CASE OF DZHULAY v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Ministry of Justice of Ukraine

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ДЖУЛАЙ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF DZHULAY v. UKRAINE)

(Заява № 24439/06)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

3 квітня 2014 року

ОСТАТОЧНЕ

3 липня 2014 року

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Джулай проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Марк Віллігер (Mark Villiger), Голова,
Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger),
Боштьян М. Зупанчіч (Boštjan M. Zupančič),
Енн Пауер-Форд (Ann Power-Forde),

Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Хелена Єдерблом (Helena Jäderblom),
Алеш Пейхал (Aleš Pejchal), судді,
та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 4 березня 2014 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою № 24439/06, яку 5 червня
2006 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Євген Валентинович Джулай (далі – заявник).

2. Заявника представляла його мати, пані А. Джулай Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження це був пан Н. Кульчицький, з Міністерства юстиції України.

3. Заявник стверджував, зокрема, що у порушення статті 3 Конвенції зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції і розслідування його скарг було неефективним. Заявник також скаржився на те, що всупереч вимогам підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції його захисник був відсутній під час проведення пред’явлення для впізнання в межах досудового слідства у кримінальній справі щодо заявника.

4. 6 жовтня 2010 року про заяву було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1979 році та проживає у м. Київ.

A. Кримінальне провадження щодо заявника

6. О 4 год ранку 3 березня 2003 року на будинок пана M. у м. Пирятин (Полтавська область) групою із кількох осіб було вчинено розбійний напад. На той час у будинку перебували: M., його мати (M.С.), його дружина (M.Л.) та M.Г. (племінниця M.Л.). M. та M.С. було завдано тілесних ушкоджень. Було викрадено різні речі, в тому числі ювелірні вироби. Того ж дня міліцією було порушено кримінальну справу.

7. 24 квітня 2003 року в Києві було затримано заявника. Згідно з твердженнями заявника його було затримано у нього вдома. Згідно з процесуальними документами заявника було затримано о 18 год 20 хв за лайку в публічному місці та за зухвалу поведінку.

8. 25 квітня 2003 року Голосіївський районний суд м. Києва за дрібне хуліганство призначив заявникові покарання у вигляді п’ятнадцяти діб адміністративного арешту.

9. 7 травня 2003 року заявника було етаповано з Києва до Пирятина (близько 150 кілометрів). 8 травня 2003 року він зізнався у вчиненні вищезазначеного розбійного нападу.

10. 9 травня 2003 року заявника було офіційно затримано за підозрою у вчиненні злочину.

11. 11 травня 2003 року адвокат, пан Ma., ймовірно найнятий сім’єю заявника, подав слідчому клопотання про допуск його до кримінальної справи в якості захисника заявника. Адвокат також зазначив, що, оскільки заплановані на той день слідчі дії не було проведено, він повернувся до Києва. Того ж дня пана Ма. було допущено до справи в якості захисника заявника.

12. 12 травня 2003 року в присутності двох понятих було проведено пред’явлення заявника до впізнання. Потерпілі, M., M.Л. та M.Г. ідентифікували заявника як особу, яка була в їхньому будинку вночі 3 березня 2003 року. У пред’явленні для впізнання брали участь ще двоє осіб. Їхній опис, згідно з процесуальними документами, був таким: особа № 1, зростом 1,81 м, з темним волоссям, карими очима, одягнутий в темно-сині джинси, сіру футболку та кросівки; особа № 2: зростом 1,76 м, з русим волоссям, зеленими очима, одягнутий у сірі брюки, сіру футболку та кросівки; особа № 3 (заявник): зростом 1,89 м, з русим волоссям, сірими очима, одягнутий у темно-сині спортивні брюки, футболку та кросівки.

13. M.Г. зазначила, що впізнала заявника по голосу, зросту та статурі. M. засвідчив, що впізнав заявника по голосу, а M.Л. – що впізнала заявника по голосу і статурі.

14. Пред’явлення для впізнання проводилося за відсутності захисника заявника. Працівник міліції, який проводив пред’явлення для впізнання, повідомив свого начальника, що захисник заявника не міг з’явитися, оскільки був зайнятий іншою кримінальною справою. Заявникові було запропоновано іншого адвоката, але він відмовився. Протокол пред’явлення для впізнання було підписано усіма присутніми і на ньому було помічено, що особи, пред’явлені для впізнання, не мали «жодних скарг».

15. 14 травня 2003 року адвокат С. була допущена до справи в якості захисника заявника. Вона представляла його інтереси принаймні до 18 серпня 2005 року.

16. 9 листопада 2004 року Пирятинським районним судом було призначено заявникові покарання у вигляді дев’яти років позбавлення волі з конфіскацією майна, а двом його співучасникам (Д. та Ж.) – різні строки позбавлення волі з конфіскацією майна за вчинення розбійного нападу на будинок М. і завдання легких тілесних ушкоджень М. та М.С. Двох інших осіб, причетних до вчинення злочину (П. і Л.), знайдено не було. Судом також було задоволено цивільні позови потерпілих.

17. Під час судового провадження заявник заявляв про свою невинуватість. Його свідчення у суді можуть бути стисло викладені таким чином. У березні 2003 року його за плату попросили підвезти на автомобілі Д. З ними також були Ж. та Ми. Вони зупинились біля будинку. Усі, окрім заявника, вийшли з автомобіля. Заявник стверджував, що проспав в автомобілі ніч та день. Потім Д., Ж. та дві незнайомі особи поїхали до «гаражів». Усі вийшли, а він залишився в автомобілі. Заявник не знав, куди вони пішли, іншими словами – він не знав про розбійний напад. Заявник також заявив, що він зізнався у вчиненні злочину, тому що його було побито працівниками міліції.

18. У судовому засіданні Ж. частково визнав свою вину та засвідчив, що заявник залишався в автомобілі, поки відбувався розбійний напад на будинок М. Д. частково визнав свою вину, але нічого не сказав про причетність заявника до злочину.

19. M. та M.Л. засвідчили, що вони бачили чотирьох або п’ятьох осіб, які тієї ночі проникнули до будинку. Вони зв’язали М.Л. та забрали гроші. Д. жорстоко побив М. Останній впізнав заявника, оскільки заявник був дуже наляканий, і він запам’ятав його очі. У протоколі судового засідання було зазначено, що M. сказав: «Я бачив [заявника], він увесь тремтів, він був дуже знервованим, я бачив його очі. Я не можу помилятися». На нападниках були маски, але згодом вони зняли їх. Усі вони були нижче зростом за Д. та заявника, які були найвищими. M.Л. засвідчила, що бачила чотирьох осіб та що М.С. бачила п’ятого у коридорі.

