ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ДОЛГАНІН ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF DOLGANIN v. UKRAINE)
(Заява № 18404/07)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
16 лютого 2017 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Долганін проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Фаріс Вегабовіч (Faris Vehabović), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Карло Ранцоні (Carlo Ranzoni), судді,
та Анна-Марія Дуге (Anne-Marie Dougin), в.о. заступника Секретаря секції,
після обговорення за зачиненими дверима 24 січня 2017 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 18404/07), яку 05 квітня 2007 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Валерій Миколайович Долганін (далі – заявник).
2. Заявника, якому було надано правову допомогу, представляла пані Л.Г. Ібадова, юрист, яка практикує у м. Харків. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина з Міністерства юстиції.
3. 03 червня 2013 року про скарги за статтями 3 та 5 Конвенції щодо стверджуваного жорстокого поводження із заявником, непроведення ефективного розслідування, відсутності належної медичної допомоги та незаконного тримання під вартою було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
4. Заявник народився у 1972 році та проживає у м. Харків.
A. Затримання заявника, стверджуване жорстоке поводження з ним та пов’язані з цим події
5. Згідно з твердженнями заявника 03 травня 2005 року о 14 год.
00 хв. його затримали у його будинку без будь-якого пояснення причини затримання та доставили до Орджонікідзевського районного відділу Харківського міського управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області, де його прикули наручниками до батареї. Приблизно о 22 год. 00 хв. його доставили до слідчого. Там його поклали на підлогу з руками в наручниках за спиною, та п’ять чи шість працівників міліції наносили йому удари в живіт та печінку. Потім працівники міліції надягнули на нього протигаз з перекритим доступом кисню та видихнули туди тютюновий дим. Працівники міліції вимагали, щоб він зізнався «у вчинених злочинах». Таке поводження тривало одну годину, а потім заявника помістили до камери. Наступного ранку заявник відчув сильний біль у животі та звернувся за медичною допомогою (див. пункт 8).
6. Уряд заперечив усі твердження про жорстоке поводження. Проте він не зміг надати жодної фактичної інформації про те, чи був заявник у зазначений день присутнім у райвідділі міліції, оскільки час зберігання відповідних документів закінчився, і журнал доставлених осіб до райвідділу міліції був знищений.
7. 04 травня 2005 року щодо заявника та двох інших осіб було порушено кримінальне провадження за обвинуваченням у вчиненні
12 квітня 2005 року розбійного нападу.
8. Того ж дня заявник звернувся зі скаргою на гострий біль у животі до чергового працівника міліції. О 22 год. 00 хв. було викликано карету швидкої допомоги, та його доставили до Харківської міської лікарні № 17 (далі – лікарня № 17). Після госпіталізації заявник зазначив, що 03 травня 2005 року він впав на бетонну підлогу. Стан його здоров’я було класифіковано як середнього ступеня тяжкості. Його первинне медичне обстеження не виявило жодних видимих тілесних ушкоджень. У заявника було здуття живота, він відчував помірний біль з лівого боку у середній частині живота та області нирок («позитивний» симптом Пастернацького) та мав «негативні» ознаки перитоніту. Його перевели у хірургічне відділення, щоб перевірити, чи мав він тупу травму живота та позачеревну гематому. Заявник пройшов ультразвукове та рентгенологічне обстеження, а також були зроблені аналізи сечі та крові. Не було виявлено жодної патології, крім кишкового пневматозу, який згідно з медичним висновком міг бути непрямим наслідком можливої травми черевної порожнини. Заявнику призначили відповідне лікування.
9. Згідно із записами у медичній картці 05 травня 2005 року заявник більше не відчував біль, а стан його здоров’я покращився. Після надання відповідних рекомендацій щодо подальшого лікування його виписали з лікарні у задовільному стані. Заявник стверджував, що працівники міліції змусили працівників лікарні виписати його, незважаючи на поганий стан його здоров’я.
10. Того ж дня заявник, відмовившись від свого права на правову допомогу, зізнався у вчиненні відповідного злочину та був затриманий. У відповідних частинах протоколу про затримання зазначено:
«Слідчий ... К., 05.05.2005 о 18:00 відповідно до статті 115 Кримінально-процесуального кодексу України затримав за підозрою у вчиненні злочину: Долганіна Валерія Миколайовича ...
Доставлено до слідчого ... або фактично затримано: 05.05.2005...»
11. Його забрали на судово-медичне обстеження, яке проводилося у присутності працівника міліції. У відповідному висновку зазначено, що судово-медичний експерт не встановив жодних тілесних ушкоджень, а заявник не висловлював жодних скарг. Згідно з твердженнями заявника огляд був поверхневим, а про жорстоке з ним поводження працівник міліції змусив його мовчати.
