CASE OF EL-MASRI v. "THE FORMER YUGOSLAV REPUBLIC OF MACEDONIA" - [Ukrainian Translation] by the COE Human Rights Trust Fund

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.

ВЕЛИКА ПАЛАТА

СПРАВА EL-MASRI ПРОТИ КОЛИШНЬОЇ ЮГОСЛАВСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ МАКЕДОНІЯ

(Заява № 39630/09)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

13 грудня 2012 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним правкам.

ЗМІСТ

ПРОЦЕДУРА...................................................8

ФАКТИ.......................................................10

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ.........................10

A. Версія подій від заявника....................10

1. Поїздка до колишньої Югославської Республіки Македонія              11

2. Тримання під вартою інкоммунікадо в готелі.11

3. Перевезення до Аеропорту Скоп’є..........11

4. Передача спеціальній команді ЦРУ з “передачі осіб” в Аеропорту Скоп’є              11

5. Переліт із Скоп’є в Афганістан..............11

6. Тримання під вартою та допити в Афганістані              13

7. Прихована “зворотня передача” до Албанії..14

8. Прибуття у Німеччину......................15

B. Позиція Уряду колишньої Югославської Республіки Македонія стосовно тверджень заявника              16

1. Позиція Уряду-відповідача, викладена у звітах, прийнятих за підсумками деяких міжнародних розслідувань              16

(a) Заявлені таємні затримання та незаконні міждержавні переміщення затриманих за участі держав-членів Ради Європи, документ № 10957, 12 червня 2006 року (“Доповідь Марті 2006 року”)              16

(b) Рада Європи, Звіт Генерального секретаря відповідно до статті 52 Конвенції стосовно питання таємного тримання під вартою та перевезення затриманих, які підозрювалися у терористичних діях (документ SG/Inf (2006) 5, 28 лютого 2006 року)              18

2. Версія подій, подана Урядом-відповідачем під час провадження в Суді              19

C. Міжнародні розслідування стосовно справи заявника              20

1. Парламентська Асамблея Ради Європи – “розслідування Марті”              20

(a) Доповідь Марті 2006 року...............20

(b) Таємне тримання під вартою та незаконне перевезення затриманих за участі держав-членів Ради Європи – друга доповідь, документ № 11302 rev, 11 червня 2007 року (“доповідь Марті 2007 року”)              23

2. Європейський Парламент: розслідування комісії Фава              24

3. Комітет ООН з прав людини, Заключні зауваження щодо колишньої Югославської Республіки Македонія, 3 квітня 2008 року, документ ООН № ССРR/С/МKD/СO/2              25

4. Звернення заявника до Міжамериканської комісії з прав людини проти Сполучених Штатів (США)              25

D. Відповідне провадження в національних органах влади інших держав, ніж держава-відповідач              26

1. Німеччина................................26

(a) Розслідування органів державного обвинувачення Німеччини              26

(b) Парламентське розслідування в Німеччині26

2. Оскарження в Сполучених Штатах..........27

E. Провадження у колишній Югославській Республіці Македонія стосовно стверджуваного арешту, утримування та поганого поводження із заявником              28

1. Провадження в Департаменті контролю та професійних стандартів Міністерства внутрішніх справ (ДКПС)              28

2. Кримінальне провадження проти невідомих працівників правоохоронних органів              28

3. Цивільне провадження стосовно відшкодування шкоди              28

F. Інші докази, подані до Суду..................30

1. Покази свідка під присягою від 4 березня 2010 року              30

2. Звіт експерта щодо справи заявника, підготовлений паном Дж.Ґ.С.               32

3. Заяви Європейського центру конституційних прав та прав людини (ECCHR)              33

4. Листи WikiLeaks...........................33

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО.......33

А. Конституція 1991 року (Устав)...........................33

B. Кримінальний кодекс (Кривичен законик)......34

1. Строк давності для кримінального переслідування              34

2. Перебіг та переривання строку давності.....34

3. Незаконне позбавлення свободи...........34

4. Катування................................34

5. Погане поводження під час виконання службових обов’язків              34

C. Кримінальний процесуальний закон 1997 року (Закон за кривичната постапка), у редакції, чинній на момент подій              34

D. Закон про зобов’язання (Закон за облигационите односи)              36

III. ВІДПОВІДНЕ МІЖНАРОДНЕ ПРАВО ТА ІНШІ ПУБЛІЧНІ МАТЕРІАЛИ              37

A. Міжнародні юридичні документи..............37

1. Віденська конвенція про консульські зносини, що була вчинена у Відні 24 квітня 1963 р. та набула чинності 19 березня 1967 р.              37

2. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (МПГПП)              37

Стаття 4..............................................37

Стаття 7..............................................37

Стаття 9..............................................38

3. Міжнародна конвенція про захист усіх осіб від насильницьких зникнень              38

Стаття 1..............................................38

Стаття 2..............................................38

Стаття 3..............................................39

Стаття 4..............................................39

4. Високий комісар ООН з прав людини, Посібник щодо ефективного розслідування та документування випадків катування та іншого жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, 2001 рік              39

5. Комісія міжнародного права, Статті про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння, 2001 рік              39

Стаття 7. Перевищення повноважень або порушення вказівок              39

Стаття 14. Дія у часі порушення міжнародно-правового обов’язку              39

Стаття 15. Порушення, що складається із складного діяння              40

Стаття 16. Допомога або сприяння у вчиненні міжнародно-протиправного діяння              40

6. Генеральна Асамблея ООН, Звіт Спеціального доповідача Комісії з прав людини з питання катування та іншого жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, 2 липня 2002 року (A/57/173)              40

7. Парламентська Асамблея Ради Європи, Резолюція № 1433 щодо законності тримання під вартою США в Гуантанамо Бей (Guantánamo Bay), ухвалена 26 квітня 2005 р.              41

8. Парламентська Асамблея Ради Європи, Резолюція № 1463 щодо насильницьких зникнень, ухвалена 3 жовтня 2005 р.              41

9. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 60/148 щодо катування та іншого жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, ухвалена 21 лютого 2006 р.               41

10. Європейська комісія “За демократію через право” (Венеційська Комісія), Висновок щодо міжнародно-правових обов’язків держав-членів Ради Європи стосовно таємних місць тримання під вартою та міждержавного перевезення в’язнів (№363/2005, 17 березня 2006 р.)              42

11. Звіт Спеціального доповідача ООН щодо сприяння та захисту прав людини і основоположних свобод під час протидії тероризму, A/HRC/10/3, 4 лютого 2009 р.              42

12. Рада з прав людини ООН, Резолюції №№ 9/11 та 12/12, “Право на правду”, 24 вересня 2008 року та 12 жовтня 2009 р.              43

13. Рада Європи, Керівні настанови Комітету Міністрів Ради Європи щодо викорінення безкарності за серйозні порушення прав людини, 30 березня 2011 р.              43

B. Відповідні рішення іноземних судових та міжнародних органів              44

1. Апеляційний суд Англії та Уельсу (Цивільна палата), справа “Аббасі та інший проти Державного секретаря в іноземних справах та справах Співдружності і Державного секретаря Департаменту внутрішніх справ”, справа № C/2002/0617A; 0617B, 6 листопада 2002 року              44

2. Апеляційний суд дев’ятого округу США, справа “Фален Ґеребі проти Джорджа Волкера Буша, Дональда Г. Рамсфельда”, Округ Колумбія, № CV-03-01267-AHM, 18 грудня 2003 року              44

3. Комітет ООН проти катування, справа “Аґіза проти Швеції”, Повідомлення № 233/2003, документ ООН № CAT/C/34/D/233/2003 (2005), та Комітет ООН з прав людини, справа “Алзері проти Швеції”, документ ООН № CCPR/C/88/D/1416/2005 (2006)              45

C. Публічні джерела, у яких підкреслюється занепокоєння стосовно порушень прав людини, які нібито мають місце в місцях тримання під вартою, керованих США, після подій 11 вересня 2001 року              46

1. Відповідні матеріали міжнародних правозахисних організацій              46

(a) Заява Високого комісара ООН з прав людини щодо тримання під вартою в’язнів – членів рухів Талібан та Аль-Каєда на військовій базі США в Гуантанамо Бей, Куба, 16 січня 2002 р.              46

(b) Amnesty International, Меморандум для Уряду США щодо прав осіб, які тримаються під вартою США в Афганістані та Гуантанамо Бей, квітень 2002 р.              46

(c) Human Rights Watch, “Сполучені Штати, Презумпція вини: Порушення прав людини ув’язнених після 11 вересня”, Том 14, № 4 (G), серпень 2002 р.              47

(d) Human Rights Watch, “Сполучені Штати: Повідомлення про катування підозрюваних з Аль-Каєди”, 26 грудня 2002 р.              47

(e) Міжнародна Гельсінська федерація за права людини, “Антитерористичні заходи, безпека та права людини: Події в Європі, Центральній Азії та Північній Америці після 11 вересня”, Звіт, квітень 2003 р.              47

(f) Звіт Amnesty International 2003 року – Сполучені Штати Америки, 28 травня 2003 р.              47

(g) Amnesty International, “Незаконне тримання під вартою шести чоловіків з Боснії та Герцеговини в Гуантанамо Бей”, 29 травня 2003 р.              48

(h) Amnesty International, “Сполучені Штати Америки, Загроза поганого прикладу: Підрив міжнародних стандартів – ув’язнення в рамках “війни з тероризмом” продовжуються”, 18 серпня 2003 р..              48

(i) Amnesty International, “Тримання під вартою інкоммунікадо / Загроза поганого поводження”, 20 серпня 2003 р.              48

(j) Міжнародний комітет Червоного Хреста, Сполучені Штати: Президент МКЧХ закликає до прогресу у вирішенні проблем, пов’язаних з триманням під вартою, прес-реліз 04/03, 16 січня 2004 р.              49

(k) Робоча група ООН з питань свавільного тримання під вартою, Висновок № 29/2006, справа “Пан Ібн аль-Шайх аль-Лібі та 25 інших осіб проти Сполучених Штатів Америки”, документ ООН № A/HRC/4/40/Add.1 at 103 (2006)              49

2. Інші публічні документи....................49

Центральне розвідувальне управління, “Меморандум для командного центру Департаменту юстиції – Довідковий документ про комбіноване застосування ЦРУ технік допиту”, 30 грудня 2004 року              49

3. Статті в засобах масової інформації........50

ПРАВО.......................................................52

I. ПОПЕРЕДНІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ ЩОДО НЕДОДЕРЖАННЯ ПРАВИЛА ШЕСТИ МІСЯЦІВ              52

A. Подання сторін.............................52

1. Уряд-відповідач...........................52

2. Заявник..................................53

B. Оцінка Суду................................54

1. Загальні принципи, установлені в практиці Суду              54

2. Застосування наведених принципів у справі, яка розглядається              55

(a) Чи була кримінальна скарга засобом юридичного захисту, яким повинен був скористатися заявник              55

(b) Початок шестимісячного терміну.........57

(c) Висновок...............................57

II. ОЦІНКА СУДОМ ДОКАЗІВ ТА ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТІВ58

A. Подання сторін.............................58

B. Оцінка Судом фактів........................58

1. Загальні принципи.........................58

2. Установлення фактів у справі, яка розглядається              60

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ.63

A. Подання сторін.............................63

1. Заявник..................................63

2. Уряд-відповідач...........................64

B. Треті сторони...............................65

1. Високий комісар ООН з прав людини (ВКООНПЛ)              65

2. Організація “Interights”.....................66

3. Організація “Redress”......................66

4. Спільне подання організації “Amnesty International” (AI) та Міжнародної комісії юристів (ICJ              67

C. Оцінка Суду................................68

1. Прийнятність..............................68

2. Суть......................................68

(a) Процесуальний аспект статті 3: відсутність ефективного розслідування              68

(i) Загальні принципи.....................68

(ii) Застосування наведених принципів до справи, яка розглядається              68

(b) Матеріальні аспекти статті 3 Конвенції.72

(i) Погане поводження в готелі та Аеропорту Скоп’є              72

(α) Загальні принципи....................72

(β) Застосування наведених вище принципів до справи, що розглядається              74

Поводження в готелі.................................74

Поводження в Аеропорту Скоп’є......................75

(ii) Переміщення заявника...............77

(α) Загальні принципи....................77

(β) Застосування наведених вище принципів до справи, що розглядається              78

iii) Висновок.........................................79

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ.79

A. Подання сторін.............................81

B. Треті сторони...............................81

C. Оцінка Суду................................82

1. Прийнятність..............................82

2. Суть......................................82

(a) Загальні принципи, установлені в практиці Суду              82

(b) Застосування наведених вище принципів до справи, що розглядається              83

(i) Тримання заявника під вартою в Скоп’є.84

(ii) Наступне тримання під вартою заявника85

(iii) Висновок............................86

(iv) Процесуальний аспект статті 5: відсутність ефективного розслідування              86

V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ              87

A. Подання сторін.............................87

B. Оцінка Суду................................87

1. Прийнятність..............................87

2. Суть......................................87

VI. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ88

A. Подання сторін.............................88

B. Оцінка Суду................................89

1. Прийнятність..............................89

2. Суть......................................89

(a) Загальні принципи, установлені в практиці Суду              89

(b) Застосування наведених вище принципів до справи, що розглядається              90

VII. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ.....91

VIII. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ............92

A. Шкода......................................92

B. Витрати....................................93

C. Пеня.......................................93

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО......................93

У справі El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia [Ель-Масрі проти колишньої Югославської Республіки Македонія],

Європейський суд з прав людини (Велика палата), засідаючи Комітетом у такому складі:

Ніколас Братца (Nicolas Bratza), Голова,
Франсуаза Тулкенс (Françoise Tulkens),
Джосеп Касадевалл (Josep Casadevall),
Дін Шпільманн (Dean Spielmann),
Ніна Важіч (Nina Vajić),
Пер Лоренцен (Peer Lorenzen),
Карел Юнґвірт (Karel Jungwiert),
Ізабелла Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefèvre),
Ханлар Гаджієв (Khanlar Hajiyev),
Луїс Лопез Ґерра (Luis López Guerra),
Леді Біанку (Ledi Bianku),
Ізіль Каракаш (Işıl Karakaş),
Вінсент А. де Ґаетано (Vincent A. de Gaetano),
Джулія Лаффранж (Julia Laffranque),
Лінос-Александр Сіціліанос (Linos-Alexandre Sicilianos),
Ерік Мооз (Erik Møse),
Гелен Келлер (Helen Keller), судді,

та Майкл О’Бойл (Michael O’Boyle), заступник секретаря,

після обговорення у закритому засіданні 16 травня та 24 жовтня 2012 року,

виносить таке рішення, яке було прийнято в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 39630/09) проти колишньої Югославської Республіки Македонія, поданою до Суду 20 липня 2009 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (“Конвенція”) громадянином Німеччини, паном Халедом ель-Масрі (Khaled El-Masri / “заявник”).

2. Заявника представляли пан Дж.А. Ґолдстон (J.A. Goldston), пан Д. Павлі (D. Pavli) та пан Р. Скілбек (R. Skilbeck) з нью-йоркського офісу Правової ініціативи “Відкрите Суспільство” (Open Society Justice Initiative / “OSJI”) та пан Ф. Медарскі (F. Medarski), адвокат з Македонії. Уряд Македонії (“Уряд”) представляв його Уповноважений, пан К. Богданов (K. Bogdanov).

3. Заявник стверджував, зокрема, що він був жертвою операції таємної передачі (rendition), а саме що представники держави-відповідача затримали його, утримували його в ізоляції (“інкоммунікадо”), допитувати та жорстоко поводилися з ним і передали його в Аеропорту Скоп’є агентам ЦРУ, котрі перевезли його, спеціальним рейсом, організованим ЦРУ, до таємного місця тримання під вартою ЦРУ в Афганістані, де він зазнавав жорстокого поводження упродовж більше чотирьох місяців. Це випробування, як стверджується, тривало з 31 грудня 2003 року до 29 травня 2004 року, коли заявник повернувся до Німеччини.

4. Заява була спочатку розподілена до П’ятої секції Суду (пункт 1 правила 52 Реґламенту Суду). 1 лютого 2011 року Суд змінив склад своїх секцій (пункт 1 правила 25), і ця справа була передана до новосформованої Першої секції (пункт 1 правила 52).

5. Двадцять восьмого вересня 2010 року скарги заявника за статтями 3, 5, 8 та 13 Конвенції були повідомлені Урядові.

6. Уряд Німеччини, який був поінформований про своє право втрутитися у провадження згідно з пунктом 1 статті 36 Конвенції, не вказав на своє бажання зробити це.

7. Мірьяна Лазарова Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska), суддя, обрана від колишньої Югославської Республіки Македонія, взяла відвід у цій справі (правило 28). Тому Уряд-відповідач призначив Пера Лорензена, суддю, обраного від Данії, для її заміщення (пункт 4 статті 26 Конвенції та пункт 1 правила 29).

8. Двадцять четвертого січня 2011 року Палата Першої секції (у складі таких суддів: Ніна Важіч, Пер Лорензен, Елізабет Штейнер (Elisabeth Steiner), Ханлар Гаджієв, Джулія Лаффранж, Лінос-Александр Сіціліанос та Ерік Мооз, яким допомагав Сорен Нільсен (Søren Nielsen), секретар секції) відмовилася від розгляду справи на користь Великої палати, за відсутності заперечень проти цього з боку жодної зі сторін (стаття 30 Конвенції та правило 72).

9. Склад Великої палати був визначений відповідно до положень пунктів 4 і 5 статті 26 Конвенції та правила 24.

10. Заявник та Уряд подали кожен свої письмові зауваження. Крім того, коментарі третіх сторін були отримані від Верховного комісара ООН з прав людини, організації “Interights”, організації “Redress”, Міжнародної комісії юристів та організації “Amnesty International”, яким Голова дав дозвіл долучитися за письмовою процедурою (пункт 2 статті 36 Конвенції та пункт 2 правила 44).

11. Суд вирішив утриматися від усного допиту пана Г.К. (H.K.), свідка, запропонованого заявником.

12. Слухання відбулося в Палаці прав людини в Страсбурзі 16 травня 2012 року (пункт 3 правила 59).

13. До Суду з’явилися:

(a) від Уряду
ПанK. Богданов,Уповноважений Уряду при Суді,
ПаніД. Джонова (D. Djonova), Міністерство юстиції,
ПаніВ. Станоєвська (V. Stanojevska), Міністерство юстиції,
ПаніН. Джосіфова (N. Josifova), Міністерство внутрішніх справ, радники;

(b) від заявника
ПанДж.А. Ґолдстон, Виконавчий директор,
Open Society Justice Initiative,
ПанД. Павлі,представники,
ПанР. Скілбек,
ПанФ. Медарскі, радники.

14. Суд заслухав виступи пана Богданова, пана Ґолдстона та пана Павлі, а також їхні відповіді на запитання суддів.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

15. Заявник народився в 1963 році та проживає в Сендені (Senden), Німеччина.

A. Версія подій від заявника

16. У заяві заявник посилався на свою декларацію, зроблену 6 квітня 2006 року для провадження у Федеральному окружному суді США Східного округу штату Вірджинія (US District Court for the Eastern District of Virginia) (див. параграфи 62 та 63 нижче).

1. Поїздка до колишньої Югославської Республіки Македонія

17. Тридцять першого грудня 2003 року заявник сів на автобус у місті Ульм (Ulm), Німеччина, з метою відвідання Скоп’є з тим, щоб, як він зазначив, “взяти невелику відпустку та відпочити від напруженого домашнього середовища”. Приблизно о 15 годині він прибув у пункт перетину сербсько-македонського кордону в Табановце (Tabanovce). Виникла підозра щодо дійсності його недавно виданого німецького паспорту. Працівник прикордонної служби перевірив його паспорт, запитав його про мету поїздки, тривалість та місце його планованого перебування. У його паспорті була зроблена відмітка про в’їзд у Македонію 31 грудня 2003 року. При цьому був проведений обшук його особистих речей і його допитали про можливі зв’язки з кількома мусульманськими організаціями та групами. Допит завершився о 22 годині. У супроводі людей у цивільному одязі, які були озброєні, його привезли в готель; як з’ясувалося під час наступного дослідження, це був готель “Скопскі Мерак” (Skopski Merak) у Скоп’є (“готель”). Після повернення у Німеччину заявник упізнав, через фотографії на сайті готелю, будівлю готелю, кімнату, де він нібито утримувався, та одного з офіціантів, який приносив йому їжу під час його тримання під вартою в готелі.

2. Тримання під вартою інкоммунікадо в готелі

18. Заявника доставили в кімнату на верхньому поверсі готелю. Під час його тримання під вартою в готелі за ним спостерігала група з дев’яти чоловік, які змінювали варту кожні шість годин. Три з них були з ним весь час, навіть коли він спав. Його неодноразово допитували під час його тримання під вартою. Його допитували англійською, попри його погане знання цієї мови. Його проханням зв’язатися з німецьким посольством відмовляли. Одного разу, коли він заявив, що збирається піти, йому в голову був направлений пістолет і йому пригрозили вбивством. Після семи днів утримування, прибув інший працівник і запропонував йому угоду, а саме, що його відправлять назад до Німеччини в обмін на зізнання в тому, що він був членом Аль-Каєди.

19. На тринадцятий день його утримування заявник розпочав голодування на протест проти його продовжуваного незаконного тримання під вартою. Він не вживав їжу впродовж наступних десяти днів його тримання під вартою у колишній Югославській Республіці Македонія. Через тиждень після початку ним голодування йому сказали, що невдовзі його доставлять літаком назад до Німеччини.

3. Перевезення до Аеропорту Скоп’є

20. Двадцять третього січня 2004 року приблизно о 20 годині заявнику наказали сказати на камеру, яка його записувала, що з ним добре поводилися, що йому не завдали жодної шкоди і що невдовзі його доставлять літаком у Німеччину. У наручниках та із зав’язаними очима його посадили в машину та привезли в Аеропорт Скоп’є.

4. Передача спеціальній команді ЦРУ з “передачі осіб” в Аеропорту Скоп’є

21. Після прибуття, усе ще в наручниках та із зав’язаними очима, його спочатку посадили на стілець, де він сидів півтори години. Йому сказали, що його відведуть у кімнату для медичного обстеження перед доставкою у Німеччину. Потім дві людини силою завели йому руки за спину. Після цього його сильно били з усіх боків. Його одяг зрізали з тіла ножицями або ножем. Його спідню білизну було силою знято. Його кинули на підлогу, його руки завели назад і йому наступили на спину черевиком. Після цього він відчув, як твердий предмет був силою поміщений йому в анус. Як зазначили адвокати заявника на публічному слуханні 16 травня 2012 року, з усіх дій, які були вчинені проти заявника, ця була найбільш принизливою та ганебною. Відповідно до заявника, при цьому йому силою ввели супозиторій. Тоді його підняли з підлоги та відтягнули у кут кімнати, де йому зв’язали ноги. Його пов’язка з очей була знята. Спрацював спалах, який тимчасово засліпив його. Коли він відновив свій зір, він побачив сім або вісім чоловік, одягнених у чорне і чорні лижні маски. Один з чоловіків вдягнув йому підгузок. Тоді його вдягнули у темносиній костюм з короткими рукавами. На голову йому вдягнули мішок і на нього вдягнули ремінь з ланцюгом, приєднаним до його зап’ясть та щиколоток. Чоловіки вдягнули йому навушники, зав’язали очі та вдягли йому на голову мішок. Вони нахилили його, силою опустивши його голову, та швидко відвели його до літака, який очікував, при цьому ланцюги врізалися йому в щиколотки. Літак оточували озброєні македонські охоронці. Йому було важко дихати через мішок, який закривав йому голову. Усередині літака його кинули на підлогу обличчям донизу, а його ноги та руки були розтягнені в різні сторони та прикріплені до боків літака. Під час польоту йому ввели дві ін’єкції. Через ніс йому також ввели знеболююче. Під час польоту він був переважно без свідомості. У паспорті заявника було зроблено відмітку про від’їзд з Македонії 23 січня 2004 року.

22. Як стверджує заявник, поводження з ним перед польотом в Аеропорту Скоп’є, “скоріше за все в руках спеціальної команди ЦРУ [Центральне розвідувальне управління США] з передачі осіб”, на диво збігалося з нещодавно розкритим документом ЦРУ, у якому описується протокол для так званого методу “захоплення під шоком” (див. параграф 124 нижче).

5. Переліт із Скоп’є в Афганістан

23. Після приземлення, заявник зійшов з літака. Ззовні було тепліше, ніж у колишній Югославській Республіці Македонія, що було достатньо для нього, щоб зробити висновок, що його не повернули до Німеччини. Він пізніше зрозумів, що він знаходився в Афганістані, і що переліт був через Багдад.

6. Тримання під вартою та допити в Афганістані

24. Після приземлення в Афганістані заявника везли близько десяти хвилин, потім витягли з машини, штовхнули в кімнату, кинули на підлогу, били ногами та руками. Особливо цілили та наступали на його голову та шию. Його залишили в маленькій, брудній, темній бетонній камері. Коли його очі призвичаїлися до світла, він побачив, що стіни були покриті написами від руки арабською мовою, урду та фарсі. У камері не було ліжка. Хоча було холодно, йому дали лише одну брудну ковдру військового типу, а також якийсь старий, брудний одяг, зім’ятий у тонку подушку. Через вікно вгорі камери він побачив червоне сонце, що сідало. Пізніше він зрозумів, що його доставили до закладу ЦРУ, який у засобах масової інформації називали як “Соляна шахта” (Salt Pit), цегляна фабрика на північ від ділового району Кабула, яка використовувалася ЦРУ для тримання під вартою та допитів підозрюваних в тероризмі високого рівня.

25. Під час його утримування його допитували три чи чотири рази, щоразу один і той же чоловік, який говорив арабською з південно-ліванським акцентом, і щоразу вночі. Його допити супроводжувалися погрозами, образами, штовханням та криками. Його неодноразові прохання зустрітися з представником німецького уряду ігнорувалися.

26. У березні 2004 року заявник, разом з кількома іншими ув’язненими, з якими він спілкувався через стіни камери, розпочали голодування, протестуючи проти їх продовжуваного утримування без обвинувачення. Внаслідок умов його утримування та його голодування, здоров’я заявника погіршувалося щодня. Він не отримував жодного медичного лікування у цей час, хоча він і просив про це кілька разів.

27. Десятого квітня 2004 року, на тридцять сьомий день його голодування, у його камеру зайшли чоловіки із закритими масками обличчями, підняли його з ліжка та зв’язали його руки і ноги. Вони відтягнули його до кімнати допитів, усадили його на стілець та прив’язали його до нього. Після цього йому силою ввели харчову трубку через ніс у шлунок і залили через неї рідину. Після цієї процедури заявнику дали трохи консервів та кілька книг для читання.

28. Після його примусового годування заявник гостро захворів та страждав від дуже сильного болю. Посередині ночі його камеру відвідав лікар та ввів йому ліки, але він не міг піднятися з ліжка ще кілька днів. Приблизно в цей час заявник відчув те, що йому здалося було невеликим землетрусом. У цьому зв’язку заявник подав “Список значних землетрусів у світі в 2004 році”, який був виданий Геологічною службою США 6 жовтня 2005 року. Відповідно до цього документа, 5 квітня 2004 року мав місце один землетрус у регіоні Гіндукуш Афганістану.

29. Шістнадцятого травня 2004 року заявника відвідав чоловік, що розмовляв німецькою мовою, який назвав себе Семом. Він відвідував заявника ще тричі перед його звільненням.

30. Двадцять першого травня 2004 року заявник розпочав своє друге голодування.

7. Прихована “зворотня передача” до Албанії

31. Двадцять восьмого травня 2004 року заявника, із зав’язаними очима та в наручниках, вивели з його камери та закрили в чомусь, що нагадувало контейнер, доки він не почув звук літака, що наближався. Тоді йому віддали валізу, яку в нього забрали в Скоп’є. Йому наказали перевдягнутися в одяг, у який він був вдягнений, коли приїхав у колишню Югославську Республіку Македонія, і дали дві нові футболки, одну з яких він вдягнув. Потім його відвели до літака, що очікував, при цьому йому зав’язали очі та вдягли навушники, в літаку його прив’язали ланцюгом до крісла. “Сем” супроводжував його в літаку. Він сказав, що літак приземлиться в європейській країні, не в Німеччині, але що заявник далі зможе вирушити в Німеччину.

