CASE OF DE SOUZA RIBEIRO v. FRANCE - [Ukrainian Translation] by the COE Human Rights Trust Fund

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013 р. Цей переклад підготовлено на замовлення і за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Дивіться додатково повний текст повідомлення про авторські права в кінці цього документа.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.

ВЕЛИКА ПАЛАТА

СПРАВА DE SOUZA RIBEIRO ПРОТИ ФРАНЦІЇ

(Заява № 22689/07)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

Текст рішення було виправлено 18 грудня 2012 року відповідно до правила 81 Регламенту Суду

13 грудня 2012 року

Це рішення є остаточним, проте воно може зазнати редакційної правки.

У справі de Souza Ribeiro проти Франції

Європейський суд з прав людини, засідаючи Великою палатою, до складу якої увійшли:

Nicolas Bratza, голова,
Françoise Tulkens,
Nina Vajić,
Lech Garlicki,
Corneliu Bîrsan,
Boštjan M. Zupančič,
Alvina Gyulumyan,
Egbert Myjer,
David Thór Björgvinsson,
Ineta Ziemele,
Päivi Hirvelä,
Zdravka Kalaydjieva,
Nebojša Vučinić,
Angelika Nußberger,
Paulo Pinto de Albuquerque,
Erik Møse,
Andre Potocki, судді,
та Michael O’Boyle, заступник секретаря,

після нарад за зачиненими дверима 21 березня і 19 вересня 2012 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 22689/07) проти Французької Республіки, поданою до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянином Бразилії паном Luan de Souza Ribeiro (далі – заявник) 22 травня 2007 року.

2. Заявника представляла пані D. Monget Sarrail, адвокат, що практикує в м. Кретей та у Французькій Гвіані. Уряд Франції (далі – Уряд) був представлений Уповноваженим Уряду – пані E. Belliard, директором з юридичних питань Міністерства закордонних справ.

3. Заявник стверджував, що було порушено статтю 8 Конвенції, взяту окрему та в поєднанні зі статтею 13, посилаючись, зокрема, на те, що він не мав можливості оскаржити законність рішення про його видворення з країни до виконання такого рішення.

4. Провадження за заявою було доручено п’ятій секції Суду (пункт 1 правила 52 Регламенту Суду). 9 лютого 2009 року голова секції вирішив повідомити про цю заяву Уряд. Відповідно до пункту 1 статті 29 Конвенції та правила 54A Регламенту Суду було вирішено розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви одночасно.

5. 30 червня 2011 року Палата п’ятої секції (засідаючи в такому складі: Dean Spielmann (голова), Elisabet Fura, Jean-Paul Costa, Karel Jungwiert, Mark Villiger, Isabelle Berro-Lefèvre та Ann Power (судді), а також Claudia Westerdiek (секретар секції)) винесла рішення, в якому визнала заяву частково прийнятною і постановила, чотирма голосами проти трьох, що статтю 13 Конвенції, взяту в поєднанні зі статтею 8, порушено не було. До рішення додано спільну окрему думку суддів Spielmann, Berro-Lefèvre і Power, яка не збігається з позицією більшості.

6. 27 вересня 2011 року заявник звернувся з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати (стаття 43 Конвенції). 28 листопада 2011 року колегія Великої палати задовольнила це клопотання.

7. Склад Великої палати було визначено відповідно до положень пунктів 4 і 5 статті 26 Конвенції та правила 24 Регламенту Суду.

8. Заявник і Уряд подали до Великої палати свої письмові зауваження. Крім того, спільні письмові зауваження подали організації, яким Голова Суду дозволив взяти участь у письмовому провадженні на правах третьої сторони (пункт 2 статті 36 Конвенції і пункт 2 правила 44 Регламенту Суду), а саме: Група інформації та підтримки іммігрантів (Groupe d’information et de soutien des immigrés (GISTI)), Французька ліга прав людини і громадянина (Ligue française des Droits de l’Homme (LDH)) та Міжконфесійний комітет допомоги біженцям (Comité inter-mouvements auprès des évacués (CIMADE)).

9. Судове засідання у справі відбулося у відкритому режимі в Палаці прав людини у Страсбурзі 21 березня 2012 року (пункт 3 правила 59 Регламенту Суду).

У засіданні Суду взяли участь:

a) від Уряду

пані A.-F. Tissier, помічник Уповноваженого Уряду Франції,
начальник відділу прав людини, Юридичний департамент
Міністерства закордонних та європейських справ,               представник,             

пан B. Jadot, редакційний секретар, Юридичний департамент
Міністерства закордонних та європейських справ,

S. Humbert, юридичний радник Генерального секретаря з питань імміграції та інтеграції,

пані C. Salmon, заступник директора з правових та інституційних питань, Генеральна делегація з питань заморських територій,              радники;

b) від заявника

пані D. Monget Sarrail, адвокат, що практикує
у Французькій Гвіані,представник,

пані L. Navennec Normand, адвокат, що практикує
у департаменті Валь-де-Марн, радник.

Суд заслухав звернення пані Monget Sarrail і пані Tissier, а також їхні відповіді на запитання суддів.

ФАКТИ

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

10. Заявник народився 14 червня 1988 року і проживає у муніципалітеті Ремір-Монжолі у Французькій Гвіані – заморському департаменті і регіоні Франції у Південній Америці.

11. Він приїхав до Французької Гвіани з Бразилії у 1992 році у віці чотирьох років і там відвідував школу протягом одного року, а потім, у 1994 році, повернувся до Бразилії.

12. У 1995 році, маючи туристичну візу, заявник повернувся до Французької Гвіани, де став проживати в Кайєнні зі своїми батьками, кожен з яких вже мав статус постійного жителя, та зі своїми двома сестрами і двома братами, один з яких вже мав французьке громадянство, а інші троє мали право на його одержання, оскільки народилися на французькій землі. Його дідусь і бабуся по материнській лінії залишилися в Бразилії.

13. У Французькій Гвіані з 1996-го до 2004-го року заявник вчився у початковій і потім – у середній школі. Оскільки він не мав відповідних документів, що підтверджують право на проживання, і міг їх одержати лише з досягненням повноліття (див. пункт 26 нижче), у 2004 році, коли йому було шістнадцять років, він був змушений залишити навчання в школі.

14. 25 травня 2005 року заявника затримали за підозрою у вчиненні злочину, пов’язаного з наркотиками. Згідно з постановою від 17 травня 2006 року Кайєннського суду у справах неповнолітніх щодо нього встановили судовий нагляд і заборонили виїжджати за межі Французької Гвіани.

15. Рішенням від 25 жовтня 2006 року Кайєннський суд у справах неповнолітніх визнав заявника винним у незаконному зберіганні кокаїну і, врахувавши, що злочин, було вчинено ним у віці до вісімнадцяти років, засудив його до двох місяців позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку та з іспитовим строком на два роки. За умовами виконання цього вироку 13 жовтня 2006 року заявник почав проходити курс професійно-технічного навчання в рамках діючої у Французькій Гвіані програми соціально-професійної орієнтації та інтеграції і мав завершити його 30 березня 2007 року.

16. 25 січня 2007 року заявника та його матір зупинили на дорожньому контрольно-пропускному пункті. Оскільки заявник не зміг підтвердити легальність свого перебування на французькій землі, його затримали.

17. Того самого дня о 10 годині ранку було винесено постанову про адміністративне видворення заявника з країни (arrêté préfectoral de reconduite à la frontière) та постанову про його адміністративний арешт. У постанові про видворення зазначалося:

« - Беручи до уваги положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року і, зокрема, положення статей 3 і 8 Конвенції,

(...)

-оскільки, як свідчить протокол № 56 від 25 січня 2007 року, складений прикордонною поліцією департаменту (DDPAF) Французької Гвіани, зазначена вище особа:

- не в змозі довести, що вона в’їхала на територію Франції легально;

- перебуває на території Франції нелегально;

- оскільки обставини цієї справи вимагають винесення постанови про адміністративне видворення іноземця, про якого йдеться,

- з урахуванням того факту, що цю особу вже поінформовано про її право подати в письмовій формі свої пояснення,

- оскільки обставини цієї справи свідчать про відсутність непропорційного втручання у право цієї особи на сімейне життя,

- з урахуванням того факту, що іноземець не стверджує про те, що в разі його повернення до своєї країни походження (або країни свого постійного проживання, до якої він фактично має право повернутися) він може зазнати поводження, несумісного з гарантіями Європейської конвенції з прав людини,

(...)

Постановляю: видворити [заявника] з країни».

18. 26 січня 2007 року о 15 годині 11 хвилин заявник надіслав два листи до Кайєннського адміністративного суду.

Один з них містив клопотання про судову перевірку законності постанови про його видворення, в якому заявник прохав скасувати постанову і видати йому дозвіл на проживання. Обґрунтовуючи своє клопотання, заявник стверджував, зокрема, що зазначену постанову винесено на порушення статті L. 511-4 (2) кодексу, який регулює питання в’їзду і проживання мігрантів та шукачів притулку (Code de l’entrée et du séjour des étrangers et demandeurs d’asile; далі – Кодекс CESEDA) (див. пункт 26 нижче), а також, посилаючись на статтю 8 Конвенції, що органи влади явно помилилися в оцінці наслідків, які має для його особистого і сімейного життя видворення його з країни. Він пояснив, що в’їхав на територію Франції, коли йому ще не виповнилося тринадцяти років, що з тих пір він там постійно проживає, що обидва його батьки мають статус постійного жителя, і що один з його братів вже отримав французьке громадянство, а другий брат і сестри народилися на французькій землі. Він також послався на те, що протягом двох років зобов’язаний виконувати умови призначеного йому іспитового строку, в разі невиконання яких він опиниться за ґратами, і що відповідно до умов іспитового строку він вже почав проходити навчання з механіки.

Другий лист містив термінове клопотання до суду про зупинення виконання постанови про видворення з огляду на серйозні сумніви щодо її законності. Обґрунтовуючи своє клопотання, заявник знову послався на статтю 8 Конвенції і повторив аргументи, наведені в клопотанні про судову перевірку законності постанови, щоб довести, що більшу частину свого приватного і сімейного життя він провів у Французькій Гвіані.

19. 26 січня о 16 годині заявника видворили до міста Белем у Бразилії.