12. Пізніше того дня заявника допитали як підозрюваного і він підтвердив свої попередні показання, знову відмовившись від свого права на правову допомогу.
13. 06 травня 2005 року заявнику пред’явили обвинувачення у вчиненні розбійного нападу та допитали за відсутності захисника. Він підтвердив надані ним раніше показання.
14. Того ж дня заявник поскаржився на нудоту, біль у животі, здуття, слабкість та сухість у роті, і його доставили до Харківської міської клінічної лікарні № 2 (далі – лікарня № 2), де він пройшов повне медичне обстеження. Під час обстеження заявник знову зазначив, що 03 травня 2005 року впав на бетонну підлогу. Йому було діагностовано заворот сигмовидної кишки та гостру товстокишкову непрохідність, яка вимагала хірургічного втручання. 07 травня 2005 року було проведено операцію, а 13 травня 2005 року заявника виписали з лікарні у задовільному стані.
15. 13 червня 2005 року у присутності свідків заявник відмовився від участі у відтворенні обстановки та обставин події через стан здоров’я, посилаючись на надані ним раніше показання.
16. 13 квітня 2007 року Орджонікідзевський районний суд обрав заявнику покарання у виді позбавлення волі на строк сім років у зв’язку з одним епізодом розбійного нападу. У резолютивній частині вироку було зазначено, що строк відбування заявником покарання мав відліковуватися з 03 травня 2005 року, дня його фактичного затримання.
17. 12 лютого 2009 року Апеляційний суд Харківської області залишив цей вирок без змін.
18. 09 червня та 29 липня 2009 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника.
B. Лікування заявника у Харківському слідчому ізоляторі
(далі – Харківське СІЗО).
19. З 16 травня 2005 року до 19 червня 2009 року заявник тримався під вартою у Харківському СІЗО. 19 червня 2009 року його перевели до іншого слідчого ізолятора, а згодом до виправної колонії. Подана до Суду скарга заявника на неналежне лікування стосується лише Харківського СІЗО.
1. Виклад подій заявника
20. Згідно з твердженнями заявника медична допомога, надана йому під час його тримання під вартою у Харківському СІЗО, була неналежною та призвела до погіршення стану його здоров’я
2. Виклад подій Уряду
21. Уряд стверджував, що проблеми заявника зі шлунково-кишковим трактом були давніми та хронічними. З медичної картки заявника вбачається, що у 2003 році під час відбування покарання у виправній колонії за іншим обвинуваченням його визнали інвалідом II групи через його проблеми зі шлунково-кишковим трактом, а лікарі наголошували на необхідності хірургічного втручання.
22. 16 травня 2005 року після прибуття до Харківського СІЗО заявник пройшов медичний огляд, і йому призначили післяопераційне лікування. Його взяли на диспансерний облік.
23. 03 червня 2005 року лікар-терапевт СІЗО рекомендував продовження призначеного раніше лікування.
24. 06 червня 2005 року заявник пройшов рентгенологічне обстеження, та йому було діагностовано залишкові зміни після перенесеного туберкульозу. Заявнику призначили протирецидивне лікування, спеціальне дієтичне харчування та регулярні медичні огляди.
25. 23 серпня 2005 року лікар-терапевт діагностував заявнику злукову хворобу та призначив йому відповідне лікування.
26. 28 листопада 2005 року заявник пройшов рентгенологічне обстеження органів грудної порожнини і його визнали здоровим.
27. 18 травня 2006 року заявника обстежив хірург і діагностував йому стан після лапаротомії.
28. 17 серпня 2006 року терапевт підтвердив, що заявник страждав на злукову хворобу, та призначив йому відповідне лікування.
29. 17 жовтня 2006 року заявник поскаржився до медичної частини на проблеми зі шлунком. Йому призначили відповідне лікування.
30. Після подальших скарг на здоров’я 08 грудня 2006 року заявнику було діагностовано вегето-судинну дистонію та призначено відповідне лікування.
31. 26 лютого 2007 року заявнику діагностували гострий бронхіт. Йому було призначено відповідне лікування та рекомендовано консультацію лікаря-фтизіатра, що він зробив 28 лютого 2007 року. Жодних ознак активного туберкульозу виявлено не було.
32. 01 та 07 березня 2007 року були проведені подальші огляди. Стан здоров’я заявника покращувався. Після цього та до його переведення 19 червня 2009 року до іншої установи виконання покарань заявник більше не звертався до медичної частини Харківського СІЗО.
33. 23 червня 2009 року та 12 жовтня 2010 року через його проблеми зі шлунково-кишковим трактом заявника визнавали особою з інвалідністю ІІ групи на один рік та особою з інвалідністю ІІІ групи до кінця строку відбування покарання відповідно.
