CASE OF D.B. v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Office of the Agent before the European Court of Human Rights

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «Д.Б. ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF D.B. v. UKRAINE)

(Заява № 36484/16)

РІШЕННЯ
 

СТРАСБУРГ

25 вересня 2025 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Д.Б. проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

 Георгіс А. Сергідес (Georgios A. Serghides), Голова,
 Ґільберто Фелічі (Gilberto Felici),
 Діана Сирку (Diana Sârcu), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 36484/16), яку 22 червня 2016 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин Чехії та України, Д.Б. (далі – заявник), 1977 року народження, який проживає у Чеській Республіці;

рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко, з Міністерства юстиції, про скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо стверджуваного порушення принципу юридичної визначеності, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними;

рішення про нерозголошення відомостей про особу заявника;

рішення Уряду Чеської Республіки не використовувати своє право брати участь у цій справі;

зауваження сторін;

після обговорення за зачиненими дверима 04 вересня 2025 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1.  Справа стосується стверджуваного порушення принципу юридичної визначеності, передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з ігноруванням національними судами висновків, зроблених у попередніх судових провадженнях з цього самого питання.

2.  У момент подій заявник був керуючим партнером адвокатського об’єднання, заснованого як партнерство.

3.  У березні 2009 року «Р.», банк, що збанкрутував, був переданий під тимчасову адміністрацію Національного банку України (далі – НБУ).

4.  01 липня 2009 року між адвокатським об’єднанням, яке діяло в інтересах та на користь заявника та його колег-партнерів, та призначеним НБУ тимчасовим адміністратором банку С.Щ., було укладено договір про надання правової допомоги. Гонорар підлягав сплаті у випадку успішного стягнення та повернення банку активів позичальників, і був встановлений на рівні 8% від оціночної вартості активів, переданих банку.

5.  02 липня 2009 року НБУ затвердив кошторис витрат тимчасової адміністрації банку на період з червня до грудня 2009 року. Він не включав витрати на платежі за договором.

6.  17 липня 2009 року держава була зареєстрована як власник банку.

7.  06 листопада 2009 року, згідно з угодою, досягнутою в межах провадження у справі про банкрутство щодо одного з позичальників банку (підприємства «Б.»), банк отримав право власності на велику земельну ділянку в м. Києві оціночною вартістю 3 770 000 000 гривень (далі – грн)[1]. Згідно з твердженнями заявника це було результатом значної роботи, виконаної ним та його партнерами. Він надав вичерпну документацію з описом цієї роботи.

8.  У листопаді 2009 року адвокатське об’єднання надало звіт про надані послуги щодо підприємства «Б.» та інших справ. Банк прийняв звіт і виплатив об’єднанню 301 600 000 грн[2] у зв’язку з наданням правової допомоги, перерахувавши половину коштів заявнику, а іншу половину – О.Л., одному з його партнерів.

9.  У серпні 2010 року банк, який представляв новий тимчасовий адміністратор, ініціював цивільний позов проти адвокатського об’єднання, заявника та О.Л., вимагаючи визнання договору недійсним та повернення сплачених грошових коштів. Основний аргумент банку зводився до того, що стягнення юристами гонорару за успіх (досягнення кінцевого успішного результату) суперечило окремим положенням цивільного законодавства та правилам адвокатської етики, і стверджувалося, що дозволено було сплачувати лише погодинну або фіксовану плату за конкретні послуги.

10.  Шевченківський районний суд міста Києва відмовив у позові, оскільки договір, додатки до нього та інші матеріали справи свідчили, що винагорода сплачувалася за конкретні надані послуги, і відповідні норми не забороняли встановлення винагороди, як частки від стягнутих активів.

