CASE OF DANEVYCH v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Office of Agent before the European Court of Human Right

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ДАНЕВИЧ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF DANEVYCH v. UKRAINE)

(Заява № 25171/16)

РІШЕННЯ
 

СТРАСБУРГ

22 травня 2025 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Даневич проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Андреас Зюнд (Andreas Zünd), Голова,
 Катержіна Шімачкова (Kateřina Šimáčková),
 Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 25171/16), яку 22 квітня 2016 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Олександр Степанович Даневич (далі – заявник), 1957 року народження, який проживає у м. Київ та якого його представляла пані А.В. Самойленко, юрист, яка практикує у м. Київ;

рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко, про скарги за статтями 6, 8 і 13 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними;

рішення надати заяві статус пріоритетної (Правило 41 Регламенту Суду);

зауваження сторін;

рішення відхилити заперечення Уряду проти розгляду заяви комітетом;

після обговорення за зачиненими дверима 30 квітня 2025 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1.  Справа стосується звільнення заявника та тривалості провадження щодо поновлення на посаді, а також відсутності у національному законодавстві засобу юридичного захисту у зв’язку з тривалістю провадження. Заявник посилався на пункт 1 статті 6 та статтю 13 Конвенції.

2.  16 жовтня 2014 року заявника звільнили з посади першого заступника Голови Державної казначейської служби України згідно із Законом України «Про очищення влади» (далі – Закон «Про очищення влади»). Політичні та правові передумови процесу люстрації в Україні наведені в рішенні у справі «Полях та інші проти України» (Polyakh and Others v. Ukraine), заява № 58812/15 та 4 інші заяви, пункти 6 – 15 і 60 – 103, від 17 жовтня 2019 року).

3.  11 листопада 2014 року заявник оскаржив своє звільнення до Окружного адміністративного суду міста Києва (далі – ОАСК). ОАСК відкрив провадження 18 листопада 2014 року, а потім зупинив його 17 березня 2015 року з огляду на паралельне провадження щодо конституційності Закону «Про очищення влади». Заявник безуспішно оскаржив ухвалу про зупинення провадження до вищих інстанцій. Він також подав нове клопотання до ОАСК про поновлення провадження, у задоволенні якого було відмовлено 22 березня 2016 року.

4.  24 вересня 2019 року Суд ухвалив згадане рішення у справі «Полях та інші проти України» (Polyakh and Others v. Ukraine) встановивши, зокрема, що чинні законодавчі положення щодо люстрації, які не передбачали індивідуальної оцінки, були несумісними з вимогами статті 8 Конвенції.

5.  03 червня 2020 року Верховний Суд розглянув касаційну скаргу у справі № 817/3431/14 щодо поновлення на посаді люстрованого чиновника та, посилаючись на документи Ради Європи, зокрема на висновки Суду в згаданому рішенні у справі «Полях та інші проти України» (Polyakh and Others v. Ukraine), постановив, що відсутність у Законі «Про очищення влади» процедури чи механізму, «які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов’язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб’єктів владних повноважень».

6.  Після постанови Верховного Суду від 03 червня 2020 року провадження у багатьох справах, пов’язаних із люстрацією, було поновлено. У деяких випадках скаржники поновлювалися на посадах та їм присуджувалося відшкодування у зв’язку зі звільненням (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Плотник проти України» [Комітет] (Plotnik v. Ukraine) [Committee], заява № 11614/20, від 04 лютого 2021 року та рішення у справі «Кузнецов та інші проти України» [Комітет] (Kuznetsov and Others v. Ukraine) [Committee], заяви № 9988/16, № 41238/16 та № 44703/19, від 12 січня 2023 року).

7.  Заявник не звертався з клопотанням про поновлення провадження у його справі після червня 2020 року, і воно залишається зупиненим у суді першої інстанції.