20. M.Г. засвідчила, що заявник був дуже наляканий та увесь тремтів. Він також був дуже наляканий під час пред’явлення його для впізнання. Вона також впізнала його по зросту та голосу. Вона пам’ятає, що він запитав про її вік та чи була вона заміжня. Під час пред’явлення для впізнання усі три особи промовили одне і те саме речення, і вона впізнала заявника.

21. Суд встановив, що 3 березня 2003 року заявник, Д., Ж., П. та Л. за попередньою змовою проникли до будинку M., завдали тілесних ушкоджень M. та M.С. та пограбували членів сім’ї M. Свій висновок суд обґрунтовував різними доказами, зокрема протоколом відтворення обстановки і обставин події, в якому закріплено пояснення Ж. щодо того, як він, Д., П., Л. та заявник вчиняли розбійний напад; протоколом пред’явлення для впізнання, в якому було зафіксовано впізнання заявника з боку M., M.Г. та M.Л.; а також висновком судової експертизи відбитків шин, виявлених біля будинку M., які відповідали автомобілю заявника.

22. Що стосувалося покарання заявника, суд зазначив, що заявник був молодим, характеризувався з позитивної сторони, злочин вчинив вперше, проте його вина обтяжувалась тим фактом, що він перевозив злочинців на місце злочину та з нього.

23. Захисник заявника оскаржила вирок. У апеляції вона зазначила, що заявник зазнав жорстокого поводження та визнав свою вину під фізичним тиском. Д. заплатив заявнику, щоб той підвіз його та інших осіб. Оскільки заявник знаходився у стані алкогольного сп’яніння, Д. сам керував автомобілем. Заявник знаходився увесь час в автомобілі. Собака заявника також знаходилась в автомобілі, оскільки заявник з самого початку віз його на парування. Вже там його попросили підвезти Д. Захисник заявника також зазначила, що під час розслідування потерпілі давали суперечливі покази щодо того, чи бачили вони нападників. Крім того, пред’явлення для впізнання проводилось за відсутності захисника.

24. 18 серпня 2005 року Апеляційним судом Полтавської області апеляційну скаргу було залишено без задоволення. Суд постановив, що вина заявника підтверджувалась показами Д. та Ж., наданими під час досудового слідства у присутності їхніх захисників. Суд також зазначив, що скарги заявника щодо жорстокого поводження були необґрунтованими, а окрему ухвалу, постановлену 9 листопада
2004 року (див. пункт 36), було скасовано.

25. 23 лютого 2006 року Верховним Судом України було відмовлено у задоволенні касаційної скарги заявника. Суд зазначив, що скарги заявника щодо жорстокого поводження було належним чином перевірено та відхилено як необґрунтовані.

B. Жорстоке поводження та подальше розслідування

26. Заявник заявляв, що працівниками міліції його було побито у Києві, а 7 травня 2003 року – у Пирятині. Вони били його книжкою по голові, кулаками, погрожували йому вбивством та зґвалтуванням, а також надягали йому на обличчя протигаз та задували всередину цигарковий дим. Після жорстокого побиття його примусили надати визнавальні покази.

27. У невстановлену дату заявник подав скаргу щодо жорстокого поводження.

28. У матеріалах справи містяться посилання на висновок судово-медичної експертизи, проведеної 12 вересня 2003 року (заявник стверджував, що її було проведено 12 травня 2003 року після його скарги, поданої 9 травня 2003 року). Відповідно до цих посилань експерт дійшов висновку, що заявник мав легкі тілесні ушкодження, які могли бути спричинені «предметами оточуючої обстановки». Проте заявник стверджував, що експерт дійшов висновку, що тілесні ушкодження не могли бути спричинені «предметами оточуючої обстановки». Жодна зі сторін не надала копії зазначеного акта.

29. 29 жовтня 2003 року слідчий прокуратури Пирятинського району виніс постанову про відмову у порушенні кримінальної справи за скаргою заявника щодо жорстокого поводження. Було допитано кількох працівників міліції. Вони засвідчили, що заявник визнав свою вину та що його не було піддано жорстокому поводженню. Слідчий прокуратури також послався на акт судово-медичної експертизи від
12 вересня 2003 року.

30. 2 квітня 2004 року вищезазначену постанову було скасовано іншим прокурором цієї ж прокуратури. Прокурором було зазначено, що не було перевірено всі обставини, зазначені у скарзі заявника. Зокрема, не було встановлено, чому заявника затримано в Києві та за яких обставин він зазнав тілесних ушкоджень; потрібно було вивчити медичну картку заявника, а його скарги – уважно розглянути.

31. 29 квітня 2004 року прокуратурою Пирятинського району було винесено постанову про відмову у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції. Постанова була подібною до постанови від 29 жовтня 2003 року.

32. 10 червня 2004 року Пирятинський районний суд скасував вищезазначену постанову та повернув справу на додаткове розслідування. Суд зазначив, що перевіркою має бути встановлено причину тілесних ушкоджень заявника, чи мав він ці ушкодження при прибутті до Пирятинського райвідділу міліції, та які працівники міліції з ним контактували.

33. 16 липня 2004 року прокуратурою Пирятинського району знову було відмовлено в порушенні кримінальної справи за скаргами заявника. У постанові прокуратури зазначалося, що заявника було затримано в Києві 9 травня 2003 року. Після його затримання та перевезення до ІТТ Пирятинського РВ УМВС України в Полтавській області заявник не скаржився на жорстоке поводження. Решта тексту постанови була подібною до тексту постанови від 29 жовтня
2003 року.

34. 10 вересня 2004 року суд скасував цю постанову та повернув справу на додаткову перевірку. Судом було порушено ті ж питання, що й у постанові від 10 червня 2004 року.

35. 9 листопада 2004 року прокуратурою Пирятинського району було винесено ще одну постанову про відмову у порушенні кримінальної справи, яка була ідентичною з попередніми постановами. Зокрема, в ній зазначалося, що заявника було затримано у Києві
9 травня 2003 року.