11.  Банк подав апеляційну скаргу до Апеляційного суду міста Києва (далі – апеляційний суд), повторно навівши ті самі аргументи. У доповненні до апеляційної скарги банк, посилаючись на статтю 303 Цивільного процесуального кодексу України[3], просив апеляційний суд розглянути нові обставини та докази, що не були подані до суду першої інстанції, які також свідчили про недійсність договору, а саме, що витрати за договором не були включені до кошторису, затвердженого НБУ. Уклавши договір без погодження з НБУ, адміністратор банку діяв ultra vires, що суперечило Положенню НБУ № 369, затвердженому НБУ 29 листопада 2009 року. Банк також стверджував, що договір суперечив нормативній забороні для банків у період фінансово-економічної кризи здійснювати витрати на консультаційні послуги фінансового характеру та отримувати погашення заборгованості інакше, ніж ліквідними грошовими коштами.

12.  16 березня 2011 року апеляційний суд залишив рішення першої інстанції без змін. Він постановив таке.

(i)  Суд першої інстанції правильно визначив, що на момент укладення договору сторони діяли в межах чинного законодавства та у відповідності зі своїми повноваженнями.

(ii)  Суд першої інстанції правильно визначив, що спосіб закріплення розміру гонорару відповідав цивільному законодавству.

(iii)  Аргументи банку, що договір суперечив Положенню НБУ, були безпідставними. Зокрема, аргумент, що витрати за договором не були включені до кошторису, не міг бути прийнятий, оскільки кошторис був затверджений наступного дня після укладення договору.

(iv)  Інші аргументи банку мали бути відхилені, оскільки вони не могли вплинути на чинність договору: договір був укладений правомочним керівником банку, тимчасовим адміністратором. Згідно із Законом України «Про банки та банківську діяльність» при виконанні своїх обов’язків тимчасові адміністратори за своїм статусом прирівнювалися до представників НБУ, мали повне і виняткове право керувати банком, вживати всі дії і ухвалювати рішення від його імені. Банк не надав доказів, що тогочасний тимчасовий адміністратор не мав повноважень на укладення договору.

13.  18 квітня 2011 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ) відмовив у відкритті касаційного провадження за поданою банком касаційною скаргою, як необґрунтованою.

14.  Генеральна прокуратура України (далі – ГПУ) подала ще одну касаційну скаргу, яку 25 червня 2011 року ВССУ відхилив на тій підставі, що рішення судів нижчих інстанцій були законними, а наведені в касаційній скарзі аргументи не ставили під сумнів їхні висновки.

15.  Рішення суду першої інстанції, залишене без змін ухвалою апеляційного суду від 16 березня 2011 року, набрало чинності.

16. 28 листопада 2011 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні заяви про перегляд, поданої ГПУ. Він зазначив, що лише доведення наявності неоднакового застосування практики з питань матеріального права (а не процесуального права) могло слугувати підставою для перегляду Верховним Судом України[4]. Справи, на які посилалася ГПУ, не продемонстрували таке неоднакове застосування, оскільки в цій справі, на відміну від тих справ, не було висунуто жодної вимоги про визнання договору недійсним у зв’язку з ultra vires[5]. Той факт, що апеляційний суд дійшов висновків щодо повноважень представника банку, не міг бути підставою для перегляду, оскільки це було питанням застосування процесуального, а не матеріального права.

17.  17 грудня 2013 року банк, який представляв новий тимчасовий адміністратор, ініціював позов проти об’єднання, як юридичної особи, вимагаючи визнання договору недійсним. Він стверджував, що договір був укладений з порушенням норм державних закупівель та навів ті ж аргументи, що й у першій справі, зокрема що колишній тимчасовий адміністратор діяв ultra vires.

18.  17 березня 2014 року господарський суд першої інстанції задовольнив позов, постановивши, що під час укладення договору банк не дотримався норм державних закупівель, застосовних до державних підприємств. Він відхилив аргументи щодо відсутності повноважень у тимчасового адміністратора.

19.  Заявник подав апеляційну скаргу, стверджуючи, що господарський суд першої інстанції діяв неправомірно, не залучивши його до провадження, оскільки воно безпосередньо його стосувалося. Він зазначив, що банк не повідомив господарський суд про цивільне провадження, раніше ініційоване банком проти заявника, та про його результати.

20.  22 вересня 2015 року Київський апеляційний господарський суд визнав, що заявник мав право на подання апеляційної скарги, оскільки провадження стосувалося його прав та обов’язків. Він залишив рішення суду першої інстанції про визнання договору недійсним без змін, проте навів таке обґрунтування.

