ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ДАКУС ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF DAKUS v. UKRAINE)
(Заява № 19957/07)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
14 грудня 2017 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням
У справі «Дакус проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Ерік Мьосе (Erik Møse), Голова,
Йонко Грозєв (Yonko Grozev),
Габріеле Куцско-Штадльмайєр (Gabriele Kucsko-Stadlmayer), судді,
та Анна-Марія Дуге (Anne-Marie Dougin), в.о. заступника Секретаря секції,
після обговорення за зачиненими дверима 21 листопада 2017 року,
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 19957/07), яку 24 квітня 2007 року подала до Суду проти України на підставі статі 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянка України, пані Наталія Василівна Дакус (далі – заявниця).
2. Заявницю, якій була надана правова допомога, представляла
пані Л.Г. Ібадова, юрист, яка практикує у м. Харків. Уряд України
(далі – Уряд) представляли його Уповноважені, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина з Міністерства юстиції України.
3. 07 лютого 2013 року про заяву було повідомлено Уряд.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
4. Заявниця народилась у 1978 році та проживає у м. Калуш.
5. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.
6. У 1996 році В.Д., майбутньому чоловіку заявниці, та його батькам, які проживали у відомчому житловому приміщенні (далі – квартира «А»), яке належало Державному підприємству «К.Т.» (далі – підприємство «К.Т.»), останнє надало можливість обміняти це житлове приміщення на більше відомче житлове приміщення (далі – квартира «Б»), яке також належало цьому ж підприємству. Прийнявши цю пропозицію, троє з них підписали письмове зобов’язання звільнити квартиру «А», коли вони переїдуть до квартири «Б».
7. У липні 1997 року заявниця одружилася з В.Д. і переїхала до нього, його батьків і брата до квартири «А».
8. У 1998 році народився син заявниці та В.Д. Разом із заявницею він був зареєстрований місцевим органом влади як співнаймач квартири «А», оскільки вони обидва стали членами родини основних наймачів.
9. У 1999 році підприємство «К.Т.» передало квартиру «А» у комунальну власність.
10. Після цього у різні дати чоловік заявниці та його батьки переїхали до квартири «Б» та зареєстрували своє місце проживання за новою адресою.
11. Згідно з твердженнями Уряду, на той момент заявниця та її син також переїхали до квартири «Б».
12. Згідно з твердженнями заявниці, вона та її син залишилися проживати в квартирі «А», оскільки її шлюб з В.Д. розпадався і спільне проживання стало нестерпним.
13. У серпні 2004 року В.Д. і заявниця розлучилися.
14. 20 липня 2005 року підприємство «К.Т.» вирішило перерозподілити квартиру «А» сім’ї свого працівника Р., який проживав у гуртожитку.
15. У жовтні 2005 року підприємство «К.Т.» звернулося з позовом до Калуського міськрайонного суду, вимагаючи, зокрема, виселення заявниці та її сина з квартири «А». Воно стверджувало, що жодних законних підстав для їхнього перебування у квартирі, яка була перерозподілена новому наймачу (Р.), не було.
16. 25 липня 2006 року суд відмовив у задоволенні позову про виселення заявниці та її сина. Зокрема суд встановив, що заявниця законно заселилась до квартири «А» як член родини основних наймачів, і таким чином набула всіх прав наймача соціального житла у розумінні статті 64 Житлового кодексу України (1983 року). Вона та її син ніколи не брали на себе зобов’язання переселитись і на час подій залишалися мешканцями квартири «А». Вони не були включені до ордера на квартиру «Б» та їм не надавалось жодне інше житло. Тому вони не могли бути виселені без надання їм альтернативного житла. Більше того, у 1999 році підприємство «К.Т.» передало квартиру «А» у комунальну власність. Отже, у 2005 році воно не мало права перерозподіляти цю ж квартиру родині Р. або звертатися з цим позовом.
17. Підприємство «К.Т.» подало апеляційну скаргу, посилаючись на статтю 55 Житлового кодексу України.
18. 14 вересня 2006 року Апеляційний суд Івано-Франківської області скасував ухвалу від 25 липня 2006 року та постановив виселити заявницю та її сина «без надання іншого житла». Він постановив, що Калуський міськрайонний суд, належним чином встановивши відповідні факти, неправильно тлумачив закон. Зокрема, відповідно до статей 55 та 99 Житлового кодексу України заявниця (разом із сином), заселившись до квартири «А» як член родини основних наймачів, також була зобов’язана, як і основні наймачі, звільнити квартиру. Тому законних підстав для подальшого проживання заявниці та її сина в квартирі «А» не було і цей факт був достатньою підставою для їхнього виселення без надання іншого житла. Крім того, Калуський міськрайонний суд припустився помилки щодо правового статусу підприємства «К.Т.». Відповідно до статті 55 Житлового кодексу України, незважаючи на передачу майна у комунальну власність, підприємство «К.Т.» залишило за собою право надати квартиру одному з його працівників. Отже, воно мало законне право вимагати звільнення квартири її попередніми наймачами.