32. Коли літак приземлився, заявника, усе ще із зав’язаними очима, помістили на заднє сидіння машини. Йому не сказали, де він знаходився. Його везли в машині по горах, по брукованих і небрукованих дорогах. Заявник відчував, що люди виходили з машини та сідали в неї. Усі чоловіки мали акцент, схожий на слов’янський, але говорили дуже мало. Нарешті авто зупинилося. Його вивели з машини і зняли пов’язку з очей. Його викрадачі віддали йому його речі та паспорт, зняли з нього наручники і наказали йому йти по дорозі, не обертаючись. Було темно і дорога була безлюдною. Він був переконаний, що йому вистрелять у спину і залишать помирати. Він завернув за ріг і наштовхнувся на трьох озброєних чоловіків. Вони одразу спитали його паспорт. Вони побачили, що в його німецькому паспорті не було візи і спитали його, чому він знаходився в Албанії без юридичного дозволу. Заявник відповів, що він не мав жодної гадки, де він знаходиться. Йому сказали, що він знаходився біля албанського кордону з колишньою Югославською Республікою Македонія та Сербією. Чоловіки відвели його у невеликий будинок з албанським прапором до свого керівника. Керівник подивився на довге волосся та довгу бороду заявника і сказав йому, що він виглядав як терорист. Тоді його відвезли до Аеропорту Матері Терези в Тірані. Його провели через митний та імміграційний контроль без догляду та посадили на літак до Франкфурта в Німеччині. У паспорті заявника було зроблено відмітку про виїзд з Албанії.

8. Прибуття у Німеччину

33. Двадцять дев’ятого травня 2004 року о 8.40 ранку заявник прибув у Міжнародний аеропорт Франкфурта. Він важив приблизно на вісімнадцять кілограмів менше, ніж коли він залишив Німеччину, його волосся було довгим та недоглянутим, і він не голився з часу прибуття у колишню Югославську Республіку Македонія. Одразу після прибуття в Німеччину заявник зустрівся з паном М. Ґнідічем (M. Gnjidić), адвокатом, що практикує в Ульмі.

34. У своєму письмовому поданні заявник зазначив, що він не проходив будь-якого медичного обстеження, крім ізотопного аналізу його волосяних фолікулів (див. параграфи 56 та 57 нижче). Під час публічного слухання адвокати заявники уточнили, що результати деяких медичних обстежень, проведених після його повернення в Німеччину, були подані німецьким державним обвинувачем до комісії Європейського Парламенту з розслідування на чолі з депутатом Фава (див. параграфи 47-51 нижче). Проте, ці результати не були подані до Суду, оскільки вони не були переконливими щодо наявності будь-якої фізичної шкоди з огляду на значний період часу, який минув після інциденту в Аеропорту Скоп’є. Крім того, заявник зазначив, що до нього застосовували складні техніки та методи допиту, які були спеціально розроблені для того, щоб не залишати жодних слідів фізичного поганого поводження.

35. У “доповіді Марті” 2007 року (див. параграф 46 нижче) зазначалося, що заявник звернувся за лікуванням до медичного центру для жертв катування в Новому Ульмі (Neu-Ulm) невдовзі після повернення до Німеччини в 2004 році. Проте, лише в 2006 році пан Ґнідіч зміг отримати потрібне фінансування за медичним страхуванням для початку курсу обмеженого лікування (сімдесят годин) в центрі, що було недостатньо, на думку як пана Ґнідіча, так і самого лікаря (див. параграф 296 “доповіді Марті” 2007 року).

36. Заявник також подав письмовий висновок від 5 січня 2009 року лікаря Кетрін Портерфілд (Katherine Porterfield), старшого психолога Програми лікарні Бельв’ю та Університету Нью-Йорка для тих, хто пережив катування (Bellevue/NYU Program for Survivors of Torture), у якому вона підтвердила, що заявник страждав від посттравматичного стресового розладу та депресії, “які скоріше за все була спричинені пережитим ним викраденням та тривалим поганим поводженням і насильством”. Висновок лікаря Портерфілд ґрунтувався на кількох телефонних дзвінках та двох наступних розмовах із заявником. Вона також порадила йому відвідати у себе в місті лікаря, який мав би належну кваліфікацію з тим, щоб допомогти йому. Заявник не виконав цей припис.

B. Позиція Уряду колишньої Югославської Республіки Македонія стосовно тверджень заявника

1. Позиція Уряду-відповідача, викладена у звітах, прийнятих за підсумками деяких міжнародних розслідувань

(a) Заявлені таємне тримання під вартою та незаконні міждержавні переміщення затриманих за участі держав-членів Ради Європи, документ № 10957, 12 червня 2006 року (“Доповідь Марті 2006 року”)

37. Тринадцятого грудня 2005 року Голова Парламентської Асамблеї Ради Європи звернувся до Комітету Асамблеї з юридичних справ та прав людини з проханням провести розслідування заяв про “надзвичайну передачу осіб” в Європі. Сенатор Дік Марті (Dick Marty) із Швейцарії був призначений спеціальним доповідачем. 12 червня 2006 року Асамблея оприлюднила доповідь Марті 2006 року. У ній, на підставі зустрічей, які відбулися між 27 та 29 квітня 2006 року, було викладено позицію македонської влади щодо справи заявника. Там, зокрема, зазначалося таке:

“3.1.3.1. Позиція органів влади

106. “Офіційна лінія” македонського уряду була вперше викладена в листі Міністра внутрішніх справ [ім’я] до посла Європейської Комісії [його ім’я], датованому 27 грудня 2005 року. У спрощеному вигляді вона, по суті, містить чотири пункти інформації “згідно з поліцейськими даними”: по-перше, що пан ель-Масрі прибув автобусом в пункт перетину македонського кордону в Табановце о 16 годині 31 грудня 2003 року; по-друге, що його допитали “уповноважені працівники поліції”, які мали підозру щодо “володіння фальсифікованим проїзним документом”; по-третє, що приблизно за п’ять годин після того пану ель-Масрі “був дозволений в’їзд” у Македонію, очевидно, у вільному статусі; і, по-четверте, що 23 січня 2004 року він виїхав з Македонії у Косово через пункт перетину кордону в Блаче (Blace) ...

108. Президент Республіки [ім’я] виклав тверду позицію на найпершій же зустрічі з делегацією Європейського Парламенту, тим самим надавши сильний негативний стимул для будь-якої службової особи, яка могла хотіти висловити незалежну точку зору, відмінну від офіційної: “Дотепер, хочу вас запевнити, я не знайшов жодної причини не вірити офіційній позиції нашого міністерства внутрішніх справ. У мене немає додаткових тверджень або фактів, з будь-якої сторони, які переконала б мене, що те, що було встановлено в офіційному звіті нашого міністерства, є неправдою”.

109. У п’ятницю, 28 квітня, офіційна позиція була представлена значно детальніше під час зустрічі з [ім’я], який був головою UBK, головної розвідувальної служби Македонії, під час подій у справі ель-Масрі. [Він] заявив, що Департамент UBK з контролю та професійних стандартів провів розслідування цієї справи та простежив офіційні записи контактів ель-Масрі з македонськими органами влади. Повідомлене [головою UBK] узагальнено нижче:

Пан ель-Масрі прибув на македонський кордон 31 грудня 2003 року напередодні Нового року. Міністерство внутрішніх справ посилило заходи безпеки на святковий період і несло посилений режим служби у зв’язку з можливою злочинною діяльністю. Відповідно до цього посиленого режиму, пасажири автобусів підлягали ретельній перевірці на безпеку, у тому числі на вивчення документів, що посвідчували їх особу.

Перевіривши паспорт пана ель-Масрі, у прикордонної поліції Македонії виникли певні підозри і вона вирішила “затримати його”. Для того, щоб не змушувати інших пасажирів чекати на кордоні, автобусу дозволили прослідувати далі за його маршрутом.

Метою затримання пана ель-Масрі було провести з ним інтерв’ю, яке (відповідно до [голови UBK]) проводилося згідно з усіма відповідними європейськими стандартами. Працівники UBK, служби безпеки та контррозвідки, присутні на всіх пунктах перетину кордону в Македонії, як частина так званого “інтегрованого управління та безпеки кордонів”. Працівники UBK брали участь в інтерв’ю пана ель-Масрі. Вони спитали пана ель-Масрі про причини його поїздки в країну, де він планував зупинитися і чи мав він із собою достатню кількість грошей. [Голова UBK] пояснив: “Я думаю, що то були всі стандартні запитання, які ставляться під час такої рутинної процедури – думаю, мені немає потреби вдаватися в подальші деталі”.

Одночасно представники македонської влади провели попередній візуальний огляд проїзних документів пана ель-Масрі. Вони запідозрили, що паспорт міг бути несправжнім або підробленим – помітивши, зокрема, що пан ель-Масрі народився у Кувейті, але стверджував, що мав німецьке громадянство.

Подальша перевірка паспорту була проведена в базі даних Інтерполу. Пункт перетину в Табановце не під’єднаний до мережі Інтерполу, тому інформація мала бути передана в Скоп’є, звідки електронний запит був зроблений до центральної бази даних Інтерполу в Ліоні. Працівник UBK в Аналітичному департаменті, очевидно, зробив цей запит використовуючи електронний код, тому македонські органи влади не можуть надати його запис. Пан ель-Масрі був змушений чекати на пункті перетину, поки тривав пошук у базі даних Інтерполу.

Коли було з’ясовано, що проти пана ель-Масрі не існувало ордеру Інтерполу і що не існувало підстав для його подальшого затримання, його було звільнено. Після цього він залишив пропускний пункт в Табановце, хоча македонські органи влади не могли описати яким чином. Коли його прямо спитали про це під час окремої зустрічі, Міністр внутрішніх справ [ім’я] зазначив: “ми не можемо вам сказати, що саме з ним сталося після його звільнення, оскільки це не в нашому інтересі; після того як особа покидає місце перетину кордону, ми не можемо знати як він далі пересувається”.

Пізніше Міністерство внутрішніх справ з’ясувало ..., що пан ель-Масрі зупинився в готелі у Скоп’є, який називався “Скопскі Мерак”. Зазначається, що пан ель-Масрі поселився ввечері 31 грудня 2003 року та зареєструвався в гостьовій книзі. Він проживав там упродовж 23 ночей, з щоденним сніданком, і виїхав 23 січня 2004 року.

Міністерство провело подальшу перевірку на всіх пунктах перетину кордону та з’ясувало, що ввечері того самого дня, 23 січня 2004 року, пан ель-Масрі залишив територію Македонії через пункт перетину в Блаче, в’їхавши на територію Косово. На запитання, чи був пану ель-Масрі проставлений штамп про його виїзд таким чином, [голова UBK] відповів: “Як правило, повинен ставитися штамп в паспорті, коли ви перетинаєте кордон на виїзді з Македонії, але я не можу точно знати. UNMIK [Місія ООН з управління в Косово] також присутня на кордоні з Косово і відповідає за протокол з того боку ... Мій колега з UBK тільки що поінформував мене, що він нещодавно двічі перетинав кордон в Блаче і жодного разу штамп не проставлявся”.

...

116. Не вказаним в офіційній версії є той факт, що македонське UBK регулярно консультується з ЦРУ з таких питань (що, на певному рівні, є цілком зрозумілим і логічним). Відповідно до конфіденційної інформації, яку ми отримали (джерело якої нам відоме), повний опис пана ель-Масрі був переданий до ЦРУ через керівника його бюро в Скоп’є для аналізу ... чи мала відповідна особа контакти з терористичними рухами, зокрема, Аль-Каєдою. На підставі розвідувальних даних про Халеда ель-Масрі, які було в його розпорядженні – зміст яких нам не відомий, ЦРУ відповіло позитивно. UBK, як місцеву партнерську організацію, попросили допомогти в затриманні пана ель-Масрі до того моменту, як він зможе бути переданий до ЦРУ для перевезення.”

(b) Рада Європи, Звіт Генерального секретаря відповідно до статті 52 Конвенції стосовно питання таємного тримання під вартою та перевезення затриманих, які підозрювалися у терористичних діях (документ SG/Inf (2006) 5, 28 лютого 2006 року)

38. Двадцять першого листопада 2005 року Генеральний секретар Ради Європи застосував процедуру за статтею 52 Конвенції стосовно повідомлень про змову європейських країн у питанні таємних повітряних рейсів з метою передачі осіб. Держави-члени повинні були поінформувати про передбачений в їхньому національному законодавстві контроль за діями іноземних агентів під їхньою юрисдикцією, про юридичні гарантії захисту для запобігання прихованому позбавленню свободи, про юридичні та слідчі заходи стосовно стверджуваних порушень конвенційних прав, і чи було проведено або проводилося розслідування щодо публічних посадових осіб, які нібито брали участь у діях чи бездіяльності, які призвели до такого позбавлення свободи затриманих осіб.

39. Сімнадцятого лютого та 3 квітня 2006 року Уряд-відповідач надіслав відповідь на цей запит, у якій виклав свою позицію стосовно справи заявника. Там зазначалося, зокрема:

“... Стосовно справи пана Халеда ель-Масрі, ми хотіли б поінформувати вас, що ця справа була вивчена Міністерством внутрішніх справ, і інформація про неї була надіслана представникам Європейської Комісії в Республіці Македонія, директору з питань Західних Балкан в ГД [Генеральному директораті] з питань розширення Європейської Комісії в Брюсселі, а також членам Європейського Парламенту ще в червні 2005 року. ... Міністерство внутрішніх справ Республіки Македонія інформує, що, на підставі даних поліції про в’їзд та виїзд через державний кордон Республіки Македонія, пан Халед ель-Масрі прибув, автобусом, у пункт перетину кордону в Табановце з Державного союзу Сербії та Чорногорії 31 грудня 2003 року о 16 годині, надавши німецький паспорт. Підозрюючи володіння підробленим проїзним документом, компетентні працівники поліції перевірили документ та провели інтерв’ю з паном Халедом ель-Масрі в пункті перетину кордону. Була також проведена перевірка в базі даних Інтерполу, яка показала, що на пана ель-Масрі не було видано міжнародного ордера про арешт. Пану Халеду ель-Масрі було дозволено в’їхати на територію Республіки Македонія 31 грудня 2003 року о 20.57. Відповідно до даних поліції, пан Халед ель-Масрі виїхав з Республіки Македонія 23 січня 2004 року через пункт перетину кордону в Блаче в напрямі Державного союзу Сербії та Чорногорії (у частині Косово).”

2. Версія подій, подана Урядом-відповідачем під час провадження в Суді

40. Уряд підтвердив свою версію подій, яка описана вище (див. параграфи 37 та 39 вище). Він заперечив, що заявник утримувався та що з ним жорстоко поводилися державні представники в готелі, що він був переданий агентам ЦРУ, і що останні жорстоко поводилися з ним в Аеропорту Скоп’є і перевезли його у в’язницю ЦРУ в Афганістані. За твердженням Уряду, заявник вільно в’їхав, знаходився та залишив територію держави-відповідача. Єдиний контакт з державними представниками мав місце 31 грудня 2003 у зв’язку з в’їздом заявника на територію держави-відповідача, коли була проведена перевірка стосовно дійсності його паспорта. Під час усього часу його перебування в державі-відповідачі не було жодних інших контактів з представниками держави. Перевірка Міністерства внутрішніх справ показала, що заявник перебував у державі-відповідачі за власним рішенням і добровільно між 31 грудня 2003 року та 23 січня 2004 року, коли він вільно залишив державу через пункт перетину кордону в Блаче.

41. На підтримку своїх тверджень Уряд подав копію таких документів: витяг з офіційних записів про перетин кордону в Табановце та Блаче; витяг з гостьової книги, у якій заявник був зареєстрований як гість, що поселився в кімнаті номер 11 між 31 грудня 2003 року та 22 січня 2004, а також два листи від лютого 2006 року, у яких менеджер готелю, по-перше, повідомив Міністерству внутрішніх справ імена шести осіб, які чергували в готелі у відповідний період часу, і, по-друге, заперечив, що хтось коли-небудь перебував у готелі примусово. Далі повідомлялося, що особою, чия фотографія була розміщена на веб-сайті готелю (див. параграф 17 вище), був пан З.Ґ. (Z.G.), якого можна було знайти в готелі. Уряд також надав лист від 3 лютого 2006 року, у якому македонська Адміністрація цивільної авіації Міністерства транспорту інформувала Міністерство внутрішніх справ про те, що 23 січня 2004 року літак “Boeing 737”, який летів з Пальми (Palma), зареєстрований як рейс № N313P, отримав дозвіл на посадку в Аеропорту Скоп’є, і що той самий літак отримав дозвіл (о 10.00 ранку) на виліт того ж дня до Кабула, а о 2.25 ранку 24 січня 2004 року цьому літаку був наданий дозвіл на виліт у Багдад. Крім того, Уряд подав копію рахунку за готель заявника, який, як стверджував Уряд, він сплатив готівкою. Нарешті, Уряд надав копію протоколу поліції про затримання заявника в пункті перетину кордону в Табановце 31 грудня 2003 року. Як зазначено в протоколі, заявник був затриманий між 16.30 та 21.30. Протокол не вказує на причини затримання, але містить неповний рукописний запис, що він був затриманий на підставі “тел. № 9106 від 8 грудня 2003 року”.

C. Міжнародні розслідування стосовно справи заявника

42. Було проведено низку міжнародних розслідувань щодо тверджень про практику “надзвичайної передачі осіб” в Європі та участь в цьому урядів європейських держав. У звітах містилися посилання на справу заявника.

1. Парламентська Асамблея Ради Європи – “розслідування Марті”

(a) Доповідь Марті 2006 року

43. У доповіді Марті 2006 року (див. параграф 37 вище) зазначалося, зокрема, таке:

“A. Проект резолюції

...

7. Факти та інформація, які були наразі зібрані, поряд з новими фактичними схемами, які поступово розкриваються, указують, що ключові елементи цієї “павутини” насамперед включали: глобальну мережу тримання під вартою у “чорних місцях” ЦРУ і у військових або військово-морських спорудах; програма ЦРУ з “передачі осіб”, за якою підозрювані в тероризмі перевозяться повітрям між державами цивільними літаками, поза досяжністю будь-яких юридичних засобів захисту, часто з передачею державам, які мають звичну практику вдаватися до такого, що принижує, поводження та катування; і використання військових повітряних баз та літаків для перевезення затриманих в якості людського вантажу до Гуантанамо Бей (Guantanamo Bay) на Кубі або в інші місця тримання під вартою ...

11. Спроби викрити справжню природу та обсяг цих незаконних операцій завжди натикалися на спротив та заперечення з боку Сполучених Штатів і їхніх європейських партнерів. Органи влади більшості держав-членів Ради Європи заперечують свою участь, часто без проведення будь-яких перевірок або серйозного розслідування ...

C. Пояснювальний меморандум

...

2.7.1. Методика ЦРУ – поводження із затриманим під час передачі

...

Разом, справи, про які йдеться в доповіді, свідчать про існування сталого modus operandi передачі осіб, який запроваджений в практику елітною, високопідготовленою та дисциплінованою групою агентів ЦРУ ...

11. Висновок

287. Хоча тверді докази, принаймні відповідно до вузького розуміння цього слова, все ще відсутні, низка узгоджених та пов’язаних елементів вказують, що таємні місця тримання під вартою дійсно існували, а незаконні міждержавні перевезення мали місце в Європі. ...”

44. Аеропорт Скоп’є характеризувався у доповіді Марті 2006 року як “точка для одиночних випадків вивезення”, тобто місце, з якого один затриманий чи одна група затриманих забиралися для передачі або незаконного перевезення, але не як складова системної практики.

45. Щодо справи заявника у доповіді Марті 2006 року зазначалося, зокрема:

“3. Конкретні приклади задокументованої передачі осіб

3.1. Халед ель-Масрі

92. Ми провели багато годин у розмові з Халедом ель-Масрі, який також публічно свідчив перед Тимчасовим комітетом Європейського Парламенту, і ми вважаємо правдоподібною його розповідь про утримування в Македонії та Афганістані упродовж майже п’яти місяців.

...

3.1.2. Елементи підтвердження версії ель-Масрі

102. Версія подій пана ель-Масрі підтверджується численними доказами, деякі з яких наразі не можуть бути розкриті, оскільки вони були оголошені таємними або тому що вони захищаються конфіденційністю розслідування, що триває в службі державного обвинувачення Мюнхена на підставі скарги пана ель-Масрі про його викрадення.

103. Ті докази, які вже є публічними, цитуються у зазначеному меморандумі, який був поданий до суду штату Вірджинія і у якому пан ель-Масрі виклав свою скаргу:

• Штампи в паспорті, які підтверджують в’їзд та виїзд пана ель-Масрі з Македонії, а також виїзд з Албанії у відповідні дати;

• Лабораторне дослідження волосяних фолікулів пана ель-Масрі, проведене в ході кримінального розслідування в Німеччині, яке узгоджується з версією пана ель-Масрі, що він перебував у південноазійській країні та був позбавлений їжі впродовж тривалого періоду часу;

• Інші фізичні докази, у тому числі паспорт пана ель-Масрі, дві футболки, які йому дали його американські викрадачі перед вилітом з Афганістану, його посадочний талон з Тірани до Франкфурта та низка ключів, які були у володінні пана ель-Масрі під час його пригоди, усі з яких були передані німецьким державним обвинувачам;

• Записи з журналів реєстрації польотів, які підтверджують, що комерційний літак “Boeing”, власником та оператором якого були відповідачі у цій справі - [американська корпорація Premier Executive Transportation Services, Inc., та який управлявся іншою американською корпорацією - Aero Contractors Limited], зареєстрований FAA [Федеральною службою авіації США] за номером N313P, вилетів з Пальми (Palma), Майорка (Majorca), Іспанія, 23 січня 2004 року, здійснив посадку в Аеропорту Скоп’є о 20.51 того ж дня і вилетів із Скоп’є більше ніж три години потому до Багдаду, а потім Кабулу, столиці Афганістану [база даних руху літаків, складена на підставі інформації, отриманої з різних джерел, додавалася до доповіді Марті 2006 року];

• Покази свідків, які були пасажирами автобусу з Німеччини до Македонії, що підтверджують версію пана ель-Масрі про його затримання на кордоні;

• Фотографії готелю в Скоп’є, де пан ель-Масрі утримувався упродовж 23 днів, з яких пан ель-Масрі ідентифікував як його кімнату, так і працівника готелю, який подавав йому їжу;

• Геологічні дані, що підтверджують спогади пана ель-Масрі про незначні землетруси під час його тримання під вартою в Афганістані;

• Докази щодо особи “Сема”, якого пан ель-Масрі позитивно ідентифікував з фотографій та під час процедури впізнання в поліції, і який, як підтверджують повідомлення у засобах масової інформації, є офіцером німецької розвідки із зв’язками із закордонними розвідувальними службами;

• Малюнки плану афганської в’язниці, які зробив пан ель-Масрі і які негайно впізнав інший потерпілий від передачі осіб, який утримувався США в Афганістані;

• Фотографії, зроблені одразу після повернення пана ель-Масрі до Німеччини і які узгоджуються з його твердженням про втрату ваги та недоглянутий зовнішній стан.

...

113. Можна, якщо сильно захотіти, почати вишукувати неузгодженості в офіційній лінії пояснення. Наприклад, Міністерство внутрішніх справ заявило, що “власник готелю повинен мати запис про рахунок пана ель-Масрі”, тоді як власник готелю у відповідь на декілька запитів, телефоном та особисто, зазначив, що цей запис був переданий до Міністерства внутрішніх справ.

...

125. Усі ці фактичні складові вказують на те, що ЦРУ здійснило “передачу” Халеда ель-Масрі. Літак, про який йдеться, завершив перевезення іншого затриманого лише два дні до того і все ще знаходився на “маршруті з передачі осіб”. Літак та його команда провели час між польотами в Пальмі де Майорці, популярному в ЦРУ транзитному пункті. Фізичне та психологічне приниження, яких зазнав пан ель-Масрі перед примусовою посадкою на літак в Македонії, відповідає систематичній “методиці ЦРУ при передачі осіб”, яка описувалася вище в цій доповіді. Місце призначення рейсу, яким летів пан ель-Масрі, Кабул, є точкою, де зосереджуються таємні ув’язнення ЦРУ на нашій графічній презентації “павутини”.

...

127. Варто повторити, що аналіз усіх фактів стосовно цієї справи свідчить на користь достовірності історії ель-Масрі. Усе вказує в напрямку того, що він був жертвою викрадення та жорстокого поводження, яке становить катування у розумінні цього терміна, яке визначено в рішеннях Комітету ООН проти катувань ...”

(b) Таємне тримання під вартою та незаконне перевезення затриманих за участі держав-членів Ради Європи – друга доповідь, документ № 11302 rev, 11 червня 2007 року (“доповідь Марті 2007 року”)

46. У своїй доповіді від 11 червня 2007 року сенатор Марті, зокрема, зазначив:

“5. Деякі європейські уряди перешкоджали пошуку правди і продовжують це робити, використовуючи поняття “державна таємниця”. Таємниця використовується для відмови в наданні пояснень парламентським органам або для того, щоб не дати можливість судовим органам установити факти та розпочати кримінальне переслідування винуватих у вчиненні правопорушень ... Саме за таким підходом органи влади “колишньої Югославської Республіки Македонія” приховали правду та надали явно неправдиву версію дій власних національних органів та ЦРУ при здійсненні таємного затримання і передачі Халеда ель-Масрі.

...

273. Ми вважаємо, що нам тепер вдалося відновити у деталях одіссею пана ель-Масрі і пролити світло на його повернення у Європу: якщо ми, не маючи ні повноважень, ні ресурсів, змогли це зробити, то чому компетентні органи були нездатні впоратися з цим? Існує лише одне можливе пояснення: вони не зацікавлені в тому, щоб правда стала відомою.

...

275. ... Ми змогли довести участь ЦРУ у перевезенні пана ель-Масрі до Афганістану, установивши зв’язок між рейсом, яким його туди було доставлено – на літаку N313P, що вилетів із Скоп’є (“колишня Югославська Республіка Македонія”) до Багдада (Ірак) і далі до Кабула (Афганістан) 24 січня 2004 року, - та іншим відомим перевезенням затриманого ЦРУ тим же літаком двома днями раніше, що підтверджує перший “маршрут передачі”. ...

276. Після прибуття пана ель-Масрі в Афганістан, його доставили до таємного місця тримання під вартою ЦРУ поблизу Кабула та утримували у “невеликій, брудній, бетонній камері” протягом більше чотирьох місяців. Під час цього періоду ЦРУ з’ясувало, що йому не можна пред’явити жодних обвинувачень і що його паспорт був справжнім, але без пояснення тримало пана ель-Масрі у його убогій, одиночній камері ще кілька тижнів після того.

...

279. Зараз, я вважаю, я здатен реконструювати обставини повернення пана ель-Масрі з Афганістану: його відправили 28 травня 2004 року з Кабула на борту замовленого ЦРУ літака “Gulfstream” з бортовим номером N982RK до військової повітряної бази в Албанії, яка називалася Аеродром [Безат-Кучова (Bezat-Kuçova)].

...

314. “Офіційна версія” примусового перебування пана ель-Масрі в “колишній Югославській Республіці Македонія” вже точно стала повністю неспроможною ...”

2. Європейський Парламент: розслідування комісії Фава

47. Вісімнадцятого січня 2006 року Європейський Парламент створив Тимчасову комісію з питань надзвичайної передачі осіб та призначив пана Клаудіо Фава (Claudio Fava) доповідачем з мандатом провести розслідування стверджуваного існування в’язниць ЦРУ в Європі. У межах розслідування комісія Фава провела 130 зустрічей та направила делегації до колишньої Югославської Республіки Македонія, Сполучених Штатів, Німеччини, Сполученого Королівства, Румунії, Польщі та Португалії.

