CASE OF DEL RÍO PRADA v. SPAIN - [Ukrainian Translation] by the COE Human Rights Trust Fund

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2014. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2014. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2014. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.

ВЕЛИКА ПАЛАТА

СПРАВА « DEL RÍO PRADA ПРОТИ ІСПАНІЇ »

(Заява № 42750/09)

РІШЕННЯ

[Витяги]

СТРАСБУРГ

21 жовтня 2013 року

Це рішення є остаточним, але може підлягти редакційним виправленням.

У справі « Del Río Prada проти Іспанії »,

Європейський суд з прав людини, засідаючи Великою палатою, до складу якої увійшли:

Дін Шпільман (Dean Spielmann), Голова,
Гвідо Раймонді (Guido Raimondi),
Інета Зіємеле (Ineta Ziemele),
Марк Віллігер (Mark Villiger),
Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefèvre),
Елізабет Штайнер (Elisabeth Steiner),
Георг Ніколау (George Nicolaou),
Луіс Лопес Герра (Luis López Guerra),
Леді Б’янку (Ledi Bianku),
Енн Пауер-Форде (Ann Power-Forde),
Ішил Каракас (Işıl Karakaş),
Пол Лемменс (Paul Lemmens),
Пол Махоуні (Paul Mahoney),
Алеш Пейчал (Aleš Pejchal),
Йоханнес Сільвіс (Johannes Silvis),
Валеріу Гріцко (Valeriu Griţco),
Фаріс Вехабовіч (FarisVehabović), судді,
та Майкл О’Бойл (Michael O’Boyle), Заступник Секретаря,

Після наради за зачиненими дверима 20 березня 2013 року та 12 вересня 2013 року,

Постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА    Справу розпочато за заявою (№ 42750/09) проти Королівства Іспанії, поданою 3 серпня 2009 року до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод («Конвенція») іспанською підданою пані Інес дель Ріо Прада (Inés del Río Prada; «заявниця»).    Заявницю представляли пан С. Сваруп (С. Swaroop), пан М. Мюллер (M. Muller) та пан М. Айверс (M. Ivers) - юристи, що практикують в Лондоні, пан Д. Руже (D. Rouget) - юрист, що практикує в Байонні (Bayonne), пані А. Азко Арамендіа (А. Izko Aramendia) – юрист, що практикує в Памплоні (Pamplona) та пан У. Аярца Азурца (U. Aiartza Azurtza) – юрист, що практикує в Сан-Себастьяні (San Sebastian). Іспанський уряд («уряд») представляв його уповноважений пан Ф. Санз Гандасегві (F. Sanz Gandásegui) та його заступник пан І. Салама Салама (І. Salama Salama), Державний радник.    Заявниця стверджувала, зокрема, що починаючи з 3 липня 2008 року, її подальше утримання під вартою не було ані «законним», ані «відповідно до процедури, встановленої законом», як того вимагає стаття 5 § 1 Конвенції. Посилаючись на статтю 7, вона також скаржилася, що те, що вона вважала ретроактивним застосуванням нового підходу, прийнятого Верховним судом після її засудження, продовжило строк її ув’язнення майже на дев’ять років.    Заяву було передано на розгляд до Третьої секції Суду (правило 52 § 1 Регламенту Суду). 19 листопада 2009 року Голова Третьої секції вирішив повідомити про заяву уряд. Також було вирішено винести рішення з питання прийнятності та суті заяви одночасно (стаття 29 § 1 Конвенції). 10 липня 2012 року Палата цієї Секції у складі Жозепа Касадеваля (Josep Casadevall), Голови, Корнеліу Бірсана (Corneliu Bîrsan), Альвіни Гюлумян (Alvina Gyulumyan), Егберта Майєра (Egbert Myjer), Яна Шикути (Ján Šikuta), Луіса Лопеса Герри (Luis López Guerra) і Нони Цоцорії (Nona Tsotsoria), суддів, та Сантьяго Кесади (Santiago Quesadа), Секретаря Секції, винесла рішення. Судді одностайно визнали прийнятними скарги про порушення статті 7 та статті 5 § 1 Конвенції, а решту скарг - неприйнятними, та встановили порушення зазначених статей.    4 жовтня 2012 року Суд отримав клопотання уряду про передачу справи на розгляд до Великої палати. 22 жовтня 2012 року колегія Великої палати вирішила передати справу на розгляд до Великої палати (стаття 43 Конвенції).    Склад Великої палати було визначено відповідно до положень статті 26 §§ 4 і 5 Конвенції і правила 24 Регламенту Суду.    Заявниця та уряд подали додаткові письмові зауваження (правило 59 § 1 ) по суті справи.    Крім того, зауваження були отримані від пані Роушин Піллей (Róisín Pillay) від імені Міжнародної комісії юристів (МКЮ), якій Голова надав дозвіл на участь у письмовій процедурі в якості третьої сторони (стаття 36 § 2 Конвенції та правило 44 § 3 ).    20 березня 2013 року в Палаці прав людини в Страсбурзі відбулося слухання справи (правило 59 § 3).

У Суді були присутні:

(a) від уряду
панI. Салама Салама, Заступник Уповноваженого,
панФ. Санз Гандасегві, Уповноважений,
панХ. Рекена Джуліані (J. Requena Juliani),
панХ. Ністал Бурон (J. Nistal Buron), Консультанти;

(b) від заявниці
пан M. Мюллер,
панС. Сваруп,
панM. Айверс,Радники,
панД. Руже,
паніA. Iзко Арамендіа,
панУ. Aйарца Азурца, Консультанти.

Суд заслухав виступи пана Міллера, пана Сварупа, пана Айверса та пана Салами Салами, а також відповіді пана Мюллера, пана Сварупа, пана Айверса та пана Санз Гандасегві на поставлені їм питання.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИЗаявниця народилася в 1958 році. Вона відбуває покарання в регіоні Галісія.У ході восьми окремих кримінальних проваджень Національна аудієнція (Audiencia Nacional)[1] засудила заявницю наступним чином:

- рішенням № 77/1988 від 18 грудня 1988 року: за членство в терористичній організації - до восьми років позбавлення волі; за незаконне зберігання зброї - до семи років позбавлення волі; за зберігання вибухових речовин - до восьми років позбавлення волі; за підробку документів - до чотирьох років позбавлення волі; та за використання підроблених документів, що засвідчують особу, - до шести місяців позбавлення волі;

- рішенням № 8/1989 від 27 січня 1989 року: за пошкодження майна в поєднанні з шістьма епізодами нанесення важких тілесних ушкоджень, одним епізодом нанесення тілесних ушкоджень та шістьма епізодами нанесення легких тілесних ушкоджень - до позбавлення волі строком на шістнадцять років;

- рішенням № 43/1989 від 22 квітня 1989 року: за напад зі смертельним результатом та вбивство - до двадцяти дев’яти років позбавлення волі за кожен епізод;

- рішенням № 54/1989 від 7 листопада 1989 року: за напад зі смертельним результатом - до тридцяти років позбавлення волі; за одинадцять вбивств - до двадцяти дев’яти років позбавлення волі за кожне вбивство; за сімдесят вісім замахів на вбивство - до двадцяти чотирьох років позбавлення волі за кожен епізод; та за пошкодження майна - до позбавлення волі строком на одинадцять років. Національна аудієнція постановила, що відповідно до статті 70.2 Кримінального кодексу 1973 року максимальний строк позбавлення волі (сondena) має становити тридцять років;

- рішенням № 58/1989 від 25 листопада 1989 року: за напад зі смертельним результатом і два вбивства - до двадцяти дев’яти років позбавлення волі за кожен епізод. Національна аудієнція постановила, що відповідно до статті 70.2 Кримінального кодексу 1973 року максимальний строк позбавлення волі (condena) має становити тридцять років;

- рішенням № 75/1990 від 10 грудня 1990 року: за напад зі смертельним результатом - до тридцяти років позбавлення волі, за чотири вбивства - до тридцяти років позбавлення волі за кожен епізод; за одинадцять замахів на вбивство - до двадцяти років позбавлення волі за кожен епізод; та за тероризм - до восьми років позбавлення волі. У рішенні зазначалося, що для цілей відбування покарання повинне братися до уваги максимальне покарання, передбачене статтею 70.2 Кримінального кодексу 1973 року;

- рішенням № 29/1995 від 18 квітня 1995 року: за напад зі смертельним результатом - до двадцяти восьми років позбавлення волі, і за замах на вбивство - до двадцяти років і одного дня. Суд знову послався на межі, передбачені статтею 70 Кримінального кодексу;

- рішенням № 24/2000 від 8 травня 2000 року: за напад із замахом на вбивство - до тридцяти років позбавлення волі; за вбивство - до двадцяти дев’яти років позбавлення волі; за сімнадцять замахів на вбивство - до двадцяти чотирьох роки позбавлення волі по кожному епізоду, і за пошкодження майна - до одинадцяти років позбавлення волі. У рішенні зазначалося, що строк відбування покарання не повинен перевищувати межу, передбачену статтею 70.2 Кримінального кодексу 1973 року. У визначенні того, яке кримінальне законодавство було застосовним (Кримінальний кодекс 1973, який був застосовним у відповідний час, або більш пізній Кримінальний кодекс 1995 року), Національна аудієнція дійшла висновку, що більш м’яким законом був Кримінальний кодекс 1973 року з огляду на максимальний строк позбавлення волі, передбачений статтею 70.2 цього Кодексу, в поєднанні зі зменшенням строку покарання за виконану в ув’язненні працю, як це було передбачено статтею 100.Загальний строк позбавлення волі, до якого заявницю було засуджено за ці злочини, скоєні в період з 1982 по 1987 рік, становив більше 3000 років.Заявниця перебувала в досудовому утриманні під вартою з 6 липня 1987 року по 13 лютого 1989 року і почала відбувати своє перше покарання 14 лютого 1989 року.Рішенням від 30 листопада 2000 року Національна аудієнція повідомила заявницю про те, що юридичні та хронологічні зв’язки між злочинами, за які її було засуджено, дозволяли об’єднати їх (acumulación de penas), як це передбачено статтею 988 Кримінально-процесуального закону (Ley de Enjuiciamiento Criminal) в поєднанні зі статтею 70.2 Кримінального кодексу 1973 року, який діяв на момент скоєння злочинів. Національна аудієнція зафіксувала тридцять років позбавлення волі в якості максимального строку відбування заявницею покарання по всіх її вироках, взятих разом.Ухвалою від 15 лютого 2001 року Національна аудієнція встановила 27 червня 2017 року в якості дати повного відбування заявницею покарання (liquidación de condena).24 квітня 2008 року, беручи до уваги зменшення строку відбування покарання на 3282 дні, на які заявниця мала право за працю, виконану в ув’язненні з 1987 року, адміністрація в’язниці Мурсії (Murcia), в якій заявниця відбувала покарання, звернулася до Національної аудієнції з пропозицією про її звільнення 2 липня 2008 року. Документи, надані урядом до Суду, свідчать, що заявниці було надано звичайне та спеціальне зменшення строку покарання в силу рішень відповідальних за виконання покарань суддів (Jueces de Vigilancia Penitenciari в першій інстанції та Аudiencias Provinciales в апеляційній інстанції), винесених в 1993, 1994, 1997, 2002, 2003 та 2004 роках, за прибирання в’язниці, своєї камери та місць загального користування, а також за навчання в університеті.Однак 19 травня 2008 року Національна аудієнція відхилила це клопотання та попросила адміністрацію в’язниці представити нову дату звільнення заявниці з огляду на новий прецедент (відомий як «доктрина Парота (Parot)»), встановлений Верховним судом в його рішенні № 197/2006 від 28 лютого 2006 року. Згідно з цим новим підходом, коригування покарань (beneficios) та зменшення їхніх строків більше не застосовувалися до максимального строку позбавленням волі в тридцять років, але послідовно до кожного з призначених покарань (див. «Застосовне національне законодавство та практику», пункти 39-42 нижче).Національна аудієнція пояснила, що цей новий підхід застосовується лише до осіб, засуджених за Кримінальним кодексом 1973 року, до яких була застосована його стаття 70.2. Оскільки це якраз був випадок і заявниці, дату її звільнення необхідно було відповідним чином змінити.Заявниця подала апеляцію (súplica) проти цього рішення. Вона стверджувала, зокрема, що застосування рішення Верховного суду порушувало принцип неретроактивного застосування кримінально-правових положень, які є менш сприятливими для обвинуваченого, оскільки замість того, щоб бути застосованим до максимального строку позбавлення волі, який становив тридцять років, зменшення строку позбавлення волі за виконану в ув’язненні працю відтак повинне було застосовуватися до кожного з призначених покарань. Вона стверджувала, що наслідком цього буде збільшення фактичного строку покарання, яке вона відбувала, майже на дев’ять років. Суд не було проінформовано про результати розгляду цієї апеляції.Постановою від 23 червня 2008 року, на основі нової пропозиції від тюремної адміністрації, Національна аудієнція встановила 27 червня 2017 року в якості дати остаточного звільнення заявниці (licenciamiento definitivo).Заявниця подала апеляцію (súplica) проти постанови від 23 червня 2008 року. Рішенням від 10 липня 2008 року Національна аудієнція відхилила апеляцію заявниці, пояснивши, що питання полягало не в межах строків позбавлення волі, а радше в тому, як застосовувати зменшення покарань для визначення дати звільнення ув’язненої особи. Відтак такі зменшення повинні застосовуватися до кожного покарання окремо. Нарешті, Національна аудієнція дійшла висновку, що принцип неретроактивного застосування не було порушено, оскільки кримінальний закон, застосований в цій справі, був тим, що діяв на момент його застосування.Посилаючись на статті 14 (заборона дискримінації), 17 (право на свободу), 24 (право на ефективний судовий захист) та 25 (принцип законності) Конституції, заявниця подала скаргу (amparo) до Конституційного суду. Рішенням від 17 лютого 2009 року Конституційний суд визнав скаргу неприйнятною на тій підставі, що заявниця не довела конституційної важливості своїх скарг.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО ТА ПРАКТИКА