19. Заявниця подала касаційну скаргу. Вона зазначала, що вона та її малолітній син були законними та зареєстрованими наймачами спірної квартири вісім років. Протягом цього періоду вона належним чином сплачувала всі платежі, пов’язані з її проживанням у квартирі. На відміну від її колишнього чоловіка та його родичів, вона та її син не зобов’язувалися звільнити квартиру «А» і не отримували жодного права на проживання в квартирі «Б» разом з ними. Відповідно, виселення її та її сина фактично призведе до того, що вони стануть безпритульними.
20. 16 листопада 2006 року Верховний Суд України відмовив заявниці у задоволенні касаційної скарги дійшовши висновку, що в її заявах не було аргументів, які б вказували на існування проблеми у застосуванні чинного законодавства.
21. 15 грудня 2006 року заявниця звернулася до Калуського міськрайонного суду з клопотанням про відстрочення її виселення, зокрема, через відсутність в неї іншого житла та малий розмір її заробітної плати для винаймання житла у приватному секторі.
22. 21 грудня 2006 року, коли клопотання заявниці ще перебувало на розгляді, державні виконавці прийшли до квартири «А» і змусили заявницю звільнити її та віддати ключі.
23. 25 грудня 2006 року місцевий орган реєстрації місця проживання зняв з реєстрації заявницю та її сина як мешканців квартири «А».
24. 29 грудня 2006 року Калуський міськрайонний суд задовольнив клопотання заявниці про відстрочення виселення її та її сина; він відстрочив їхнє виселення на три місяці, посилаючись на її статус малозабезпеченої та інтереси малолітньої дитини.
25. За словами заявниці, після її виселення вона мала терміново шукати притулок у будинку колеги, а згодом винаймати житло в різних місцях. Вона надала показання різних знайомих та копії деяких договорів оренди на конкретні періоди часу.
26. Уряд заперечив, наполягаючи на тому, що договори оренди були фіктивними, і що de facto з 2004 року заявниця постійно проживала у квартирі «Б» без належної реєстрації.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
Житловий кодекс України 1983 року (у редакції чинній на час подій)
27. Відповідно до статті 55 Кодексу винаймання жилих приміщень, переданих державними підприємствами у комунальну власність, у першу чергу мало пропонуватись працівникам цих підприємств, що потребують поліпшення житлових умов.
28. Відповідно до статті 64 Кодексу члени сім’ї наймача, які проживали з цим наймачем, користувалися нарівні з наймачем усіма правами і несли усі обов’язки щодо зазначеного жилого приміщення. Якщо такі особи переставали належати до сім’ї наймача, вони мали право продовжувати займати жиле приміщення, розділяючи права і обов’язки основного наймача.
29. Наймач та члени його сім’ї могли дозволити іншим особам проживати у їхньому жилому приміщенні в якості тимчасових жильців (відповідно до статей 98 та 99 Житлового кодексу України). Однак у такому випадку тимчасові жильці не набували постійного чи самостійного права займати це житло.
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
30. Заявниця скаржилася, що рішення про виселення її та її малолітнього сина були винесені судами несправедливо та без урахування їхньої особистої ситуації. Вона також скаржилася, що процедура виконання рішення про виселення була жорстокою та свавільною. Щодо зазначених скарг заявниця посилалася на низку положень Конвенції. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, вважає, що зазначені скарги мають розглядатись за статтею 8 Конвенції. Це положення передбачає:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
A. Прийнятність
1. Щодо стверджуваної відсутності втручання у «житло»
31. Уряд стверджував, що у 2004 році заявниця та її син виселилися з квартири «А» та переїхали до квартири «Б». Тому колишнє помешкання заявниці не може вважатися її «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції. Уряд, по суті, заперечував проти застосовності оскаржуваного положення до фактів справи та стверджував, що відповідно ця скарга була явно необґрунтованою.
32. Заявниця не погодилась і стверджувала, що квартира «А» була її єдиним житлом на момент винесення рішення про виселення.
33. Суд зазначає, що згідно з висновками національних судів заявниця та її син проживали у квартирі «А» і не мали іншого житла на момент винесення рішення про їхнє виселення (див. пункти 16 і 24). Суд вважає, що ці висновки становлять достатню підставу для того, щоб дійти висновку, що спірна квартира є її «житлом» у розумінні статті 8 (див., наприклад, рішення у справі «МакКанн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom),
заява № 19009/04, пункт 46, від 13 травня 2008 року).