48. Комісія встановила принаймні 1245 рейсів, які були здійснені ЦРУ в європейському повітряному просторі у період з кінця 2001 року до 2005 року. Під час візиту до колишньої Югославської Республіки Македонія комісія зустрілася з посадовими особами високого рівня.

49. Шостого липня 2006 року Європейський Парламент схвалив резолюцію щодо стверджуваного використання ЦРУ європейських країн для транспортування та незаконного тримання під вартою в’язнів (документ 2006/2027(INI), P6_TA (2006)0316), у якій, серед іншого, зазначалося:

“19. [Європейський Парламент] засуджує викрадення ЦРУ німецького громадянина, Халеда ель-Масрі, який утримувався в Афганістані із січня до травня 2004 року та зазнав такого, що принижує, і нелюдського поводження; відзначає також про досі не спростовану підозру того, що Халед ель-Масрі незаконно утримувався з 31 грудня 2003 року до 23 січня 2004 року у Колишній Югославській Республіці Македонія, і що звідти він був перевезений до Афганістану 23-24 січня 2004 року; вважає, що ті заходи, які, як стверджує Колишня Югославська Республіка Македонія, були вжиті, є неадекватними ...

42. Засуджує те, що німецький громадянин, Халед ель-Масрі, незаконно утримувався в Афганістані більше чотирьох місяців у 2004 році; засуджує небажання органів влади Колишньої Югославської Республіки Македонія підтвердити те, що ель-Масрі був у Скоп’є і можливо утримувався там до його передачі в Афганістан агентами ЦРУ ...”

50. Тридцятого січня 2007 року був оприлюднений підсумковий Звіт щодо стверджуваного використання ЦРУ європейських країн для транспортування та незаконного тримання під вартою в’язнів (документ 2006/2200 (INI)), doc. A6-0020/2007). Відзначаючи відсутність ретельного розслідування з боку держави-відповідача, у звіті, зокрема, зазначалося:

“136. [Європейський Парламент] засуджує надзвичайну передачу німецького громадянина Халеда ель-Масрі, який був викрадений на пункті перетину кордону Табановце у Колишній Югославській Республіці Македонія 31 грудня 2003 року, незаконно утримувався в Скоп’є з 31 грудня 2003 року до 23 січня 2004 року, а потім був перевезений в Афганістан 23-24 січня 2004 року, де він утримувався до травня 2004 року та був підданий такому, що принижує гідність, та нелюдському поводженню;

...

138. Повністю погоджується з попередніми висновками державного обвинувача з Мюнхена Мартіна Гофманна (Martin Hofmann) про те, що відсутні докази, на підставі яких можна було б спростувати версію подій від Халеда ель-Масрі;”

51. У звіті також наголошувалося, що “поняття “таємне місце тримання під вартою” включає не тільки в’язниці, але й місця, де особа утримується в ізоляції (інкоммунікадо), такі як приватна квартира, поліцейська дільниця чи кімната в готелі, як було у випадку Халеда ель-Масрі в Скоп’є”.

3. Комітет ООН з прав людини, Заключні зауваження щодо колишньої Югославської Республіки Македонія, 3 квітня 2008 року, документ ООН № ССРR/С/МKD/СO/2

52. Під час періодичного огляду додержання державою-відповідачем Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, який проводився Комітетом з прав людини Організації Об’єднаних Націй (ООН) під час його сесії у березні-квітні 2008 року, Комітет “відзначив розслідування, яке проводилося Державою-стороною, та її заперечення проти будь-якої участі в передачі [заявника], попри надзвичайно детальні обвинувачення, а також занепокоєння, [висловлене в розслідуваннях Марті та Фава]”. Комітет ООН з прав людини зробив таку рекомендацію:

“14. ... Державі-стороні слід розглянути проведення нового та комплексного розслідування обвинувачень, зроблених паном Халедом ель-Масрі. Таке розслідування повинно взяти до уваги усі наявні докази та намагатися співпрацювати із самим паном ель-Масрі ...”

53. Ця рекомендація була підтримана Комісаром Ради Європи з прав людини у його звіті, оприлюдненому 11 вересня 2008 року (Комісар Ради Європи з прав людини, Томас Хаммарберґ (Thomas Hammarberg), “Звіт про візит до колишньої Югославської Республіки Македонія, 25-29 лютого 2008 року”).

4. Звернення заявника до Міжамериканської комісії з прав людини проти Сполучених Штатів (США)

54. Дев’ятого квітня 2008 року заявник подав звернення до Міжамериканської комісії з прав людини. 23 серпня 2009 року Комісія надіслала звернення до Уряду США для коментарів. Додаткової інформації щодо цього провадження не було надано.

D. Відповідне провадження в національних органах влади інших держав, ніж держава-відповідач

1. Німеччина

(a) Розслідування органів державного обвинувачення Німеччини

55. У невизначену дату в 2004 році служба державного обвинувача Мюнхена відкрила розслідування щодо тверджень заявника про те, що він був незаконно викрадений, тримався під вартою, зазнав фізичного та психологічного насильства і допитів у колишній Югославській Республіці Македонія та Афганістані. За інформацією заявника, було здійснено низку слідчих кроків, у тому числі допит очевидців, які підтвердили, що заявник їхав у колишню Югославську Республіку Македонія автобусом наприкінці 2003 року і що був він затриманий невдовзі після того, як в’їхав у країну.

56. Крім того, був проведений аналіз радіоактивних ізотопів волосся заявника. У звіті експерта від 17 січня 2005 року, зокрема, зазначалося:

“... дуже ймовірно те, що зміни, які спостерігаються в ізотопних характеристиках [волосся заявника], які додаються, дійсно відповідають твердженням [заявника] ...”

57. Відповідно до звіту Першого комітету з розслідування німецького Бундестагу (див. нижче), аналіз радіоактивних ізотопів також підтвердив, що заявник двічі голодував.

58. Тридцять першого січня 2007 року державний обвинувач Мюнхена видав ордер на арешт тринадцяти агентів ЦРУ у зв’язку з їх участю у стверджуваній передачі заявника. Імена осіб, які розшукувалися, не були оприлюднені. Імена агентів ЦРУ нібито були надані німецькому державному обвинувачу органами влади Іспанії, які з’ясували їх під час їхнього розслідування щодо використання ЦРУ іспанських аеропортів.

(b) Парламентське розслідування в Німеччині

59. Сьомого квітня 2006 року німецький Бундестаг (федеральний парламент) призначив Перший комітет з розслідування Шістнадцятого законодавчого скликання (“Комітет з розслідування”) для вивчення діяльності секретних служб. Упродовж трирічного періоду розслідування Комітет з розслідування провів загалом 124 сесії, були досліджені сім сфер і заслухано 141 свідка, у тому числі заявника. Висновки Комітету з розслідування були оприлюднені 18 червня 2009 року.

60. У звіті Комітету з розслідування, який загалом налічував 1430 сторінок, серед іншого зазначалося:

“... Розповідь Халеда ель-Масрі про його ув’язнення в Македонії та Афганістані є правдоподібною у частині головних фактів стосовно його утримування в Македонії, перевезення в Афганістан, а також його утримування там силами США. Проте, залишаються сумніви щодо деяких окремих аспектів його версії.

Розслідування поліції, проведене правоохоронними органами Швабії за допомогою BKA [Bundeskriminalamt – Федеральна кримінальна поліція Німеччини], підтверджує версію пана ель-Масрі. Його поїздка до Македонії 31 грудня 2003 року підтверджується свідками. Розповідь ель-Масрі про його перевезення з Македонії в Афганістан силами США узгоджується з наступними розповідями інших жертв ексцесів “війни з тероризмом” Уряду США, що велася в той час. Зафіксоване пересування американського “Boeing 737” нібито авіаліній ЦРУ “Аеро-Контракторс”, що вилетів з Майорки в Скоп’є 23 січня 2004 року і далі полетів в Кабул, збігається з інформацією, яку пан ель-Масрі надав щодо тривалості свого утримування в македонському готелі ...

Усе це підтверджує глибокі сумніви Комітету щодо офіційної македонської версії подій ... Уряд Македонії продовжує заперечувати його утримування в готелі та його перевезення в Афганістан, називаючи це наклепницькою медіа кампанією. Це офіційне твердження з боку Македонії є явно неправильним. Натомість, слід зробити висновок, що існують переконливі докази версії ель-Масрі щодо його затримання та перевезення за межі країни ...” (с. 353)

61. Згідно із звітом, залишалися сумніви щодо дійсної мети поїздки заявника в Скоп’є, а також були відзначені значні розбіжності в його твердженнях стосовно його допитів в колишній Югославській Республіці Македонія та Афганістані, зокрема його підозри щодо німецького походження “Сема”.

2. Оскарження в Сполучених Штатах

62. Шостого грудня 2005 року Американська спілка громадянських прав (American Civil Liberties Union / ACLU) подала від імені заявника скаргу до Федерального окружного суду Східного округу штату Вірджинія проти низки відповідачів, у тому числі колишнього директора ЦРУ Джорджа Тенета (George Tenet) та деяких невідомих агентів ЦРУ. У скарзі зазначалося, що заявника було позбавлено свободи за відсутності юридичного процесу, та містилася вимога за Законом про порушення прав іноземців (Alien Tort Statute / ATS) стосовно порушення міжнародних юридичних норм, які забороняють тривале свавільне тримання під вартою та жорстоке, нелюдське або таке, що принижує, поводження.

63. У травні 2006 року Окружний суд відхилив скаргу заявника, постановивши, що Уряд США правомірно застосував привілей державної таємниці. Окружний суд вирішив, що інтерес Держави у збереженні державної таємниці переважував індивідуальний інтерес заявника в правосудді. Це рішення було підтверджено в апеляції Апеляційним судом США Четвертого округу. У жовтні 2007 року Верховний Суд відмовився розглядати справу.

E. Провадження у колишній Югославській Республіці Македонія стосовно стверджуваного арешту, утримування та жорстокого поводження із заявником

1. Провадження в Департаменті контролю та професійних стандартів Міністерства внутрішніх справ (ДКПС)

64. У 2005 році ДКПС Міністерства внутрішніх справ провів внутрішнє розслідування стосовно скарг заявника. Заявник не був запрошений надати ДКПС будь-які докази, а також не був поінформований про підсумки розслідування. Результати цього розслідування були повідомлені не йому, а представникам Європейського Союзу в державі-відповідачі (див. параграф 39 вище).

65. Після того як Уряд був повідомлений про цю справу, він надав копію двох звітів ДКПС від 20 березня 2006 року та 10 квітня 2008 року. Обидва звіти були підготовлені на прохання Департаменту організованої злочинності та корупції Державного обвинувача, який діяв на підставі двох окремих запитів про правову допомогу, датованих 9 травня 2005 року та 13 листопада 2007 року відповідно, від державного обвинувача Мюнхена, що проводив розслідування заяви про злочин, поданої заявником в Німеччині. Ці звіти повторювали урядову версію подій, яка була описана вище. У них зазначалося, що заявник, після прибуття у пункт перетину кордону Табановце 31 грудня 2003 року, утримувався з 16.30 до 21.30 в офіційному приміщенні прикордонної служби та був опитаний македонською поліцією у зв’язку з можливим володінням підробленим паспортом. Після його звільнення, він зупинився в готелі, у кімнаті 11. Він сплатив рахунок за готель та залишив державу-відповідача пішки о 18.20 23 січня 2004 року в пункті перетину кордону Блаче. Далі вказувалося, що тодішній голова UBK, що діяло в рамках Міністерства внутрішніх справ, ніколи не нагороджувався жодним іноземним агентством, у тому числі ЦРУ. Був зроблений висновок, що ніхто, у тому числі заявник, не утримувався в готелі та не допитувався співробітниками Міністерства внутрішніх справ.

66. У ході цих розслідувань Міністерство внутрішніх справ надало македонському державному обвинувачу указані вище документи (див. параграф 41 вище).

2. Кримінальне провадження проти невідомих працівників правоохоронних органів

67. Шостого жовтня 2008 року заявник, через свого юридичного представника пана Ф. Медарскі, подав кримінальну скаргу до служби державного обвинувача Скоп’є проти невстановлених працівників правоохоронних органів у зв’язку з його незаконним триманням під вартою та викраденням – злочини, відповідальність за які передбачено статтею 140 Кримінального кодексу. У скарзі також йшлося про злочин катування або іншого нелюдського чи такого, що принижує, поводження або покарання, яке карається за статтями 142 та 143 Кримінального кодексу. На підтвердження своєї скарги заявник подав копію свого афідевіта, який готувався в цілях позову у Сполучених Штатах, та надав такі докази: копію свого паспорту; відповідні витяги з доповіді Марті 2006 та 2007 років і звіту комісії Фава; копію записів із журналу перельотів; лист від адміністрації Аеропорту Скоп’є від 18 червня 2008 року (у відповідь на запит заявника про інформацію), у якому підтверджувалося, що 23 січня 2004 року літак “Boeing 737”, зареєстрований FAA за номером N313P, приземлився в Аеропорту Скоп’є без пасажирів і вилетів 24 січня 2004 року лише з одним пасажиром на борту; переклад висновку експерта щодо волосся заявника; а також схеми кімнати в готелі, де заявник нібито утримувався. Фотографія офіціанта, який нібито подавав заявникові їжу, не була включена в скаргу до державного обвинувача, оскільки “заявник не міг зберегти копію у відповідний момент часу, а фотографія вже була недоступна на веб-сайті готелю”. Заявник далі скаржився, що під час його утримування на пункті перетину кордону Табановце та в готелі “Скопскі Мерак”, його позбавили права зв’язатися зі своєю родиною, юристом на свій вибір або представником німецького посольства.

68. Тринадцятого жовтня 2008 року державний обвинувач доручив Міністерству внутрішніх справ провести розслідування скарг заявника і, зокрема, надати конкретну інформацію щодо подій в пункті перетину кордону Табановце, готелі та Аеропорту Скоп’є з метою встановлення істини.

69. Сьомого листопада 2008 року ДКПС підтвердив свої попередні висновки і повторив, що всі документи вже були подані до служби державного обвинувача (див. параграфи 41 та 65 вище).

70. Вісімнадцятого грудня 2008 року державний обвинувач відхилив кримінальну скаргу заявника як безпідставну. Спираючись на подану ДКПС інформацію, державний обвинувач не знайшов доказів, що невстановлені працівники вчинили стверджувані злочини. Як зазначає заявник, він був повідомлений про це рішення 22 листопада 2010 року.

71. Уряд підтвердив, що під час розслідування державний обвинувач не отримував усні свідчення заявника та персоналу, що працював в готелі в той час. Крім того, не було вжито кроків для встановлення мети прильоту літака, згадуваного в листі, наданому адміністрацією Аеропорту Скоп’є 18 червня 2008 року і який додавався до кримінальної скарги заявника (див. параграф 67 вище). На думку Уряду, це пояснювалося тим, що розслідування, яке було проведене Міністерством внутрішніх справ, спростовувало неймовірні обвинувачення заявника. Крім того, під час розслідування в 2006 році Міністерство вже опитувало осіб, які працювали в готелі в той час (див. параграфи 41 та 65 вище). Вони надали послідовні свідчення. Проте, підтвердження проведення цих інтерв’ю не було.

3. Цивільне провадження стосовно відшкодування шкоди

72. Двадцять четвертого січня 2009 року пан Ф. Медарскі, від імені заявника, подав цивільну скаргу про відшкодування шкоди проти держави та Міністерства внутрішніх справ у зв’язку з його стверджуваним незаконним викраденням та жорстоким поводженням з ним. Скарга ґрунтувалася на статтях 141 та 157 Закону про зобов’язання (див. параграфи 91 та 92 нижче). Заявник вимагав 3 мільйони македонських денарів (еквівалентно приблизно 49 000 євро) у частині моральної шкоди внаслідок його фізичного та психічного страждання та побоювання, що його буде вбито під час його тримання під вартою. Він повторив свою скаргу, що його позбавили права встановити контакт із зовнішнім світом. Той факт, що його родина не мала інформації про його долю та місцезнаходження, додавав до його психічного страждання. Це становило окреме порушення його сімейного життя відповідно до статті 8 Конвенції. Він далі стверджував, що такі дії державних представників становили порушення статей 3, 5 та 8 Конвенції. Крім доказів, наведених у його кримінальній скарзі (див. параграф 67 вище), заявник просив, щоб цивільні суди заслухали його усні свідчення і щоб було проведено психологічне обстеження.

73. Уряд поінформував Суд, що до цього часу в Суді першої інстанції Скоп’є були заплановані шістнадцять слухань. Слухання неодноразово відкладалися через відсутність заявника, який був ув’язнений в Німеччині у зв’язку з іншим правопорушенням. Справа все ще знаходиться на розгляді в суді першої інстанції.

F. Інші докази, подані до Суду

1. Покази свідка під присягою від 4 березня 2010 року

74. Пан Г.К., який був македонським міністром внутрішніх справ між листопадом 2002 року та травнем 2004 року і Прем’єр-Міністром між червнем та листопадом 2004 року, зробив письмову заяву, завірену нотаріусом 4 березня 2010 року, у якій він, зокрема, зазначив:

“ ...

5. Я можу підтвердити, що під час мого перебування на посаді міністра внутрішніх справ, у грудні 2003 року та січні 2004 року, македонські агенти, які належали до UBK, що діяло під моїм керівництвом як міністра і під прямим контролем тодішнього директора UBK, брали участь у затриманні чоловіка, який подорожував з німецьким паспортом під ім’ям Халеда ель-Масрі.

6. Пан ель-Масрі намагався в’їхати в Македонію на автобусі з Німеччини 31 грудня 2003 року. Македонська поліція зупинила його в пункті перетину кордону із Сербією в Табановце. Його зняли з автобуса та утримували в пункті перетину, оскільки поліція мала підозру, що його документи могли бути підробленими.

7. Наші контакти в UBK повідомили партнерській розвідувальній службі в Сполучених Штатах про прибуття пана ель-Масрі і їм сказали, що цей чоловік підозрювався в участі в ісламському тероризмі. Македонія отримала дійсний міжнародний ордер із США з указанням імені пана ель-Масрі та офіційним проханням затримати цього чоловіка.

8. Діючи відповідно до прохання США, Уряд Македонії погодився затримати пана ель-Масрі до моменту, коли його можна буде передати органам влади США для подальших допитів. Як міністр внутрішніх справ я був поінформований про дії UBK і дав на них згоду від самого початку, хоча я не був залучений на оперативному рівні. Я також підтримував зв’язок з нашими американськими партнерами від імені Уряду Македонії.

9. Пан ель-Масрі утримувався певний період в Скоп’є, таємно і без інцидентів, під постійним наглядом агентів UBK.

10. Пан ель-Масрі не розглядався як загроза Македонії і не мав розвідувальної цінності для цілей Македонії. Якби це було лише наше рішення, то ми б відпустили його. Проте, ми діяли сумлінно згідно з ордером партнерів із США, які вказали, що вони надішлють літак та групу агентів ЦРУ в Македонію для взяття під свій контроль пана ель-Масрі та вивезення його з країни. З часом я зазначив нашим американським партнерам, що Македонія буде змушена звільнити пана ель-Масрі, якщо передача не відбудеться швидко.

11. Урешті решт, у певний час 23 січня 2004 року, пан ель-Масрі був переданий під варту “групи з передачі осіб” ЦРУ в Аеропорту Скоп’є та був вивезений з Македонії на літаку ЦРУ.

12. Уся операція ретельно документувалася з македонського боку персоналом UBK в Міністерстві внутрішніх справ. Ця документація була збережена і повинна бути доступна в архівах міністерства. Я не можу точно сказати, що містять ці документи, але я знаю, що відповідні матеріали не були знищені у період, коли я був міністром внутрішніх справ.

13. За кілька днів після вивезення пана ель-Масрі з країни я отримав кінцевий звіт про цю операцію у встановленому порядку звітування в Міністерстві внутрішніх справ. Наскільки я пам’ятаю, у кінцевому звіті зазначалося, що Македонія точно виконала положення правомірного міжнародного ордера стосовно пана ель-Масрі. Македонія діяла відповідно до свого національного законодавства та процедур, які регулюють діяльність міністерства внутрішніх справ.

14. Статус Македонії як надійного партнера у міжнародній боротьбі проти тероризму був зміцнений тим, як ми провели цю операцію. Наші американські партнери висловили високу оцінку дій з боку Македонії.

15. Мені відомо, що органи влади США в підсумку звільнили пана ель-Масрі без пред’явлення обвинувачення після кількох наступних місяців тримання під вартою. Я розумію, що ситуація пана ель-Масрі була наслідком помилки. Я стверджую, що якщо в справі пана ель-Масрі була зроблена помилка, то це не була помилка Македонії, і я не вважаю, що мало місце будь-яке умисне завдання шкоди з боку влади Македонії.

16. Мені відомо, що пан ель-Масрі зараз подав свою справу до Європейського суду з прав людини в Страсбурзі. Моя заява зроблена однозначно і виключно в цілях розгляду в цьому Суді з приводу заяви пана ель-Масрі і не може бути використана для проведення розслідування проти будь-яких осіб.

...

18. Я урочисто заявляю на своїй честі і сумлінні, що докази, які містяться в цій заяві, є правдою, повною правдою і нічим іншим.”

2. Звіт експерта щодо справи заявника, підготовлений паном Дж.Ґ.С. (J.G.S.)

75. Пан Дж.Ґ.С. є громадянином Сполученого Королівства. Він працює адвокатом і детективом. Призначений радником сенатора Діка Марті в рамках розслідування Марті та членом комісії Фава, він брав участь у візитах для збирання фактів у державу-відповідач, брав участь у зустрічах з посадовцями високого рівня та контактував з джерелами, близькими до уряду та розвідувальних служб. Він також обговорював справу заявника з відповідними національними та іноземними урядовими службовцями та неурядовими представниками. Він також провів кілька інтерв’ю із заявником в 2006 році, а також з іншими свідками. На прохання OSJI, 28 березня 2011 року він подав експертний звіт обсягом 62 сторінки, у якому детально виклав фактичні обставини, з’ясовані під час його розслідування справи заявника. Звіт ґрунтувався на “значному обсязі оригінальних свідчень, документальних та інших фізичних доказів, які стосувалися справи заявника”, більшість з яких були отримані від осіб, які попросили про анонімність з огляду на конфіденційний та чутливий характер питання. Як зазначає експерт, “Уряд засекретив як “Особливо таємні” усі документи у своїх архівах, які могли б допомогти пролити світло на справу” (див. параграф 21 звіту). Експерт кілька разів відвідав пункт перетину кордону в Табановце, готель і Аеропорт Скоп’є та провів інтерв’ю “із свідками та іншими джерелами, які особисто брали участь або мали відношення до цих подій”. У звіті експерт навів детальну інформацію про: прибуття заявника до держави-відповідача, хронологію подій в пункті перетину кордону в Табановце та дій працівників прикордонної служби Македонії стосовно заявника, відправлення представників UBK в Табановце та допит заявника на місці, контакти UBK з ЦРУ та приземлення, маршрут і час рейсу ЦРУ, який був використаний для перевезення заявника з Аеропорту Скоп’є. Як зазначено у звіті, після прибуття агентів UBK в пункт перетину кордону Табановце, “македонська влада вживала ретельних і різноманітних заходів ... для приховування від перевірки будь-яких незвичних речей, у тому числі відхилень від македонського законодавства та процедур, які могли статися з паном ель-Масрі, коли він тримався під вартою в Македонії. Я був вражений увагою до деталей, про які я дізнався, з боку македонської влади, як вони намагалися приховати або створити перешкоди майже за кожним напрямом незалежного розслідування того, що сталося” (див. параграф 141 звіту).

3. Заяви Європейського центру конституційних прав та прав людини (European Centre for Constitutional and Human Rights / ECCHR)

76. Заявник подав два звіти, які містили висновки ECCHR щодо звіту Першого комітету з розслідування німецького Бундестагу (див. параграфи 59-61 вище), листів, надісланих Посольством США (див. параграф 77 нижче), та ордерів на арешт, виданих службою державного обвинувача Мюнхена (див. параграф 58 вище).

4. Листи, оприлюднені WikiLeaks

77. Заявник надав кілька дипломатичних листів, у яких дипломатичні місії США в державі-відповідачі, Німеччині та Іспанії повідомляли Державного секретаря США про справу заявника та/або про стверджувані перельоти літаків ЦРУ і розслідування в Німеччині та Іспанії (лист 06SKOPJE105, надісланий 2 лютого 2006 року; лист 06SKOPJE118, надісланий 6 лютого 2006 року; лист 07BERLIN242, надісланий 6 лютого 2006 року; і лист 06MADRID3104, надісланий 28 грудня 2006 року). Ці листи були оприлюднені WikiLeaks (який ВВС описала 7 грудня 2010 року як “веб-сайт для викриття порушень”) у 2010 році.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція 1991 року (Устав)

78. Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 12 Конституції, право на свободу є невід’ємним. Ніхто не може бути позбавлений свободи, крім як за рішенням суду у випадках і згідно з процедурою, встановлених законом. Кожен, хто був затриманий, повинен бути негайно, і в будь-якому разі не пізніше ніж упродовж 24 годин після затримання, бути доставлений до суду, який повинен невідкладно прийняти рішення щодо законності тримання під вартою.

B. Кримінальний кодекс (Кривичен законик)

1. Строк давності для кримінального переслідування

79. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 107 Кримінального кодексу, строк давності для кримінального переслідування правопорушень, які караються ув’язненням на строк більше трьох років, становить п’ять років після вчинення правопорушення.

2. Перебіг та переривання строку давності

80. Згідно з частиною третьою статті 108, будь-яка процесуальна дія, яка була вчинена з метою кримінального переслідування порушника, перериває перебіг строку давності.

3. Незаконне позбавлення свободи

81. Стаття 140 Кримінального кодексу передбачає, що особа, яка незаконно затримує, тримає під вартою або іншим чином обмежує свободу пересування іншої особи, карається штрафом або ув’язненням строком на один рік. Службова особа, яка незаконно позбавляє іншу особу її свободи, карається ув’язненням строком від шести місяців до п’яти років.

4. Катування

82. Стаття 142 Кримінального кодексу передбачає покарання за дії, які становлять катування, у вигляді ув’язнення строком від трьох місяців до п’яти років.

5. Погане поводження під час виконання службових обов’язків

83. Стаття 143 Кримінального кодексу передбачає, що особа, яка під час виконання своїх службових обов’язків, погано поводиться, залякує, ображає або загалом ставиться до іншої особи таким чином, що її людська гідність або особистість принижується, карається ув’язненням від шести місяців до п’яти років.

C. Кримінальний процесуальний закон 1997 року (Закон за кривичната постапка), у редакції, чинній на момент подій

84. Стаття 3 Закону передбачала, що кожен, хто був викликаний, арештований або затриманий, повинен був бути негайно поінформований, мовою, яку він розуміє, про причини виклику, арешту або затримання і про свої законні права. Особа не може бути змушена давати покази. Підозрюваний, тобто особа, що підозрюється у вчиненні злочину, повинен бути чітко від самого початку поінформований про своє право зберігати мовчання, радитися з адвокатом, мати адвоката на свій вибір під час допиту, і повідомити третю особу про своє тримання під вартою. Затриманий повинен бути негайно, або не пізніше ніж упродовж двадцяти чотирьох годин після затримання, доставлений до судді, який прийме рішення щодо законності тримання під вартою.

85. Стаття 16 Закону передбачала, що кримінальне провадження порушується на вимогу уповноваженого обвинувача. У справах про злочини, які підлягають кримінальному переслідуванню державою proprio motu або за зверненням потерпілого, уповноваженим обвинувачем був державний обвинувач, тоді як у справах про злочини, які підлягали лише приватному обвинуваченню, - уповноваженим обвинувачем був приватний обвинувач. Якщо державний обвинувач не знаходив підстав для порушення або продовження кримінального провадження, його роль міг взяти на себе потерпілий, діючи в якості допоміжного обвинувача відповідно до умов, передбачених цим Законом.