...

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 7 КОНВЕНЦІЇЗаявниця стверджувала, що те, що вона вважала ретроактивним застосуванням Верховним судом відходу від судової практики після того, як її було засуджено, подовжило строк її ув’язнення майже на дев’ять років в порушення статті 7 Конвенції, яка передбачає наступне:

«1. Нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом. Також не може бути призначене суворіше покарання ніж те, що підлягало застосуванню на час вчинення кримінального правопорушення.

2. Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями».

A. Рішення ПалатиУ своєму рішенні від 10 липня 2012 року Палата постановила, що мало місце порушення статті 7 Конвенції.Вона дійшла такого висновку після того, як зазначила, по-перше, що хоча положення Кримінального кодексу 1973 року, застосовні до зменшення покарань та максимального строку позбавлення волі, яке особа може відбути, - а саме тридцять років відповідно до статті 70 цього Кодексу, - були дещо неоднозначними, на практиці пенітенціарні органи та іспанські суди, як правило, розглядали максимальний передбачений законом строк позбавлення волі в якості нового, самостійного покарання, до якого мають застосовуватися такі коригування покарання як зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю. Вона дійшла висновку, що на момент скоєння злочинів і на момент винесення рішення про об’єднання призначених покарань (30 листопада 2000 року) відповідне іспанське законодавство, взяте в цілому, в тому числі судова практика, було сформульоване з достатнім ступенем точності, щоб дозволити заявниці в розумній мірі зрозуміти межі призначеного покарання і порядок його відбування (§ 55 рішення, з посиланням, для протиставлення, на рішення у справі «Kafkaris проти Кіпру» [ВП], № 21906/04, § 150, ECHR 2008).По-друге, Палата відзначила, що в справі заявниці нове тлумачення Верховним судом у 2006 році того, яким чином повинне застосовуватися зменшення строку покарання, ретроактивно призвело до збільшення строку позбавлення волі майже на дев’ять років, позбавивши її зменшення строку позбавлення волі за виконану в ув’язненні працю, на яке вона інакше мала б право. Таким чином, вона дійшла висновку, що ця міра не лише стосувалася виконання покарання заявниці, а й мала вирішальне значення для меж «покарання» для цілей статті 7 (§ 59 рішення).По-третє, Палата відзначила, що зміна Верховним судом підходу не мала жодного підґрунтя в судовій практиці, а уряд сам визнав, що попередня практика в’язниць і судів була б більш сприятливою для заявниці. Вона зазначила, що відхід від попередньої судової практики з’явився після набрання чинності новим Кримінальним кодексом 1995 року, який більше не передбачав зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю і встановив нові, більш суворі положення щодо застосування коригування покарань ув’язнених, засуджених до кількох тривалих строків позбавлення волі. Вона підкреслила, що національні суди не повинні ретроактивно та на шкоду для відповідної особи застосовувати кримінально-правову політику згідно із законодавчими змінами, запровадженими після скоєння злочину (§ 62 рішення). Вона дійшла висновку, що у відповідний час, а також на момент об’єднання всіх покарань та призначення максимального строку позбавлення волі, заявниці було важко або навіть неможливо передбачити, що Верховний суд у 2006 році відійде від своєї попередньої практики і змінить спосіб застосування зменшення строку позбавлення волі, що такий відхід від судової практики буде застосовано до її справи, і що в результаті тривалість її строку позбавлення волі буде суттєво збільшено (§ 63 рішення).

B. Доводи сторін у Великій палаті

1. ЗаявницяЗаявниця стверджувала, що тридцятирічний максимальний строк позбавлення волі, встановлений рішенням від 30 листопада 2000 року, яким було об’єднано покарання за її вироками та встановлено верхні межі строку покарання, що підлягало відбуванню, становив нове покарання та/або остаточне визначення її покарання. Вона погодилася з висновком Палати про те, що практика у відповідний час давала їй законне сподівання під час відбування покарання у в’язниці, що зменшення покарання, на яке вона мала право за виконану з 1987 року працю, буде застосоване до максимально встановленого в законі строку тридцятирічного позбавлення волі.Відповідно, вона стверджувала, що застосування до її справи відходу Верховного суду від судової практики в його рішенні № 197/2006 становило ретроактивне застосування додаткового покарання, яке не можна було просто розглядати як міру, що стосувалася виконання покарання. У результаті цієї зміни в підході, тридцятирічний строк, встановлений рішенням від 30 листопада 2000 року, про яке вона була повідомлена того ж дня, перестав розглядатися як нове, самостійне та/або остаточне покарання, а різні покарання, призначені їй в період між 1988 та 2000 роками (які в цілому перевищували три тисячі років позбавлення волі) по восьми кримінальних провадженнях, можна сказати, були відновлені. Заявниця стверджувала, що застосувавши зменшення покарання до кожного з її покарань окремо, іспанські суди позбавили її права на зменшення покарання, яке вона заробила, і додали дев’ять років до її строку позбавлення волі. Тим самим відповідні суди не лише змінили правила, застосовні до зменшення строків покарань, а й переглянули та/або істотно змінили «покарання», яке, як її було повідомлено, вона мала відбути.Заявниця стверджувала, що відхід Верховного суду від судової практики в своєму рішенні № 197/2006 не було розумно передбачуваним у світлі попередньої практики та прецедентного права, і позбавило зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю, передбачене Кримінальним кодексом 1973 року, будь-якого сенсу для осіб, які знаходилися в її ситуації. За твердженням заявниці, результатом відповідного рішення було застосування до її справи кримінально-правової політики за новим Кримінальним кодексом 1995 року, незважаючи на те, що наміром розробників кодексу було збереження зменшення строку покарання, передбачене Кримінальним кодексом 1973 року, для всіх, кого було засуджено за цим Кодексом.В якості альтернативи заявниця стверджувала, що не було жодних сумнівів в тому, що на момент скоєння нею злочинів іспанське законодавство не було сформульоване з достатньою точністю, щоб надати їй можливість зрозуміти настільки, наскільки це було розумним за даних обставин, межі призначеного їй покарання та спосіб його відбування (заявниця послалася на згадану вище справу «Kafkaris», § 150). За твердженням заявниці, Кримінальний кодекс 1973 року був нечітким, оскільки він не уточнював, чи був максимальний тридцятирічний строк позбавлення волі новим, самостійним покаранням, чи продовжували існувати окремі строки покарань після їх об’єднання, і до якого покарання повинне застосовуватися зменшення строку позбавлення волі за виконану працю. Рішення № 197/2006 не прояснило питання визначення покарання, оскільки Верховний суд прямо не скасував свою постанову від 25 травня 1990 року, згідно з якою об’єднання покарань, передбачене в статті 70.2 Кримінального кодексу 1973 року, стосувалося визначення покарання.

Крім того, якби ця постанова все ще була в силі, Національна аудієнція повинна була б вибрати між різними покараннями, до яких зменшення строку позбавлення волі могло потенційно бути застосоване, а саме - між тридцятирічним максимальним строком або окремими строками покарань. Відповідно до справи «Scoppola проти Італії» (№ 2), ([ВП], № 10249/03, рішення від 17 вересня 2009 року), Національна аудієнція була б зобов’язана застосувати більш м’який кримінальний закон, беручи до уваги особливі обставини справи.Крім того, відмінність між покаранням та його відбуванням не завжди була чіткою на практиці. При посиланні на цю відмінність саме уряд повинен продемонструвати, що вона була застосовна в конкретній справі, зокрема, коли відсутність чіткості була пов’язана з тим, як держава розробляла або застосовувала свої закони. Цю справу слід відрізняти від справ, що стосуються дискреційних заходів дострокового звільнення або заходів, які не призводять до перегляду покарання (заявниця посилалася на справи «Hogben», згадана вище, «Hosein проти Сполученого Королівства», № 26293/95, рішення Комісії від 28 лютого 1996 року; «Grava», згадана вище; та «Uttley проти Сполученого Королівства», № 36946/03, ухвала щодо прийнятності від 29 листопада 2005 року). В якості альтернативи, з точки зору якості закону, дана справа була більше схожа на справу «Kafkaris» щодо невизначеності стосовно меж та характеру покарання - частково через те, яким чином тлумачилися та застосовувалися положення про зменшення покарань. У будь-якому разі, з рішення по справі «Kafkaris» було зрозумілим те, що вимога про «якість закону» застосовується як до меж покарання, так і до способу його відбування, особливо коли характер і виконання покарання тісно пов’язані.Нарешті, що стосується судової практики в кримінальних справах, навіть якщо припустити, що суди могли законно змінити свій підхід, аби йти в ногу з соціальними змінами, уряд не зміг пояснити, чому новий підхід було застосовано ретроактивно. У будь-якому разі, ані уряд, ані суди не стверджували, що новий підхід 2006 року було застосовано до заявниці у відповідь на «нові соціальні реалії».