(i)  Всупереч висновкам суду першої інстанції, норми державних закупівель на той момент до банку не застосовувалися.

(ii)  Тимчасовий адміністратор діяв ultra vires, оскільки кошторис, затверджений НБУ 02 липня 2009 року на період з червня до грудня 2009 року, не передбачав витрат на юридичні чи консультаційні послуги. Згідно з Положенням НБУ кошторис витрат ліквідатора банку мав бути затверджений комісією НБУ[6].

(iii)  Аргумент заявника, що питання вже було вирішено в межах цивільної справи, мав бути відхилений, оскільки вимоги банку в першому провадженні ґрунтувалися не на відсутності повноважень у тимчасового адміністратора, а на стверджуваній незаконності гонорару за досягнення кінцевого успішного результату, встановленого в договорі. До провадження були залучені інші сторони і позов ґрунтувався на різних підставах.[7]

21.  Заявник подав касаційну скаргу. Він зазначив, що положення щодо повноважень ліквідатора банку, на які посилався апеляційний господарський суд, були не застосовними, оскільки на той момент банк не перебував у стані ліквідації, а під тимчасовою адміністрацією. Він також стверджував, що це питання суди вже розглянули. Він посилався на частину четверту статті 35 Господарського процесуального кодексу України, яка передбачала, що рішення цивільного суду були обов’язковими для господарського суду щодо фактів, встановлених цим судом, які мали значення для вирішення спору.[8]

22.  13 січня 2016 року Вищий господарський суд України (далі – ВГСУ) залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій. Він підтвердив право заявника на подання апеляційної скарги, посилаючись на положення статуту адвокатського об’єднання, зазначивши, що об’єднання укладало договори з клієнтами від імені своїх партнерів, а отримана від клієнтів винагорода не належала об’єднанню, а перераховувалася партнерам, залученим до відповідної справи. ВГСУ також підтримав висновки апеляційного господарського суду щодо суті справи.

23.  Заявник подав заяву про перегляд постанови Верховним Судом України, посилаючись на розбіжності в тлумаченні положень матеріального права в різних постановах ВГСУ. Зокрема, він доводив існування розбіжності між остаточною ухвалою ВССУ від 25 червня 2011 року у цивільній справі (див. пункт 14) та постановою ВГСУ у цій справі.

24.  20 квітня 2016 року Верховний Суд України постановив, що судові рішення першого провадження були засновані на інших фактичних обставинах.[9]

25.  Уряд надав Суду лист Генеральної прокуратури України від 22 червня 2023 року, який містив таку інформацію.

(i)  У Вищому антикорупційному суді розглядалося провадження щодо колишнього депутата О.Ш. у зв’язку з незаконним привласненням коштів банку у змові з посадовцями банку та третіми особами. Одним із обвинувачень було незаконне привласнення коштів банку під виглядом грошових коштів, сплачених адвокатському об’єднанню заявника за надання правової допомоги. Колишній тимчасовий адміністратор С.Щ., заявник та дружина О.Ш. підозрювалися у співучасті. Згідно з твердженнями ГПУ заявник та його партнер О.Л., отримавши кошти від їхнього адвокатського об’єднання, перерахували їх О.Ш., який, своєю чергою, перерахував їх своїй дружині. Згодом, для захисту грошових коштів від вилучення в межах кримінального провадження, у червні 2012 року кошти переказали синові О.Ш., потім іноземним підприємствам і насамкінець розмістили на рахунках у швейцарському банку, де на них наклали арешт органи державної влади Швейцарії.

(ii)  06 квітня 2017 року Подільський районний суд міста Києва визнав колишнього тимчасового адміністратора С.Щ. винним у незаконному привласненні грошових коштів банку, зокрема у зв’язку з оплатою за договором про надання послуг адвокатським об’єднанням заявника. Згідно з твердженнями ГПУ, ухвалюючи вирок С.Щ., суд встановив, що договір був фіктивним, а «послуги згідно до договору не надавались».