20. Того самого дня суддя у невідкладних справах Кайєннського адміністративного суду оголосив, що необхідності в розгляді термінового клопотання про зупинення процедури видворення заявника вже немає, оскільки його вже видворили з країни.

Заявник одразу звернувся з клопотанням надати йому безоплатну правову допомогу для оскарження цього рішення до Державної Ради (Conseil d’Etat). Рішенням від 6 березня 2007 року голова офісу Державної Ради з питань надання безоплатної правової допомоги відхилив його клопотання з огляду на «відсутність серйозних підстав, які б могли переконати суд».

21. 6 лютого 2007 року заявник звернувся до Кайєннського адміністративного суду з терміновим клопотанням про забезпечення захисту основоположного права (requête en référé liberté). Посилаючись на Конвенцію і практику Суду, він скаржився на серйозне і явно незаконне втручання з боку органів влади в його право вести нормальне сімейне життя та в його право на ефективний засіб юридичного захисту. Він прохав наказати префекту Французької Гвіани організувати його повернення до Французької Гвіани упродовж двадцяти чотирьох годин з моменту оголошення такого наказу, щоб надати йому можливість ефективно захистити свої права у зв’язку зі стверджуваними порушеннями Конвенції та возз’єднатися зі своєю сім’єю, допоки префектура прийматиме рішення щодо його права перебувати у Французькій Гвіані.

Постановою від 7 лютого 2007 року суддя у невідкладних справах Кайєннського адміністративного суду відхилив зазначене клопотання, посилаючись по суті на те, що заявник домагався вжиття заходу, який загалом має безстроковий характер, тоді як суддя у невідкладних справах може розпорядитися лише про вжиття тимчасових заходів.

22. У серпні 2007 року заявник повернувся до Французької Гвіани нелегально.

23. 4 жовтня 2007 року на засіданні Кайєннського адміністративного суду було розглянуто подане заявником раніше клопотання про судову перевірку законності постанови про видворення (див. пункт 18 вище). Рішенням від 18 жовтня 2007 року суд скасував згадану вище постанову. Суд врахував, зокрема, те, що, за твердженнями заявника, той повернувся до Франції у 1995 році у віці семи років і потім постійно там проживав, і що на підтвердження своїх слів заявник надав шкільні табелі, автентичність яких префект не ставив під сумнів. Суд визнав доведеним той факт, що мати заявника має статус постійного жителя і що його батько також проживає у Французькій Гвіані. Суд також зазначив, що згідно з наданою заявником постановою про встановлення щодо нього судового нагляду заявника затримали у Французькій Гвіані в 2005 році і заборонили виїжджати за межі країни. Суд встановив, що заявник виконав умови, передбачені статтею L. 511-4 (2) Кодексу CESEDA, тобто, що не слід було виносити рішення про його видворення.

Щодо клопотання заявника, в якому він просив наказати префекту Французької Гвіани надати йому впродовж місяця з моменту вручення судового рішення дозвіл на проживання, суд зауважив, що в його рішенні йдеться лише про скасування постанови про видворення і тому воно не обов’язково тягне за собою видання тимчасового дозволу на проживання. При цьому суд, однак, зобов’язав префекта вирішити в трьохмісячний строк питання про статус перебування заявника в країні.

24. 16 червня 2009 року префектура Французької Гвіани видала заявникові дозвіл на проживання «у статусі відвідувача» на один рік, але цей документ не дозволяв заявникові працювати. Тим часом проведена перевірка встановила, що дозвіл на проживання «у статусі відвідувача» був виданий помилково. 23 вересня 2009 року заявникові видали новий дозвіл на проживання для ведення «приватного і сімейного життя». Документ був датований заднім числом (червнем 2009 року), був дійсний протягом одного року і дозволяв йому працювати.

Через проблеми з поданням документів, необхідних для продовження строку дії зазначеного дозволу, його дію так і не було продовжено, і 15 червня 2010 року строк його дії закінчився. 14 жовтня 2010 року заявникові видали новий дозвіл на проживання, дійсний з 16 червня 2010 року до 15 червня 2011 року, строк дії якого згодом було продовжено до 15 червня 2012 року. Отже, на цей час заявник має дозвіл на проживання, виданий для ведення «приватного і сімейного життя», строк якого може бути продовжений.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

25. Французька Гвіана – заморський департамент і регіон Франції. Згідно зі статтею 73 Конституції на території заморських департаментів і регіонів Франції автоматично застосовуються положення французьких законів і нормативно-правових активів, але допускається внесення певних корективів, щоб уможливити врахування існуючих на таких територіях специфічних умов і стримувальних чинників. Що стосується застосування на заморських територіях імміграційного законодавства, то відповідний режим передбачений кодексом, який регулює питання в’їзду і проживання мігрантів та шукачів притулку (Кодексом CESEDA), але при цьому існують деякі особливості.

A. Положення, що регулюють питання проживання іноземців

26. Нижче наведено відповідні положення Кодексу CESEDA в редакції, чинній на час подій у справі:

Стаття L. 313-11

«Якщо перебування іноземця в країні не становить загрозу для громадського порядку, дозвіл на тимчасове проживання для ведення «приватного і сімейного життя» автоматично видається:

1) такому іноземцю в році, що наступає після досягнення ним вісімнадцяти років, (...) якщо, принаймні, один з його батьків має дозвіл на тимчасове або постійне проживання (...);

2) такому іноземцю в році, що наступає після досягнення ним вісімнадцяти років, (...) якщо він може якимсь чином довести, що постійно проживає у Франції, принаймні з одним зі своїх законних, рідних або прийомних батьків, з тринадцятирічного віку і якщо родинні відносини встановлено відповідно до положень статті L. 314-11; при цьому вимога, передбачена статтею L. 311-7, не застосовується; (...)»

Стаття L. 511-4

«Вимога покинути французьку територію не застосовується і рішення про видворення не приймається відповідно до положень цієї глави стосовно таких осіб:

1) (...);

2) іноземців, які можуть якимсь чином довести, що постійно проживають у Франції, принаймні, з тринадцятирічного віку; (...)»

27. Ці положення діють на всій території Франції, включаючи її заморські території.

B. Рішення про видворення з країни та його оскарження до адміністративного суду

1. Правові норми загального застосування

28. На час подій, про які йдеться у справі, питання видворення регулювалися положеннями книги V Кодексу CESEDA, введеного в дію законом № 2006-911 від 24 липня 2006 року. Ці положення передбачали, зокрема, застосування вимоги покинути французьку територію (стаття L. 511-1-I) та винесення постанови про адміністративне видворення (стаття L. 511-1-II).

29. Іноземцю, який не був у змозі довести, що він в’їхав на територію Франції легально, або який перебував на її території нелегально і якому з інших підстав не можна було дозволити перебувати на ній, могли наказати покинути її територію, зокрема, шляхом винесення постанови про адміністративне видворення (статті L. 511-1 – L. 511-3 Кодексу CESEDA).

30. Якщо до іноземця було застосовано адміністративний арешт, його інформували про його права, і в слідчому ізоляторі він міг скористатися юридичною допомогою правозахисного об’єднання. Йдеться про юридичні особи, які уклали відповідні договори з міністерством, що займалося питаннями надання іноземцям притулку, і призначення яких полягало в інформуванні таких іноземців та наданні їм допомоги у здійсненні ними своїх прав. У 2007 році таку допомогу у французьких установах для утримання заарештованих в адміністративному порядку надавав лише комітет CIMADE. З 2010 року її надають ще чотири об’єднання: Мальтійський орден (Ordre de Malte), Асоціація соціальної допомоги сімейним мігрантам (Association Service Social Familial Migrants (ASSFAM)) та організації «Франція – притулок для мігрантів» (France Terre d’Asile) і «Форум біженців» (Forum des Réfugiés).

31. Постанову про адміністративне видворення можна було оскаржити до адміністративного суду протягом сорока восьми годин з моменту її вручення (стаття L. 512-2 Кодексу CESEDA). Оскарження постанови про видворення іноземця зупиняло її виконання, але не перешкоджало застосуванню до нього адміністративного арешту. Іноземця не можна було видворити до закінчення строку оскарження відповідної постанови або – якщо справу було передано до суду – до винесення рішення судом (стаття L. 512-3 Кодексу CESEDA). Окремо від самої постанови про видворення приймалося рішення про країну призначення. Якщо відповідна особа оскаржувала таке рішення одночасно з оскарженням постанови про її видворення, оскарження цього рішення також зупиняло виконання постанови (стаття L. 513-3 Кодексу CESEDA).

32. Оскарження здійснювалося шляхом подання клопотання про судову перевірку законності постанови про видворення, і такий розгляд не включав вирішення питання про відшкодування. Таким чином, адміністративний суд розглядав виключно питання про законність постанови про видворення. Суд перевіряв пропорційність співвідношення між інтересами громадського порядку і основоположними свободами, на які посилався іноземець. При розгляді скарги на рішення про визначення країни, до якої мав бути видворений іноземець, суд перевіряв дотримання вимог статті 3 Конвенції. Він також перевіряв пропорційність між втручанням у право іноземця на приватне чи сімейне життя, гарантоване статтею 8 Конвенції, і цілями, переслідуваними постановою про видворення.

33. Адміністративний суд мав винести рішення протягом сімдесяти двох годин.

34. Апеляція на рішення адміністративного суду могла бути подана до голови апеляційного адміністративного суду з відповідною територіальною юрисдикцією або до уповноваженої ним особи. Така апеляція не зупиняла виконання оскаржуваного рішення (стаття R. 776-19 Кодексу адміністративного судочинства).

35. Наслідки скасування постанови про адміністративне видворення були передбачені статтею L. 512-4 Кодексу CESEDA. По-перше, в разі її скасування адміністративний чи домашній арешт нелегального мігранта припинялися. Після цього йому видавали дозвіл на тимчасове проживання до вирішення його справи адміністративним органом. Нарешті, ця процедура полягала не лише в передачі іноземця до адміністративних органів суддею, що вирішував питання про його видворення; згідно зі статтею L. 911-2 Кодексу адміністративного судочинства суддя також наказував префекту визначити, чи має відповідна особа право отримати дозвіл на проживання, «незалежно від того, чи зверталася вона із заявою про його надання», та встановлював строк, в який ситуація іноземця мала бути переглянута (див., наприклад: Державна Рада, 13 жовтня 2006 року, заява № 275262, M. Abid A.).