2. УрядУряд наголосив, що заявниця був членом злочинної організації ЕТА (Euskadi Ta Askatasuna; Країна Басків і Свобода) і з 1982 року до її затримання в 1987 році брала участь у численних терактах. Він додав, що за ці злочини заявницю було засуджено в період між 1988 і 2000 роками до позбавлення волі загальним строком більш ніж на 3000 років, зокрема за двадцять три вбивства, п’ятдесят сім замахів на вбивство і інші злочини. Він стверджував, що різні покарання, призначені заявниці, були засновані на Кримінальному кодексі 1973 року, який був чинним на момент скоєння злочинів, і який давав дуже чітке визначення різних злочинів та покарань, які вони тягнули за собою. П’ятьма вироками, за якими заявницю було засуджено, а також рішенням від 30 листопада 2000 року про об’єднання покарань і встановлення максимального строку позбавлення волі, заявницю було чітко повідомлено, що відповідно до статті 70.2 Кримінального кодексу, сумарна тривалість позбавлення волі, яке вона повинна буде відбути, становитиме тридцять років. Він також відзначив, що 15 лютого 2001 року - дата рішення Національної аудієнції, яким було встановлено 27 червня 2017 року в якості дати завершення відбування заявницею покарання, - заявниця вже накопичила більше чотирьох років зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю. І оскільки вона не оскаржила цього рішення, вона вважається такою, що погодився на дату звільнення, встановлену Національною аудієнцією.Цілком зрозумілим було те, що відповідно до положень Кримінального кодексу 1973 року максимальний тридцятирічний строк позбавлення волі повинен розглядатися не в якості нового покарання, а радше в якості міри, яка встановлює верхню межу для загального строку позбавлення волі щодо різних призначених покарань, які мають відбуватися послідовно в порядку убування тяжкості; при цьому менш суворі покарання відповідним чином поглинаються більш суворими. Єдина мета об’єднання та встановлення верхньої межі для покарання полягала в тому, щоб встановити тривалість фактичного строку позбавлення волі, який особа повинна відбути в результаті всіх покарань, призначених їй в рамках різних кримінальних проваджень. Крім того, стаття 100 Кримінального кодексу 1973 року чітко передбачала, що зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю повинне бути застосоване до «призначеного покарання» - іншими словами, до кожного з призначених покарань, допоки не буде досягнуто максимального строку.Хоча до прийняття Верховним судом рішення № 197/2006 іспанські в’язниці і суди дійсно, як правило, на практиці застосовували зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю до тридцятирічного максимального строку позбавлення волі, ця практика стосувалася не визначення покарання, а його відбування. Крім того, ця практика не мала ніякого підґрунтя в практиці Верховного суду з огляду на відсутність будь-якого встановленого принципу щодо способу застосування зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю. Єдине рішення, винесене з цього питання Верховним судом в 1994 році, не було достатнім для того, щоб встановити авторитетний прецедент в іспанському праві. Практика Верховного суду в цьому питанні не була врегульованою, допоки його Палата в кримінальних справах не ухвалила рішення № 197/2006. Більше того, стверджував уряд, ця судова практика була повністю схвалена Конституційним судом у декількох рішеннях, винесених 29 березня 2012 року, які містять численні посилання на практику Суду, що стосується відмінності між «покаранням» та його «відбуванням».На думку уряду, Палата помилково дійшла висновку про те, що застосування «доктрини Парота» позбавило будь-якого сенсу зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю, яке надається засудженим згідно з Кримінальним кодексом 1973 року. Зменшення строку покарання продовжувало застосовуватися, але до кожного окремого покарання, допоки не було досягнуто максимального строку. Лише у випадку найбільш серйозних злочинів - подібних до тих, що скоїла заявниця, - тридцятирічна межа могла бути досягнута до того, як зменшення строку покарання, надане за працю в ув’язненні, значно знизить призначені покарання. Так само, Палата помилково вважала, що Верховний суд ретроактивно застосував політику законодавчих реформ 1995 і 2003 років. Цілком очевидним було те, що ці реформи не згадували способи застосування зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю, оскільки Кримінальний кодекс 1995 року скасував їх. Якби кримінально-правова політика законодавства 2003 року була застосована ретроспективно, заявниця підлягала б максимальному строку позбавлення волі на сорок років.У своєму рішенні Палата відійшла від практики Суду щодо відмінності між мірами, які можна віднести до «покарання», та мірами, що стосуються «відбування» покарання. Відповідно до цієї практики, міра, що стосується зменшення строку покарання або зміни в системі звільнення за спеціальним дозволом, не була невід’ємною частиною «покарання» за змістом статті 7 (уряд послався на справи «Grava», згадана вище, § 51; «Uttley», згадана вище; «Kafkaris», згадана вище, § 142; а також ухвалу щодо прийнятності у справі «Hogben», згадану вище). У справі «Kafkaris» Суд визнав, що реформування пенітенціарного законодавства, яке було застосоване ретроактивно, за винятком ув’язнених, які відбувають довічне ув’язнення та які не отримують зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю, стосувалося виконання покарання на відміну від призначеного «покарання» (§ 151). У даній справі уряд стверджував, що жодних змін в пенітенціарному законодавстві не було. Єдиним наслідком рішення Верховного суду № 197/2006, що стосувалося зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю, було недопущення перенесення дати звільнення заявниці на дев’ять років раніше, а не збільшення призначеного їй покарання.Дана справа відрізнялася від справ, які чітко стосувалися покарання на відміну від його відбування (уряд послався на згадані вище справи «Scoppola» (№ 2); «Gurguchiani» та «М. проти Німеччини»). Оскаржувана міра стосувалася зменшення строку покарання або «дострокового звільнення», а не максимально можливого строку позбавлення волі згідно з призначеними покараннями, який не змінився. Зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю не переслідувало ті ж самі цілі, що й саме покарання, а було мірою, що стосувалася його відбування, оскільки воно дозволяло ув’язненим бути звільненими до відбування ними усіх їхніх покарань за умови, що вони показали готовність повернутися до суспільства шляхом виконання праці або здійснення іншої оплачуваної діяльності. Таким чином, зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю не може бути прирівняне до заходів, застосованих після засудження за «кримінальний злочин»; навпаки, воно було заходом, що стосується поведінки ув’язненого під час відбування ним покарання. У будь-якому випадку, питання про будь-яку «тяжкість» не поставало, оскільки воно завжди діяло на користь ув’язненого, переносячи дату звільнення наперед.Уряд також стверджував, що рішення Палати не відповідало практиці Суду в питанні, до якої міри особа повинна бути в змозі на момент скоєння злочину передбачити точний строк позбавлення волі, якому вона підлягатиме. Оскільки зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю було виключно тюремною справою, Верховний суд не можна критикувати за те, що він відійшов від попередньої практики щодо застосування зменшення строку покарання, оскільки ця зміна не мала жодних наслідків для права, закріпленого в статті 7. Суд ніколи не постановляв, що вимога передбачуваності поширюється на точу тривалість призначеного строку покарання, враховуючи коригування покарання, його зменшення, помилування або будь-які інші фактори, що впливають на відбування покарання. Такі фактори неможливо передбачити і розрахувати наперед.Нарешті, уряд стверджував, що наслідки рішення Палати відкриті для критики, оскільки вони кинули тінь на цінність та мету, які Суд сам надавав практиці в кримінальних та пенітенціарних питаннях (справа «Streletz, Kessler та Krenz проти Німеччини» [ВП], № 34044/96, 35532/97 і 44801/98, § 50, ECHR 2001-II). Палата дійшла висновку, що єдине рішення, винесене в 1994 році - хибне, хоч і підтримане адміністративною практикою, - повинне мати перевагу над практикою, встановленою Верховним судом та схваленою Конституційним судом, хоча практика останнього більше відповідала формулюванню законодавства, чинного на момент розгляду справи. Судове тлумачення, що поважає букву чинного законодавства, в принципі не може вважатися непередбачуваним.

C. Зауваження третіх сторінМіжнародна комісія юристів зазначила, що принцип «немає покарання без закону», закріплений в статті 7 Конвенції та в інших міжнародних угодах, є важливим компонентом верховенства права. На її думку, згідно з цим принципом та намірами і метою статті 7, яка забороняє будь-яке свавілля в застосуванні закону, автономні поняття «закон» і «покарання» мають тлумачитися досить широко, аби виключити приховане ретроактивне застосування кримінального закону або покарання на шкоду засудженої особи. Вона стверджувала, що якщо зміни до законодавства або тлумачення законодавства впливають на покарання або зменшення строку покарання так, що серйозно змінюють покарання у спосіб, який не був передбачуваний на момент його призначення, на шкоду засудженої особи і її прав за Конвенцією, ці зміни за самою своєю природою стосуються суті покарання, а не порядку або способів його відбування, а тому підпадають під сферу дії заборони зворотної дії закону. Міжнародна комісія юристів стверджувала, що деякі правові положення, які кваліфікуються на національному рівні в якості положень, що регулюють кримінальний процес або виконання покарання, мають серйозні непередбачувані наслідки, шкідливі для прав особи, і по своїй природі порівнюються або є еквівалентними кримінальному закону або покаранню зі зворотною дією у часі. З цієї причини до таких положень повинна застосовуватися заборона зворотної дії закону.На підтримку свого аргументу про те, що принцип відсутності зворотної дії закону у часі повинен застосовуватися до процесуальних норм або положень, що регулюють виконання покарань, які мають серйозні наслідки для прав обвинуваченої або засудженої особи, Міжнародна комісія юристів послалася на різні джерела міжнародного та порівняльного права (статути і регламенти міжнародних кримінальних судів, португальське, французьке і нідерландське законодавство та судова практика).

D. Оцінка Суду

1. Принципи, встановлені в практиці Суду

(a) Немає злочину і покарання без закону (nullum crimen, nulla poena sine lege)Гарантія, закріплена в статті 7, яка є істотним елементом верховенства права, займає чільне місце в системі захисту за Конвенцією, що засвідчується тим фактом, що від неї не дозволяється жодних відступів відповідно до статті 15, навіть під час війни або іншого надзвичайного стану, що загрожує існуванню нації. Як випливає з її об’єкту та мети, вона повинна тлумачитися і застосовуватися так, щоб надати ефективні гарантії проти свавільного кримінального переслідування, засудження і покарання (див. справи «S.W. проти Сполученого Королівства» та «C.R. проти Сполученого Королівства», рішення від 22 листопада 1995 року, § 34, Series A no. 335-B, та § 32, Series A no. 335-C, відповідно, та «Kafkaris», згадана вище, § 137).Стаття 7 Конвенції не обмежується забороною ретроспективного застосування кримінального закону на шкоду обвинуваченому (стосовно ретроспективного застосування покарання див. справи «Welch проти Сполученого Королівства», рішення від 9 лютого 1995 року, § 36, Series A no. 307‑A; «Jamil проти Франції», рішення від 8 червня 1995 року, § 35, Series A no. 317‑B; «Ecer та Zeyrek проти Туреччини», № 29295/95 і 29363/95, § 36, ECHR 2001‑II; та «Mihai Toma проти Румунії», № 1051/06, §§ 26-31, рішення від 24 січня 2012 року). У більш загальному сенсі вона також втілює принцип, що лише закон може визначати злочин і передбачати за нього покарання (nullum crimen, nulla poena sine lege) (див. справу «Kokkinakis проти Греції», рішення від 25 травня 1993 року, § 52, Series A no. 260-A). У той час як вона забороняє, зокрема, поширення сфери існуючих злочинів на дії, які раніше не були кримінальними злочинами, вона також встановлює принцип, що кримінальне законодавство не повинне широко тлумачитися на шкоду обвинуваченому, наприклад за аналогією (див. справи «Coëme та інші проти Бельгії», № 32492/96, 32547/96, 32548/96, 33209/96 і 33210/96, § 145, ECHR 2000-VII; приклад застосування покарання за аналогією див. у справі «Başkaya та Okçuoğlu проти Туреччини» [ВП], № 23536/94 і 24408/94, §§ 42-43, ECHR 1999-IV).Звідси випливає, що злочини та відповідні покарання повинні бути чітко визначені законом. Ця вимога виконується тоді, коли особа може знати з формулювання відповідного положення - в разі необхідності, за допомогою його тлумачення судами і після отримання відповідної юридичної консультації, - які дії або бездіяльність тягтимуть за собою її кримінальну відповідальність, та яке покарання вона може отримати в цьому зв’язку (див. справи «Cantoni проти Франції», рішення від 15 листопада 1996 року, § 29, Reports of Judgments and Decisions 1996‑V, та «Kafkaris», згадана вище, § 140).Відповідно, Суд повинен перевірити, що на момент вчинення обвинуваченою особою діяння, яке призвело до її кримінального переслідування і засудження, існувала чинна правова норма, яка робила це діяння кримінально караним, і що призначене покарання не перевищувало встановлених цією нормою меж (див. справи «Coëme та інші», згадана вище, § 145, та «Achour проти Франції» [ВП], № 67335/01, § 43, ECHR 2006‑IV).