34. Отже, заперечення Уряду мають бути відхилені.
2. Щодо стверджуваного зловживання правом на подання індивідуальної заяви
35. Уряд також стверджував, що ця заява вводила в оману, оскільки заявниця маніпулювала фактами та приховала важливу інформацію. У зв’язку з цим Уряд повторив, що заявниця та її син переїхали до квартири «Б» у 2004 році, та що їхній інтерес у збереженні квартири «А» не був пов’язаний зі щирим бажанням проживати у ній.
36. Заявниця заперечила проти цих доводів.
37. Суд зауважує, що висновку про зловживання правом на подання індивідуальної заяви можна дійти за надзвичайних обставин, зокрема, якщо заява явно не підкріплена доказами або навмисно ґрунтується на недостовірних чи оманливих доводах, або містить виклад фактів, в якому не зазначено про події, що мають ключове значення (див., зокрема, рішення у справах «Хайло проти України» (Khaylo v. Ukraine), заява № 39964/02, пункт 73, від 13 листопада 2008 року, та «Віннійчук проти України» (Vinniychuk v. Ukraine), заява № 34000/07, пункт 42, від 20 жовтня 2016 року, з подальшими посиланнями).
38. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд не може встановити таких надзвичайних обставин. Як вже було зазначено, доводи Уряду щодо місця проживання заявниці на момент її виселення суперечать висновкам національних судів, які докладно розглядали це питання під час змагального провадження. У будь-якому випадку суть аргументу заявниці полягає в тому, що національні суди не врахували її особисту ситуацію, обґрунтовуючи своє рішення про її виселення, та що спосіб виконання цього рішення державним виконавцем мав стверджуваний різкий і свавільний характер. Заявниця надала копії відповідних судових рішень, усю іншу необхідну інформацію та документи, які стосувались провадження на національному рівні щодо виселення, які дають Суду можливість розглянути це питання.
39. Отже, Суд вважає, що заперечення Уряду мають бути відхилені.
3. Невичерпання національних засобів юридичного захисту щодо виконавчого провадження
40. Уряд також стверджував, що, оскільки скарга заявниці була пов’язана з виконанням рішення про виселення, вона не вичерпала національні засоби юридичного захисту. Зокрема, заявниця не зверталась до національних судів чи інших органів влади зі скаргами на дії державного виконавця.
41. Заявниця стверджувала, що вона належним чином вичерпала всі національні засоби юридичного захисту, оскільки позов щодо її виселення був розглянутий судами трьох інстанцій.
42. Суд зазначає, що в інших рішеннях проти України він уже зазначав, що відповідно до національного законодавства під час виконавчого провадження існує можливість оскаржити дії державних виконавців (див., наприклад, mutatis mutandis, рішення у справі «Фуклєв проти України» (Fuklev v. Ukraine), заява № 71186/01,
пункти 47 – 60 і 74, від 07 червня 2005 року). Заявниця не подала такої скарги на національному рівні та не пояснила у своїх зауваженнях, чому використання національних засобів юридичного захисту було б неефективним у її справі.
43. Відповідно Суд погоджується із запереченням Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту та відхиляє скаргу заявниці в частині, яка стосується виконавчого провадження. Отже, ця частина заяви є неприйнятною відповідно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції.
4. Висновок щодо прийнятності
44. Відхиливши скаргу заявниці у частині, яка стосується виконання винесеного судом рішення про виселення, Суд зазначає, що її скарга на стверджувану несправедливість самого цього рішення не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3
статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
45. По суті заявниця стверджувала, що рішення суду від 14 вересня 2006 року про її виселення не містило жодного аналізу її особистої ситуації та наслідків виселення для неї та її малолітнього сина. Отже, воно не було необхідним у демократичному суспільстві.
46. Уряд не надав жодних коментарів щодо суті цієї скарги.
47. Суд повторює, що згідно його усталеної практики, втрата житла є крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «МакКанн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), пункт 50). Він також зазначає, що втручання держави у цьому сенсі становить порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, не «ухвалене згідно з законом» і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві» (див., серед інших джерел, рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), заява № 30856/03, пункт 42, від 02 грудня 2010 року). Будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), пункт 44, та рішення у справі «Вінтерстайн та інші проти Франції» (Winterstein and Others v. France), заява № 27013/07,
підпункт «δ» пункту 148 та пункт 155, від 17 жовтня 2013 року).
