ĆWIK v. Poland (№ 31454/10) Текст неофіційного перекладу рішення: Обставини справи Справа стосувалася скарги заявника про те, що провадження проти нього щодо незаконного обігу наркотичних речовин було несправедливим. Він, зокрема, скаржився, що суд визнав допустимими показання третьої особи, отримані в результаті катувань членами кримінальної групи. Заявник належав до злочинного угруповання, що займалося широкомасштабним поставленням кокаїну до Польщі. У 1997 році заявник разом з іншим членом угруповання – К. Г. - намагались розпочати власну незаконну діяльність з обігу наркотичних речовин, проте вони прорахувались зі значною партією кокаїну. Пізніше злочинне угруповання викрало К. Г. та катувало його, щоб отримати інформацію про невраховану партію кокаїну й кошти, що належали банді, записавши деякі свідчення К. Г. на аудіокасету. Поліція, яку попередив про викраденого власник будинку, де утримували К. Г., звільнила заручника та вилучила аудіокасету. У 2008 році, заявника було засуджено за вчинення трьох епізодів злочинного діяння у сфері обігу наркотичних речовин. Йому було призначено покарання у вигляді 12 років позбавлення волі. Суд першої інстанції головним чином посилався на показання двох членів колишнього злочинного угруповання, до якого належав заявник. Вони вирішили співпрацювати з органами влади. Крім цього, суд посилався на стенограми показань К. Г., вилучені з аудіокасети банди, як на додаткові докази участі заявника в злочинній діяльності у сфері обігу наркотичних речовин. У своїй скарзі на вирок суду заявник, зокрема, оскаржував використану судом першої інстанції стенограму, оскільки вона була отримана в результаті катувань, а тому була недопустимою згідно з Кримінальним процесуальним кодексом, за нормами якого будь-які докази, отримані під примусом, мають бути вилучені. Апеляційний суд відхилив скаргу заявника, зазначивши, що ця норма застосовувалася виключно до органів влади, які провадять розслідування, і не стосувалася приватних осіб. Верховний суд у 2009 році відхилив касаційну скаргу заявника як явно необґрунтовану. Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, заявник стверджував, що суди не мали б допускати стенограму показань К. Г. як доказ, отриманий у результаті катування останнього членами злочинного угруповання. Оцінка Суду ЄСПЛ нагадав, що заборона катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання є основоположною цінністю демократичних суспільств (див., серед іншого, Gäfgen v. Germany [ВП], no. 22978/05, § 87, ECHR 2010, та El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia [ВП], no. 39630/09, § 195, ECHR 2012). Це також є цінністю цивілізації, тісно пов’язаною з повагою до людської гідності, що є частиною самої суті Конвенції (Bouyid v. Belgium [ВП], no. 23380/09, §§ 81 та 89–90, ECHR 2015). Така заборона є абсолютною, оскільки не допускає жодного відхилення, навіть у випадку надзвичайної ситуації, що загрожує життю нації, чи за найскладніших обставин, як-от боротьба з тероризмом чи організованою злочинністю, незалежно від поведінки відповідної особи (див. Khlaifia and Others v. Italy [ВП], no. 16483/12, § 158, 15 грудня 2016 року та справи, наведені в ній) (пункт 60 рішення). ЄСПЛ встановив, що позитивне зобов’язання держави захищати осіб від забороненого жорстокого поводження з боку приватних осіб виникає в низці випадків за умови, що Суд установить, що таке жорстоке поводження досягнуло мінімального рівня суворості. Цей обов’язок було визнано, зокрема, у таких «приватних» контекстах: вітчим б’є дитину палицею (див. A. v. UK, цит. вище, §§ 22–24); нехтування та зловживання дітьми з боку їхніх батьків (див. Z and Others, цит. вище, § 74) чи їхнього вітчима (E. and Others v. the United Kingdom, no. 33218/96, § 89, 26 листопада 2002 року); зґвалтування (див., серед інших, M.C. v. Bulgaria, цит. вище, § 148, та S.Z. v. Bulgaria, no. 29263/12, § 41, 3 березня 2015 року); насильницького нападу на віруючих (див. Members of the Gldani Congregation of Jehovah’s Witnesses and Others v. Georgia, no. 71156/01, § 102, 3 травня 2007 року); дій домашнього насильства та загрозливої поведінки (див., серед інших, Opuz v. Turkey, no. 33401/02, § 161, ECHR 2009, та Volodina v. Russia, no. 41261/17, §§ 74-75, 9 липня 2019 року); насильство на релігійному ґрунті до школярів та їхніх батьків (див. P.F. and E.F. v. the United Kingdom (dec.), no. 28326/09, 23 листопада 2010 року, § 38); тяжкі напади на приватних осіб (див., до