36. Однак рішення адміністративного суду про скасування постанови про видворення не зобов’язувало префекта видавати дозвіл на проживання, оскільки в такому рішенні не йшлося про скасування відмови у видачі дозволу на проживання (див. прецедентне рішення Державної Ради від 22 лютого 2002 року, заява № 224496, Dieng та інші). Це стосувалося навіть тих випадків, коли рішення про скасування постанови про видворення мотивувалося наявністю матеріально-правових підстав, таких, наприклад, як порушення статті 8 Конвенції. Згідно з прецедентним правом для повного виконання рішення про скасування (з матеріально-правових підстав) постанови про видворення було достатньо перегляду ситуації відповідної особи. Водночас принцип res judicata не дозволяв адміністративному органу винести на таких самих підставах нову постанову про видворення особи в разі відсутності змін в її ситуації.

37. Законом № 2011-672 від 16 червня 2011 року про імміграцію, інтеграцію і громадянство до цих положень (див. пункти 28 - 36 вище) були внесені поправки, завдяки яким процедуру видворення нелегальних мігрантів було впорядковано. Підходи, раніше розроблені в судовій практиці щодо вирішення питань про адміністративне видворення, загалом можуть бути пристосовані для цілей розгляду обставин цієї справи.

2. Правові норми, застосовувані у Французькій Гвіані

38. Відповідні положення Кодексу CESEDA в редакції, чинній на час подій у справі, передбачали таке:

Стаття L. 514-1

«Для цілей застосування цієї частини у Французькій Гвіані і на Сен-Мартені діють такі положення:

1) Виконання постанови про видворення може розпочатися лише через один повний день з моменту її вручення, якщо з відповідним клопотанням звернулася консульська установа;

2) Не порушуючи вимог положень попереднього пункту, іноземець, якому наказано покинути французьку територію або вручено постанову про адміністративне видворення і який оскаржує її до адміністративного суду, може одночасно подати клопотання про зупинення її виконання.

Таким чином, у Французькій Гвіані і на Сен-Мартені положення статті L. 512-1 і статей L. 512-2 – L. 512-4 [згідно з якими постанова про видворення, винесена префектом, може бути оскаржена до адміністративного суду протягом сорока восьми годин з відповідним зупиненням виконання постанови про видворення] не застосовуються».

39. Отже, на відміну від положень звичайних французьких законів (див. пункт 31 вище), ці положення передбачають, що оскарження до адміністративного суду постанови про видворення не зупиняє її виконання. Згідно із законом про національну безпеку (закон № 2003‑239 від 18 березня 2003 року) ці виняткові положення, які спочатку були запроваджені у Французькій Гвіані на обмежений строк, стали постійно діючими.

40. Конституційна Рада підтвердила відповідність цієї правової норми до Конституції Франції за результатами розгляду відповідного подання, внесеного відповідно до статті 61 Конституції Франції. Щодо її відповідності до статті 73 Конституції, Конституційна Рада зазначила у своєму рішенні № 2003-467 від 13 березня 2003 року таке:

«Статті 141 і 142 [закону про національну безпеку] містять спеціальні положення (...), які є постійно діючими на території Французької Гвіани і муніципалітету Сен-Мартен у Гваделупі; згідно з цими положеннями, рішення про відмову у видачі дозволу на проживання певним іноземцям не подається для отримання висновку до комісії з дозволів на проживання відповідно до статті 12-quater наказу від 2 листопада 1945 року, а оскарження постанови про видворення не зупиняє виконання такої постанови.

Депутати-автори подання стверджують, що надання спеціальному правовому режиму постійно діючого характеру статями 141 і 142 становить втручання у «права і гарантії, передбачені Конституцією, такі як права захисту», і виходить за рамки поправок, які стаття 73 Конституції дозволяє вносити до законодавства заморських департаментів.

З метою врахування особливої ситуації та тривалих проблем, з якими стикаються у департаменті Французької Гвіани та в муніципалітеті Сен-Мартен у департаменті Гваделупа при регулюванні міжнародного пересування людей, Парламент продовжив чинність спеціального режиму, запровадженого статтями 12-quater і 40 згаданого вище наказу від 2 листопада 1945 року, не порушивши при цьому балансу, який має забезпечуватися згідно з Конституцією між інтересами забезпечення громадського порядку і забезпечення захисту прав і свобод, гарантованих Конституцією. Відповідні особи мають, як і раніше, право оскаржити адміністративні рішення і, зокрема, звернутися до адміністративного суду з терміновим клопотанням про зупинення їх виконання. З огляду на ці особливі обставини, які безпосередньо пов’язані з конкретною метою посилення боротьби з нелегальною імміграцією, констатується, що положення законодавства не становлять порушення конституційного принципу рівності. Поправки, про які йдеться, не суперечать статті 73 Конституції. (...)»

41. Подібні винятки стосовно видворення іноземців французьке законодавство передбачає також для шести інших заморських «департаментів і регіонів» та муніципалітетів (Гваделупа, Майотта, Уолліс і Футуна, Сен-Бартелемі, Сен-Мартен, Французька Полінезія), а також для Нової Каледонії.

С. Термінові клопотання

42. Законодавчі положення, які регулюють процедуру звернення з терміновими клопотаннями про зупинення виконання рішень або про забезпечення захисту основоположного права (référé suspension or référé liberté), автоматично застосовуються на території Французької Гвіани, так само, як на будь-якій іншій території Франції. У відповідних положеннях Кодексу адміністративного судочинства зазначено:

Стаття L. 521-1

«У разі надходження клопотання про скасування або зміну адміністративного рішення (зокрема, рішення про відмову в задоволенні клопотання), суддя у невідкладних справах може розпорядитися про зупинення виконання рішення або певних його пунктів, якщо цього вимагає невідкладність питання і якщо наведені мотиви та існуючі докази можуть служити підставою для серйозних сумнівів у законності такого рішення.

У разі видання наказу про зупинення виконання рішення, постанова щодо клопотання про скасування або зміну рішення має бути винесена в найкоротший строк. Наказ про зупинення виконання рішення втрачає чинність не пізніше дати винесення постанови щодо клопотання про скасування або зміну рішення».

Стаття L. 521-2

«У разі надходження клопотання про вжиття невідкладних заходів для забезпечення захисту основоположного права суддя у невідкладних справах може розпорядитися про вжиття будь-яких необхідних для цього заходів, якщо має місце серйозне порушення такого права внаслідок явно незаконних дій, вчинених публічно-правовою організацією або приватною організацією, що виконує публічно-правові функції, при здійсненні ними своїх повноважень. Постанова судді у невідкладних справах має бути винесена протягом сорока восьми годин».

43. Державна Рада при вирішенні справи, яку було передано до неї на розгляд стосовно Французької Гвіани відповідно до статті L. 521-1 Кодексу адміністративного судочинства, зазначила:

«Невідкладність питання служить підставою для зупинення виконання адміністративного рішення, якщо його виконання може досить серйозно і безпосередньо підірвати суспільні інтереси, становище заявника або інтереси, захисту яких він домагається. Саме суддя у невідкладних справах, до якого подано клопотання про зупинення виконання рішення про відмову у видачі дозволу на проживання, має оцінити невідкладність такого питання і вказати відповідні мотиви, взявши до уваги безпосередні наслідки, які має відмова видати дозвіл на проживання для реального становища відповідної особи. Оскільки статтею L. 514-1 кодексу, що регулює питання в’їзду і проживання мігрантів та шукачів притулку, передбачено, що стаття L. 512-1 цього самого кодексу не застосовується на території Французької Гвіани, оскарження іноземцем відмови у видачі дозволу на проживання – тимчасом як діє постанова, яка зобов’язує його покинути французьку територію і виїхати до вказаної країни призначення – не зупиняє виконання постанови про його видворення з французької території».

44. Далі Державна Рада зазначила, що за цих обставин:

«ймовірність того, що постанову про видворення іноземця може бути виконано у будь-який момент (...), можна вважати ознакою невідкладності ситуації, з огляду на яку суддя у невідкладних справах може зупинити виконання рішення про відмову у видачі дозволу на проживання відповідно до положень статті L. 521-1 Кодексу адміністративного судочинства, тимчасом як іноземець зобов’язаний покинути французьку територію». (Державна Рада, 9 листопада 2011 року, M. Takaram A., № 346700, збірник Лебона)

D. Висновок № 2008-9 Національної комісії з етики правоохоронних органів

45. У зв’язку зі скаргою, поданою 23 січня 2008 року, Національна комісія з етики правоохоронних органів (Commission nationale de déontologie de la sécurité) дослідила обставини, за яких 12 листопада 2007 року мобільна слідчо-оперативна група прикордонної поліції департаменту Французької Гвіани затримала пана C.D., громадянина Бразилії, який згодом, перебуваючи під вартою в очікуванні на видворення з країни, помер у Кайєнні через шість годин після того, як його було госпіталізовано.

46. У висновку від 1 грудня 2008 року Національна комісія з етики правоохоронних органів зазначила:

«застосування прикордонною поліцією Французької Гвіани у період з 2006-го року до 30 січня 2008 року (коли розформовували два дорожні патрульні підрозділи мобільної слідчо-оперативної групи) методів роботи і обробки даних, які – хоча їх видавали за формально законну практику – призводили до систематичних порушень усіх принципів кримінального процесу і, зокрема, до порушення найелементарніших прав затриманих осіб (...) у зв’язку з навмисною фальсифікацією часових даних, зазначених у протоколах, і використанням заздалегідь надрукованих форм, за допомогою яких від затриманих або взятих під варту осіб отримували відмову від своїх прав ще до того, як у них з’являлася можливість висловитися з цього приводу.

З огляду на систематичний і тривалий характер таких правопорушень (...) Комісія настійно рекомендує (...)

притягнути до дисциплінарної відповідальності всіх тих (...), хто підбурював до їх вчинення або чинив їх, або завдяки кому вони мали місце протягом такого тривалого часу (...)

У більш широкому контексті Комісія вимагає нагадати всім тим, хто служить на заморських територіях, що:

(...)

у боротьбі з нелегальною імміграцією кількість фактично здійснених видворень, яку вимагають центральні органи влади, жодним чином не повинна позначатися на якості й законності здійснення таких заходів;

і які б правові заходи не були вжиті після затримання особи – взяття під варту, перевірка з метою встановлення особистості, адміністративний арешт – затримана особа має певні права, про які на практиці її зобов’язана поінформувати саме поліція, мовою, зрозумілою для такої особи, і не просто для формальності, а щоб дати особі змогу ефективно здійснити свої права».