36. Того ж дня Пирятинський районний суд постановив окрему ухвалу, якою вимагав у прокуратури Полтавської області розглянути скарги заявника щодо жорстокого поводження. Суд зазначав, що заявника було незаконно перевезено з Києва до Пирятина та що згідно з актом судово-медичної експертизи він мав на грудях три синці від ударів кулаком.

37. 20 травня 2005 року Апеляційний суд Полтавської області постановив ще одну окрему ухвалу, якою вимагав у прокуратури Полтавської області розглянути скарги заявника щодо жорстокого поводження. Судом було зазначено, що відповідно до висновків судово-медичних експертиз засуджених осіб вони мали тілесні ушкодження, яких могли зазнати в день та за обставин, описаних ними. Проте суд не вказав, чи входив заявник в число зазначених осіб. Суд також зазначив, що заявник зробив на постанові про застосування до нього запобіжного заходу у вигляді взяття під варту від 9 травня 2003 року примітку про те, що 7 травня 2003 року він зазнав жорстокого поводження. Суд також зазначив, що 11 червня 2003 року заявник подав скаргу щодо жорстокого поводження, але в матеріалах справи не містилося жодної відповіді на цю скаргу.

38. 31 травня 2005 року прокуратура Полтавської області скасувала постанову від 9 листопада 2004 року про відмову у порушенні кримінальної справи та повернула матеріали справи на додаткову перевірку. Того ж дня прокуратурою було надіслано запит до прокуратури м. Києва з проханням дати відповіді на такі питання:

- хто з працівників міліції здійснював затримання засуджених осіб та на яких підставах;

- хто проводив «дослідчі дії» стосовно заявника та готував відповідні процесуальні документи;

- хто забирав та конвоював засуджених осіб з Голосіївського РУ ГУ МВС України в м. Києві до Пирятинського РВ УМВС України в Полтавській області;

- чи мали засуджені особи при прибутті до Пирятинського РВ УМВС України в Полтавській області тілесні ушкодження.

Прокуратура також клопотала про проведення працівниками прокуратури м. Києва допиту працівників Голосіївського РУ ГУ МВС України в м. Києві.

39. 15 червня 2005 року було винесено постанову про відмову у порушенні кримінальної справи. Текст її був подібним до тексту постанови від 29 жовтня 2003 року. В ній зазначалося, що заявника було затримано у Києві 9 травня 2003 року. Працівники Пирятинського райвідділу міліції засвідчили, що заявника не було піддано жорстокому поводженню, і він добровільно надав визнавальні покази. Відповідно до висновку судово-медичної експертизи від
12 вересня 2003 року у заявника було виявлено легкі тілесні ушкодження, які могли бути спричинені «предметами оточуючої обстановки». Подряпини на його зап’ястках були наслідком застосування наручників.

40. 18 серпня 2005 року Апеляційний суд Полтавської області скасував окрему ухвалу від 9 листопада 2004 року.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року

41. Згідно зі статтею 174 Кримінально-процесуального кодексу України в редакції на час подій особа, що підлягає впізнанню, пред’являється впізнаючому разом з іншими особами тієї ж статі у кількості не менше трьох, які не мають різких відмін у зовнішності та одягу. Перед тим як пред’явити особу для впізнання, їй пропонується зайняти будь-яке місце серед інших осіб, що пред’являються. Впізнаючому пропонується вказати особу, яку він має впізнати, і пояснити, за якими ознаками він її впізнав. Пред’явлення особи для впізнання проводиться в присутності не менше двох понятих.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

42. Заявник скаржився на жорстоке поводження з боку працівників міліції та на те, що розслідування його скарг було неефективним. Він посилався на статті 3 та 13 Конвенції.

43. Суд, якому належить провідна роль у здійсненні юридичної кваліфікації фактів справи, доходить висновку, що ці скарги мають бути розглянуті тільки за статтею 3 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення від 26 червня 2007 року у справі «Тімур проти Туреччини» (Timur v. Turkey), заява № 29100/03, пп. 35‑40).

44. Статтею 3 Конвенції передбачено таке:

Стаття 3

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

A. Прийнятність

45. Уряд стверджував, що заява є частково неприйнятною, оскільки заявник не вичерпав ефективні національні засоби юридичного захисту, оскільки він не оскаржив постанову від 15 червня 2005 року про відмову у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції. Навіть якщо припустити, що це була остаточна постанова у справі заявника, то заявник пропустив шестимісячний строк подання заяви, оскільки він подав її тільки 5 червня 2006 року.

46. Зауваження, надані заявником у відповідь, нечітко окреслювали його позицію щодо прийнятності цих скарг.

47. Суд зазначає, що заперечення Уряду тісно пов’язані зі скаргою заявника за процесуальним аспектом статті 3 Конвенції. За цих обставин він приєднує заперечення щодо прийнятності до суті цієї скарги (див. рішення від 8 квітня 2010 року у справі «Лотарєв проти України» (Lotarev v. Ukraine), заява № 29447/04, п. 74).

48. Суд зазначає, що скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

1. Належність розслідування

49. Заявник повторно скаржився, що розслідування його скарг щодо жорстокого поводження було неефективним.

50. Уряд посилався на постанови про відмову у порушенні кримінальної справи за скаргами заявника та доводив, що твердження заявника були належним чином перевірені відповідно до вимог процесуального аспекту статті 3 Конвенції. Той факт, що твердження заявника не знайшли свого підтвердження, не означав неефективності розслідування.

51. Суд нагадує, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею в порушення статті 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції, за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Таке розслідування має бути спроможним забезпечити встановлення та покарання винних осіб. В іншому випадку загальна юридична заборона катування та нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження та покарання, незважаючи на її основоположну важливість, була б неефективною на практиці, а в деяких випадках представники держави мали б змогу безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем (див. рішення у справах: «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), від 28 жовтня 1998 року, п. 102, Reports of Judgments and Decisions 1998‑VIII, та «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy [ВП]), заява № 26772/95, п. 131, ЄСПЛ 2000‑IV).

