
Це резюме, підготовлене Секретаріатом, не є обов’язковим для Суду.
Посилання на Інформаційні повідомлення з юриспруденції
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015 рік.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська і французька. Цей переклад було здійснено за підтримки Фундації з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду, і Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити із бази даних юриспруденції Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-якої іншої бази даних, котрим Суд передав його. Його можна відтворювати з некомерційною метою, за умови цитування повної назви справи, наведеної примітки щодо авторських прав і посилання на Фундацію з прав людини. Якщо є намір використати будь-яку частину перекладу з комерційною метою, звертайтесь, будь ласка, за адресою publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@
Full & Egal Universal Law Academy