прикладу, Beganović, цит. вище, § 66; Denis Vasilyev v. Russia, no. 32704/04, § 95, 17 грудня 2009 року; Dimitar Shopov v. Bulgaria, no. 17253/07, § 49, 16 квітня 2013 року; та Irina Smirnova v. Ukraine, no. 1870/05, § 73, 13 жовтня 2016 року); напади на члена «Харі Крішна» (див. Milanović v. Serbia, no. 44614/07, § 87, 14 грудня 2010 року); стерилізація жінки ромської національності без її усвідомленої згоди (V.C. v. Slovakia, no. 18968/07, § 119, ECHR 2011 (витяги)); сексуальне розбещення дітей учителем початкової школи (див. Identoba and Others v. Georgia, no. 73235/12, § 71, 12 травня 2015 року); жорстоке поводження з дітьми вихователями дитячого садочка (див. V.K. v. Russia, no. 68059/13, § 172, 7 березня 2017 року) (пункт 65 рішення). Зазначені справи підтверджують, що заборона катування / жорстокого поводження, покладена в основу статті 3 Конвенції, захищає всіх осіб незалежно від того, чи вчиняються такі дії працівником органу влади або приватною особою, за умови, що така форма жорстокого поводження досягла мінімального рівня суворості, що вимагається згідно з цим положенням. ЄСПЛ нещодавно підтвердив застосовність критерію рівня суворості до жорстокого поводження, учиненого приватними особами (див. Nicolae Virgiliu Tănase v. Romania [ВП], no. 41720/13, § 121, 25 червня 2019 року) (пункт 66 рішення). У контексті пункту 1 статті 6 Конвенції ЄСПЛ нагадав, що його роль не полягає в тому, щоб принципово визначати, чи можуть бути допустимими конкретні види доказів, наприклад, докази, отримані незаконно з точки зору національного законодавства. Питання, яке необхідно з'ясувати, полягало в тому, чи були провадження в цілому, а також спосіб, у який отримані докази, справедливими. Це також передбачає перевірку розглянутої незаконності, а у випадку порушення іншого права, закріпленого в Конвенції, і характеру виявленого порушення (див., серед інших, Khan v. the United Kingdom, no. 35394/97, § 34, ECHR 2000-V; та P.G. and J.H. v. the United Kingdom, no. 44787/98, § 76, ECHR 2001-IX) (пункт 71 рішення). З’ясовуючи, чи було провадження загалом справедливим, необхідно також враховувати, чи було дотримано права захисту. Зокрема, необхідно з'ясувати, чи було надано заявникові можливість оскаржити достовірність доказів та перешкоджати їх використанню. Крім цього, до уваги береться якість доказу та обставини, за яких його було отримано, та чи викликають такі обставини сумніви у його достовірності й точності. Можна зауважити, що сумнів у справедливості не обов’язково виникає, якщо отримані докази не були підкріплені іншими матеріалами: коли докази є цілком переконливими й не існує ризику їхньої недостовірності, потреба в допоміжних доказах відповідно слабшає (див., серед інших, Khan, процит. вище, §§ 35 та 37, та Jalloh v. Germany [ВП], no. 54810/00, § 96, ECHR 2006-IX). У зв'язку із цим Суд надав вагу тому, чи були такі докази вирішальними в результаті провадження (порівняйте, зокрема, Khan, процит. вище, §§ 35 та 37) (пункт 72 рішення). Проте ЄСПЛ вкотре нагадав, що щодо використання доказів, отриманих у результаті порушення статті 3 Конвенції, застосовуються особливі міркування. Використання таких доказів, отриманих у результаті порушення одного з основних та абсолютних прав, гарантованих Конвенцією, завжди порушує серйозні питання справедливості провадження, навіть якщо допуск таких доказів не був вирішальним для обвинувального вироку (див. İçöz v. Turkey (dec.), no. 54919/00, 9 січня 2003 року; Jalloh, цит. вище, §§ 99 та 104; Göçmen v. Turkey, no. 72000/01, §§ 73-74, 17 жовтня 2006 року; Harutyunyan v. Armenia, no. 36549/03, § 63, ECHR 2007-III; та Gäfgen, процит. вище, § 165) (пункт 73 рішення). ЄСПЛ підкреслив, що конкретні обставини цієї справи відрізняються від низки обставин у справах, де він сформулював правило, за яким прийняття показань, отриманих у результаті катування чи іншого жорстокого поводження, що порушує статтю 3 Конвенції, як доказу в межах кримінального провадження робить провадження в цілому несправедливим. Спільним елементом усіх цих справ була участь агентів держави в отриманні оскаржуваних показань від обвинуваченого чи третьої особи (пункт 79 рішення). Питання, яке раніше не поставало перед Судом, полягало в тому, чи може таке правило застосовуватися до цієї справи, у якій інформація була отримана від третьої особи в результаті жорстокого поводження приватних осіб із нею, навіть у разі відсутності доказу участі чи мовчазної згоди на це державних суб’єктів (пункт 80 рішення). Вирішуючи це питання, Суд визнав за необхідне спершу з'ясувати, чи могла інформація, отримана від К. Г. усупереч його волі, розглядатись як така, що отримана в результаті жорстокого поводження, забороненого статтею 3 Конвенції (пункт 81 рішення). ЄСПЛ підкреслив, що поводження з К. Г. з боку членів банди та отримані ним ушкодження були наведені у вироку суду першої інстанції. Говорячи про поводження з К. Г., національні суди неодноразово зазначали про «тортури» або «напади». Беручи до уваги цю позицію національних судів, ЄСПЛ не вбачив необхідності в з’ясуванні того, чи поводження з К. Г. могло кваліфікуватись як катування в розумінні статті 3 Конвенції (пункт 83 рішення). У будь-якому разі наявні в Суду матеріали, зокрема вирок суду першої інстанції, не залишали сумнівів у тому, що поводження з К. Г. досягло необхідного рівня суворості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції (див. Jalloh, процит. вище, § 106). Тому ЄСПЛ дійшов висновку, що інформація від К. Г. була отримана в результаті жорстокого поводження з боку приватних осіб і що позитивне зобов’язання держави за статтею 3 Конвенції застосовується до такого жорстокого поводження (пункт 84 рішення). Що стосується скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції, то ЄСПЛ зауважив, що стенограма записаних тверджень / заяв К. Г. була використана стороною обвинувачення в межах кримінального провадження проти заявника. Суд першої інстанції прийняв оскаржувану стенограму як доказ та послався на неї, роблячи фактичні висновки та встановлюючи вину заявника (пункт 85 рішення). У своїх апеляційній та касаційній скаргах заявник оскаржував використання стенограми заяв К. Г. як доказу, оскільки вони були отримані в результаті катування, а тому не мали жодної доказової сили. Апеляційний суд відхилив скаргу, зокрема вказавши, що норми Кримінального процесуального кодексу, які забороняли використання будь-яких показань, отриманих під тиском, були застосовними виключно щодо органів, які провадять розслідування, і не стосувалися дій приватних осіб. Апеляційний суд також зазначив, що оскаржуваний доказ було отримано поліцією законним шляхом і не для цілей провадження проти заявника (пункт 86 рішення). Однак ЄСПЛ підкреслив, що апеляційний суд не розглянув по суті аргументу заявника за статтею 3 Конвенції про те, що оскаржувану стенограму було отримано в результаті жорстокого поводження з боку приватних осіб, і пов'язане з цим питання недопустимості такого доказу (пункт 87 рішення). ЄСПЛ вже встановив, що твердження К. Г. записано під час його катування, а тому щодо них стаття 3 Конвенції була застосовною. ЄСПЛ нагадав, що використання в кримінальному провадженні доказу, отриманого в результаті катування особи, що порушує статтю 3 Конвенції, незалежно від того, чи таке поводження було класифіковано як тортуру, нелюдське чи таке, що принижує людську гідність, поводження, автоматично робить провадження в цілому несправедливим, що порушує статтю 6 Конвенції. Це не залежить від доказової сили доказів та від того, чи мало їх використання вирішальне значення в засудженні особи (див. Gäfgen, процит. вище, §§ 166 та 173 і справи, зазначені в них; а також усталену практику Суду, наведену в пунктах 74, 75 та 77 цього рішення) (пункт 88 рішення). ЄСПЛ дійшов висновку, що вищевказаний принцип однаково застосовний до допустимості доказу, отриманого від третьої особи в результаті жорстокого поводження, забороненого статтею 3 Конвенції, коли таке поводження вчинене приватними особами, незалежно від його класифікації (пункт 89 рішення). У цій справі апеляційний суд погодився використати як доказ інформацію, отриману від К. Г. унаслідок порушення абсолютної заборони жорстокого поводження, гарантованого статтею 3 Конвенції. Апеляційний суд не взяв до уваги наслідки свого рішення з точки зору права заявника на справедливий суд за пунктом 1 статті 6 Конвенції. Верховний суд відхилив касаційну скаргу заявника як явно необґрунтовану та не навів жодних причин для свого рішення (пункт 90 рішення). Зрештою ЄСПЛ визнав, що допуск оскаржуваної стенограми як доказу в кримінальному провадженні проти заявника зробило провадження в цілому несправедливим, що порушило пункт 1 статті 6 Конвенції (пункт 91 рішення). Висновок Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд). Рішення в цій справі ухвалене Палатою 5 листопада 2020 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.
Full & Egal Universal Law Academy