86. Частинами першою, другою та четвертою статті 56 передбачалося, серед іншого, що в разі, якщо державний обвинувач приймав рішення про відсутність підстав для кримінального переслідування злочину, який підлягав державному обвинуваченню, він повинен був повідомити потерпілого про це рішення упродовж восьми днів. Державний обвинувач також повинен був поінформувати потерпілого про те, що він сам міг далі підтримувати обвинувачення. Потерпілий міг взяти на себе підтримання обвинувачення впродовж восьми днів з дня отримання повідомлення обвинувача. Потерпілий, який не був повідомлений про рішення державного обвинувача, міг подати письмове клопотання до компетентного суду про взяття на себе підтримання обвинувачення впродовж трьох місяців після того, як обвинувач відхилив його скаргу.

87. Згідно із статтею 144, державний обвинувач повинен був відхилити кримінальну скаргу, якщо, зокрема, були відсутні підстави зробити висновок про вчинення злочину. Державний обвинувач повинен був повідомити потерпілого про відхилення скарги та причини цього впродовж восьми днів (стаття 56). Зміною до цього положення, прийнятою в жовтні 2004 року, уточнювалося, що державний обвинувач повинен був подати копію рішення про відхилення кримінальної скарги, у якій потерпілий повинен був бути повідомлений про своє право взяти на себе підтримання обвинувачення впродовж восьми днів. У разі недостатності доказів або якщо скарга була подана проти невідомого порушника, державний обвинувач звертався за інформацією до Міністерства внутрішніх справ. Державний обвинувач міг також просити надати інформацію скаржника або будь-яку іншу особу, яка могла допомогти у встановленні фактів.

88. У статті 184 викладалися підстави для досудового тримання під вартою.

89. Відповідно до статті 185, рішення про досудове тримання під вартою приймалося слідчим суддею. Затриманий міг оскаржити це рішення упродовж двадцяти чотирьох годин до колегії у складі трьох суддів, яка повинна була прийняти рішення щодо апеляції упродовж сорока восьми годин.

90. Частиною другою статті 188 передбачалося, що службові особи Міністерства внутрішніх справ могли проводити арешт, без рішення суду, будь-якої особи, яка підозрювалася у вчиненні злочину, що підлягав кримінальному переслідуванню на підставі дії закону. Арештований повинен був негайно бути доставлений до слідчого судді. Відповідно до частини третьої статті 188, як виняток із загального правила, службові особи Міністерства могли затримати особу, якщо це було необхідно до її ідентифікації, перевірки її алібі або якщо були наявні інші підстави, які вимагали збирання інформації, необхідної для провадження проти третьої особи. У частині четвертій вимагалося, щоб арештованому була повідомлена інформація, передбачена в статті 3 цього Закону. У частині шостій статі 188 передбачалося, що тримання під вартою відповідно до частини третьої цієї статті, не могло перевищувати двадцяти чотирьох годин. Службова особа Міністерства повинна була або звільнити арештованого, або діяти згідно з частиною другою статті 188.

D. Закон про зобов’язання (Закон за облигационите односи)

91. Стаття 141 Закону про зобов’язання визначає різні підстави для вимоги цивільного відшкодування.

92. Згідно із статтею 157, роботодавець відповідає за шкоду, завдану працівником під час виконання його обов’язків або у зв’язку з ними. Потерпілий може вимагати компенсацію безпосередньо від працівника, якщо шкода була завдана умисно. Роботодавець може вимагати відшкодування працівником компенсації, яка була присуджена потерпілому, якщо працівник завдав шкоду умисно або через недбалість.

III. ВІДПОВІДНЕ МІЖНАРОДНЕ ПРАВО ТА ІНШІ ПУБЛІЧНІ МАТЕРІАЛИ

A. Міжнародні юридичні документи

1. Віденська конвенція про консульські зносини, що була вчинена у Відні 24 квітня 1963 року та набула чинності 19 березня 1967 року

93. Відповідна частина статті 36 Віденської конвенції про консульські зносини передбачає таке:

Стаття 36

Зносини та контакти з громадянами держави, що представляється

“1. З метою сприяння виконанню консульських функцій по відношенню до громадян держави, що представляється:

...

(b) компетентні органи держави перебування повинні, невідкладно, поінформувати консульську установу держави, що представляється, про те, що в межах її консульського округу громадянин цієї держави був арештований, ув’язнений або взятий під варту в очікуванні судового розгляду або був затриманий будь-яким іншим чином, якщо цей громадянин цього вимагає. Будь-які повідомлення, адресовані цій консульській установі особою, яка була арештована, ув’язнена, взята під варту або затримана, повинні бути передані зазначеними органами невідкладно консульській установі. Зазначені органи повинні невідкладно поінформувати цю особу про права, які вона має згідно з цим підпунктом ...”

2. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (МПГПП)

94. Відповідні положення МПГПП, який був ухвалений 16 грудня 1966 року та набув чинності 23 березня 1976 року, передбачають таке:

Стаття 4

“...

2. Це положення не може бути підставою для відступу від статей 6, 7, 8 (пункти 1 і 2), 11, 15, 16 і 18.

...”

Стаття 7

“Нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Зокрема, жодну особу не може бути без її вільної згоди піддано медичним чи науковим дослідам.”

Стаття 9

“1. Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути піддано свавільному арешту чи триманню під вартою. Нікого не може бути позбавлено волі інакше, як на підставах і відповідно до такої процедури, які встановлено законом.

2. Кожному заарештованому повідомляються при арешті причини його арешту і в терміновому порядку повідомляється будь-яке пред’явлене йому обвинувачення.

3. Кожна заарештована або затримана за кримінальним обвинуваченням особа в терміновому порядку доставляється до судді чи до іншої службової особи, якій належить за законом право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд протягом розумного строку або на звільнення. Тримання під вартою осіб, які чекають судового розгляду, не має бути загальним правилом, але звільнення може ставитись у залежність від подання гарантій явки на суд, явки на будь-якій іншій стадії судового процесу і, у разі необхідності, явки для виконання судового рішення.

4. Кожен, хто позбавлений волі внаслідок арешту чи тримання під вартою, має право на розгляд його справи у суді з тим, щоб цей суд міг невідкладно прийняти рішення щодо законності його тримання під вартою і розпорядитися про його звільнення, якщо тримання під вартою є незаконним.

5. Кожен, хто був жертвою незаконного арешту чи тримання під вартою, має право на компенсацію, що забезпечується в судовому порядку.”

3. Міжнародна конвенція про захист усіх осіб від насильницьких зникнень

95. Відповідні положення Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень, яка була схвалена 20 грудня 2006 року та набула чинності 23 грудня 2010 року і яка була підписана, але не ратифікована державою-відповідачем, передбачають таке:

Стаття 1

“1. Ніхто не може піддаватися насильницькому зникненню.

2. Жодні виключні обставини, якими б вони не були, чи то стан війни або загроза війни, внутрішня політична нестабільність чи інший надзвичайний стан, не можуть слугувати виправданням насильницького зникнення.”

Стаття 2

“Для цілей цієї Конвенції насильницьким зникненням уважається арешт, затримання, викрадення чи позбавлення волі в будь-якій іншій формі представниками держави чи особами або групами осіб, які діють з дозволу, за підтримки чи за згодою держави, при подальшій відмові визнати факт позбавлення волі або приховування даних про долю чи місцезнаходження зниклої особи, унаслідок чого цю особу залишено без захисту закону.”

Стаття 3

“Кожна держава-учасниця вживає відповідних заходів для розслідування дій, визначених у статті 2, що вчиняються особами чи групами осіб, які діють без дозволу, підтримки чи згоди держави, і для віддання правосуддю відповідальних за це осіб.”

Стаття 4

“Кожна держава-учасниця вживає необхідних заходів для кваліфікації насильницького зникнення як правопорушення в її кримінальному праві.”

4. Високий комісар ООН з прав людини, Посібник щодо ефективного розслідування та документування випадків катування та іншого жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, 2001 рік

96. Відповідна частина посібника містить таке:

“80. Можливі жертви катування або поганого поводження і їхні юридичні представники повинні бути поінформовані про і мати доступ до будь-яких слухань, а також інформації стосовно розслідування, і повинні мати право надати інші докази.”

5. Комісія міжнародного права, Статті про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння, 2001 рік

97. Відповідні частини Статей, ухвалених 3 серпня 2001 року (Щорічник Комісії міжнародного права, 2001 рік, том II), передбачають таке:

Стаття 7

Перевищення повноважень або порушення вказівок

“Поведінка органу держави або особи чи утворення, уповноважених здійснювати елементи державної влади, вважається діянням цієї держави відповідно до міжнародного права, якщо орган, особа чи утворення діють у цій якості, навіть якщо вони перевищують свої повноваження або порушують указівки.

...”

Стаття 14

Дія у часі порушення міжнародно-правового обов’язку

“1. Порушення міжнародно-правового обов’язку діянням держави, яке не має триваючий характер, відбувається у той момент, коли діяння вчиняється, навіть якщо його наслідки продовжуються.

2. Порушення міжнародно-правового обов’язку діянням держави, яке має триваючий характер, триває упродовж усього періоду часу, під час якого діяння продовжується і залишається таким, що не відповідає міжнародно-правовому обов’язку.

3. Порушення міжнародно-правового обов’язку, яке вимагає від держави запобігти певній події, відбувається тоді, коли ця подія відбувається, і продовжується упродовж усього періоду часу, під час якого ця подія триває і залишається такою, що не відповідає міжнародно-правовому обов’язку.”

Стаття 15

Порушення, що складається із складного діяння

“1. Порушення міжнародно-правового обов’язку державою через серію дій або бездіяльності, які в сукупності визначаються як протиправні, відбувається тоді, коли відбувається та дія чи бездіяльність, яка, взята разом з іншими діями чи бездіяльністю, є достатньою для того, щоб становити протиправне діяння.

2. У такому випадку порушення триває упродовж усього періоду, починаючи з першої дії чи бездіяльності із цієї серії, і продовжується доти, доки такі дії або бездіяльність повторюються і залишаються такими, що не відповідають міжнародно-правовому обов’язку.”

Стаття 16

Допомога або сприяння у вчиненні міжнародно-протиправного діяння

“Держава, яка допомагає або сприяє іншій державі у вчиненні останньою міжнародно-протиправного діяння, несе міжнародну відповідальність за це, якщо:

(a) ця держава робить це, знаючи про обставини міжнародно-протиправного діяння; і

(b) діяння було б міжнародно-протиправним у випадку його вчинення цією державою.”

6. Генеральна Асамблея ООН, Звіт Спеціального доповідача Комісії з прав людини з питання катування та іншого жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, 2 липня 2002 року (A/57/173)

98. У відповідній частині звіту зазначається таке:

“35. Нарешті, Спеціальний доповідач хотів би закликати усі Держави забезпечити за всіх відповідних обставин те, щоб усі особи, яких вони мають намір видати, за обвинуваченням у тероризмі чи іншому злочині, не видавалися, якщо Уряд приймаючої країни не надав однозначних гарантій органам влади Держави, що видає, про те, що відповідні особи не будуть піддані катуванню або будь-яким іншим формам поганого поводження після повернення, і що була створена система для моніторингу поводження з такими особами з метою забезпечення поводження з ними з повною повагою до їхньої людської гідності ...”

7. Парламентська Асамблея Ради Європи, Резолюція № 1433 щодо законності тримання під вартою США в Гуантанамо Бей (Guantánamo Bay), ухвалена 26 квітня 2005 року

99. Відповідні частини цієї Резолюції передбачають таке:

“7. На основі широкого аналізу юридичного та фактичного матеріалу з цих та інших надійних джерел, Асамблея робить висновок, що обставини навколо тримання під вартою Сполученими Штатами осіб в Гуантанамо Бей указують на незаконність та невідповідність верховенству права з таких підстав:

...

vii. Сполучені Штати, практикуючи “передачу осіб” (вивезення осіб в інші країни, поза судовим наглядом, у таких цілях як допит чи тримання під вартою), дозволили, щоб затримані піддавалися катуванню та жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню усупереч забороні “non-refoulement” [Прим. пер. – принцип міжнародного права, що забороняє вислання, видачу тощо особи, якщо це може поставити під загрозу її здоров’я або життя].”

8. Парламентська Асамблея Ради Європи, Резолюція № 1463 щодо насильницьких зникнень, ухвалена 3 жовтня 2005 року

100. Відповідні частини цієї Резолюції передбачають таке:

“1. “Насильницькі зникнення” передбачають позбавлення свободи, відмову визнати позбавлення свободи або приховування долі та місцезнаходження зниклої особи, а також поміщення такої особи поза сферою юридичного захисту.

2. Парламентська Асамблея беззастережно засуджує насильницьке зникнення як дуже серйозне порушення прав людини на рівні з катуванням та вбивством, і стурбована, що це гуманітарне лихо все ще не було викорінено, навіть у Європі ...”

9. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 60/148 щодо катування та іншого жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, ухвалена 21 лютого 2006 року

101. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 60/148 містить такі доречні положення:

“Генеральна Асамблея

...

11. Нагадує усім Державам, що продовжуване тримання під вартою інкоммунікадо або тримання під вартою у таємних місцях може сприяти вчиненню катування або іншого жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання і може саме по собі становити форму такого поводження, а також закликає усі Держави додержуватися гарантій захисту стосовно свободи, недоторканності та гідності особи.”

10. Європейська комісія “За демократію через право” (Венеційська Комісія), Висновок щодо міжнародно-правових обов’язків держав-членів Ради Європи стосовно таємних місць тримання під вартою та міждержавного перевезення в’язнів (№363/2005, 17 березня 2006 року)

102. Відповідні частини Висновку Венеційської Комісії містять таке:

“30. Стосовно термінології, що використовується для позначення незаконного перевезення та тримання під вартою ув’язнених, Венеційська Комісія зазначає, що в публічній дискусії часто використовується термін “передача”. Цей термін не використовується в міжнародному праві. Цей термін означає випадки, коли одна держава бере під варту особу, що підозрюється в участі у вчиненні серйозного злочину (наприклад, тероризму), на території іншої держави, та/або перевезення такої особи для взяття її під варту на території першої держави чи в місці, яке знаходиться під її юрисдикцією, чи до третьої держави. “Передача”, таким чином, є загальним терміном, що стосується більше результату – взяття під варту підозрюваної особи, ніж засобів цього. Чи вважатиметься конкретна “передача” законною залежатиме від законів відповідних держав та застосовних норм міжнародного права, зокрема положень щодо прав людини. Отже, навіть якщо конкретна “передача” відповідає національному законодавству однією із задіяних держав (яке може не забороняти або навіть не регулювати екстратериторіальні дії державних органів), вона все одно може бути незаконною згідно із законодавством іншої держави (держав). Крім того, “передача” може суперечити звичаєвому міжнародному праву та обов’язкам, що випливають з договорів або звичаїв, які взяла на себе держава-учасниця (держави-учасниці) відповідно до положень про права людини та/або міжнародного гуманітарного права.

31. Термін “надзвичайна передача” схоже використовується тоді, коли майже не існує або не існує сумнівів, що взяття під варту особи не відповідає існуючим юридичним процедурам, які застосовуються в державі, у якій особа перебувала у відповідний період.

...

159. Стосовно міждержавних перевезень ув’язнених

...

f) Існує лише чотири законних способи для держав-членів Ради Європи передати ув’язненого іноземним органам влади: депортація, екстрадиція, транзит та передача засуджених з метою відбування ними покарання в іншій державі. Процедури екстрадиції та депортації повинні визначатися відповідним законодавством, а ув’язнені повинні мати належні юридичні гарантії і доступ до компетентних органів. Повинна бути додержана заборона здійснювати екстрадицію або депортацію в країну, де існує ризик катування або поганого поводження.”

11. Звіт Спеціального доповідача ООН щодо сприяння та захисту прав людини і основоположних свобод під час протидії тероризму, A/HRC/10/3, 4 лютого 2009 року

103. У цьому звіті Спеціальний доповідач відзначив таке:

“38. ... Спеціальний доповідач занепокоєний ситуаціями, коли особи затримуються на тривалий період часу з єдиною метою збирання розвідувальних даних або на ширших підставах заради превенції. Такі випадки становлять свавільне позбавлення свободи. Наявність підстав для продовжуваного тримання під вартою повинна визначатися незалежним та безстороннім судом. Продовжуване тримання під вартою такої особи негайно створює обов’язок органів влади установити, чи можуть підозри у вчиненні злочину бути підтверджені, та, якщо це так, пред’явити обвинувачення підозрюваному і передати його справу до суду ...

51. Спеціальний доповідач залишається глибоко занепокоєний тим, що Сполучені Штати створили комплексну систему надзвичайної передачі осіб, продовжуваного та таємного тримання під вартою і практик, що порушують заборону катування та інших форм поганого поводження. Ця система вимагала наявності міжнародної мережі обміну інформацією та створила порочний масив інформації, яка систематично передавалася між партнерами у війні проти терору через розвідувальну співпрацю, тим самим корумпуючи інституційну культуру юридичних та інституційних систем держав-отримувачів.

...

60. Обов’язки держав щодо захисту прав людини, зокрема обов’язок забезпечити ефективні засоби захисту, вимагають, щоб такі юридичні положення не приводили до автоматичної відмови від розслідування або не дозволяли розкрити інформацію про правопорушення, зокрема, коли існують повідомлення про міжнародні злочини або грубі порушення прав людини. Загальне застосування привілею державної таємниці із посиланням на цілий напрям політики, такий як політика США щодо таємного тримання під вартою, допитів і програми передачі осіб чи розвідувальних даних від третіх сторін (згідно з підходом “контроль з боку сторони походження”), унеможливлює ефективне розслідування і робить право на юридичний захист ілюзорним. Це суперечить статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Це також може становити порушення обов’язку держави надавати правову допомогу для розслідування випадків грубого порушення прав людини та серйозного порушення міжнародного гуманітарного права.”

12. Рада з прав людини ООН, Резолюції №№ 9/11 та 12/12, “Право на правду”, 24 вересня 2008 року та 12 жовтня 2009 року

104. Відповідні частини зазначених Резолюцій передбачають таке:

“... визнали право жертв грубих порушень прав людини та право їхніх родичів на правду щодо подій, які відбулися, у тому числі ідентифікацію осіб, які вчинили ті діяння, які призвели до таких порушень ...”

13. Рада Європи, Керівні настанови Комітету Міністрів Ради Європи щодо викорінення безкарності за серйозні порушення прав людини, 30 березня 2011 року

105. Керівні настанови стосуються проблеми безкарності відносно дій чи бездіяльності, які становлять серйозні порушення прав людини. Вони охоплюють обов’язки держав згідно з Конвенцією вжити позитивні заходи по відношенню не лише до своїх представників, але й стосовно недержавних агентів. Відповідно до настанов, “відсутність належної реакції з боку державних інституцій або представників на випадки серйозного порушення прав людини спричиняє або сприяє безкарності. Держави повинні боротися проти безкарності задля досягнення справедливості для потерпілих, запобігання майбутнім порушенням прав людини та з метою підтримання верховенства права і суспільної довіри до системи правосуддя”. Вони передбачають, зокрема, загальні заходи, які держави повинні вживати для запобігання безкарності, обов’язок проводити розслідування, а також адекватні гарантії для осіб, позбавлених свободи.

B. Відповідні рішення іноземних судових та міжнародних органів

1. Апеляційний суд Англії та Уельсу (Цивільна палата), справа “Аббасі та інший проти Державного секретаря в іноземних справах та справах Співдружності і Державного секретаря Департаменту внутрішніх справ”, справа № C/2002/0617A; 0617B, 6 листопада 2002 року

106. Ця справа стосувалася пана Фероза Алі Аббасі (Feroz Ali Abbasi), британського громадянина, який був затриманий військовими США в Афганістані та перевезений в січні 2002 року до Гуантанамо Бей на Кубі. Він утримувався під вартою без доступу до суду чи будь-якого іншого судового органу або до адвоката. Він стверджував, що було порушено його право не бути свавільно затриманим. Суд вирішив, що тримання під вартою пана Аббасі в Гуантанамо, яке він назвав “юридичною чорною дірою”, було свавільним “з очевидним порушенням основоположних принципів, які визнаються обома - [англійською та американською] – юрисдикціями і міжнародним правом”.

2. Апеляційний суд дев’ятого округу США, справа “Фален Ґеребі проти Джорджа Волкера Буша, Дональда Г. Рамсфельда”, Округ Колумбія, № CV-03-01267-AHM, 18 грудня 2003 року

107. Вісімнадцятого грудня 2003 року, у справі лівійця (пана Ґеребі / Gherebi), який утримувався в якості “комбатанта супротивника” в Гуантанамо, Апеляційний суд США так описав доводи Уряду США:

“згідно з урядовою теорією, уряд може вільно ув’язнювати Ґеребі на невизначений строк разом із сотнями інших громадян іноземних держав, у тому числі дружніх країн, і робити що завгодно і коли завгодно з Ґеребі та цими іншими ув’язненими, без додержання жодних норм права будь-якого типу, не дозволяючи йому консультуватися з адвокатом, і не визнаючи жодного судового органу, у якому можна було б оскаржити урядові дії. Так, під час усних слухань, уряд повідомив, що його позиція буде такою ж, навіть якщо б стверджувалося, що він вдавався до катування або що він страчував ув’язнених за спрощеною процедурою. Наскільки нам відомо, до теперішнього тримання під вартою ув’язнених у Гуантанамо, уряд США ніколи не робив таких серйозних і вражаючих заяв. Отже, ми розглядаємо Гуантанамо унікальним випадком, не лише тому, що територіальний зв’язок США з цією базою наразі є безпрецедентним, але й тому що це вперше уряд оголосив такий надзвичайний набір принципів – позицію настільки радикальну, що вона викликає найглибше занепокоєння з точки зору як американського, так і міжнародного права.”

3. Комітет ООН проти катування, справа “Аґіза проти Швеції”, Повідомлення № 233/2003, документ ООН № CAT/C/34/D/233/2003 (2005), та Комітет ООН з прав людини, справа “Алзері проти Швеції”, документ ООН № CCPR/C/88/D/1416/2005 (2006)

108. Обидві ці справи описувалися в доповіді Марті 2006 року (див. параграфи 150-161 доповіді), у найдоречніших частинах якої зазначалося таке:

“153. Якщо стисло, мали місце такі факти: 18 грудня 2001 року, пану Аґізі (Agiza) та пану Алзері (Alzery), громадянам Єгипту, які просили притулок у Швеції, було відмовлено в задоволенні прохання про надання притулку, і їх було наказано депортувати з безпекових підстав – рішення, яке було прийнято в рамках спеціальної процедури на міністерському рівні. Для забезпечення виконання цього рішення в той же день, влада Швеції прийняла пропозицію США про надання літаку, який мав спеціальні дозволи на переліт. Після їх арешту шведською поліцією, ці два чоловіки була доставлені в Аеропорт Бромма, де вони зазнали, за шведської згоди, “безпекової перевірки” американськими агентами в масках.

154. Опис цієї “перевірки” є особливо цікавим, оскільки він відповідає у деталях опису, який навели незалежно одне від одного інші жертви “передачі осіб”, у тому числі пан ель-Масрі. Процедура, застосована американською групою, яку в цьому випадку описали шведські працівники поліції, присутні на місці, була очевидна добре відрепетирувана: агенти спілкувалися один з одним жестами, не словами. Діючи дуже швидко, агенти зрізали одяг Агізи та Алзері ножицями, вдягнули їх у костюми, ретельно оглянули усі тілесні порожнини і волосся, вдягнули на них наручники, зв’язали їм ланцюгом ноги та відвели їх босоніж у літак.

...

157. Перед депортацією двох чоловіків до Єгипту, Швеція запитала та отримала дипломатичні запевнення, що їх не буде піддано поводженню усупереч Конвенції проти катування, вони матимуть справедливий суд і не будуть покарані смертною карою. “Запевнення” були навіть підкріплені моніторинговим механізмом, регулярними візитами посла Швеції та участю шведських спостерігачів у судовому процесі.”

109. Відповідні комітети ООН визнали Швецію відповідальною за статтею 7 МПГПП, постановивши, що вина за поводження, якого зазнав пан Алзері в Аеропорту Бромма, покладалася на державу-учасницю, і що воно становило порушення статті 7 Пакту; що Швеція порушила свої обов’язки провести швидке, незалежне та безстороннє розслідування подій в Аеропорту Бромма; і що заборона вислання (refoulement), яка передбачалася в цій статті, була порушена стосовно як пана Аґізи, так і пана Алзері.

110. Газета “USA Today” повідомила, що Уряд Швеції виплатив 450000 доларів США пану Алзері в якості компенсації за його депортацію. Було досягнено згоду про виплату такої ж суми пану Аґізі (“Швеція виплачує компенсацію колишньому єгипетському підозрюваному в тероризмі”, USA Today, 19 вересня 2008 року).

C. Публічні джерела, у яких підкреслюється занепокоєння стосовно порушень прав людини, які нібито мають місце в місцях тримання під вартою, керованих США, після подій 11 вересня 2001 року

111. Заявник та треті сторони подали значну кількість статей, звітів і висновків міжнародних, іноземних та національних органів, неурядових організацій та засобів масової інформації, у яких висловлюється занепокоєння нібито незаконними таємними затриманнями та поганим поводженням у керованих США місцях тримання під вартою в Гуантанамо Бей та Афганістані. Резюме найдоречніших джерел наведено нижче.

1. Відповідні матеріали міжнародних правозахисних організацій

(a) Заява Високого комісара ООН з прав людини щодо тримання під вартою в’язнів - членів рухів Талібан та Аль-Каєда на військовій базі США в Гуантанамо Бей, Куба, 16 січня 2002 року

112. Високий комісар ООН з прав людини заявив таке:

“Усі ув’язнені в цьому контексті маю право на захист міжнародного права про права людини та гуманітарного права, зокрема, відповідних положень Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (МПГПП) і Женевських конвенцій 1949 року. Юридичний статус ув’язнених та їх право на статус військовополонених, у разі його оспорювання, повинні вирішуватися компетентним судом відповідно до положень статті 5 Третьої Женевської конвенції. До всіх ув’язнених слід завжди ставитися гуманно, у відповідності з положеннями МПГПП та Третьої Женевської конвенції.”

(b) Amnesty International, Меморандум для Уряду США щодо прав осіб, які тримаються під вартою США в Афганістані та Гуантанамо Бей, квітень 2002 року

113. У цьому меморандумі організація “Amnesty International” висловила своє занепокоєння тим, що Уряд США перевозив та утримував людей в умовах, які могли становити жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження, і які порушували інші мінімальні стандарти стосовно тримання під вартою, а також відмовляв особам, які трималися ним під вартою, у праві доступу до юридичної допомоги і до судів з тим, щоб оскаржити законність їх тримання під вартою.

(c) Human Rights Watch, “Сполучені Штати, Презумпція вини: Порушення прав людини ув’язнених після 11 вересня”, Том 14, № 4 (G), серпень 2002 року

114. У цьому звіті містився такий уривок:

“... боротьба проти тероризму, розпочата Сполученими Штатами після 11 вересня, не передбачала рішуче утвердження цих свобод. Навпаки, країна стала свідком послідовного, умисного та невиправданого руйнування основних прав ... Більшість з тих, кого це зачепило, не були громадянами США ... Департамент юстиції піддав їх свавільному затриманню, порушив правила належної юридичної процедури під час юридичного провадження проти них та знехтував презумпцією невинуватості.”

(d) Human Rights Watch, “Сполучені Штати: Повідомлення про катування підозрюваних з Аль-Каєди”, 26 грудня 2002 року

115. Цей звіт посилався на статтю у Washington Post “США засуджує зловживання, але захищає допити”, у якій описувалося “як люди, які утримувалися в центрі ЦРУ для допитів на військово-повітряній базі Баґрам в Афганістані, піддавалися техніці “стрес і тиск”, у тому числі “стояння або стояння на колінах упродовж годин”, а також “тримання у незручних, болісних позиціях”.

116. У ньому далі зазначалося:

“Конвенція проти катування, яку Сполучені Штати ратифікували, прямо забороняє катування та неналежне поводження, а також вислання затриманих до країн, де така практика може мати місце.”