(b) Поняття «покарання» та його межіЯк і поняття «цивільних прав і обов’язків» та «кримінального обвинувачення» в статті 6 § 1, поняття «покарання» в статті 7 § 1 Конвенції є автономним конвенційним поняттям. Для того, щоб надати передбаченого статтею 7 захисту ефективності, Суд повинен мати право виходити за межі видимого і визначити для себе, чи становить певна міра по своїй суті «покарання» в сенсі цього положення (див. справи «Welch», згадана вище, § 27, та «Jamil», згадана вище, § 30).Формулювання другого речення статті 7 § 1 вказує на те, що відправною точкою в здійсненні будь-якої оцінки існування покарання є те, чи була відповідна міра застосована після засудження за «кримінальний злочин». Іншими факторами, які можуть бути прийняті до уваги та які мають відношення в цьому зв’язку, є характер та мета цієї міри, її кваліфікація за національним законодавством, процедури, пов’язані в прийнятті та виконанні міри, та її тяжкість (див. справи «Welch», згадана вище, § 28; «Jamil», згадана вище, § 31; «Kafkaris», згадана вище, § 142, та «М. проти Німеччини», згадана вище, § 120). Однак тяжкість рішення не є сама по собі вирішальною, оскільки багато некримінальних заходів превентивного характеру можуть мати істотний вплив на відповідну особу (див. справи «Welch», згадана вище, § 32, та «Van der Velden проти Нідерландів» (прийнятність), № 29514/05, ECHR 2006‑XV).Як Комісія, так і Суд у своїй практиці провели відмінність між мірою, що по суті становить «покарання», та мірою, що стосується «виконання» «покарання». Як наслідок, якщо характер і мета міри стосуються пом’якшення покарання або зміни режиму для отримання дострокового звільнення, вона не є частиною «покарання» за змістом статті 7 (див., серед інших джерел, справи «Hogben», згадана вище; «Hosein», згадана вище; «L.-G.R. проти Швеції», № 27032/95, рішення Комісії від 15 січня 1997 року; «Grava», згадана вище, § 51; «Uttley», згадана вище; «Kafkaris», згадана вище, § 142, «Monne проти Франції», № 39420/06, ухвала щодо прийнятності від 1 квітня 2008 року; «М. проти Німеччини», згадана вище, § 121, і «Giza проти Польщі», № 1997/11, § 31, ухвала щодо прийнятності від 23 жовтня 2012 року). Наприклад, у справі «Uttley» Суд встановив, що зміни, внесені в положення про дострокове звільнення після засудження заявника, були не «призначені» йому, а були частиною загального режиму, застосованого до ув’язнених, а характер і мета «міри», будучи далеко не каральними, полягали в тому, щоб дозволити дострокове звільнення; тому вони не могли розглядатися за своїм характером як «тяжкі». Відповідно, Суд встановив, що застосування до заявника нового режиму дострокового звільнення не було частиною призначеного йому «покарання».У справі «Kafkaris», в якій зміни в пенітенціарному законодавстві позбавили ув’язнених осіб, які відбували довічні строки позбавлення волі, в тому числі й заявника, права на зменшення строку покарання, Суд дійшов висновку, що зміни стосувалися відбування покарання, на відміну від призначеного заявникові покарання, яким залишалося довічне позбавлення волі. Він пояснив, що хоча зміни в пенітенціарному законодавстві і в умовах дострокового звільнення можливо й зробили ув’язнення заявника більш жорстким, ці зміни не можна було вважати такими, що накладають більш тяжке «покарання», ніж те, що було призначене судом. Він наголосив в цьому зв’язку, що питання, які стосуються політики звільнення з ув’язнення, порядок її реалізації та ті передумови, що стоять за нею, підпадають під право держав-учасниць Конвенції самостійно визначати свою кримінально-правову політику (див. справи «Achour», згадана вище, § 44, та «Kafkaris», згадана вище, § 151).Однак Суд також визнав, що на практиці відмінність між мірою, що становить «покарання», і мірою, що стосується «виконання» «покарання», не завжди можна чітко провести (див. справи «Kafkaris», згадана вище, § 142; «Gurguchiani», згадана вище, § 31; та «М. проти Німеччини», згадана вище, § 121). У справі «Kafkaris» він погодився, що те, як тюремні правила, які стосувалися виконання покарань, розумілися та застосовувалися в питаннях довічного ув’язнення, яке відбував заявник, виходило за рамки простого відбування покарання. Тоді як суд засудив заявника до довічного позбавлення волі, в пенітенціарних правилах зазначалося, що це насправді означає позбавлення волі строком на двадцять років, до якого пенітенціарні органи можуть застосовувати зменшення строку покарання. Суд дійшов висновку, що «відповідно, відмінність між рамками довічного позбавлення волі та порядку його відбування не була відразу ж очевидною» (§ 148).У справі «Gurguchiani» Суд дійшов висновку, що заміна тюремного строку - під час його відбування - висилкою в поєднанні із забороною на в’їзд до країни протягом десяти років так само становила покарання, як і покарання, призначене заявнику після його засудження.У справі «М. проти Німеччини» Суд дійшов висновку, що продовження попереднього утримання заявника під вартою судами, відповідальними за виконання покарань, в силу закону, ухваленого після того, як заявник скоїв злочин, становило додаткове покарання, призначене йому ретроактивно.Суд хотів би підкреслити, що термін «призначене», який використовується в другому реченні статті 7 § 1, не може бути витлумачений як такий, що виключає із сфери дії цього положення всі міри, застосовані після призначення покарання. У цьому зв’язку він вкотре повторює, що вирішальне значення має те, що Конвенція повинна тлумачитися та застосовуватися таким чином, щоб зробити передбачені в ній права практичними та ефективними, а не теоретичними та ілюзорними (див. справи «Hirsi Jamaa та інші проти Італії» [ВП], № 27765/09, § 175, ECHR 2012, та «Scoppola» (№ 2), згадана вище, § 104).У світлі вищесказаного Суд не виключає можливості того, що міри, прийняті законодавцем, адміністративними органами чи судами після призначення остаточного покарання або під час відбування покарання, можуть призвести до перегляду визначення або зміни меж «покарання», призначеного судом. Якщо таке трапиться, Суд вважає, що відповідні міри повинні підпадати під сферу заборони ретроактивного застосування покарань, передбаченої в кінці статті 7 § 1 Конвенції. Інакше держави зможуть вільно – наприклад, шляхом внесення змін до законодавства або перегляду тлумачення встановлених норм, - вживати заходи, які ретроактивно переглядають межі призначеного покарання на шкоду засудженому, який не міг передбачити такий розвиток подій на момент скоєння злочину або призначення покарання. За таких умов стаття 7 § 1 була б позбавлена будь-якої корисної дії для засуджених осіб, межі покарань яких було постфактум змінено не на їхню користь. Суд зазначить, що такі зміни слід відрізняти від змін, внесених до способу відбування покарання, які не потрапляють у сферу застосування статті 7 § 1 in fine.Для того щоб визначити, чи стосується міра, застосована в ході відбування покарання, лише способу відбування покарання або, навпаки, чи зачіпає вона його межі, Суд повинен розглянути в кожній справі, які наслідки мало насправді призначене «покарання» за національним законодавством, яке діяло у відповідний час, або, іншими словами, якою була його справжня суть. При цьому він повинен розглядати національне законодавство в цілому і те, як воно застосовувалося у відповідний час (див. згадану вище справу «Kafkaris», § 145).

(c) Передбачуваність кримінального законуГоворячи про «закон», стаття 7 посилається на те ж поняття, на яке Конвенція всюди у своєму тексті посилається при використанні цього терміну, - поняття, яке включає законодавство та судову практику і передбачає вимоги щодо якості, особливо такі як доступність і передбачуваність (див. справи «Kokkinakis», згадана вище, §§ 40-41; «Cantoni», згадана вище, § 29; «Coëme та інші», згадана вище, § 145, та «E.K. проти Туреччини», № 28496/95, § 51, рішення від 7 лютого 2002 року). Ці якісні вимоги повинні бути виконані як стосовно визначення злочину, так і покарання, яке воно за собою тягне.Логічним наслідком того принципу, що закони повинні мати загальне застосування, є те, що формулювання законодавчих актів не завжди є чітким. Одним із стандартних методів регулювання нормами права є використання загальних категорій на відміну від вичерпних списків. Відповідно, багато законодавчих актів неминуче виписані з використанням таких термінів, які більшою чи меншою мірою є нечіткими, а їх тлумачення та застосування є питанням практики (див. згадані вище справи «Kokkinakis», § 40, та «Cantoni», § 31). Якби чітко не була сформульована норма права, в будь-якій системі права, зокрема кримінального, існує неминучий елемент судового тлумачення. Завжди існуватиме потреба в з’ясуванні сумнівних моментів і адаптації до мінливих обставин. Знову ж таки, хоча визначеність є вельми бажаною, її може супроводжувати надмірна жорсткість, тоді як закон повинен бути в змозі адаптуватися до мінливих обставин (див. згадану вище справу «Kafkaris», § 141).Надана судам роль у винесенні рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, що залишаються (там само). Прогресивний розвиток кримінального права через судову правотворчість є добре укоріненою і необхідною частиною правової традиції в державах-учасницях Конвенції (див. справу «Kruslin проти Франції», рішення від 24 квітня 1990 року, § 29 , Series A no. 176‑A). Стаття 7 Конвенції не може бути прочитана як така, що забороняє поступове уточнення положень щодо кримінальної відповідальності шляхом судового тлумачення в різних справах, за умови, що результуючий розвиток узгоджується з сутністю злочину і може бути розумно передбачений (див. справи «S.W.» та «C.R. проти Сполученого Королівства», згадані вище, § 36 та § 34, відповідно; «Streletz, Kessler та Krenz», згадана вище, § 50; «К.-H.W. проти Німеччини» [ВП], № 37201/97, § 85, ECHR 2001-II (витяги); «Korbely проти Угорщини» [ВП], № 9174/02, § 71, ECHR 2008; та «Kononov проти Латвії» [ВП], № 36376/04, § 185, ECHR 2010). Відсутність доступного і розумно передбачуваного судового тлумачення може навіть призвести до встановлення порушення прав обвинуваченого за статтею 7 (див., стосовно елементів складу злочину, справи «Pessino проти Франції», № 40403/02, §§ 35-36, рішення від 10 жовтня 2006 року, і «Dragotoniu та Militaru-Pidhorni проти Румунії», №№ 77193/01 та 77196/01, §§ 43-44, рішення від 24 травня 2007 року; стосовно покарання див. справу «Alimuçaj проти Албанії», № 20134/05, §§ 154-162, рішення від 7 лютого 2012 року). Якби це було інакше, об’єкт та мету цього положення - а саме те, що ніхто не повинен зазнавати свавільного кримінального переслідування, засудження або покарання, - було б зведено нанівець.

