© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2014. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2014. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2014. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
Інформаційний бюлетень практики Суду № 167
Жовтень 2013
Del Río Prada проти Іспанії [ВП] - 42750/09
Рішення від 21.10.2013 [ВП]
Стаття 7
Стаття 7-1
Більш суворе покарання
Немає покарання без закону
Ретроактивність
Перенесення дати звільнення заявниці після того, як було змінено судову практику після її засудження: порушення
Стаття 5
Стаття 5-1
Законний арешт або затримання
Перенесення дати звільнення заявниці після того, як було змінено судову практику після її засудження: порушення
Факти - в період між 1988 і 2000 роками в рамках восьми кримінальних проваджень заявниці було призначено низку покарань у вигляді позбавлення волі загальною тривалістю більше 3000 років за різні злочини, пов’язані з терористичними актами. У листопаді 2000 року, з огляду на тісний юридичний та хронологічний зв’язок між злочинами, Національна аудієнція об’єднала покарання заявниці та встановила тридцять років в якості загального строку позбавлення волі - відповідно до меж, передбачених Кримінальним кодексом 1973 року, чинним у відповідний час. У квітні 2008 року адміністрація в’язниці, в якій заявниця відбувала покарання, призначила дату її звільнення на липень 2008 року, після вирахування зменшення строку покарання за виконану нею в ув’язненні працю з моменту її утримання під вартою в 1987 році. Згодом, у травні 2008 року Національна аудієнція попросила тюремну адміністрацію переглянути заплановану дату звільнення заявниці та перерахувати її на основі нового підходу (відомого як «доктрина Парота»), прийнятого Верховним судом у рішенні в лютому 2006 року, відповідно до якого відповідні коригування покарання та зменшення строку покарання повинні були застосовуватися до кожного покарання окремо, а не до максимального тридцятирічного строку позбавлення волі. Як результат, остаточну дату звільнення заявниці було встановлено на 27 червня 2017 року. Її подальші апеляції не увінчалися успіхом.
У рішенні, винесеному 10 липня 2012 року (див. Інформаційний бюлетень 154), Палата Суду одностайно постановила, що мало місце порушення статей 5 і 7 Конвенції, встановивши, що застосування нового методу розрахунку зменшення строку покарання не було передбачуваним на момент засудження заявниці і становило собою ретроактивне застосування на її шкоду зміни, яка мала місце після скоєння злочинів.
Право - Стаття 7: Доводи сторін в основному стосувалися розрахунку загального строку позбавлення волі, який заявниця повинна була відбути відповідно до положень про об’єднання покарань та встановлення максимального строку, а також відповідно до системи зменшення покарання за виконану в ув’язненні працю, як це було передбачено в Кримінальному кодексі 1973 року.
(a) Межі призначеного покарання – за Кримінальним кодексом 1973 року, застосовним на момент скоєння злочинів, максимальний тридцятирічний строк позбавлення волі був максимальним строком відбування покарання (condena) у випадку скоєння кількох пов’язаних між собою злочинів, на відміну від поняття «покарань» (рenas), призначених в різних вироках, за яким злочинця було засуджено. Крім того, для мети виконання «призначеного покарання» ув’язнені особи мали право на один день зменшення покарання за кожні два дні виконаної праці. Втім, конкретних положень про застосування зменшення строку покарання при об’єднанні декількох покарань та встановлення максимального строку позбавлення волі, як і в справі заявниці, в якій покарання загальним строком в три тисячі років було зменшено до тридцяти років, не існувало. До 1995 року, коли було розроблено новий Кримінальний кодекс, закон прямо передбачав стосовно питання застосування коригування покарань, що у виняткових випадках може братися до уваги загальна тривалість призначених покарань, а не максимальний строк відбування покарання, передбачений законом.