52. Розслідування небезпідставних скарг про жорстоке поводження має також бути ретельним. Це означає, що органи влади завжди повинні добросовісно намагатись з’ясувати, що трапилось, та не покладатися на поспішні та необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати такі висновки як підставу для своїх рішень (див. вищезгадане рішення у справі «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others, пп. 103 тощо). Вони повинні вживати всіх необхідних заходів для отримання доказів щодо події, зокрема показів очевидців та експертних висновків (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Танрікулу проти Туреччини» (Tanrıkulu v. Turkey) [ВП], заява № 23763/94, пп. 104 тощо, ЄСПЛ 1999‑IV, і «Ґюль проти Туреччини» (Gül v. Turkey), заява № 22676/93, п. 89, від 14 грудня 2000 року).

53. У цій справі заявник скаржився на те, що зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції (див. пункт 26), які, як стверджувалося, примусили його зізнатися у вчиненні розбійного нападу. Згідно з матеріалами справи у заявника виявлено кілька синців, які було оцінено як легкі тілесні ушкодження. Суд вважає, що за таких обставин розслідування скарг заявника було необхідним.

54. Суд зазначає, що відповідне розслідування тривало два роки. Упродовж цього періоду клопотання заявника про порушення кримінальної справи відносно працівників міліції були відхилені п’ять разів. Чотири з п’яти постанов про відмову у порушенні кримінальної справи згодом скасовувалися судом або вищестоящим прокурором у зв’язку з різними недоліками, а справа поверталася на додаткову перевірку. Крім того, під час розгляду кримінальної справи щодо заявника по суті національні суди також доручали прокуратурі провести розслідування скарг заявника про жорстоке поводження.

55. Проте Суд зауважує, що хоча кілька разів суд або вищестоящий орган прокуратури повертали справу на додаткову перевірку, більшість постанов, винесених протягом дворічного періоду розслідування справи, були ідентичними. Зокрема, в останній постанові від 15 червня 2005 року прокуратура відхилила клопотання заявника про порушення кримінальної справи, посилаючись на свідчення працівників міліції та висновок судово-медичної експертизи, подібно до постанови від 29 жовтня 2003 року. Таким чином, з постанов про відмову у порушенні кримінальної справи не вбачається, що попередньо вказані органами прокуратури та судами недоліки було насправді виправлено, або що обставини затримання та взяття під варту заявника, що мали ключове значення для розгляду його скарги про жорстоке поводження, були достатньою мірою з’ясовані.

55. Суд також зазначає, що постанови про відмову у порушенні кримінальної справи за скаргами заявника ґрунтувались, зокрема, на висновку експерта про те, що синці заявника були спричинені ударами об предмети оточуючої обстановки. Проте заявник оскаржив цей висновок, а районний суд в одному зі своїх рішень зазначив, що на грудях заявника було три синці від ударів (див. пункт 36).

56. Суд зазначає, що сторони без вагомих на те причин не надали копії висновку судово-медичної експертизи. Крім того, невизначеною залишається дата складення висновку судово-медичної експертизи (див. пункт 28). І хоча цілком зрозуміло, що заявник міг мати труднощі з доступом до матеріалів справи, ненадання Урядом доказів на підтримку твердження, яке оспорюється іншою стороною, серйозно підриває довіру до зазначеного твердження (див., mutatis mutandis, рішення від 6 квітня 2004 року у справі «Ахмет Озкан та інші проти Туреччини» (Ahmet Özkan and Others v. Turkey), заява № 21689/93, п. 426).

57. Насамкінець Суд зауважує, що факти, на які посилалась прокуратура у постанові від 15 червня 2005 року, не підтверджуються наявними матеріалами справи. Наприклад, зазначалося, що заявника було затримано 9 травня 2003 року у Києві. Працівники Пирятинського райвідділу міліції засвідчили, що він зізнався у вчиненні злочину добровільно. Визнавальні покази заявника датовано 8 травня 2003 року. Отже, залишається незрозумілим, як міг заявник бути затриманим у Києві, якщо напередодні він зізнався у вчиненні злочину у Пирятині. Навіть якщо припустити, що це була просто друкарська помилка, подібні висновки також з’являються в деяких інших постановах про відмову у порушенні кримінальної справи. Така повторювана недбалість неминуче призводить до виникнення сумнівів щодо ретельності розслідування.

58. Таким чином, Суд вважає, що за відсутності чіткої картини подій, підтвердженої доказами, здатної підтвердити або спростувати твердження заявника, постанова від 15 червня 2005 року не була належною відповіддю на скарги заявника.

59. З огляду на те, що розслідування тривало два роки, відзначалося численними недоліками, визнаними національними органами влади, та не призвело до правдоподібного пояснення обставин затримання заявника та його початкового тримання під вартою, що мало ключове значення у зв’язку з його скаргами про жорстоке поводження; а також, що воно не призвело до переконливого пояснення завдання заявникові тілесних ушкоджень, Суд вважає, що розслідування скарг заявника було неефективним.

60. Тепер Суд розгляне заперечення Уряду, попередньо приєднане до суті скарг заявника (див. пункт 45). Що стосується заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту, Суд нагадує, що після двох років розслідувань, які зрештою виявилися неефективними, постанова від 15 червня 2005 року була практично ідентичною постанові від 29 жовтня 2003 року. За таких обставин Суд вважає, що заявнику неможна дорікати за те, що він знову не домагався повторної перевірки, яка виявилася неефективною (див. вищезазначене рішення у справі «Лотарєв проти України» (Lotarev v. Ukraine, п. 93).

61. Щодо аргументу Уряду про те, що скарга заявника була подана з пропущенням шестимісячного строку, Суд зазначає, що факт відмови прокуратури у порушенні кримінальної справи 15 червня 2005 року не завадив національним судам розглянути скарги заявника по суті під час судового розгляду справи заявника (див. пункт 25). За цих обставин для заявника було доцільно очікувати завершення судового розгляду перед тим, як звернутися зі своїми скаргами до Суду, а отже він дотримався шестимісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 35 Конвенції (див. рішення від 15 травня 2012 року у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03,
п. 99). Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду.

62. Насамкінець Суд констатує, що у цій справі було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.

2. Стверджуване жорстоке поводження з боку працівників міліції

63. Заявник повторив свою скаргу про те, що він зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції.

64. Уряд зазначив, що згідно з практикою Суду, скарга про жорстоке поводження має підтверджуватися відповідними доказами. Уряд зазначив, що Суд при оцінці таких доказів керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом» та що така доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (див. рішення від 29 квітня 2003 року у справі «Алієв проти України» (Aliev v. Ukraine), заява № 41220/98, п. 154).