2. Застосування зазначених принципів до даної справиСуд насамперед зазначить, що правовою підставою для різних покарань та позбавлення волі заявниці був Кримінальний кодекс 1973 року - кримінальне законодавство, чинне на момент скоєння злочинів (1982-1987 роки); заявниця цього не оскаржувала.Суд зазначає, що доводи сторін в основному стосуються розрахунку загального строку позбавлення волі, який заявниця повинна відбути відповідно до положень, які стосуються максимального строку позбавлення волі для об’єднаних покарань, з одного боку, і системи зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю, як це передбачено Кримінальним кодексом 1973 року, з іншого. У цьому зв’язку Суд зазначає, що рішенням, ухваленим 30 листопада 2000 року на підставі статті 988 Кримінально-процесуального кодексу та статті 70.2 Кримінального кодексу 1973 року, Національна аудієнція встановила тридцять років в якості максимального строку позбавлення волі, який заявниця повинна відбути по всіх вироках (див. вище, пункт 14). Він також зазначає, що після вирахування з цього тридцятирічного максимального строку періодів зменшення строку покарання, наданих заявниці за виконану в ув’язненні працю, 24 квітня 2008 року адміністрація в’язниці Мурсії подала до Національної аудієнції пропозицію про встановлення 2 липня 2008 року в якості дати остаточного звільнення заявниці (див. вище, пункт 16). 19 травня 2008 року Національна аудієнція попросила адміністрацію в’язниці змінити запропоновану дату та розрахувати нову дату звільнення заявниці на основі нового підходу - так званої «доктрини Парота», - прийнятого Верховним судом у рішенні № 197/2006 від 28 лютого 2006 року, відповідно до якого будь-які застосовні коригування та періоди зменшення строку покарання повинні застосовуватися послідовно для кожного окремого покарання, допоки ув’язнена особа не закінчить відбувати тридцятирічний максимальний строк позбавлення волі (див. пункти 17, 18...). Нарешті Суд зазначає, що в застосуванні цієї нової судової практики Національна аудієнція зафіксувала 27 червня 2017 року в якості остаточної дати звільнення заявниці (див. вище, пункт 20).

(a) Межі призначеного покаранняУ даній справі завдання Суду полягає у встановленні того, що за національним законодавством передбачало призначене заявниці «покарання», зокрема, на основі формулювання законодавства, яке слід розглядати в світлі супровідної судової практики, яка його розтлумачує. При цьому він також повинен брати національне законодавство до уваги в цілому і те, як воно застосовувалось у відповідний час (див. згадану вище справу «Kafkaris», § 145).Коли заявниця скоїла злочини, стаття 70.2 Кримінального кодексу 1973 року дійсно посилалася на тридцятирічну межу в якості максимального строку позбавлення волі, який має відбуватися (condena) в разі призначення декількох покарань... Таким чином, вбачається, що існувала відмінність між поняттям «строк відбування покарання» (condena) і окремими покараннями (рenas), які фактично були винесені або призначені в рамках різних вироків, за якими заявницю було засуджено. Водночас, стаття 100 Кримінального кодексу 1973 року, яка стосується зменшення строку покарання за виконану працю, встановлювала, що при виконанні «призначеного покарання» ув’язнена особа мала право на зменшення покарання строком на один день за кожні два дні виконаної праці... Однак ця стаття не містила жодних конкретних вказівок про те, як застосовувати зменшення строку покарання в разі об’єднання декількох покарань, як це передбачено статтею 70.2 Кримінального кодексу, а також встановлення максимального строку позбавлення волі, як це було у справі заявниці, в якій покарання загальним строком в три тисячі років було зменшено до тридцяти років у застосування цього положення. Суд зазначає, що до моменту впровадження статті 78 нового Кримінального кодексу 1995 року закон прямо передбачав стосовно питання коригування покарань, що у виняткових випадках може братися до уваги загальна тривалість призначених покарань, а не максимальний строк, передбачений законом...Суд повинен також враховувати судову практику та практику тлумачення відповідних положень Кримінального кодексу 1973 року. Він зазначає, як це визнав уряд, що до рішення Верховного суду № 197/2006, в якому особі було призначено декілька строків позбавлення волі і було вирішено об’єднати їх та встановити максимальний строк позбавлення волі з метою відбування покарання, пенітенціарні органи та іспанські суди застосували зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю до максимального строку відбування покарання за статтею 70.2 Кримінального кодексу 1973 року. Таким чином, при застосуванні зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю пенітенціарні та судові органи взяли до уваги максимальний передбачений законом тридцятирічний строк позбавлення волі. У рішенні від 8 березня 1994 року (його перше рішення з цього питання - ... ) Верховний суд послався на максимальний передбачений законом тридцятирічний строк позбавлення волі як на «нове, самостійне покарання», до якого повинні застосовуватися такі передбачені законом можливості коригування покарання, як звільнення за спеціальним дозволом та зменшення строку покарання. Іспанські суди, включаючи Верховний суд, прийняли такий самий підхід при порівнянні покарань, які мають відбуватися згідно з Кримінальним кодексом 1995 року та попереднім кодексом, з урахуванням будь-якого зменшення строку покарання, яке вже було надане згідно з попереднім кодексом, для того, щоб визначити, який кримінальний закон був самим м’яким... Нарешті, до рішення Верховного суду № 197/2006 цей підхід був застосований до багатьох ув’язнених, засуджених за Кримінальним кодексом 1973 року, та чиї зменшення строків покарань за виконану в ув’язненні працю були відраховані від максимального тридцятирічного строку позбавлення волі...Як і Палата, Велика палата вважає, що незважаючи на нечіткість відповідних положень Кримінального кодексу 1973 року і той факт, що Верховний суд приступив до їх роз’яснення лише в 1994 році, чіткою практикою іспанських пенітенціарних та судових органів був розгляд строку позбавлення волі, який підлягав відбуванню (condena), тобто тридцятирічний максимальний строк позбавлення волі, передбачений в статті 70.2 Кримінального кодексу 1973 року, в якості нового, самостійного покарання, до якого деякі коригування, зокрема, зменшення покарання за виконану в ув’язненні працю, повинні були застосовуватися.                     Відповідно, під час відбування заявницею покарання - зокрема, після того, як 30 листопада 2000 року Національна аудієнція вирішила об’єднати її покарання та встановити максимальний строк позбавлення волі - вона мала всі підстави вважати, що призначене покарання становило тридцятирічний максимальний строк, від якого повинні відраховуватися будь-які зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю. Дійсно, у своєму останньому вироку щодо заявниці від 8 травня 2000 року, винесеному до ухвалення рішення про об’єднання покарань, Національна аудієнція взяла до уваги максимальний строк позбавлення волі, передбачений Кримінальним кодексом 1973 року, в поєднанні із системою зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю, передбаченою статтею 100 того ж кодексу, при визначенні того, який кримінальний кодекс - той, що діяв у відповідний час, або ж Кримінальний кодекс 1995 року - був більш м’яким для заявниці (див. вище, пункт 11). За таких обставин, і всупереч тому, що стверджував уряд, той факт, що заявниця не оскаржила рішення Національної аудієнції від 15 лютого 2001 року, яким було зафіксовано 27 червня 2017 року в якості дати, на яку вона закінчить відбування свого покарання (liquidación de condena), не є вирішальним, оскільки це рішення не враховувало вже зароблене нею зменшення строку покарання, а тому воно не стосувалося питання про те, як має застосовуватися зменшення строку покарання.                     Суд також зазначить, що зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю було чітко передбачене в законі (стаття 100 Кримінального кодексу 1973 року), а не в підзаконних актах (див. вище, для порівняння, справу «Kafkaris»). Більш того, в одному і тому ж самому кодексі були передбачені як покарання, так і зменшення строку покарання. Суд також зазначає, що такі зменшення строку покарання давали змогу значно скоротити строк відбування покарання - до третини від призначеного покарання - на відміну від спеціального звільнення, яке просто передбачало поліпшені або більш м’які умови виконання покарання (див., наприклад, згадані вище справи «Hogben» та «Uttley»; див. також особливу думку судді А. Асуа Батарріти (А. Asua Batarrita), що додається до рішення Конституційного суду № 40/2012,...). Після вирахування зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю, яке періодично затверджується суддею, відповідальним за виконання покарань (Juez de Vigilancia Penitenciaria), покарання повністю і остаточно було виконано в дату звільнення, погоджену судом, що призначав покарання. Крім того, на відміну від інших заходів, які мали вплив на виконання покарання, право на зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю не залежало від рішення судді, відповідального за виконання покарань: завдання останнього полягало в фіксуванні зменшення строку покарання, лише застосовуючи закон на основі пропозицій, що надавалися пенітенціарними органами, не розглядаючи такі фактори, як: наскільки небезпечною вважалася ув’язнена особа або перспективи її реінтеграції до суспільства (...; див., для порівняння, справи «Boulois проти Люксембургу» [ВП], № 37575/04, §§ 98-99, ECHR 2012, та «Macedo da Costa проти Люксембургу», № 26619/07, ухвала щодо прийнятності від 5 червня 2012 року). У цьому зв’язку слід зазначити, що стаття 100 Кримінального кодексу 1973 року передбачала автоматичне скорочення строку позбавлення волі за виконану в ув’язненні працю, за винятком двох конкретних випадків: коли ув’язнена особа втекла або намагалася втекти, або коли ув’язнена особа погано себе вела (що відповідно до статті 65 Пенітенціарних правил 1956 року означало вчинення двох або більше серйозних або дуже серйозних порушень дисципліни;...). Навіть у цих двох випадках зменшення строку покарання, яке вже було санкціоноване суддею, не могло було бути ретроактивно скасоване, оскільки дні зменшення строку покарання, яке вже було санкціоноване, вважалися такими, що вже були відбуті, і були частиною прав, законно набутих ув’язненим... У цьому зв’язку дану справу слід відрізнити від справи «Kafkaris», в якій п’ятирічне зменшення строку покарання, надане довічно ув’язненим особам на початку їхнього позбавлення волі, залежало від ​​їхньої хорошої поведінки (див. згадану вище справу «Kafkaris», §§ 16 і 65).                     Суд також вважає важливим, що хоча Кримінальний кодекс 1995 року позбавив осіб, засуджених у майбутньому, права на зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю, його перехідні положення дозволяли ув’язненим, засудженим за старим Кримінальним кодексом 1973 року - як і заявниця, - продовжувати користуватися перевагами цієї системи, якщо вона діяла на їхню користь... З іншого боку, Закон № 7/2003 встановив більш жорсткі умови спеціального звільнення - навіть для ув’язнених, засуджених до його вступу в силу... Суд робить з цього висновок, що обираючи в якості перехідного заходу збереження дії положень щодо зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю і з метою визначення найбільш м’якого кримінального закону, іспанський законодавець розглядав ці положення в якості частини матеріального кримінального права, тобто положень, які впливали на фактичну фіксацію покарання, а не лише на його виконання.                     У світлі вищесказаного Велика палата, як і Палата, вважає, що на момент скоєння заявницею злочинів, результатом чого стало її кримінальне переслідування, і на момент винесення рішення про об’єднання покарань та встановлення максимального строку позбавлення волі, відповідне іспанське право, взяте в цілому, в тому числі судова практика, було сформульоване з достатнім ступенем точності, щоб дозволити заявниці зрозуміти настільки, наскільки це було розумно за даних обставин, межі призначеного їй покарання, беручи до уваги максимальний тридцятирічний строк, передбачений статтею 70.2 Кримінального кодексу 1973 року, і зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю, передбачений статтею 100 того ж Кодексу (див., для протиставлення, згадану вище справу «Kafkaris», § 150). Таким чином, призначене заявниці покарання становило максимум тридцять років позбавлення волі, а будь-які зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю мали відраховуватися від цього максимального покарання.