Враховуючи судову практику та практику тлумачення відповідних положень Кримінального кодексу 1973 року, до рішення Верховного суду 2006 року, коли покарання засудженої особи були об’єднані та було встановлено максимальний строк позбавлення волі, пенітенціарні та судові органи застосовували будь-яке зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю до максимального строку позбавлення волі. Таким чином, при застосуванні зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю вони брали до уваги максимальний тридцятирічний строк позбавлення волі, встановлений законом. У рішенні, прийнятому в березні 1994 року, Верховний суд послався на максимальний встановлений законом тридцятирічний строк позбавлення волі як на «нове, самостійне покарання», до якого повинне застосовуватися будь-яке коригування, передбачене законом. Таким чином, незважаючи на неоднозначність відповідних положень Кримінального кодексу 1973 року і той факт, що Верховний суд роз’яснив їх лише в 1994 році, чіткою практикою тюремних і судових органів був розгляд строку відбування покарання (condena), враховуючи тридцятирічну верхню межу, в якості нового, самостійного покарання, до якого деякі коригування, зокрема, зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю, повинні були застосовуватися. У світлі цієї практики, під час відбування покарання заявниця мала всі підстави вважати, що призначене покарання становило максимальний тридцятирічний строк, від якого повинне відраховуватися будь-яке зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю. Крім того, зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю було прямо передбачене в законодавстві, яке вимагало автоматичного зменшення строку покарання в якості компенсації за виконану в ув’язненні працю, за винятком двох випадків: коли ув’язнена особа втекла з-під варти або намагалася втекти, і коли ув’язнена особа погано себе вела. Навіть у цих двох випадках зменшення строку покарання, яке вже було призначене суддею, не могло скасовуватися ретроспективно, оскільки дні зменшення строку покарання, яке вже було санкціоноване, вважалися вже відбутими і були частиною прав, законно набутих ув’язненою особою.
Хоча Кримінальний кодекс 1995 року позбавив осіб, засуджених у майбутньому, права на зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю, його перехідні положення дозволяли ув’язненим особам, засудженим за старим Кримінальним кодексом 1973 року - як і заявниця, - продовжувати користуватися цією системою, якщо вона діяла на їхню користь. Проте закон встановив більш жорсткі умови спеціального звільнення, навіть для ув’язнених, засуджених до його вступу в силу. Суд зробив з цього висновок, що обираючи в якості перехідного заходу збереження дії положень щодо зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю і з метою визначення найбільш м’якого кримінального закону, іспанський законодавець розглядав ці положення в якості складової частини матеріального кримінального права, тобто положень, які впливали на фактичну фіксацію покарання, а не лише на його виконання.
У світлі вищевикладеного, на момент скоєння заявницею злочинів, результатом чого стало її кримінальне переслідування, і на момент винесення рішення про об’єднання покарань та встановлення максимального строку позбавлення волі, відповідне іспанське право, взяте в цілому, було сформульоване з достатнім ступенем точності, щоб дозволити заявниці зрозуміти настільки, наскільки це було розумно за даних обставин, межі призначеного їй покарання, беручи до уваги максимальний тридцятирічний строк і систему зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю, передбачені Кримінальним кодексом 1973 року. Таким чином, призначене заявниці покарання становило максимум тридцять років позбавлення волі, а будь-яке зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю мало відраховуватися від цього максимального покарання.
(b) Чи змінило застосування до заявниці «доктрини Парота» лише спосіб виконання покарання, або ж його фактичні межі - У травні 2008 року Національна аудієнція відхилила пропозицію про встановлення 2 липня 2008 року в якості дати остаточного звільнення заявниці, пославшись при цьому на «доктрину Парота», прийняту в рішенні Верховного суду в лютому 2006 року – вже після того, як злочини було скоєно, вироки об’єднано, а максимальний строк позбавлення волі зафіксовано. Вона вважала, що нове правило, за яким зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю повинне застосовуватися до кожного окремого покарання - а не до максимального тридцятирічного строку, як це було раніше, - більше відповідало фактичному формулюванню положень Кримінального кодексу 1973 року. Застосування «доктрини Парота» до ситуації заявниці звело нанівець будь-яке зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю, на що вона мала право за законом та згідно з остаточними рішеннями суддів, відповідальних за виконання покарань. У результаті максимальний тридцятирічний строк позбавлення волі перестав бути самостійним покаранням, до якого мало застосовуватися зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю, і замість цього став тридцятирічним строком покарання, до якого жодне зменшення строку покарання на практиці не застосовувалося.
(c) Чи була «доктрина Парота» розумно передбачуваною - Зміна в системі застосування зменшення строку покарання стала результатом відходу Верховного суду від попередньої судової практики, а не зміни законодавства. У березні 1994 року Верховний суд дійшов висновку, що максимальний тридцятирічний строк позбавлення волі є «новим, самостійним покаранням», до якого має застосовуватися будь-яке зменшення строку покарання, передбачене законом. У будь-якому випадку, практикою пенітенціарних та судових органів до «доктрини Парота» було застосування зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю до максимального тридцятирічного строку позбавлення волі. Верховний суд не відходив від своєї практики до 2006 року - десять років після того, як відповідне законодавство було скасоване. При цьому він надав нового тлумачення положенням закону, який більше не був чинним, а саме Кримінальному кодексу 1973 року, який було замінено Кримінальним кодексом 1995 року. Крім того, перехідні положення Кримінального кодексу 1995 року мали на меті залишити в силі систему зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю, встановлену Кримінальним кодексом 1973 року, по відношенню до осіб, засуджених за цим Кодексом, - саме для того, щоб дотриматися положень про заборону ретроактивного застосування більш суворого кримінального закону. Однак нове тлумачення Верховного суду, яке позбавило сили будь-якого вже наданого зменшення строку покарання, фактично означало, що заявницю та інших осіб, що знаходилися в подібному становищі, було позбавлено можливості скористатися системою зменшення строку покарання.