34. 05 січня 2012 року заявник був умовно-достроково звільнений.
C. Розслідування скарг заявника на жорстоке поводження
35. 20 лютого 2006 року заявник звернувся до прокуратури зі скаргою на жорстоке поводження працівників міліції 03 травня
2005 року. Він надав детальний виклад подій та вимагав надання йому запису з журналу обліку затриманих осіб відділу міліції в якості доказу.
36. 02 березня 2006 року прокуратура Орджонікідзевського району міста Харкова (далі – районна прокуратура) відмовила у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції через відсутність corpus delicti. При цьому прокурор посилався на результати судово-медичного обстеження від 05 травня 2005 року, поставлені діагнози у лікарнях № 2 та № 17, а також те, що слідчий, в провадженні якого перебувала справа заявника, заперечив усі твердження про жорстоке поводження.
37. 08 серпня 2006 року мати заявника та 05 вересня 2006 року заявник повторно поскаржилися до районної прокуратури на жорстоке поводження працівників міліції із заявником 03 травня 2005 року. Листами від 18 вересня 2006 року прокурор поінформував заявника та його мати, що аналогічна скарга заявника вже була розглянута та 02 березня 2006 року визнана необґрунтованою.
38. 14 вересня 2006 року прокуратура Харківської області (далі – обласна прокуратура) скасувала зазначену постанову від 02 березня 2006 року з огляду на неповноту перевірки та постановила провести додаткову перевірку.
39. 11 та 28 вересня 2006 року і 20 жовтня 2006 року районна прокуратура знову відмовила у порушенні кримінальної справи, навівши аналогічні підстави, що і в своїй постанові від 02 березня
2006 року.
40. 28 квітня 2007 року обласна прокуратура скасувала постанову від 20 жовтня 2006 року у зв’язку з неповнотою перевірки. Прокурор чітко вказав заходи, які необхідно було вжити під час додаткової перевірки. Було зазначено, що заявник та працівники міліції мали бути детально допитані про обставини, за яких відбулося стверджуване жорстоке поводження, у тому числі щодо точного місця та часу жорстокого поводження, задіяних осіб та їхніх ролей у стверджуваній події. Крім того, слід було ідентифікувати можливих свідків, які могли підтвердити чи спростувати факт жорстокого поводження, допитати медичних експертів, які оглядали заявника, а відповідні медичні документи мали бути витребувані та отримані.
41. 24 травня 2007 року прокурор знову відмовив у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції.
42. 25 травня 2007 року обласна прокуратура скасувала зазначену постанову як передчасну та повторно надала відповідну вказівку щодо проведення додаткової перевірки.
43. 01 червня 2007 року у відповідь на скаргу заявника прокуратура знову відмовила у порушенні кримінальної справи у зв’язку з відсутністю медичних або інших доказів його тверджень.
44. У незазначену дату зазначену постанову знову було скасовано вищестоящим прокурором та надано вказівку провести додаткову перевірку. Сторони не повідомили Суд про результати цієї додаткової перевірки.
45. Під час судового розгляду кримінальної справи заявник скаржився, що його зізнавальні показання були отримані працівниками міліції під примусом. У вироку від 13 квітня 2007 року, яким заявника було визнано винним, його скарга на жорстоке поводження була відхилена у зв’язку з необґрунтованістю, головним чином, на підставі висновків судово-медичного обстеження від 05 травня 2005 року та результатів здійснених прокурорами перевірок скарг заявника. Суд також зазначив, що протягом усього досудового слідства заявник визнавав свою вину, ніколи не скаржився на жорстоке поводження та до судового розгляду від своїх показань не відмовлявся (суд вважав, що заявник зробив це лише в якості частини своєї стратегії захисту). У скаргах на свій вирок до Апеляційного суду Харківської області та Верховного Суду України заявник посилався на видану лікарнею № 17 медичну довідку, в якій зазначалося, що він зазнав травми живота. Зокрема, він зазначив, що цей доказ жорстокого поводження з ним був повністю проігнорований судом першої інстанції. У своїх ухвалах вищестоящі суди відхилили твердження заявника про жорстоке поводження на тих самих підставах, що й суд першої інстанції.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
46. Положення Кримінально-процесуального кодексу України
1960 року щодо досудового слідства наведені в рішенні у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункт 45, від 15 травня 2012 року).
47. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року втратив чинність 19 листопада 2012 року, коли набрав чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року. Новий кодекс скасував стадію дослідчих перевірок. Відповідні положення нового кодексу наведені в рішенні у справі «Нагорський проти України» (Nagorskiy v. Ukraine) (заява № 37794/14, пункт 38, від 04 лютого 2016 року).