(iii)  Матеріали провадження щодо інших стверджуваних співучасників, у тому числі заявника, були виділені з провадження щодо О.Ш., і досудове розслідування стосовно них усе ще тривало.

(iv)  Заявник мав статус обвинуваченого у кримінальному провадженні за підозрою в ухиленні від сплати податків та перебував у розшуку з 2012 року.

ОЦІНКА СУДУ

26.  Уряд стверджував, що заявник не повідомив Суд про кримінальне провадження щодо нього, а також про вирок щодо колишнього тимчасового адміністратора банку, який, на його думку, встановив, що договір був фіктивним (див. пункт 25). Уряд доводив, що метою заяви до Суду був не захист права заявника на справедливий суд, тому поведінку заявника слід було розглядати як зловживання правом на подання індивідуальної заяви.

27.  Заявник заперечив проти цих аргументів та, зокрема, стверджував, що він не був залучений до згаданого кримінального провадження та не знав про нього.

28.  В якості альтернативи, Уряд запропонував Суду відхилити скарги заявника як явно необґрунтовані. Він стверджував, що суди розглянули два різні провадження за участю різних сторін щодо різних предметів та посилалися на різні підстави у своїх рішеннях. Крім того, Верховний Суд України у своїй постанові у першій справі зазначив, що у цій справі не було висунуто жодної вимоги про визнання договору недійсним у зв’язку з ultra vires (див. пункт 16). Він встановив, що судові рішення у першій справі ґрунтувалися на інших фактичних обставинах (див. пункт 24). Також було встановлено, що позов у першій справі ґрунтувався на стверджуваній невідповідності положень договору про надання правової допомоги, якими встановлювалися гонорари за успіх, правилам адвокатської етики, тоді як у другій справі тимчасовий адміністратор діяв ultra vires.

29.  Посилаючись на практику Верховного Суду з питання наслідків res judicata[10], Уряд зазначив, що національне законодавство дозволяло позивачам домагатися вирішення спору з того самого предмета, якщо вони вказували іншу підставу для позову та надавали докази на її обґрунтування.

30.  Заявник заперечив проти аргументів Уряду.

31.  Стосовно заперечення Уряду щодо зловживання правом на подання індивідуальної заяви Суд вважає, що факти, на які посилався Уряд, не становили достатніх підстав для висновку, що заявник мав намір приховати інформацію від Суду, або зловжив своїм правом на подання індивідуальної заяви. Тому його заперечення має бути відхилене.

32.  Крім того, Суд вважає, що наведені Урядом аргументи на підтримку, як стверджується, явно необґрунтованого характеру скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції, порушують питання, що потребують розгляду справи по суті, а не розгляду питання її прийнятності.

33.  Суд доходить висновку, що ця заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

34.  Суд повторює, що право на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції під час його тлумачення у контексті принципів верховенства права та юридичної визначеності охоплює вимогу про те, що коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не повинно ставитися під сумнів (див. рішення у справах «Брумареску проти Румунії» [ВП] (Brumărescu v. Romania) [GC], заява № 28342/95, пункт 61, ЄСПЛ 1999‑VII та «Гражулевічюте проти Литви» (Gražulevičiūtė v. Lithuania), заява № 53176/17, пункт 72, від 14 грудня 2021 року).

35.  Суд також вважає, що ситуація, коли факти, які вже були встановлені остаточним рішенням в одній справі, пізніше були відкинуті судами у новій справі між тими самими сторонами, є аналогічною ситуації, коли після відновлення провадження рішення, яке набрало законної сили та підлягало виконанню, було повністю скасовано. Отже, така ситуація також може становити порушення принципу юридичної визначеності, що є порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Есертас проти Литви» (Esertas v. Lithuania), заява № 50208/06, пункт 25, від 31 травня 2012 року).

36.  Суд зауважує, що в усіх правових системах сила res judicata рішень має обмеження щодо ad personam, а також щодо матеріального обсягу (див., наприклад, рішення у справі «Кехайя та інші проти Болгарії» (Kehaya and Others v. Bulgaria), заяви № 47797/99 та № 68698/01, пункт 66, від 12 січня 2006 року; згадані рішення у справах «Есертас проти Литви» (Esertas v. Lithuania), пункт 22 та «Гражулевічюте проти Литви» (Gražulevičiūtė v. Lithuania), пункт 74).