(e) Міжнародна Гельсінська федерація за права людини, “Антитерористичні заходи, безпека та права людини: Події в Європі, Центральній Азії та Північній Америці після 11 вересня”, Звіт, квітень 2003 року

117. У відповідних частинах цього звіту зазначається таке:

“Багато ув’язнених “спеціального інтересу” утримувалися в одиночних камерах або разом із засудженими в’язнями, з обмеженням у спілкуванні з родиною, друзями та адвокатами, а також мали недостатній доступ до приміщень для фізичних вправ та релігійних обрядів, у тому числі для дотримання вимог дієти. Деякі розповідали правозахисним групам, що їм не надавали медичне лікування, їх били охоронці та однокамерники.”

(f) Звіт Amnesty International 2003 року – Сполучені Штати Америки, 28 травня 2003 року

118. У цьому звіті описувалися перевезення ув’язнених до Гуантанамо на Кубі в 2002 році, умови їх перевезення (“ув’язнені були в наручниках, ланцюгах, примусово вдягнені у рукавиці, санітарні маски та навушники, і були по суті осліплені шляхом використання заклеєних плівкою лижних окулярів”) та умови тримання під вартою (“вони утримувалися без пред’явлення обвинувачення та суду або доступу до судів, адвокатів чи рідних”). Далі зазначалося:

“Низка підозрюваних у членстві в Аль-Каєді, які згідно з повідомленнями були взяті США під варту, продовжують перебувати у невідомих місцях. Уряд США не надав роз’яснення щодо місцезнаходження та юридичного статусу таких ув’язнених, а також не забезпечив їм їхні права за міжнародним правом, у тому числі право повідомити їхні сім’ї про місце тримання їх під вартою та право на доступ до зовнішніх представників. Невідома кількість ув’язнених, які первинно були взяті під варту США, були нібито перевезені до третіх країн – ситуація, що викликає занепокоєння тим, що підозрювані можуть зазнати катування під час допитів.”

(g) Amnesty International, “Незаконне тримання під вартою шести чоловіків з Боснії та Герцеговини в Гуантанамо Бей”, 29 травня 2003 року

119. Amnesty International повідомила про перевезення шести алжирців поліцією Боснійської Федерації із в’язниці в Сараєво до місця тримання під вартою США “Кемп Ікс-Рей” (Camp X-Ray), що знаходиться в Гуантанамо Бей, Куба. Організація висловила своє занепокоєння тим, що вони були свавільно затримані в порушення їхніх прав відповідно до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Вона також посилалася на рішення Палати з прав людини Боснії та Герцеговини, у якому остання визнала, що перевезення порушувало статтю 5 Конвенції, статтю 1 Протоколу № 7 та статтю 1 Протоколу № 6.

(h) Amnesty International, “Сполучені Штати Америки, Загроза поганого прикладу: Підрив міжнародних стандартів – ув’язнення в рамках “війни з тероризмом” продовжуються”, 18 серпня 2003 року

120. У відповідній частині цього звіту йдеться про таке:

“Затримані утримувалися інкоммунікадо на військових базах США в Афганістані. З’явилися підозри у поганому поводженні. Інші особи утримувалися США інкоммунікадо під вартою у нерозголошених місцях по всьому світу, і США також ініціювали або брали участь в “незаконних передачах осіб” – спеціальний вислів США для позначення неформальних перевезень затриманих між США та іншими країнами в обхід процедури екстрадиції або інших гарантій прав людини.”

(i) Amnesty International, “Тримання під вартою інкоммунікадо / Загроза поганого поводження”, 20 серпня 2003 року

121. У відповідній частині цього звіту йдеться про таке:

“Amnesty International занепокоєна тим, що тримання під вартою підозрюваних у нерозголошених місцях без доступу до юридичного захисту або членів родини, а також “передача” підозрюваних між країнами без жодних формальних гарантій захисту прав людини порушує право на справедливий суд, наражає їх на ризик поганого поводження та підриває верховенство права.”

(j) Міжнародний комітет Червоного Хреста, Сполучені Штати: Президент МКЧХ закликає до прогресу у вирішенні проблем, пов’язаних з триманням під вартою, прес-реліз 04/03, 16 січня 2004 року

122. МКЧХ висловив свою позицію таким чином:

“Поза Гуантанамо, МКЧХ все більше занепокоєний долею невизначеної кількості осіб, ув’язнених в рамках так званої глобальної війни з тероризмом, які утримуються в нерозголошених місцях. Пан Келленбергер (Kellenberger) повторив попередні офіційні прохання МКЧХ надати інформацію про таких ув’язнених та в подальшому – доступу до них, в якості важливого гуманітарного пріоритету та як логічне продовження поточної роботи організації в Гуантанамо та Афганістані.”

(k) Робоча група ООН з питань свавільного тримання під вартою, Висновок № 29/2006, справа “Пан Ібн аль-Шайх аль-Лібі (Ibn al-Shaykh al-Libi) та 25 інших осіб проти Сполучених Штатів Америки”, документ ООН № A/HRC/4/40/Add.1 at 103 (2006)

123. Робоча група ООН визнала, що тримання під вартою відповідних осіб, які утримуються у закладах, якими оперують таємні служби США, або які перевозяться, часто таємними рейсами, до місць тримання під вартою у країнах, з якими органи влади США співпрацюють у їхній боротьбі проти міжнародного тероризму, виходить за межі будь-яких національних та міжнародних юридичних режимів, що передбачають гарантії захисту проти свавільного тримання під вартою. Крім того, робоча група вирішила, що таємний характер тримання під вартою та міждержавних перевезень підозрюваних у тероризмі може наразити цих осіб на катування, насильницьке зникнення та вбивство поза судовою процедурою.

2. Інші публічні документи

Центральне розвідувальне управління, “Меморандум для командного центру Департаменту юстиції – Довідковий документ про комбіноване застосування ЦРУ технік допиту”, 30 грудня 2004 року

124. Заявник подав до Суду зазначений документ ЦРУ, частини якого більше не є засекреченими. Документ “присвячений темі комбінованого застосування технік допиту, [мета яких] переконати “цінних ув’язнених” вчасно надати інформацію про загрозу та розвідувальні дані про терористів ... Результативний допит ґрунтується на застосуванні як фізичного, так і психологічного тиску в комплексний, системний і кумулятивний спосіб з метою впливу на поведінку “цінного ув’язненого”, подолання його позиції спротиву. Метою допиту є створити стан свідомої безпомічності та залежності ... Процес допиту можна розбити на три окремі фази: первинні умови, перехід до допиту та допит”. Як описується в меморандумі, фаза “первинні умови” стосувалася “захоплення під шоком”, “передачі” та “прийняття в чорному місці”. У ньому, зокрема, зазначається:

“Захоплення ... сприяє фізичному та психологічному стану “цінного ув’язненого” до початку допиту ...

1) Передача

... Медичний огляд проводиться до початку польоту. Під час польоту ув’язнений надійно прикріплюється ланцюгом та позбавляється можливості бачити та чути за допомогою використання пов’язки на очі, навушників та мішка на голову ...”

125. Фаза “Допит” включала опис “Умов допиту”, “Умовних технік” та “Виправних технік”.

3. Статті в засобах масової інформації

126. Заявник також подав копії численних статей, оприлюднених у македонських газетах. Найдоречніші процитовані нижче:

(1) “Голодування талібану в Гуантанамо”, 4 березня 2002 року; “Таємна угода із серйозними недоліками”, 5 червня 2003 року; “Чотири французи в Гуантанамо під тортурами”, 16 жовтня 2003 року; “У Гуантанамо вчиняється катування”, 27 листопада 2003 року; та “В’язні без обвинувачень або прав”, 12 січня 2004 року (усі опубліковані в газеті “Utrinski Vesnik”); та

(2) “ЦРУ катує захоплених ісламістів в Афганістані”, 27 грудня 2002 року; “США забули про права людини під час антитерористичної кампанії”, 16 січня 2003 року; “Забуття для 140 в’язнів Гуантанамо”, 2 грудня 2003 року (усі опубліковані в газеті “Dnevnik”).

127. Він також надав копії статей, опублікованих в газетах США, у яких повідомлялося про техніки “стрес і тиск”, які застосовувалися США під час допитів на військово-повітряній базі США в Баґрамі в Афганістані (“Військові розслідують смерть 2 афганських в’язнів”, Washington Post, 5 березня 2003 року, та “Допити підозрюваних у тероризмі в темному та сюрреалістичному світі”, New York Times, 9 березня 2003 року). Інші статті з американських та британських газет повідомляли про передачу під варту США осіб, які підозрювалися у пов’язаній з тероризмом діяльності до січня 2004 року (“Команда ЦРУ використовувала брутальні методи для розкриття терористичного осередку”, Wall Street Journal, 20 листопада 2001 року; “США стоять за таємним перевезенням підозрюваних в тероризмі”, Washington Post, 11 березня 2002 року; “Кретьєн (Chretien) протестує проти депортації канадця: Прем’єр-міністр називає поводження США з підозрюваними в тероризмі «повністю неприйнятним»”, Washington Post, 6 листопада 2003 року; “Невидимий”, The Independent, 26 червня 2003 року; та “Зниклі з презумпцією вини: де тримаються підозрювані в тероризмі”, The Independent, 26 червня 2003 року).

128. Заявник подав статті, у яких журналісти повідомляли, що Посол США в Німеччині в той час інформував органи влади Німеччини в травні 2004 року про те, що ЦРУ помилково ув’язнила заявника. Вони також повідомляли, що німецький Канцлер Анґела Меркель (Angela Merkel) заявила, що Державний секретар США Кондолізза Райс (Condoleezza Rice) визнала, у приватній розмові, що США помилково викрали та утримували заявника. Згідно із статтями, представники США відмовилися обговорювати справу з репортерами (“Хибне ув’язнення: анатомія помилки ЦРУ”, The Washington Post, 4 грудня 2005 року; “Німець позивається до ЦРУ за обвинуваченням у катуванні, ель-Масрі вимагає відшкодування після випадку “передачі” на підставі помилки в ідентифікації”, NBC News, 6 грудня 2005 року; “Уряд Меркель підтверджує коментар щодо помилки з Масрі”, Washington Post, 7 грудня 2005 року; та “Німеччина зважує, чи вона зіграла роль в захопленні США”, The New York Times, 21 лютого 2006 року). В останній статті містилася згадка про інтерв’ю з паном Г.К., у якому він зазначив:

“Міністерство не зробило нічого незаконного. Чоловік живий і повернувся додому до своєї родини. Хтось зробив помилку. Цей “хтось” – не Македонія.”

129. Нарешті, у 2007 році Канадська телерадіомовна корпорація (CBC) повідомила, що Прем’єр-міністр Канади повинен був оголосити про мирову угоду на суму 10 000 000 доларів США та оприлюднити формальне вибачення пану Арару (Arar), канадському громадянину, котрий народився у Сирії, який був арештований в 2002 році владою США в Аеропорту Нью-Йорка JFK та депортований до Сирії. Прем’єр-міністр уже визнав, що пан Арар зазнав “величезної несправедливості” (CBC, “Оттава досягнула 10-мільйонного врегулювання з Араром”, 25 січня 2007 року). У 2010 році газета “The Guardian” оприлюднила статтю про можливу роль Сполученого Королівства (СК) у передачі підозрюваних, у якій було оголошено, що колишні затримані із СК в Гуантанамо Бей можуть отримати дуже велику виплату від Уряду СК, у деяких випадках – мінімум один мільйон фунтів стерлінгів (The Guardian, “Катування та тероризм: висока ціна”, 17 листопада 2010 року).

ПРАВО

I. ПОПЕРЕДНІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ ЩОДО НЕДОДЕРЖАННЯ ПРАВИЛА ШЕСТИ МІСЯЦІВ

A. Доводи сторін

1. Уряд-відповідач

130. Уряд заперечив, що заявник не дотримався правила шести місяців. Уряд стверджував, що заявник звернувся до національних органів державного кримінального переслідування через більше ніж чотири з половиною років після оскаржуваних подій (Уряд посилався на рішення у справах Bayram and Yıldırım v. Turkey (рішення щодо прийнятності), заява № 38587/97, ECHR 2002‑III; Artyomov v. Russia, заява № 14146/02, параграфи 113‑118, 27 травня 2010; та Nasirkhayeva v. Russia (рішення щодо прийнятності), заява № 1721/07, 31 травня 2011). Між травнем 2004 року та жовтнем 2008 року заявник був повністю пасивним і не виявляв жодної ініціативи в інформуванні македонських правоохоронних органів про стверджувані події. Натомість він намагався використати засоби юридичного захисту в інших юрисдикціях. Крім того, він повинен був знати задовго до жовтня 2008 року, що будь-яке кримінальне розслідування у державі-відповідачі було б неефективним. У цьому зв’язку Уряд посилався на відсутність будь-яких контактів між заявником та правоохоронними органами держави-відповідача, а також на відсутність державного кримінального переслідування за власною ініціативою, попри те, що органи кримінального переслідування вже були повідомлені про його справу їхніми німецькими колегами. Останні розслідування на міжнародному та національному рівні, які завершилися в січні 2007 року, задовго до того, як заявник подав свою кримінальну скаргу в жовтні 2008 року, не призвели до встановлення жодного факту, який був би доречним для цієї скарги. Його кримінальна скарга не містила жодних нових доказів, які могли б відновити обов’язок держави розслідувати його заяви.

131. Нарешті, Уряд стверджував, що заявник не був старанним у використанні національних засобів відновлення прав. Його нестаранність була очевидною, оскільки він не намагався дізнатися про хід розслідування (Уряд посилався на рішення у справі Bulut and Yavuz v. Turkey (рішення щодо прийнятності), заява № 73065/01, 28 травня 2002 року). Крім того, він не повідомив про заяву пана Г.К. національні органи і не просив розпочати кримінальне провадження державним обвинувачем. Якби заявник попросив про кримінальне переслідування ідентифікованого порушника, йому дозволялося б взяти на себе обвинувачення в якості додаткового скаржника, якщо державний обвинувач відхилив би його скаргу. Він не мав такої можливості в цій справі, оскільки його кримінальна скарга від жовтня 2008 року була подана проти неідентифікованого порушника. Також заявник не міг оскаржити рішення про відхилення його скарги.

2. Заявник

132. Заявник у відповідь зазначив, що держава-відповідач мала позитивний обов’язок за Конвенцією провести розслідування за власною ініціативою. Внутрішнє розслідування, проведене Міністерством внутрішніх справ (див. параграфи 64-66 вище), не могло вважатися ефективним та незалежним у розумінні статей 3 та 13 Конвенції. Крім того, він не мав можливості дізнатися про це розслідування, оскільки органи влади не зв’язалися з ним і не зробили своє розслідування публічним. З моменту його повернення у Німеччину наприкінці травня 2004 року він активно намагався здобути достатні докази для того, щоб мати “справу, здатну бути доведеною” для представлення національним органам кримінального переслідування. Період чотирьох з половиною років між його звільненням та поданням кримінальної скарги в жовтні 2008 року не був надмірним. Навпаки, цей строк був цілком розумним, ураховуючи те, що це був складний випадок зникнення, який включав міжнародну співпрацю розвідувальних органів, під час якої уряди США та Македонії погодилися приховати існування таємної, багатонаціональної злочинної справи. Отже, він діяв старанно та у відповідності з практикою Суду. Він намагався вчасно ініціювати кримінальне розслідування, але органи влади не зреагували оперативно і натомість таємно відхилили його скаргу. Він далі марно намагався отримати інформацію від державного обвинувача щодо ходу розслідування. Державний обвинувач не повідомляв його про своє рішення відхилити його скаргу аж до 22 листопада 2010 року, чотирнадцять місяців після того, як його заяву було подано до Суду. Оскільки кримінальна скарга була подана проти неідентифікованого порушника, він не міг ініціювати приватне переслідування.

133. Наприкінці заявник зазначив, що таким чином він додержав шестимісячний термін, який розпочав свій перебіг 23 січня 2009 року – дату, коли, згідно із заявником, сплив строк давності кримінального переслідування заявлених правопорушень.

B. Оцінка Суду

1. Загальні принципи, установлені в практиці Суду

134. Суд повторює, що Конвенція є інструментом для захисту прав людини і що надзвичайно важливо, щоб вона тлумачилася і застосовувалася у спосіб, що робить ці права практичними та дієвими, а не теоретичними та ілюзорними. Це стосується не лише тлумачення матеріальних положень Конвенції, але й процесуальних; це має вплив на обов’язки, які покладаються на держави-відповідачі, але також впливає і на позицію заявників. Там, де час важливий для вирішення питань у справі, саме на заявника покладається тягар забезпечення того, щоб його скарги були заявлені перед Судом з необхідною швидкістю з тим, щоб забезпечити їх належний та справедливий розгляд (див. рішення у справі Varnava and Others v. Turkey [GC], заяви №№ 16064/90, 16065/90, 16066/90, 16068/90, 16069/90, 16070/90, 16071/90, 16072/90 та 16073/90, параграф 160, ECHR 2009...).

135. Шестимісячний термін за пунктом 1 статті 35 призначений сприяти юридичній визначеності шляхом забезпечення того, щоб справи, у яких піднімаються питання відповідно до Конвенції, розглядалися в розумний строк, і щоб минулі рішення не були постійно відкритими для оскарження. Це положення визначає часові межі нагляду, який здійснюється конвенційними органами, та повідомляє особам і державним органам про період часу, за межами якого такий нагляд надалі є неможливим (див. рішення у справах Sabri Güneş v. Turkey [GC], заява № 27396/06, параграфи 39 та 40, 29 червня 2012 року, та Walker v. the United Kingdom (рішення щодо прийнятності), заява № 34979/97, ECHR 2000-I).

136. Як правило, перебіг шестимісячного терміну починається з дати остаточного рішення в процесі вичерпання національних засобів захисту. Проте, якщо від самого початку зрозуміло, що заявникові не доступні жодні ефективні засоби захисту, перебіг цього терміну починається з дати оскаржуваних дій чи заходів, або з дати, коли стало відомо про такі дії чи їх наслідки або завдану шкоду заявникові (див. рішення у справі Dennis and Others v. the United Kingdom (рішення щодо прийнятності), заява № 76573/01, 2 липня 2002 року). Коли заявник використовує явно існуючий засіб захисту і лише пізніше дізнається про обставини, які роблять цей засіб захисту неефективним, у цілях пункту 1 статті 35 початком перебігу шестимісячного терміну може бути доречним вважати дату, коли заявник вперше дізнався або повинен був дізнатися про ці обставини (див. рішення у справі Paul and Audrey Edwards v. the United Kingdom (рішення щодо прийнятності), заява № 46477/99, 4 червня 2001 року).

2. Застосування наведених принципів у справі, яка розглядається

137. Суд зазначає, що заперечення Уряду щодо подання заяви з порушенням строку, складалося з двох частин: по-перше, що кримінальна скарга заявника була подана до національних органів надто пізно, і, по-друге, що ця скарга була неефективним засобом захисту. У цьому зв’язку Уряд зазначив, що шестимісячний термін слід було вважати таким, що розпочав свій перебіг тоді, коли заявник уперше дізнався або повинен був дізнатися про обставини, які робили наявні національні засоби захисту неефективними.

138. Для того, щоб відповісти на заперечення Уряду стосовно прийнятності, Суд повинен оцінити те, чи була, за конкретних обставин цієї справи, кримінальна скарга ефективним засобом юридичного захисту, яким заявник повинен був скористатися для отримання відшкодування за порушення його прав за Конвенцією. Відповідь на це запитання буде визначальною для вирахування шестимісячного терміну.

(a) Чи була кримінальна скарга засобом юридичного захисту, яким повинен був скористатися заявник

139. Суд повторює, що визначення того, чи дотримався заявник в конкретній справі критеріїв прийнятності, залежатиме від обставин цієї справи та інших чинників, таких як старанність та інтерес, продемонстровані заявником, а також адекватність розслідування на національному рівні (див. рішення у справі Abuyeva and Others v. Russia, заява № 27065/05, параграф 174, 2 грудня 2010 р.).

140. Суд зазначає, що він вже постановляв у справах проти держави-відповідача, що кримінальна скарга є ефективним засобом юридичного захисту, який повинен, у принципі, використовуватися у випадках можливих порушень статті 3 Конвенції (див. рішення у справах Jasar v. the former Yugoslav Republic of Macedonia, заява № 69908/01, 15 лютого 2007 р.; Trajkoski v. the former Yugoslav Republic of Macedonia, заява № 13191/02, 7 лютого 2008 р.; Dzeladinov and Others v. the former Yugoslav Republic of Macedonia, заява № 13252/02, 10 квітня 2008 р.; та Sulejmanov v. the former Yugoslav Republic of Macedonia, заява № 69875/01, 24 квітня 2008 р.). Суд не бачить причин, які могли б виправдати відхід від цього принципу, тим більше за обставин цієї справи, де стверджувані нелюдське поводження та незаконне позбавлення свободи є нібито наслідком таємної операції, що проводилася без жодної юридичної основи. Якщо дії відповідних представників держави були незаконними та свавільними, то це обов’язок органів кримінального переслідування держави-відповідача виявити та покарати порушників. Повідомлення служби державного обвинувача про такі дії повинно розглядатися як цілком логічний крок з боку потерпілого.

141. Суд вважає, що не можна було розумним чином припустити, що на момент її подання в жовтні 2008 року кримінальна скарга була явно неефективним засобом юридичного захисту. Були лише деякі сумніви щодо його ефективності, і заявник повинен був, відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції, випробувати його перед поданням своєї заяви до Суду. Було б нерозумним очікувати, що заявник подасть свої скарги до Суду до повного з’ясування свого статусу у зв’язку з цією справою на національному рівні згідно з принципом субсидіарності, відповідно до якого найкраще, щоб факти у справі розслідувалися, а скарги вирішувалися наскільки це можливо на національному рівні. Це відповідає інтересам заявника та ефективності конвенційної системи, щоб саме національні органи влади, які мають найкращі для цього можливості, виправляли будь-які стверджувані порушення Конвенції (див. цитоване вище рішення у справі Varnava and Others, параграф 164).

142. Дійсно, минув значний період часу між 29 травня 2004 року, дати повернення заявника до Німеччини, та поданням ним кримінальної скарги 6 жовтня 2008 року. До цієї дати заявник не вжив жодних інших юридичних заходів у державі-відповідачі. Стосовно цієї затримки заявник надав пояснення, яке саме по собі не може вважатися нерозумним. Його справа стосувалася тверджень про “надзвичайну передачу”, що включало заяви про викрадення, тримання під вартою інкоммунікадо та погане поводження. Відповідно до доповіді Марті 2006 року, органи влади більшості держав-членів Ради Європи заперечили обвинувачення щодо їхньої участі в операціях з передачі осіб (див. параграф 43 вище). Така політика перешкоджання була підтверджена в доповіді Марті 2007 року (див. параграф 46 вище). З огляду на чутливість питання та згадуване вище приховування, з точки зору заявника було розумним зачекати на розвиток подій, які могли б вирішити визначальні фактичні чи юридичні питання. Так, розслідування, що тривали в роки до жовтня 2008 року, виявили відповідні елементи, які пролили додаткове світло на твердження заявника і становили надійнішу основу для його кримінальних скарг. У зв’язку із складністю справи та природою стверджуваних порушень прав людини, про які йдеться, можна зрозуміти те, що заявник вирішив скористатися національними засобами юридичного захисту лише тоді, коли йому стали доступні деякі підтверджуючі матеріали.

143. У будь-якому разі, кримінальна скарга була подана до того, як сплив строк давності кримінального переслідування стверджуваних правопорушень (див. параграф 79 вище). Вона була відхилена через брак доказів, а не через недодержання критеріїв прийнятності. Тому, видається, що затримка з поданням скарги не зробила її неприйнятною, неефективною або іншим чином нездатною надати юридичний захист у ситуації, про яку йшлося в скарзі. Навпаки, подавши свою скаргу тоді, коли на міжнародному рівні були наявні певні підтверджуючі докази, заявник надав судовим органам Македонії вагоміші підстави провести розслідування його тверджень.

144. Із зазначеного випливає, що кримінальна скарга була засобом юридичного захисту, яким заявник повинен був скористатися за наявних обставин.

(b) Початок шестимісячного терміну

145. Отже, залишається визначити, коли остаточне рішення щодо його кримінальної скарги стало відоме заявникові. Ця дата позначить початок шестимісячного терміну.

146. Суд зазначає, що між поданням кримінальної скарги та рішенням про її відхилення пройшло трохи більше двох місяців. Цей строк, на думку Суду, не можна вважати, за обставин цієї справи, таким довгим, щоб від заявника вимагалося поцікавитися кроками, зробленими у цей період органами влади. Як стверджує заявник, його подальші запити інформації щодо ходу розслідування були безрезультатними (див. параграф 132 вище).

147. Державний обвинувач відхилив кримінальну скаргу заявника 18 грудня 2008 року. Як зазначає заявник, це рішення не було повідомлено йому до 22 листопада 2010 року, попри те, що відповідне процесуальне законодавство покладало на органи кримінального переслідування обов’язок повідомляти потерпілих про своє рішення щодо відхилення скарги впродовж восьми днів (див. параграфи 86 та 87 вище). Уряд не стверджував, що ця вимога була додержана. Отже, початок перебігу шестимісячного терміну не може припадати на 18 грудня 2008 року – дату рішення державного обвинувача, але повинен припадати на дату, коли заявник в подальшому дізнався про це рішення. За обставин цієї справи, немає необхідності встановлювати правдивість твердження заявника про повідомлення йому цього рішення, оскільки Уряд не довів, що заявник отримав офіційне повідомлення цього рішення або дізнався про нього іншим чином до 20 січня 2009 року, тобто за шість місяців до того, як він подав свою заяву до Суду.

(c) Висновок

148. У світлі вищезазначеного, Суд вважає, що заявник дотримався шестимісячного терміну відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції, і що заперечення Уряду стосовно порушення строку подання заяви повинно таким чином бути відхилено.

II. ОЦІНКА СУДОМ ДОКАЗІВ ТА ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТІВ

A. Подання сторін

149. Заявник стверджував, що він став жертвою надзвичайної передачі агентами ЦРУ, яким допомагали, великою мірою, представники держави-відповідача. Міжнародні та іноземні розслідування, а також подальші зусилля заявника щодо розслідування своєї справи надали великий обсяг переконливих доказів, які підтверджували його заяви та спростовували пояснення Уряду як повністю безпідставні. З іншого боку, не існувало й “дещиці достовірних доказів на підтримку урядової версії подій”.

150. Уряд заперечив твердження заявника як необґрунтовані, подавши різноманітні матеріали на підтримку своїх доводів (див. параграфи 41 та 65 вище). Уряд також заперечив існування будь-яких документів, на які посилався пан Г.К. (див. параграф 74 вище та параграф 12 показів).

B. Оцінка Судом фактів

1. Загальні принципи

151. У справах, у яких наявні суперечливі версії подій, Суд, установлюючи факти, неминуче стикається з такими ж складнощами, що й суд першої інстанції. Суд повторює, що при оцінці доказів він застосовує стандарт доведення “поза розумним сумнівом”. Проте, Суд ніколи не мав наміру позичати підхід національних правних систем, які застосовують цей стандарт. Його роль полягає не в прийнятті рішення щодо кримінальної вини або цивільної відповідальності, але щодо відповідальності Договірних Сторін за Конвенцією. Ця специфіка його завдання відповідно до статті 19 Конвенції – забезпечити дотримання Договірними Сторонами їхніх зобов’язань гарантувати закріплені в Конвенції основоположні права – обумовлює його підхід у питаннях доказів та доведення. У провадженні в Суді відсутні процедурні бар’єри для прийнятності доказів або наперед визначені правила щодо їх оцінювання. Суд робить висновки, які, на його думку, підтверджуються вільною оцінкою усіх доказів, у тому числі такі висновки, які можуть випливати з фактів та доводів сторін. Згідно з усталеною практикою Суду, докази можуть випливати із співіснування достатньо сильних, чітких та узгоджених припущень або подібних неспростованих презумпцій факту. Крім того, рівень доведеності, необхідний для досягнення певного висновку, та відповідний розподіл тягаря доведення по суті пов’язані із специфікою фактів, природою твердження про порушення та конвенційним правом, про яке йдеться. Суд також звертає увагу на серйозність, яку матиме рішення про порушення Договірною Стороною основоположних прав (див. рішення у справі Creangă v. Romania [GC], заява № 29226/03, параграф 88, 23 лютого 2012 р., а також справи, які цитуються у цьому рішенні).