65. Уряд стверджував, що заявник не зазнавав жорстокого поводження. Прокуратура розглянула скаргу заявника та у своїй постанові від 15 червня 2005 року дійшла висновку, що до нього не було застосовано силу. Зокрема, працівників міліції, вказаних заявником, було допитано і вони заперечили застосування до заявника якої-небудь сили. Заявник не заявляв жодних скарг про жорстоке поводження під час судових засідань національного суду 12 та
19 травня 2003 року щодо попереднього ув’язнення заявника. Він також не висував жодних скарг при прибутті до Полтавського СІЗО
28 жовтня 2003 року. Крім того, постанова прокуратури від 15 червня 2005 року ґрунтувалася на висновку судово-медичної експертизи від 12 вересня 2003 року, згідно з яким заявник мав легкі тілесні ушкодження, яких міг зазнати від предметів оточуючої обстановки.

66. З огляду на вищенаведене Уряд вважав, що у справі заявника не було порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції.

67. Як Суд неодноразово зазначав, стаття 3 Конвенції втілює одну з основних цінностей демократичного суспільства. Вона категорично забороняє будь-яке катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження, незважаючи на обставини поведінки потерпілого (див. серед інших джерел вищезазначене рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], п. 119).

68. Суд чітко усвідомлює субсидіарний характер своєї ролі та визнає, що має бути обережним, перебираючи на себе роль суду першої інстанції щодо вирішення питань факту, коли це не вимагається неминуче з огляду на обставини конкретної справи (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності від 4 квітня 2000 року у справі «МакКер проти Сполученого Королівства» (McKerr v. the United Kingdom), заява № 28883/95). Тим не менш, у разі подання скарг за статтею 3 Конвенції Суд повинен з особливою ретельністю вивчити факти – навіть якщо на національному рівні мали місце відповідні провадження та розслідування (див., mutatis mutandis, рішення від
4 грудня 1995 року у справах «Рібіч проти Австрії» (Ribitsch v. Austria), п. 32, Series A № 336, та «Авшар проти Туреччини» (Avsar v. Turkey), заява № 25657/94, п. 283, ECHR 2001‑VII (витяги)).

69. Суд також нагадує, що при оцінці доказів керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом» (див. рішення у справі «Ідалов проти Росії» (Idalov v. Russia) [ВП], заява № 5826/03, п. 95, від 22 травня 2012 року). Проте така доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою.

70. Звертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що згідно із твердженнями заявника його було побито працівниками міліції в Києві, а також після його перевезення – в Пирятині. Хоча заявник не надав медичних доказів на підтримку своїх тверджень, сторони погоджуються, і це підтверджується наявними доказами (див. пункти 28 і 36), що в якийсь проміжок часу заявникові було завдано тілесних ушкоджень (синців). Припускаючи, що ці тілесні ушкодження були достатньо серйозними для того, щоб становити жорстоке поводження у значенні статті 3 Конвенції, Судові належить встановити, чи мають органи влади нести відповідальність за їхнє завдання відповідно до статті 3 Конвенції.

71. Суд зазначає, що пояснення сторін щодо причини виникнення тілесних ушкоджень заявника значною мірою різняться між собою. У той час, коли заявник стверджував, що його було побито працівниками міліції, за офіційною версією, яка, як стверджувалося, ґрунтувалась на висновку судово-медичної експертизи, і якій відповідали усі постанови, винесені за наслідками розгляду скарг заявника, синці були спричинені «предметами оточуючої обстановки». Хоча районний суд в одному з рішень зазначив, що заявника побили, наявні докази не вказують на точний час завдання тілесних ушкоджень.

72. Суд нагадує, що коли міліцією затримано особу здоровою, а при звільненні з-під варти виявляється, що в неї є тілесні ушкодження, саме на державу покладається обов’язок надати правдоподібне пояснення причин виникнення цих ушкоджень, відсутність якого свідчитиме про порушення питання за статтею 3 Конвенції (див. рішення від 27 серпня 1992 року у справі «Томасі проти Франції» (Tomasi v. France), пп. 108-111, Series A № 241‑A, та вищезазначене рішення у справі «Рібіч проти Австрії» (Ribitsch v. Austria), п. 34, с. 26). Проте у цій справі Суд, за відсутності будь-якого беззаперечного доказу щодо точного характеру тілесних ушкоджень, про які йдеться, часу їх завдання та їхньої можливої причини, не може дійти висновку, що у заявника при доправленні до райвідділу міліції не було тілесних ушкоджень. Отже, Суд не може встановити «поза розумним сумнівом», що саме працівники міліції завдали заявникові цих тілесних ушкоджень.

73. Проте Суд хотів би підкреслити, що незважаючи на необґрунтування заявником своєї скарги, що може пояснюватися труднощами доступу до матеріалів справи, саме непроведення органами влади ефективного розслідування за скаргою заявника залишило нез’ясованими найважливіші питання справи.

74. За таких обставин Суд не може не дійти іншого висновку, окрім того, що не було порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 ТА ПІДПУНКТУ «с» ПУНКТУ 3 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

75. Заявник скаржився за статтею 6 Конвенції на те, що судовий розгляд його справи та його засудження були незаконними. Зокрема, він скаржився на те, що під час проведення пред’явлення для впізнання його захисник був відсутній.

76. Відповідними положеннями статті 6 Конвенції передбачено таке:

Стаття 6

“1. Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом,... який... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. ...

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

...

(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя...»

A. Прийнятність

77. Уряд не надав жодних зауважень щодо прийнятності цієї скарги.

78. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у значенні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

79. Заявник повторив свої скарги.

80. Уряд зазначив, що захисника заявника було повідомлено про проведення пред´явлення для впізнання 12 травня 2003 року, проте він не з’явився. Заявника та членів його сім´ї було повідомлено про можливість призначити іншого захисника, але вони відмовились. Пред´явлення для впізнання було проведено відповідно до норм законодавства, і заявник не висунув жодних скарг.

81. Уряд також стверджував, що суд при встановленні вини заявника ґрунтувався на таких доказах: M., M.Л. та M.Г. впізнали заявника під час пред’явлення для впізнання, оскільки він тремтів так само, як і зловмисник під час нападу. Вони також впізнали його за зростом і голосом. Грабіжники перебували у будинку потерпілих близько двох годин, а тому потерпілі мали достатньо часу для того, щоб запам’ятати їхні прикмети.