(b) Чи змінило застосування до заявниці «доктрини Парота» лише спосіб виконання покарання, або ж його фактичні межі                     Далі Суд повинен встановити, чи стосувалося застосування «доктрини Парота» до заявниці лише способу виконання призначеного покарання або, навпаки, вплинуло на його межі. Він зазначає, що у своїх рішеннях від 19 травня і 23 червня 2008 року суд, який засудив заявницю, тобто, Національна аудієнція, відхилив пропозицію з боку тюремної адміністрації щодо встановлення 2 липня 2008 року в якості дати остаточного звільнення заявниці, засновану на старому методі застосування зменшення строку покарання (див. вище, пункти 17, 18 і 20). Посилаючись на «доктрину Парота», встановлену в рішенні № 197/2006, винесеному Верховним судом 28 лютого 2006 року - вже після того, як злочини було скоєно, покарання об’єднано, а максимальний строк позбавлення волі зафіксовано - Національна аудієнція перенесла дату на 27 червня 2017 року (див. вище, пункт 20). Суд зазначає, що в рішенні № 197/2006 Верховний суд відійшов від тлумачення, яке він прийняв у попередньому рішенні 1994 року... Більшість Верховного суду вважала, що нове правило, за яким зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю повинне застосовуватися до кожного окремого покарання - а не до максимального тридцятирічного строку, як це було раніше, - більше відповідало фактичному формулюванню положень Кримінального кодексу 1973 року, який проводив відмінність між «покаранням» (pena) та «строком відбування покарання» (condena).                     Хоча Суд охоче погоджується з тим, що національні суди краще знають, як тлумачити та застосовувати національне законодавство, він нагадує, що їхнє тлумачення повинне, тим не менш, бути у відповідності з принципом, що міститься в статті 7 Конвенції: тільки закон може визначити злочин і встановлювати покарання.                     Суд також зазначає, що розрахунок зменшення строку покарання за працю, виконану заявницею в ув’язненні, тобто, кількість днів, відпрацьованих в ув’язненні, і кількість днів, які вираховуються з її покарання, ніколи не ставився під сумнів. Як було визначено тюремною адміністрацією, загальна тривалість цього зменшення строку покарання - 3282 днів - була визнана усіма судами, які розглядали справу. Наприклад, у своєму рішенні при застосуванні «доктрини Парота» Верховного суду Національна аудієнція не змінила тривалості зменшення строку покарання, наданого заявниці за виконану в ув’язненні працю. Рішення не стосувалося того, чи заслуговувала вона на зменшення строку покарання, наприклад, з огляду на її поведінку або обставини, пов’язані з відбуванням покарання. Метою рішення було визначення елементу покарання, до якого має застосовуватися зменшення строку покарання.                     Суд зазначає, що застосування «доктрини Парота» до ситуації заявниці звело нанівець будь-який корисний ефект зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю, на що вона мала право за законом та згідно з остаточними рішеннями суддів, відповідальних за виконання покарань. Іншими словами, заявницю від початку було засуджено до низки тривалих строків позбавлення волі, які були об’єднані і обмежувалися фактичним строком в тридцять років, для яких зменшення строку покарання, на яке вона повинна була мати право, не мало жодних наслідків. Важливо відзначити, що уряд так і не зміг вказати, чи мало або матиме зменшення строку покарання, надане заявниці за виконану в ув’язненні працю, взагалі які-небудь наслідки для тривалості її ув’язнення.                     Відповідно, Суд хоч і погоджується з урядом, що питання застосування коригування покарання як такі випадають зі сфери застосування статті 7, він вважає, що спосіб, в який положення Кримінального кодексу 1973 року були застосовані в даній справі, вийшов за рамки однієї лише кримінально-карної політики.                     Зважаючи на вищевикладене та на іспанське право в цілому, Суд вважає, що використання в цій справі нового підходу при застосуванні зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю, запровадженого «доктриною Парота», не може вважатися мірою, пов’язаною виключно з виконанням покарання, призначеним заявниці, як це стверджував уряд. Ця міра, прийнята судом, який засудив заявницю, також призвела до переформулювання меж призначеного «покарання». У результаті застосування «доктрини Парота» максимальний тридцятирічний строк позбавлення волі перестав бути самостійним покаранням, до якого застосовувалося зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю, і натомість став тридцятирічним строком покарання, до якого жодне зменшення строку покарання не могло фактично бути застосоване.                     Відповідно, дана міра підпадає під сферу застосування останнього речення статті 7 § 1 Конвенції.

(c) Чи була «доктрина Парота» розумно передбачуваною                     Суд зазначає, що Національна аудієнція використала новий метод застосування зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю, запроваджений «доктриною Парота», а не метод, що використовувався на момент скоєння злочинів і засудження заявниці, тим самим позбавивши її будь-якої реальної перспективи отримання переваг від зменшення строку покарання, на яке вона втім мала право по закону.                     Ця зміна в системі застосування зменшення строку покарання стала результатом відходу Верховного суду від попередньої судової практики, а не зміни законодавства. Таким чином, необхідно визначити, чи було нове тлумачення відповідних положень Кримінального кодексу 1973 року, задовго після скоєння злочинів та засудження заявниці - і навіть після прийняття рішення від 30 листопада 2000 року про об’єднання покарань та встановлення максимального строку позбавлення волі - розумно передбачуваним для заявниці, тобто, чи могло воно вважатися таким, щоб відображає помітну тенденцію розвитку судової практики (див. справи «S.W.» і «C.R. проти Сполученого Королівства», ...). Щоб це встановити, Суд повинен розглянути, чи могла заявниця передбачити на момент її засудження, а також на момент, коли її було повідомлено про рішення об’єднати покарання і встановити максимальний строк позбавлення волі - у разі необхідності, після отримання відповідної юридичної консультації, - що призначене покарання може перетворитися на тридцять років фактичного позбавлення волі, без зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю, передбаченого статтею 100 Кримінального кодексу 1973 року.

При цьому він повинен взяти до уваги право, застосовне у відповідний час, зокрема судову та адміністративну практику до «доктрини Парота», запровадженої рішенням Верховного суду від 28 лютого 2006 року. У цьому зв’язку Суд зазначає, що єдиним значущим прецедентом, процитованим в цьому рішенні, було рішення від 8 березня 1994 року, в якому Верховний суд прийняв протилежний підхід, а саме, що максимальний тридцятирічний строк позбавлення волі був «новим, самостійним покаранням», до якого будь-яке передбачене законом зменшення строку покарання повинне було застосовуватися... На думку Суду, той факт, що єдине судове рішення не може мати авторитетне значення згідно з іспанським правом, ... не може бути вирішальним. Більше того, як зазначили судді, які не погодилися з рішенням від 28 лютого 2006 року, згода, якої дійшов пленум Верховного Суду 18 липня 1996 року, встановила, що зменшення строку покарання, надане на підставі Кримінального кодексу 1973 року, мало бути прийняте до уваги при порівнянні покарань, що мали відбуватися за новим та старим кримінальними кодексами, відповідно... Після набуття чинності Кримінальним кодексом 1995 року іспанські суди були зобов’язані використовувати цей критерій на індивідуальній основі, для того щоб визначити, який Кримінальний кодекс був більш м’яким, беручи до уваги наслідки на призначення покарань системи зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю.                     Сам уряд погодився, що практикою пенітенціарних та судових органів до «доктрини Парота» було застосування зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю до максимального тридцятирічного строку позбавлення волі, хоча перше рішення Верховного суду з цього питання було винесене лише в 1994 році.                     Суд також надає ваги тому факту, що Верховний суд не відходив від своєї практики до 2006 року - десять років після того, як відповідне законодавство було скасовано. При цьому Верховний суд надав нове тлумачення положенням закону, який більше не був чинним, а саме Кримінальному кодексу 1973 року, який був замінений Кримінальним кодексом 1995 року. Крім того, як було зазначено вище (див. пункт 102), перехідні положення Кримінального кодексу 1995 року мали на меті залишити в силі систему зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю, встановлену Кримінальним кодексом 1973 року, щодо осіб, засуджених за цим Кодексом - як і заявниця, - саме для того, щоб дотриматися положень про заборону ретроактивного застосування більш суворого кримінального закону. Однак нове тлумачення Верховного суду, яке позбавило ефекту будь-якого зменшення строку покарання, яке вже було надане, фактично призвело до позбавлення заявниці та інших осіб, що знаходилися в подібному становищі, можливості скористатися системою зменшення строку покарання.                     Крім того, Суд не може погодитися з доводом уряду про те, що тлумачення Верховного суду було передбачуваним, тому що воно більше дотримувалося букви Кримінального кодексу 1973 року. Суд повторює, що його завдання полягає не в тому, щоб визначити, як положення цього кодексу повинні тлумачитися в національній правовій системі, а в з’ясуванні питання про те, чи могла заявниця розумно передбачити нове тлумачення згідно із «законом», чинним у відповідний момент. Цей «закон» - в матеріальному сенсі, в якому цей термін використовується в Конвенції, який включає неписаний закон або судову практику, - був послідовно застосований пенітенціарними та судовими органами протягом багатьох років, допоки «доктрина Парота» не встановила новий курс. На відміну від судових тлумачень, які мали місце у згаданих вище справах «S.W.» та «C.R. проти Сполученого Королівства», відхід від судової практики в цій справі не становив тлумачення кримінального права, яке слідувало помітній тенденції розвитку судової практики.                     Нарешті, Суд вважає, що міркування кримінально-правової політики, на які посилався Верховний суд, не є достатніми для того, щоб виправдати такий відхід від судової практики. Хоча Суд визнає, що Верховний суд ретроактивно не застосував Закон № 7/2003 про внесення змін до Кримінального кодексу 1995 року, із наданої Верховним судом аргументації зрозумілим є те, що його мета була тією ж, що й мета вищезгаданого закону, а саме - гарантування повного та ефективного відбування максимального встановленого законом строку позбавлення волі особами, які відбувають кілька тривалих строків позбавлення волі... У зв’язку з цим, хоча Суд і визнає, що держави вільні визначати свою власну кримінально-правову політику, наприклад, шляхом збільшення мір покарань, застосовних до злочинів (див. згадану вище справу «Achour», § 44), вони повинні при цьому дотримуватися вимог статті 7 (справа «Maktouf та Damjanovic проти Боснії і Герцеговини» [ВП], №№ 2312/08 та 34179/08, § 75, рішення від 18 липня 2013 року). У цьому зв’язку Суд нагадує, що стаття 7 Конвенції беззастережно забороняє ретроспективне застосування кримінального закону, якщо таке застосування діятиме на шкоду обвинуваченій особі.                     У світлі вищевикладеного Суд вважає, що на момент засудження заявниці і на момент її повідомлення про рішення про об’єднання її покарань та встановлення максимального строку позбавлення волі жодних ознак наявності помітної тенденції розвитку судової практики в контексті рішення Верховного суду від 28 лютого 2006 року не існувало. Таким чином, у заявниці не було жодних причин вважати, що Верховний суд відійде від своєї попередньої судової практики, і що в результаті Національна аудієнція застосує надане їй зменшення строку покарання не до максимального тридцятирічного строку позбавлення волі, який вона мала відбути, а послідовно до кожного з призначених їй покарань. Як Суд зазначив вище (див. пункти 109 та 111), такий відхід від судової практики призвів до зміни меж призначеного покарання на шкоду заявниці.                     З цього випливає, що мало місце порушення статті 7 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 § 1 КОНВЕНЦІЇ                     Заявниця стверджувала, що починаючи з 3 липня 2008 року, вона перебувала в увязненні в порушення вимог «законності» та «процедури, встановленої законом». Вона посилалася на статтю 5 Конвенції, відповідні положення якої передбачають наступне:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

(а) законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом;

...».