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ ЗІ СТВЕРДЖУВАНИМ ЖОРСТОКИМ ПОВОДЖЕННЯМ
48. Заявник скаржився, що 03 травня 2005 року він зазнав жорстокого поводження працівників міліції, а ефективного розслідування його скарги у зв’язку з цим проведено не було. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»
A. Доводи сторін
49. Уряд заперечив проти будь-якого твердження про жорстоке поводження працівників міліції та стверджував, що скарга заявника щодо цього обмежувалась нечіткими висловлюваннями та непідтвердженими медичними або іншими доказами. Він зазначив, що перевезення заявника до лікарні 04 травня 2005 року було спричинене його проблемами зі шлунково-кишковим трактом, які мали хронічний характер та через які йому у 2003 році зробили операцію. Уряд також посилався на твердження самого заявника, що він впав на бетонну підлогу. У світлі цих міркувань Уряд стверджував, що скарга заявника за матеріальним аспектом статті 3 Конвенції була явно необґрунтованою.
50. Стосовно процесуального аспекту статті 3 Конвенції Уряд стверджував, що розслідування скарг заявника на жорстоке поводження з ним було своєчасним та ефективним і цього аспекту статті 3 Конвенції порушено не було. Зокрема, він стверджував, що прокурори провели перевірки тверджень заявника, в ході яких вони врахували результати судово-медичного обстеження від 05 травня 2005 року та записи у медичній картці заявника, а також допитали причетних працівників міліції. Жодних медичних або інших доказів стверджуваного жорстокого поводження виявлено не було.
51. Заявник підтримав свої скарги. Він доводив, що його твердження були обґрунтованими та підтверджувались медичними доказами. Він не заперечував хронічний характер проблем зі шлунково-кишковим трактом, однак заперечив проти твердження, що у зв’язку з цим йому робили операцію до його затримання. Заявник вважав, що нездатність Уряду надати деталі щодо його місцезнаходження 03 травня 2005 року та пояснити, чому потреба у хірургічному втручанні стала терміновою саме під час його перебування під контролем працівників міліції, становила достатній доказ на підтримку його тверджень про жорстоке поводження.
52. Він також стверджував, що працівники міліції змусили його дати недостовірне пояснення болю в його животі, проте ймовірна достовірність наданої ним версії ніколи органами влади не перевірялася, оскільки жодного ефективного розслідування його скарг на жорстоке поводження працівників міліції ніколи не проводилось.
B. Оцінка Суду
1. Процесуальний аспект статті 3 Конвенції
(a) Прийнятність
53. Уряд не висунув жодних заперечень щодо прийнятності цієї скарги. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
(b) Суть
54. Суд повторює, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею представників держави, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції, за своєю суттю вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Для того, щоб розслідування вважалося «ефективним», воно, в принципі, має бути здатним призвести до встановлення фактів справи, а також до встановлення і покарання винних осіб. Зобов’язання провести розслідування не є обов’язком досягнення результатів, а обов’язком вжиття заходів. Органи влади повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для збирання доказів, які стосуються події, у тому числі показань свідків, висновків судово-медичних експертиз тощо. Будь-який недолік у розслідуванні, який перешкоджає встановленню походження тілесних ушкоджень або винних осіб, може призвести до порушення цього стандарту, щодо цього також передбаченні вимоги оперативності та розумної швидкості (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), від 28 жовтня 1998 року, пункт 102, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-VIII, та «Михєєв проти Росії» (Mikheyev v. Russia), заява № 77617/01, пункти 107 – 110, від 26 січня 2006 року).
55. Стосовно цієї справи Суд зазначає, що тоді як 04 травня
2005 року під час госпіталізації заявника у лікарню № 17 жодних видимих тілесних ушкоджень, як вбачається, зафіксовано не було, відповідні медичні документи вказували на існування непрямих доказів того, що заявник міг зазнати травму живота (див. пункт 8). Тому Суд вважає, що скарга заявника на жорстоке поводження до національних органів влади була небезпідставною, а, отже, призвела до виникнення процесуального зобов’язання за статтею 3 Конвенції провести ефективне розслідування цього твердження.
56. Заявник чекав до 20 лютого 2006 року, тобто більше дев’яти місяців після події, перш ніж поскаржитися на те, що зазнав тілесних ушкоджень під час тримання під вартою у відділі міліції. Суд не виключає, що така затримка, в принципі, могла негативно вплинути на ефективність розслідування. Проте на думку Суду це не мало вплинути на ретельність розслідування, яке органи влади зобов’язані були забезпечити (див. рішення у справі «Строган проти України» (Strogan v. Ukraine), заява № 30198/11, пункт 55, від 06 жовтня 2016 року).