ІІІ. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ І ПРАКТИКА

A. Правові акти Ради Європи

1. Комітет Міністрів

47. 4 травня 2005 року Комітет міністрів ухвалив «Двадцять керівних принципів примусового повернення». Відповідні принципи передбачають:

«Принцип 2. Винесення постанови про видворення

Постанова про видворення виноситься лише на виконання рішення, прийнятого відповідно до закону.

1. Постанова про видворення особи виноситься лише в разі, якщо органи влади країни перебування цієї особи дослідили всі відповідні відомості, вже наявні в їхньому розпорядженні, і переконалися тією мірою, наскільки це можливо, що внаслідок дотримання умов постанови або її виконання особі, яку повертають до країни походження:

a. не загрожуватиме реальна небезпека бути страченою або зазнати катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання;

b. не загрожуватиме реальна небезпека бути вбитою недержавними суб’єктами або зазнати з їхнього боку нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження, тимчасом як органи влади держави, до якої повертають особу, партії чи організації, які здійснюють контроль над цією державою або над значною частиною її території, у тому числі міжнародні організації, не в змозі або не бажають забезпечувати належний та ефективний захист; або

c. не загрожуватиме будь-яка інша небезпека, яка згідно з міжнародним правом або національним законодавством є підставою для надання міжнародного захисту.

2. Постанова про видворення особи виноситься лише в разі, якщо органи влади країни перебування цієї особи, дослідивши всі відповідні відомості, вже наявні в їхньому розпорядженні, переконалися, що можливе втручання у право такої особи на повагу до сімейного та/або приватного життя є, зокрема, пропорційним до легітимної мети і відповідає їй.

(...)

Принцип 5. Засіб юридичного захисту щодо постанови про видворення

1. Постанова про видворення та провадження, що завершується винесенням постанови про видворення, мають передбачати забезпечення особи, стосовно якої виноситься така постанова, ефективним засобом юридичного захисту в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності. Такий компетентний орган чи інстанція повинен мати повноваження перевірити законність постанови про видворення і, зокрема, розглянути можливість тимчасового зупинення її виконання.

2. Засіб юридичного захисту повинен забезпечувати необхідні процесуальні гарантії і мати такі характеристики:

– встановлені строки використання засобу юридичного захисту не повинні бути необґрунтовано короткими;

– засіб юридичного захисту має бути доступним, що означає, зокрема, що в разі, якщо особа, якої стосується постанова про видворення, не має достатніх коштів для оплати необхідної юридичної допомоги, така допомога має бути надана їй на безоплатній основі відповідно до чинних норм національного законодавства, що регулюють надання безоплатної правової допомоги;

– на випадок, якщо особа, яку повертають до країни походження, стверджує, що її видворення призведе до порушення її прав, викладених у пункті 1 принципу 2, засіб юридичного захисту має передбачати здійснення ретельної перевірки такого твердження.

3. Використання засобу юридичного захисту зупиняє виконання постанови про видворення, якщо особа, якої вона стосується, небезпідставно скаржиться, що зазнає поводження на порушення прав людини, викладених у пункті 1 принципу 2».

2. Комісар Ради Європи з прав людини

48. Комісар Ради Європи з прав людини видав рекомендацію стосовно прав іноземців, які бажають в’їхати на територію держав-членів Ради Європи, та виконання рішень про видворення (CommDH(2001)19). Зазначена рекомендація, датована 19 вересня 2001 року, містить такий пункт:

«11. У випадках, коли особа стверджує, що компетентні органи порушили право, гарантоване Європейською конвенцією з прав людини (ЄКПЛ), або що існує можливість порушення ними цього права, необхідно забезпечити, щоб право на засіб юридичного захисту у значенні статті 13 ЄКПЛ гарантувалося не лише законом, але також на практиці. Право на ефективний засіб юридичного захисту має гарантуватися будь-якій особі, яка має намір оскаржити постанову про вислання чи видворення. Необхідно, щоб оскарження такого рішення зупиняло його виконання, принаймні, у випадках, коли стверджується про порушення статей 2 або 3 ЄКПЛ».

Директива 2008/115/ЄС Європейського парламенту і Ради Європи від 16 грудня 2008 року про загальні стандарти та процедури держав-членів, застосовні для повернення громадян третіх країн у зв’язку з їхнім незаконним перебуванням («Директива про повернення»)

49. У відповідних положеннях статей 5, 12 і 13 Директиви зазначено:

Стаття 5

«Принцип неприпустимості примусового повернення, основні інтереси дитини, сімейне життя і стан здоров’я

При виконанні цієї Директиви, держави-​​члени мають належним чином ураховувати:

a) основні інтереси дитини;

b) обставини сімейного життя;

c) стан здоров’я відповідного громадянина третьої країни,

і дотримуватися принципу неприпустимості примусового повернення».

Глава ІІІ

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ГАРАНТІЇ

Стаття 12

«Форма

1. Рішення про повернення і рішення (у разі прийняття таких) про заборону в’їзду, а також рішення про видворення виносяться в письмовій формі, повинні містити фактичне та юридичне обґрунтування та інформацію про наявні засоби юридичного захисту.

(...)»

Стаття 13

«Засоби судового захисту

1. Громадянин третьої країни, якого стосується рішення щодо повернення, про яке йдеться в пункті 1 статті 12, повинен мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу оскаржити або домогтися перегляду такого рішення в компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності.

2. Орган чи установа, згадані в пункті 1, повинні мати повноваження переглядати рішення щодо повернення, про які йдеться у пункті 1 статті 12, у тому числі можливість тимчасово зупиняти їх виконання, якщо така можливість ще не передбачена національним законодавством.(...)»

C. Заключні зауваження Комітету ООН з прав людини щодо четвертої періодичної доповіді Франції

50. Згідно зі статтею 40 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 9 і 10 липня 2008 Комітет з прав людини розглянув четверту періодичну доповідь Франції (CCPR/C/FRA/4). 22 липня 2008 року щодо цієї доповіді він підготував заключні зауваження (CCPR/C/FRA/CO/4), в яких, зокрема, зазначив таке:

«(...) особи, які видворяються із заморської території Майотти (щороку – це близько 16 000 дорослих і 3 000 дітей), не мають можливості звернення до судів; така сама ситуація і у Французькій Гвіані (...)

Держава-учасник має забезпечити, щоб процес прийняття рішення про повернення іноземних громадян, у тому числі шукачів притулку, був справедливим і на практиці забезпечував відсутність реальної небезпеки серйозних порушень прав відповідної особи після її повернення.

Тих іноземних громадян і шукачів притулку, які не мають відповідних документів, слід належним чином поінформувати про їхні права та гарантувати їм забезпечення таких прав, включаючи право на звернення із заявою про надання притулку; при цьому їм має забезпечуватися доступ до безоплатної правової допомоги. Держава-учасник має також дбати про те, щоб усі особи, які підлягають видворенню згідно з відповідною постановою, мали достатній строк для підготовки заяви про надання притулку і щоб при цьому їм забезпечувався доступ до перекладачів, а також право на оскарження постанови із зупиненням її виконання». (у тексті оригіналу останні два абзаци виділено жирним шрифтом)

ЩОДО ПРАВА

I. РАМКИ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ ВЕЛИКОЮ ПАЛАТОЮ

51. У своїх матеріалах, поданих до Великої палати, Уряд висунув попереднє заперечення щодо скарги за статтею 8 Конвенції. Своїм рішенням від 30 червня 2011 року Палата, однак, визнала скаргу про відсутність ефективного засобу юридичного захисту (за статтями 13 і 8 Конвенції, узятими разом) прийнятною, а скаргу щодо безпідставного втручання у право заявника на повагу до приватного і сімейного життя (за статтею 8 Конвенції, взятою окремо) – неприйнятною. Цю другу скаргу Палата відхилила як несумісну ratione personae з положеннями Конвенції, вирішивши, що заявника не можна вважати «потерпілим» у значенні статті 34. Тому предметом розгляду у Великій палаті є лише скарга, яку Палата визнала прийнятною, адже предметом «справи», переданої до Великої палати, є заява, яка була оголошена Палатою прийнятною (див., серед інших джерел, рішення у справі K. і T. проти Фінляндії [ВП], № 25702/94, п. 140-141, ECHR 2001-VII, і у справі Taxquet проти Бельгії [ВП], № 926/05, п. 61, ECHR 2010).

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13, ВЗЯТОЇ У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 8 КОНВЕНЦІЇ

52. Заявник скаржився, що законодавство Франції не передбачає ефективного засобу юридичного захисту, яким він міг би скористатися у зв’язку зі своєю скаргою про незаконне втручання – внаслідок видворення його до Бразилії – в його право на повагу до приватного і сімейного життя. Він посилався на положення статті 13 Конвенції, взятої у поєднанні зі статтею 8, які передбачають:

Стаття 8

«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».

Стаття 13

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».

A. Рішення Палати

53. У своєму рішенні від 30 червня 2011 року Палата зазначила, що постанова про видворення заявника була скасована як незаконна Кайєннським адміністративним судом 18 жовтня 2007 року, коли з моменту його видворення до Бразилії минуло вже близько дев’яти місяців. Вона також зазначила, що до 16 червня 2009 року йому не надавали дозволу на проживання, завдяки якому він проживав би у Французькій Гвіані на законних підставах. З огляду на це Палата вирішила, що під час видворення заявника до Бразилії постало серйозне питання щодо сумісності такого заходу з гарантіями статті 8 Конвенції. На думку Палати, заявник мав «небезпідставну» скаргу для цілей статті 13 Конвенції та у тому значенні, яке Суд вкладає в це поняття у своїй практиці. Отже, далі вона розглянула скаргу по суті та ефективність засобу юридичного захисту, яким заявник міг скористатися у Французькій Гвіані. Палата встановила, що завдяки засобу юридичного захисту, яким заявник мав можливість скористатися в Кайєннському адміністративному суді, він оскаржив постанову про видворення і домігся визнання її незаконною, а згодом отримати дозвіл на проживання, незважаючи на те, що – оскільки оскарження постанови не зупиняло її виконання – його видворили з країни ще до того, як адміністративний суд зміг розглянути його справу. Далі Палата зазначила, що видворення заявника не призвело до тривалого розриву його сімейних зв’язків, адже через деякий час після видворення він зміг повернутися до Французької Гвіани (хоча спочатку й нелегально) і отримати дозвіл на проживання. Беручи до уваги, зокрема, поле розсуду, в межах якого держави можуть діяти в цій сфері, Палата постановила, що не було порушення статті 13, взятої у поєднанні зі статтею 8 Конвенції.