37.  Стосовно дії ad personam у цій справі, то Суд зауважує, що апеляційний господарський суд, відмовляючись визнати дію res judicata висновків апеляційного суду в першому провадженні, зазначив без подальших пояснень, що в першому провадженні «були залучені інші сторони» (див. пункт 20).

38.  Проте Суд зауважує, що в обох справах брали участь по суті одні й ті самі сторони. Той факт, що в першому провадженні заявник та один з його партнерів були офіційно названі відповідачами, тоді як у другому банк утримався від їхнього зазначення, як такого, сам собою не може призвести до виключення дії res judicata відповідних рішень (див., наприклад, рішення у справі «Дечева та інші проти Болгарії» (Decheva and Others v. Bulgaria), заява № 43071/06, пункти 41 – 43, від 26 червня 2012 року, у якому Суд встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, коли сторонами, які виступали проти заявників, були два різні органи муніципальної влади, та рішення у справі «Сігл проти Румунії» (Siegle v. Romania), заява № 23456/04, пункти 36 – 39, від 16 квітня 2013 року, в якому було встановлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, хоча у відповідному провадженні брали участь дві різні особи).

39.  Суди під час другого провадження визнали право заявника на подання апеляційної скарги та встановили, що це провадження безпосередньо впливало на його права, зазначивши, зокрема, що його адвокатське об’єднання діяло лише як його представник, а він був одержувачем гонорарів за оскаржуваним договором (див. пункти 20 і 22).

40.  Стосовно матеріального обсягу Уряд надав детальні пояснення щодо цього питання, посилаючись на практику Верховного Суду, що національне законодавство дозволяло позивачам вимагати вирішення спору з того самого предмета, якщо вони вказували іншу підставу (інші підстави) для позову (див. пункт 29). Він також зазначив, що підстави для позову банку, представлені суду першої інстанції в першому провадженні, не включали тимчасового адміністратора, який діяв ultra vires (див. пункт 28).

41.  Як вбачається, Уряд, по суті, стверджував, що питання повноважень тимчасового адміністратора укладати договір про надання правової допомоги з підприємством заявника не розглядалося в першій справі. Однак ні Уряд, ні національні суди в другій справі не пояснили правовий статус тверджень в ухвалі апеляційного суду від 16 березня 2011 року, що тимчасовий адміністратор мав достатні повноваження для укладення договору (див. пункт 12). Національні суди не навели підстав для свого рішення ігнорувати ці твердження та не вважати їх остаточними висновками. Вони, як вбачається, тлумачили рішення першого провадження як такі, що обмежувалися аргументами, представленими банком у першій інстанції (див. пункт 20).

42.  За відсутності зауважень національних судів з цього питання, Суд зазначає, що відповідне положення Цивільного процесуального кодексу України дозволяло апеляційним судам розглядати додаткові аргументи, якщо вони залишалися в межах «вимог», поданих до суду першої інстанції (див. пункт 11). Банк навів такі додаткові аргументи щодо повноважень тимчасового адміністратора і апеляційний суд їх прийняв. Це прийняття не було поставлено під сумнів судами вищої інстанції під час розгляду першої справи.

43.  Підсумовуючи, Суд не вбачає жодних підстав у міркуваннях національних судів не визнавати остаточними та обов’язковими висновки апеляційного суду стосовно повноважень тимчасового адміністратора.

44.  Тим не менш, у другому провадженні банк представив ті самі аргументи щодо того самого питання, які національні суди повторно розглянули та прийняли.

45.  Ніщо не свідчить про наявність якогось фундаментального недоліку в першому провадженні: усі сторони, у тому числі ГПУ, були повноцінно залучені до нього та мали змогу подати зауваження. Питання розглянули суди чотирьох інстанцій. Суд також належним чином враховує питання, порушені у відповідному кримінальному провадженні (див. пункт 25). Однак вони не були відображені в рішеннях національних судів.