57. Суд зазначає, що твердження заявника було розглянуте під час дослідчих перевірок без проведення повного розслідування. Суд неодноразово встановлював, що ця процедура не відповідає принципам ефективного засобу юридичного захисту (див. рішення у справах «Давидов та інші проти України» (Davydov and Others v. Ukraine), заяви № 17674/02 та № 39081/02, пункти 310 – 312, та «Савіцький проти України» (Savitskyy v. Ukraine), заява № 38773/05, пункт 105, від 26 липня 2012 року).
58. Суд зауважує, що після висунення заявником своєї скарги органи влади винесли щонайменше шість постанов про відмову у порушенні кримінальної справи, чотири з яких були скасовані як передчасні. Суд вже неодноразово постановляв, що повторення таких постанов зазвичай свідчить про серйозні недоліки провадження (див., наприклад, рішення у справі «Дрозд проти України» (Drozd v. Ukraine), заява № 12174/03, пункт 66, від 30 липня 2009 року).
59. До того ж скасовуючи 28 квітня 2007 року постанову про відмову у порушенні кримінальної справи, обласний прокурор вказав на низку додаткових дій, яких необхідно було вжити в межах перевірки (див. пункт 40). Проте не вбачається, що слідчі органи виконали ці вказівки, оскільки наступні постанови про відмову у порушенні кримінальної справи від 24 травня 2007 року та 01 червня 2007 року також були скасовані.
60. Крім того, очевидно, що не було вжито жодних заходів для встановлення того, чи дійсно заявник був присутнім у відділі міліції
03 травня 2005 року, коли мало місце стверджуване жорстоке поводження, та чи отримав він яке-небудь ушкодження до затримання. Прокуратура жодного разу не посилалася на те, що результати медичного обстеження заявника в лікарні № 17 вказували, що у заявника могла бути травма живота. Вони не перевірили це припущення з метою встановлення, чи було таке тілесне ушкодження, коли та за яких обставин воно було отримане (жорстоке поводження, падіння на бетонну підлогу тощо). Крім того, показання працівників міліції, причетних до стверджуваного жорстокого поводження, були прийняті як правдиві, і вбачається, що жодних подальших дій для перевірки тверджень заявника вжито не було.
61. Під час судового розгляду кримінальної справи заявника його твердження про жорстоке поводження розглядалося виключно в контексті правового питання щодо прийнятності відповідних доказів у судовому засіданні. Цей розгляд був обмеженим, оскільки містив лише посилання на матеріали справи. Крім того, суд першої інстанції не прокоментував конкретний аргумент заявника щодо його страждань через травму живота (див. пункт 45).
62. За цих обставин Суд доходить висновку, що органи влади не провели ретельне розслідування твердження заявника про жорстоке поводження у відділі міліції. Отже, було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції.
2. Матеріальний аспект статті 3 Конвенції
(a) Прийнятність
63. Суд зазначає, що скарга на жорстоке поводження порушує серйозні питання, які вимагають розгляду по суті. Отже, всупереч доводам Уряду, скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції (див. рішення у справі «Серіков проти України» (Serikov v. Ukraine), заява № 42164/09,
пункт 53, від 23 липня 2015 року). Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
(b) Суть
64. Суд нагадує, що стаття 3 Конвенції є втіленням однієї з основоположних цінностей демократичного суспільства. Вона категорично забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від обставин або поведінки потерпілого (див., серед інших джерел, рішення у справі «Лабіта проти Італії» [ВП] (Labita v. Italy) [GC], заява № 26772/95, пункт 131, ЄСПЛ 2000-IV).
65. Суд враховує субсидіарний характер своєї ролі та визнає, що він має бути обережним, перебираючи на себе роль суду першої інстанції, якщо це неминуче не вимагається обставинами конкретної справи (див., mutatis mutandis, ухвалу щодо прийнятності у справі «МакКерр проти Сполученого Королівства» (McKerr v. the United Kingdom), заява № 28883/95, від 04 квітня 2000 року). Тим не менш, коли висуваються твердження за статтею 3 Конвенції, Суд повинен здійснити особливо ретельний аналіз навіть, якщо провадження і розслідування на національному рівні вже відбулись (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Рібіч проти Австрії» (Ribitsch v. Austria), від 04 грудня 1995 року, пункт 32, Серія A № 336 та «Авшар проти Туреччини» (Avşar v. Turkey), заява № 25657/94, пункт 283, ЄСПЛ 2001-VII (витяги).
66. Суд також повторює, що при оцінці доказів він загалом керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом» (див. рішення у справі «Ідалов проти Росії» [ВП] (Idalov v. Russia) [GC], заява № 5826/03, пункт 95, від 22 травня 2012 року). Проте така доведеність може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту.