82. Отже, як доводив Уряд, докази, вивчені національними судами у справі заявника, були законними та відповідними, а заявник погодився з проведенням пред´явлення для впізнання за відсутності захисника. Уряд стверджував, що у цій справі не було порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції.

83. Суд нагадує, що навіть якщо першочерговою метою статті 6 Конвенції щодо кримінального провадження є забезпечення справедливого розгляду «судом», уповноваженим встановлювати обґрунтованість «будь-якого висунутого кримінального обвинувачення», це не означає незастосовності цієї статті до досудового провадження. Так, стаття 6 Конвенції – особливо її пункт 3 – може бути актуальною ще до того, як справу передано до суду, якщо та настільки, наскільки справедливості судового розгляду може бути завдано серйозної шкоди первісним недотриманням її положень (див. рішення у справах: «Імбріошіа проти Швейцарії» (Imbrioscia v. Switzerland), від 24 листопада 1993 року, п. 36, Series A № 275; «Оджалан проти Туреччини» (Öcalan v. Turkey) [ВП], заява № 46221/99, п. 131, ECHR 2005‑IV; «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey) [ВП], заява № 36391/02, п. 50, ECHR 2008). Суд також нагадує, що гарантії підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції є конкретними аспектами права на справедливий судовий розгляд, закріпленого у пункті 1 цього положення, яке повинно враховуватися під час будь-якої оцінки справедливості провадження (див. рішення від 30 травня 2013 року у справі «Мартін проти Естонії» (Martin v. Estonia), заява № 35985/09, п. 94). Крім того, першочерговим завданням Суду за пунктом 1 статті 6 Конвенції є оцінка загальної справедливості кримінального провадження (див. в якості нещодавніх прикладів рішення у справах: «Таске проти Бельгії» (Taxquet v. Belgium) [ВП], заява № 926/05, п. 84, ECHR 2010 з подальшими посиланнями; «Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства» (Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom) [ВП], заяви №№ 26766/05 та 22228/06, ECHR 2011; «Мартін проти Естонії» (Martin v. Estonia), там само).

84. Звертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що заявник скаржився на відсутність свого захисника під час проведення пред´явлення для впізнання (див. пункт 12).

85. Суд зауважує, що інтереси заявника з 11 травня 2003 року представляв захисник Ma. З матеріалів справи не зрозуміло, чи захисник заявника був повідомлений про те, що пред´явлення для впізнання заявника відбудеться 12 травня 2003 року. З наявних документів вбачається, що Ма. приїхав до Пирятина з Києва 11 травня 2003 року для участі у невизначених слідчих діях. Оскільки того дня таких дій проведено не було, Ма. повернувся до Києва.

86. Наступного дня пред’явлення для впізнання було проведено за відсутності захисника. Уряд не надав жодних зауважень з приводу того, чи можна було відкласти зазначену слідчу дію. Заявник, з іншого боку, відмовившись від іншого адвоката, не подав клопотання про відкладення пред´явлення для впізнання та не скаржився на відсутність свого захисника (див. пункт 14) (див. в якості протилежного прикладу рішення від 20 квітня 2010 року у справі «Ласка і Ліка проти Албанії» (Laska and Lika v. Albania), заяви № 12315/04 та №17605/04).

87. Суд також зазначає, що хоча різниця зросту заявника та інших двох осіб, що брали участь у пред´явленні для впізнання, становила 8 і 13 сантиметрів, видається, що зріст був не єдиною прикметою, за якою заявника було впізнано. Зокрема, потерпілі чітко зазначали, як під час пред´явлення для впізнання, так і в судовому засіданні, що впізнали заявника за голосом та загалом за зовнішнім виглядом.

88. Насамкінець, Суд зазначає, що з наявних документів, що стосуються кримінального провадження у справі щодо заявника, вбачається, що захисник Ма. представляв інтереси заявника тільки три дні. З 14 травня 2003 року інтереси заявника представляв інший захисник. Новий захисник заявника була присутня на судовому засіданні, коли допитували потерпілих, і мала можливість ставити їм запитання стосовно впізнання заявника. Суд також зазначає, що впізнання заявника під час пред´явлення для впізнання не було ані єдиним, ані вирішальним доказом, на якому ґрунтувалось визнання його винним (див. в якості протилежного прикладу вищезазначене рішення у справі «Ласка і Ліка проти Албанії» (Laska and Lika v. Albania)).

89. Вищезазначених міркувань достатньо для висновку Суду, що у цій справі не було порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції.

III. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

90. Насамкінець, заявник скаржився за статтею 5 Конвенції на те, що його затримання було незаконним. Він також скаржився за підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції на те, що понятих, які були присутні під час пред´явлення для впізнання, не було допитано судом. Заявник також посилався на пункт 2 та підпункт «b» пункту 3 статті 6 Конвенції. Він також скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про те, що шини, вилучені органами влади, належали його батькові. Також заявник посилався на статті 4 і 5 Протоколу № 7 до Конвенції.

91. Розглянувши доводи заявника з урахуванням усіх наявних у нього документів тією мірою, якою оскаржувані питання належать до його компетенції, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією.

92. Отже, ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4
статті 35 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

93. Статтею 41 Конвенції передбачено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Шкода

94. Заявник вимагав 66 000 євро відшкодування моральної шкоди та 36 553,51 євро відшкодування матеріальної шкоди (витрати на поїздки його родичів на побачення з ним під час тримання заявника під вартою, витрати на харчування та втрачений внаслідок тримання його під вартою прибуток).

95. Уряд вважав, що сума, яку вимагав заявник, була надмірною, та що між стверджуваними порушеннями і заявленим відшкодуванням не існувало причинно-наслідкового зв’язку.

96. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та заявленою матеріальною шкодою, а отже, відхиляє цю вимогу. З іншого боку, він присуджує заявникові 7 500 євро відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

97. Заявник також вимагав 303,21 євро судових та інших витрат, яких він зазнав під час провадження у національних судах, а також відшкодування поштових витрат (не вказавши точну суму), яких він зазнав у ході провадження в Суді.

98. Уряд стверджував, що заявник не обґрунтував витрати, відшкодування яких вимагав у зв’язку з провадженнями на національному рівні. Вимоги щодо поштових витрат Урядом не заперечувались.

99. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір – обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні документи та вищенаведені критерії Суд вважає за належне присудити суму у розмірі 100 євро компенсації витрат, понесених у ході провадження у Суді.

C. Пеня

100. Суд вважає за належне призначити пеню, виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД:

1. Вирішує одноголосно приєднати заперечення Уряду (невичерпання національних засобів юридичного захисту та недотримання шестимісячного строку) до суті скарг заявника за статтею 3 Конвенції та відхиляє їх після розгляду по суті;

2. Оголошує одноголосно скарги за статтею 3 і пунктом 1 та підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції прийнятними, а решту скарг в заяві – неприйнятними;

3. Постановляє одноголосно, що було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції;

4. Постановляє шістьма голосами проти одного, що не було порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції;

5. Постановляє шістьма голосами проти одного, що не було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у поєднанні з підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції;

6. Постановляє одноголосно, що

(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити заявникові нижченаведені суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 7 500 (сім тисяч п’ятсот) євро та суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii) 100 (сто) євро та суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

7. Відхиляє одноголосно решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 3 квітня 2014 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek)

Секретар

Марк Віллігер

(Mark Villiger)

Голова

Згідно з пунктом 2 статті 45 Конвенції та пунктом 2 Правила 74 Регламенту Суду до рішення додається окрема думка судді Е. Пауер-Форд.

M.В.
К.В.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ Е. ПАУЕР-ФОРД

На відміну від більшості я дотримуюсь думки, що стосовно заявника мало місце порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції. Я також вважаю, що всупереч положенням статті 6 Конвенції було порушено його право на справедливий судовий розгляд.

Стаття 3

Ця конкретна справа відзначається непроведенням державою-відповідачем належного розслідування тверджень заявника про жорстоке поводження, ненаданням нею доказів, здатних продемонструвати дотримання державою свого обов´язку здійснити медичний огляд заявника при поміщенні його під варту, а також ненаданням нею Суду відповідних документів, зокрема власне висновку судово-медичної експертизи за наслідками такого медичного огляду чи то у травні, чи то у вересні 2003 року.

На додаток до цього довгого переліку серйозних порушень обов’язків зі сторони держави ті докази, які є в розпорядженні Суду, підтверджують, що заявник неодноразово скаржився на жорстоке поводження з боку міліції 7 травня 2003 року. Як він стверджує, його били по голові, били кулаками, погрожували вбивством та зґвалтуванням, змушували перебувати в наповненому димом протигазі, а також жорстоко били, після чого він зізнався у вчиненні злочину. Докази також свідчать про те, що на його тілі були помітні синці, які співпадали у часі із періодом тримання заявника під вартою. Також встановлено, що судово-медичний експерт дійшов висновку, що синці на його грудях були спричинені «ударами кулаком», та що цей висновок було взято до уваги національним судом (п. 36).

Незважаючи на вищенаведене, більшість суддів відмовляється зробити юридичний висновок щодо відповідальності стосовно суті скарг заявника та відмовляється констатувати, що жорстоке поводження насправді мало місце. У пункті 73 більшість суддів наводять принцип Томасі, який наголошує, що коли особа затримується міліцією здоровою, але при звільненні з-під варти у неї виявляють тілесні ушкодження, на державу покладається обов’язок надати правдоподібне пояснення щодо причин виникнення цих ушкоджень, а якщо цього зроблено не буде, це свідчитиме про порушення питання за статтею 3 Конвенції.[1] Але одразу після цього більшість відмовляється від своїх слів та звинувачує заявника у тому, що він не переконав нас, що не мав тілесних ушкоджень, коли його було поміщено під варту, та за невстановлення «поза розумним сумнівом», що насправді саме працівниками міліції заявнику було завдано виявлених у нього тілесних ушкоджень.

Важко передбачити, яких саме додаткових доказів могла очікувати від заявника більшість. Чи міг він передбачити, що він буде втягнутий в переховування на час його транспортування з Києва 7 травня
2003 року? Чи мав він тоді попросити працівників міліції відхилитися від маршруту його конвоювання до Пирятина, аби його міг оглянути лікар? Чи міг він знати, що йому потрібна буде медична довідка про відсутність тілесних ушкоджень станом на ту дату, аби він згодом міг довести, що саме у відділенні міліції йому завдали тілесних ушкоджень? Чи повинен був він знати, що Європейський суд з прав людини очікуватиме від нього такого рівня доказування, одночасно констатуючи при цьому очевидну нездатність органів влади провести розслідування його серйозних скарг своєчасно та належним чином?

Якщо Суд вимагає від заявника надати додаткові докази своїх тверджень, він покладає на нього тягар, «який виконати так само неможливо, як і несправедливо цього вимагати».[2] Якщо особа, що знаходиться під вартою, висуває небезпідставну скаргу про жорстоке поводження з боку міліції у порушення статті 3 Конвенції, саме органам влади належить розслідувати цю скаргу.[3] Це включає надання контрдоказів того, що будь-яких тілесних ушкоджень було завдано до поміщення під варту, або вони були наслідком законних дій, зафіксованих документально. Органи влади зобов’язані вести належні записи стосовно тримання особи під вартою та завжди бути готовими переконливо прозвітувати про будь-які тілесні ушкодження. У цій справі не було надано жодних контрдоказів і не було запропоновано жодного «переконливого пояснення». «Предмети оточуючої обстановки» є причиною тілесних ушкоджень, які власне державний судово-медичний експерт описав як «синці на грудях від ударів кулаком». Таке запропоноване Урядом пояснення є просто непереконливим.

За обставин, коли держава-відповідач не надала жодних медичних документів, які б підтверджували, що при поміщенні під варту заявник перебував у доброму здоров’ї, якщо її власні суди беруть до уваги судово-медичні докази, які підтверджують, що тілесні ушкодження, виявлені під час тримання під вартою, були спричинені «ударами кулаком», та коли не було проведено належного та ефективного розслідування скарг про жорстоке поводження – я не можу не дійти думки, що має бути зроблений відповідний висновок щодо вини держави. Якщо правила доведення вимагають іншого висновку, то за обставин цієї справи вони становлять собою, як це охарактеризував суддя Бонелло, «згубну втечу від реальності».[4] Отже, я констатую порушення матеріально-правового аспекту статті 3 Конвенції.