152. Крім того, слід згадати, що провадження за Конвенцією не у всіх справах передбачає жорстке застосування принципу affirmanti incumbit probatio [Прим. пер. – “той, хто наводить довід, повинен його довести”]. Суд нагадує про свою практику за статтями 2 та 3 Конвенції, яка передбачає, що тоді, коли інформація про відповідні події відома виключно органам влади, як це має місце у випадку осіб, які знаходяться під їхнім контролем під вартою, то виникає сильна презумпція факту стосовно ушкоджень та смерті, які сталися під час такого тримання під вартою. У такому випадку можна вважати, що на органах влади лежить тягар доведення щодо надання задовільного та переконливого пояснення (див. рішення у справах Çakıcı v. Turkey [GC], заява № 23657/94, параграф 85, ECHR 1999-IV; Salman v. Turkey [GC], заява № 21986/93, параграф 100, ECHR 2000-VII; та Rupa v. Romania (no. 1), заява № 58478/00, параграф 97, 16 грудня 2008 р.). За відсутності такого пояснення Суд може робити висновки, які можуть бути несприятливими для уряду-відповідача (див. рішення у справі Orhan v. Turkey, заява № 25656/94, параграф 274, 18 червня 2002 р.).

153. Суд уже постановляв, що такі підходи застосовуються також до зникнень, які розглядаються за статтею 5 Конвенції, коли, хоча не було доведено, що особа була взята під варту органами влади, можна встановити, що він чи вона були офіційно викликані органами влади, зайшли у приміщення під контролем таких органів і після того зникли. За таких обставин тягар покладається на уряд навести правдоподібне та задовільне пояснення щодо того, що сталося в цьому приміщенні, і довести, що відповідна особа не була затримана органами влади, а залишила це приміщення без наступного позбавлення його чи її свободи (див. рішення у справах Tanış and Others v. Turkey, заява № 65899/01, параграф 160, ECHR 2005–VIII; Yusupova and Zaurbekov v. Russia, заява № 22057/02, параграф 52, 9 жовтня 2008 р., та Matayeva and Dadayeva v. Russia, заява № 49076/06, параграф 85, 19 квітня 2011 р.). Крім того, Суд повторює, що, також у контексті скарги за пунктом 1 статті 5 Конвенції, він вимагав доказів у формі узгоджених припущень перед тим, як тягар доведення переходив до уряду-відповідача (див. рішення у справі Öcalan v. Turkey [GC], заява № 46221/99, параграф 90, ECHR 2005‑IV, та цитоване вище рішення у справі Creangă, параграф 89).

2. Установлення фактів у справі, яка розглядається

154. Суд зазначає, що твердження заявника заперечуються Урядом за всіма пунктами. Ураховуючи протилежні докази, подані сторонами, тверде заперечення з боку Уряду-відповідача будь-якої участі представників держави в подіях, які оскаржуються, та відхилення кримінальної скарги заявника, Суд вважає, що в цій справі постає питання стосовно тягаря доведення і, зокрема, стосовно того, чи повинен цей тягар перейти від заявника до Уряду-відповідача.

155. У цьому зв’язку Суд наголошує, що він уважно ставиться до вторинної природи своєї ролі, і визнає, що він повинен бути обережний і не перебирати на себе роль суду першої інстанції, що встановлює факти, якщо тільки це не є неминучим з огляду на обставини конкретної справи (див. рішення у справі McKerr v. the United Kingdom (рішення щодо прийнятності), заява № 28883/95, 4 квітня 2000 р.). Водночас тоді, коли робляться твердження про порушення статті 3 Конвенції, Суд повинен здійснювати “особливо ретельний нагляд” (див., mutatis mutandis, рішення у справах Ribitsch v. Austria, 4 грудня 1995 р., параграф 32, Series A no. 336, та Georgiy Bykov v. Russia, заява № 24271/03, параграф 51, 14 жовтня 2010 р.), навіть якщо вже були проведені певні процедури та розслідування на національному рівні (див. рішення у справі Cobzaru v. Romania, заява № 48254/99, параграф 65, 26 липня 2007 р.). Іншими словами, за такого контексту Суд готовий бути більш критичним по відношенню до висновків національних судів. Досліджуючи їх, Суд може взяти до уваги якість національного провадження та будь-які можливі недоліки в процесі прийняття рішень (див. рішення у справі Denisenko and Bogdanchikov v. Russia, заява №3811/02, параграф 83, 12 лютого 2009 р.).

156. Суд відзначає, насамперед, що опис заявником обставин його стверджуваного випробування був дуже детальним, конкретним і послідовним упродовж усього періоду після його повернення в Німеччину. Його опис залишався узгодженим під час міжнародних та інших іноземних розслідувань, а також національного провадження, і включав несуперечливу інформацію щодо місця, часу та тривалості його стверджуваного тримання під вартою у колишній Югославській Республіці Македонія та в місці тримання під вартою ЦРУ, а також поводження, якого він нібито зазнав в готелі, під час його передачі під варту агентам ЦРУ в Аеропорту Скоп’є та в “Соляній шахті” в Афганістані. На додаток до цього, існують інші аспекти справи, які підсилюють правдоподібність версії заявника.

157. По-перше, Суд зазначає, що версія заявника підтримувалася значним обсягом непрямих доказів, отриманих під час міжнародних розслідувань та розслідування німецькими органами влади. У цьому зв’язку Суд відзначає такі докази:

(a) записи в журналі реєстрації авіаперельотів, які підтверджують, що комерційний літак “Boeing” (на той момент зареєстрований Федеральною службою авіації США) вилетів з Пальми де Майорка (Іспанія) 23 січня 2004 року, приземлився в Аеропорту Скоп’є о 20.51 того ж дня та залишив Скоп’є більше трьох годин після того, полетівши в Багдад, а потім в Кабул;

(b) записи в журналі реєстрації авіаперельотів, які підтверджують, що зафрахтований ЦРУ літак “Gulfstream” з бортовим номером N982RK вилетів з Кабула 28 травня 2004 року та приземлився на військовій повітряній базі в Албанії, яка називалася Аеродром Безат-Кучова;

(c) лабораторне дослідження волосяних фолікулів заявника, яке було проведено в рамках німецького кримінального розслідування і яке підтверджує, що заявник провів час у південноазійській країні і був позбавлений їжі впродовж тривалого часу;

(d) геологічні записи, які підтверджують спогади заявника про невеликі землетруси під час його стверджуваного тримання під вартою в Афганістані;

(e) зроблені заявником малюнки схеми афганської в’язниці, які одразу були впізнані іншою жертвою передачі осіб, яка утримувалася агентами США в Афганістані.

158. На підставі цих доказів розслідування Марті змогло зробити висновок, що справа заявника була “випадком задокументованої передачі особи” (див. параграф 45 вище) і що версія подій Уряду була “повністю неспроможною” (див. параграф 46 вище). Підсумковий звіт комісії Фава “засудив надзвичайну передачу німецького громадянина Халеда ель-Масрі” (див. параграф 49 вище). Крім того, німецький Бундестаг зазначив, що розповідь заявника була “правдоподібною у частині головних фактів стосовно його утримування в Македонії, перевезення в Афганістан, а також його утримування там силами США” (див. параграф 60 вище).

159. По-друге, розслідування заявника в державі-відповідачі виявило інші доречні елементи, які підтверджують його історію. У цьому контексті Суд звертає особливу увагу на лист від адміністрації Аеропорту Скоп’є від 18 липня 2008 року (див. параграф 67 вище), який підтверджує інформацію розслідування Марті стосовно маршруту літака “Boeing 737” з бортовим номером N313P. Цей документ підтвердив, уперше, що цей літак приземлився в Аеропорту Скоп’є без пасажирів і що він відлетів лише з одним пасажиром на борту. Іншим переконливим доказом на користь заявника був звіт експерта пана Дж.Ґ.С., детектива, який брав участь у розслідуваннях Марті та Фава, у якому були наведені детальні фактичні дані щодо подій між в’їздом заявника в колишню Югославську Республіку Македонія та його передачею під варту агентам ЦРУ.

160. По-третє, Суд надає особливу важливість відповідним матеріалам (див. параграфи 98, 103, 106-127 вище), які вже є в публічному доступі та були видані в рамках різних організацій і розкривають доречну інформацію про “програму передачі осіб”, яка здійснювалася органами влади США в той час. Хоча ці матеріали прямо не згадують справу заявника як таку, вони проливають світло на методи, які застосовувалися під час випадків “передачі осіб”, які подібні до того, що описав заявник.

161. Нарешті, Суд посилається на письмові покази пана Г.К., який в період відповідного часу був міністром внутрішніх справ держави-відповідача, а невдовзі після того став Прем’єр-міністром. У цих показах, які є єдиним прямим доказом стосовно подій, які оскаржуються в Суді, свідок підтвердив, що правоохоронні органи Македонії, діючи на підставі дійсного міжнародного ордеру на арешт, виданого владою США, затримали заявника, тримали його інкоммунікадо та під постійним наглядом агентів UBK (Державна служба розвідки) у визначеному місці в Скоп’є. Заявника пізніше передали під варту “групі з передачі осіб” ЦРУ в Аеропорту Скоп’є і переправили з держави-відповідача на літаку ЦРУ. Його покази є підтвердженням фактів, які були встановлені в ході інших розслідувань, та послідовного і узгодженого опису подій заявником.

162. Дійсно, національні органи влади не мали можливості перевірити свідчення пана Г.К. Суд також не мав можливості перевірити деталі його показів під час провадження в Суді. Проте це не повинно обов’язково применшувати їх доказову вартість, як і факт того, що вони з’явилися після того, як національні органи кримінального переслідування вже відхилили кримінальну скаргу заявника, не заважає Суду взяти їх до уваги (див., mutatis mutandis, рішення у справі Saadi v. Italy [GC], заява № 37201/06, параграф 133, ECHR 2008).

163. У принципі, Суд обережно ставиться до тверджень міністрів уряду або інших посадових осіб високого рівня, оскільки вони часто даються на користь Уряду, який вони представляють або представляли. Проте Суд також вважає, що твердження високопосадовців, навіть колишніх міністрів та службовців, які відігравали центральну роль у справі, яка оспорюється, мають особливу доказову ціну, коли вони визнають факти чи поведінку, які виставляють органи влади в непривабливому світлі. Їх тоді можна сприймати як форму зізнання (див. у цьому контексті, mutatis mutandis, рішення по суті у справі Military and Paramilitary Activities in and against Nicaragua (Nicaragua v. United States of America), Міжнародний суд ООН, ICJ Reports 1986, стор. 14, параграф 64).

164. Тому Суд вважає, що покази, надані цим свідком, можуть бути взяті до уваги. У цьому зв’язку Суд відзначає, що Уряд не надав Суду жодних причин для того, що поставити під сумнів їх правдивість.

165. З огляду на зазначене, Суд визнає, що існують prima facie докази на користь версії подій заявника і що тягар доведення повинен перейти до Уряду-відповідача.

166. Проте Уряд не зміг продемонструвати переконливо, чому зазначені докази не можуть вважатися підтвердженням обвинувачень, зроблених заявником. Уряд не навів задовільного та переконливого пояснення того, як відбувалися події, про які йдеться. Він також не надав правдоподібне пояснення того, що сталося із заявником після того, як органи влади взяли його під свій контроль в пункті перетину кордону Табановце 31 грудня 2003 року. Уряд не надав правдоподібного та обґрунтованого пояснення для спростування презумпції відповідальності органів влади за долю заявника після його затримання 31 грудня 2003 року. Подані Урядом докази (див. параграфи 41 та 65 вище) в цьому відношенні є недостатніми. У цьому зв’язку важливо, що Уряд не пояснив, чому ці докази не були надані раніше (див. параграф 45 вище та параграф 113 доповіді Марті 2006 року). Крім того, Уряд ні прокоментував, ні подав жодного заперечення на звіт експерта, підготовлений паном Дж.Ґ.С. Уряд також не надав документи стосовно справи заявника, які зберігаються в міністерстві внутрішніх справ і на які посилався пан Г.К. у своїх свідченнях (див. параграф 74 вище). Також у цьому контексті до Суду не було подано жодних письмових матеріалів. Нарешті, розслідування, яке завершилося відхиленням скарги заявника, було непереконливим і Суд не зміг отримати будь-яку користь від нього.

167. За таких обставин Суд вважає, що він може робити висновки на підставі наявних матеріалів та поведінки органів влади (див. рішення у справі Kadirova and Others v. Russia, заява № 5432/07, параграфи 87 та 88, 27 березня 2012 р.) і визнає твердження заявника достатньо переконливими і такими, що встановлені поза розумним сумнівом.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

168. Заявник скаржився, що держава-відповідач була відповідальною за жорстоке поводження, якого він зазнав під час його тримання під вартою в готелі, а також за те, що вона не запобігла застосуванню до нього методу “захоплення під шоком”, коли він був переданий групі з передачі осіб ЦРУ в Аеропорту Скоп’є. Він також скаржився, що держава-відповідач була відповідальною за жорстоке поводження з ним під час його тримання під вартою в “Соляній шахті” в Афганістані, оскільки вона свідомо передала його під варту агентів США, хоча існували істотні підстави вважати, що мав місце реальний ризик такого жорстокого поводження. У цьому контексті він скаржився, що умови тримання під вартою, фізичне насильство, недостатність їжі та води, позбавлення сну, примусове годування та брак будь-якої медичної допомоги під час його тримання під вартою в “Соляній шахті” становили поводження, яке суперечило статті 3 Конвенції. Нарешті, він скаржився на те, що розслідування македонськими органами влади не було ефективним у розумінні цієї статті.

Стаття 3 Конвенції передбачає таке:

“Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.”

A. Доводи сторін

1. Заявник

169. Заявник зазначив, що його незаконне одиночне тримання під вартою інкоммунікадо та проведення допитів упродовж двадцяти трьох днів в готелі, у поєднанні з неодноразовими погрозами та тривалою невизначеністю щодо його долі, порушили його права за статтею 3 Конвенції. Навіть без застосування прямого фізичного насильства, йому були умисно спричинені сукупні та гострі психологічні наслідки у вигляді схвильованості та стресу з явною метою зламати його психологічну цілісність задля допитів, що було достатнім для того, щоб змусити його вдатися до протесту шляхом голодування протягом десяти днів.

170. Він також стверджував, що держава-відповідач була відповідальною за поводження, якого він зазнав під час його передачі під варту ЦРУ в Аеропорту Скоп’є, оскільки її представники активно сприяли та не запобігли цій операції. При цьому він був підданий жорстокому та страшному поводженню, яке було спеціально задумано таким чином, щоб викликати “шок від захоплення” та зламати його волю в цілях наступних допитів. Насильство, яке було застосовано до нього для перевезення його в літак ЦРУ, було повністю непропорційним стосовно будь-якої загрози, яку він становив, і було застосовано з метою його приниження або з тим, щоб зламати його дух. Поводження з ним як у готелі, так і в Аеропорту Скоп’є становило собою катування.

171. Крім того, він стверджував, що македонські органи влади були зобов’язані, передаючи його ЦРУ, оцінити ризик можливості жорстокого поводження з ним в Афганістані та отримати належні дипломатичні гарантії. Проте вони не зробили цього, попри те, що були наявні безліч публічно доступних доказів такого жорсткого поводження. Отже, держава-відповідач була відповідальною за статтею 3 Конвенції.

172. Нарешті, заявник стверджував, що національні органи влади провели поверхневе та вкрай неадекватне розслідування його обґрунтованих обвинувачень. Попри заклики від низки міжнародних органів та його скарги, держава-відповідач не провела швидке, безстороннє та дієве розслідування, як це вимагається за цією статтею.

2. Уряд-відповідач

173. Уряд повторив свою позицію щодо повного заперечення тверджень заявника про жорстоке поводження з ним. Уряд далі поставив під сумнів правдоподібність звіту експерта від 5 січня 2009 року, який, як стверджує Уряд, не був переконливим щодо стану здоров’я заявника (див. параграф 36 вище). З цих причин Уряд вимагав, щоб Суд поставився до цього звіту “надзвичайно обережно”.

174. Уряд також визнав, що розслідування, проведене органами кримінального переслідування, не було ефективним, але стверджував, що це пояснювалося пізнім поданням заявником кримінальної скарги та тим, що вона була подана проти неідентифікованого порушника.

B. Треті сторони

1. Високий комісар ООН з прав людини (ВКООНПЛ)

175. ВКООНПЛ зазначив, що право на правду є автономним правом, яке виникає внаслідок серйозних порушень, як у випадку з насильницькими зникненнями. Це право також втілено в статті 13 та вплетено в статтях 2, 3 і 5 Конвенції. У випадках насильницьких зникнень право на правду є особливо важливим правилом з огляду на таємницю навколо долі та місцезнаходження потерпілого, незалежно від знаходження потерпілого згодом. Володіння знанням про правду стосовно грубого порушення прав людини та серйозних порушень гуманітарного права надає потерпілим, їх родичам та близьким друзям певну сатисфакцію. Право на правду приносить користь прямим потерпілим від порушення, а також їхнім родичам та суспільству загалом. Ті, хто має це право, наділені повноваженням шукати та отримувати інформацію з різних питань, а саме щодо особи порушника, ходу та результатів розслідування і обставин та причин вчинення порушення. З іншого боку, право на правду покладає комплексні обов’язки на державу, у тому числі обов’язки: 1) провести ефективне розслідування; 2) надати потерпілим та їхнім родичам ефективний доступ до процесу розслідування; 3) розкрити всю доречну інформацію потерпілим та ширшій громадськості; та 4) захистити потерпілих і свідків від репресій та погроз. Нарешті, ВКООНПЛ стверджував, що право на правду визнавалося в міжнародному праві (Конвенція про захист усіх осіб від насильницьких зникнень) та юриспруденції Міжамериканського суду і Африканської комісії з прав людини та народів.

2. Організація “Interights”

176. Організація “Interights” стверджувала, що ця справа надає можливість Суду визнати недопустимою систему порушень, яка стала відомою як “надзвичайна передача”, та визначити відповідальність держави відповідно до Конвенції. Поводження з особами, які передаються, під час підготовки або під час процесу передачі (у тому числі так званий метод “захоплення під шоком”), а також застосування примусових методів допиту можуть становити собою катування та/або жорстоке поводження. Практика надзвичайної передачі по суті передбачала переміщення особи з однієї держави в іншу, де існував реальний ризик катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження. Таке переміщення було заборонено принципом non-refoulement, який був визнаний в практиці Суду (“Interights” послалася на рішення у справі Soering v. the United Kingdom, 7 липня 1989 р., Series A no. 161, та цитоване вище рішення у справі Saadi v. Italy). Згідно з принципом non-refoulement, виникає відповідальність за співучасть, участь або інші форми співпраці в “надзвичайній передачі”, якщо держава знала або повинна була знати, що у зв’язку з передачею вчиняються порушення. Паралельно до “відповідальності співучасника”, за загальним міжнародним правом держава може бути притягнена до відповідальності, якщо вона надала допомогу чи сприяння іншій державі у вчиненні міжнародно-правового порушення (“відповідальність за пособництво”). Незапобігання таким порушенням є особливо кричущим, коли держава надала свою згоду на дії іноземних агентів, які порушували певні права. Крім того, відповідальність держави може спричинити її мовчазна згода або потурання діям іноземних агентів. Після того як передача мала місце, держава має обов’язок провести швидке та дієве розслідування тверджень про таємне тримання під вартою і перевезення особи, а також надати відшкодування, у тому числі моральної шкоди, завданої порушенням.

3. Організація “Redress”

177. Організація “Redress” зазначила, що розслідування у контексті тверджень про надзвичайну передачу повинно бути швидким, незалежним, ретельним та здатним привести до виявлення і кримінального переслідування відповідальних осіб; воно повинно передбачати громадський контроль та участь потерпілого; і повинно надавати потерпілому доступ до інформації з тим, щоб задовольнити його право на правду. Обов’язок провести розслідування випливав як із статті 3, так і статті 5 Конвенції. Міркування національної безпеки не можуть застосовуватися таким чином, щоб перешкодити доступу потерпілого до такої інформації. Якби міркуванням національної безпеки було надано перевагу над правом потерпілого на доступ до інформації, то абсолютний характер статті 3, яка не допускає застережень, і заборона прихованого затримання були б підірвані. У цьому зв’язку “Redress” послалася на Керівні настанови Ради Європи від 30 березня 2011 року щодо викорінення безкарності за серйозні порушення прав людини (див. параграф 105 вище), згідно з якими “безкарність осіб, відповідальних за діяння, які становлять серйозні порушення прав людини, завдає додаткових страждань потерпілим”. Адекватні засоби захисту та відшкодування повинні включати визнання та повагу до потерпілих від можливих порушень статей 3 та 5 Конвенції з тим, щоб вони, їхні родини та суспільство загалом могли знати правду про вчинені порушення. Крім компенсації, повинні бути також забезпечені інші важливі елементи, спрямовані на досягнення довгострокових відновних цілей відшкодування, у тому числі сатисфакція (визнання порушення, висловлення жалю або формального вибачення), гарантії неповторення та реабілітація. У цьому зв’язку, “Redress” подала експертний звіт від 28 березня 2011 року, у якому д-р М. Робертсон (M. Robertson), сертифікований лікар-психолог, пояснила психологічну користь для потерпілого від публічного розкриття правди. На її думку, публічне визнання правди та належне визнання через певну форму компенсації можуть відіграти важливу роль у відновленні потерпілого. І навпаки, якщо правда залишалася прихованою і порушники залишалися на свободі, це могло посилити почуття безпомічності потерпілого та перешкодити його намаганням знайти пояснення тому, що відбулося, та отримати полегшення.

4. Спільне подання організації “Amnesty International” (AI) та Міжнародної комісії юристів (ICJ)

178. AI та ICJ зазначили, що ця справа стосувалася “системи “таємного тримання під вартою та передачі осіб” – масштабної, організованої транскордонної системи, яка керувалася США і функціонувала всупереч національним законам, а також міжнародним юридичним зобов’язанням, поза будь-яким судовим або адміністративним процесом, і яка залежала від співпраці, як активної, так і пасивної, багатьох держав”. Ця система характеризувалася насильницьким зникненням осіб, що становило порушення права на свободу від катування та нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Із статті 3 Конвенції випливали обов’язки щодо non-refoulement, які забороняли Договірним Сторонам діяти та/або вчиняти бездіяльність у спосіб, що призводить до переміщення осіб з-під їхньої юрисдикції, коли Договірні Сторони знали або повинні були знати, що таке переміщення наражає цих осіб на реальний ризик поганого поводження.

179. Нарешті, ці організації стверджували, що право на ефективне розслідування, зокрема, за статтями 3 та 5 у поєднанні із статтею 13, передбачало право на правду стосовно порушень конвенційних прав, які були вчинені в контексті “системи таємного тримання під вартою та передачі осіб”. Це пояснювалося не лише масштабом та серйозністю відповідних порушень прав людини, але й поширеною безкарністю стосовно цієї практики та приховуванням інформації про неї, що мало місце в багатьох юрисдикціях.

C. Оцінка Суду

1. Прийнятність

180. З огляду на наявні матеріали Суд вважає, що скарги заявника за цією статтею піднімають важливі питання факту та права відповідно до Конвенції, вирішення яких вимагає розгляду по суті. Суд тому доходить висновку, що ці скарги не є явно необґрунтованими в розумінні підпункту 3 (a) статті 35 Конвенції. Інших підстав для визнання їх неприйнятними встановлено не було. Тому їх слід визнати прийнятними.

2. Суть

181. Суд спочатку розгляне скаргу заявника про те, що було відсутнє ефективне розслідування його тверджень про погане поводження.

(a) Процесуальний аспект статті 3: відсутність ефективного розслідування

(i) Загальні принципи

182. Суд повторює, що коли особа пред’являє обґрунтовану скаргу про те, що вона зазнала поводження, яке порушує статтю 3, з боку поліції або інших подібних представників держави, то з цього положення, у поєднанні із загальним обов’язком за статтею 1 Конвенції, яке передбачає, що держави “гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в ... Конвенції”, випливає, що повинно бути проведено ефективне офіційне розслідування. Таке розслідування повинно бути здатним привести до ідентифікації та покарання відповідальних осіб. В іншому разі, загальна юридична заборона катування та нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження і покарання буде, попри свою основоположну важливість, недієвою на практиці, і в деяких випадках стане можливим для представників держави порушувати права осіб, які знаходяться під їхнім контролем, по суті безкарно (див. рішення у справах: Assenov and Others v. Bulgaria, 28 жовтня 1998 р., параграф 102, Reports of Judgments and Decisions 1998‑VIII; Corsacov v. Moldova, заява № 18944/02, параграф 68, 4 квітня 2006 р.; та цитоване вище рішення у справі Georgiy Bykov, параграф 60).

183. Розслідування серйозних звинувачень у жорстокому поводженні повинно бути швидким і ретельним. Це означає, що органи влади повинні завжди робити серйозну спробу з’ясувати те, що сталося, і не повинні покладатися на поспішні чи необґрунтовані висновки для закриття свого розслідування або в якості підстави для свого рішення (див. цитоване вище рішення у справі Assenov and Others, параграф 103, та рішення у справі Batı and Others v. Turkey, заяви №№ 33097/96 та 57834/00, параграф 136, ECHR 2004‑IV (витяги)). Вони повинні вжити всі доступні їм розумні заходи для фіксації доказів, які стосуються інциденту, у тому числі, серед іншого, покази очевидців та криміналістичні докази (див. рішення у справах Tanrıkulu v. Turkey [GC], заява № 23763/94, параграф 104, ECHR 1999‑IV, та Gül v. Turkey, заява № 22676/93, параграф 89, 14 грудня 2000 р.). Будь-які недоліки в розслідуванні, які підривають його здатність встановити причини ушкоджень або особу відповідальних осіб, ризикують порушити цей стандарт (див. рішення у справі Boicenco v. Moldova, заява № 41088/05, параграф 123, 11 липня 2006 р.).

184. Крім того, розслідування повинно бути незалежним від виконавчої влади (див. рішення у справах Oğur v. Turkey [GC], заява № 21594/93, параграфи 91-92, ECHR 1999-III, та Mehmet Emin Yüksel v. Turkey, заява № 40154/98, параграф 37, 20 липня 2004 р.). Незалежність розслідування передбачає не лише відсутність ієрархічного чи інституційного зв’язку, але й незалежність в практичній площині (див. рішення у справі Ergi v. Turkey, 28 липня 1998 р., параграфи 83-84, Reports 1998-IV).

185. Нарешті, потерпілий повинен мати можливість брати дієву участь в розслідуванні в тій чи іншій формі (див., mutatis mutandis, цитоване вище рішення у справі Oğur, параграф 92, а також рішення у справах: Ognyanova and Choban v. Bulgaria, заява № 46317/99, параграф 107, 23 лютого 2006 р.; Khadzhialiyev and Others v. Russia, заява № 3013/04, параграф 106, 6 листопада 2008 р.; Denis Vasilyev v. Russia, заява № 32704/04, параграф 157, 17 грудня 2009 р.; та Dedovskiy and Others v. Russia, заява № 7178/03, параграф 92, ECHR 2008).

(ii) Застосування наведених принципів до справи, яка розглядається

186. Суд зазначає, що заявник, подавши кримінальну скаргу в жовтні 2008 року, довів до відома державного обвинувача свої звинувачення у поганому поводженні з боку представників держави і їхню активну участь у наступній передачі, здійсненій агентами ЦРУ. Його скарги підкріплювалися доказами, які стали відомими під час міжнародних та інших іноземних розслідувань. На думку Суду, опис заявником подій та наявні матеріали були достатніми для того, щоб принаймні викликати розумну підозру, що стверджувані порушення Конвенції могли бути вчинені державними органами, як на це вказував заявник. Заявник таким чином виклав prima facie докази неналежної поведінки з боку органів безпеки держави-відповідача, що вимагало розслідування з боку органів влади у відповідності з вимогами статті 3 Конвенції. У будь-якому разі, те, що заявник подав формальну кримінальну скаргу, не було вирішальним, оскільки сам факт доведення в той час до відома органів влади інформації щодо серйозних порушень статті 3 призвів до виникнення обов’язку держави за цією статтею Конвенції провести ефективне розслідування (див., mutatis mutandis, рішення у справі Gorgiev v. the former Yugoslav Republic of Macedonia, заява № 26984/05, параграф 64, 19 квітня 2012 р.).