B. Доводи, подані сторонами до Великої палати

1. Уряд

a) Наявність у заявника статусу потерпілого

54. Уряд доводив, що заявник вже не може вважати себе «потерпілим» в значенні статті 34 Конвенції або відповідно до практики Суду.

Уряд посилався на те, що національні органи визнали і потім виправили стверджуване порушення статті 13, взятої у поєднанні зі статтею 8 Конвенції, видавши заявникові дозвіл на проживання. Крім того, незважаючи на те, що постанову про видворення було виконано, адміністративний суд вирішив, що її слід скасувати, а не лише закрити справу, і це свідчило про ефективність зазначеного засобу юридичного захисту.

55. На засіданні Суду Уряд також наголосив, що нелегальність становища заявника на момент його затримання у Французькій Гвіані була результатом його власного недбальства, адже – незважаючи на автоматично отримуване право на дозвіл на проживання – він не звернувся до відповідних органів для легалізації свого адміністративного статусу. На думку Уряду, це чітко вказує на відмінність цієї справи від справи Gebremedhin [Gaberamadhien] проти Франції (№ 25389/05, ECHR 2007-II), в якій заявник, громадянин Еритреї, просив дозволити йому в’їзд до Франції як шукачеві притулку. Однак у тій справі, якби не вказаний Судом тимчасовий захід, національні органи влади не мали б можливості виправити стверджуване порушення статті 3 Конвенції, оскільки оскарження рішення про відмову особі у в’їзді на територію країни не зупиняло виконання такого рішення. Таким чином, на відміну від заявника у справі, що розглядається, заявник у тій справі мав небезпідставну скаргу.

b) Дотримання статті 13, взятої у поєднанні зі статтею 8 Конвенції

56. Посилаючись на практику Суду, Уряд доводив, що ефективність засобу юридичного захисту не залежить, у принципі, від його відкладальної дії для цілей статті 13, за винятком випадків, коли існує ймовірність «потенційно незворотних наслідків», несумісних з гарантіями статті 3 Конвенції та статті 4 Протоколу № 4. У справі, що розглядається, рішення про видворення заявника було оскаржено до адміністративного суду, який скасував його, дозволивши таким чином заявникові повернутися до Французької Гвіани. Отже, заявник мав доступ до ефективного засобу юридичного захисту. Уряд наголосив, що тривалого розриву сімейних зв’язків заявника не було і що його видворення не мало незворотних наслідків. На момент видворення заявникові було вісімнадцять років, він був неодружений, не мав дітей і був у доброму здоров’ї. Його вислали назад до країни, в якій проживають його дідусь і бабуся, а через кілька місяців після цього він зміг повернутися до Французької Гвіани і без будь-яких проблем відновити там своє життя. Це, на думку Уряду, означало, що заявник мав ефективний засіб юридичного захисту.

Крім того, Уряд вважав, що Палата застосувала апріорний підхід, вирішивши, що втручання органів влади у захищене статтею 8 право особи не має, у принципі, незворотних наслідків, якщо воно не призводить до її трагічного кінця і якщо особа не перебуває в особливо уразливому становищі. Водночас Уряд доводив, що такі специфічні справи підпадають під дію статті 3 і використання засобу юридичного захисту автоматично зупинятиме виконання оскаржуваного акта. Справа ж заявника, безперечно, підпадає під дію статті 8 і є прикладом ситуації, що має вирішуватися, виходячи з відсутності потенційно незворотних наслідків.

57. Згідно з доводами Уряду, заявник не продемонстрував, яким чином втручання у право на повагу до приватного і сімейного життя могло призвести до незворотних наслідків. Хоча його нелегальне повернення до Французької Гвіани, можливо, було ризикованим, те, що він порушив закон, навіть не чекаючи на рішення адміністративного суду стосовно своєї скарги, не можна розглядати інакше, як обставину, відповідальність за яку несе сам заявник. Нарешті, Уряд привернув увагу до того факту, що після винесення рішення національним судом заявникові було надано тимчасовий дозвіл на перебування у країні. Той факт, що органи влади вперше змогли видати дозвіл на проживання лише 16 червня 2009 року, відбувся з власної вини заявника, адже він не знайшов за потрібне подати необхідні документи і не доклав зусиль для легалізації свого становища, коли йому пропонували зробити це.

58. Уряд посилався на те, що застосування у Французькій Гвіані виняткових положень є питанням, яке Договірні держави вирішують у межах поля розсуду, яким вони наділені щодо способу виконання ними своїх зобов’язань за статтею 13 Конвенції. Виняток з принципу забезпечення відкладальної дії засобу юридичного захисту застосовується з огляду на існування у Французькій Гвіані надзвичайно гострої проблеми нелегальної міграції. Поширенню нелегальної імміграції і кримінальних мереж, завдяки яким вона відбувається, сприяють топографічні особливості місцевості в цій країні, що обумовлює проникність її кордонів і неможливість їх ефективної охорони. Крім того, з огляду на велику кількість постанов про видворення, які виносить префект Французької Гвіани, запровадження засобу юридичного захисту, який автоматично зупинятиме виконання оскаржуваного акта, може призвести до перевантаження адміністративних судів та негативно позначитися на належному здійсненні правосуддя. Застосування згаданих виняткових положень також обумовлено необхідністю підтримання певної рівноваги в ситуації, що склалася у Французькій Гвіані, та тісних двосторонніх зв’язків між Францією та сусідніми країнами.

59. У будь-якому разі, незважаючи на відсутність засобу юридичного захисту, який автоматично зупиняє виконання оскаржуваного акта, звернення з терміновими клопотаннями про зупинення виконання постанов про видворення було поширеною практикою, і така можливість була також використана й заявником. На засіданні Суду Уряд насправді наголосив, що, оскільки рішення Державної Ради з цього питання винесене нещодавно, його точний зміст ще має бути визначений. Видається, що зазначене рішення наділяє суддю у невідкладних справах повноваженням зупиняти виконання постанови про видворення у випадку, коли існує ймовірність того, що її може бути виконано у будь-який момент, а також існують серйозні підстави для сумнівів у законності такої постанови (див. пункти 43 і 44 вище).

60. Щодо того, чи є практика Суду послідовною, то Уряд доводив, що це справді так. Необхідності в засобі юридичного захисту, який зупиняє дію оскаржуваного акта, немає, коли застосовується стаття 13, взята в поєднанні зі статтею 8 Конвенції. У таких випадках Суд належним чином оцінює пропорційність рішення про видворення особи меті, яку має такий захід. При цьому Суд послуговується критеріями, які він визначив у своїй практиці (див., наприклад, Boultif проти Швейцарії, № 54273/00, ECHR 2001‑IX). Таким чином, ефективність засобу юридичного захисту не залежить від того, чи зупиняє він виконання оскаржуваного акта. На засіданні Суду Уряд додав, що відступ від цього принципу підірве послідовність і чіткість практики Суду.

61. У підсумку Уряд просив Суд підтримати рішення Палати.

2. Заявник

a) Статус потерпілого

62. Заявник доводив, що – як і у згаданій вище справі Gebremedhin – він і далі може вважати себе потерпілим у значенні статті 34 Конвенції. За його твердженням, на той час, коли адміністративний суд виніс рішення, стверджуване порушення статті 13, взятої у поєднанні зі статтею 8 Конвенції, вже відбулося. На засіданні він пояснив, що на час його затримання і видворення йому тільки виповнилося вісімнадцять років, і, отже, відповідно до французького законодавства він повинен був легалізувати своє становище до червня 2007 року (див. пункти 26 і 27 вище). Але його видворили, і він був змушений ризикувати, вдаючись до платних послуг контрабандиста, щоб нелегально повернутися до Французької Гвіани.

Посилаючись на висновок, який міститься в рішенні Палати, заявник доводив, що на час його видворення його скарга була небезпідставною і порушувала серйозне питання.

b) Дотримання статті 13, взятої у поєднанні зі статтею 8 Конвенції

63. Заявник піддав критиці винятки, передбачені законодавством щодо Французької Гвіани, які позбавили його ефективного засобу юридичного захисту щодо скарги за статтею 8 Конвенції.

64. Він пояснив, що всупереч тому, що вирішила Палата, коли йдеться про видворення іноземців, порушення права на повагу до приватного і сімейного життя може мати потенційно незворотні наслідки. В його справі наслідки могли бути незворотними і насправді вони були такими, принаймні, у психологічному сенсі. Вони не піддаються ретроспективній оцінці у світлі того, що після незаконного видворення йому пощастило повернутися до Французької Гвіани. Неприйнятним є й те, що він мусив удатися до платних послуг контрабандиста, щоб, повернутися до Французької Гвіани, наражаючись при цьому на великий ризик, тимчасом як органам влади знадобилося два роки для вжиття заходів відповідно до судового рішення, замість того, щоб зробити це впродовж трьохмісячного строку, встановленого для цього. За твердженням заявника, те, що для отримання дозволу на проживання знадобилося два роки, було наслідком «напружених відносин» з адміністративними органами, які вимагали від нього надання численних документів, не всі з яких були необхідними.

65. Заявник послався на існуючу у Французькій Гвіані реальну ситуацію, яка полягає в тому, що десять тисяч з присутніх там сорока тисяч нелегалів щороку видворяються з країни. Згідно з доводами заявника ці цифри свідчать про неможливість перевірки ситуації кожної окремої особи перед її видворенням. Як було встановлено за результатами розслідування, проведеного Національною комісією з етики правоохоронних органів, виконання більшості постанов про видворення триває протягом сорока восьми годин, з досить поверховою формальною перевіркою, і цілі партії таких постанов лише підписуються (див. пункти 45 і 46 вище). Вони стосуються найрізноманітніших справ, у тому числі ситуацій, коли батьків зобов’язують залишити своїх дітей, яких потім віддають під опіку, що непоправно позначається на їхньому сімейному житті. Ймовірність незворотних наслідків виявляється ще більшою, коли органи влади і суди не проводять жодних попередніх перевірок відповідних обставин.