67. У цій справі немає прямих доказів того, що заявник зазнав жорстокого поводження працівників міліції, як стверджується.
Під час його госпіталізації 04 травня 2005 року до лікарні № 17 або надалі після проведення його медичних обстежень жодних видимих тілесних ушкоджень зафіксовано не було. Щоправда, результати медичного обстеження заявника від 04 травня 2005 року не виключали того, що він міг зазнати травми живота. Проте будь-яких додаткових відомостей щодо цього надано не було. Аналогічно Суд не має жодної інформації щодо того, чи було зрештою медично підтверджено наявність цього тілесного ушкодження.
68. Суд повторює, що коли особа була затримана працівниками міліції здоровою, а при звільненні з-під варти в неї є тілесні ушкодження, держава має надати правдоподібне пояснення причині виникнення тілесних ушкоджень, неможливість надання якого порушує чітке питання за статтею 3 Конвенції (див. рішення у справі «Томазі проти Франції» (Tomasi v. France), від 27 серпня 1992 року, пункти 108 – 111, Серія А № 241-А та згадане рішення у справі «Рібіч проти Австрії» (Ribitsch v. Austria), пункт 34, стр. 26). У цій справі за відсутності будь-яких достатньо вагомих доказів того, чи була травма живота причиною проблем зі здоров’ям заявника, через які його доставили та лікували у лікарні, та, якщо це так, точного характеру тілесного ушкодження, часу його заподіяння та можливої причини, Суд вважає неможливим встановити «поза розумним сумнівом», чи мало місце будь-яке жорстоке поводження у відділі міліції, як стверджував заявник.
69. Проте він підкреслює, що саме нездатність органів влади провести ефективне розслідування скарг заявника дозволила ключовому питанню справи залишитися нерозв’язаним.
70. Зрештою, Суд пам’ятає про той факт, що Уряд не надав інформації про те, чи перебував заявник у відділі міліції 03 травня 2005 року. Проте він вважає, що лише факту незадокументованого тримання під вартою недостатньо для обґрунтування висновку про те, що заявник зазнав жорстокого поводження (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Капустяк проти України» (Kapustyak v. Ukraine), заява № 26230/11, пункт 69, від 03 березня 2016 року).
71. У зв’язку з цим матеріальний аспект статті 3 Конвенції порушено не було.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З НАДАННЯМ НЕНАЛЕЖНОЇ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ ПІД ЧАС ТРИМАННЯ ПІД ВАРТОЮ
72. Заявник скаржився, що йому було відмовлено у своєчасній та належній медичній допомозі як під час перебування під контролем працівників міліції, так і під час досудового тримання під вартою у Харківському СІЗО. У зв’язку з цим він послався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»
A. Доводи сторін
73. У своїй первинній заяві заявник скаржився, що йому було відмовлено у наданні медичної допомоги 05 та 06 травня 2005 року, а у Харківському СІЗО належна медична допомога йому не надавалася. 19 листопада 2013 року у своїх коментарях до зауважень Уряду заявник також висунув скаргу на ненадання медичної допомоги 03 та 04 травня, а також у період з 13 до 16 травня 2005 року. Він також стверджував, що проведена 07 травня 2005 року операція була неналежної якості та йому довелося чекати цілий день, відчуваючи гострий біль, перш ніж його прооперували, хоча відповідні медичні норми передбачали, що час очікування не мав перевищувати декількох годин. Посилаючись на ті самі норми, він, зрештою, зазначив, що мав перебувати в лікарні принаймні до 18 травня 2005 року.
74. Уряд зазначив, що заявник страждав на проблеми зі шлунково-кишковим трактом задовго до його затримання. Надавши розгорнуту інформацію про надане заявнику медичне лікування із самого початку тримання його під вартою та до його звільнення, він стверджував, що надана йому допомога була своєчасною та належною. Усі скарги заявника були розглянуті та не було жодних доказів того, що стан здоров’я заявника істотно погіршився під час тримання під вартою, або що проблеми, яких він зазнав, були викликані відсутністю належної медичної допомоги, а не характером його хронічного захворювання.
B. Оцінка Суду
1. Стверджувана відмова у наданні медичної допомоги у період з 05 до 07 травня 2005 року
75. Суд визнає, що джерелом скарг заявника були конкретні події, які сталися у зазначені дати. Тому скарги не можуть тлумачитися як такі, що стосуються тривалої ситуації.