ОЦІНКА СУДУ

8.  Заявник скаржився, що тривалість відповідного провадження щодо поновлення на посаді була несумісною з вимогою «розумного строку» і він не мав у своєму розпорядженні ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з цим.

9.  Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

10.  Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватися у контексті обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявників і відповідних органів державної влади, а також важливість предмета спору для заявників (див. рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» [ВП] (Frydlender v. France) [GC], заява № 30979/96, пункт 43, ЄСПЛ 2000-VII).

11.  У керівній справі «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine), заява № 23853/02, від 30 листопада 2006 року) Суд вже встановлював порушення щодо питань, аналогічних тим, що розглядаються у цій справі.

12.  У цій справі провадження щодо поновлення заявника на посаді тривало понад десять років у суді першої інстанції.

13.  Розглянувши всі надані йому матеріали, Суд вважає, що поведінка заявника у провадженні певною мірою сприяла збільшенню тривалості провадження у зв’язку з його бездіяльністю після зміни практики національних судів (див. пункти 6 і 7). Однак він не міг нести відповідальність за загальну тривалість провадження на національному рівні. Беручи до уваги свою практику з цього питання, Суд вважає, що в цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку».

14.  Суд також зазначає, що заявник не мав у своєму розпорядженні ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з цією скаргою.

15.  Отже, було порушено пункт 1 статті 6 та статтю 13 Конвенції.

16.  Заявник також скаржився, що його звільнення порушило його право на повагу до приватного життя, і він не мав у своєму розпорядженні ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з цим.

17.  Суд нагадує, що у згаданому рішенні у справі «Полях та інші проти України» (Polyakh and Others v. Ukraine) він постановив, що люстраційні заходи щодо державних службовців, у принципі, можуть бути виправданими. Однак застосування серйозних обмежувальних заходів без достатньої індивідуалізації було визнано несумісним з вимогами статті 8 Конвенції (там само, пункти 284 – 308). Після ухвалення рішення у справі «Полях та інші проти України» (Polyakh and Others v. Ukraine) та подальшої зміни практики національних судів (див. пункти 5 і 6) люстровані чиновники домоглися індивідуальної оцінки своєї ситуації. Суд мав можливість розглянути справи, в яких заявники домоглися такої індивідуальної оцінки та зрештою були поновлені на своїх посадах і отримали відшкодування за весь період свого звільнення (див., наприклад, згадану ухвалу щодо прийнятності у справі «Плотник проти України» [Комітет] (Plotnik v. Ukraine) [Committee] та згадане рішення у справі «Кузнецов та інші проти України» [Комітет] (Kuznetsov and Others v. Ukraine) [Committee]).

18.  З огляду на ці процесуальні події, хоча вони відбулися майже через шість років після початку пов’язаного з люстрацією провадження у цій справі, Суд не може дійти висновку, що цей правовий шлях є переважно неефективним або марним, або, не роблячи припущень щодо його можливого результату, що він не дозволив би заявнику отримати індивідуальну оцінку його конкретної ситуації.

19.  З цього випливає, що ця скарга є передчасною та має бути відхилена на підставі пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.

20.  З огляду на висновки Суду за статтею 8 Конвенції скарга заявника за статтею 13 є явно необґрунтованою та має бути відхилена на підставі підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

21.  Заявник вимагав 26 717,26 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди та 15 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди, а також 1 751,27 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах та у Суді.

22.  Уряд вважав ці вимоги надмірними та необґрунтованими.

23.  Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням і стверджуваною матеріальною шкодою; тому він відхиляє цю вимогу. Однак він присуджує заявнику 3  000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

24.  Беручи до уваги наявні в нього документи, Суд вважає за доцільне присудити 200 євро, що охоплюють витрати за всіма пунктами.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

(a)  упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i)  3 000 (три тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii)  200 (двісті) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 22 травня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна Келлер

(Martina Keller)

Заступник Секретаря

Андреас Зюнд

(Andreas Zünd)

Голова