66. Далі заявник послався на практику Суду щодо міжнародного викрадення дітей, згідно з якою плин часу може призвести до непоправних наслідків у відносинах між дитиною і тим з батьків, який не проживає з нею. Він доводив, що цей підхід може бути врахований при вирішенні питань про видворення іноземців.

67. Крім того, він стверджував, що вимога наявності засобу юридичного захисту, який зупиняє виконання оскаржуваного акта у зв’язку зі скаргою за статтею 8, відповідатиме загальній тенденції, яку Суд визначив у своїй практиці рішенням у справі Čonka проти Бельгії (№ 51564/99, ECHR 2002‑I), і, за логікою, зміцнюватиме принцип субсидіарності ролі Суду.

68. Заявник також стверджував, що поле розсуду, яким наділені держави в цій сфері, не може служити виправданням застосування у Французькій Гвіані зазначених виняткових положень з огляду на зобов’язання Франції забезпечувати захист прав за Конвенцією.

69. Нарешті, заявник доводив, що рішення Палати не відповідає вимогам Європейського Союзу і, зокрема, положенням Директиви 2008/115/ЄС Європейського парламенту і Ради Європи.

3. Група інформації та підтримки іммігрантів (GISTI), Французька ліга прав людини і громадянина (LDH) та Міжконфесійний комітет допомоги біженцям (CIMADE), які взяли участь у провадженні на правах третьої сторони

70. У своїх спільних письмових зауваженнях треті сторони, що взяли участь у провадженні, пояснили, що стосовно прав іммігрантів на заморських територіях Франції застосовуються винятки із законодавства, діючого в континентальній Франції. Ці території, по суті, є випробувальним полігоном імміграційної політики і поліційної практики. У Французькій Гвіані, наприклад, на відміну від континентальної Франції, поліція має право проводити загальні перевірки з метою встановлення особистості без попереднього дозволу прокурора. Умови в приймальниках-розподільниках незадовільні, а видворення нелегалів з Французької Гвіани здійснюється швидко і в масовому масштабі. Наприклад, у 2010 році у приймальнику для затриманих в адміністративному порядку (установі, розрахованій на утримання тридцяти восьми осіб) побували 6 073 осіб, а видворено було 4 057 осіб, тоді як час перебування затриманого у приймальнику становив у середньому 1,4 доби. У згаданому вище році лише 717 (11,8%) з 6 073 осіб, які утримувалися в цій установі, було припроваджено до судді, що вирішував питання арешту і звільнення з-під варти. У своєму поданні треті сторони, що взяли участь у провадженні, зазначили, що такі результати пояснюються виключно відсутністю засобу юридичного захисту, який би зупиняв виконання оскаржуваного рішення, і його відсутність шкодить основоположним правам і свободам, які захищає Конвенція. Такого засобу юридичного захисту не передбачено навіть для тих іноземців, які скаржаться на порушення статей 2 і 3 Конвенції або статті 4 Протоколу № 4 – таким чином ігноруються принципи, встановлені Судом у його практиці.

71. Застосування згаданих винятків (які виключають відкладальну дію процедури оскарження) – а також використовувані поліцією методи – мають на меті полегшити процес видворення нелегальних мігрантів. Методи, що використовуються поліцією, зазнали критики з боку Національної комісії з етики правоохоронних органів, яка розглядала кілька серйозних справ в 2008 році (у тому числі справу про загибель людини, яку утримували під вартою в поліції та під адміністративним арештом). Відсоток нелегалів, які видворяються з країни після потрапляння до Кайєннського приймальника-розподільника, становить 80 % (тоді як у континентальній Франції – 20-30 %). У багатьох випадках видворення полягає лише в переправленні нелегальних мігрантів через річку, що взагалі не потребує багато часу (менше чотирьох годин). Бразилія була єдиною країною, з якою Франція уклала угоду про реадмісію з Французької Гвіани, завдяки чому видворення громадян Бразилії може здійснюватися без виконання будь-яких формальностей. Відправка затриманих до Бразилії організується щодня, а тривалість їхнього затримання є досить короткою, що ускладнює для комітету CIMADE надання їм допомоги у виконанні юридичних формальностей.

72. На практиці у переважній більшості випадків видворення здійснюється без судового контролю і постанови про видворення вручаються відповідним особам та виконуються за відсутності реальних гарантій забезпечення законності таких постанов. Комітет CIMADE зауважив, зокрема, що видворення деяких осіб – які вже подали скарги на постанови про видворення разом з терміновими клопотаннями про зупинення виконання таких постанов – відбувається ще до одержання приймальником-розподільником повідомлення про відповідне судове засідання, а в деяких випадках – навіть після його одержання. Одразу після видворення особи необхідність у розгляді поданого нею термінового клопотання зникає і суд закриває провадження у справі.

73. Поширені випадки, коли затриманий звертається до префектури із заявою про перегляд її рішення. Такі питання префектура вповноважена вирішувати на свій власний розсуд, але цей засіб оскарження є одним з головних і результативних засобів комітету CIMADE, використовуваних у багатьох випадках, коли особисте становище затриманої особи має серйозний характер.

 74. У зв’язку з цим комітет CIMADE послався на численні приклади втручання у приватне і сімейне життя затриманих: дітей, розлучають з батьками і поспішно доручають піклуватися про них стороннім особам, переривають шкільне навчання, розладнують єдність сімей, відривають батьків від дітей, змушують матерів припинити грудне вигодовування маленьких дітей тощо. Комітет CIMADE також зазначив, що до приймальника-розподільника потрапляють тисячі дітей, яких видворяють з батьками або без батьків.

75. Отже, на думку третіх сторін, запровадження механізму оскарження, яке зупиняє виконання заходів з видворення, є нагальною необхідністю. Відсутність такого засобу юридичного захисту породжує небезпеку суттєвого (а іноді й непоправного) порушення основоположних прав і свобод осіб, яких видворяють з французької території, та уможливлює застосування винятків із законодавства на зазначеній території, що підпадає під юрисдикцію Суду.

С. Оцінка Суду

1. Наявність у заявника статусу потерпілого

76. Суд вважає, що попереднє заперечення Уряду з посиланням на те, що заявник вже не є потерпілим від порушення, настільки тісно пов’язане із суттю скарги заявника, що це заперечення слід долучити до питань по суті заяви.

2. Дотримання статті 13, взятої у поєднанні зі статтею 8 Конвенції

a) Застосовні загальні принципи

77. У справах, які стосуються імміграційних законів, Суд неодноразово наголошував, що Договірні держави мають право, згідно із загально прийнятими нормами міжнародного права та за умови дотримання своїх зобов’язань за міжнародними договорами, регулювати питання в’їзду, проживання та видворення іноземців. Конвенція не гарантує іноземцям право на в’їзд або проживання в тій чи іншій країні, і відповідно до свого завдання з підтримання громадського порядку Договірні держави мають право видворяти іноземців, яких визнано винними у вчиненні кримінальних злочинів. Однак їхні рішення в цій сфері – у частині, якою вони можуть становити втручання у право, захищене пунктом 1 статті 8 – мають відповідати закону, мати легітимну мету і бути необхідними у демократичному суспільстві (див. згадане вище рішення у справі Boultif, п. 46, та рішення у справі Üner проти Нідерландів [ВП], № 46410/99, п. 54, ECHR 2006‑XII).

Згідно зі статтею 1 Конвенції, головна відповідальність за здійснення та забезпечення дотримання гарантованих прав і свобод покладається на національні органи влади. Таким чином, механізм звернення до Суду із скаргою є субсидіарним стосовно національних систем захисту прав людини. Про його субсидіарний характер йдеться в статті 13 та пункті 1 статті 35 Конвенції (див. рішення у справі Kudła проти Польщі [ВП], № 30210/96, п. 152, ECHR 2000‑XI).

78. Суд вже неодноразово наголошував, що стаття 13 Конвенції гарантує можливість використання на національному рівні засобу юридичного захисту, здатного забезпечувати втілення в життя змісту прав і свобод за Конвенцією, незалежно від того, у якій формі вони закріплені в національному правовому порядку. Отже, згідно з цією статтею національний засіб юридичного захисту має бути таким, що дозволяє компетентному національному органу як розглянути «небезпідставну скаргу», подану на підставі Конвенції, так і забезпечити відповідну сатисфакцію. Зміст зобов’язань Договірних держав за статтею 13 залежить від характеру скарги, поданої заявником. Держави наділені певним полем розсуду щодо способу, в який вони забезпечують виконання своїх зобов’язань за цим положенням (див. рішення у справі Jabari проти Туреччини, № 40035/98, п. 48, ECHR 2000‑VIII). Але засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як у практичному, так і в юридичному сенсі (див. згадане вище рішення у справі Kudła, § 157).

79. Ефективність засобу юридичного захисту у значенні статті 13 не залежить від визначеності сприятливого для заявника результату. Крім того, «орган», що згадується в цій статті, не обов’язково має бути судовим. Однак при визначенні того, чи є звернення до нього ефективним засобом юридичного захисту мають ураховуватися його повноваження і процесуальні гарантії, які він забезпечує (див. рішення у справі Klass та інші проти Німеччини від 6 вересня 1978 року, п. 67, серія A, № 28). Якщо відповідний «орган» не є судовим органом, Суд вважає за необхідне перевірити його незалежність (див., наприклад, рішення у справі Leander проти Швеції від 26 березня 1987 року, п. 77 і 81-83, серія A, № 116, і рішення у справі Khan проти Сполученого Королівства, № 35394/97, п. 44-47, ECHR 2000‑V) та процесуальні гарантії, які він забезпечує заявникам (див., mutatis mutandis, рішення у справі Chahal проти Сполученого Королівства від 15 листопада 1996 року, п. 152-154, Reports of Judgments and Decisions 1996‑V). Крім того, якщо якійсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися завдяки наявності сукупності таких засобів, передбачених національним законодавством (див. рішення у справі Rotaru проти Румунії [ВП], № 28341/95, п. 69, ECHR 2000‑V).

80. Для того щоб засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, був ефективним, він має бути доступним як у практичному, так і в юридичному сенсі, що, зокрема, означає, що його застосуванню не повинні невиправдано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача (див. рішення у справі Çakıcı проти Туреччини [ВП], № 23657/94, п. 112, ECHR 1999‑IV).