187. На підставі скарги заявника державний обвинувач сконтактував з міністерством внутрішніх справ для отримання інформації стосовно справи заявника. Міністерство у відповідь надало звіт, у якому стисло викладалася версія, яка наводилася в попередніх звітах міністерства, підготовлених з метою відповіді на звернення щодо надання юридичної допомоги з боку державного обвинувача Мюнхена. У грудні 2008 року, майже два з половиною місяці пізніше, державний обвинувача Скоп’є відхилила скаргу через брак доказів. Крім запитування інформації від міністерства, вона не вжила жодних інших заходів розслідування для перевірки звинувачень заявника. Уряд підтвердив, що державний обвинувач не опитував заявника та персонал, який працював в готелі у відповідний період час.

188. Нарешті, не оспорюється те, що не було зроблено жодних кроків для того, щоб установити мету приземлення літаку № N313P, який, як підозрюється, був використаний для перевезення заявника з держави-відповідача до Афганістану. Відповідно до розслідування Марті, цей літак був використаний у справі заявника і був на “маршруті передачі”, який стосувався інших затриманих, що перевозилися за схожих обставин (див. параграф 45 вище). Крім того, на підтвердження своїх звинувачень заявник подав офіційний лист адміністрації Аеропорту Скоп’є, який доводив, що цей літак приземлився в Аеропорту Скоп’є 23 січня 2004 року без пасажирів і відлетів наступного ранку лише з одним пасажиром на борту (див. параграф 67 вище). Твердження заявника щодо його перевезення в Афганістан, як щодо часу, так і способу, напрочуд узгоджувалися з реальним маршрутом цього літака. Проте органи розслідування залишилися пасивними і вирішили не перевіряти цю версію. Дивує те, що вони не зважили на цю інформацію і не встановили особу цього пасажира, який перебував у літаку тієї ночі. Розслідування обставин стосовно літака та пасажира відкрило б відповідну інформацію, здатну спростувати або підтвердити обґрунтованість версії подій від заявника.

189. Державний обвинувач прийняла рішення виключно на підставі документів, поданих міністерством внутрішніх справ. Вона не вважала необхідним піти далі, ніж твердження міністерства. Відхиляючи скаргу заявника, вона покладалася включно на інформацію та пояснення, надані міністерством, чиї працівники, загалом кажучи, підозрювалися в участі в діях щодо заявника. Як зазначив Уряд, державний обвинувач вважав, що за відсутності будь-яких доказів, які б суперечили висновкам міністерства, жодні інші розслідувальні заходи не були потрібні (див. параграф 71 нижче). Ураховуючи значні, принаймні непрямі, докази, наявні на момент подання скарги заявника, такий висновок далекий від того, що можна було очікувати від незалежного органу. Складність справи, серйозність стверджуваних порушень та наявні матеріали вимагали незалежної та адекватної відповіді з боку органів кримінального переслідування.

190. Уряд також визнав, що проведене органами кримінального переслідування розслідування не було ефективним (див. параграф 174 вище).

191. З огляду на думки сторін і особливо подання третіх сторін, Суд також хоче розглянути інший аспект неадекватного характеру розслідування у цій справі, а саме його вплив на право на правду стосовно відповідних обставин цієї справи. У цьому зв’язку Суд підкреслює значну важливість цієї справи не лише для заявника та його родини, але й для інших потерпілих від подібних злочинів та суспільства загалом, яке мало право знати про те, що сталося. Питання “надзвичайної передачі” осіб привернуло загальносвітову увагу та спричинило розслідування з боку багатьох міжнародних та міждержавних організацій, у тому числі органів ООН з прав людини, Ради Європи та Європейського Парламенту. Останній з’ясував, що деякі із залучених держав не були зацікавлені у відкритті правди. Поняття “державної таємниці” часто використовувалося для перешкоджання пошуку правди (див. параграфи 46 та 103 вище). Привілей державної таємниці також був використаний урядом Сполучених Штатів у справі заявника в судах США (див. параграф 63 вище). Розслідування Марті встановило також, що “за таким же підходом органи влади “колишньої Югославської Республіки Македонія” приховали правду” (див. параграф 46 вище).

192. Суд вважає, що органи кримінального переслідування держави-відповідача, після того як вони дізналися про твердження заявника, повинні були зробити спробу провести адекватне розслідування з тим, щоб запобігти виникненню будь-якого враження безкарності стосовно певних діянь. Суд не применшує безсумнівну складність обставин навколо цієї справи. Проте, хоча можуть існувати перешкоди або складнощі, які не дозволяють досягнути прогресу в розслідуванні конкретної ситуації, адекватна відповідь органів влади шляхом розслідування звинувачень у серйозних порушеннях прав людини, як у цій справі, може загалом вважатися необхідною для підтримання суспільної довіри до додержання ними верховенства права та уникнення враження наявності змови чи терпимості до незаконних діянь. З цих же причин повинен існувати достатній елемент суспільного контролю за розслідуванням або його результатами для того, щоб забезпечити підзвітність як на практиці, так і в теорії (див. рішення у справах: Anguelova v. Bulgaria, заява № 38361/97, параграф 140, ECHR 2002‑IV; Al-Skeini and Others v. the United Kingdom [GC], заява № 55721/07, параграф 167, ECHR 2011; та Association 21 December 1989 and Others v. Romania, заяви №№ 33810/07 та 18817/08, параграф 135, 24 травня 2011 р.). Як зазначила Рада Європи у свої Керівних настановах від 30 березня 2011 року щодо викорінення безкарності за серйозні порушення прав людини (див. параграф 105 вище), “слід боротися проти безкарності задля досягнення справедливості для потерпілих, запобігання майбутнім порушенням та з метою підтримання верховенства права і суспільної довіри до системи правосуддя”. Неадекватне розслідування у справі, яка розглядається, позбавило заявника можливості бути поінформованим про те, що сталося, у тому числі отримати точну інформацію про страждання, яких він нібито зазнав, та роль осіб, відповідальних за випробування, яке, як стверджується, він пройшов.

193. З огляду на зазначене Суд доходить висновку, що поверхневе розслідування, яке було проведено в цій справі, не може вважатися ефективним і таким, що може призвести до виявлення та покарання осіб, відповідальних за стверджувані події, і до встановлення правди.

194. На цьому тлі Суд вирішує, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у її процесуальній частині.

(b) Матеріальні аспекти статті 3 Конвенції

(i) Погане поводження в готелі та Аеропорту Скоп’є

(α) Загальні принципи

195. Суд повторює, що стаття 3 Конвенції втілює одну з найбільш основоположних цінностей демократичних суспільств. На відміну від більшості інших матеріальних норм Конвенції, стаття 3 не передбачає винятків, а згідно з пунктом 2 статті 15 від неї не допускається відступ навіть у випадку надзвичайної ситуації, що загрожує життю нації (див. рішення у справах Selmouni v. France [GC], заява № 25803/94, параграф 95, ECHR 1999‑V, та Labita v. Italy [GC], заява № 26772/95, параграф 119, ECHR 2000‑IV). Суд підтвердив, що навіть за найскладніших обставин, такі як боротьба проти тероризму та організованої злочинності, Конвенція забороняє абсолютним чином катування та нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від поведінки відповідної особи (див. рішення у справі Chahal v. the United Kingdom, 15 листопада 1996 р., параграф 79, Reports 1996-V, та цитоване вище рішення у справі Labita, параграф 119).

196. Для того, щоб погане поводження відносилося до сфери статті 3, воно повинно досягнути мінімального рівня тяжкості. Оцінка цього мінімуму залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров’я потерпілого (див. рішення у справах Ireland v. the United Kingdom, 18 січня 1978 р., параграф 162, Series A no. 25, та Jalloh v. Germany [GC], заява № 54810/00, параграф 67, ECHR 2006‑IX). Інші чинники включають мету, з якою поводження було застосовано, разом з його наміром чи мотивацією (порівняйте, серед іншого, з рішеннями у справах: Aksoy v. Turkey, 18 грудня 1996 р., параграф 64, Reports 1996-VI; Egmez v. Cyprus, заява № 30873/96, параграф 78, ECHR 2000-XII; та Krastanov v. Bulgaria, заява № 50222/99, параграф 53, 30 вересня 2004 р.).

197. Для того, щоб установити, чи повинна конкретна форма поганого поводження класифікуватися як катування, Суд повинен враховувати відмінність, яка проводиться в статті 3 між цим поняттям та поняттям нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження. Ця відмінність, як видається, була закріплена в Конвенції для того, щоб особливе тавро “катування” накладалося лише на умисне нелюдське поводження, яке завдає дуже серйозне та жорстоке страждання (див. цитоване вище рішення у справі Aksoy, параграф 62). Додатково до тяжкості поводження, є також елемент мети, як це визнається в Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження чи покарання, яка набула чинності 26 червня 1987 року й визначає катування як навмисне заподіяння сильного болю або страждання з метою, зокрема, отримати інформацію, покарати або залякати (стаття 1 Конвенції ООН) (див. рішення у справі İlhan v. Turkey [GC], заява № 22277/93, параграф 85, ECHR 2000‑VII).

198. Обов’язок Договірних Сторін за статтею 1 Конвенції гарантувати кожному, хто знаходиться під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в Конвенції, у поєднанні із статтею 3, вимагає від держав вжити заходів, спрямованих на забезпечення того, щоб особи під їхньою юрисдикцією не піддавалися катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню, у тому числі такому поганому поводженню, що здійснюється приватними особами (див. рішення у справі Z and Others v. the United Kingdom [GC], заява № 29392/95, параграф 73, ECHR 2001‑V). Тому відповідальність держави може наставати тоді, коли органи влади не здійснюють розумні кроки з метою запобігання ризику поганого поводження, про який вони знали або повинні були знати (див. рішення у справі Mahmut Kaya v. Turkey, заява № 22535/93, параграф 115, ECHR 2000‑III).

(β) Застосування наведених вище принципів до справи, що розглядається

199. З огляду на свій висновок щодо переходу тягаря доведення до Уряду (див. параграфи 165 та 167 вище), Суд уже визнав, що версія заявника є достатньо переконливою і що його твердження за цією статтею встановлені “поза розумним сумнівом”. Залишається визначити, чи відноситься поводження, якого зазнав заявник, до сфери дії цієї статті і чи можна його поставити в провину державі-відповідачу.

Поводження в готелі

200. Щодо поводження із заявником в готелі Суд зазначає, що заявник знаходився під постійним наглядом агентів органів безпеки Македонії, допитувався іноземною мовою, якою він погано володів, йому погрожували пістолетом і відмовляли в доступі до будь-кого, крім осіб, які його допитували. Таке поводження призвело до того, що заявник розпочав протест у вигляді голодування впродовж десяти днів.

201. Уряд-відповідач не навів будь-якого виправдання такому поводженню.

202. Дійсно, під час його утримування в готелі до заявника не була застосована фізична сила. Проте Суд повторює, що стаття 3 стосується не тільки завдання фізичного болю, але також і психологічного страждання, яке завдається створенням стану занепокоєння та стресу іншим шляхом, ніж фізичним насильством (див. рішення у справі Iljina and Sarulienė v. Lithuania, заява № 32293/05, параграф 47, 15 березня 2011 р.). Без сумніву, одиночне ув’язнення заявника в готелі злякало його стосовно того, що станеться з ним далі, і повинно було завдати йому емоційне та психологічне страждання. Тривале утримування заявника в готелі залишало його повністю вразливим. Він беззаперечно жив у постійному занепокоєнні через невизначеність щодо своєї долі під час допитів, яких він зазнавав. Суд зазначає, що таке поводження навмисно застосовувалося до заявника з метою отримання його зізнання або інформації про його можливі зв’язки з терористичними організаціями (див. рішення у справі Dikme v. Turkey, заява 20869/92, параграфи 82 та 95, ECHR 2000‑VIII). Крім того, загроза того, що він буде застрелений, якщо залишить кімнату, була достатньо реальною і безпосередньою, що саме по собі може суперечити статті 3 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справах Campbell and Cosans v. the United Kingdom, 25 лютого 1982 р., параграф 26, Series A no. 48, та Gäfgen v. Germany [GC], заява 22978/05, параграф 91, ECHR 2010).

203. Нарешті, страждання заявника далі посилювалося таємним характером операції та тим, що він утримувався інкоммунікадо впродовж двадцяти трьох днів у готелі – надзвичайному місці тримання під вартою поза судовою системою (див. також параграф 101 вище та параграф 236 нижче).

204. З огляду на вищезазначене, Суд вважає, що поводження, якого зазнав заявник під час перебування в готелі, становило з кількох підстав нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження в порушення статті 3 Конвенції.

Поводження в Аеропорту Скоп’є

205. Суд відзначає, що 23 січня 2004 року заявник, у наручниках та із зав’язаними очима, був відвезений з готелю до Аеропорту Скоп’є. Його помістили в кімнату, де його жорстоко побили кілька людей, одягнені в чорне. Він був роздягнений і зґвалтований предметом в анальний отвір. Йому вдягнули підгузок та темно синій костюм з короткими рукавами. У ланцюгах і з мішком на голові, позбавлений повністю сенсорних відчуттів, заявник був силою відведений в літак ЦРУ (“Boeing 737” з бортовим номером N313P), який був оточений агентами македонської служби безпеки, які утворили кордон навколо літака. Знаходячись в літаку, його кинули на підлогу, прикували ланцюгом та примусово ввели транквілізатори. У такому стані заявника відвезли літаком до Кабула (Афганістан) через Багдад. Подібна схема поведінки за схожих обставин уже була визнана такою, що порушує статтю 7 МПГПП (див. параграфи 108 та 109 вище).

206. Суд повинен спочатку оцінити, чи можна поставити в провину державі-відповідачу поводження, якого зазнав заявник в Аеропорту Скоп’є від спеціальної групи ЦРУ з передачі осіб. У цьому зв’язку Суд наголошує, що оскаржувані дії були вчинені в присутності службових осіб держави-відповідача та в межах її юрисдикції. Відповідно, держава-відповідач повинна вважатися відповідальною згідно з Конвенцією за діяння, вчинені іноземними службовими особами на її території за мовчазної згоди або потурання її органів влади (див. рішення у справі Ilaşcu and Others v. Moldova and Russia [GC], заява № 48787/99, параграф 318, ECHR 2004‑VII).

207. Щодо конкретних заходів, ужитих проти заявника, Суд повторює, що будь-яке застосування фізичної сили, необхідність якої не була однозначно викликана власною поведінкою заявника, принижує людську гідність і, у принципі, є порушенням права, викладеного в статті 3 Конвенції (див. цитовану вище справу Ribitsch, параграф 38). У справі, яка розглядається, Суд зазначає, що вся операція з передачі заявника під варту ЦРУ була добре відрепетирувана і що заявник не становив жодного ризику для його викрадачів, яких явно було кількісно більше, ніж заявник. Держава-відповідач не навели жодних доводів, які становили б основу для пояснення або виправдання ступеня сили, застосованої в Аеропорту Скоп’є. Отже, фізична сила, застосована проти заявника в аеропорту, була надмірною та невиправданою за відповідних обставин.

208. Крім того, Суд відзначає, що він уже визнавав, що процедура примусового роздягнення поліцією може становити таке значне втручання та потенційно принизливий захід, що воно не повинно застосовуватися без переконливої причини (див. рішення у справі Wieser v. Austria, заява № 2293/03, параграф 40, 22 лютого 2007 р.). Не було наведено аргументів, які б доводили, що цей захід, застосований до заявника, котрий уже знаходився у вкрай безпомічному стані, був необхідний.

209. Як не було надано і жодного пояснення для виправдання фізичного обмеження заявника. Те саме стосується вдягнення на голову мішка, яке вже було визнано таким, що спричиняє, якщо не тілесні ушкодження, то принаймні значні фізичні та психологічні страждання для осіб, до яких воно застосовується (див. цитоване вище рішення у справі Ireland v. the United Kingdom, параграфи 96 та 167).

210.  Примусове введення супозиторія заявнику, коли той лежав на землі, без жодного пояснення не ґрунтувалося на будь-яких медичних міркуваннях. Крім того, спосіб, у який ця процедура була застосована до заявника, завдав серйозний фізичний біль та страждання (див. рішення у справі Zontul v. Greece, заява № 12294/07, параграф 89, 17 січня 2012 р., та цитоване вище рішення у справі Jalloh, параграфи 69 та 72).

211. Суд відзначає, що зазначені заходи була застосовані у поєднанні і навмисно з метою завдання сильного болю або страждання задля отримання інформації, покарання або залякування заявника (див. параграф 124 вище). На думку Суду, таке поводження становило собою катування в порушення статті 3 Конвенції. Держава-відповідач повинна вважатися прямо відповідальною за порушення прав заявника на цій підставі, оскільки її представники активно сприяли такому поводженню і потім не вжили жодних заходів, які могли бути необхідними за тих обставин, для того, щоб запобігти йому (див. цитоване вище рішення у справі Z and Others v. the United Kingdom, а також рішення у справах: M.C. v. Bulgaria, заява № 39272/98, параграф 149, ECHR 2003-XII, та Members (97) of the Gldani Congregation of Jehovah’s Witnesses v. Georgia, заява № 71156/01, параграфи 124 та 125, 3 травня 2007 р.).

(ii) Переміщення заявника

(α) Загальні принципи

212. Це є усталеною практикою Суду, що рішення Договірної Сторони про переміщення втікача – і, a fortiori, саме переміщення – може викликати розгляд питання про відповідність статті 3 і таким чином привести до відповідальності держави за Конвенцією, якщо були доведені обґрунтовані підстави вважати, що відповідна особа, у разі екстрадиції, наражатиметься на реальний ризик поводження всупереч статті 3 у країні, до якої особа передається. Установлення такої відповідальності передбачає оцінювання умов у країні, яка просить про передачу особи, у порівнянні із стандартами статті 3 Конвенції. Водночас не йдеться про винесення рішення або визначення відповідальності країни, до якої передається особа, за загальним міжнародним правом, згідно з Конвенцією чи іншим чином. Що стосується будь-якої відповідальності за Конвенцією, яка покладається чи може бути покладена, то йдеться про відповідальність, яка покладається на Договірну Сторону, яка передає особу, з огляду на те, що ця Сторона вчиняє дії, які мають прямим наслідком створення ризику забороненого поганого поводження з особою (див.: цитоване вище рішення у справі Soering, параграф 91; цитоване вище рішення у справі Saadi v. Italy, параграфи 125 та 126; рішення у справі Cruz Varas and Others v. Sweden, 20 березня 1991 р., параграфи 69-70, Series A no. 201; та Mamatkulov and Askarov v. Turkey [GC], заяви №№ 46827/99 та 46951/99, параграф 67, ECHR 2005-I).

213. При визначенні того, чи було доведено наявність обґрунтованих підстав вважати, що існує реальний ризик поводження всупереч статті 3, Суд оцінює це питання у світлі усіх поданих йому матеріалів або, якщо необхідно, матеріалів, які він отримав за власною ініціативою (див. рішення у справі Hilal v. the United Kingdom, заява № 45276/99, параграф 60, ECHR 2001-II, та цитоване вище рішення у справі Saadi v. Italy, параграф 128). Суд повинен дослідити передбачувані наслідки відправлення заявника до країни, яка приймає, ураховуючи загальну ситуацію в ній та особисті обставини заявника (див. рішення у справі Vilvarajah and Others v. the United Kingdom, 30 жовтня 1991 р., параграф 108, Series A no. 215).

214. Наявність ризику повинна оцінюватися насамперед з посиланням на ті факти, які були відомі або повинні були бути відомі Договірній Стороні на момент переміщення особи; Суд, проте, може взяти до уваги також інформацію, яка стала відомою після переміщення. Вона може бути цінною для підтвердження або спростування тієї оцінки, яку зробила Договірна Сторона, або обґрунтованості побоювань заявника (див. цитовані вище рішення у справах Cruz Varas and Others, параграф 76, та Vilvarajah and Others, параграф 107).

(β) Застосування наведених вище принципів до справи, що розглядається

215. На основі фактів, які вже були встановлені згідно з належним стандартом доведення, Суд повинен установити, чи можна покласти будь-яку відповідальність на державу-відповідача за передачу заявника під варту органів влади США.

216. По-перше, Суд зазначає, що відсутні докази того, що передача заявника під варту агентів ЦРУ здійснювалася відповідно до дійсного запиту про його екстрадицію або будь-якої іншої юридичної процедури, що визнається міжнародним правом, для передачі ув’язненого іноземним органам влади (див. параграф 102 вище). Крім того, не було надано ордеру на арешт, який би існував на той момент і дозволяв би передати заявника до рук представників США (на відміну від ситуації у справі Öcalan v. Turkey [GC], заява № 46221/99, параграф 92, ECHR 2005‑IV).

217. По-друге, докази свідчать, що македонська влада знала про місце призначення, куди мав бути відправлений заявник з Аеропорту Скоп’є. Документи, надані Службою цивільної авіації (див. параграф 41 вище), підтверджують, що літак N313P отримав дозвіл приземлитися в Аеропорту Скоп’є 23 січня 2004 року. О 22.30 23 січня 2004 року йому був наданий дозвіл відлетіти в Кабул. О 2.25 ночі 24 січня 2004 року органи влади дали дозвіл на його переліт до Багдада.

218. По-третє, Суд вважає важливими звіти та відповідні рішення міжнародних та іноземних судових органів, а також, ураховуючи конкретні обставини цієї справи, згадані статті в засобах масової інформації (див. параграфи 99, 106-122, 126 та 127 вище), які становлять надійні джерела, що повідомляють про практику, до якої вдавалися або яку дозволяли органи влади США і яка явно суперечить принципам Конвенції. Суд уже визнавав деякі з таких повідомлень такими, що викликають “занепокоєння”, і висловлював свою сильну стурбованість методами допитів, які використовуються владою США щодо підозрюваних в участі в міжнародному тероризмі, які тримаються під вартою на військово-морській базі в Гуантанамо Бей та в Баґрамі (Афганістан) (див. рішення у справі Al-Moayad v. Germany (рішення щодо прийнятності), заява № 35865/03, параграф 66, 20 січня 2007 р.). Ці матеріали були в загальному доступі ще до передачі заявника під варту органів влади США. Вони здатні довести, що існували серйозні підстави вважати, що в разі, якщо заявник буде переданий під варту США в рамках програми з “передачі” осіб, він наразиться на реальний ризик поводження, яке суперечить статті 3. Відповідно, слід зробити висновок, що македонські органи влади знали або повинні були знати у відповідний період часу, що існував реальний ризик того, що заявник зазнає поводження всупереч статті 3 Конвенції. Держава-відповідач не спростувала сумніви в цьому відношенні (див. цитоване вище рішення у справі Saadi v. Italy, параграф 129). Матеріали, які стали відомі після передачі заявника, підтверджують існування цього ризику (див. параграфи 103, 108-110, 123, 124, 128 та 129 вище).

219. По-четверте, держава-відповідач не намагалася отримати будь-які гарантії від органів влади США для усунення ризику поганого поводження із заявником (див. приклади протилежного в цитованих вище рішеннях у справах Mamatkulov and Askarov, параграфи 71-78, та Al-Moayad, а також в рішенні у справі Babar Ahmad and Others v. the United Kingdom (рішення щодо прийнятності), заяви №№ 24027/07, 11949/08 та 36742/08, параграфи 113, 6 липня 2010 р.).

220. За таких обставин Суд вважає, що передавши заявника під варту органів влади США македонська влада свідомо наразила його на реальний ризик поганого поводження і на умови тримання під вартою, які суперечать статті 3 Конвенції.

221. З огляду на спосіб, у який заявник був переданий під варту органів влади США, Суд вважає, що заявник зазнав “надзвичайної передачі”, тобто “позасудової передачі осіб з однієї юрисдикції чи держави до іншої в цілях тримання під вартою та допиту поза межами нормальної юридичної системи за наявності реального ризику катування або жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження” (див. цитоване вище рішення у справі Babar Ahmad and Others, параграф 113).

222. Отже, держава-відповідач порушила статтю 3 Конвенції з цієї підстави.

iii) Висновок

223. У світлі наведеного вище, Суд доходить висновку, що держава-відповідач повинна бути притягнена до відповідальності за нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження, якого зазнав заявник під час перебування в готелі, за його катування в Аеропорту Скоп’є та за передачу заявника під варту органів влади США, що наразило його на ризик подальшого поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

224. Заявник скаржився за статтею 5 Конвенції, що його було затримано незаконно і тримали інкоммунікадо, без будь-якого ордеру на арешт, і що його не було доставлено до судді. Він стверджував, що держава-відповідач несла пряму відповідальність за весь період його ув’язнення між 31 грудня 2003 року та його поверненням в Албанію 28 травня 2004 року. Нарешті, він скаржився, що відсутність швидкого та ефективного розслідування з боку македонських органів влади щодо його обґрунтованих звинувачень порушувала його права за статтею 5. Стаття 5 Конвенції передбачає таке:

“1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

a) законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом;

b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, встановленого законом;

c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою допровадження його до компетентного органу;

e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;

f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в’їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.

2. Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.”

A. Подання сторін

225. Заявник стверджував, що держава-відповідач була відповідальною за порушення його прав за цією статтею її власними представниками та/або іноземними агентами, які діяли на її території та під її юрисдикцією. Його тримання під вартою в колишній Югославській Республіці Македонія без пред’явлення обвинувачення або судового нагляду порушувало його права за статтею 5. Його тривале зникнення під час його наступного тримання під вартою в Афганістані становило порушення статті 5, за яке македонський Уряд був відповідальний. Крім того, держава-відповідач порушила статтю 5 Конвенції тим, що вона не провела ефективне розслідування його обґрунтованих звинувачень у його зникненні на тривалий період часу внаслідок спільної операції македонських та американських державних представників.

226. Уряд заперечив доводи заявника.

B. Треті сторони

227. Організація “Interights” зазначила, що таємні викрадення, передача та тримання особи під вартою без повідомлення її родини становило собою насильницьке зникнення. Такі дії були формою таємного тримання під вартою, коли особі не дозволяються жодні контакти із зовнішнім світом (“тримання під вартою інкоммунікадо”), і коли органи влади не розголошують місце тримання під вартою або інформацію про долю затриманого (“невизнане тримання під вартою”). Обов’язок non-refoulement поширювався на випадки, які передбачали реальний ризик серйозних порушень найбільш основоположних прав людини, у тому числі свавільне тримання під вартою та кричуще позбавлення справедливого суду.

228. Організація “AI” та ICJ стверджували, що за своєю природою та ступенем позбавлення свободи, яке відбувається в контексті “системи таємного тримання під вартою та передач осіб”, становить кричуще порушення статті 5 Конвенції. За таких обставин, Договірні Сторони зобов’язані згідно з принципом non-refoulement, який також втілений у статті 5 Конвенції, не переміщати будь-яких осіб із своєї юрисдикції, коли Договірні Сторони знали або повинні були знати, що таке переміщення наразить їх на реальний ризик кричущих порушень їхнього права на свободу та безпеку особи. Вони далі зазначили, що станом на січень 2004 року в публічному доступі існувало багато достовірної інформації, яка вказувала на те, що США брали участь у свавільному, інкоммунікадо та таємному триманні під вартою, а також у таємному перевезенні затриманих, яких органи влади підозрювали в участі або у володінні інформацією про міжнародний тероризм. Відповідно до принципу non-refoulement, держави не звільнялися від відповідальності “за всі та будь-які передбачувані наслідки”, яких зазнала особа після переміщення з їхньої юрисдикції. AI та ICJ стверджували, що коли дія чи бездіяльність Договірної Сторони, які відбуваються в межах її юрисдикції, мають прямий причинний зв’язок з передачею особи, що передбачає триваюче порушення конвенційних прав, яке має місце частково на її території і частково в іншому місці, зачіпаються як негативні, так і позитивні конвенційні обов’язки держави. У таких випадках обов’язком держави є утриматися від будь-яких дій, які сприятимуть операції з передачі особи, та вжити такі превентивні, слідчі та компенсаційні заходи, які їй доступні в межах її юрисдикції, для того, щоб запобігти, компенсувати або розслідувати триваюче порушення конвенційних прав.