46.  З огляду на наведене, національні суди у другому провадженні не навели підстав, які б продемонстрували наявність обставин суттєвого та переконливого характеру, що виправдовували повторний розгляд питання, яке було вирішено остаточним рішенням суду. Таким чином, Суд вважає, що, повторно розглянувши питання, яке вже було вирішено ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 16 березня 2011 року, національні суди діяли усупереч принципу юридичної визначеності, який є невід’ємною частиною пункту 1 статті 6 Конвенції, та не забезпечили справедливий розгляд справи заявника.

47.  Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

48.  Суд повторює, що зазначені висновки не впливають на будь-які інші провадження на національному рівні.

49.  Заявник вважав, що встановлення порушення становитиме достатню справедливу сатисфакцію зазнаної ним моральної шкоди.

50.  Суд не вбачає підстав не погоджуватися, а тому не присуджує відшкодування моральної шкоди.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 25 вересня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна Келлер

(Martina Keller)

Заступник Секретаря

Георгіс А. Сергідес

(Georgios A. Serghides)

Голова

[1] Еквівалент близько 307 264 048 євро на момент подій.

[2] Еквівалент близько 24 581 124 євро на момент подій.

[3] На момент подій частина перша статті 303 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року передбачала, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряв законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частина друга статті 303 уповноважувала апеляційний суд досліджувати докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

[4] Стаття 355 у редакції, чинній на момент подій.

[5] «У справі, яка переглядається…. позовні вимоги про визнання угоди недійсною у зв’язку з укладення її неуповноваженою особою не заявлялися.»

[6] Апеляційний суд посилався на правило, застосовне до процедури ліквідації банків після того, як НБУ відкликав їхню банківську ліцензію. На той момент ліцензія банку відкликана не була, і він не перебував у стані ліквідації.

[7] У вищезазначеному рішенні розглянуто позов між іншими сторонами та з інших підстав.

[8] До прийняття Закону України № 1226-VII, який набрав чинності 08 травня 2014 року, частина друга статті 35 Господарського процесуального кодексу України 1991 року передбачала: «факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.» Частина четверта статті 35 передбачала: «рішення суду з цивільної справи, (що набрало законної сили), є обов’язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору.» Закон України № 1226-VII виключив частину четверту статті 35 та дещо переформулював частину другу статті 35 (яка стала частиною третьою статті 35): «Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі (що набрало законної сили), крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.»

[9] Рішення ухвалено з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій.

[10] Уряд послався на дві постанови Верховного Суду: справу № 910/15598/19(910/8017/20) від 24 лютого 2021 року та справу № 909/783/20 від 18 березня 2021 року. Верховний Суд застосував і розтлумачив статті 175 та 231 Господарського процесуального кодексу України, які вимагають від судів відмовити у відкритті провадження або закрити провадження, за наявності рішення суду у справі між тими самими сторонами, з того самого предмета та з тих самих підстав позову. Верховний Суд пояснив, що для закриття провадження у зв’язку з цими підставами має одночасно бути наявна сукупність трьох обставин та судове рішення щодо: (i) тих самих сторін; (ii) того самого предмета позову; та (iii) тих самих підстав позову. Позов (вимога) складається з двох елементів, що характеризують суть конкретного позову: предмета та підстави позову. Предметом позову є об’єкт спірних правовідносин, щодо яких виник спір, тобто певна матеріальна та правова вимога позивача до відповідача, щодо якої позивач звернувся за рішенням суду. Це спосіб захисту права чи інтересу. Підставою позову виступають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини становлять юридичні факти, що тягнуть за собою певні юридичні наслідки. Фактологічну підставу позову становлять юридичні факти, на яких ґрунтуються вимоги позивачів. Правову підставу позову становлять посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові положення, на яких ґрунтується позов. Господарський процесуальний кодекс України дозволяє позивачам домогтися вирішення спору з того самого предмета, якщо вони вкажуть іншу підставу позову та нададуть докази на її обґрунтування. Однак просте доповнення позову додатковими обставинами (за умови збереження первинних обставин) та зміна посилань на норми матеріального чи процесуального права не означає зміну підстави позову.