EFSTRATIOU AND OTHERS v. Greece (№ 53221/14) Текст неофіційного перекладу рішення: Обставини справи Заявники в цій справі вважали, що відмова судів апеляційної та касаційної інстанцій у взятті до уваги доказів, які вони вважали вирішальними для результату справи була надто формальною. Ці суди визнали, що відповідні документи / матеріали не були подані до апеляційного суду згідно з вимогами статті 240 Цивільного процесуального кодексу. Справа заявників на національному рівні стосувалася цивільного провадження, результатом розгляду якого стало накладання на них обов’язку зі сплати протилежній стороні в підсумку 334 330,95 євро; апеляційний суд вказав, що заявники безпідставно отримали ці кошти як пожертву на шкоду одному зі спадкоємців надавача пожертви. Провадження на національному рівні розпочалось у 2010 році в суді першої інстанції, який ухвалив рішення на користь заявників та відхилив вимоги протилежної сторони у справі. Ця сторона оскаржила рішення суду. У 2012 році апеляційним судом було ухвалене рішення на її користь. Провадження завершилось у 2014 році рішенням Касаційного суду про відхилення касаційної скарги заявників. Заявники скаржилися, що апеляційний суд під час оцінювання не взяв до уваги частини доказів, наданих ними до суду першої інстанції на тій підставі, що вони не були надані відповідно до вимог статті 240 Цивільного процесуального кодексу. Заявники вважали, що ці докази були вирішальними для результату провадження. Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, заявники скаржилися, що відмова апеляційного й касаційного судів у взятті до уваги документальних доказів була надто формальною. Також заявники вказували, що цивільні суди обмежили їхнє право на справедливий суд у спосіб, який був незрозумілим, недоступним та непередбачуваним, і що таке обмеження не переслідувало легітимної мети й було непропорційним їй. Оцінка Суду ЄСПЛ зазначив, що стаття 240 Цивільного процесуального кодексу Греції (яка передбачала процедуру, що надавала можливість стороні посилатися на свої попередні зауваження під час провадження у вищому суді) переслідувала легітимну мету: забезпечення належного функціонування судів; гарантування того, що докази, на які посилаються сторони під час провадження в апеляційному суді, будуть взяті до уваги; уникнення будь-якого непотрібного навантаження на апеляційний суд з метою прискорення провадження. Тому така легітимна мета узгоджувалася з метою, наведеною в пояснювальній записці до Указу про введення в дію / прийняття статті 240, а саме: запобігання надмірного тиску на суддів, які мають відшуковувати твердження сторін, наданих в судах нижчих інстанцій. Спираючись на усталену практику Касаційного суду ЄСПЛ зауважив, що для того, щоб апеляційна скарга була прийнятною, недостатньо просто приєднати до неї документи / твердження, надані / зроблені в суді першої інстанції. Обидві групи матеріалів / тверджень мають бути представлені єдиним документом з проханням про прийняття чи відхилення скарги. Щоб на ці докази / документи можна було спиратися в апеляційному суді, необхідно посилатися на них конкретно, зрозуміло й чітко в зазначеному вище єдиному документі, а не опосередковано через матеріали, надані в суді першої інстанції. У цій справі подання заявників, надані в суді першої інстанції, не були включені до апеляції у спосіб, установлений прецедентною практикою Касаційного суду, а саме єдиним документом під назвою «Заперечення в апеляційному суді», поданим як таким. Крім того, посилання на заяву про прийняття присяги та на банківську інформацію не були конкретними, зрозумілими й чіткими, як того вимагала та сама судова практика. Висновок Касаційного суду, що посилання заявників на документи, згадані в аргументах заявників під час провадження в суді першої інстанції, було незаконним у зв’язку з відсутністю будь-яких посилань на конкретні положення цих аргументів, не був надто формальним. Суд лише застосував процесуальні правила, які були чіткими, доступними та досить зрозумілими для заявників, які користувались послугами адвоката, що добре розуміється на судових процедурах. У зв’язку із цим ЄСПЛ визнав за необхідне знову підкреслити, що право на справедливий суд буде вважатись ефективним лише в тому разі, якщо прохання та заперечення сторін будуть фактично «заслухані», тобто належним чином відповідним «судом». Інакше кажучи, стаття 6 Конвенції накладає на «суд» обов’язок проводити належний розгляд тверджень, аргументів та доказів, наданих сторонами без шкоди для оцінки того, чи стосуються вони справи. ЄСПЛ також наголосив, що показання, надані під час заслуховування свідка (Іф. М) зі сторони заявників, достатньо чітко відображали суть заяви під присягою. Відповідно той факт, що апеляційний суд взяв до уваги показання цього свідка, серйозно ослабив твердження заявників про те, що показання під присягою, надані іншим свідком, мали вирішальне значення для справи. Справді, головний аргумент заявників у суді апеляційної інстанції чітко випливав із тверджень свідка Іф. М. Таким чином, ЄСПЛ визнав, що заявники не зазнали жодного непропорційного втручання у їхнє право на справедливий суд. Висновок Відсутність порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд). Рішення в цій справі ухвалене Палатою 19 листопада 2020 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.
Full & Egal Universal Law Academy