A. Рішення Палати                     У своєму рішенні Палата зазначила, у світлі міркувань, які привели її до встановлення порушення статті 7 Конвенції, що у відповідний момент заявниця не могла передбачити в розумній мірі, що реальну тривалість її ув’язнення буде збільшено майже на дев’ять років, і що після відходу від судової практики до неї буде ретроактивно застосовано новий метод застосування зменшення строку покарання. Відповідно, Палата встановила, що після 3 липня 2008 перебування заявниці в ув’язненні не було «законним», а тому мало місце порушення статті 5 § 1 Конвенції (§ 75 рішення).

B. Доводи сторін у Великій палаті

1. Заявниця                     Заявниця стверджувала, що стаття 5 § 1 Конвенції також закріплює вимоги щодо якості закону, що означає, що національне законодавство, яке санкціонує позбавлення волі, повинне бути достатньо чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Вона також стверджувала, що стаття 5 застосовується до права засудженого на дострокове звільнення, якщо правові норми, які встановлюють це право, роблять його не умовним або залежним від дискреційних повноважень відповідних органів, а застосовним до будь-кого, хто відповідає юридичним умовам для його отримання (згадана вище справа «Grava», §§ 31-46), незалежно від того, чи стосується міра самого покарання або ж його виконання для цілей статті 7. Вона стверджувала, що збільшення строку покарання та/або його реальна тривалість не були розумно передбачуваними, і, в якості альтернативи, що суть призначеного покарання та/або спосіб його виконання, та/або його реальна тривалість також не були розумно передбачуваними.

2. Уряд                     Уряд стверджував, що рішення Палати відійшло від практики Суду по статті 5 Конвенції, зокрема рішень у згаданих вище справах «Kafkaris» та «М. проти Німеччини». Він стверджував, що в цій справі існував ідеальний причинно-наслідковий зв’язок між призначеними покараннями за численні тяжкі злочини, скоєні заявницею, та тривалістю часу, який вона провела в ув’язненні. Як у вироках, якими її було засуджено, так і в рішенні 2000 року про об’єднання покарань та встановлення максимального строку позбавлення волі і рішенні 2001 року про встановлення 27 червня 2017 року в якості дати звільнення заявниці, зазначалося, що вона повинна буде відбути тридцять років позбавлення волі.

C. Оцінка Суду

1. Принципи, встановлені в практиці Суду                     Підпункти (а)-(f) статті 5 § 1 Конвенції містять вичерпний перелік допустимих підстав позбавлення волі, і жодне позбавлення волі не буде законним, якщо воно не підпадає під одну з цих підстав (див. згадану вище справу «М. проти Німеччини», § 86). Стаття 5 § 1 (а) дозволяє «законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом». Беручи до уваги французький текст, слово «засудження» для цілей статті 5 § 1 (а) повинне розумітися як таке, що означає як встановлення вини після того, як було встановлено згідно із законом те, що мав місце злочин (див. справу «Guzzardi проти Італії», рішення від 6 листопада 1980 року, § 100, Series A no. 39), так і призначення покарання або іншої міри, що передбачає позбавлення волі (див. справу «Van Droogenbroeck проти Бельгії», рішення від 24 червня 1982 року, § 35, Series A no. 50).                     Крім того, слово «після» в підпункті (а) не просто означає, що ув’язнення повинне хронологічно слідувати «засудженню»: на додаток, «ув’язнення» має бути результатом, «слідувати та залежати від» або мати місце «в силу» «засудження». Якщо коротко, між ними повинен існувати достатній причинно-наслідковий зв’язок (див. справи «Weeks проти Сполученого Королівства», рішення від 2 березня 1987 року, § 42, Series A no. 114; «Stafford проти Сполученого Королівства» [ВП], № 46295/99, § 64, ECHR 2002‑IV; «Kafkaris», згадана вище, § 117; та «М. проти Німеччини», згадана вище, § 88). Втім, з плином часу зв’язок між первісним засудженням та подальшим позбавленням волі поступово стає менш тісним (див. згадану вище справу «Van Droogenbroeck», § 40). Причинно-наслідковий зв’язок, що вимагається відповідно до підпункту (а), може зрештою розірватися, якщо має місце ситуація, в якій рішення не звільняти особу або знову затримати її базувалося на підставах, які були несумісні з цілями суду, який призначив покарання, або на оцінці, яка була нерозумною з точки зору цих цілей. Якщо таке має місце, затримання, яке було законним на початку, перетвориться на позбавлення волі, яке є свавільним, а отже, несумісним зі статтею 5 (див. справи «Weeks», згадана вище, § 49, та «Grosskopf проти Німеччини», № 24478/03, § 44, рішення від 21 жовтня 2010 року).                     У практиці Суду по статті 5 § 1 добре встановлено, що будь-яке позбавлення волі повинне бути засноване не лише на одному з винятків, перерахованих у підпунктах (а)-(f), але й також повинне бути «законним». Якщо «законність» тримання під вартою стоїть під сумнівом, в тому числі питання про те, чи було дотримано «процедуру, встановлену законом», Конвенція посилається головним чином на національне законодавство і встановлює зобов’язання дотримуватися матеріальних і процесуальних норм національного законодавства. Вона в першу чергу вимагає, щоб будь-який арешт або затримання мали юридичну основу в національному законодавстві, але також стосується і якості закону, вимагаючи, щоб він був сумісний з принципом верховенства права - концепції, властивої всім статтям Конвенції (див. згадані вище справи «Kafkaris», § 116, та «М. проти Німеччини», § 90). «Якість закону» означає, що якщо національне законодавство дозволяє позбавлення волі, воно має бути достатньо доступним, точним та передбачуваним у своєму застосуванні, аби уникнути будь-якого ризику свавілля (див. справу «Amuur проти Франції», рішення від 25 червня 1996 року, § 50, Reports 1996‑III). Встановлений Конвенцією стандарт «законності» вимагає, щоб усе законодавство було достатньо чітким для того, щоб дати особі можливість - за необхідності, після відповідної консультації - передбачити настільки, наскільки це є розумним за обставин, наслідки, які певне діяння може тягти за собою (див. справи «Baranowski проти Польщі», № 28358/95, § 52, ECHR 2000‑III; «М. проти Німеччини», згадана вище, § 90; та «Oshurko проти України», № 33108/05, § 98, рішення від 8 вересня 2011 року). Якщо мова йде про позбавлення волі, дуже важливо, щоб національне законодавство чітко визначало умови утримання під вартою (див. справу «Creangă проти Румунії» [ВП], № 29226/03, § 120, рішення від 23 лютого 2012 року).                     Нарешті Суд повторює, що хоча стаття 5 § 1 (а) Конвенції як така не гарантує права ув’язненої особи на дострокове звільнення - як умовного, так і остаточного (див. справи «İrfan Kalan проти Туреччини», № 73561/01, ухвала щодо прийнятності від 2 жовтня 2001 року, та «Celikkaya проти Туреччини», № 34026/03, ухвала щодо прийнятності від 1 червня 2010 року), - ситуація може відрізнятися, якщо компетентні органи, які не мають дискреційних повноважень, зобов’язані застосовувати таку міру до будь-якої особи, яка відповідає умовам отримання передбаченого законом права (див. справи «Grava», згадана вище, § 43; «Pilla проти Італії», № 64088/00, § 41, рішення від 2 березня 2006 року; та «Şahin Karataş проти Туреччини», № 16110/03, § 37, рішення від 17 червня 2008 року).

2. Застосування цих принципів до даної справи                     Насамперед Суд зазначить, що, як справедливо зазначила заявниця, відмінність, яка проводиться для цілей статті 7 Конвенції між «покаранням» та «виконанням» покарання, не є вирішальною для цілей статті 5 § 1 (а). Міри, які стосуються виконання покарання або його коригування, можуть зачіпати право на свободу, що захищається статтею 5 § 1, оскільки фактична тривалість позбавлення волі залежить, серед іншого, від їх застосування (див., наприклад, справи «Grava», згадана вище, §§ 45 і 51, та, стосовно передачі ув’язнених між державами, «Szabó проти Швеції» (прийнятність), № 28578/03, ECHR 2006-VIII). У той час як стаття 7 застосовується до «покарання», призначеного судом, який виніс вирок, стаття 5 застосовується до ув’язнення, яке є результатом такого покарання.                     У даній справі Суд не має сумнівів у тому, що заявницю було засуджено компетентним судом відповідно до процедури, передбаченої законом, за змістом статті 5 § 1 (а) Конвенції. Дійсно, заявниця не заперечувала, що її утримання під вартою було законним до 2 липня 2008 року - дати, яка була спочатку запропонована тюремною адміністрацією для її остаточного звільнення. Тому Суд повинен встановити, чи було подальше утримання заявниці під вартою після цієї дати «законним» за змістом статті 5 § 1 Конвенції.                     Суд зазначає, що в рамках восьми різних проваджень Національна аудієнція визнала заявницю винною у вчиненні різних злочинів, пов’язаних з терористичними актами. На застосування Кримінального кодексу, який діяв на момент скоєння злочинів, заявницю було засуджено до позбавлення волі загальним строком на більш ніж 3000 років (див. вище, пункти 11-12). У більшості з цих вироків, а також у своєму рішенні від 30 листопада 2000 року про об’єднання покарань та встановлення максимального строку позбавлення волі, Національна аудієнція зазначила, що заявниця повинна буде відбути максимальний строк позбавлення волі в тридцять років відповідно до статті 70.2 Кримінального кодексу 1973 року (див. вище, пункти 11 і 14). Суд зазначає, що утримання заявниці під вартою ще не досягло цього максимального строку. Існує очевидний причинно-наслідковий зв’язок між засудженнями заявниці та її подальшим утриманням під вартою після 2 липня 2008 року, який був результатом, відповідно, обвинувальних вироків та максимального тридцятирічного строку позбавлення волі, встановленого 30 листопада 2000 року (див., з відповідними змінами, справу «Kafkaris», § 120).                     Проте Суд має розглянути питання про те, чи був «закон», який дозволяв подальше утримання заявниці під вартою після 2 липня 2008 року, досить передбачуваним у своєму застосуванні. Відповідність вимогам передбачуваності повинна розглядатися у світлі «закону», який діяв на момент первісного засудження та протягом подальшого періоду утримання під вартою. У світлі міркувань, які привели його до встановлення порушення статті 7 Конвенції, Суд вважає, що на той момент, коли заявниця була засуджена, коли вона працювала в ув’язненні, і коли її було повідомлено про рішення про об’єднання покарань і встановлення максимального строку позбавлення волі, вона не могла передбачити в розумній мірі, що метод, який використовувався для застосування зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю, зміниться в результаті відходу Верховного суду від своєї практики в 2006 році, і що до неї буде застосовано новий підхід.                     Суд зазначає, що застосування відходу від судової практики до ситуації заявниці в дійсності відстрочило дату її звільнення майже на дев’ять років. Тому вона відбувала більш тривалий термін позбавлення волі, аніж повинна була відбути відповідно до національного законодавства на момент її засудження, з урахуванням зменшення строку покарання, право на яке вона вже отримала відповідно до закону (див., з відповідними змінами, згадану вище справу «Grava», § 45).                     Суд приходить до висновку, що після 3 липня 2008 року утримання заявниці під вартою не було «законним», у порушення статті 5 § 1 Конвенції.