Стаття 6

Що стосується скарг за статтею 6 Конвенції, заявник загалом скаржиться на те, що визнання його вини та судовий розгляд його справи були незаконними (п. 76), зокрема – на відсутність його захисника під час проведення пред´явлення для впізнання. Мою увагу привертає його скарга загалом. Хоча я маю значний сумнів щодо способу, в який проводилося пред´явлення для впізнання, головною причиною констатації мною порушення статті 6 у поєднанні з підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції є той факт, що заявник не мав захисника з часу поміщення його під варту 24 квітня 2003 року до 11 травня 2003 року. Відсутність його доступу до адвоката впродовж цього критичного періоду порушує серйозне питання про загальну справедливість судового розгляду його кримінальної справи.

Хоча право кожного обвинуваченого у вчиненні злочину на ефективну юридичну допомогу захисника, який у разі потреби призначається офіційно, не є абсолютним, воно є однією з основних ознак справедливого судового розгляду.[5] Суд неодноразово повторював, що для встановлення того, чи мета статті 6 Конвенції – справедливий судовий розгляд – була досягнута, провадження у справі має враховуватися у всій своїй повноті, включаючи досудове слідство.[6]

Право на доступ до адвоката виникає з моменту першого допиту особи в якості підозрюваного працівниками міліції, що також чітко встановлено практикою Суду.[7] Дійсно, концепція справедливого суду, закріплена у статті 6 Конвенції, «вимагає надання обвинуваченому права на отримання допомоги захисника вже на початкових етапах допиту працівниками міліції».[8] Цей принцип відображає визнання Судом того факту, що докази, отримані під час слідства, включаючи визнавальні показання, можуть визначити межі, в яких суд буде розглядати обвинувачення у вчиненні злочину.[9] З моменту затримання до винесення вироку кримінальне провадження являє собою одне єдине органічне, взаємопов’язане ціле, і подія, яка відбувається на одній його стадії, може вплинути на перебіг провадження на іншій стадії, а іноді визначити його. Такий комплексний підхід до кримінального провадження відображено у висновку Великої Палати у справі «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey) стосовно того, що ані надана пізніше допомога захисника, ані змагальний характер провадження надалі не можуть виправити недоліки, які мали місце під час тримання під вартою.[10] Відтак Суд у тій справі констатував порушення статті 6 Конвенції.

У цій справі, перебуваючи з 24 квітня 2003 року під адміністративним арештом за стверджуване «дрібне хуліганство», заявник 7 травня 2003 року був перевезений з Києва до місця за
150 кілометрів. Там, за його словами, він був жорстоко побитий та зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції. Безперечним є те, що наступного дня він зізнався у вчиненні розбійного нападу
(п. 9). Вперше він отримав доступ до адвоката 11 травня 2003 року.

На мою думку, пункт 1 статті 6 Конвенції вимагає, щоб доступ до захисника надавався з першого допиту підозрюваного працівниками міліції, за винятком випадків, коли за конкретних обставин відповідної справи продемонстровано, що існують вагомі підстави для обмеження такого права.[11] У цій справі жодних таких причин наведено не було.

Моє припущення є таким: судовий розгляд завжди буде несправедливим, якщо підозрюваному з моменту першого його допиту працівниками міліції не надається захисник. Юридична допомога включає цілу низку послуг, які надаються у розпорядження обвинуваченого, щоб він міг ефективно себе захищати під час судового розгляду його кримінальної справи. Як зазначив Суд у справі «Даянан проти Туреччини» (Dayanan v. Turkey):

Справедливість провадження насправді вимагає надання обвинуваченому можливості отримати весь інструментарій послуг, безпосередньо пов’язаних з юридичною допомогою. У зв’язку з цим захисник має бути в змозі без обмежень забезпечити основоположні аспекти захисту особи: обговорення справи, організацію захисту, збирання доказів на користь обвинуваченого, підготовку допиту, підтримку обвинуваченого у його становищі та перевірку умов тримання під вартою.[12]

До 11 травня 2003 року ніщо з вищезазначеного не було доступно заявникові, незважаючи на те, що він тримався під вартою впродовж 18 діб. На мою думку, він довів, що протягом цього проміжку часу він зазнав жорстокого поводження з боку міліції та зізнався у вчиненні злочину. Відсутність юридичної допомоги протягом цього критично важливого проміжку часу не може бути виправлена наступними подіями. Я не переконана, що судовий розгляд кримінальної справи заявника був «справедливим» у значенні статті 6 Конвенції.

[1] Рішення від 27 серпня 1992 року у справі «Томасі проти Франції» (Tomasi v. France), Series A № 241‑A.

[2] Див. частково відмінну думку судді Дж. Бонелло у рішенні від 11 квітня 2000 року у справі «Везнедароглу проти Туреччини» (Veznedaroğlu v. Turkey), заява № 32357/96.

[3] Рішення від 28 жовтня 1998 року у справі «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), п. 102, Reports of Judgments and Decisions 1998‑VIII.

[4] Див. особливу думку Бонелло Дж. у рішенні у справі «Ангуелова проти Болгарії» (Anguelova v. Bulgaria), заява № 38361/97, ECHR 2002‑IV.

[5] Див. рішення у справах: «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey), [ВП] заява № 36391/02, п. 54, від 27 листопада 2008 року, п. 51; «Пуатрімоль проти Франції» (Poitrimol v. France), від 23 листопада 1993 року, п. 34, Series A № 277‑A, та «Демебуков проти Болгарії» (Demebukov v. Bulgaria), заява № 68020/01, п. 50, від 28 лютого 2008 року.

[6] Див. рішення у справах: «Пановітс проти Кіпру» (Panovits v. Cyprus), п. 64, та «Імбріошіа проти Швейцарії» (Imbrioscia v. Switzerland), заява № 13972/88, п. 38, від 24 листопада 1993 року.

[7] Рішення у справах: «Пановітс проти Кіпру» (Panovits v. Cyprus), п. 66, та «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey), п. 55.

[8] Рішення у справі «Пановітс проти Кіпру» (Panovits v. Cyprus), п. 66.

[9] Рішення у справі «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey), п. 54.

[10] Рішення у справі «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey), п. 58.

[11] Рішення у справі «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey), п.55.

[12] Рішення від 13 жовтня  2009 року у справі «Даянан проти Туреччини» (Dayanan v Turkey), заява № 7377/03.

 

Full & Egal Universal Law Academy