48. У цій справі рішення про виселення заявниці було ухвалене Апеляційним судом Івано-Франківської області, який дійшов висновку, що її подальше проживання у спірній квартирі суперечило положенням Житлового кодексу України, та що житло було належним чином перерозподілене Р. і його сім’ї (див. пункт 18).
49. За відсутності будь-яких тверджень заявниці про протилежне, Суд вважає, що це рішення було законним і переслідувало принаймні одну законну ціль, а саме захист прав Р. і його сім’ї.
50. Водночас Суд зазначає, що національні суди постановили виселити заявницю та її малолітнього сина, не оцінивши пропорційність цього заходу. Встановивши, що проживання не відповідало чинним положенням Житлового кодексу України, вони надали першочергового значення цьому аспекту, не зваживши його жодним чином з аргументом заявниці, що вона та її син проживали у спірному житлі протягом тривалого періоду часу (вісім років) і що їм не було куди переїхати. Як Суд зазначав у низці попередніх рішень (див., наприклад, рішення у справі «Йорданова та інші проти Болгарії» (Yordanova and Others v. Bulgaria), заява № 25446/06, пункт 123,
від 24 квітня 2012 року, та згадане рішення у справі «Вінтерстайн та інші проти Франції» (Winterstein and Others v. France), пункт 156), цей підхід сам по собі є проблематичним, оскільки не відповідає принципу пропорційності.
51. Суд бере до уваги твердження Уряду про те, що фактологічні доводи заявниці були неправдивими та відповідно до них на момент подій вона фактично проживала в іншій квартирі. У той же час Суд зауважує, що ці питання не розглядались у рішеннях національних судів. Відповідні аргументи або не були наведені позивачем під час провадження на національному рівні, або були проігноровані судами при обґрунтуванні своїх рішень. Більше того, ухвалою Калуського міськрайонного суду було чітко встановлено, що ім’я заявниці не було включене до ордера на квартиру «Б», а Апеляційний суд Івано-Франківської області ухвалив рішення виселити заявницю «без надання іншого житла» (див. пункт 18). Подальша касаційна скарга заявниці на це рішення була залишена без задоволення без надання будь-якої відповіді на її аргументи щодо стверджуваних труднощів з переселенням. Відповідно, суди не надали жодного пояснення чи аргументів щодо «необхідності» виселення.
52. Суд уже встановлював порушення статті 8 Конвенції в інших справах, коли у контексті провадження щодо виселення заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання відповідно до вимог цієї статті (див., серед інших джерел, згадані рішення у справах «МакКанн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), пункт 51 – 55; «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine),
пункт 52; та «Вінтерстайн та інші проти Франції» (Winterstein and Others v. France), пункт 158). Суд не вбачає підстав, щоб дійти іншого висновку у цій справі. Цей висновок усуває необхідність розгляду інших аргументів, наведених сторонами, у тому числі, чи дійсно рішення про виселення поклало на заявницю непропорційний тягар.
53. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції.
II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
54. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Шкода
55. Заявниця вимагала 59 000 гривень в якості відшкодування матеріальної шкоди (сума, яку вона, як стверджувалось, сплатила за оренду житла після її виселення). Вона також вимагала 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
56. Уряд стверджував, що ці вимоги були надмірними і необґрунтованими та що надані заявницею документи про орендну плату були підробленими.
57. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та заявленою матеріальною шкодою. У зв’язку з цим Суд зазначає, що він встановив порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з тим, що національні суди не розглянули аргументи заявниці щодо пропорційності її виселення, обмеживши свій аналіз питанням його законності. Суд не може робити припущення щодо результату провадження про виселення, за умови належної оцінки цих аргументів. Отже, він відхиляє вимогу щодо матеріальної шкоди.
58. З іншого боку, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявниці 4 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
59. Заявниця також вимагала 750 євро компенсації судових витрат, які мали бути сплачені безпосередньо її представнику, пані Л. Ібадовій.
60. Уряд зазначив, що заявниця не надала жодних документів в обгрунтування цієї вимоги.
61. Суд зазначає, що заявниця вже отримала 850 євро в рамках правової допомоги. Вона не надала жодних документів в якості доказів того, що вона має непогашені фінансові зобов’язання перед її представником. З огляду на наявні в нього документи та свою практику Суд відхиляє вимогу щодо компенсації судових та інших витрат.
C. Пеня
62. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною;
2. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції;
3. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач має сплатити заявниці 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
4. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 14 грудня 2017 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Анна-Марія Дуге
(Anne-Marie Dougin)
В.о. заступника Секретаря
Ерік Мьосе
(Erik Møse)
Голова
Full & Egal Universal Law Academy