76. Суд також зазначає, що він неодноразово встановлював, що в Україні не існує ефективного та доступного засобу юридичного захисту для цілей пункту 1 статті 35 Конвенції для розгляду скарг стосовно відсутності належної медичної допомоги під час тримання під вартою (див. рішення у справах «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пункт 69, від 28 березня 2006 року, «Яковенко проти України» (Yakovenko v. Ukraine), заява № 15825/06, пункт 75, від 25 жовтня 2007 року та «Буглов проти України» (Buglov v. Ukraine), заява № 28825/02, пункт 74, від 10 липня 2014 року). У будь-якому разі в матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що заявник намагався скористатися яким-небудь засобом юридичного захисту у зв’язку з його скаргами щодо зазначених подій.
77. З огляду на свою усталену практику щодо застосування правила шестимісячного строку (див., наприклад, ухвали щодо прийнятності у справах «Денніс та інші проти Сполученого Королівства» (Dennis and Others v. the United Kingdom), заява № 76573/01, від 02 липня 2002 року і «Коваль проти України» (Koval v. Ukraine), заява № 65550/01,
від 30 березня 2004 року та рішення у справі «Ананьєв та інші проти Росії» (Ananyev and others v. Russia), заяви № 42525/07 та № 60800/08, пункт 72, від 10 січня 2012 року) Суд зауважує, що оскаржувані заявником події мали місце більше ніж за шість місяців до подання відповідних скарг до Суду (05 квітня 2007 року та 19 листопада
2013 року відповідно). Отже, він вважає, що ця частина заяви має бути відхилена відповідно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції як подана поза встановленим строком.
2. Стверджуване надання неналежної медичної допомоги у Харківському СІЗО
78. Суд зауважує, що первинна скарга заявника обмежувалася загальними твердженням, що надана йому у Харківському СІЗО медична допомога була неналежною, без надання будь-яких деталей. Заявник не скористався можливістю розширити цю скаргу після повідомлення Уряду про справу.
79. Крім того, у своїй відповіді на зауваження Уряду заявник не заперечував точність наданих Урядом медичних записів та не висунув конкретних зауважень щодо тверджень Уряду. Єдиний висунутий ним аргумент полягав у тому, що Уряд не надав жодних доказів врахування особливої потреби заявника у харчуванні з огляду на його проблеми зі шлунком.
80. Щодо останнього аргументу Суд зазначає, що, як вбачається з доводів Уряду, заявнику було призначено спеціальне дієтичне харчування (див. пункт 24). Якщо твердження заявника слід розуміти як твердження про те, що насправді жодного дієтичного харчування йому надано не було, то Суд зазначає, що він не надав жодних доказів того, що цей стверджуваний недолік самі по собі був настільки серйозним, що досягнув рівня суворості, щоб підпадати під дію
статті 3 Конвенції. Власне, заявник не надав жодної інформації щодо будь-якої шкоди, яку стверджуване порушення спричинило його здоров’ю. Також у матеріалах справи не було нічого, щоб припустити, що заявник взагалі довів це питання до відома начальника Харківського СІЗО.
81. З огляду на зазначені міркування Суд доходить висновку, що скарга заявника на неналежну медичну допомогу у Харківському
СІЗО має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до
підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
82. Заявник скаржився, що у період з 03 до 05 травня 2005 року тримання його під вартою не було задокументованим. Він посилався на пункт 1 статті 5 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;»
A. Прийнятність
83. Уряд не висунув заперечень щодо прийнятності цієї частини заяви.
84. Заявник підтримав свої скарги.
85. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
86. Заявник стверджував, що його затримання було задокументоване 05 травня 2005 року, тоді як фактично він був позбавлений свободи о 14 год. 00 хв. 03 травня 2005 року. На підтримку свого твердження він надав письмові показання свого співучасника, пана Квашка, який, як стверджувалося, тримався під вартою у відділі міліції 03 травня 2005 року та був свідком затримання заявника та жорстокого поводження з ним. Він також надав витяг зі своєї медичної картки та довідку, видану виправною колонією, в якій він відбував покарання, в обох документах містилось посилання на 03 травня 2005 року, як на дату початку обчислення строку позбавлення його свободи.
87. Уряд не міг надати коментарі щодо стверджуваного затримання заявника 03 травня 2005 року, оскільки журнал доставлених осіб до райвідділу міліції був знищений (див. пункт 6). Стосовно законності тримання заявника під вартою у період з 04 до 05 травня 2005 року він також стверджував, що протокол затримання заявника був складений 05 травня 2005 року, оскільки 04 травня 2005 року це було неможливо через термінове транспортування заявника до лікарні, де він знаходився до наступного дня.