81. Крім того, особлива увага має приділятися забезпеченню оперативності вирішення питань, порушених при зверненні до засобу юридичного захисту, оскільки не виключено те, що надмірна тривалість такої процедури може позначитися на адекватності такого засобу (див. рішення у справі Doran проти Ірландії, № 50389/99, п. 57, ECHR 2003‑X).

82. Якщо скарга стосується тверджень про те, що внаслідок видворення особи їй реально загрожуватиме поводження, несумісне з гарантіями статті 3 Конвенції, тоді – з огляду на значущість, яку Суд надає цій статті, та незворотний характер шкоди, яка може бути завдана в разі матеріалізації стверджуваного ризику зазнати катування чи поганого поводження – для забезпечення ефективності засобу юридичного захисту для цілей статті 13 обов’язково слід подбати про те, щоб така скарга була ретельно перевірена національним органом (див. рішення у справі Shamayev та інші проти Грузії і Росії, № 36378/02, п. 448, ECHR 2005‑III), щоб була проведена незалежна й сувора перевірка твердження про наявність суттєвих підстав вважати, що існує реальний ризик зазнати поводження, несумісного з гарантіями статті 3 (див. згадане вище рішення у справі Jabari, п. 50), і щоб відповідні питання були вирішені з достатньою оперативністю (див. рішення у справі Batı та інші проти Туреччини, №№ 33097/96 і 57834/00, п. 136, ECHR 2004‑IV). У таких справах вимога ефективності також означає, що відповідна особа повинна мати доступ до засобу юридичного захисту, який автоматично зупиняє виконання оскаржуваного акта (див. згадане вище рішення у справі Gebremedhin [Gaberamadhien], п. 66, і рішення у справі Hirsi Jamaa та інші проти Італії [ВП], № 27765/09, п. 200, від 23 лютого 2012 року). Такі самі принципи застосовуються у випадках, коли видворення реально загрожує заявникові порушенням його права на життя, яке гарантується статтею 2 Конвенції. Нарешті, необхідність наявності засобу юридичного захисту, який автоматично зупиняє виконання оскаржуваного рішення, вже була підтверджена стосовно ситуацій, коли йдеться про скарги за статтею 4 Протоколу № 4 (див. згадані вище рішення у справі Čonka, п. 81-83, і у справі Hirsi Jamaa та інших, п. 206).

83. З іншого боку, якщо рішення про видворення оскаржуються з посиланням на втручання у приватне і сімейне життя, ефективність засобу юридичного захисту не необов’язково залежить від того, чи зупиняє він автоматично виконання такого рішення. Однак в імміграційних справах, в яких є небезпідставна скарга про те, що видворення іноземця загрожує втручанням в його право на повагу до приватного і сімейного життя, стаття 13, взята у поєднанні зі статтею 8 Конвенції, вимагає від держав забезпечити йому реальну можливість оскаржити рішення про видворення або відмову у видачі дозволу на проживання та домогтися вирішення відповідних питань з дотриманням достатніх процесуальних гарантій та з достатньою ретельністю у відповідному національному органі, який забезпечує належні гарантії незалежності й безсторонності. (див. рішення у справі M. та інші проти Болгарії, № 41416/08, п. 122-132, від 26 липня 2011 року, та, mutatis mutandis, рішення у справі Al-Nashif проти Болгарії, № 50963/99, п. 133, від 20 червня 2002 року).

b) Застосування цих принципів у справі, що розглядається

84. Суд зазначає, що предмет спору стосується ефективності засобів юридичного захисту, до яких удався заявник у Французькій Гвіані, коли було винесено рішення про його видворення, для оскарження такого рішення з посиланням на статтю 8 Конвенції. У зв’язку з цим Суд вважає за необхідне повторити, що, коли йдеться про такі імміграційні справи, якою є справа заявника, завдання Суду полягає лише в тому, щоб з дотриманням принципу субсидіарності дослідити ефективність національних процедур і переконатися, що вони відповідають гарантіям прав людини (див., mutatis mutandis, рішення у справі M.S.S. проти Бельгії та Греції [ВП], № 30696/09, п. 286‑287, ECHR 2011, і рішення у справі I.M. проти Франції, № 9152/09, п. 136, від 2 лютого 2012 року).

85. Крім того, Суд знову наголошує, що гарантії статті 13 Конвенції не є настільки широкими, щоб вимагати наявності конкретної форми засобу юридичного захисту і тому в цьому питанні Договірні держави можуть діяти в межах певного поля розсуду (див. рішення у справі Vilvarajah та інші проти Сполученого Королівства від 30 жовтня 1991 року, п. 122, серія A, № 215, а також, серед інших джерел, рішення у справі G.H.H. та інші проти Туреччини, № 43258/98, п. 36, ECHR 2000 VIII).

86. У справі, що розглядається, заявник скористався доступними йому засобами юридичного захисту відповідно до законодавства, чинного у Французькій Гвіані: він звернувся до адміністративного суду з клопотанням про судову перевірку законності постанови про його видворення, а також з терміновим клопотанням про зупинення виконання зазначеної постанови; згодом він також подав до того самого суду термінове клопотання про забезпечення захисту основоположного права.

87. Отже, Суд має визначити, чи скористався заявник ефективними гарантіями захисту у зв’язку з виконанням постанови про видворення, винесеної, як він стверджує, на порушення статті 8.

88. Передусім Суд зобов’язаний взяти до уваги хронологію подій у цій справі: після затримання заявника вранці 25 січня 2007 року було винесено постанову про його видворення, і о 10 годині ранку того самого дня його взяли під адміністративний арешт і видворили з країни о 16 годині наступного дня. Таким чином, його видворили з Французької Гвіани менш ніж через тридцять шість годин після затримання.

Як і заявник, Суд зазначає, що підстави, наведені у постанові про видворення, яку виніс префект Французької Гвіани, викладені короткими і шаблонними формулюваннями (див. пункт 17 вище). Суд також зазначає, що повідомлення про постанову було вручено заявникові одразу після його затримання. Ці обставини, очевидно, свідчать про поверховий характер розгляду ситуації заявника органами влади.

89. Суд також зазначає, що версії сторін щодо причин прийняття рішення про видворення заявника розходяться. На думку Уряду, нелегальність становища заявника у Французькій Гвіані була результатом його власного недбальства, адже він не вжив заходів для легалізації свого адміністративного статусу. Заявник, зі свого боку, стверджує, що, оскільки рік після досягнення ним вісімнадцятиріччя тоді ще не минув, за ним все ще зберігалося право подати заяву про легалізацію свого статусу і що у будь-якому разі на нього поширювалися гарантії захисту від будь-якої форми видворення з французької території.

90. Суд зазначає, що, як стверджував заявник, коли він вперше звернувся до національних судів (див. пункт 18 вище), французьке законодавство захищало його від будь-якої форми видворення, якою б не була причина нелегальності його становища на момент його затримання (див. статтю L. 511-4 Кодексу CESEDA). Саме такого висновку дійшов Кайєннський адміністративний суд, який, дослідивши докази, подані заявником на самому початку, визнав постанову про видворення незаконною (див. пункт 23 вище).

91. Тоді очевидним є те, що станом на 26 січня 2007 року органи влади Франції мали у своєму розпорядженні свідчення того, що видворення заявника не відповідало закону і тому могло становити незаконне втручання в його права за пунктом 2 статті 8 Конвенції (див. пункт 18 вище). Отже, як і Палата, Велика палата вважає, що під час видворення заявника до Бразилії постало серйозне питання щодо сумісності такого заходу з гарантіями статті 8 Конвенції і що з цього приводу він мав «небезпідставну» скаргу для цілей статті 13 Конвенції (див. пункт 53 вище).

92. Далі, при розгляді можливостей, які мав заявник для оскарження рішення про його видворення, Суд зауважує, що завдяки допомозі комітету CIMADE заявник зміг звернутися до Кайєннського адміністративного суду. На думку Суду, суд, до якого була подана його заява, відповідав вимогам незалежності, безсторонності та компетентності щодо розгляду скарг за статтею 8.

93. Але Суд повторює (не зачіпаючи питання про відкладальний характер засобу юридичного захисту), що для того, щоб такий засіб був ефективним і щоб виключити ризик винесення свавільного рішення, втручання суду або «національного органу» має бути реальним.

94. Не можна стверджувати, що матеріали, подані до компетентного «національного органу» в цій справі, містили надзвичайно складні питання. У зв’язку з цим Суд повторює, що подані заявником клопотання містили чітке юридичне обґрунтування. При оскарженні постанови про видворення заявник стверджував, що вона суперечить як Конвенції, так і французькому законодавству. Він послався, зокрема, на статтю L. 511-4 Кодексу CESEDA і надав докладні докази того, що більшу частину свого приватного і сімейного життя він провів у Французькій Гвіані (див. пункт 18 вище), продемонструвавши таким чином, що його справа є достатньо обґрунтованою і заслуговує на належний розгляд (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі I.M. v. France, п. 155).

Далі Суд має зауважити передусім, що після того, як 26 січня 2007[1] о 15 годині 11 хвилин заявник звернувся до адміністративного суду, о 16 годині того самого дня його видворили до Бразилії. На думку Суду, такий короткий проміжок часу виключав будь-яку можливість серйозного розгляду судом обставин і юридичних доводів «за» і «проти» констатації порушення статті 8 Конвенції в разі виконання постанови про видворення.

Результатом є те, що під час видворення заявника подані ним клопотання, а також обставини його приватного і сімейного життя не були розглянуті по суті тим чи іншим національним органом. Зокрема, беручи до уваги хронологію фактів цієї справи, Суд не може не зважити на те, що доводи заявника та його термінове клопотання про вжиття тимчасових заходів не були розглянуті судом по суті.

95. Завдяки існуючій процедурі розгляду термінових клопотань суд міг, у принципі, розглянути доводи заявника і, у разі необхідності, зупинити виконання постанови про видворення, але надзвичайно короткий час між зверненням заявника до суду і виконанням постанови про видворення виключав будь-яку реальну можливість такого розгляду. Насправді, судді у невідкладних справах нічого не залишалося зробити, як оголосити про зникнення необхідності в розгляді цього клопотання. Таким чином, заявника видворили виключно на підставі рішення адміністративного органу.