III. СТАТТЯ 46 КОНВЕНЦІЇ                     У відповідних частинах статті 46 Конвенції передбачено:

«1. Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.

  2. Остаточне рішення Суду передається Комітетові Міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням.

...».

A. Рішення Палати                     Беручи до уваги особливі обставини справи та нагальну необхідність покласти край порушенню статті 7 та статті 5 § 1 Конвенції, Палата дійшла висновку про необхідність покласти на державу-відповідача обов’язок щодо якнайшвидшого звільнення заявниці (§ 83 рішення).

B. Доводи сторін у Великій палаті

1. Заявниця                     Заявниця стверджувала, що той факт, що Суд ніколи не застосовував свою виняткову компетенцію щодо призначення індивідуального заходу в подібній справі, не має значення. Вона стверджувала, що Суд має право призначити індивідуальні заходи, і що якщо характер встановленого порушення не залишає «будь-якого реального вибору щодо заходів, необхідних для його усунення», він може прийняти рішення про застосування лише одного такого індивідуального заходу. Вона також піддала уряд критиці за те, що останній не зазначив, які заходи, окрім її звільнення, є доступними в тому випадку, якщо Суд встановить порушення статей 5 та 7 Конвенції.

2. Уряд                     Уряд стверджував, що в подібних справах стосовно ретроактивного застосування законодавчих змін, яке призвело до подовження утримання під вартою засудженої особи, Суд ніколи не користався своїм винятковим правом призначати індивідуальні заходи для виконання свого рішення (він послався на справу «М. проти Німеччини», див. вище). У цьому зв’язку він відзначив, що хоча Суд визнав порушення статті 7 у справі «Kafkaris» (див. вище), оскільки законодавство не відповідало необхідному стандарту, Суд не призначав жодних заходів, пов’язаних із звільненням заявника, який все ще перебував у в’язниці на момент винесення рішення (уряд також послався на справу «Kafkaris проти Кіпру», № 9644/09, ухвала щодо прийнятності від 21 червня 2011 року).

C. Оцінка Суду                     У силу статті 46 Конвенції, Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточні рішення Суду у справах, в яких вони є сторонами; при цьому виконання рішень знаходиться під контролем Комітету Міністрів. Це означає, що якщо Суд встановлює факт порушення, держава-відповідач несе юридичне зобов’язання не лише виплатити відповідним особам суми, присуджені в якості справедливої сатисфакції відповідно до статті 41, але й вжити індивідуальних та/або, за необхідності, загальних заходів у рамках національної правової системи, аби покласти край встановленому Судом порушенню та усунути його наслідки. Мета таких дій полягає в тому, щоб повернути заявника, наскільки це можливо, в положення, в якому він перебував би, якби положення Конвенції не було порушено (див., серед багатьох інших джерел, справи «Scozzari та Giunta проти Італії» [ВП], № 39221/98 та 41963/98, § 249, ECHR 2000-VIII; «VereingegenTierfabrikenSchweiz (VGT) проти Швейцарії» (№ 2) [ВП], № 32772/02, § 85, ECHR 2009; та «Scoppola» (№ 2 ), згадана вище, § 147).                     Це правда, що в принципі держава-відповідач вільна у виборі засобів, за допомогою яких вона виконає свої юридичні зобов’язання за статтею 46 Конвенції, за умови, що такі засоби є сумісними з висновками, викладеними в рішенні Суду (див. згадану вище справу «Scozzari та Giunta», § 249). Проте в деяких особливих ситуаціях, з метою надання допомоги державі-відповідачу у виконанні її зобов’язань за статтею 46, Суд може зазначити тип індивідуальних та/або загальних заходів, які можуть бути вжиті для того, щоб покласти край ситуації, яка призвела до встановлення порушення (див. справи «Broniowski проти Польщі» [ВП], № 31443/96, § 194, ECHR 2004-V, та «Stanev проти Болгарії» [ВП], № 36760/06, §§ 255-258, ECHR 2012). В інших виняткових випадках характер встановленого порушення може бути таким, що не залишає реального вибору щодо заходів, необхідних для його усунення, і Суд може вирішити призначити лише один такий захід (див. справи «Assanidze проти Грузії» [ВП], № 71503/01, §§ 202-203, ECHR 2004-II; «Aleksanyan проти Росії», № 46468/06, §§ 239-240, рішення від 22 грудня 2008 року; та «Fatullayev проти Азербайджану», № 40984/07, §§ 176-177, рішення від 22 квітня 2010 року).                     Велика палата погоджується з висновком Палати і вважає, що дана справа належить до останньої з вищезазначених категорій. Беручи до уваги особливі обставини справи та нагальну необхідність покладення краю встановленим нею порушенням Конвенції, вона вважає, що держава-відповідач повинна якнайшвидше звільнити заявницю.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ                     Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».                     Заявниця вимагала компенсацію моральної шкоди, яка, як вона стверджувала, була їй спричинена, а також відшкодування понесених судових та інших витрат. Уряд оскаржував вимогу щодо моральної шкоди.

A. Рішення Палати                     У своєму рішенні Палата присудила заявниці 30 000 євро в якості компенсації за моральну шкоду. Вона також присудила їй 1 500 євро за судові та інші витрати, понесені в ході провадження в ній.

B. Доводи сторін у Великій палаті

1. Заявниця                     На додаток до сум, вже присуджених Палатою заявниці, вона вимагала 60 000 євро в якості компенсації моральної шкоди, яка, як вона стверджувала, була їй спричинена, а також відшкодування судових та інших витрат, понесених у провадженні в Великій палаті. Вона не надала жодних квитанцій за судові та інші витрати, понесені в провадженні у Великій палаті.

2. Уряд                     Уряд стверджував, що присудження компенсації Судом особі, визнаній винною в скоєнні вбивств, які скоїла заявниця, - яка була визнана винною в ході судового провадження, який відповідав усім вимогам справедливого судового розгляду, - буде важко зрозуміти. Він стверджував, що у справі «Kafkaris» (згаданій вище), «беручи до уваги усі обставини справи», Суд визнав, що встановлення факту порушення статті 7 Конвенції саме по собі є достатньою справедливою компенсацією щодо будь-якої спричиненої моральної шкоди.

C. Оцінка Суду

1. Моральна шкода                     Суд визнає, що в рішенні у справі «Kafkaris» він дійшов висновку, що встановлення порушення Конвенції саме по собі є достатньою справедливою сатисфакцією щодо будь-якої моральної шкоди. Однак у цьому рішенні він не встановив порушення статті 5 § 1, а його висновок про порушення статті 7 стосувалося лише якості закону. Дана справа відрізняється від неї, оскільки Суд встановив, що подальше утримання заявниці під вартою після 3 липня 2008 року є порушенням статті 5 § 1, і що вона повинна була відбути більш суворе покарання, ніж те, що було призначене, в порушення статті 7 Конвенції (див., з відповідними змінами, згадану вище справу «М. проти Німеччини», § 141). Ця ситуація не могла не завдати заявниці моральної шкоди, яка не може бути компенсована виключно констатацією цих порушень.                     Зважаючи на всі обставини справи і роблячи свою оцінку на справедливій основі, Суд присуджує заявниці 30 000 євро в цій частині.

2. Судові та інші витрати                     Відповідно до практики Суду, судові та інші витрати не присуджуються за статтею 41, якщо не буде встановлено, що вони дійсно були понесені, а також були необхідними та розумними за розміром (див., наприклад, справу «Iatridis проти Греції» (справедлива сатисфакція) [ВП], № 31107/96, § 54, ECHR 2000-XI).                     Велика палата зазначає, що заявниці було присуджено 1 500 євро за судові та інші витрати, понесені в ході провадження в Палаті. Оскільки вона не надала жодних документальних підтверджень судових та інших витрат, понесених в ході провадження у Великій палаті (див., для порівняння, справу «Tănase проти Молдови» [ВП], № 7/08, § 193, ECHR 2010), їй слід присудити 1 500 євро за всі судові та інші витрати.

3. Відсотки у разі несвоєчасної сплати                     Суд вважає, що відсотки у разі несвоєчасної сплати мають визначатися на підставі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, до якої слід додати три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД

1. Постановляє п’ятнадцятьма голосами проти двох, що мало місце порушення статті 7 Конвенції;

2. Постановляє одностайно, що після 3 липня 2008 року утримання заявниці під вартою не було «законним», в порушення статті 5 § 1 Конвенції;

3. Постановляє шістнадцятьма голосами проти одного, що держава-відповідач повинна забезпечити якнайшвидше звільнення заявниці;

4. Постановляє десятьма голосами проти семи, що держава-відповідач повинна виплатити заявниці протягом трьох місяців 30 000 євро (тридцять тисяч євро), плюс будь-який податок, що може бути нарахований, в якості компенсації за моральну шкоду;

5. Постановляє одностайно, що держава-відповідач повинна виплатити заявниці протягом трьох місяців 1 500 євро (півтори тисячі євро), плюс будь-який податок, що може бути нарахований заявниці, в якості відшкодування судових та інших витрат;

6. Постановляє одностайно, що зі спливом зазначених вище трьох місяців і до розрахунку на названі суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, чинної у відповідний період несвоєчасної сплати, плюс три відсоткові пункти;

7. Відхиляє одностайно решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською та французькою мовами та проголошено на відкритому слуханні в Палаці прав людини в м. Страсбург 21 жовтня 2013 року.

Майкл O’БойлДін Шпільман
              Заступник Секретаря  Голова

У відповідності до статті 45 § 2 Конвенції та правила 74 § 2 Регламенту Суду до рішення були надані наступні окремі думки:

(a) Співпадаюча думка судді Ніколау;

(b) Спільна частково неспівпадаюча думка суддів Віллігера, Штайнер, Пауер-Форде, Лемменса та Гріцка;

(c) Спільна частково неспівпадаюча думка суддів Махоуні та Вехабовіча;

(d) Спільна частково неспівпадаюча думка судді Махоуні.

Д.Ш.
M.O.Б.

Окремі думки не перекладалися, однак їх викладено англійською та французькою мовами в офіційних мовних версіях рішення, яке можна знайти в базі рішень Суду HUDOC.

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2014.

Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2014.

The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2014.

Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.

[1] Суд, що має юрисдикцію, зокрема, у справах про тероризм та знаходиться в Мадриді.

Full & Egal Universal Law Academy