2. Оцінка Суду
88. Стаття 5 Конвенції гарантує основоположне право на свободу та особисту недоторканність. Це право є найважливішим у «демократичному суспільстві» у розумінні Конвенції (див. рішення у справах «Де Вільде, Оомс та Версіп проти Бельгії» (De Wilde, Ooms and Versyp v. Belgium), від 18 червня 1971 року, пункт 65, Серія А № 12 та «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands), від 24 жовтня 1979 року, пункт 37, Серія А № 33). Перелік винятків, передбачених пунктом 1 статті 5 Конвенції, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідає меті цього положення, а саме – гарантувати, що нікого не буде свавільно позбавлено його свободи (див. рішення у справах «Енгель та інші проти Нідерландів» (Engel and Others v. the Netherlands), від 08 червня 1976 року, пункт 58, Серія А № 22, «Амур проти Франції» (Amuur v. France), від 25 червня 1996 року, пункт 42, Збірник рішень 1996-III та «Крянге проти Румунії» [ВП] (Creangă v. Romania) [GC], заява № 29226/03, пункт 84, від 23 лютого 2012 року).
89. Суд повторює, що незадокументоване затримання особи є абсолютним запереченням фундаментально важливих гарантій, закріплених статтею 5 Конвенції, та вказує на найбільш серйозне порушення цього положення. Відсутність фіксації такої інформації, як дата, час та місце затримання, ім’я затриманого, підстави для затримання та ім’я особи, яка здійснила затримання, повинна розглядатися як недотримання вимоги щодо законності та невідповідність самій меті статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Лопатін і Медведський проти України» (Lopatin and Medvedskiy v. Ukraine), заяви № 2278/03 та № 6222/03, пункт 84, від 20 травня
2010 року з подальшими посиланнями).
90. Перш за все, Суд зазначає, що факт тримання заявника під вартою у відділі міліції 03 травня 2005 року не був визнаний Урядом, оскільки, як стверджувалося, не існувало жодних доказів, які могли б підтвердити або спростувати твердження заявника щодо цього. Уряд не надав жодних коментарів щодо поданих заявником доказів.
91. Суд зазначає, що з вироку Орджонікідзевського районного суду від 13 квітня 2007 року, яким заявника було визнано винним, вбачається, що органи влади визнали факт затримання заявника з
03 травня 2005 року (див. пункт 16).
92. Також з рішення Суду у справі «Квашко проти України» (Kvashko v. Ukraine), заява № 40939/05, пункт 64, від 26 вересня
2013 року) вбачається, що Уряд не оскаржував той факт, що згаданий заявником у його доводах свідок тримався у відділі міліції 03 травня 2005 року.
93. За відсутності будь-яких доказів або зауважень з боку Уряду Суд не вбачає підстав сумніватися в описаних заявником подіях
03 травня 2005 року.
94. Суд також зазначає, що Уряд визнав перебування заявника під контролем працівників міліції як підозрюваного у кримінальному провадженні 04 травня 2005 року та відсутність протоколу затримання до 05 травня 2005 року. Навіть припустивши, що, як стверджувалося Урядом, існували вагомі підстави, якими обґрунтовувалася затримка в оформленні затримання заявника, Суд зазначає, що у протоколі затримання датою затримання заявника вказано 05 травня 2005 року.
95. З огляду на зазначені міркування Суд доходить висновку, що тримання заявника під вартою у період з 03 до 05 травня 2005 року не відповідало вимогам пункту 1 статті 5 Конвенції. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
96. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
A. Шкода
97. Заявник вимагав 80 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
98. Уряд стверджував, що ця вимога мала бути відхилена, оскільки права заявника в цій справі порушено не було.
99. Суд вважає, що заявник мав зазнати болю та страждань у зв’язку з встановленими ним порушеннями. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, він присуджує заявнику 6 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
100. Заявник також вимагав 750 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених його захисником під час провадження у Суді.
101. Уряд стверджував, що ця вимога мала бути відхилена, оскільки Судом заявнику було надано правову допомогу.
102. Відповідно до практики Суду заявник має право на відшкодування судових витрат лише, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі, з огляду на те, що заявник не надав жодних документів для обґрунтування заявленої суми, Суд відхиляє вимогу щодо компенсації судових та інших витрат.
C. Пеня
103. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятними скарги заявника за статтею 3 Конвенції щодо жорстокого поводження з ним працівників міліції та непроведення ефективного розслідування у зв’язку з цим, а також скаргу за статтею 5 Конвенції щодо незаконності тримання заявника під вартою у період з 03 до 05 травня 2005 року, а решту скарг у заяві – неприйнятними;
2. Постановляє, що не було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції;
3. Постановляє, що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції;
4. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції;
5. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава відповідач повинна сплатити заявнику 6 000 (шість тисяч) євро в якості відшкодування моральної шкоди, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 16 лютого 2017 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Анна-Марія Дуге
(Anne-Marie Dougin)
В.о. заступника Секретаря
Фаріс Вегабовіч
(Faris Vehabović)
Голова
Full & Egal Universal Law Academy