Нарешті, хоча Суд визнав, що Верховний суд не застосував ретроактивно закон про внесення змін до Кримінального кодексу 1995 року, із наданої Верховним судом аргументації було тим не менш зрозумілим, що його мета була тією ж, що й мета згаданого закону, а саме – забезпечення повного та ефективного відбування максимального встановленого законом строку позбавлення волі тими особами, які відбувають кілька тривалих строків позбавлення волі. У зв’язку з цим, хоча держави вільні визначати свою власну кримінально-правову політику, наприклад, шляхом збільшення мір покарань, застосовних до злочинів, вони тим не менш повинні при цьому дотримуватися вимог статті 7 Конвенції, яка беззастережно забороняє ретроспективне застосування кримінального закону, якщо таке застосування діє на шкоду обвинуваченій особі.
У світлі вищевикладеного, на момент засудження заявниці і на момент її повідомлення про рішення про об’єднання її покарань та встановлення максимального строку позбавлення волі жодних ознак наявності помітної тенденції розвитку судової практики в контексті рішення Верховного суду 2006 року не існувало. Таким чином, у заявниці не було жодних причин вважати, що Верховний суд відійде від своєї попередньої судової практики, і що в результаті Національна аудієнція застосує надане їй зменшення строку покарання не до максимального тридцятирічного строку позбавлення волі, а послідовно до кожного з призначених їй покарань. Такий відхід від судової практики призвів до зміни меж призначеного покарання на шкоду заявниці.
Висновок: порушення (п’ятнадцятьма голосів проти двох).
Стаття 5 § 1: заявницю було засуджено компетентним судом відповідно до процедури, передбаченої законом; їй було призначено більше трьох тисяч років позбавлення волі. У більшості відповідних вироків, а також у своєму рішенні від листопада 2000 року про об’єднання покарань та встановлення максимального строку позбавлення волі, Національна аудієнція зазначила, що заявниця повинна буде відбути максимальний строк позбавлення волі в тридцять років відповідно до Кримінального кодексу 1973 року. Утримання заявниці під вартою ще не досягло цього максимального строку. Існував очевидний причинно-наслідковий зв’язок між засудженнями заявниці та її подальшим утриманням під вартою після 3 липня 2008 року, який був результатом, відповідно, обвинувальних вироків та максимального тридцятирічного строку позбавлення волі.
У світлі міркувань, які привели Суд до встановлення порушення статті 7 Конвенції, він дійшов висновку, що на той момент, коли заявниця була засуджена, коли вона працювала в ув’язненні, і коли її було повідомлено про рішення про об’єднання покарань і встановлення максимального строку позбавлення волі, вона не могла передбачити в розумній мірі, що метод, який використовувався для застосування зменшення строку покарання за виконану в ув’язненні працю, зміниться в результаті відходу Верховного суду від своєї практики в 2006 році, і що до неї буде застосовано новий підхід. Це відстрочило дату звільнення заявниці майже на дев’ять років. Тому вона відбувала більш тривалий термін позбавлення волі, аніж повинна була відбути відповідно до національного законодавства, яке існувало на момент її засудження, з урахуванням зменшення строку покарання, право на яке вона вже отримала відповідно до закону. Таким чином, після 3 липня 2008 року утримання заявниці під вартою не було «законним».
Висновок: порушення (одностайно).
Стаття 46: З огляду на особливі обставини справи та нагальну необхідність покладення краю встановленим в даній справі порушенням Конвенції було постановлено, що держава-відповідач повинна якнайшвидше звільнити заявницю.
Стаття 41: 30 000 євро в якості компенсації за моральну шкоду.
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини
Цей стислий виклад, підготовлений канцелярією Суду, не є зобов’язальним для Суду.
Щоб перейти до інформаційних бюлетенів з практики Суду, натисніть тут
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2014.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2014.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2014.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.
Full & Egal Universal Law Academy