C. Оцінка Суду

1. Прийнятність

229. Суд зазначає, що скарги за цією статтею не є явно необґрунтованими у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції і що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому їх слід визнати прийнятними.

2. Суть

(a) Загальні принципи, установлені в практиці Суду

230. Суд відзначає на початку основоположну важливість гарантій, що передбачені в статті 5 задля забезпечення права особи в демократичній державі бути вільною від свавільного затримання з боку органів влади. Саме з цієї причини Суд неодноразово зазначав у своїх рішеннях, що будь-яке позбавлення свободи повинно не тільки відбуватися у відповідності з нормами матеріального та процесуального національного законодавства, але також повинно бути узгодженим із самою метою статті 5, а саме – захистити особу від свавільності (див. цитоване вище рішення у справі Chahal, параграф 118). Цей акцент на захисті особи від будь-якого зловживання владою демонструється тим, що пункт 1 статті 5 обмежує обставини, за яких особи можуть бути на законних підставах позбавлені своєї свободи, наголошуючи, що ці обставини повинні тлумачитися вузько з урахуванням того, що вони ставлять собою винятки з найбільш базової гарантії індивідуальної свободи (див. рішення у справі Quinn v. France, 22 березня 1995 р., параграф 42, Series A no. 311).

231. Слід також наголосити, що автори Конвенції підсилили захист особи від свавільного позбавлення свободи гарантіями у вигляді зводу прав матеріального характеру, які спрямовані на те, щоб мінімізувати ризики свавільності, установлюючи незалежний судовий контроль за діями з позбавлення свободи та забезпечуючи підзвітність державних органів за такі дії. У цьому контексті особливої важливості набувають вимоги пунктів 3 та 4 статті 5 з їхнім наголосом на негайності та судовому контролі. Невідкладне судове втручання може дозволити виявити та запобігти заходам, які загрожують життю, або серйозному поганому поводженню, які порушують основоположні гарантії, що містяться в статтях 2 та 3 Конвенції (див. цитоване вище рішення у справі Aksoy, параграф 76). На кону стоїть як захист фізичної свободи осіб, так і їхня особиста безпека у контексті, який, за відсутності гарантій захисту, може призвести до повалення верховенства права та помістити затриманих поза досяжністю найелементарніших форм юридичного захисту.

232. Хоча розслідування терористичних злочинів безсумнівно створює для державних органів особливі проблеми, це не означає, що державні органи, коли вони вважають, що було вчинено терористичний злочин, мають карт-бланш за статтею 5 для арешту підозрюваних та тримання їх під вартою поліції без дієвого контролю з боку національних судів та, в останній інстанції, з боку конвенційних наглядових органів (див. цитоване вище рішення у справі Dikme, параграф 64).

233. Суд наголошує у цьому зв’язку, що невизнане тримання під вартою особи зводить нанівець ці гарантії та є найтяжчим порушенням статті 5. Перебравши контроль над особою, державні органи мають обов’язок відстежувати місце її перебування. З цієї причини стаття 5 повинна розглядатися як така, що вимагає від органів влади вживати дієвих заходів для запобігання ризику зникнення та проводити швидке ефективне розслідування обґрунтованих тверджень, що особа була взята під варту і її з того часу не бачили (див. цитоване вище рішення у справі Kurt, параграфи 123-124).

(b) Застосування наведених вище принципів до справи, що розглядається

234. Сторонами не заперечується те, що 31 грудня 2003 року заявник був знятий з автобуса при в’їзді на територію держави-відповідача і був допитаний співробітниками македонської поліції. Після цього він зник і в подальшому його не бачили до його повернення в Німеччину 29 травня 2004 року. Суд уже встановив відповідно до необхідного стандарту доведення, що заявник утримувався в готелі під постійною охороною македонських органів безпеки між 31 грудня 2003 року та 23 січня 2004 року, коли він був переданий в Аеропорту Скоп’є під варту органів влади США. В останню із вказаних дат його перевезли літаком, керованим ЦРУ, до Кабула (Афганістан), де його тримали під вартою до його повернення в Німеччину.

235. Суд повинен дослідити, чи відповідало тримання під вартою заявника в колишній Югославській Республіці Македонія вимогам, викладеним у статті 5 Конвенції, і чи несе держава-відповідач відповідальність за наступне тримання заявника під вартою в Кабулі. Суд далі розгляне, чи було проведено ефективне розслідування тверджень заявника про незаконне та свавільне тримання під вартою.

(i) Тримання заявника під вартою в Скоп’є

236. Суд, насамперед, зазначає, що для арешту заявника не було видано судового ордера, як це вимагалося згідно з національним законодавством (див. параграф 89 вище). Його утримування в готелі не було дозволено судом. Крім того, тримання заявника під вартою в державі-відповідачі не обґрунтовувалося жодними протоколами про затримання або, принаймні, жоден такий документ не був наданий Судові. Суд уже постановляв, що відсутність фіксації даних про такі питання як дата, час та місце затримання, ім’я затриманого, а також причини для затримання і ім’я особи, яка проводить затримання, повинна розглядатися як така, що суперечить самій меті статті 5 Конвенції (див. цитоване вище рішення у справі Kurt, параграф 125). Під час його тримання під вартою в державі-відповідачі заявник не мав доступу до адвоката, йому також не було дозволено зв’язатися з його родиною або представником німецького посольства в державі-відповідачі, як це вимагається в підпункті 1 (b) статті 36 Віденської конвенції про консульські зносини (див. параграф 93 вище). Крім того, його було позбавлено можливості бути доставленим до суду для перевірки законності його тримання під вартою (див. параграфи 84 та 90 вище). Його невизнане та інкоммунікадо тримання під вартою означає, що він був залишений повністю на милість тих, хто його утримував (див. цитоване вище рішення у справі Aksoy, параграф 83). Нарешті, Суд вважає це повністю неприйнятним, щоб в державі, яка керується верховенством права, особа могла бути позбавлена свободи в надзвичайному місці тримання під вартою повністю поза межами судової системи, як у цьому випадку – в готелі. Суд вважає, що тримання під вартою заявника у такому вкрай незвичному місці посилює свавільність позбавлення свободи (див., mutatis mutandis, рішення у справі Bitiyeva and X v. Russia, заяви №№ 57953/00 та 37392/03, параграф 118, 21 червня 2007 р.).

237. З огляду на зазначений вище висновок та те, що Уряд-відповідач не подав жодних пояснень, або будь-яких документів на виправдання, стосовно тримання під вартою заявника між 31 грудня 2003 року та 23 січня 2004 року, Суд доходить висновку, що в цей період заявник тримався приховано під вартою за повного нехтування гарантій, закріплених у статті 5, і що це становить особливо тяжке порушення його права на свободу та безпеку, які захищаються статтею 5 Конвенції (див. рішення у справах: Gisayev v. Russia, заява № 14811/04, параграфи 152-153, 20 січня 2011 р.; Kadirova and Others v. Russia, заява № 5432/07, параграфи 127-130, 27 березня 2012 р.; та Chitayev and Chitayev v. Russia, заява № 59334/00, параграф 173, 18 січня 2007 р.).

(ii) Наступне тримання під вартою заявника

238. З огляду на свій висновок щодо фактів, які були встановлені до необхідного стандарту доведення (див. параграфи 165 та 167 вище), Суд відзначає, що 23 січня 2004 року македонські органи безпеки передали заявника в Аеропорту Скоп’є під варту агентів ЦРУ, які перевезли його в Афганістан спеціальним рейсом, організованим ЦРУ, який в доповіді Марті описується як “добре відомий літак для здійснення передачі осіб № N313P” (див. параграф 64 доповіді Марті 2006 року). Він залишався там до 28 травня 2004 року, коли його було перевезено назад до Німеччини через Албанію.

239. Суд повторює, що Договірна Сторона порушує статтю 5 Конвенції, якщо вона переміщає заявника до держави, де він чи вона наражається на реальний ризик грубого порушення цієї статті (див. рішення у справі Othman (Abu Qatada) v. the United Kingdom, заява № 8139/09, параграф 233, 17 січня 2012 р.). У справі, що розглядається, Суд уже встановив до необхідного стандарту доведення, що заявник зазнав “надзвичайної передачі” (див. параграф 221 вище), яка передбачає тримання під вартою ... “поза нормальною юридичною системою” і яка, “своїм свідомим порушенням належного процесу, є анафемою для верховенства права та цінностей, що захищаються Конвенцією” (див. цитоване вище рішення у справі Babar Ahmad and Others, параграфи 113-114). Крім того, тримання під вартою підозрюваних в тероризмі в межах програми США з “передачі” осіб уже було визнано свавільним в інших подібних справах (див. параграфи 103, 106, 113, 119 та 123 вище). За таких обставин Суд вважає, що для македонської влади повинно було бути зрозумілим, що в разі передачі під варту органів влади США заявник наражався на реальний ризик кричущого порушення своїх прав за статтею 5. У цьому зв’язку Суд повторює, що стаття 5 Конвенції містить обов’язок держави не лише утримуватися від активних порушень відповідних прав, але й вживати належних кроків для надання захисту від незаконного втручання у ці права будь-якій особі, яка знаходиться під її юрисдикцією (див. рішення у справах Storck v. Germany, заява № 61603/00, параграфи 100-101, ECHR 2005‑V, та Medova v. Russia, заява № 25385/04, параграф 123, 15 січня 2009 р.). Македонські органи влади не лише не змогли виконати свій позитивний обов’язок захисту заявника від затримання у порушення статті 5 Конвенції, але вони активно сприяли його наступному триманню під вартою в Афганістані, передавши його до ЦРУ, попри те, що вони знали або повинні були знати про ризик такого перевезення. Тому Суд вважає, що відповідальність держави-відповідача також поширюється на період тримання заявника під вартою з 23 січня до 28 травня 2004 року (див., mutatis mutandis, рішення у справі Rantsev v. Cyprus and Russia, заява № 25965/04, параграф 207, ECHR 2010).

(iii) Висновок

240. З урахуванням вищенаведеного, Суд вважає, що викрадення та тримання під вартою заявника становило собою “насильницьке зникнення” згідно з визначенням в міжнародному праві (див. параграфи 95 та 100 вище). “Насильницьке зникнення” заявника, хоча й тимчасове, характеризувалося триваючою ситуацією невизначеності та непідзвітності, які існували упродовж усього періоду його захоплення (див. цитоване вище рішення у справі Varnava and Others, параграф 148). У цьому зв’язку Суд відзначає, що у випадку серії неправомірних дій чи бездіяльності порушення триває весь період, починаючи від перших дій та продовжуючи настільки довго, наскільки такі дії чи бездіяльність повторюються та не узгоджуються з відповідними міжнародними обов’язками (див. цитоване вище рішення у справі Ilaşcu and Others, параграф 321, а також див. параграф 97 вище).

241. З огляду на зазначені міркування, Суд доходить висновку, що Уряд-відповідач повинен бути притягнений до відповідальності за порушення прав заявника за статтею 5 Конвенції за весь період його захоплення.

(iv) Процесуальний аспект статті 5: відсутність ефективного розслідування

242. Суд уже визнав, що держава-відповідач не провела ефективне розслідування тверджень заявника про погане поводження (див. параграфи 186-194 вище). З тих самих причин Суд визнає, що не було проведено змістовного розслідування правдоподібних тверджень заявника про його свавільне тримання під вартою (див. цитоване вище рішення у справі Kurt, параграф 128).

243. Отже, Суд визнає, що держава-відповідач порушила статтю 5 Конвенції у її процесуальному аспекті.

V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

244. Заявник також скаржився, що його таємне та позасудове викрадення і свавільне тримання під вартою порушили його права за статтею 8 Конвенції, яка передбачає таке:

“1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.”

A. Подання сторін

245. Заявник стверджував, що його випробування було повністю свавільним і становило серйозне порушення його права на повагу до його приватного і сімейного життя відповідно до цієї статті. Більше ніж чотири місяці він утримувався в ізоляції, бачачи лише своїх охоронців та допитувачів і будучи відділеним від своєї родини, яка не мала жодного уявлення про його місцезнаходження. Ця ситуація мала тяжкі наслідки для його фізичного та психологічного стану.

246. Уряд не погодився з цим твердженням.

B. Оцінка Суду

1. Прийнятність

247. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з жодної іншої підстави. Тому її слід визнати прийнятною.

2. Суть

248. Відповідно до практики Суду, поняття “приватне життя” є широким і не піддається вичерпному визначенню; воно може, залежно від обставин, охоплювати психічне та фізичне здоров’я особи. Суд далі визнає, що ці аспекти цього поняття поширюються на ситуації позбавлення свободи (див. рішення у справі Raninen v. Finland, 16 грудня 1997 р., параграф 63, Reports 1997‑VIII). Стаття 8 також захищає право на особистий розвиток, право встановлювати та розвивати відносини з іншими людьми та зовнішнім світом. До особи не можна ставитися таким чином, що призводить до втрати гідності, оскільки “самою суттю Конвенції є повага до людської гідності та свободи” (див. рішення у справі Pretty v. the United Kingdom, заява № 2346/02, параграфи 61 та 65, ECHR 2002‑III). Крім того, отримання взаємного задоволення від спілкування один з одним є основоположним елементом сімейного життя (див., mutatis mutandis, рішення у справі Olsson v. Sweden (no. 1), 24 березня 1988 р., параграф 59, Series A no. 130). Суд повторює, що основною метою статті 8 є захист особи від свавільного втручання з боку органів публічної влади (див. рішення у справі Kroon and Others v. the Netherlands, 27 жовтня 1994 р., параграф 31, Series A no. 297‑C).

249. Ураховуючи свої висновки щодо відповідальності держави-відповідача за статтями 3 та 5 Конвенції, Суд вважає, що дії та бездіяльність держави так само викликають її відповідальність за статтею 8 Конвенції. З огляду на встановлені докази, Суд вважає, що втручання у право заявника на повагу до його приватного і сімейного життя не було “згідно із законом”.

250. Відповідно, Суд вирішує, що в цій справі мало місце порушення статті 8 Конвенції.

VI. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

251. Заявник також скаржився на те, що він не мав ефективного засобу юридичного захисту за статтею 13 Конвенції стосовно своїх прав за статтями 3, 5 та 8 Конвенції. Він посилався на статтю 13 Конвенції, яка передбачає таке:

“Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.”

A. Подання сторін

252. Заявник стверджував, що не було проведено ефективне розслідування, яке було б здатне встановити факти його тримання під вартою та поводження з ним, додатково до елементу розслідування статті 3 Конвенції. Крім того, не існувало національних засобів юридичного захисту для того, щоб оскаржити законність його тримання під вартою в колишній Югославській Республіці Македонія та його передачу під варту ЦРУ, додатково до його прав за статтею 5. Те саме стосувалося його прав за статтею 8 Конвенції.

253. Уряд погодився, що до часу заяви пана Г.К. заявник не мав ефективних національних засобів юридичного захисту, як це вимагається статтею 13, стосовно його скарг за статтями 3 та 5 Конвенції. Уряд також визнав, що за відсутності будь-яких висновків кримінального розслідування, цивільний порядок оскарження, як такий, не міг вважатися ефективним стосовно скарги заявника за статтею 8 Конвенції.

B. Оцінка Суду

1. Прийнятність

254. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-якої іншої підстави. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.

2. Суть

(a) Загальні принципи, установлені в практиці Суду

255. Суд зазначає, що стаття 13 гарантує наявність на національному рівні засобу юридичного захисту для реалізації суті конвенційних прав та свобод, у який би формі вони не забезпечувалися в національному правопорядку. Ця стаття таким чином вимагає забезпечення національного засобу юридичного захисту, який дозволяв би компетентному національному органу як розглядати по суті відповідну скаргу на порушення Конвенцією, так і вживати відповідних заходів, хоча Договірним Сторонам надається певна дискреція щодо способу, яким вони виконують свої обов’язки за цим положенням. Обсяг обов’язку за статтею 13 різниться залежно від природи скарги заявника відповідно до Конвенції. Водночас засіб юридичного захисту, який вимагається за статтею 13, повинен бути “ефективним” на практиці і за законом, зокрема, у тому розумінні, що його застосуванню не повинні безпідставно перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача. Якщо особа має обґрунтовану скаргу, що вона зазнала поганого поводження з боку представників держави, поняття “ефективного засобу юридичного захисту” передбачає, додатково до сплати компенсації, якщо це доречно, ретельне і дієве розслідування, яке здатне привести до виявлення та покарання відповідальних осіб і включає ефективний доступ скаржника до процедури розслідування (див. цитоване вище рішення у справі Anguelova, параграфи 161-162; цитоване вище рішення у справі Assenov and Others, параграф 114 і далі; рішення у справі Süheyla Aydın v. Turkey, заява № 25660/94, параграф 208, 24 травня 2005 р.; та цитоване вище рішення у справі Aksoy, параграфи 95 та 98).

256. Суд також повторює, що вимоги статті 13 є ширшими, ніж обов’язок Договірних Сторін за статтями 3 і 5 щодо проведення ефективного розслідування зникнення особи, яка, як було доведено, знаходилася під контролем держави, і за чий стан держава, відповідно, була відповідальною (див., mutatis mutandis, цитоване вище рішення у справі Orhan, параграф 384; рішення у справі Khashiyev and Akayeva v. Russia, заяви №№ 57942/00 та 57945/00, параграф 183, 24 лютого 2005 р.; та цитоване вище рішення у справ Kurt, параграф 140).

257.  Ураховуючи незворотню природу шкоди, яка може бути завдана, якщо ризик поганого поводження матеріалізується, та важливість, яку Суд надає статті 3, поняття ефективного засобу юридичного захисту за статтею 13 вимагає незалежної та прискіпливої перевірки твердження, що існують обґрунтовані підстави побоюватися реального ризику поводження всупереч статті 3 (див. рішення у справі Jabari v. Turkey, заява № 40035/98, параграф 50, ECHR 2000‑VIII). Така перевірка повинна проводитися, незважаючи на те, що особа могла зробити щось, що викликало необхідність у висланні, або на будь-яку уявну загрозу національній безпеці держави, яка висилає (див. цитоване вище рішення у справі Chahal, параграф 151).

(b) Застосування наведених принципів до справи, що розглядається

258. Суд установив, що заявник довів зміст своїх скарг за статтями 3, 5 та 8 Конвенції до відома державного обвинувача. Ці скарги не були предметом будь-якого серйозного розслідування, оскільки їх було відкинуто на користь швидкого пояснення, що заявник ніколи не був жертвою дій, на які він скаржився. Суд уже визнав державу-відповідача відповідальною за порушення прав заявника за статтями 3, 5 та 8 Конвенції. Його скарги за цими статтями таким чином є обґрунтованими в цілях статті 13 (див. рішення у справі Boyle and Rice v. the United Kingdom, 27 квітня 1988 р., параграф 52, Series A no. 131).

259.  Отже, заявник повинен був мати можливість скористатися ефективними та практичними засобами юридичного захисту, які були б здатні привести до виявлення та покарання відповідальних та надання компенсації у цілях статті 13. З огляду на викладені вище причини (див. параграфи 186-194 та 242 вище), не можна вважати, що було проведено ефективне кримінальне розслідування відповідно до статті 13 стосовно скарг заявника за статтями 3 та 5 Конвенції. Поверхневий підхід, який обрав державний обвинувач, не можна назвати таким, що відповідав обов’язку провести розслідування тверджень заявника про погане поводження та незаконне позбавлення свободи. Уряд також підтвердив відсутність ефективного засобу юридичного захисту на той час (див. параграф 253 вище).

260.  Крім того, не було надано доказів того, що рішення про передачу заявника під варту ЦРУ переглядалося з точки зору наявності ризику поганого поводження або грубого порушення його права на свободу та безпеку особи чи-то судовим органом, чи-то будь-яким іншим державним органом, який би надавав достатні гарантії того, що він буде ефективним засобом юридичного захисту (див. цитоване вище рішення у справі Chahal, параграф 152).

261. Як зазначив Уряд у своїх поясненнях, неефективність кримінального розслідування поставила під сумнів ефективність будь-якого іншого засобу юридичного захисту, у тому числі цивільного позову про відшкодування шкоди. Суд уже визнавав у подібних справах, що вимога компенсації є теоретичною та ілюзорною і нездатною відновити порушені права заявника (див., mutatis mutandis, цитоване вище рішення у справі Cobzaru, параграф 83; рішення у справах Estamirov and Others v. Russia, заява № 60272/00, параграфи 77 та 120, 12 жовтня 2006 р., та Musayev and Others v. Russia, заяви №№ 57941/00, 58699/00 та 60403/00, параграф 175, 26 липня 2007 р.).

262. Отже, Суд постановляє, що заявник був позбавлений права на ефективний засіб юридичного захисту за статтею 13 у поєднанні зі статтями 3, 5 та 8 Конвенції.

VII. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

263. Нарешті, заявник посилався на статтю 10 Конвенції, стверджуючи, що він мав право бути поінформованим про правду стосовно обставин, які призвели до можливого порушення його конвенційних прав. Стаття 10 передбачає:

“1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.”

264. Суд вважає, що питання, підняте за цією статтею, перетинається із суттю скарг заявника за статтею 3 і вже було розглянуто стосовно тих скарг (див. параграф 192 вище). Ця справа не піднімає жодних спеціальних питань, які слід було б розглянути окремо за статтею 10, яка не застосовується до оскаржуваних фактів. Відповідно, відсутні видимі ознаки порушення прав і свобод заявника, передбачених цією статтею.

265. З цього випливає, що ця скарга є явно необґрунтованою і повинна бути відхилена відповідно до підпунктів 3 (a) та 4 статті 35 Конвенції.

VIII. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

266. Стаття 41 Конвенції передбачає:

“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”

A. Шкода

267. Заявник вимагав 300 000 євро у частині моральної шкоди за страждання, хвилювання та психологічний розлад, пов’язані з поганим поводженням з ним, його прихованим триманням під вартою, невизначеністю щодо своєї долі, відмовою держави-відповідача визнати правду та неможливістю відновити свою репутацію. У зв’язку з останнім пунктом він стверджував, що він зазнав “дифамаційної кампанії”, яка мала негативні наслідки для його працевлаштування. На підтримку своїх вимог він послався на схожі справи, у яких урядам Швеції, Канади та Сполученого Королівства (див. параграфи 110 та 129 вище) було присуджено або вони самі погодилися виплатити компенсацію в розмірі від 450 000 до 1 млн. доларів США. Він також просив Суд наказати державі-відповідачу провести ефективне та ретельне розслідування фактів його справи. Заявник не просив жодного відшкодування в частині матеріальної шкоди.

268. Уряд заперечив проти вимог заявника в цій частині. Уряд наполягав, що заявник не зазнавав “надзвичайної передачі”, та відкинув його звинувачення як безпідставні. Нарешті, Уряд заявив, що оцінка будь-якої шкоди повинна бути індивідуалізованою і що вона не повинна визначатися шляхом порівняння з іншими справами.

269. Суд повторює, що стаття 41 уповноважує його надати потерпілій стороні таку сатисфакцію, яка йому видається доречною. У цьому зв’язку Суд зазначає, що він визнав серйозні порушення кількох положень Конвенції з боку держави-відповідача. Суд визнав, що заявник зазнав катування та поганого поводження і що держава-відповідач була відповідальною за свідому передачу заявника під варту ЦРУ, хоча існували серйозні підстави вважати, що він може зазнати поводження всупереч статті 3 Конвенції. Суд також постановив, що заявник свавільно тримався під вартою на порушення статті 5. Держава-відповідач також не провела ефективне розслідування, яке вимагається за статтями 3 та 5 Конвенції. Крім того, Суд визнав порушення прав заявника за статтею 8. Нарешті, Суд визнав державу-відповідача відповідальною за ненадання ефективного засобу юридичного захисту у розумінні статті 13 Конвенції щодо скарг заявника за статтями 3, 5 та 8. Суд вважає, що з огляду на встановлені порушення заявнику було безсумнівно завдано моральну шкоду, яка не може бути компенсована лише визнанням самого порушення.

270. Відповідно, ураховуючи надзвичайну серйозність порушень Конвенції, жертвою яких був заявник, та приймаючи рішення на справедливій основі, як вимагається статтею 41 Конвенції, Суд присуджує йому 60 000 євро плюс будь-який податок, який може підлягати сплаті з цією суми (див. цитоване вище рішення у справі Ilaşcu and Others, параграф 489).

B. Витрати

271. Заявник не вимагав відшкодування витрат, яких він зазнав в національних судах або під час провадження в Суді.

272. Відповідно, Суд вважає, що немає необхідності присуджувати йому будь-які суми в цій частині.

C. Пеня

273. Суд вважає належним те, щоб пеня ґрунтувалася на граничній кредитній ставці Європейського центрального банку, до якої додаються три відсоткові пункти.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Відхиляє попередні заперечення Уряду щодо недодержання правила шести місяців;

2. Оголошує скарги за статтями 3, 5, 8 та 13 Конвенції прийнятними, а решту заяви – неприйнятною;

3. Постановляє, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у її процесуальному аспекті через непроведення державою-відповідачем ефективного розслідування тверджень заявника про погане поводження;

4. Постановляє, що мало місце порушення статті 3 Конвенції державою-відповідачем у зв’язку з нелюдським та таким, що принижує гідність, поводженням, якого заявник зазнав під час утримування в готелі в Скоп’є;

5. Постановляє, що держава-відповідач є відповідальною за погане поводження із заявником, якого він зазнав в Аеропорту Скоп’є, і що це поводження слід класифікувати як катування у розумінні статті 3 Конвенції;

6. Постановляє, що на державу-відповідача покладається відповідальність стосовно передачі заявника під варту органів влади Сполучених Штатів попри існування реального ризику того, що він зазнає в подальшому поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції;

7. Постановляє, що тримання заявника під вартою в готелі впродовж двадцяти трьох днів було свавільним у порушення статті 5 Конвенції;

8. Постановляє, що держава-відповідач є відповідальною за статтею 5 Конвенції за наступне ув’язнення заявника в Афганістані;

9. Постановляє, що держава-відповідач не провела ефективне розслідування тверджень заявника про свавільне тримання під вартою, як це вимагається статтею 5 Конвенції;

10. Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції;

11. Постановляє, що мало місце порушення статті 13 Конвенції через відсутність ефективних засобів юридичного захисту стосовно скарг заявника за статтями 3, 5 та 8 Конвенції;

12. Постановляє

(a) що держава-відповідач повинна сплатити заявникові, упродовж трьох місяців, 60 000 (шістдесят тисяч) євро, плюс будь-які податки, які можуть підлягати сплаті, у частині моральної шкоди;

(b) що зі спливом зазначених вище трьох місяців і до виплати на зазначені суми у період несплати нараховується простий відсоток у розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти;

13. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською і французькою мовами та оголошено під час публічного слухання у Палаці прав людини в Страсбурзі 13 грудня 2012 року.

Майкл О’БойлНіколас Братца
              Заступник СекретаряГолова

Згідно з пунктом 2 статті 45 Конвенції та пунктом 2 правила 74 Реґламенту Суду до цього рішення додаються такі окремі думки:

(a) спільна окрема думка, яка збігається з думкою більшості, суддів Тулкенс, Шпільманна, Сіціаліаноса та Келлер;

(b) спільна окрема думка, яка збігається з думкою більшості, суддів Касадевалла та Лопеза Ґерри.

N.B.
M.O’B.

Окремі думки не перекладаються, але доступні англійською та французькою мовою у версії рішення офіційною мовою, яка може бути знайдена в базі даних рішень Суду HUDOC.

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013.

Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013.

The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013.

Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.

 

Full & Egal Universal Law Academy