Отже, беручи до уваги обставини цієї справи, Суд вважає, що через поспішність, з якою було виконано постанову про видворення, передбачені засоби юридичного захисту виявилися неефективними на практиці, і, відповідно, недоступними. Суд визнає важливість швидкого доступу до засобу юридичного захисту, але доступ не може бути настільки швидким, щоб становити перешкоду чи невиправдану перепону на шляху його використання, і швидкість доступу не може мати пріоритет над його практичною ефективністю.

96. З огляду на викладене вище Суд визнає, що процедуру видворення заявника було здійснено надзвичайно швидко, навіть поспіхом. За цих обставин заявник – перед видворенням його з країни – не мав можливості домогтися, щоб законність постанови про видворення була достатньо ретельно перевірена національним органом з дотриманням відповідних процесуальних гарантій (див. пункт 79 вище).

97. Що стосується географічного положення Французької Гвіани та потужного міграційного тиску на її кордони, то Уряд доводив, що ці фактори послужили підставою для запровадження винятку із звичайного законодавства та особливостей його застосування в цій країні. Зважаючи на обставини цієї справи, Суд не може погодитися з такою позицією. Він, безперечно, визнає, що державам необхідно боротися з нелегальною міграцією і мати для цього відповідні засоби, впроваджуючи при цьому таку систему національних засобів юридичного захисту, яка б враховувала відповідні стримувальні чинники та умови в даній країні.

Однак, хоча держави наділені певним полем розсуду щодо способу виконання ними своїх зобов’язань за статтею 13 Конвенції, здійснення такого розсуду не повинно на практиці призводити, як це мало місце в цій справі, до позбавлення заявника доступу до мінімальних процесуальних гарантій захисту його від свавільного видворення.

98. Нарешті, щодо ризику перевантаження судів і негативних наслідків для належного здійснення правосуддя у Французькій Гвіані, Суд повторює, що стаття 13 – як і стаття 6 Конвенції – покладає на Договірні держави обов’язок з впровадження такої організації судової системи, яка б забезпечувала відповідність судів необхідним вимогам. У зв’язку з цим слід наголосити на важливості статті 13 для збереження субсидіарного характеру системи Конвенції (див., mutatis mutandis, згадані вище рішення у справах Kudła, п. 152, і Čonka, п. 84).

99. З огляду на викладені вище міркування, Суд визнає, що на практиці заявник не мав доступу до ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку зі своєю скаргою за статтею 8 Конвенції, коли постало питання про його видворення. Надання заявникові згодом дозволу на проживання не виправило цієї ситуації.

100. Отже Суд відхиляє попереднє заперечення Уряду, згідно з яким заявник втратив статус «потерпілого» у значенні статті 34 Конвенції, і визнає, що мало місце порушення статті 13 Конвенції, взятої у поєднанні зі статтею 8 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

101. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

102. Заявник вимагав 32 000 євро на відшкодування матеріальної шкоди, посилаючись на те, що ця сума покриває витрати, понесені ним на проживання в Бразилії протягом семи місяців та на нелегальне повернення до Французької Гвіани. У цій сумі ним також враховано відшкодування у зв’язку з позбавленням його можливості пройти курс навчання, який у той час, коли відбулося його видворення з країни, він мав проходити за умовами виконання рішення про встановлення щодо нього судового нагляду, а також у зв’язку з тим, що він був позбавлений можливості працювати, допоки не отримав дозвіл на проживання для ведення «приватного і сімейного життя».

103. Він також вимагав відшкодування моральної шкоди в розмірі 10 000 євро.

104. Уряд вважав, що ці суми явно надмірні. Стосовно матеріальної шкоди Уряд зазначив, що стверджуване порушення стосується видворення заявника до Бразилії, а не виданого йому дозволу на проживання. Тому Уряд доводив, що немає зв’язку між тим фактом, що заявникові не дозволялося працювати, і стверджуваним порушенням Конвенції. Уряд пояснив, що на час подій у справі заявник не був працевлаштований і не шукав роботи.

105. Стосовно стверджуваної моральної шкоди Уряд доводив, що констатація порушення становитиме достатню справедливу сатисфакцію.

106. Суд не бачить причинного зв’язку між констатованим порушенням і матеріальною шкодою, про спричинення якої стверджується, і відхиляє відповідну вимогу відшкодування.

107. Водночас Суд вважає, що за таких обставин справи заявник, найімовірніше, зазнав справжніх страждань і відчував себе у невизначеному становищі і що це неможливо компенсувати лише констатацією порушення Конвенції. Тому, керуючись принципом справедливості, як цього вимагає стаття 41, Суд присуджує заявникові 3 000 євро на відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

108. Заявник вимагав 2 500 євро на відшкодування судових та інших витрат, понесених у національних судах. Він не подав будь-яких документів на підтвердження цієї вимоги. Що стосується провадження в Суді, то адвокат заявника наголосив, що до 2009 року заявник не мав доходів і був позбавлений можливості працювати. Тому адвокат позичив заявникові гроші на судові та інші витрати і склав відповідні рахунки: один – стосовно провадження в Палаті, і другий – стосовно провадження у Великій палаті. Обидва ці рахунки він подав до Суду; кожний з них містить детальний попередній перелік таких витрат. Перший рахунок був на суму 14 960 євро, а другий – на 7 120 євро, і отже загальний розмір зазначених витрат становить 22 080 євро. Заявник також пояснив, що у зв’язку з розглядом справи у Суді йому надали безоплатну правову допомогу.

109. Уряд вважав ці суми невідповідними. Стосовно провадження в національних судах Уряд стверджував, що заявлені суми не відповідають критеріям, які Суд визначив у своїй практиці. Щодо судових та інших витрат, понесених у зв’язку з розглядом справи в Суді, Уряд зауважив, що прийнятною сумою відшкодування таких витрат буде 3 000 євро, з відрахуванням коштів, вже отриманих у формі правової допомоги.

110. Згідно з практикою Суду, відшкодування судових та інших витрат може бути присуджено лише в разі, якщо такі витрати були фактично понесені заявником та були неминучими і якщо вони обґрунтовані за розміром. У цій справі Суд відхиляє вимогу відшкодування судових та інших витрат, понесених у національних судах, оскільки відповідних квитанцій подано не було.

111. Що ж стосується становища, в якому перебував заявник спочатку після видворення до Бразилії і потім – коли, до 2009 року, не мав дозволу на проживання, який дозволяв би йому працювати у Французькій Гвіані – то Суд не має сумнівів у тому, що протягом того періоду заявник не мав будь-яких коштів. З огляду на ці обставини Суд вважає, що заявникові слід присудити певну суму на відшкодування витрат на послуги адвоката, який позичав йому гроші у рахунок своїх гонорарів. Але при визначенні такої суми слід врахувати той факт, що Суд констатував порушення Конвенції за результатами розгляду лише однієї зі скарг заявника, а саме – скарги за статтею 13, взятою у поєднанні зі статтею 8 Конвенції. Згідно зі статтею 41 відшкодовані можуть бути лише ті судові та інші витрати, які обґрунтовані за розміром і які заявник поніс фактично і не міг уникнути, звернувшись до Суду зі скаргою про порушення Конвенції. Отже, Суд відхиляє решту вимог про відшкодування судових та інших витрат (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі I.M. проти Франції, п. 171).

112. З огляду на викладене вище і беручи до уваги наявні документи, Суд визнає за доцільне присудити заявникові 12 000 євро на відшкодування судових та інших витрат, понесених у зв’язку з розглядом цієї справи в Суді. Щодо безоплатної правової допомоги, Суд зазначає, що на самому початку провадження заявник звернувся з проханням надати йому таку допомогу, але не виконав необхідних формальностей. Отже, оскільки кошти в цілях безоплатного представництва в Суді не надавалися, зазначена сума присуджується без будь-яких вирахувань.

C. Пеня

113. Суд вважає, що пеня у разі несвоєчасної виплати має визначатися на підставі граничної позичкової ставки Європейського Центрального Банку, плюс три відсоткові пункти.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Долучає до суті справи попереднє заперечення Уряду стосовно скарги за статтею 13 Конвенції, взятою у поєднанні зі статтею 8, і відхиляє його;

2. Постановляє, що мало місце порушення статті 13, взятої у поєднанні зі статтею 8 Конвенції;

3. Постановляє:

a) що держава-відповідач має виплатити заявникові у тримісячний строк такі суми:

і) 3 000 (три тисячі) євро (разом з відшкодуванням будь-якого податку в разі його стягнення) на відшкодування моральної шкоди;

ii) 12 000 (дванадцять тисяч) євро (разом з відшкодуванням будь-якого податку в разі стягнення його із заявника) на відшкодування судових та інших витрат;

b) що з часу закінчення згаданого вище тримісячного строку і до моменту розрахунку на зазначені вище суми нараховуватимуться прості відсотки у розмірі граничної позичкової ставки Європейського Центрального Банку, чинної у період невиплати, плюс три відсоткові пункти;

4. Відхиляє решту вимог заявника стосовно справедливої сатисфакції.

Учинено англійською та французькою мовами й оголошено на відкритому засіданні у Палаці прав людини у Страсбурзі 13 грудня 2012 року.

Michael O’BoyleNicolas Bratza
              Заступник секретаряГолова

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додано такі окремі думки:

– окрема думка (яка збігається з позицією більшості) судді Kalaydjieva;

– окрема думка судді Pinto de Albuquerque, яка збігається з позицією більшості і до якої приєднався суддя Vučinić.

N.B.
M.O’B.

Переклад окремих думок не здійснювався, але з цими думками, викладеними англійською і французькою мовами, можна ознайомитися, звернувшись до електронної бази рішень Європейського Суду з прав людини (HUDOC), в якій оприлюднена офіційна оригінальна версія (версії) рішення, до якого вони додані.

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013 р.

Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад підготовлено на замовлення і за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду, і Суд також не несе відповідальності за його якість. Переклад можна завантажити з електронної бази рішень (HUDOC) Європейського Суду з прав людини () або з будь-якої іншої бази, в якій його розміщено з дозволу Суду. Копіювання тексту перекладу допускається в некомерційних цілях за умови наведення повної назви справи, разом із вищенаведеним повідомленням про авторські права та посиланням на Цільовий фонд «Права людини». З питань, пов’язаних з наміром використати ту чи іншу частину цього перекладу в комерційних цілях, прохання звертатися за адресою publishing@.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013.

The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013.

Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante: publishing@.

[1]. Виправлено 18 грудня 2012 року: раніше у тексті було: «26 січня 2011 року».

Full & Egal Universal Law Academy